Після розпаду СРСР стали формуватися нові відносини у сфері економіки та управління. Криміналітет теж перегрупувався й почав інтегруватися з оновленим соціумом. Тіньовий бізнес, котрий завжди супроводжував планове господарювання, легалізувався. Це врятувало економіки незалежних держав (зокрема й України) і не дало фінансовому колапсу знищити молоді країни. Цеховики, які зберігали свої мільйони в царських червінцях, діамантах чи інвалюті, вийшли на світ Божий і скупили під приватизаційний шабаш чи не дві третини основних засобів виробництва. Повільно й болісно Україна, а далі я говоритиму переважно про неї, ставала на шлях капіталізму.
Що ж сталося з організованою злочинністю радянського зразка? Їй просто не знайшлося місця на цьому святі вільного економічного зростання. Громадяни збідніли до межі, відтак спорожнювати їхні квартири та кишені стало невигідно: там гуляв вітер. А злодійська романтика, пісні, «понятія», наколки, ієрархічні зв’язки, коронації на зонах — усе це вийшло з моди, адже не приносило прибутків. Пенітенціарна система також збідніла, навіть привілейовані зеки більше не жирували. На місця позбавлення волі опустився нищівний і невиліковний мультирезистентний туберкульоз… Дідусі з хронічним кашлем і в татуюваннях виходили на волю за станом здоров’я або за черговими амністіями до Дня Незалежності… І нікому не були потрібні.
Був такий злодій у законі Вася Бріліант. Легендарна особистість, вижив під час першої сучої війни (табірне протистояння в повоєнні роки), утримав свої позиції, провів не одну злодійську «сходку», на якій вирішувалися важливі для злочинного товариства питання. Крім того, вивів у великий світ свого учня Пашу Цируля.
Минув час. Цируль подорослішав і доріс до посади утримувача «общака», причому всесоюзного значення. Але згубила його жадоба до грошей: будинок у центрі Москви, щоденна гульня, наркотики. У труні перевертався Вася Бріліант, адже учень порушував усі злодійські закони: і дружину мати не можна, і дім для злодія — це тюрма, і пити (а годі вже говорити про наркотики) він повинен із розумом.
Прийшли одного ранку до Паші гості, хромовими чобітьми двері відчинили й забрали із собою. На тюремних нарах почалася в нього ломка, через яку, мабуть, і розповів усе про «общак».
На територію його садиби приїхало кілька вантажівок, із них вийшли люди в цивільному, перекопали весь двір, витягли з-під землі три металеві ящики й вивезли в невідомому напрямку. За півгодини інші три автівки під’їжджають, але з людьми вже в міліцейській формі. Де «общак»? А вже немає. Тут інші вантажівки летять, із чекістами «на борту». Де «общак»? Немає «общака».
Досі невідомо, хто його поцупив. Подейкують тільки, що були там мільйони й мільйони доларів.
Так злодії зовсім збідніли.
Із середини 1990-х і майже до початку 2000-х злодійський рух поступово змінився. Ключові ролі отримали не ті, хто впродовж років підтверджував свій авторитет, перебуваючи в місцях позбавлення волі. Це стало не модно, це вже було «лохівство». Буремні 1990-ті ознаменувалися численними чварами в злочинному середовищі, перерозподілом сфер впливу. Місця злодіїв-інтелектуалів зайняли так звані спортсмени. З бейсбольними битками й у спортивних костюмах а-ля Adidas вони громили кооператорів, які не бажали домовлятися й платити данину.
Сьогодні організована злочинність — це ніби лакмусовий папірець спроможності держави на кардинальні зміни та її здатності убезпечити своїх громадян
Поділ і переділ сфер впливу супроводжувалися кривавими «розборками» й наймами кілерів. Не називатимемо прізвищ тих, хто прийшов і певний час тримав у страху всіх, хто мав бодай найменший стосунок до бізнес-структур. Сьогодні прочитати їхні імена можемо на дорогих надгробках із чорного мармуру на столичних Берківцях, Лісовому кладовищі.
1990-ті роки заклали в суспільстві дуже серйозний підмурівок для так званої кримінократичної піраміди. У її основі злочинність, організована за різним ступенем; у топі олігархат, тобто великий бізнес, зрощений із політикою.
Цікавим є такий собі своєрідний прошарок між ними. До нього належать корумповані представники державної влади, судді, прокурори, правоохоронці (група безпеки), працівники медіа й культури (група забезпечення), які своїми діями та творами ідеологічного спрямування підтримують відповідний імідж як топу, так і боттому згаданої піраміди.
Подейкували, що численний контингент українських тюрем за часів Кучми отримав виборчі права (таке сталося вперше!) саме для того, щоб забезпечити йому відповідні голоси на виборах. Але замість того, щоб мати за це великі преференції, оргзлочинність раптово постала перед фактом оголошення їй війни. Насправді вона була оголошена не всьому криміналу. Злодії зі своїми законами та ідеологією й далі перебували в аутсайді. Правоохоронні органи непокоїли так звані бригади, котрі, вибиваючи капітали з підприємців, досить вдало вели свої справи й дуже активно підживлювали топ (олігархат) кримінократичної піраміди.
Тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко докорінно змінив ситуацію. «Бригадних генералів» було поставлено до відома, що їхня діяльність перебуває поза законом і згортається. Подеколи інформацію про обшуки, які мають пройти в них на віллах незабаром, вони отримували з прес-конференцій та брифінгів. «Отже, — говорив розважливо Юрій Федорович, — завтра з обшуком ми навідаємося до…» — і називалося прізвище депутата якоїсь місцевої ради. Така практика чудово вкладається в запропоноване мною поняття експорту злочинності, але на той період розвитку суспільства це було «по-чєсноку». Ніхто не хотів нікого нищити та саджати на тривалі терміни (адже завтра могли прийти й по тебе). Лише з позицій сили оргзлочинність витісняли з особливої сфери контролю, а точніше «кришування».
Тепер з’являвся новий «дах» — міліцейський. І подекуди есбеушний.
Не скидатимемо з важелів кримінальне минуле нашого передостаннього президента. Але це зовсім не означало, що правоохоронні структури відразу втратили свої позиції, а «віжки правління» перейшли до злодійського клану. Це означало, що з року в рік відбувалося все більше зрощення компонентів кримінократичної піраміди. Група безпеки покращувала «безпеку» щодня. Група забезпечення все успішніше «забезпечувала», а підвалини (злочинність, організована за різним ступенем) розправили плечі й підняли голову. Не те щоб у країні взагалі не боролися зі злочинністю. Просто до окремих її представників зріс кредит довіри та лояльності. А верхівка кримінократичної піраміди — олігархат — стала дедалі активніше користуватися її кадровим потенціалом. Несподівано активнішими стали й злодії-»законники». Згадалися закони (хоча сьогодні вони дуже віддалено нагадують ті, які функціонували до першої сучої війни), традиції, «блатний» фольклор заполонив ефір та цілі радіохвилі.
Треба зазначити, що Україна ніколи не вирізнялася суворою злодійською підпорядкованістю. Не було й суто «воровскіх» зон, не скрізь контроль над кримінальним життям здійснювали «вори», були й просто «авторитети». Але останні роки внесли корективи. Додався й міжнародний чинник. Експорт злочинності з Грузії. Після того як там набрав чинності закон, який давав підстави призначати покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі тільки за належність до злодійського «ордену». А таких там називалося ой як багато! Тож хтось пішов писати відмовні листи. Але деякі поважали ті «закони», а тому почали пакувати валізи. Куди податися? До Києва, з яким склалася історична дружба на рівні політичного бомонду. Чим займатися? Тим, чим належить згідно зі злодійським «законодавством».
Другий вплив — російський. І чинився він подеколи під гаслами об’єднання слов’янського світу. Пожвавився рух після вбивства відомого злодія в законі Вячеслава Іванькова, який базувався в Москві, але давно був представником кримінального світу міжнародного масштабу.
Дослідники криміналітету переконують: сьогодні Україна відновила свою злочинну ієрархію. В усіх територіальних одиницях є «положенці», усім керують злодії в законі, об’єднані ж вони таким собі ЦК, який на «сходках» вирішує долі людей. Російські й українські «королі» кримінального світу не ворогують між собою, вони перебувають поза «мінським процесом». Сильна влада — слабка кримінальна система; слабка влада — і кримінальний світ як самоорганізація суспільства перебирає на себе її функції.
Сьогодні організована злочинність — це ніби лакмусовий папірець спроможності держави на кардинальні зміни та її здатності убезпечити власних громадян. Спираючись на свої закони й традиції, самоорганізоване злочинне співтовариство здатне вижити за тих умов, коли законів і традицій немає. А корупційний компонент завжди може відродити з попелу розтрощені вщент групи «безпеки» й «забезпечення». Лобізм інтересів будь-якого рівня може бути забезпечений на будь-якому рівні верхівкою кримінократичної піраміди.
