З часів створення «Мистецтва війни» Сунь Цзи відомо, що для перемоги у конфлікті необхідно добре знати як себе, так і ворога. Стратегічна мета нашої держави в україно-російській війні очевидна – збереження свого суверенітету та відновлення територіальної цілісності.
Натомість Кремлю вдається досить успішно приховувати власні реальні цілі та наміри, що значною мірою забезпечило успіхи «Російської весни - 2014» у Криму та на Донбасі, а нині покращує переговорну позицію російського керівництва у ситуації, коли більшість чинників грає проти нього.
Потік ідеологічно заряджених абсурдних заяв і вимог від російських очільників збиває з пантелику західних оглядачів але дозволяє одночасно досягти кількох цілей. Це і мобілізація прихильників, і створення у супротивників образу Росії як «божевільного з бритвою», якого краще заспокоїти, поки він не наробив ще більшого лиха.
Додатковий бонус – коли справжні завдання конкретної операції не оголошені, практично про будь який її результат можна заявити - «Путин всех переиграл», підбадьорюючи «своїх» і деморалізуючи «чужих».
Димова завіса офіційної та неофіційної риторики приховує існування чіткої стратегії, спрямованої на досягнення цілей Кремля з мінімальними витратами ресурсів, які значно більш обмеженні, ніж здається некритичним споживачам російської пропаганди та деяким ветеранам Холодної війни з СРСР.
Проте російська стратегічна культура не передбачає наявність фіксованих планів, натомість російське керівництво, визначаючи стратегічну мету, рухається до її реалізації, опортуністично підлаштовуючись під змінні обставини. Наближення до мети триває, поки це дозволяє противник, а зустрівши опір, росіяни зупиняються або переходять до використання інших інструментів.
Яка мета Росії щодо України?
За відомою максимою, війна є продовження політики іншими засобами.
Застосуванням збройної сили Росія прагне здобути ті ж результати, які вона у «мирний час» намагалася досягти інформаційними кампаніями, дипломатичним тиском, культурною політикою, підтримкою власних агентів впливу в Україні та газовим шантажем.
Ця мета - обмеження суверенітету України і використання її ресурсів у власних інтересах за моделлю відносин «СРСР - країна соціалістичного табору», а якщо пощастить – «Центр - УРСР».
З одним важливим уточненням - ніяких дотацій за жодних обставин, українці мають не лише служити Росії, але й ще при цьому годувати себе самі. Все ж історія стосунків з різного роду сателітами, починаючи від Фіделя Кастро та завершуючи Александром Лукашенком дечому навчила Кремль.
Слід визнати, що Росії майже вдалося досягти поставлених цілей, насамперед завдяки клептократичному правлінню Віктора Януковича та епічним баталіям між Ющенком та Тимошенко, одним з наслідків яких став сумнозвісний газовий контракт. Саме тому перемога української революції, що призвела до втрати призу, який здавався уже в руках, викликав таку бурхливу реакцію.
Водночас, рішення Путіна про початок війни не варто розглядати як певний емоційний зрив. Україна ввечері 22 лютого 2014 – з керівництвом, обраним парламентом за «революційною процедурою», з деморалізованими силовиками, шокованим суспільством, розладнаними фінансами була надто вразливою, але мала всі шанси зміцніти буквально за кілька тижнів.
Натомість російське керівництво розуміло, що Росія рухається до економічної рецесії, на тлі якої «поразка від Майдану» серйозно посилить для нього внутрішні загрози.
І, нарешті, безкарна агресія проти Грузії 2008 року, дипломатична перемога над США в операції «обмін сирійської хімічної зброї на збереження режиму Асада» переконала Кремль, що з Заходом можна буде домовитись потім, поставивши його перед доконаним фактом.
Операція розгорталася з поступовим розширенням, щоб можна було зупинитися у випадку невдачі і «зафіксувати» здобутки. 23 лютого було інспіроване «народне повстання» у Севастополі – місті з найбільшою лояльністю населення Росії та легкою можливістю застосувати законно розміщенні там підрозділи Чорноморського флоту РФ.
Крим
Тактику «народного повстання» спробували поширити на Крим, але опір керівництва Меджлісу та проукраїнські налаштованих кримчан, які приєдналися до кримських татар, зірвав ці плани.
Тож 27 лютого у будівлі кримського парламенту з’явилися озброєні «зелені чоловічки». Затримка з рішенням про збройну відсіч нападникам (цілком зрозуміла у постреволюційних умовах та, як показав час, обґрунтованій невпевненості Києва у лояльності місцевих силовиків) дозволила агресору нав’язати ініціативу і розгорнути потужне замасковане вторгнення.
Початкова військова перевага українців у Криму була нейтралізована загрозою повномасштабного удару армії РФ, підтвердженою наданням 1 березня російським парламентом В. Путіну дозволу на застосування військ в Україні. У Кремля був і «фіговий листок» для міжнародної спільноти – прохання від «законного президента» України Віктора Януковича ввести війська для «відновлення законності» та «захисту населення».
Свою роль зіграла і забезпечена спецслужбами РФ зрада призначеного керівником ВМС України контр-адмірала Дениса Березовського, що зірвала можливість організації військових контрзаходів у Криму, коли вони були ще можливими та додатково деморалізувала особовий склад українських частин.
За таких умов Київ не ризикнув перевіряти готовність Кремля іти до кінця, і обмежився заздалегідь приреченою тактикою пасивного опору, яка, тим не менш, дозволяла виграти час на укріплення нової влади.
Водночас, схоже, що Кремль не планував похід на українську столицю. Від радикального кроку його утримували побоювання значно гострішої ніж за захоплення Криму міжнародної реакції, ризик втягнутися у партизанську війну, та, найголовніше – небажання брати відповідальність за економічне життя України, що було б неминучим у випадку відкритої окупації російським військом.
Судячи з розвитку операції, завданням мінімум було отримання фактичного контролю над Кримом та перетворення його на форпост контрреволюції в Україні, який би одночасно унеможливлював би будь який її рух на Захід. Референдум у Криму спочатку мав лише розширити повноваження автономії, що б, однак, не знімало з України необхідності її фінансувати.
Але легкість, з якою був захоплений Крим, успіхи інспірованих російськими спецслужбами та підтриманих «російськими туристами» заворушень 1 березня зі штурмами адмінбудівель у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську та Одесі, які початково виконали роль відволікаючих ударів у критичний момент кримської операції, спонукали російське керівництво до розширення масштабів агресії.
Рішення про анексію Криму вірогідно було ухвалене між 3 березня 2014 року, коли Верховна Рада автономії призначила референдум про розширення її повноважень на 30 березня, та 6 березня, коли кримські депутати та міська рада Севастополя проголосували за входження до складу Російської Федерації та призначили відповідний референдум на 16 березня.
Формальна анексія Криму давала Путіну величезний внутрішньополітичний капітал, завдавала дошкульного удару статусу США, як «світового поліцейського» і виконувала важливу роль у організації подальшого наступу на Україну.
Плани розширення наступу
Навіяна «новими суб’єктами федерації» перспектива увійти до складу РФ мала надихнути прихильників «русского мира» (які уявляли сусідню країну як «СРСР без дефіциту ковбаси») та місцеву владу Півдня та Сходу України, перед якою маячила загроза від революційного Києва.
Крім того, перспектива «непереможного російського наступу» також деморалізувати силовиків (яким повідомляли про російські оклади і натякали про наслідки «неправильних дій»).
Хвиля «контрреволюційних повстань», спрямованих російськими спецслужбами та підкріплених найманцями, мала призвести до фактичного розколу України на дві частини, формування економічно цілком життєздатного контрольованого утворення (яке ще й забезпечило б сухопутний коридор до Криму), а також омріяної кремлівськими стратегами ролі Кремля як рівноправної сторони переговорів з Заходом про майбутнє нашої держави.
Україні готувалася доля велетенської Боснії і Герцеговини – конфедерації практично незалежних одна від одної частин під міжнародним протекторатом.
Засудження анексії Криму за таких умов мало б не більше практичне значення, ніж невизнання західними державами законності окупації країн Балтії СРСР після Другої Світової війни.
Проте Кремль не побачив (насамперед тому що не бажав того визнавати), що соціально активна більшість населення великих російськомовних міст Півдня та Сходу України стали інтегральною частиною української політичної нації, а економічні еліти відповідних українських регіонів не прагнули стати жертвою недружніх поглинань з боку російського капіталу.
Спроби захоплення влади сепаратистами у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Одесі були придушені за активної участі місцевих проукраїнських активістів.
Донбас
Плани Кремля реалізувалися лише у «старому промисловому регіоні» Донбасу, де частка населення, яке хотіло б «повернутися в СРСР» була найвищою, а місцеві еліти вирішили використати наміри росіян для політичного реваншу та гарантування збереження набутого за роки правління Януковича.
Важливим чинником була і участь озброєних бойовиків «з-за поребрика». З іншого боку, на відміну від Криму, захоплення низки міст Донбасу загонами підготовлених найманців призвело до оголошення антитерористичної операції та початку активних дій українських силових структур проти незаконних збройних формувань.
Невдача спонукала Кремль модифікувати плани. Тепер Донбас замість Криму мав виконати роль «проросійського якоря» для України, у той час, як Захід і українське керівництво можна було б шантажувати інтенсифікацією конфлікту у випадку спроби повернутися до кримського питання.
Основна вада цього плану - Київ не може на нього погодитись, оскільки він означатиме досить швидке руйнування української державності, а для Заходу можлива інтенсифікація україно-російської війни є негативним сценарієм, але менш неприйнятним ніж капітуляція перед геополітичним шантажем.
З іншого боку, залишивши Донбас Україні, Кремль повністю втратить стратегічну ініціативу, що для слабшої сторони у протистоянні з США та ЄС означатиме гарантовану поразку, смертельну для режиму Путіна.
Власне все, що відбувається з того часу – спроби Кремля примусити Україну до миру на його умовах, у той час як Захід виснажує Росію санкціями, приберігаючи найбільш болючу для Росії але й дорогу для нього економічну зброю на кшталт відключення SWIFT на випадок значного розширення агресії.
Сподівання Кремля на те, що він зможе підтримувати «народні республіки» на плаву лише поставками озброєнь, військових спеціалістів та найманців провалились.
Хоча насичення незаконних збройних формувань найсучаснішими засобами ППО «посадило» українську військову авіацію, українське військо розгромило «ополченців» і було готове почати «зачистку» величезної міської агломерації, яка тягнеться від Донецька до російського кордону через південь Луганської області.
В принципі, росіяни могли втримати значні анклави, прикриваючи їх вогнем артилерії з власної території, але політичні наслідки можливої втрати Донецька та Луганська здались Путіну надто небезпечними. Наприкінці серпня він наказав ввів у бій ударне угрупування російської армії.
Регулярні російські підрозділи завдали поразки силам АТО, але й самі зазнали тяжких втрат, що унеможливило їх подальший наступ, зокрема взяття Маріуполя.
Путін залишив своїм маріонеткам контроль над обласними центрами та забезпечив хай непряме, але визнання Україною «народних республік» на Мінських переговорах. Щоправда, за це він заплатив дорогу ціну у вигляді пакету секторальних санкцій від США та ЄС.
Кремль сподівався, що усвідомлення українською владою неможливості військової перемоги та перманентної загрози розширення конфлікту змусить її погодитись утримувати економічно зруйнований внаслідок бойових дій та мародерства Донбас та легалізувати бойовиків в обмін на формальне відновлення територіальної цілісності.
З цією метою росіяни навіть «поступилися» вимогою федералізації України та поставили керівниками «народних республік» українських громадян.
Розрахунок був простий. «Чорна діра» Донбасу добила б розкрадену командою Януковича та поранену війною українську економіку. Амністія і офіційний статус вчорашніх «терористів» деморалізували б патріотичний рух та посіяли б ворожнечу між ним та владою, не виключено, що й силового характеру.
І головне – втрата державою монополії на насильство, адже «народні міліціонери» Донеччини та Луганщини продовжували б виконувати накази кураторів з ФСБ та ГРУ. Готовий рецепт «failed state».
Українська влада не піддалась на шантаж. Вони здійснила кроки до виконання Мінських домовленостей, але спровокувала бойовиків на їх зрив.
Паралельно Київ припинив утримувати державні заклади, які хоч і перебували на окупованих територіях, але отримували фінансування з Києва, виплачувати соціалку, припинив роботу банків, та почав запроваджувати офіційні і не офіційні обмеження на поставки товарів і продуктів на окуповані території. Мета: примусити Кремль хоча б частково утримувати їх.
Відносне перемир’я осені 2014 року, коли стало ясно, що Україна не збирається капітулювати чи попри наростаючі економічні труднощі, розвалюватись, Кремль використав для сколочування з місцевих бойовиків та найманців більш менш боєздатних підрозділів.
Їх використання дозволило здійснювати військовий тиск на Україну з нижчим ризиком додаткових санкцій Заходу.
Інтенсифікацією конфлікту у січні – лютому 2015 року, включаючи обстріли реактивними снарядами Маріуполя та Краматорська, Кремлю вдалося домогтися Мінську-2, але дипломатичною перемогою Росії він не став.
Прописаний алгоритм виконання домовленостей суттєво зменшує шанси на збереження контролю Кремля над Донбасом у процесі його «трансферу» Україні. Новопідготовленні підрозділи «народних республік» втратили боєздатність у атаках на позиції української армії під Дебальцевим.
Щоб добитися хоча б символічної перемоги росіяни знову змушені були застосувати власне регулярне військо, яке також понесло втрати.
Які ж стратегічні цілі Кремля на даний момент?
Подібно до Гітлера і Британії, або Садама Хусейна та Ірану 80-тих, агресор після провалу початкових планів та неможливості вийти з конфлікту, переходив до війни на виснаження.
Рецесія російської економіки внаслідок поєднання впливу падіння ціни на нафту та західних санкцій перетворилася на повномасштабну економічну кризу, яка поглиблюється з кожним днем. Рік війни коштував Кремлю приблизно третини накопичених фінансових резервів.
Але певний запас міцності ще залишається, крім того російське керівництво намагається урізати витрати аби протриматися якнайдовше, сподіваючись, що економіка України впаде першою. Економічний колапс в Україні, масові соціальні протести, зростання впливу лояльних Кремлю політичних сил цілком може призвести до розвалу фронту.
Це, у свою чергу, створить можливість замаскованим під «ополченців» російським військам без значного опору та втрат просунутись не надто густо населеним Приазов’ям та півднем Херсонської області.
Створення сухопутного коридору, отримання контролю над Північно-Кримським каналом та найбільшою у Європі Запорізькою АЄС вирішує інфраструктурні проблеми Криму.
Навіть, якщо Захід не вдасться схилити до переговорів за таких умов, російському населенню можна пред’явити нові перемоги та наочно продемонструвати «жахливі наслідки Майдану», переконавши його «слухатись начальство» та жити з «затягнутими поясами».
Як Кремль планує цього досягти? Навряд чи він спробує підвищити градус геополітичного шантажу, приміром використавши бойову авіацію та тактичні ракети для ударів вглиб української території.
Надто високий ризик, що результатом буде не капітуляція України, а нові дошкульні економічні удари Заходу та поставки летальних озброєнь. Сумнівно також, що він вдасться до нових потужних атак в зоні АТО.
Поява під Дебальцевим «бурятських танкістів», заміна російських військ у Таджикистані місцевими контрактниками є наочним свідченням дефіциту боєздатних підрозділів російської армії. Навряд чи Кремль ризикуватиме «витратити» їх у боях з українськими частинами, які довели свою стійкість в обороні, адже йому ще знадобляться навчені солдати для утримання розширеної зони окупації.
Тож, враховуючи встановлення хоч відносного, але менш «запеклого» ніж восени, перемир’я, російські еліти сподіваються, що навіть «тліючий» конфлікт ефективно відлякне від України інвесторів, а військові витрати на тлі зниження економічної активності врешті решт стануть непідйомними.
Завдання України у даній ситуації – тримати оборону та ефективно вирішити свої нагальні внутрішні проблеми, позбавивши тим самим Кремль будь яких ілюзій, що вона може зникнути як стратегічний регіональний гравець.
