Статьи

В чем Верховная Рада восьмого созыва точно побила рекорд своих предшественниц — так это в том, что ее досрочный роспуск начали предсказывать уже к первым 100 дням работы парламентариев. Политиком, заявившим о такой возможности, стал народный депутат от Блока Петра Порошенко Николай Томенко. Сигнал довольно четкий: именно Томенко периодически выступает в роли информационного застрельщика, озвучивая дискуссионные идеи, реакцию на которые хотела бы протестировать Банковая.

В самом конце апреля депутат вновь вернулся к этой теме, отметив, что досрочные парламентские выборы вполне можно совместить с очередными местными, которые запланированы на 25 октября. Как раз к осени возможно принятие новой редакции Конституции (по крайней мере, так предусмотрено Минскими соглашениями), и соответственно могут появиться юридические обоснования для досрочных выборов.

Ну и, конечно, субъективные факторы: разногласия в правящей коалиции; неустойчивое положение Кабинета министров и лично премьера; растущие вместе с рейтингами амбиции политсил, вошедших в коалицию на правах младших партнеров, оппозиции и пока не формализованной «партии Коломойского».

Возможны варианты

В целом у украинских политиков, образно говоря, начался новый брачный сезон: пока что объектами ухаживаний выступают не избиратели, а потенциальные союзники, соответственно разворачиваются и бои за территорию.

Возможных вариантов развития событий несколько. Первый — местные выборы проходят в определенный срок независимо от успешности конституционной реформы и рассматриваются как смотр сил перед возможными парламентскими. Ведь риск потерпеть поражение сразу на двух фронтах велик для каждой политсилы. Второй, более радикальный — 25 октября происходит перезагрузка и законодательной, и местной власти. Третий — сроки местных выборов отодвигаются до тех пор, пока не будет принята новая Конституция. В таком случае вероятность совмещения кампаний лишь возрастает.

Фундаментальная же причина, по которой ВР восьмого созыва с высокой вероятностью не доживет и до середины каденции, заключается в том, что к осени 2014 года, сроку последних выборов, не успела выкристаллизоваться политическая структура самого постреволюционного украинского общества. По этой причине победившие на выборах партии были сформированы как временные ситуативные конгломераты, единственной целью которых было удержать власть в руках конкретных политических персонажей.

Резоны Президента

Выгодно ли проведение досрочной парламентской кампании Петру Порошенко? Ответ зависит не только от растущих разногласий с группой Арсения Яценюка и естественного для всех украинских президентов стремления сконцентрировать максимальную власть в своих руках. Немаловажный фактор — возможность социального взрыва, обусловленного как экономическими, так и политическими причинами (подробнее см. «k:» №15 от 15 мая, «Выбор украинцев: на что еще остались надежды»).

Если общество окажется в опасной близости от точки кипения, выборы могут стать способом выпустить пар. В данном случае в более выигрышной позиции окажутся политики, инициировавшие и возглавившие процесс переформатирования парламента. Кроме того, своевременное проведение выборов в ВР снимет остроту вопросов о результатах деятельности самого главы государства — а то, что эти вопросы возникнут со дня на день, приуроченные к годовщине избрания Порошенко, можно не сомневаться.

В контексте же «брачного сезона» Президенту предстоит решить два вопроса: продолжать ли сотрудничество с УДАРом и в каком формате; как с максимальной пользой использовать потенциал Оппоблока. Что касается последнего, то информированные источники рассказывают о скрытых переговорах по поводу возможного распределения округов в обоюдных интересах.

Главная сложность — не вызвать у избирателей ощущения предательства «идеалов революции достоинства».

Проблемы «фронтовиков»

Судя по череде последних публикаций в сетевых СМИ, команда Арсения Яценюка пытается отбиться от вала критики в адрес премьера, акцентируя внимание на том, что Президент несет уж точно не меньшую ответственность за зависшие реформы (в качестве аргумента — количество министров, на которых прямое влияние оказывает Банковая, а не глава правительства). Впрочем, проблемы «Народного фронта» как партии это глобально не решает. По сути, партийное строительство на местах пущено на самотек. Энергии лидеров партии едва хватает на работу в правительстве и контроль над фракцией.

Удручающая динамика рейтингов НФ подталкивает партийцев к идее пожертвовать Яценюком в обмен на сохранение коалиции и назначение на премьерский пост Александра Турчинова.

Преимущества подобной рокировки: Александр Валентинович более удобная и понятная для Президента фигура, чем Арсений Петрович. В случае же если распада коалиции (отставки премьера) и досрочных выборов избежать не удастся, Турчинов считается более привлекательной фигурой для избирателя, чем Яценюк или Арсен Аваков.

Надежды «малышей»

Активность, с которой Юлия Тимошенко вернулась в привычный для себя образ критика и борца за интересы «маленького украинца», говорит о том, что списывать ее со счетов рано. По нашей информации в самой «Батькивщине» к перспективе любых выборов относятся с оптимизмом. Однопартийцы Тимошенко уверены, что их «ядерного электората» в любом случае хватит для попадания в новый состав парламента — зато есть шанс увеличить в нем свое присутствие.

Тактическими союзниками для «Батькивщины» выступает Банковая и «Самопомощь». С первой сближает критика правительства, со второй — распределение электоральных сфер влияния. Партия Садового примеряет образ «истинных реформаторов», рассчитывая на голоса городской интеллигенции и осколков среднего класса, партия Тимошенко традиционно окучивает менее образованные и обеспеченные слои населения, где неизбежно борется за голоса с «радикалами» Олега Ляшко.

Ставки олигархов

Заинтересован в возможных выборах Игорь Коломойский, убедившийся, что без представительства на уровне всеукраинской политической структуры отстаивать собственные интересы крайне затруднительно. Присутствие в стенах Верховной Рады около полутора десятков ориентированных на Коломойского депутатов из различных фракций и групп ситуацию не выравнивает. Благо дело, у бывшего губернатора Днепропетровщины широкий выбор проектов участия в выборах: партия и депутатская группа «Видродження» во главе с Виталием Хомутынником, партия «Украина будущего» экс-зама губернатора Святослава Олийныка и достаточно радикальный проект «Укроп», опекаемый Борисом Филатовым. Не меньше и выбор союзников: Тимошенко, Ляшко, «Самопомощь», заметная часть НФ. В непримиримых противниках — окопавшиеся в Кривбассе «оппо» во главе в Александром Вилкулом.

Не испытывает видимых проблем со всеядностью и группа Дмитрия Фирташа — Сергея Левочкина (ориентированные на нее депутаты присутствуют в пяти фракциях и группах ВР). Ее главный козырь — электорат юго-восточных областей, к умам и сердцам которого так и не смогла подобрать ключи новая власть. Возможный реванш Оппоблока на местных выборах (где он будет особенно заметен) поставит Президента в неудобное положение. Именно во избежание обвинений в том, что политика постреволюционной власти привела к «бело-голубому ренессансу», Банковой и выгодно договариваться с группой Фирташа — Левочкина о разделе территорий. Последние могут рассчитывать на широкое представительство в местных советах за счет условно «нейтральных» депутатов, не злоупотребляющих темой реванша и отсылками к прежнему режиму.

Если же дело все-таки дойдет до досрочных выборов, следствием упомянутых «брачных игр» будет разве что перераспределение влияния в парламенте, но отнюдь не новое качество его работы. Ограниченность набора «политических генов» не дает повода надеяться на «здоровое потомство».

Информация о материале

Опубликовано: 25 мая 2015

Отечественная Конституционная комиссия (КК) завершила работу над первым эскизом грядущих изменений Основного закона. Напомним: в КК созданы три рабочие группы. Одна призвана реформировать систему судоустройства, другая — произвести корректировку раздела «Права, свободы и обязанности человека и гражданина», третья — заложить конституционные основы разрекламированной децентрализации. Основная нагрузка выпала на подразделение «децентрализаторов», возглавляемое спикером Владимиром Гройсманом. Результатов их работы ждут в первую очередь.

Почему? Уточнение распределения полномочий между центром и регионами преподносится как одна из главных реформ, обещанных властью. Обещание внести соответствующие изменения в Конституцию Украины (КУ) фигурирует в тексте Минских соглашений. О чем Киеву с завидным постоянством напоминают Брюссель с Берлином, Вашингтон с Москвой и даже Донецк с Луганском. Председатель ВР публично пообещал: проект будущих конституционных правок предварительно одобрят до завершения второй сессии ВРУ восьмого созыва, то есть до 15 июля. А сие означает: к этому моменту документ должен быть выверен, надлежащим образом оформлен, согласован с ведущими политическими силами, а также снабжен положительными выводами двух инстанций — Конституционного суда (КС) и Венецианской комиссии (ВК).

Экспертиза КС является обязательной и предусмотрена XIII разделом Конституции. Рецензирование проекта консультативным органом Совета Европы по вопросам конституционного права — следствие обязательств, добровольно взятых на себя украинской властью. Считается, что одобрительная оценка ВК повысит вес документа, затрагивающего столь щепетильную тему. Ведь обещанную децентрализацию различные высокопоставленные граждане периодически рекламируют (излишне оптимистично, по-моему) как инструмент будущего процветания государства, предохранитель от расползания сепаратизма и даже как механизм остановки войны.

Важная деталь: ближайшее заседание ВК запланировано на начало следующего месяца, следующее (ориентировочно) — на 19–20 июня. Для тщательного изучения документа «венецианцам» понадобится недели две. Следовательно: чтобы разрабатываемый проект попал в Конституционный суд, а затем и в Раду (до 15 июля) уже с «визой» ВК, необходимо, чтобы европейские конституционалисты получили его на руки в первых числах июня. Май, между тем, уже на исходе. Уточним, речь идет только проекте конституционных изменений, касающемся децентрализации. Коррективы, касающиеся судебной власти и прав человека, будут утверждаться позже. Сроки уточняются.

Черновик схемы будущей децентрализации уже готов. Фрагменты «драфта» стали достоянием гласности, причем оказались причиной споров не столько политико-правовых, сколько лингвистических. Почему-то обнаружилось немало противников «повіту» и «державного урядника». Увлеченно спорить о форме, напрочь игнорируя содержание, в последнее время стало бонтоном.

Члены КК не исключают, что в итоговом варианте могут фигурировать другие названия и термины. Куда больше опасений у них вызывают споры по поводу сути документа. А они ожидаются в ближайшее время.

Обо всем по порядку. Проект конституционных изменений, касающийся более четкого разделения полномочий между центральной властью и органами местного самоуправления, затрагивает положения 11 статей КУ.

Не так давно вожди т.н. «днр» и «лнр» заявили, что сформулировали собственные замечания по поводу конституционных изменений и даже отправили их в Киев. Однако в КК меня уверили: никаких документов из Донецка и Луганска в их адрес не поступало. А если поступят — будут рассматривать как «прочие предложения граждан Украины».

Рабочая версия проекта — продукт усилий научного и экспертного сообществ, уточненный и предварительно одобренный членами КК.

Вкратце о его сути. В первую очередь обращает на себя внимание попытка решить «восточный вопрос». Недавно принятый (но не введенный в действие) закон об особом порядке местного самоуправления на отдельных территориях Донбасса противоречит Конституции. КУ предусматривает только особенности реализации полномочий местной власти в Крыму и особенности самоуправления в Киеве и Севастополе.

В проекте конституционных изменений данную проблему предлагается урегулировать следующим образом: новая редакция 92-й статьи предусматривает, что «особенности осуществления исполнительной власти в Киеве, других административно-территориальных единицах, особенности статуса которых установлены законом (здесь и далее выделено мной. —С.Р.) определяются отдельными законами Украины». Что это означает? Подобная гибкая формулировка позволяет предоставить дополнительные полномочия любому региону (а не только территориям Донбасса), но не наделяет этими полномочиями навсегда. Есть закон — есть и прописанные в нем специальные полномочия местной власти, и степень влияния власти центральной. Нет закона — возвращаемся к общим правилам. То, что названия конкретных территорий предлагают не вписывать непосредственно в текст КУ теоретически позволяет не только расширить рамки самостоятельности, но и лишать этой самостоятельности, коли ею злоупотребляют. Нет упоминания о Донбассе и в новой редакции 140-й статьи (там особенности местного самоуправления, по-прежнему, железобетонно закреплены только за Киевом и Севастополем), но зато упоминается о формах осуществления местного самоуправления, «предусмотренных законом».

В проекте присутствует и еще одна симптоматичная поправка. В действующей редакции 133-й статьи КУ содержится полный именной перечень регионов, входящих в состав Украины — АРК, 24 области, Киев и Севастополь. В новой этот перечень отсутствует, вместо него — разъяснение: «Автономная Республика Крым, области являются регионами Украины». Сторонники подобного изменения ссылаются на европейскую практику. Противники считают, что отказ от детализации выглядит демонстрацией слабости государства. В условиях реальной угрозы территориальной целостности намек на возможное переименование или (тем более) уменьшение числа регионов выглядит скверно.

Общаясь с членами КК интересовался их мнением по поводу вероятности проведения местных выборов осенью этого года на неконтролируемых Киевом территориях. Часть такую возможность категорически отрицает, часть — осторожно допускает. Никто не верит, что все закрепленные в Минских соглашениях обязательства будут неукоснительно соблюдены. Но некоторые предполагают: стороны пытаются утрясти перечень критических условий, формальное соблюдение которых сделает подобные выборы возможными. Многие считают: едва ли не главным условием Киева (если он в этих выборах, действительно заинтересован) должно стать установление контроля над границей. Но единственным мало-мальски реальным инструментом возвращения подобного контроля на сегодня является ненадежная ОБСЕ. А единственным реальным гарантом соблюдения договоренностей — Кремль. ОБСЕ не знает как. Кремль не видит зачем.

Кстати, многие опасаются, что местные выборы пройдут по старому «смешанному» закону, хотя в коалиционном соглашении записано обязательство принять новые правила («пропорционалка» с открытыми списками). Подходы участников законотворческого процесса концептуально разнятся, каждый пытается протолкнуть схему, теоретически более выгодную для конкретной политической силы, а времени на утряску нет.

Независимо от этого, прорабатывается схема, согласно которой, грядущие местные выборы будут промежуточными. Логика? Конституционно узаконенная децентрализация обретет юридическую силу не раньше осени (в лучшем случае). Соответствующие изменения Основного закона повлекут за собой необходимость уточнения законодательной базы, что также требует времени. Поэтому обсуждается вариант в соответствии с которым срок полномочий местных органов власти, а также городских, сельских и поселковых председателей, избранных в октябре 2015-го, составит лишь два года. Норму о проведении внеочередных местных выборов (победители которых и смогут полноценно распоряжаться новыми полномочиями) предлагают внести в переходные положения обновляемой Конституции. И новый избирательный закон (если не успеют сейчас) к 2017-му примут точно. Но решение по поводу урезания каденции еще не принято. Тем более что существуют некоторые правовые нюансы.

Что еще нового в проекте «децентрализационных» конституционных изменений? Административно-территориальное устройство будет определяться исключительно законами. Новыми административно-территориальными единицами должны стать громады, повиты и регионы. Громада — одно либо несколько поселений с прилегающими территориями. Повит — несколько громад. Статусом региона наделяются области и АРК.

Исполнительную власть в областях, повитах, Киеве и Севастополе будут осуществлять государственные урядники и территориальные структуры центральных органов исполнительной власти. Урядника назначает и увольняет президент по представлению правительства. Урядник ответственен перед Кабинетом министров и подотчетен главе государства. В сравнении с привычным главой администрации он будет иметь более ограниченный круг полномочий:

— следить за соответствием актов местного самоуправления Конституции и законам;

— координировать деятельность территориальных органов (подразделений центральных органов исполнительной власти);

— организовывать и направлять деятельность этих органов, а также органов местного самоуправления в условиях военного либо чрезвычайного положения;

— останавливать действие актов местного самоуправления (с одновременным обращением в суд) в случае их несоответствия законам и Конституции.

Таким образом, президент лишается существенного влияния на исполнительную власть на местах. На уровне регионов и повитов полнота исполнительной власти передается в руки территориальных структур правительства, на низовом — в руки исполнительных органов местного самоуправления, подконтрольных и подотчетных радам громад. Территориальные сообщества громад (т.е. граждане, проживающие на конкретной территории) и органы местного самоуправления наделяются правом принимать обязательные для исполнения акты. Областные и повитовые рады получают право самостоятельно верстать бюджеты. Материальная и финансовая основа местного самоуправления — движимое и недвижимое имущество, земля, природные ресурсы, объекты, находящиеся в собственности территориальных сообществ, местные налоги и сборы, и (внимание!) часть общегосударственных налогов. Какая — тема для отдельного разговора и отдельного закона.

При этом президент получает дополнительные инструменты контроля. Он может (по представлению урядника) досрочно прекращать полномочия рад громады, повита или области, если они выходят за рамки полномочий, определенных Конституцией и законами. И назначать (не более чем на год) временного государственного уполномоченного, в руки которого переходит вся полнота исполнительной власти.

В свою очередь, Кабинет министров получает право отменять решения назначаемого президентом урядника «на основании, определенном законом».

В самой Конституционной комиссии предложенную схему считают вполне приемлемой. Но опасаются, что основные споры — еще впереди. Ключевые политические игроки еще не высказали своих претензий, представители парламентских сил ждут отмашки от вождей. Сторонники сохранения сильной президентской власти недовольны тем, что глава государства имеет мало рычагов влияния. Сторонникам усиления полномочий правительства не по душе норма о временном государственном управляющем и то, что в полномочиях урядника записано, в частности, — «осуществляет иные полномочия, определенные этой Конституцией». Люди опытные знают — подобные формулировки не сулят ничего хорошего. Тем более что никто не знает, как будет выглядеть окончательный вариант измененного Основного закона, а перечень властных полномочий должен быть исчерпывающим.

Сразу после создания КК были достигнуты две договоренности. Первая: комиссия пока не трогает три самых болезненных раздела — I, III и XIII («Общие положения», «Выборы. Референдум». «Внесение изменений в Конституцию»). Вторая: уточнение властных взаимоотношений в треугольнике президент — Кабмин — парламент осуществляется постепенно, осторожно, в рамках необходимого, по мере готовности проектов тех или иных изменений.

Отношение Петра Алексеевича к проекту пока не известно. На вопросы и пожелания Банковая пока не реагирует: предлагает подождать возвращения президента из-за границы. Гройсман сдержан в оценках и осторожен в прогнозах. Члены КК расходятся в оценках по поводу будущего своего детища.

Одни надеются, что все обойдется минимальными правками. Другие не исключают, что конституционный процесс будет спущен на тормозах. Третьи ожидают появления принципиально нового проекта, якобы уже подготовленного Банковой.

Существует ли он, никто толком не знает. Тем более, не знают, каков он. Инициатором его появления может стать сам Порошенко, неудовлетворенный объемом нарезанных ему полномочий. Но, возможно, текст правок будет инициирован Западом по согласованию с Кремлем. Децентрализация в предложенном КК виде мало похожа на федерализацию, ожидаемую не только Москвой и Донецком, но и вполне возможно, Берлином и Вашингтоном. Там заинтересованы в замораживании войны и отчего-то считают конституционно закрепленную федерализацию (по сути, не обязательно по форме) едва ли не венцом миротворческих усилий. И чем реже Киев будет отстаивать свою точку зрения и навязывать собственную повестку дня, тем скорее ему станут навязывать чужое представление о «децентрализации».

Время покажет. Его осталось немного.

Информация о материале

Опубликовано: 25 мая 2015

Господарський суд Харківської області відмовив прокуратурі в задоволенні двох позовів про повернення в комунальну власність земельних ділянок в Харкові загальною площею 28,23 га, яка належить обслуговуючому кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Бархани».

Про це повідомляється в рішеннях суду від 27 та 28 квітня 2015 року.

Харківська міськрада передала кооперативу обидві ділянки площею 2,06 га та 26,17га рішенням від 24 лютого 2010 року. Але у березні 2015 року прокуратура звернулася до суду, вимагаючи скасувати ці рішення та повернути земельну ділянку у комунальну власність. В позові прокуратури відмічається, що «Бархани» отримали землю з порушенням Земельного кодексу України та Житлового кодексу УРСР.

В свою чергу відповідач на суді заявив, що прокурором було пропущено строк на подання заяви. Адже з моменту передачі харківськими депутатами землі у власність кооперативу пройшло більше трьох років.

Суд погодився, що строк подачі позову минув. А на заяву прокуратури, що нові обставини справи їй стали відомі тільки в лютому цього року суд заявив, що на згаданому засіданні міськради в 2010 році був присутній представник прокуратури Петрова.

Раніше 17 квітня суд прийнявтаке ж щодо ОК ЖБК «Бархани». Тоді Господарський суд Харківської області відмовив прокуратурі в задоволенні позову про повернення в комунальну власність земельної ділянки в Харкові площею 10,60 га, вартістю 65 млн. грн.

ОК «ЖБК «Бархани» було створено в кінці січня 2010 року, за місяць до того, як міськрада передала кооперативу 10,60 га землі. Його засновниками є Олександр Коровкін, Олександр Тімій та Андрій Шаптала. Вони також виступають в ролі засновників ще близько десятка схожих кооперативів. В одному з них – «Дачний обслуговуючий кооператив «Вереск» партнеркою Шаптали раніше була мати екс-губернатора Харківщини Михайла Добкіна – Алла Добкіна.

Наприклад, 24 квітня Господарський суд Харківської області відмовивпрокуратурі в задоволенні позову про повернення в комунальну власність земельної ділянки в Харкові площею 7 га, яка належить обслуговуючому кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Шевченківський», де засновником також Шаптала.

Сьогодні Шаптала займає посаду комерційного директора комунального підприємства «Центральний парк культури і відпочинку ім Горького». Саме він керував реконструкцією парка та купівлею усіх атракціонів.

Прокуратура Харківської області не погоджується з рішеннями першої інстанції. У червні суд почне розглядати апеляції.

Нагадаємо, що Житловий кодекс УРСР, який до цього часу діє в Україні, дозволяє житлово-будівельним кооперативам отримувати безкоштовно землю для побудови багатоквартирного житла. Але Кодекс висуває декілька вимог до учасників ЖБК: його члени повинні постійно проживати у місті, де буде будуватися житло, потребувати поліпшення житлових умов і стояти у квартирній черзі. А ще стояти на обліку бажаючих вступити до кооперативу при підприємстві, установі, організації або виконкомі ради. Членів кооперативу має бути щонайменше п’ятеро, але загалом стільки ж, скільки і квартир у запланованому будинку. Вік членів кооперативу – до 30 років.

Тому засновники більшості житлово-будівельних кооперативів реєструють їх як обслуговуючі. І хоча такі організації не мають права на безкоштовне позачергове отримання землі, міські ради виділяють їм ділянки по всій Україні.

Информация о материале

Опубликовано: 25 мая 2015

З часів створення «Мистецтва війни» Сунь Цзи відомо, що для перемоги у конфлікті необхідно добре знати як себе, так і ворога. Стратегічна мета нашої держави в україно-російській війні очевидна – збереження свого суверенітету та відновлення територіальної цілісності.

Натомість Кремлю вдається досить успішно приховувати власні реальні цілі та наміри, що значною мірою забезпечило успіхи «Російської весни - 2014» у Криму та на Донбасі, а нині покращує переговорну позицію російського керівництва у ситуації, коли більшість чинників грає проти нього.

Потік ідеологічно заряджених абсурдних заяв і вимог від російських очільників збиває з пантелику західних оглядачів але дозволяє одночасно досягти кількох цілей. Це і мобілізація прихильників, і створення у супротивників образу Росії як «божевільного з бритвою», якого краще заспокоїти, поки він не наробив ще більшого лиха.

Додатковий бонус – коли справжні завдання конкретної операції не оголошені, практично про будь який її результат можна заявити - «Путин всех переиграл», підбадьорюючи «своїх» і деморалізуючи «чужих».

Димова завіса офіційної та неофіційної риторики приховує існування чіткої стратегії, спрямованої на досягнення цілей Кремля з мінімальними витратами ресурсів, які значно більш обмеженні, ніж здається некритичним споживачам російської пропаганди та деяким ветеранам Холодної війни з СРСР.

Проте російська стратегічна культура не передбачає наявність фіксованих планів, натомість російське керівництво, визначаючи стратегічну мету, рухається до її реалізації, опортуністично підлаштовуючись під змінні обставини. Наближення до мети триває, поки це дозволяє противник, а зустрівши опір, росіяни зупиняються або переходять до використання інших інструментів.

Яка мета Росії щодо України?

За відомою максимою, війна є продовження політики іншими засобами.

Застосуванням збройної сили Росія прагне здобути ті ж результати, які вона у «мирний час» намагалася досягти інформаційними кампаніями, дипломатичним тиском, культурною політикою, підтримкою власних агентів впливу в Україні та газовим шантажем.

Ця мета - обмеження суверенітету України і використання її ресурсів у власних інтересах за моделлю відносин «СРСР - країна соціалістичного табору», а якщо пощастить – «Центр - УРСР».

З одним важливим уточненням - ніяких дотацій за жодних обставин, українці мають не лише служити Росії, але й ще при цьому годувати себе самі. Все ж історія стосунків з різного роду сателітами, починаючи від Фіделя Кастро та завершуючи Александром Лукашенком дечому навчила Кремль.

Слід визнати, що Росії майже вдалося досягти поставлених цілей, насамперед завдяки клептократичному правлінню Віктора Януковича та епічним баталіям між Ющенком та Тимошенко, одним з наслідків яких став сумнозвісний газовий контракт. Саме тому перемога української революції, що призвела до втрати призу, який здавався уже в руках, викликав таку бурхливу реакцію.

Водночас, рішення Путіна про початок війни не варто розглядати як певний емоційний зрив. Україна ввечері 22 лютого 2014 – з керівництвом, обраним парламентом за «революційною процедурою», з деморалізованими силовиками, шокованим суспільством, розладнаними фінансами була надто вразливою, але мала всі шанси зміцніти буквально за кілька тижнів.

Натомість російське керівництво розуміло, що Росія рухається до економічної рецесії, на тлі якої «поразка від Майдану» серйозно посилить для нього внутрішні загрози.

І, нарешті, безкарна агресія проти Грузії 2008 року, дипломатична перемога над США в операції «обмін сирійської хімічної зброї на збереження режиму Асада» переконала Кремль, що з Заходом можна буде домовитись потім, поставивши його перед доконаним фактом.

Операція розгорталася з поступовим розширенням, щоб можна було зупинитися у випадку невдачі і «зафіксувати» здобутки. 23 лютого було інспіроване «народне повстання» у Севастополі – місті з найбільшою лояльністю населення Росії та легкою можливістю застосувати законно розміщенні там підрозділи Чорноморського флоту РФ.

Крим

Тактику «народного повстання» спробували поширити на Крим, але опір керівництва Меджлісу та проукраїнські налаштованих кримчан, які приєдналися до кримських татар, зірвав ці плани.

Тож 27 лютого у будівлі кримського парламенту з’явилися озброєні «зелені чоловічки». Затримка з рішенням про збройну відсіч нападникам (цілком зрозуміла у постреволюційних умовах та, як показав час, обґрунтованій невпевненості Києва у лояльності місцевих силовиків) дозволила агресору нав’язати ініціативу і розгорнути потужне замасковане вторгнення.

Початкова військова перевага українців у Криму була нейтралізована загрозою повномасштабного удару армії РФ, підтвердженою наданням 1 березня російським парламентом В. Путіну дозволу на застосування військ в Україні. У Кремля був і «фіговий листок» для міжнародної спільноти – прохання від «законного президента» України Віктора Януковича ввести війська для «відновлення законності» та «захисту населення».

Свою роль зіграла і забезпечена спецслужбами РФ зрада призначеного керівником ВМС України контр-адмірала Дениса Березовського, що зірвала можливість організації військових контрзаходів у Криму, коли вони були ще можливими та додатково деморалізувала особовий склад українських частин.

За таких умов Київ не ризикнув перевіряти готовність Кремля іти до кінця, і обмежився заздалегідь приреченою тактикою пасивного опору, яка, тим не менш, дозволяла виграти час на укріплення нової влади.

Водночас, схоже, що Кремль не планував похід на українську столицю. Від радикального кроку його утримували побоювання значно гострішої ніж за захоплення Криму міжнародної реакції, ризик втягнутися у партизанську війну, та, найголовніше – небажання брати відповідальність за економічне життя України, що було б неминучим у випадку відкритої окупації російським військом.

Судячи з розвитку операції, завданням мінімум було отримання фактичного контролю над Кримом та перетворення його на форпост контрреволюції в Україні, який би одночасно унеможливлював би будь який її рух на Захід. Референдум у Криму спочатку мав лише розширити повноваження автономії, що б, однак, не знімало з України необхідності її фінансувати.

Але легкість, з якою був захоплений Крим, успіхи інспірованих російськими спецслужбами та підтриманих «російськими туристами» заворушень 1 березня зі штурмами адмінбудівель у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську та Одесі, які початково виконали роль відволікаючих ударів у критичний момент кримської операції, спонукали російське керівництво до розширення масштабів агресії.

Рішення про анексію Криму вірогідно було ухвалене між 3 березня 2014 року, коли Верховна Рада автономії призначила референдум про розширення її повноважень на 30 березня, та 6 березня, коли кримські депутати та міська рада Севастополя проголосували за входження до складу Російської Федерації та призначили відповідний референдум на 16 березня.

Формальна анексія Криму давала Путіну величезний внутрішньополітичний капітал, завдавала дошкульного удару статусу США, як «світового поліцейського» і виконувала важливу роль у організації подальшого наступу на Україну.

Плани розширення наступу

Навіяна «новими суб’єктами федерації» перспектива увійти до складу РФ мала надихнути прихильників «русского мира» (які уявляли сусідню країну як «СРСР без дефіциту ковбаси») та місцеву владу Півдня та Сходу України, перед якою маячила загроза від революційного Києва.

Крім того, перспектива «непереможного російського наступу» також деморалізувати силовиків (яким повідомляли про російські оклади і натякали про наслідки «неправильних дій»).

Хвиля «контрреволюційних повстань», спрямованих російськими спецслужбами та підкріплених найманцями, мала призвести до фактичного розколу України на дві частини, формування економічно цілком життєздатного контрольованого утворення (яке ще й забезпечило б сухопутний коридор до Криму), а також омріяної кремлівськими стратегами ролі Кремля як рівноправної сторони переговорів з Заходом про майбутнє нашої держави.

Україні готувалася доля велетенської Боснії і Герцеговини – конфедерації практично незалежних одна від одної частин під міжнародним протекторатом.

Засудження анексії Криму за таких умов мало б не більше практичне значення, ніж невизнання західними державами законності окупації країн Балтії СРСР після Другої Світової війни.

Проте Кремль не побачив (насамперед тому що не бажав того визнавати), що соціально активна більшість населення великих російськомовних міст Півдня та Сходу України стали інтегральною частиною української політичної нації, а економічні еліти відповідних українських регіонів не прагнули стати жертвою недружніх поглинань з боку російського капіталу.

Спроби захоплення влади сепаратистами у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Одесі були придушені за активної участі місцевих проукраїнських активістів.

Донбас

Плани Кремля реалізувалися лише у «старому промисловому регіоні» Донбасу, де частка населення, яке хотіло б «повернутися в СРСР» була найвищою, а місцеві еліти вирішили використати наміри росіян для політичного реваншу та гарантування збереження набутого за роки правління Януковича.

Важливим чинником була і участь озброєних бойовиків «з-за поребрика». З іншого боку, на відміну від Криму, захоплення низки міст Донбасу загонами підготовлених найманців призвело до оголошення антитерористичної операції та початку активних дій українських силових структур проти незаконних збройних формувань.

Невдача спонукала Кремль модифікувати плани. Тепер Донбас замість Криму мав виконати роль «проросійського якоря» для України, у той час, як Захід і українське керівництво можна було б шантажувати інтенсифікацією конфлікту у випадку спроби повернутися до кримського питання.

Основна вада цього плану - Київ не може на нього погодитись, оскільки він означатиме досить швидке руйнування української державності, а для Заходу можлива інтенсифікація україно-російської війни є негативним сценарієм, але менш неприйнятним ніж капітуляція перед геополітичним шантажем.

З іншого боку, залишивши Донбас Україні, Кремль повністю втратить стратегічну ініціативу, що для слабшої сторони у протистоянні з США та ЄС означатиме гарантовану поразку, смертельну для режиму Путіна.

Власне все, що відбувається з того часу – спроби Кремля примусити Україну до миру на його умовах, у той час як Захід виснажує Росію санкціями, приберігаючи найбільш болючу для Росії але й дорогу для нього економічну зброю на кшталт відключення SWIFT на випадок значного розширення агресії.

Сподівання Кремля на те, що він зможе підтримувати «народні республіки» на плаву лише поставками озброєнь, військових спеціалістів та найманців провалились.

Хоча насичення незаконних збройних формувань найсучаснішими засобами ППО «посадило» українську військову авіацію, українське військо розгромило «ополченців» і було готове почати «зачистку» величезної міської агломерації, яка тягнеться від Донецька до російського кордону через південь Луганської області.

В принципі, росіяни могли втримати значні анклави, прикриваючи їх вогнем артилерії з власної території, але політичні наслідки можливої втрати Донецька та Луганська здались Путіну надто небезпечними. Наприкінці серпня він наказав ввів у бій ударне угрупування російської армії.

Регулярні російські підрозділи завдали поразки силам АТО, але й самі зазнали тяжких втрат, що унеможливило їх подальший наступ, зокрема взяття Маріуполя.

Путін залишив своїм маріонеткам контроль над обласними центрами та забезпечив хай непряме, але визнання Україною «народних республік» на Мінських переговорах. Щоправда, за це він заплатив дорогу ціну у вигляді пакету секторальних санкцій від США та ЄС.

Кремль сподівався, що усвідомлення українською владою неможливості військової перемоги та перманентної загрози розширення конфлікту змусить її погодитись утримувати економічно зруйнований внаслідок бойових дій та мародерства Донбас та легалізувати бойовиків в обмін на формальне відновлення територіальної цілісності.

З цією метою росіяни навіть «поступилися» вимогою федералізації України та поставили керівниками «народних республік» українських громадян.

Розрахунок був простий. «Чорна діра» Донбасу добила б розкрадену командою Януковича та поранену війною українську економіку. Амністія і офіційний статус вчорашніх «терористів» деморалізували б патріотичний рух та посіяли б ворожнечу між ним та владою, не виключено, що й силового характеру.

І головне – втрата державою монополії на насильство, адже «народні міліціонери» Донеччини та Луганщини продовжували б виконувати накази кураторів з ФСБ та ГРУ. Готовий рецепт «failed state».

Українська влада не піддалась на шантаж. Вони здійснила кроки до виконання Мінських домовленостей, але спровокувала бойовиків на їх зрив.

Паралельно Київ припинив утримувати державні заклади, які хоч і перебували на окупованих територіях, але отримували фінансування з Києва, виплачувати соціалку, припинив роботу банків, та почав запроваджувати офіційні і не офіційні обмеження на поставки товарів і продуктів на окуповані території. Мета: примусити Кремль хоча б частково утримувати їх.

Відносне перемир’я осені 2014 року, коли стало ясно, що Україна не збирається капітулювати чи попри наростаючі економічні труднощі, розвалюватись, Кремль використав для сколочування з місцевих бойовиків та найманців більш менш боєздатних підрозділів.

Їх використання дозволило здійснювати військовий тиск на Україну з нижчим ризиком додаткових санкцій Заходу.

Інтенсифікацією конфлікту у січні – лютому 2015 року, включаючи обстріли реактивними снарядами Маріуполя та Краматорська, Кремлю вдалося домогтися Мінську-2, але дипломатичною перемогою Росії він не став.

Прописаний алгоритм виконання домовленостей суттєво зменшує шанси на збереження контролю Кремля над Донбасом у процесі його «трансферу» Україні. Новопідготовленні підрозділи «народних республік» втратили боєздатність у атаках на позиції української армії під Дебальцевим.

Щоб добитися хоча б символічної перемоги росіяни знову змушені були застосувати власне регулярне військо, яке також понесло втрати.

Які ж стратегічні цілі Кремля на даний момент?

Подібно до Гітлера і Британії, або Садама Хусейна та Ірану 80-тих, агресор після провалу початкових планів та неможливості вийти з конфлікту, переходив до війни на виснаження.

Рецесія російської економіки внаслідок поєднання впливу падіння ціни на нафту та західних санкцій перетворилася на повномасштабну економічну кризу, яка поглиблюється з кожним днем. Рік війни коштував Кремлю приблизно третини накопичених фінансових резервів.

Але певний запас міцності ще залишається, крім того російське керівництво намагається урізати витрати аби протриматися якнайдовше, сподіваючись, що економіка України впаде першою. Економічний колапс в Україні, масові соціальні протести, зростання впливу лояльних Кремлю політичних сил цілком може призвести до розвалу фронту.

Це, у свою чергу, створить можливість замаскованим під «ополченців» російським військам без значного опору та втрат просунутись не надто густо населеним Приазов’ям та півднем Херсонської області.

Створення сухопутного коридору, отримання контролю над Північно-Кримським каналом та найбільшою у Європі Запорізькою АЄС вирішує інфраструктурні проблеми Криму.

Навіть, якщо Захід не вдасться схилити до переговорів за таких умов, російському населенню можна пред’явити нові перемоги та наочно продемонструвати «жахливі наслідки Майдану», переконавши його «слухатись начальство» та жити з «затягнутими поясами».

Як Кремль планує цього досягти? Навряд чи він спробує підвищити градус геополітичного шантажу, приміром використавши бойову авіацію та тактичні ракети для ударів вглиб української території.

Надто високий ризик, що результатом буде не капітуляція України, а нові дошкульні економічні удари Заходу та поставки летальних озброєнь. Сумнівно також, що він вдасться до нових потужних атак в зоні АТО.

Поява під Дебальцевим «бурятських танкістів», заміна російських військ у Таджикистані місцевими контрактниками є наочним свідченням дефіциту боєздатних підрозділів російської армії. Навряд чи Кремль ризикуватиме «витратити» їх у боях з українськими частинами, які довели свою стійкість в обороні, адже йому ще знадобляться навчені солдати для утримання розширеної зони окупації.

Тож, враховуючи встановлення хоч відносного, але менш «запеклого» ніж восени, перемир’я, російські еліти сподіваються, що навіть «тліючий» конфлікт ефективно відлякне від України інвесторів, а військові витрати на тлі зниження економічної активності врешті решт стануть непідйомними.

Завдання України у даній ситуації – тримати оборону та ефективно вирішити свої нагальні внутрішні проблеми, позбавивши тим самим Кремль будь яких ілюзій, що вона може зникнути як стратегічний регіональний гравець.

Информация о материале

Опубликовано: 22 мая 2015