Статьи

На фоне вялотекущей реформы местного самоуправления до недавнего времени обнадеживал разве что процесс объединения территориальных громад (ОТГ). Первая волна объединения, во всяком случае, в отношении количества, оказалось результативной. К концу прошлого года образовалось 159 ОТГ (9 городских,120 сельских и 30 смешанных), потом их число выросло до 173. Но после этого процесс замедлился, а в ряде регионов и вовсе прекратился. Просчеты на главном направлении существенно сказываются на проведении всего комплекса реформ местного самоуправления, вызывая напряжение во взаимоотношениях центра и регионов.

Перспективные планы теряют перспективу

Закон об объединении территориальных громад, как и последующие нормативные акты Минрегионстроя, декларируя добровольность процесса, предусматривает существенное материальное стимулирование тех, кто проявляет готовность следовать по указанному пути. Но при этом поставлены жесткие и неоднозначно воспринимаемые в обществе условия — дополнительные средства в ОТГ из госбюджета и повышенная до уровня работников муниципалитетов городов областного значения зарплата их руководителям и специалистам лишь тогда, когда при формировании объединения будут выполнены все требования перспективного плана. Не вложившаяся в поставленные рамки ОТГ не считается состоятельной и, следовательно, на преференции рассчитывать не может.

Перспективные планы, разработанные и принятые облсоветами и утвержденные правительством, при столкновении с реальностью оказались уязвимыми. Декларируемый принцип добровольности объединений вошел в противоречие с жесткими требованиями навязанных сверху «перспектив». Такой подход сузил или вообще лишил громады какого-либо выбора. Это особенно четко проявляется в настойчиво навязываемой модели «один район — одна громада». Согласно ей, состоятельность наиболее бедных и малоресурсных громад из сельской глубинки достигается путем механического увеличения объединяемых территорий и жителей с целью экономии затрат на управление, с последующей «оптимизацией» социальных структур. Показательно, что скандалы и акции протеста возникают именно в сельской глубинке, которую готовят к такого рода реформированию. В ряде громад Николаевской области в последнее время возросло число протестных акций, связанных с «оптимизацией» сельских школ. Протесты достигли такого накала, что тень от них упала и на процесс объединения громад. И чиновникам областного масштаба пришлось доказывать селянам, что оптимизация сельских школ и объединение громад — вещи разные. Дескать, эти процессы проходят параллельно и не связаны между собой. На самом же деле эта связь — непосредственная. Предусмотренное перспективными планами механическое объединение районов в одну громаду, без принятия мер, стимулирующих появление дополнительных точек экономического роста, дискредитирует как процесс объединения, так и децентрализацию в целом. Ведь средств, поступающих из госбюджета, все равно не хватит.

Первым громадам и их руководителям, поверившим во блага грядущей децентрализации и в выверенность предначертаний реформаторов, приходится нелегко. Люди, привыкшие много и результативно работать, тяжело переносят неопределенность. Помнится, как присутствовавшие на организованном Ассоциацией малых городов форуме недавно избранные председатели ОТГ не могли скрыть тревоги, и даже растерянности. Было от чего. Люди оказали им доверие, сделали все, что от них зависело — пошли на ликвидацию «родных» сельсоветов, нашли и уговорили партнеров на объединение, избрали руководство, а… за этим настоящих дел-то и не последовало. Новоизбранные руководители оказались, по существу, без рычагов управления. Финансовые средства, которыми должны были распоряжаться ОТГ, по-прежнему находились в районах или на счетах ликвидированных сельсоветов. Даже зарегистрировать произошедшие пертурбации часто оказывалось неразрешимой проблемой — регистраторы не знали, как это делать. Руководители ОТГ просили создать в центре и в областях кризисные рабочие группы для решения конкретных вопросов, а им, в лучшем случае, предлагали услуги консультантов, убеждающих в преимуществах объединенных громад. С тех пор более года прошло, но определенности много больше не стало. Если с поступлением бюджетных средств вопросы как-то утрясаются, то с ресурсами, обещаемыми ОТГ, в т. ч. и с земельными, ясности нет. Да и многие другие вопросы не урегулированы, и не только законодательно. Глава Ассоциации поселковых и сельских советов Н. Фурсенко выразил ZN.UA свою обеспокоенность тянущейся долгое время неурегулированностью «децентрализационного» законодательства, очередным «зависанием» нужных документов в органах власти.

Все менять, ничего не меняя

В результате формальных подходов обострились взаимоотношения между громадами, ищущими свое место в процессе объединения, и руководителями сельских районов, которые точно знают, что делать. Они воспринимают происходящий процесс и себя в нем только в одном ракурсе — чтобы не отойти от «руля», при этом остаться в райцентре, не переезжая в какое-то село, пусть и в статусе центра ОТГ. В соответствии с перспективными планами и подсказками свыше большинство чиновников намерены поменять должностное кресло, превратившись из госслужащих в работников местного самоуправления, приведя за собой «своих» работников. Что может быть удобнее — все менять, ничего, по существу не меняя? Сохранить кадры, перемещая их из одних кресел в другие, — значит оставить в неприкосновенности систему, от которой надо бы поскорее избавиться.

В точном соответствии с происходящим с реформируемых «полей» поступают все более тревожные сигналы. По сравнению с первой последующие волны первопроходцев существенно сократились. Выборы председателей и депутатов в два летних месяца намечены всего в десяти ОТГ Волынской, Винницкой, Запорожской, Ровенской и Харьковской областей. При этом только три из них полностью соответствуют требованиям перспективных планов, а значит — гарантированно получат право на бюджетные и прочие преференции. Остальные предпочли выйти за рамки не подходящих для них предначертаний, пойдя на риск лишиться существенных бюджетных привилегий, зато объединиться с теми партнерами и на таких условиях, которые считают нужными. Замминистра Минрегионстроя В. Негода, комментируя на пресс-конференции создавшуюся ситуацию, отметил, что процесс объединения тормозится тем, что зачастую громады, настроенные на объединение, становятся заложниками соседей, которые или вовсе не хотят объединяться, или требуют для этого особых условий. По мнению чиновника, решить сложную проблему может зарегистрированный в ВР законопроект. Он позволяет признавать состоятельными даже те ОТГ, которые на момент первых выборов головы и депутатов не полностью отвечают требованиям перспективного плана. К тому же предусмотрено упрощение самого процесса объединения: к уже созданной ОТГ в дальнейшем могут присоединиться и другие громады. Чего в действующем законе, как и в принятых на его основе перспективных планах, не предусмотрено.

Значительная часть громад отказалась объединяться на условиях, определенных перспективными планами. Только на Киевщине число таковых, по данным источника из облсовета, составило более двух десятков. Притом, что в области пока удалось довести дело до конца только с объединением двух ОТГ. Отвечая на вопросы во время пресс-конференции, посвященной проблемам децентрализации, первый зампредседателя КОГА Л. Парцхаладзе сообщил, что в области принят за основу перспективный план. Обсуждение документа продолжится до его принятия облсоветом. Во время дискуссии с участием депутатов местных советов обращено внимание на то, что перспективный план нуждается в доработке, и без корректив не обойтись. Людей надо просвещать с фактами в руках, анализировать перспективность каждого варианта, но при этом дать возможность объединяться тем, кто находит общий язык, и избирать в руководители тех, кого знают и кому верят, а не довольствоваться присланными свыше.

В ряде регионов неудовлетворенность перспективными планами, как и методами их реализации, отразилась в обращениях облсовета к органам центральной власти. В них обращается внимание на то, что объединение тергромад, обеспечение их самодостаточности является определяющим фактором. Издержки, просчеты в ключевом вопросе — бюрократизация, админдавление, стремление заключить процесс в жесткие рамки — негативно отражаются на проведении всего комплекса реформ местного самоуправления. Ведь с создания ОТГ все только начинается. Впереди — долгая дорога реформ. Это и отказ от неэффективного делегирования полномочий, и замена госадминистраций исполкомами обл- и райсоветов, и многое другое.

Самодостаточность начинается с экономики

Привить муниципалитетам самостоятельность, особенно в сельской местности, без навыков управления экономическим развитием — задача не из легких. Дает о себе знать инерция, закоренелая привычка держаться подальше от вопросов реальной экономики: заслушивать, разрешать или запрещать, рекомендовать, но не организовывать и, тем более, не нести ответственность за неудачи и просчеты. И тому есть объяснение. В советский период в городах за экономику отвечали директора заводов и фабрик, руководствуясь указаниями центральных ведомств и местных парткомов. В сельской местности аналогичную роль играли председатели колхозов и директора совхозов. Руководители крупных экономических структур несли на себе бремя «завхозов» городов и сел, без них местные муниципалитеты мало что могли сделать для местного населения. Отработанную практику пытались приспособить к новым условиям и в постсоветские времена. Но тщетно. После приватизации предприятия как в городах, так и в селах, отнесли ранее обслуживаемую «социалку» к «непрофильным» активам, уступая управление ею, вместе с расходами на содержание, муниципалитетам. Результат виден на облике наших населенных пунктов. Особенно сложна ситуация в сельской местности. Мощным агрохолдингам не по рангу вникать в заботы отдельных сел. А местные фермеры слишком слабы, чтобы нести на своих плечах непомерный груз все возрастающих расходов.

Эксперты приходят к неутешительным выводам: на одних дотациях из госбюджета и разного рода фондов, без развития местной экономики достичь состоятельности ОТГ не удастся. Факты это подтверждают. В первую волну объединения вошли отнюдь не самые бедные громады, но и среди них треть оказалась такими, которым до статуса состоятельных еще далеко. Выход — в развитии местной экономики. Но перспективные планы на это вовсе не нацеливают. В них детально расписаны параметры, условия, требования предоставления социальных и административных услуг, а проблемы экономики, способные дать ответ на главный вопрос — за счет всего все это делать, в лучшем случае, отодвинуты на второй план, а в худшем — и вовсе обойдены вниманием.

Если бы к претендующим на центры ОТГ населенным пунктам выдвинули предварительные требования создать инфраструктуру для малого агробизнеса, которой могли бы пользоваться окружающие села (обеспечить создание и эффективную работу коммунальных предприятий или обслуживающих кооперативов по выращиванию и заготовке кормов, ветобслуживанию, искусственному осеменению животных, пунктов по заготовке сельхозпродуктов и первичной переработке или подготовке к реализации молока и мяса, других сервисных структур, отсутствие которых тормозит развитие малого агробизнеса), то ситуация с объединением громад существенно поменялась бы. Создающему реальный задел для роста деловой активности потенциальному центру ОТГ не было бы отбоя от желающих присоединиться. Ясное дело, понадобятся средства, которые отыскать в сельсоветовских бюджетах вряд ли возможно. Но есть разрекламированный фонд Минрегионстроя с его 3 млрд грн, которые далеко не всегда используются рационально. Есть международные доноры, охотно берущиеся за перспективные проекты. Нет только воли организовать и взять ответственность за проведение таких процессов.

Показательно, что первым ОТГ приходится делиться известностью с обычным селом Снитков Винницкой области. Хотя оно пока и не претендует на звание центра ОТГ, происходящие там в середине лета процессы привлекли в это село такое количество гостей, словно оно находится не в центральной части страны, а где-то на берегу Черного моря. Приезжают как целые делегации, так и отдельные люди, подтверждая, что если опыт настоящий, то и интерес к нему соответствующий. Громада с. Снитков еще не определилась, с кем и на каких условиях объединяться, зато достигла главного — создала мощную точку экономического роста, оказывая благоприятное влияние даже на соседние населенные пункты, включая райцентр. И еще особенность, усиливающая резонанс от происходящего: организатором бизнеса стал сельсовет и его председатель В. Ольшевский, благодаря чему предпринимательство вышло социально направленным и, следовательно, привлекло особое внимание руководителей и депутатов местных советов. Они осознали: тем, чем занимаются их коллеги из винницкого села, рано или поздно придется заняться и им, вне зависимости от того, какие громады они представляют — те, что уже объединились, или еще колеблющиеся в своем решении. В Сниткове не ограничились поддержкой отдельных видов бизнеса, а занялись созданием целостной экономической структуры, сочетаемой с особенностями территории, традиционными занятиями и предпочтениями местных жителей. Привлеченные гарантированной местной властью поддержкой — в частности, обеспечением востребованными объемами производства ягод и фруктов, инвестор построил перерабатывающее предприятие. На отсуженных у неэффективного арендатора землях запаса по инициативе сельсовета было создано специализированное на выращивании ягод и фруктов фермерское хозяйство. К выращиванию ягод, расширению плантаций привлечены десятки домохозяйств. Таким образом удалось соединить деятельность масштабного перерабатывающего бизнеса с мелким предпринимательством. Ягодно-фруктовым бизнесом в Сниткове стали заниматься, получать прибыль не только отдельные предприниматели, но и значительная часть домохозяйств села. В результате дополнительно создано более 200 рабочих мест. В этом селе в летне-осенний сезон находят работу жители многих соседних населенных пунктов.

Подходы к объединению громад становятся все более прагматичными. Участники объединительного процесса перед принятием решений все чаще интересуются у партнеров: а как у вас с развитием местной экономики?

Информация о материале

Опубликовано: 19 августа 2016

ДП «Електроважмаш» 3-4 серпня уклав дві угоди з ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Укрпромвпровадження» про поставку неметалевих виробів на суму 71,29 млн грн. Про це повідомляється у «Віснику державних закупівель».

Замовили поліамідної плівки на 32,69 млн грн., а також 116 позицій скловолокна на 38,60 млн грн., у тому числі просочену склотканину, матеріал марки РЭМ, склотекстоліт СТЭФ, трубку ТСЭФ і шнур-панчоху.

Точну кількість виробів і ціни за одиницю не оприлюднили.

Угоди діятимуть відповідно до 20 і 12 липня 2017 року.

«НВП «Укрпромвпровадження» належить Тетяні Мельник, Сергію Кошику, росіянину Михайлу Тарасову та Володимиру Капирулі. Син останнього Михайло Капируля володіє ТОВ «Іст Лоуд Груп», яке теж є постачальником «Електроважмашу».

Крім того, донедавна Капіруля-молодший був бізнес-партнером по ТОВ «Контракт-Авто» Вячеслава Баталова, засновника ще одного частого підрядника заводу – ТОВ «Маркетінвестгруп». Нині «Контракт-Авто» переоформлено на Руслана Пришупу з Чернігова.

Нагадаємо, у червні «Електроважмаш» замовив «Укрпромвпровадженню» неметалевих виробів на суму 145,23 млн грн.

Информация о материале

Опубликовано: 19 августа 2016

Після розпаду СРСР стали формуватися нові відносини у сфері економіки та управління. Криміналітет теж перегрупувався й почав інтегруватися з оновленим соціумом. Тіньовий бізнес, котрий завжди супроводжував планове господарювання, легалізувався. Це врятувало економіки незалежних держав (зокре­ма й України) і не дало фінансовому колапсу знищити молоді країни. Цеховики, які зберігали свої мільйони в царських червінцях, діамантах чи інвалюті, вийшли на світ Божий і скупили під приватизаційний шабаш чи не дві третини основних засобів виробництва. Повільно й болісно Україна, а далі я говоритиму переважно про неї, ставала на шлях капіталізму.

Що ж сталося з організованою злочинністю радянського зразка? Їй просто не знайшлося місця на цьому святі вільного економічного зростання. Громадяни збідніли до межі, відтак спорожнювати їхні квартири та кишені стало невигідно: там гуляв вітер. А злодійська романтика, пісні, «понятія», наколки, ієрархічні зв’язки, коронації на зонах — усе це вийшло з моди, адже не приносило прибутків. Пенітенціарна система також збідніла, навіть привілейовані зеки більше не жирували. На місця позбавлення волі опустився нищівний і невиліковний мультирезистентний туберкульоз… Дідусі з хронічним кашлем і в татуюваннях виходили на волю за станом здоров’я або за черговими амністіями до Дня Незалежності… І нікому не були потрібні.

Був такий злодій у законі Вася Бріліант. Легендарна особистість, вижив під час першої сучої війни (табірне протистояння в повоєнні роки), утримав свої позиції, провів не одну злодійську «сходку», на якій вирішувалися важливі для злочинного товариства питання. Крім того, вивів у ­великий світ свого учня Пашу Цируля.

Минув час. Цируль подорослішав і доріс до посади утримувача «общака», причому всесоюзного значення. Але згубила його жадоба до грошей: будинок у центрі Москви, щоденна гульня, наркотики. У труні перевертався Вася Бріліант, адже учень порушував усі злодійські закони: і дружину мати не можна, і дім для злодія — це тюрма, і пити (а годі вже говорити про наркотики) він повинен із ­розумом.

Прийшли одного ранку до Паші гості, хромовими чобітьми двері відчинили й забрали із собою. На тюремних нарах почалася в нього ломка, через яку, мабуть, і розповів усе про «общак».

На територію його садиби приїхало кілька вантажівок, із них вийшли люди в цивільному, перекопали весь двір, витягли з-під землі три металеві ящики й вивезли в невідомому напрямку. За півгодини інші три автівки під’їжджають, але з людьми вже в міліцейській формі. Де «общак»? А вже немає. Тут інші вантажівки летять, із чекістами «на борту». Де ­«общак»? Немає «общака».

Досі невідомо, хто його поцупив. Подейкують тільки, що були там мільйони й мільйони доларів.

Так злодії зовсім збідніли.

Із середини 1990-х і майже до початку 2000-х злодійський рух поступово змінився. Ключові ролі отримали не ті, хто впродовж років підтверджував свій авторитет, перебуваючи в місцях позбавлення волі. Це стало не модно, це вже було «лохівство». Буремні 1990-ті ознаменувалися численними чварами в злочинному середовищі, перерозподілом сфер впливу. Місця злодіїв-інтелектуалів зайняли так звані спортсмени. З бейс­больними битками й у спортивних костюмах а-ля Adidas вони громили кооператорів, які не бажали домовлятися й платити данину.

Сьогодні організована злочинність — це ніби лакмусовий папірець спроможності держави на кардинальні зміни та її здатності убезпечити своїх громадян

Поділ і переділ сфер впливу супроводжувалися кривавими «розборками» й наймами кілерів. Не називатимемо прізвищ тих, хто прийшов і певний час тримав у страху всіх, хто мав бодай найменший стосунок до бізнес-структур. Сьогодні прочитати їхні імена можемо на дорогих надгробках із чорного мармуру на столичних Берківцях, Лісовому кладовищі.

1990-ті роки заклали в суспільстві дуже серйозний підмурівок для так званої кримінократичної піраміди. У її основі злочинність, організована за різним ступенем; у топі олігархат, тобто великий бізнес, зрощений із політикою.

Цікавим є такий собі своєрідний прошарок між ними. До нього належать корумповані представники державної влади, судді, прокурори, правоохоронці (група безпеки), працівники медіа й культури (група забезпечення), які своїми діями та творами ідеологічного спрямування підтримують відповідний імідж як топу, так і боттому згаданої піраміди.

Подейкували, що численний контингент українських тюрем за часів Кучми отримав виборчі права (таке сталося вперше!) саме для того, щоб забезпечити йому відповідні голоси на виборах. Але замість того, щоб мати за це великі преференції, оргзлочинність раптово постала перед фактом оголошення їй війни. Насправді вона була оголошена не всьому криміналу. Злодії зі своїми законами та ідеологією й далі перебували в аутсайді. Правоохоронні органи непокоїли так звані бригади, котрі, вибиваючи капітали з підприємців, досить вдало вели свої справи й дуже активно підживлювали топ (олігархат) кримінократичної піраміди.

Тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко докорінно змінив ситуацію. «Бригадних генералів» було поставлено до відома, що їхня діяльність перебуває поза законом і згортається. Подеколи інформацію про обшуки, які мають пройти в них на віллах незабаром, вони отримували з прес-конференцій та брифінгів. «Отже, — говорив розважливо Юрій Федорович, — завтра з обшуком ми навідаємося до…» — і називалося прізвище депутата якоїсь місцевої ради. Така практика чудово вкладається в запропоноване мною поняття експорту злочинності, але на той період розвитку суспільства це було «по-чєсноку». Ніхто не хотів нікого нищити та саджати на тривалі терміни (адже завтра могли прийти й по тебе). Лише з позицій сили оргзлочинність витісняли з особливої сфери контролю, а точніше «кришування».

Тепер з’являвся новий «дах» — міліцейський. І ­подекуди есбеушний.

Не скидатимемо з важелів кримінальне минуле нашого передостаннього президента. Але це зовсім не означало, що правоохоронні структури відразу втратили свої позиції, а «віжки правління» перейшли до злодійського клану. Це означало, що з року в рік відбувалося все більше зрощення компонентів кримінократичної піраміди. Група безпеки покращувала «безпеку» щодня. Група забезпечення все успішніше «забезпечувала», а підвалини (злочинність, організована за різним ступенем) розправили плечі й підняли голову. Не те щоб у країні взагалі не боролися зі злочинністю. Просто до окремих її представників зріс кредит довіри та лояльності. А верхівка кримінократичної піраміди — олігархат — стала дедалі активніше користуватися її кадровим потенціалом. Несподівано активнішими стали й злодії-»законники». Згадалися закони (хоча сьогодні вони дуже віддалено нагадують ті, які функціонували до першої сучої війни), традиції, «блатний» фольклор заполонив ефір та цілі радіохвилі.

Треба зазначити, що Україна ніколи не вирізнялася суворою злодійською підпорядкованістю. Не було й суто «воровскіх» зон, не скрізь контроль над кримінальним життям здійснювали «вори», були й просто «авторитети». Але останні роки внесли корективи. Додався й міжнародний чинник. Експорт злочинності з Грузії. Після того як там набрав чинності закон, який давав підстави призначати покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі тільки за належність до злодійського «ордену». А таких там називалося ой як багато! Тож хтось пішов писати відмовні листи. Але деякі поважали ті «закони», а тому почали пакувати валізи. Куди податися? До Києва, з яким склалася історична дружба на рівні політичного бомонду. Чим займатися? Тим, чим ­належить згідно зі злодійським «законодавством».

Другий вплив — російський. І чинився він подеколи під гаслами об’єднання слов’янського світу. Пожвавився рух після вбивства відомого злодія в законі Вячеслава Іванькова, який базувався в Москві, але давно був представником кримінального світу міжнародного масштабу.

Дослідники криміналітету переконують: сьогодні Україна відновила свою злочинну ієрархію. В усіх територіальних одиницях є «положенці», усім керують злодії в законі, об’єднані ж вони таким собі ЦК, який на «сходках» вирішує долі людей. Російські й українські «королі» кримінального світу не ворогують між собою, вони перебувають поза «мінським процесом». Сильна влада — слабка кримінальна система; слабка влада — і кримінальний світ як самоорганізація суспільства перебирає на себе її функції.

Сьогодні організована злочинність — це ніби лакмусовий папірець спроможності держави на кардинальні зміни та її здатності убезпечити власних громадян. Спираючись на свої закони й традиції, самоорганізоване злочинне співтовариство здатне вижити за тих умов, коли законів і традицій немає. А корупційний компонент завжди може відродити з попелу розтрощені вщент групи «безпеки» й «забезпечення». Лобізм інтересів будь-якого рівня може бути забезпечений на будь-якому рівні верхівкою кримінократичної піраміди.

Информация о материале

Опубликовано: 18 августа 2016

Генеральна прокуратура ніяк не може знайти себе. Ні одне силове відомство після Революції Гідності не знало такої кількості змін керівництва і пертурбацій.

До прикладу, МВС після Майдану знало всього одного керівника. Делегований «Народним фронтом» Арсен Аваков міцно і надовго взяв міністерство у свої руки. І якщо подивитись на ситуацію в цьому відомстві, то, за великим рахунком, перетворення міліції у справжню поліцію так само зависло.

Проте Авакову вистачило мудрості не входити у відкриті конфлікти зі своїми «реформаторами». Принаймні, у публічну площину ці конфлікти не потрапляли фактично жодного разу.

У ГПУ ситуація кардинально протилежна.

Після втечі Януковича країна має уже четвертого генерального прокурора. ГПУ, яка в системі політичного балансу України є вотчиною президента, при кожному зі своїх нових очільників залишалась центром суспільного невдоволення.

Усі внутрішні конфлікти у цій структурі одразу ставали надбанням громадськості. Апогею такий стан справ сягнув за Віктора Шокіна, який зайшов у відкритий конфлікт з власними ж заступниками Віталієм Каськом та Давидом Сакварелідзе.

Після справи близьких до Шокіна «діамантових прокурорів», конфлікт у ГПУ остаточно став виглядати як розправа «старої системи» з «реформаторами». У підсумку з прокуратури були звільнені і «старі», і «нові», а гасити пожежу у відомстві президент відрядив політичного важковаговика Юрія Луценка.

Мотивація, чому аполітичну за визначенням Генпрокуратуру має очолити політик без юридичної освіти була проста і зрозуміла – за рахунок своєї політичної ваги Луценко зможе опиратись будь-якому тиску і зможе знайти спільну мову з усіма здоровими силами в ГПУ.

Але на долю нового генпрокурора, схоже, припаде ще один гучний конфлікт всередині прокурорського світу. І якщо навіть ініціатором наростаючою війни ГПУ та НАБУ був не Луценко, то шукати виходу з неї доведеться саме йому. Якщо, звичайно, він і далі має сподівання повернутися у велику політику.

Зародження конфлікту

Довкола роботи над законом про створення Національного антикорупційного бюро було дуже багато скептичних думок.

У герметичному прокурорському світі на цей процес дивились досить спокійно, адже прилаштовані по своїх посадах прокурорські начальники пересиділи кількох президентів і десяток генпрокурорів. Вони бачили багато заяв і «реформ», тож до певного часу турбуватись через кілька десятків своїх же, прокурорських, людей в новому органі не вважали за потрібне. Інколи в ГПУ до однієї справи може бути залучено стільки людей, скільки працювало на початку в НАБУ.

Як розповідають співрозмовники у ГПУ, там досі вважають слідчих Ситника за своїх.

«Весь склад НАБУ і САП – вчорашні прокурори. І земельні рішали часів Гайсинського, які очолили дві модних структури, насправді – кров від крові гепеушники. Але суперопіка США дала їм почуття вседозволенності», – заявив УП один із високопосадовців ГПУ.

У цьому ключі слід дивитись і на перший, доволі незначний, конфлікт ГПУ і НАБУ.

Мова про передачу справ від Генпрокуратури відомству Артема Ситника. Тоді за волею очільника ГПУ Віктора Шокіна у НАБУ скопом передали величезну кількість справ, які підпадали під їхню підслідність. Туди ж затесали і масу корупційних «висяків», які за довгі роки назбиралися у ГПУ.

Фактично, якби ситуація такою і лишилась, то відомство Ситника загрузло б одразу на старті роботи, так нічого і не зробивши. Але очільникам НАБУ та Антикорупційної прокуратури вдалося добитись, щоб їхні слідчі займалися новими справами, а весь старий «скарб» повернули у ГПУ.

Після того Шокін між поїздками на лікування зосередився на внутрішньому фронті, ув’язавшись у війну з Каськом-Сакварелідзе, яка у підсумку коштувала йому посади, а для його заступників дала старт політичної кар’єри.

Цю перерву НАБУ використало з користю, відкривши низку резонансних і навіть сенсаційних справ. При тому, стосувалися вони фактично недоторканних людей української політики, проти яких навіть ГПУ Януковича справ не відкривало.

Мова в першу чергу про одного зі спонсорів «Народного фронту» і близького соратника тодішнього прем’єра Яценюка Миколу Мартиненка. Провадження НАБУ і тиск західних партнерів коштували Мартиненку депутатського мандата і багато нервів.

Не менш сенсаційною була і справа, відкрита після заяв екс-міністра Айвараса Абромавичуса, який звинуватив депутата БПП Ігоря Кононенка у тиску і нав’язуванні кадрових рішень. У підсумку НАБУ не знайшло нічого на Кононенка, але уже сам факт того, що прізвище найближчого партнера президента фігурує у кримінальній справі, у поняттях українських силовиків є чимось нечуваним і зухвалим.

Не меншим «нахабством» НАБУ було і відкриття справи проти прокурора сил АТО Костянтина Кулика.

Перед самим Новим роком, 25 грудня, на підставі звернення депутата Віталія Купрія із так званої «групи Коломойського», Антикорупційне бюро порушило справу проти військового прокурора сил АТО.

Суть її доволі проста і банальна – НАБУ стверджує, що у власності Кулика та його співмешканки невідомо звідки з’явились квартири і машини вартістю у кілька мільйонів. При тому, що декларовані заробітки і прокурора, і його дами серця ніяк ці покупки пояснити не могли.

23 травня цього року Ситник відправив на погодження главі Антикорупційної прокуратури Назару Холодницькому готову підозру Кулику.

А уже за тиждень прокурор АТО несподівано переводиться у групу в ГПУ, яка займається справами Курченка та інших друзів Януковича. Увів Кулика у цю групу новопризначений генпрокурор Юрій Луценко за протекцією головного військового прокурора Анатолія Матіоса.

Кулик взявся за справу доволі активно – протягом перших тижнів червня він затримав кілька важливих фігурантів справи Курченка – колишнього заступника міністра економіки Олександра Сухомлина, топ-менеджера СЄПЕК Андрія Кошеля, екс-заступника голови «Нафтогазу» Олександра Кацубу.

«З Матіосом у Кулика хороші стосунки. Коли Матіос з нуля створював Військову прокуратуру, то зібрав там реально найкращих, у тому числі Кулика. Він справами Курченка і Клименка займався ще з 2014 року. Більше того, сам Кулик допомагав НАБУ і зробив їм кілька справ по корупції», – пояснив УП таке рішення Луценка співрозмовник у ГПУ.

Однак у Ситника не стали дивитись на «старі заслуги» і тричі викликали Кулика на допит. І тричі – безрезультатно. Врешті, вирішили прийти до нього з обшуком і попутно вручити підозру. Коли вранці 30 червня слідчі НАБУ прийшли додому до Кулика, то той спробував пересидіти їхній прихід.

«Він там зараз закрився в квартирі і не впускає слідчих. Ця справа не стосується його зоряного злету у справах Курченка. А він там зараз розказує, що Курченко купив НАБУ, щоб завалити свої справи. Це ж повна маячня», – коментував тоді УП ситуацію роздратований Холодницький.

Врешті Кулик свою підозру отримав і навіть був на деякий час відсторонений від роботи, поки суд не повернув його на посаду.

Справа Кулика, де дві прокурорських структури не змогли вирішити все «по-тихому», як це у них заведено, до останнього часу була найгострішим конфліктом між ГПУ та НАБУ. Було зрозуміло, що слідчі Ситника поступатись не планують, але й Генпрокуратура навряд чи залишиться в боргу.

Casus belli

5 серпня слідчі НАБУ, які уже звикли ходити з резонансними обшуками до корупціонерів, самі стали учасниками одного з таких.

Несподівано для всіх слідча група з Генпрокуратури прийшла вилучати документи в офіс відомства Ситника на Солом’янці в Києві.

Очолював посланців з ГПУ Дмитро Сус із департаменту особливо важливих економічних справ, який частина депутатів і активістів охрестили «департаментом Кононенка-Грановського».

На руках у Суса була ухвала Печерського суду без вказаних підозрюваних, що, фактично, давало змогу обшукувати всю будівлю НАБУ цілий місяць.

Однак ходаків з ГПУ очікувала несподіванка. Виявилось, у НАБУ їх ніхто не чекає і власне обшуку провести не дадуть. Для більшої переконливості задіяли навіть спецназ НАБУ, як пояснили у Ситника, «для забезпечення порядку».

У підсумку групі Суса добровільно дали копії документів, «які вважали необхідними», хоч і заявили, що обшук незаконний. НАБУ нагадало, що воно нікого не прослуховує, бо чисто фізично не може цього робити. Монополію СБУ на прослуховування ще ніхто не скасовував.

Луценко у коментарях пресі переконував, що за потреби обшуки проведуть і в Службі безпеки.

Однак не під запис співрозмовники УП у Генпрокуратурі переконують, що причини для обшуку начебто реально були.

«Колишній прокурор з Полтавщини став детективом НАБУ. І вирішив послухати телефон хорватського бізнесмена, який працює на Полтавщині», – запевнив високопоставлений співрозмовник у ГПУ.

За його словами, Луценко просив НАБУ «тихо дати документи».

«Але Ситник усіх звечора зібрав і наказав все підчистити. В результаті вони дали нам порожній диск. Наївні. Весь трафік же фіксувала СБУ», – розповів співрозмовник.

Як переконують в ГПУ, вся ця історія почалась ще у травні, коли СБУ заявила офісу Луценка, що слідчий НАБУ слухає не ту людину.

У цій ситуації прикметним виглядає те, що голова Антикорупційної прокуратури Холодницький у своїх заявах щодо обшуку був досить стриманим і навіть пообіцяв «не вигороджувати» слідчих, якщо вони справді порушили закон.

Примирливий тон тоді узяв і Луценко, запевняючи, що НАБУ і САП і його «партнери у боротьбі з корупцією» і про жодну війну відомств мова не йде.

«Всі мають корупціонерів, всі допускають помилки. Але вони зайняли позицію скунса – не підходьте і нікого не чіпайте. Це ж дурня – вважати когось автоматично святим тільки тому, що його відібрали на конкурсі», – пояснив позицію свого відомства співрозмовник УП в ГПУ.

Однак багато хто не повірив миролюбивій риториці ГПУ. Наприклад, голова Центру протидії корупції Віталій Шабунін переконаний, що обшук був потрібний як інформпривід.

На його думку, «Порошенко і Ко генерують для МВФ виправдання, чому вони не дають НАБу право на автономну прослушку».

Мова йде про законопроект, який передбачає надання права НАБУ самим, без допомоги СБУ, проводити прослуховування. Цей законопроект уже пройшов комітет, і Ситник з Холодницьким його усіма силами лобіюють.

Разом зі створенням окремого антикорупційного суду, яке передбачене уже прийнятими змінами до Конституції, це може зробити з НАБУ справді незалежного і дуже впливового гравця в Україні. І це багато кого серйозно насторожує.

Drôle de guerre, або Тактика і стратегія

Як показала практика, навіть будучи частиною чинної системи, НАБУ має сміливість відкривати справи навіть проти дуже впливових людей. А перетворення хай неідеального Антикорупційного бюро у реально незалежну структуру може мати дуже далекосяжні наслідки.

За словами депутата Мустафи Найєма, політична система дуже опирається такому розвитку подій.

«У ситуації, коли Антикорупційному бюро не дають власних можливостей для оперативної роботи, а вся політична система чинить опір створенню антикорупційного суду, обшук у НАБУ – це запрошення до компромісу і конформізму», – вважає Найєм.

Проте НАБУ, схоже, від цього запрошення відмовилось. Принаймні 10 серпня слідчі Ситника «на гарячому» взяли одіозного суддю-«огородника» із Дніпровського суду Миколу Чауса. Той саме закопував на городі свій хабар у 150 тисяч доларів, який навіть в одну банку не помістився.

За останній час цей суддя вирішував багато чутливих справ для Банкової, і його вважають «ручним» суддею усе того ж Грановського.

Фактично, зараз силова і політична система опинились у ситуації «дивної війни», коли перші бої відгриміли, але ніхто не знає, хто і де зробить наступну атаку.

У самому ж НАБУ побоюються, що дискредитаційної кампанії. За даними різних співрозмовників УП, вона може початися в повну силу уже восени

Перші кроки у цій війні уже навіть зроблені. Принаймні одразу кілька співрозмовників УП у Генпрокуратурі розповіли історію про символічний подарунок військового прокурора Матіоса Холодницькому.

Начебто, після відсторонення Кулика від посади Матіос надіслав главі САП пляшку шампанського, круасани і шоколад. На перший погляд, нічого особливого. Але цей подарунок мав бути сприйнятий як натяк на певний аудіозапис, що містить якусь компрометуючу інформацію на Холодницького і може бути оприлюднений.

Глава Антикорупційного агентства Ситник запевнив УП, що вони готуються до ймовірних атак.

«Готуємось, на скільки можемо. Але без допомоги громадськості не справимось», – сказав Ситник.

Якщо врахувати, яких серйозних ворогів за останній час надбало собі НАБУ, то масштаби ймовірної наступальної операції в медіаполі можуть бути справді вражаючими. Та з іншого боку, Антикорупційне бюро має ресурс, якого ще не мало жодне силове відомство в Україні – довіру.

Информация о материале

Опубликовано: 18 августа 2016