Статьи

Департамент будівництва та шляхового господарства Харківської міськради 16 та 23 вересня уклав 11 угод на капітальний ремонт доріг у Харкові на суму 184,00 млн грн. Про це повідомляється у «Віснику державних закупівель».

Всі замовлення були розподілені між трьома фірмами, які за виключення одного лоту були єдиними учасниками всіх конкурсів. Найбільше за вартістю угод було укладено з ТОВ «ВКП «Укрєвробуд 2013», яке проведе роботи на суму 101,37 млн грн.

Також п’ять угод було укладено з ТОВ «Вега-Буд», але сума замовлень цій фірмі менша – 74,14 млн. Один підряд отримало ТОВ «Дорожньо-будівельна компанія «Уровень», яке проведе ремонтні роботи за 8,48 млн грн.

Найбільше коштів буде витрачено на ремонт проспекту Перемоги та вулиці Шевченка – 67,01 та 34,35 млн грн. відповідно. На ремонт першого було проведено чотири конкурси, кожен з них на окрему дільницю. Ремонт вулиці Шевченка також розділили на дві частини.

Ремонт проспекту Перемоги та вулиці Шевченко проведе ТОВ «ВКП «Укрєвробуд 2013». Тут вартість капітального ремонту одного квадратного метра дороги складає від 869,59 до 1116,49 грн. Разом з тим, середня ціна капітального ремонту вулиці в Україні сьогодні складає в районі 300-400грн/кв м.

Також капітальний ремонт заплановано провести на вулицях Жовтневої Революції, Механізаторській, Новгородській, Данилевського, Калова та проспекті Маршала Жукова. Заплановано укладання нового асфальту, ремонт тротуарів, заміну бортових каменів. На деяких вулицях будуть підняті оглядові колодязі, встановлені пандуси та знаки дорожнього руху, заплановано озеленення.

Роботи будуть проведені протягом 2015-2017 років.

ПП «ПВКП «Укрєвробуд 2013» зареєстроване в м.Орджонікідзе Дніпропетровської області на Артуріка Фтояна. Директором підприємства з травня 2015 року є Андрій Давиденко.

В червні 2015 року Фтоян був засуджений за підроблення документів під час проведення конкурсу на ремонт вулиці Шевченка в м. Нікополі Дніпропетровської області. Тоді засновник ТОВ підробив довідку про наявність у підприємства обладнання та матеріально-технічної бази.

ТОВ «Вега-Буд» зареєстровано на Сергія Колесника, який з 2005 року є директором фірми. До липня 2012 року власниками «Вега-Буд» були Ганжа Оксана Віталіїївна і Золотарьова Лілія Михайлівна. На Сергія Колесника також записана частка у ТДВ «Спецбуд-3», яким керує екс-депутат Харківської міськради Віталій Ганжа.

У червні «Вега-буд» отримало від міськради підряд на ремонт вулиці Чеботарської вартістю 28,54 млн грн.

ТОВ «Дорожньо-будівельна компанія «Уровень» заснували депутат Чугуївської райради Валерій Пєвнєв, обраний від Партії регіонів, та компанія з управління активами «Фінекс-капітал» Ігоря Когута та Лади Крімерман.

Зараз Пєвнєв буде балотуватися до Харківської міськради за списком партії «Відродження» разом з директором Департаменту будівництва та шляхового господарства Володимиром Чумаковим та мером Харкова Генадієм Кернесом.

На початку липня ДБК «Уровень» отримала від Харківської мерії замовлень на ремонт доріг на 40,37 млн грн, а раніше у травні – на 12, 00 млн грн. Фірма фігурувала серед підозрілих контрагентів по реконструкції парку Горького у Харкові, список яких склав УБОЗ ГУМВС України в Харківській області.

Информация о материале

Опубликовано: 06 октября 2015

Суд задовольнив позов ТОВ «Будівельна компанія «Укртехносфера» і визнав незаконними рішення Новоолександрівською сільською радою Сахновщинського району Харківської області про проведення повторної закупівлі робіт із газифікації села. Про це йдеться в рішенні Господарського суду від 16 вересня.

Тендер на проведення газифікації села було проведено ще у 2011 році. Тоді переможцем на відкритих торгах стало ТОВ «БК «Укртехносфера». Будівництво газопроводу розпочалося, але через брак фінансування повністю роботи виконані не були.

У лютому 2015 року були проведені нові торги, щодо будівництва першої черги газопроводу високого тиску у Новоолександрівську. За результатами переговорної процедури договір було підписано з ТОВ «БК «Укртехносфера».

За умовами договору строк виконання робіт визначений до 20 липня 2015 року за умови відновлення фінансування будівництва об’єкта не пізніше 25.02.2015 р. До дати подання позову фінансування робіт за договором відновлено не було.

У серпні сільрада повідомила про початок проведення нового тендеру на будівництво того самого газопроводу.

Представник сільради у суді сказав, що під час перевірки державна фінінспекція побачила порушення – безпідставне застосування переговорної процедури закупівель. Саме через це були оголошені нові торги, а представник сільради подав зустрічний позов й вимагав розірвати договір підряду.

Суд встановив, що на даний час договір не розірвано й підписано його було згідно з законодавством. Тож суд вирішив скасувати відкриті торги й зобов’язати Новоолександрівську сільраду виконувати умови договору.

ТОВ «БК «Укртехносфера» належить Юрію та Віктору Миці. Останній є ректором приватного Харківського інституту кадрів управління.

Информация о материале

Опубликовано: 05 октября 2015

21 травня 2015 року набрав чинності Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Закон був прийнятий в суспільстві досить неоднозначно. Багато істориків, серед яких були і закордонні дослідники історії України, вважали, що зараз це недоречно і не на часі. Закордонні історики разом з деякими українськими навіть написали лист-звернення до Президента з вимогою не приймати цей закон. Як на мене, це звернення було зроблено нашвидкоруч і було написане у досить поверхневому тоні. З боку більшості українських істориків це викликало обурення і рекомендації не втручатися в українські справи. Як приклад масових перейменувань наводили не тільки післявоєнну Німеччину, а й постсоціалістичні країни Центральної Європи, які провели нову кодифікацію географічних назв ще на початку 90-х років.

Дотримуючись традиції називати міста або вулиці на честь видатних подій або земляків, які є знаковими у політичному, культурному або науковому розвитку країни, держава хоче продекларувати свою ідеологічну незалежність і прихильність певним ідеалам.

Всім зрозуміло, що пам’ятники, назви міст та вулиць є символами, які створюють загальний гуманітарно-культурний простір. Серед громадськості Харкова існували різні думки. І хоча більшість прекрасно розуміє, наскільки важливим символом для міста є власні назви, які формують не тільки ідеологічний зміст, але і віддзеркалюють державницькі традиції, історичні події в культурному житті народу, у суспільстві існують і досить поширені думки – залишити все як є.

Символи можуть мати позитивний або негативний сенс, можуть об’єднувати або роз’єднувати суспільство, і головна задача влади і громадськості провести процес декомунізації таким чином, щоб не роз’єднати суспільство, щоб до існуючих негативних явищ не додавати ще і перейменування вулиць, скверів, парків або демонтаж пам’ятників. На мою думку, легше всього мешканці міста будуть сприймати повернення історичних назв або назв, що є нейтральними для прихильників різних ідеологій, імена відомих вчених, письменників, драматургів, акторів і т. і.

Якщо згадати історію, то це далеко не перше масове перейменування міст та вулиць. У далекому 1915 році, під час Першої світової війни на хвилі патріотизму відбулися масові перейменування, пов’язані з ворогом царської Росії – Німеччиною. Найбільш відоме перейменування – Санкт-Петербург перейменували в Петроград. Але і в Харківській губернії в 1915 році були перейменовані поселення, в яких мешканцями були німецькі колоністи або просто багато мешканців були німцями. Нещодавно дослідник харківської історії Андрій Парамонов навів приклади тодішніх перейменувань: селище Лізенталь в селище Баба, Дар’ендорф в хутір Одарівка, колонія Фріденталь в хутір Мирний. Мабуть, на перший погляд, було незвично, але назви збереглися. Потім масові перейменування відбулися при більшовиках в 1936 році і багато назв дожили до наших часів.

Харків – одне з міст, де найдужче лютували Голодомор, репресії, колективізація, але в місті залишилося багато пам’ятників, меморіальних дошок та назв вулиць, присвячені організаторам цих злочинів. І за двадцять чотири роки існування незалежної України ситуація в Харкові майже не змінилася. Правда, на початку 90-х років за рішенням Харківської міської ради з мапи Харкові зникли імена Дзержинського, Жданова, Свердлова. Але залишилися імена Постишева, Артема, Фрунзе та багато інших До того ж, ці імена зустрічаються у Харкові ще й по декілька разів. Рекордсменом в Україні звісно є Ленін, який ненавидів Україну, а в Харкові рекордсменом є Фрунзе: вулиця, проспект, провулок, в’їзд, селище. А ще багато підприємств теж прикрашені цим ім’ям. Коли перейменовували вулиці в 90-ті роки для мешканців цих вулиць все пройшло без ускладнень: в місті було розуміння того, що не можуть залишатися імена Свердлова та Дзержинського. Великою мірою це було пов’язано з пропагандою, що здійснювало центральне та місцеве телебачення.

На жаль, Харків є на першому місті в Україні за кількістю символів та назв радянських часів, коли всі міста СРСР мали майже обов’язковий перелік дозволених назв, і це не залишало шансів мати місту своє історичне обличчя. У Харкові або Донецьку назви вулиць майже однакові – вулиця Леніна, Артема, Бакинських комісарів, Карла Маркса або Кірова і багато-багато інших.

Але, як би воно не було, Закон став чинним і його всі повинні виконувати.

Минуло вже майже чотири місяці, від відведених на виконання Закону шести, і вже можна підвести деякі підсумки, принаймні у Харкові. У червні місяці була зорганізована робоча група при Харківській міськраді, яку очолив заступник міського голови І.О.Терехов. До складу групи ввійшли у великій кількості чиновники міськвиконкому, депутати міської ради, голови районних держадміністрацій, керівники установ міського транспорту, комунальних підприємств, ректори деяких ВУЗів Харкова п’ять представників громадськості. Так що голос громадськості в цій комісії навряд чи буде почутий.

Разом з тим була створена на громадських засадах Харківська топонімічна група. Люди, які працювали в цій групі, перш за все Марія Тахтаулова і Сергій Жуков, на високому рівні виконали колосальну роботу – провели інвентаризацію існуючих топонімів, зробили сторінку в Facebook. На цій сторінці харків’яни мали можливість не тільки знайомитися з пропозиціями групи, а й взяти участь в обговоренні, які саме вулиці потрібно перейменувати, запропонувати нові назви для районів та вулиць Харкова. Харківська топонімічна група запропонувала перейменувати 7 районів Харкова, 5 станцій метрополітену, 5 скверів та парків, перейменувати 281 вулицю У більшості своїй запропоновані географічні та історичні назви.

Топонімічна комісія Харківської міської ради теж провела інвентаризацію вулиць, що підлягають перейменуванню – 213 вулиць, які підлягають перейменуванню в першу чергу, 38 вулиць, які підлягають перейменуванню в другу чергу.

Обсяг робіт по перейменуванню топонімічних об’єктів, прибирання пам’ятників, бюстів, мозаїк та меморіальних дошок, комуністичної доби колосальний і ще до цього часу, на жаль, навіть не розпочатий. Крім того, як на мій погляд, міська рада не турбується про роз’яснювальну роботу серед населення. І це при тому, що в руках міської влади три місцевих канали телебачення, газета «Вечерний Харьков». Інформація, яку надали місцеві журналісти після виходу Закону та створення робочої групи при міськвиконкомі, подавалася, на мій погляд, не якісно. Журналісти банально перекручували інформацію і розповідали, які труднощі чекають мешканців міста, якщо їх вулиця буде перейменована Не забували і побормотати комуністичну мантру про нашу велику історію, яка їм видається тільки як діяльність комуністів та діячів російської науки та культури. В Харкові не спромоглися ані видати пам’ятку, яку розробив Інститут національної пам’яті спеціально для мешканців вулиць, що будуть перейменовані, ані розробити таку пам’ятку своїми силами – як зробили у Слов’янську. Прифронтове місто спромоглося, а Харків – ні. Та й бюджет Харкова мабуть трішки більший, ніж у Слов’янську. Харківська влада відверто демонструє своє небажання прибирати з мапи Харкова одіозні назви комуністичних часів. Складається враження, що вони очікують змін в історичній політиці держави, прикриваються фразами, що харківська влада буде змінювати топоніміку тільки за згодою харків’ян. Тобто місцеві чиновники закладають для себе варіант, який дозволяє їм не виконувати чинні закони України. Чи може вони саме це вважають децентралізацією? Не забули і пропозицію звернутися до Верховної Ради відкласти виконання цього закону або взагалі скасувати його.

Скільки потрібно витратити коштів та як це витримає міський бюджет – мешканцям міста теж не повідомляють. Що робити з пам’ятками архітектури, що прикрашені комуністичною символікою? Де зберігати пам’ятники, що підлягають знесенню? Тільки почали розмови про організацію музею пам’яток комуністичної епохи. Потрібний такий музей Харкову? Мабуть потрібний. Але поки що пам’ятник, відомий харків’янам як «п’ятеро вийшли із ломбарду», так і кинутий десь у сквері на ХТЗ. А куди вивезли комсомольців, яких зняли в угоду російській церкві?

Харків’яни багато чують, що міський голова Кернес впорядкував місто. Але як міська влада може миритися із залишками пам’ятника Леніну або Руднєву? Дивитися на ці обрубки і волати про порядок на вулицях Харкова? Це неподобство є ознакою неповаги до цих постатей. Неповагою такого ж ґатунку, яку показали ультраси, коли зносили ці пам’ятники. На мою думку, якби влада була розумнішою, воно б сама прибрала ці пам’ятники вчасно, одразу як відбулася Революція гідності.

Громадськість міста приділяє виконанню цього Закону велику увагу. 23 вересня в рамках міжнародного проекту «Київський діалог» відбулася панельна дискусія на тему «Декомунізація: від теорії до практики», в якій взяли участь Євген Захаров, правозахисник, директор Харківської правозахисної групи, Сергій Жуков, представник Харківської топонімічної групи, Віктор Маринчак, настоятель храму Іоанна Богослова.

25 вересня в Художньому музеї відбулася дискусія стосовно декомунізації пам’яток архітектури, пам’ятників та витворів монументального мистецтва.

Ми розуміємо, що в силу об’єктивних та суб’єктивних причин обсяг роботи дуже великий, але потрібно з чогось починати. До цього часу будівля міськради прикрашена гербом УРСР, в приміщеннях самої міської ради в безпосередній близькості від кабінету мера висять картини із символікою УРСР. І це тільки те, що кидається в очі.

Якщо в Києві практично кожний тиждень приймаються рішення Київради стосовно перейменування вулиць, демонтажу комуністичної символіки в метрополітені, пам’ятників та бюстів, то Харків значно відстає і демонструє не тільки невиконання Закону, а й певну неготовність до вирішення цих проблем.

Вже зараз очевидно, яким складним буде процес вибору нових топонімів. В місті активно працюють проросійські сили, які будь що намагаються зробити обличчя Харкова «русским», відкидаючи історію створення та існування міста, часи «Розстріляного відродження», і хочуть бачити Харків якщо не комуністичним, то хоча б імперським.

Звісно, декомунізація це не тільки перейменування міст, селиш та вулиць, прибирання знаків тоталітарного режиму – бюстів, пам’ятників та меморіальних дошок. Розруху треба прибирати в головах. Але з чогось потрібно починати... І навколишнє середовище, назви, що оточують нас – це дуже важлива складова цього процесу.

Информация о материале

Опубликовано: 05 октября 2015

12 октября в Верховном суде республики Чечня в Грозном начнется рассмотрение по сути дела относительно двух украинских граждан — Николая Карпюка и Станислава Клиха. Их обоих обвиняют в участии в первой чеченской войне в 1994–1995 гг., в частности, в убийстве российских военных. По совокупности статей обоим грозит от 15 лет до пожизненного заключения. Третьему «соучастнику» этого «бандформирования», тоже гражданину Украины, Александру Малофееву уже вынесли приговор. Шатойский районный суд Чечни 29 сентября осудил его на 24,5 года заключения…

17 марта 2014 г. Николая Карпюка, заместителя лидера «Правого сектора» по идеологической работе, задержали на российской стороне границы между Брянской и Черниговской областями пограничники РФ. По утверждению самого Карпюка, он направлялся в Россию на встречу с людьми, якобы приближенными к Владимиру Путину, которые готовы были обсуждать возможность непроведения псевдореферендума в Крыму. И эта встреча была санкционирована руководством ПС. Однако лидер организации Дмитрий Ярош это отрицает: «Это было вопреки моему решению, а также решению людей, присутствовавших на встрече за день до его отъезда. Это хорошо сработанная ФСБ-шная операция. Тогда стоял вопрос о крымском референдуме, и, соответственно, поступили определенные предложения через человека, приближенного к Николаю, о том, что он может приехать, поговорить. И, возможно, даже этот референдум каким-то образом был бы там отменен».

Подобное заявление противоречит словам самого Карпюка. В распоряжение ZN.UA попало письмо узника, направленное им через адвоката в Европейский суд по правам человека.

Отрывки из этого письма мы приводим на языке оригинала с сохранением стилистических, орфографических и пунктуационных особенностей. C полной версией документа можно ознакомиться на сайте ZN.UA.

«17 марта 2014 г. был задержан Российскими спецслужбами на границе Украины и РФ. Совместно с Фурсой Вячеславом Степановичем и его водителем Игорем на автомобиле «221-Мерседес С-500» мы следовали в г. Москву для проведения переговоров с руководством РФ. Встречу организовывал Фурса В.С. через своих знакомых которые по словам Фурсы имели личные связи с Президентом Путиным В.В. Моя поездка была обговорена руководством «Правого сектора» Украины, где и было принято решение о делегировании меня на эту встречу (здесь и далее — выделено редакцией).

После задержания на КПП российской границы, нас троих отправили в Брянское управление ФСБ, где содержали во временном изоляторе. С нами сотрудники ФСБ провели несколько бесед, на которых мы высказались о цели нашей поездки. На одной из таких бесед присутствовал какой-то представитель АП России. 20 марта 2014 г. утром ко мне в камеру зашли сотрудники спецслужб, одели мне на руки и ноги цепи, погрузили в микроавтобус и увезли ничего не объясняя. В ночь с 20 на 21 марта мы прибыли в управление СК России в г. Ессентуки. Сотрудник СК Курбанов М.А. заявил мне, что я задержан по подозрению в совершении преступлений на территории РФ в период с 1994 г. по 2001 г. Меня обвинили в участии в боевых действиях в Чеченской Республике в этот период».

Как следует из слов Карпюка, организатором встречи с загадочными эмиссарами Путина был председатель Киевской областной организации «Правого сектора» Вячеслав Фурса. Однако Фурсу вместе с водителем вскоре освободили, и через 15 дней они вернулись в Украину. Позже Фурсу задержали в Украине за хулиганство (как организатора «Батальонного братства», участники которого 3 февраля 2015-го жгли шины под администрацией президента), но позже выпустили из СИЗО. Попытки связаться с ним оказались напрасными — на связь он не выходит.

Зато Николай Карпюк на свободу не вышел, а его жена Елена убеждена, что мужа просто подставили.

Преподавателя истории Киевской транспортной академии Станислава Клиха задержали 8 августа 2014 г. в одной из гостиниц российского города Орел. Там он встречался со своей девушкой, в тот день собирался назад в Украину, но его планы нарушили сотрудники тамошней полиции. Единственное, что позволили, — перезвонить матери и сказать, что его задержали. С того времени родители-пенсионеры 10 месяцев ничего не слышали о сыне, пока адвокату Марине Дубровиной не удалось увидеться с Клихом в одиночной камере СИЗО Пятигорска. Клих в этой истории выглядит человеком, который оказался не в то время и не в том месте. Судя по всему, его задержали для «массовки», чтобы придать будущему «украинско-чеченскому делу» более убедительный вид. В свое время Станислав находился в рядах УНСО, что, очевидно, было известно российским спецслужбам. Так что его, вероятно, арестовали как еще одного потенциального «участника» несуществующего «бандформирования».

Т.н. украинское дело по чеченским событиям 1994–2000 гг. начали расследовать в России еще в 2010-м. Сейчас в этом деле 1500 томов. С 2013-го расследованием «преступлений» «украинских боевиков» и отдельно делом вооруженного формирования «Викинг» занималось Главное следственное управление следственного комитета по Северо-Кавказскому округу. Именно в этот период у следователей появился главный подозреваемый, а одновременно и главный свидетель — гражданин Украины Александр Малофеев. Судя по всему, на него обратили внимание в одном из СИЗО Челябинска из-за характерной татуировки. На теле узника были наколки УНА-УНСО, члены которой действительно принимали участие в первой чеченской на стороне отрядов Джохара Дудаева.

Малофеев, очевидно, действительно воевал в Чечне, а позже вернулся в Украину. Жил в Крыму, там совершил несколько разбойных нападений, попал в тюрьму, после отсидки поехал к матери в Новосибирскую область России, где в 2009-м за убийство и смежные преступления снова попал за решетку, получив 23 года лишения свободы.

Когда российские пограничники в марте 2014-го передали ФСБ Карпюка, а в августе того же года полиция передала той же ФСБ Клиха, начало вырисовываться «чеченское дело».

Как утверждает в письме в Европейский суд по правам человека Станислав Клих, его подвергали пыткам несколько месяцев, дабы он сознался в том, что от него требовали.

Из письма Клиха:

«Ко мне были применены незаконные методы дознания и следствия, выраженные в нанесении мне побоев и увечий в т. числе с помощью наручников и электрического тока, длительного стояния на коленях, в результате чего на запястьях рук, коленях, голеностопной части ног имеются многочисленные шрамы. Также мне давали алкоголь, психотропные препараты, которые вводили внутривенно… Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в 2–3 дня, чтобы я мог отдохнуть, меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого во Владикавказе меня по несколько суток держали на тюремном дворе не давая ни воды, ни еды. В результате применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке... В камеру зашел «Саша» (один из тех, кто пытал Клиха. — Прим. ред.), несколько раз ударил меня по ребрам и ногам и сказал, что на допросе я должен сказать, что я перерезал горло двум российским солдатам на площади Минутка».

Это письмо Клих смог написать лишь после 10 месяцев пребывания в камере-одиночке, когда к нему впервые допустили адвоката Марину Дубровину. Адвоката Карпюка Докку Ицлаева допустили к подзащитному только через полтора года содержания. До этого времени обоим украинцам назначали лишь государственных адвокатов, каждый раз продлевая на два месяца срок содержания под стражей. Карпюк тоже сидел в камере-одиночке и подвергался пыткам (на его теле нашли 19 рубцов, судмедэкспертиза подтвердила применение к нему электротока и подвешивания наручниками к потолку). Обоих узников перевозили из СИЗО в СИЗО, пряча от консулов и адвокатов, пока не началось рассмотрение дела в суде.

В чем, собственно, обвиняют Карпюка и Клиха? В том, что они были участниками формирования «Викинг», воевавшего на стороне Дудаева.

По версии ГУ Следкома по Северо-Кавказскому округу РФ Карпюк был еще и организатором этой группировки. В составе «Викинга», по утверждению обвинения, Карпюк и Клих с 31 декабря

1994-го по 2 января 1995-го убили не менее 30 российских военных возле президентского дворца и на площади Минутка, а также ранили не менее

13 российских военных. «Добросовестность» российских следователей просто поражает: они «установили» даже количество выстрелов, якобы произведенных Клихом — не менее 130 выстрелов из автомата Калашникова калибра 5,45 мм.

Были ли Карпюк и Клих в Чечне? Автор материала поговорила с людьми, которые действительно были в Грозном в конце 1994-го — начале 1995-го. Ни один из них не назвал имени ни Клиха, ни Карпюка. Наталия Чангули — украинская журналистка, которая в начале декабря 1994-го вместе с оператором была в составе украинской делегации на приеме в Грозном у Джохара Дудаева. Кроме съемочной группы в составе делегации были один из лидеров УНСО Анатолий Лупынис (ныне покойный), тогдашний народный депутат от УНА Юрий Тыма и Александр Музычко («Саша Белый») Последний тогда работал заместителем редактора ровненской партийной газеты УНА-УНСО и планировал заниматься в Чечне исключительно журналистской деятельностью. Тогда Лупынис, по воспоминаниям Чангули, фактически «подарил» Музычко Дудаеву. Сначала, Саша (как он сам рассказывал автору) действительно занимался в Грозном журналистской работой, но после первого обстрела чеченской столицы решил взять в руки оружие.

Юрий Тыма, который был тоже в составе этой делегации, а позже еще несколько раз ездил в Грозный, рассказал, что именно он инструктировал всех унсовцев, как добираться в горящий город. Тыма утверждает, что знал каждого, кто ехал на войну. Ни Карпюка, ни Клиха в его списке не было.

Николай Карпюк в декабре 1994-го был руководителем ровненской организации УНА-УНСО. В то время тяжело болела его мать, за которой он ухаживал до ее смерти в марте 1995-го (это подтверждает его брат Анатолий). Бывший первый заместитель председателя ровненского УНСО Сергей Пандрак утверждает, что Карпюк принимал участие в военных действиях в Абхазии в 1993-м, был трижды ранен. Одно из ранений оказалось тяжким: после него Карпюк несколько месяцев лечился во Львовском военном госпитале. Воевать после этого в Грозном, утверждает Пандрак (участвовавший в боевых действиях в Чечне) Николай не мог физически. По утверждению Пандрака, Карпюк в Чечне не был.

Станислав Клих тоже в свое время находился в рядах УНСО, но позже вышел оттуда. В 1994-м ему был 21 год, он учился на 4-м курсе Киевского университета им. Шевченко. В то время, как, по версии Следкома РФ, Клих стрелял в российских военных, он сдавал экзамены в вузе, что можно подтвердить документально.

Несмотря на то, что ни один из подсудимых ни разу не был в Чечне, оба украинца после нескольких месяцев истязаний вынуждены были сознаться во всем, в чем их обвиняли. Они дали показания не только против себя, но и против Дмитрия Яроша, братьев Тягныбоков и даже Арсения Яценюка, записав их в большом уголовном деле против «украинских боевиков» своими побратимами по оружию. Это, а также свидетельство Александра Малофеева, и легло в основу обвинения. Малофеева, как утверждает адвокат Дубровина, несложно было принудить свидетельствовать против украинцев. По ее словам, он наркозависим, болен туберкулезом, гепатитом B и С, а также ВИЧ четвертой стадии. Так что если пообещать дозу или, наоборот, не дать заместительной терапии, можно выбить любые свидетельства…

В письме, которое находится в распоряжении ZN.UA, Николай Карпюк свидетельствует, что к нему применялись пытки.

«Старший группы назвался Максимом и рассказал мне, что со мной будут делать, чтобы я сознался в инкриминированных мне преступлениях. Он заявил, что сначала меня предадут пыткам электрическим током и каким способом его будут пропускать. Затем будут применены физические насилия, если эти методы не будут иметь результата — будет выкрадена моя жена и сын. Их будут подвергать такому же насилию и все равно вынудят меня сознаться в преступлениях. Мои заверения, что я не был в Чечне ими восприняты не были. Руки мои были связаны за спиной наручниками. Мне связали веревками ноги и руки, наручники сняли. Ко второму пальцу правой ноги и среднем пальцу правой руки присоединили клеммы. Затем начали пропускать через меня электрический ток с разной продолжительностью: то в течении десятков секунд, то мгновенными толчками, то продолжительное время. Сколько времени это продолжалось не знаю. Я ни в чем не сознавался, поскольку не принимал участия в боевых действиях. Во время проведения такого рода «дознаний» мне часто говорили: «Ты делал то-то», «Тогда-то ты прибыл в Грозный и делал то-то и то-то», «С тобой были такие-то люди» и подобные обвинения. Через определенное время пытки прекратились и мне сказали, что следующей ночью наша беседа продолжится. Меня привезли в ИВС, сняли повязку с глаз и провели в следственную комнату, где закрыли в зарешеченном отсеке размером 1 м х 1 м. В этой клетке меня содержали 4 суток и не давали спать. В комнате посменно находилось по одному конвоиру, которые следили за тем, чтобы я не спал…

Через пытки электричеством у меня онемели пальцы рук. Я их плохо чувствовал. Вывозили меня для этих «процедур» четыре ночи. Ток пропускали через разные части тела: через все тело, через сердце, через половые органы. Мне засовывали под ногти какие-то иглы, но я боли не чувствовал, наверное из-за того, что не ощущал пальцы рук. 25 марта меня в очередной раз привезли на «допыт». На этот раз мне не стали связывать ноги. Максим сказал, что они устали от моего упрямства и он дал команду схватить моего сына и превезти, чтобы на моих глазах подвергнуть его тем же пыткам. Он так же сказал, что привезут и жену, если получится. Но им будет достаточно и сына. Я заявил, чтобы не трогали сына и жену, я готов принять вину и подписать все необходимые документы. Максим попросил меня рассказать ему, мое сознание. Я рассказал то, что услышал от них во время пыток. Что происходило дальше не знаю. У меня начался бред…

Максим мне сказал, что «печень и сердце я уже посадил»…

Я понимал, что оговорил многих людей, своих друзей, товарищей. Когда я попал в камеру, я нашел ржавый гвоздь, заточил его о стену и хотел вскрыть себе горло. Я понимал, что выйти из сложившейся ситуации могу лишь лишив себя жизни. Но в камере была незаметная видеокамера. Ко мне ворвались конвоиры, которые следили за мной и забрали гвоздь, обыскали камеру и долго еще следили за моими действиями…

Конечно, на моей совести лжесвидетельство против многих людей. Эти угрызения совести будут со мной до последних дней. Пусть же мне простят эти люди. Я делал это не по злому умыслу, а во имя защиты сына и жены…»

Николай Карпюк, как только к нему допустили адвоката Ицлаева, отказался от своих предыдущих свидетельств, написав, что они были даны под пыткой. То же самое через адвоката Дубровину сделал и Станислав Клих.

Украинские консулы в Ростове-на-Дону неоднократно пытались встретиться с обоими украинцами, они объездили все СИЗО Северо-Кавказского округа, чтобы увидеть узников. Им отвечали отказом 18 раз и до сих пор ни Карпюка, ни Клиха они в глаза не видели. Надеются увидеть 12 октября на суде в Грозном. О том, что дело Карпюка и Клиха, а также других пленных в России, находится на контроле президента, говорил на пресс-конференции в мае сам Петр Порошенко. Юрий Тандит, советник главы СБУ, неоднократно уверял автора, что Служба безопасности пытается обменять Карпюка. Также неофициально просил обсудить возможность обмена Карпюка и Василий Грицак (глава СБУ, лично знаком с Карпюком много лет).

Однако работа следователей МВД и СБУ на фоне этих попыток выглядит как-то странно. Полтора года назад жена Карпюка Елена написала в Днепровский райотдел милиции заявление об исчезновении мужа. Позже дело переквалифицировали в убийство. На этом все. Когда стало известно, что Николай Карпюк находится в России за решеткой (21 марта 2014-го, когда жене пришло письмо из Следкома РФ о задержании мужа и предъявлении ему обвинения), никто из украинских следователей в рамках украинского дела об исчезновении Карпюка не опросил людей, свидетельства которых могли бы пригодиться российскому адвокату Николая для доказательства его невиновности.

К сожалению, все доказательства Докка Ицлаев вынужден собирать из открытых источников, статей и репортажей журналистов. Даже после общения российского адвоката с украинскими следователями дело не продвинулось. Все, что сделали следователи Днепровского райотдела милиции, — это собрали справки от нарколога, об имеющейся судимости и составе семьи Карпюка и Клиха в ответ на письмо Главного управления следственного комитета по Северо-Кавказскому округу Российской федерации. Остальное, как сказали в милиции, не в их компетенции. А в СБУ сообщили, что свидетелей в таких делах допрашивают не они, а следователи милиции. Круг замкнулся.

Рассмотрение дела Николая Карпюка и Станислава Клиха в Грозном начнется 12 октября. Его будет рассматривать суд присяжных. Соберут ли к тому времени в Украине доказательства их невиновности — вопрос открытый.

Информация о материале

Опубликовано: 05 октября 2015