Статьи

Суддя Київського райсуду міста Полтави Андрій Антонов у своїх деклараціях із нерухомості вказує лише одну земельну ділянку. Одночасно з цим батьки його дружини за останні роки придбали три  квартири та два коштовних авто.

Про це пише Антон Столяров в проекті «Декларації» («Bihus.Info»).

Згідно до інформації з Реєстру нерухомого майна, у 2010 році тесть судді Юрій Романенко придбав квартиру площею 34 кв. м по вулиці Богдана Хмельницького, 11 у Полтаві. У червні 2018 року він купив ще одне 43-метрове помешкання у провулку Ломаному, 36. А теща судді Антонова  – Ніна Романенко, стала власницею 47-метрової квартири у полтавській новобудові по вулиці Гожулівській, 30.

На даний час сукупна вартість всієї цієї нерухомості складає близько $50-55 тис.

У 2012 році Ніна Романенко придбала новий Mercedes-Benz ML 250 CDI 4MATIC. Торік вона також стала власницею BMW 520i 2015 р. в. Зараз на вторинному ринку подібні авто коштують $70-80 тис.

Ніна та Юрій Романески ніколи не займалися бізнесом.

Сам Андрій Антонов у своїх деклараціях за 2014-2017 роки із нерухомості вказує лише земельну ділянку у Полтаві площею 1000 кв. м. Пересувається суддя нібито на Opel Vectra 1993 року випуску та мотоциклі  Honda NM. Згідно з біографією, у Київському районному суді він працює останні 14 років, а до цього проходив службу в органах внутрішніх справ і податковій міліції.

Його батько Володимир Антонов також понад 30 років вершив правосуддя у Полтаві та Харкові. У 2014 році, після свого виходу на пенсію, він придбав собі новий кросовер BMW X5. Зараз ціни на такі автівки в салонах у залежності від комплектації коливаються в межах $55-80 ти доларів. Інший син Антонова Сергій також пішов по юридичній лінії і зараз працює суддею Октябрського райсуду Полтави.

Нагадаємо, 10 серпня суддя Андрій Антонов закрив кримінальне провадження проти мера Харкова Геннадія Кернеса, оскільки прокурори не з’явилися на 7 судових засідань і не підтримували обвинувачення по справі. Кернеса та його двох охоронців звинувачували у викраденні, побитті та погрозі вбивством двох активістів Євромайдану. Після цього Національне агентство із запобігання корупції взялося за повну перевірку декларацій судді за 2015, 2016 і 2017.

Информация о материале

Опубликовано: 27 августа 2018

В усьому світі мова – ефектний та ефективний важіль політики. А в Україні він ще й має неабиякий інструментарій – досі не доведений до пуття правопис. Навколо останнього вже понад два десятиліття затято ломляться списи й точаться суперечки. Історія питання настільки ж заплутана, наскільки заполітизована.

Тож прогнозовано, коли Українська національна комісія з питань правопису виклала на сайті Міністерства освіти й науки проект нової редакції українського правопису, соціальні мережі вибухнули шквалом вмотивованого і невмотивованого обурення.

Що єднає правопис і політику, і чи вдасться правописній комісії цього разу нагодувати вовків і вберегти неушкодженими кіз – покаже час. Але на правописні граблі українці наступали зопалу вже не раз. І здається, вчитися на власних помилках поки що не навчилися.

Правопис – справа політична. Історія питання і наслідки цієї історії

Правописів у нас було багато й різних. Не останню роль у цьому відіграли легендарні Валуєвський циркуляр та Емський указ: абсолютна заборона українського письменства перетворювала правопис на річ у собі: непотрібну і навіть небезпечну. Бо правопис – ніщо інше, як збірка правил, як правильно писати. А навіщо мові правопис, якщо писати й друкувати цією мовою заборонено?

Але якщо офіційно заборонено, але на практиці – дуже треба? Саме із офіційної заборони на письмо й проросли численні неофіційні «кулішівка», «драгоманівка», «желехівка», «грінченківка» тощо. Упорядковані письменниками, лексикографами, перекладачами передовсім для своїх потреб, вони швидко набули територіального поширення, і явище, де «два письменники, там три правописи» не лише стало на тривалий час нормою, але через століття з гаком боляче гикнулося принципом «як хочу, так і пишу/говорю» в українських медіа та видавництвах часів незалежності.

Те, що правопис – справа радше політична, ніж мовна, бо в такий спосіб націю можна як об’єднати, так і роз’єднати, розумів не лише царат, але й Центральна Рада, тому політичну діяльність почала з видання 1918 року «Головних правил українського правопису». Рада народних комісарів задніх теж не пасла: 1925 року організувала Державну правописну комісію, роботу якої – у Харкові, без тепла й води, зате з потрібним для ухвалення «правильних» мовних рішень представників робітників і селян – згадував у «Щоденниках» Сергій Єфремов. Результатом її роботи став «Проєкт українського правопису». Тут Раднарком тактовно погрався у демократію: перш ніж ухвалити, «Проєкт» кілька місяців обговорювали. В історію ж він увійшов як «харківський» або «скрипниківський».

І власне йому й судилося стати тим «яблуком розбрату», через яке і досі точаться правописні війни. Закріплені цим правописом мовні норми занадто яскраво свідчили, що українська і російська мови – такі родичі, як сьома вода на киселі. А радянська дійсність вимагала уніфікації мов радянських республік. Тому «харківський» правопис, як і його творців, швиденько репресували, натомість за п’ять місяців видали на-гора нову, максимально зросійщену версію. Цього разу без комісій і обговорень. Її одноголосно ухвалили у вересні 1933 року, а тоді ще двічі змінювали й доповнювали: 1946 та 1959 років. Обидва рази за основу доповнень бралися «Правила русской орфографии и пунктуации». Мета політики зближення була шита білими нитками: якщо дві мови так схожі, то навіщо нам мов – аж дві?

 Але історія має гарне почуття гумору: двом правописам зрештою судилося зустрітися. У 1933 році розстріляти чи вивезти у Сибір вдалося не всіх. Чимало хто емігрував, і з ними виїхав за тридев’ять земель чинний на той час «скрипниківський» правопис. За сімдесят років він законсервувався, виварився у власному соці, а з початком перебудови і можливістю діаспорян повернутися в Україну – повернувся. Щоб зустрітися зі своїм вихолощеним за сімдесят років радянським еквівалентом. Звісно, вони не порозумілися! Із цим треба було щось робити – і терміново. Щоб утихомирити розбурхане мовними баталіями суспільство, 1990 року українцям повернули кличний відмінок і букву Ґ. Але вирішили, що важливі мовні питання вирішувати зопалу неможна, треба в новому правописі спиратися на весь історичний досвід української мови. При Кабінеті Міністрів створили Українську національну комісію з питань правопису, яка за два роки мала представити новий проект. Проект комісія представила лише 1999 року, називався він «Проєкт правопису» (бо в ньому пропонувалося відновити йотування перед голосними, як було то у «харківській» версії). Але якщо повернення милої серцю Ґ та кличного відмінка на хвилі національного піднесення відбулося легко стару «новинку» радо схвалили, почали користуватися і швидко призвичаїлися, то 1999 року ситуація у суспільстві кардинально змінилися. Кинуті після розпаду СРСР проросійські зерна, підживлювані російськими грішми, проросли, вкоренилися й окріпли настільки, щоб виступити проти «проєкту» як такого, що руйнує стосунки із братньою Росією і відкидає Україну у розвитку.

Україна отримала новий рівень правописних баталій. І тодішній президент Леонід Кучма ризикувати не став: роботу над «проєктом» було призупинено на найвищому рівні. І всі повернулися до вже знайомого алгоритму сторічної давнини: «де два видавництва / медіахолдинги, там три правописи». Або, хто як хоче, так і пише.

І ось власне із врахуванням цього всього і мала працювати Українська національна комісія з питань правопису, яка 15 серпня 2018 року виклала на сайті Міністерства освіти й науки для обговорення новий проект Українського правопису.

Варіативність вбиває: або чому не вдасться провезти в одному правописному човні вовка, козу й капусту

Одразу після оприлюднення «Проект українського правопису» викликав шквал негативу й критики.  Упродовж кількох днів на правопис не сварився хіба що лінивий. До слова, більшість зауважень викладалися й тиражувалися тими, хто в першоджерело навіть не заглядав.

Охочі посперечатися про мову одразу ж розділилися на два великі табори: категоричні противники «повернення архаїзмів» і затяті апологети «повернення до скрипниківських першоджерел». Окремо згуртувалися прихильники тези «навіщо це все, нема на що більше податки витрачати» і вічні скиглії «і так усі безграмотно пишуть, а тепер узагалі усе пропало». Звісно, частину суспільства правописна тема поки що не зачепила, але обов’язково зачепить, адже після затвердження ним повинні будуть користуватися абсолютно всі – незалежно від місця роботи й навчання.

Власне, у цьому й сіль питання: перед комісією стояло неможливе до виконання завдання розробити універсальний правопис, який би сподобався усім верствам суспільства, незалежно від віку, роду занять і рівня грамотності. До того ж, треба було усунути суперечності, які понад два десятиліття існували на сторінках правопису й щороку псували нерви вчителям і випускникам. Зокрема, як покликати Олега, Ігоря чи Іллю, або ж скільки літер н написати у слові ан(н)али.

Комісія місію провалила. Це очевидно вже на цьому етапі. Тому що «Проект» рясніє проблемними місцями. Але, що симптоматично, якщо до того, що давно в мові усталилося (наприклад, розділи про історичні чергування) нема жодного зауваження, то пункти, котрі потребують унормування, які викликали купу запитань десятиліттями, так ці запитання без відповіді у проекті лишилися.

Якщо відштовхуватися від визначення, що правопис – ніщо інше як кодекс мовних правил сучасної української літературної мови (тобто мовна конституція, покликана відповідати на всі неоднозначні питання орфографії й пунктуації), то «Проект українського правопису» правописом взагалі-то не є. Пишемо «за традицією, бо так усталилося, у деяких випадках, звіряємо правопис за словником» – такі фрази важко назвати правилами. А в проекті правопису пояснень такого рівня й глибини хоч греблю гати. Приміром рекомендація «У словах із постійним наголосом невиразний звук перевіряємо за словником: левада, леміш, кишеня, минулий…»? Цікаво: упорядник словника має за чим перевіряти правопис слів, якщо сам правопис його до словника посилає?

У випадку ж більшості наперед дражливих і задавнено болючих питань комісія вирішила піти перевіреним шляхом: нате і вашим, і нашим. Замість того, щоб нарешті визначитися раз і назавжди писати катедра чи кафедра, вирішили запровадити подвійність написання. Наприклад, «у словах, узвичаєних в українській мові з ф, допускається орфографічна варіантність на зразок: анафема і анатема, дифірамб і дитирамб, ефір і етер, кафедра і катадра, логарифм і логаритм, міф, міфологія і міт, мітологія, Афіни і Атени»…Із Афінами, до речі, окрема історія: вони – це єдина географічна назва, котра отримала привілей писатися, як заманеться, бо всі інші чомусь пишуться «за усталеною традицією», тобто писати Уельс і Вельс на наш розсуд правопис чомусь не дозволяє. Можливо, що можна грекам – британцям зась?!

Ще цікавіша історія із індиками: виявляється, що «деякі питомі українські і давно засвоєні слова перед приголосними н та р мають варіанти з голосним и відповідно до вимови: індик (индик), індича (индича ), індиченя (индиченя), індичий (индичий), індичина (индичина), індичитися (индичитися), індичка (индичка), ирій (= вирій), ірод (ирод) (дуже жорстока людина)». Питання, на яку літеру – на і чи на и – шукати ці слова у словнику – риторичне.

І це було б смішно, якщо не було сумно. Сум же прихований у мовних реаліях: усіх філологів ще на першому курсі вчать, що мова – це система, тож як кожна система, вона має внутрішні закономірності. Одна з мовних закономірностей – це так званий «закон економії мовних зусиль», тобто відкидання усього зайвого, знищення дублетів. Іншими словами, варіативність норми нищить правило. Простими словами, якщо можна писати «і так, і так», то ніхто навіть не буде намагатися запам’ятати ці два варіанти, усі писатимуть, як захочеться, бо «у тому правилі можна по-різному».

Власне, незрозумілість і невичерпність пояснень, невмотивованість подвійності у написанні, відсутність відповідей на більшість вузько спеціалізованих запитань (зокрема щодо закономірностей передачі на письмі іншомовних дифтонгів або буквосполучень, які, здається, вимагають від українців бездоганного знання більшості європейських мов), а також потреба догодити усім і кожному – основні вади Проекту українського правопису.

Диявол криється в деталях: на чому здригнеться навіть редакторська рука

Утім, окрім історії та закономірностей, існують цілком конкретні речі, з якими доведеться стикнутися кожному, бо після ухвалення проекту можна буде хіба що голосно обурюватися, але правил доведеться дотримуватися.

Рука редактора здригнеться й затремтить, щойно він зануриться у хащі милозвучності, якою так пишається українська мова. Розібратися із чергуванням у-в, із-зі-зо можна лише з бромом. Тобто чому треба писати «диктант з української мови», а не «диктант ізукраїнської мови» незрозуміло.

Ще більше занепокоєння викликає багатостраждальне пів, яке до того писалося або через дефіс, або через апостроф, але в Проекті Українського правопису отримало статус… числівника! І на підставі цього пишеться окремо, тобто «невідмінюваний числівник пів зі значенням “половина” з наступним іменником — загальною та власною назвою у формі родового відмінка однини пишемо окремо: пів аркуша, пів години, пів відра, пів міста, пів огірка, пів острова, пів яблука, пів ящика, пів ями, пів Європи, пів Києва, пів України»… А тепер – увага! «Якщо ж пів з наступним іменником у формі називного відмінка становить єдине поняття і не виражає значення половини, то їх пишемо разом: піваркуш, півдня, півкуля…» Нібито логічно. Але насправді дуже шкода вчителів, яким доведеться пояснюватися учням молодшої школи чому, «пів аркуша, але піваркуш». Власне, отримуємо не стільки правопис, скільки тест на кмітливість. Хоча дуже складно зрозуміти, чи «пів відерний» – це опис половини відра, чи все ж таки «піввідерний» пишемо разом, бо він радше скидається на єдине поняття.

Було б зручніше, якби у правилах існувала логіка. Але її бракує.

Якщо «пів» із доброго дива отримує статус окремого слова, то слова «власне» і «невласне» його з якогось лиха втрачають, і відтепер: »складні іменники з першими компонентами власне-, невласне, що надають їм значення справжності /несправжності, ідентичності / неідентичності, пишуть через дефіс: власне-зв’язки, невласне-зв’язки, власне-іменники».

Ось тільки кількома параграфами нижче у примітці йдеться, що «прислівники, утворені з відносних (зрідка – якісних) прикметників, здебільшого зберігають на собі логічний наголос і не зливаються в одне слово з наступним прикметником або дієприкметником: абсолютно сухий, вільно конвертований, валентно пов’язаний, діаметраально протилежний, науково обгрунтований, послідоовно миролююбний…»Чим «власне/невласне» від цього прислівникового кагалу відрізняються – зрозуміти неможливо.

Деякі речі зрозуміти можливо. Хоча навіщо? Наприклад, вживання великої літери у власних прикметниках. Ось ви знаєте, чому Тичинине слово треба писати з великої літери, франківські сонети – з малої? Не тому, що Тичину ми шануємо більше за Франка, а через те що «прикметники, утворені від власних назв за допомогою суфіксів -ів (- ова, -ове, -еве), -їв (-єва, -єве), -ин (-ина, -ине), -їн (-їна, -їне), якщо вони означають належність чогось певній особі» ми пишемо з великої літери, а «з малої букви пишуться присвійні прикметники, утворені від власних особових назв за допомогою суфіксів –івськ- (-ївськ-), -инськ- (-їнськ-)». Суфікс вирішує все – щоб ви не сумнівалися.

Після такого зникає бажання запитати, а чи можна конкретизувати правило «у назвах деяких свят з великої букви пишеться не тільки перше слово: День Незалежності України, День Соборності України»? Таких свят усього два – чи будуть іще?

І те, що священник тепер писатиметься з двома н це таки зміни, чи просто помилилися?

Перелік орфографічних страшилок насправді довгий. Єдине, що хоч трохи додає оптимізму: це все ж таки проект, і до 15 вересня його обговорюватимуть. Головне, не наступити у черговий раз на мовні граблі.

Критикувати не можна ухвалити

І наостанок. Реалії такі, що ми вже запізнилися із правописом уже ледь не на тридцять років. І хоча правопис – не той випадок, для якого правило «краще пізно, ніж ніколи» не працює, добре вже те, що ми нарешті почали про це говорити.

З огляду ж на те, як складалася доля Українського правопису – а разом із ним української мови – можна припустити, що нема нічого більше руйнівного для мови, як вседозволеність: робіть, що хочете і як хочете. Історія переконливо доводить: саме заборони й переслідування гуртували українців і допомагали їм вижити.

Найгірше, що може статися з Проектом Українського правопису – це те, що охочих зробити собі рейтинги на мові (і тут йдеться не лише про політиків) не забракне, як насідок – Українську національну комісію з питань правопису зацькують, а її роботу – тобто проект – знову відкладуть «на колись». До наступного слушного випадку. Чи під чергові вибори.

Мова – це політика. І ця політика не завжди мові на користь.

Информация о материале

Опубликовано: 20 августа 2018

Збій з виплатою пенсій, мінімальні залишки на єдиному казначейському рахунку, недобір за доходами, жорстка економія на видатках розвитку та заголовки у ЗМІ про можливий дефолт — так закінчилося півріччя для бюджету.

«Все складно, тому що державні фінанси зіткнулися з трьома дефіцитами», — зазначив у розмові з ЕП головний економіст «Альфа банку України» Олексій Блінов.

Перший — дефіцит доходів, який виник через недобір основних податків.

Другий — гострий дефіцит ліквідності через слабкі запозичення та відсутність доходів від приватизації.

Третій — дефіцит валютних коштів у зв'язку з відсутністю зовнішніх запозичень на фоні зростання валютних виплат за державним боргом. У перспективі фактор цього дефіциту може посилитися.

Секвестр, якого не сталося

Для бюджету 2018 рік став роком, коли фіскальні прогнози почали збуватися з точністю до навпаки. З початку року він не виконується за доходами і в частині фінансування (ресурси, які йдуть винятково на погашення дефіциту).

Саме тому замість планів переглянути бюджет за результатами першого кварталу, щоб підвищити мінімальну зарплату, тодішній міністр фінансів Олександр Данилюк заговорив про його секвестр. МВФ теж радив переглянути бюджет, вказуючи на значні фіскальні ризики у доходах та видатках.

За законом, однією з підстав перегляду бюджету є недоотримання за підсумками кварталу доходів загального фонду (ЗФ) більш ніж на 15% від запланованих. Однак підстав для секвестру виявилося недостатньо: за результатами першого кварталу недобір ЗФ за доходами становив 4,7%.

Після відставки Данилюка риторика його наступниці, в. о. міністра фінансів Оксани Маркарової, змінилася на протилежну: секвестру не буде. Втім, результати півріччя показали, що з виконанням бюджету є проблеми і без поновлення співпраці з МВФ ситуація може погіршитись.

Проблемні доходи

У січні-червні 2018 року доходи державного бюджету порівняно з аналогічним періодом 2017 року зросли на 13,7%, але це менше за план. У січні-червні бюджет виконано лише на 97,8%. З основних податкових надходжень перевиконати план вдалося лише за податком на прибуток (+10 млрд грн) завдяки сплаті НАК «Нафтогаз України» 6,8 млрд грн.

За перше півріччя недоотримані надходження за низкою статей. Причин кілька.

Перша — зміцнення курсу гривні.Бюджет 2018 року базувався на середньорічному курсі 29,3 грн за дол, тоді як фактичний курс у першому півріччі зберігався на рівні27 грн. Це знизило надходження від податків на імпорт, зокрема від імпортного ПДВ та ввізного мита.

У коментарі ЕП Мінфін пояснив: «Бюджетні втрати від зміцнення національної валюти частково вдалося компенсувати завдяки зростанню імпорту на 14%».

Друга — зниження виробництва тютюну.Надходження від акцизів виявилися на 17% меншими, ніж планувалося. Причина — падіння виробництва тютюнових виробів на початку року, у тому числі через формування виробниками запасів.

За даними Мінфіну, ситуація вирівнюється: у травні тютюнові компанії сплатили 2,3 млрд грн, у червні — 3,7 млрд грн, у липні — 4,5 млрд грн акцизу.

Третя — скорочення імпорту газу. У першому півріччі Україна імпортувала 4,4 млрд куб м газу, що на 37% менше, ніж за цей же період 2017 року. Це позначилося на коштах від ПДВ: їх надходить менше.Цей фактор діяв і в липні.

«За сім місяців 2018 року «Нафтогаз» переказав до бюджету ПДВ з імпорту газу на 2,4 млрд грн менше, ніж у минулому році», — повідомив Мінфін ЕП.

Четверта — переплати з ренти та перекази до місцевих бюджетів. Доходи від ренти виявилися меншими і за план, і за показники 2017 року.

Частково зниження рентних надходжень у держбюджет пов'язане з тим, що з 2018 року 5% ренти йдуть до місцевих бюджетів. План не вдалося виконати, бо на початок року сформувалася переплата ренти на газ у розмірі 5,3 млрд грн.

Що не так з видатками

Видатки бюджету порівняно з першим півріччям 2017 року зросли на 25,4%. Це логічно: при розгляді законопроекту про держбюджет-2018 між першим і другим читаннями видатки були збільшені на 43,6 млрд грн через перегляд макропрогнозу. Проте зараз план за видаткам теж не виконується.

За результатами півріччя видатки загального фонду виконані на 91%: з бюджету виділено 424,8 млрд грн замість 465,8 млрд грн. Непроведення видатків у повному обсязі штучно занижує дефіцит бюджету. Головні статті економії — витрати на апарати міністерств та регіональний розвиток.

На фонд регіонального розвитку із запланованих 2 млрд грн виділено лише 28 млн грн, субвенція на розвиток охорони здоров'я у сільській місцевості не профінансована взагалі — план на півріччя становить 0,6 млрд грн.

Рівень фінансування соціальних видатків — пенсій, медичної та освітньої субвенції місцевим бюджетам — 100% або близький до цього. У повному обсязі профінансовані субвенції на поліпшення житлових умов учасників АТО та дітей-сиріт, програма розвитку середньої освіти «Нова українська школа».

Основна причина невиконання плану за видатками — брак ресурсу на виплату пенсій. У кінціберезня Пенсійний фонд почав виплату збільшених військових пенсій, що створило додатковий тиск на видатки державного бюджету та призвело до касових розривів у бюджеті Пенсійного фонду.

Для їх перекриття фонд позичав кошти з Єдиного казначейського рахунку. За перше півріччя 2018 року казначейство позичило Пенсійному фонду 45,4 млрд грн.Позички Пенсійного фонду суттєво спустошили ЄКР.

1 серпня 2018 року там залишилося 1,99 млрд грн. Це найгірший показник з лютого 2014 року, коли на рахунку було 108,1 тис грн. «Нуль» на ЄКР означає, що держава не може фінансувати свої видатки і розраховуватися з боргами.

ЄКР — консолідований рахунок, відкритий Державній казначейській службі (ДКС) в НБУ. Це основний рахунок, з якого проводяться операції державного та місцевих бюджетів, фондів державного соціального страхування.

Кошти на ЄКР — це своєрідна фінансова подушка безпеки держави. Залишок на рахунку дає розуміння, скільки коштів є у держави для виконання її функцій.

Порожній ЄКР — це дефолт країни.

Мінфін спробував зняти напругу. Маркарова заявила, що на гривневному ЄКР справді було 2 млрд грн, однак на валютних рахунках ДКС лежав еквівалент 20,9 млрд грн. У стандартному звіті ДКС ця сума не відображається.

«Невиконання запланованих на перший квартал 2018 року запозичень у розмірі 56 млрд грн є головною причиною низького рівня гривневого ЄКР, але загальна ліквідність достатня, і ситуація під контролем», — запевнила Маркарова.

Дефолту не буде?

Не обов'язково. Певні рішення уже ухвалені — в короткостроковій перспективі вони допоможуть вирівняти ситуацію.

По-перше, залишки ЄКР поповняться завдяки достроковому погашенню боргу ФГВФО перед Мінфіном, 5,5 млрд грн, та переказу дивідендів «Нафтогазом»: по 0,5 млрд грн у серпні та вересні і по 8 млрд грн у листопаді та грудні.

По-друге, у серпні Мінфін залучив понад 14,5 млрд грн на внутрішньому ринку завдяки випуску ОВДП, що дозволить здійснити найближчі боргові виплати.

По-третє, восени очікується падіння гривні, що частково вирівняє курсові втрати бюджету від податків з імпорту.

Утім, перелічені рішення та фактори — це гасіння пожежі і спроби вирівняти ситуацію у складних умовах. Проблема залишається: Мінфіну потрібно розрахуватися із зовнішніми та внутрішніми боргами. Ці суми значні.

За словами економіста Олексія Блінова, з точки зору гривневого боргу навантаження на державні фінанси у серпні-вересні середнє.

«Якщо у 2018 році на погашення та обслуговування гривневих ОВДП потрібно в середньому 11,3 млрд грн на місяць, то в серпні таке навантаження становить 10,7 млрд грн, а у вересні — лише 4,7 млрд грн», — зазначає експерт.

Найбільша проблема для Мінфіну — зовнішній борг.»«Викликом для держави є перспектива різкого скорочення валютного запасу в умовах відсутності зовнішніх запозичень. Частково проблема пом'якшується розміщенням валютних ОВДП, але їх обсяг недостатній», — зазначає Блінов.

Тут головне — продовження програми з МВФ та отримання найближчим часом п'ятого траншу. Фактор фонду зумовить два сценарії розвитку подій.

Перший — Україна отримає транш МВФ, що дозволить їй вийти на зовнішні ринки, закрити діру у фінансуванні дефіциту (кошти підуть на поповнення золотовалютних резервів НБУ, але Україна зможе вийти на зовнішні ринки і виконати план із зовнішніх запозичень), і своєчасно розрахуватися з боргами.

Відновитися переговори з МВФ можуть 6 вересня, коли в Україну прибуде місія МВФ для оцінки економічної політики та визначення перспектив cпівпраці.

Другий — Україна у 2018 році не отримає 1,9 млрд дол від МВФ. Продовження паузи у відносинах з кредитором унеможливить вихід України на зовнішні ринки на вигідних умовах. Для розрахунку з боргами у неї буде дві опції: запозичувати на внутрішньому ринку або скористатися ресурсами Національного банку.

«Скористатися ресурсами НБУ» можна по-різному. Наприклад, НБУ продасть Мінфіну валюту на виплату боргів із золотовалютних резервів або увімкне «друкарський верстат». Обидва варіанти залежать голови НБУ Якова Смолія, який, за даними джерел ЕП, не схильний давати кошти.

Своєю чергою, очікування міжнародних інвесторів тривожні.

«Без співпраці з МВФ очікується прискорене падіння курсу гривні та виснаження золотовалютних запасів.

За цього сценарію ми очікуємо, що Нацбанк дозволить послаблення гривні й надалі підвищуватиме облікову ставку», — сказано у прогнозі Morgan Stanley, який є в розпорядженні ЕП.

За цього сценарію можливі нові труднощі з фінансуванням пенсій.

«У грудні Мінфін традиційно фінансує 50% січневих пенсій. У бюджету можуть виникнути труднощі з ліквідністю, й авансові виплати доведеться перенести на січень», — прогнозує керівниквідділу досліджень Concorde Capital Олександр Паращій.

Що дозволить уникнути повторення ситуації?

Перше — залишатися в програмі МВФ. Співпраця з кредитором гарантує виконання плану із зовнішніх та внутрішніх позик для фінансування дефіциту бюджету, а також є бенчмарком для інших МФО та приватних інвесторів.

Друге — підвищувати соціальні видатки, орієнтуючись на реальні можливості економіки. Показники бюджету-2018 не дозволяли підвищувати соціальні стандарти, однак прем'єр-міністр Володимир Гройсман ухвалив рішення про підвищення пенсій військовим. До того ж, це було зроблено «заднім числом».

Третє — планувати бюджет на реалістичних показниках доходів з мінімальними фіскальними ризиками.

Четверте — активізувати приватизацію. У бюджети закладаються мільярдні надходження від продажу майна, але ці плани не виконуються. Востаннє план від приватизації було виконано у 2011 році завдяки продажу «Укртелекому».

Информация о материале

Опубликовано: 20 августа 2018

В парке «Юбилейный» в центре Краматорска возле аттракционов сидит худенький 22-летний паренёк в очках. Он проверяет билеты у входящих и следит за тем, чтобы оборудование исправно работало.

— Понимаете, это не моя жизнь, — вздыхает Даниил Миненко. — Я целый день провожу на работе, которую не выбирал, получаю зарплату, на которую невозможно прожить. Я не могу уволиться, и даже отпуск у меня меньше, чем у всех остальных.

Даниил — альтернативщик. Учение Церкви адвентистов седьмого дня, прихожанином которой он является, не позволяет парню брать в руки оружие, а значит, он не может пойти в армию. Таким, как он, государство даёт возможность не проходить военную службу, заменив её гражданской. Вместо того чтобы маршировать на плацу и стрелять по мишеням, верующий может ходить на обычную работу, правда, на особых условиях.

Цена «свободы»

Ещё пару лет назад Даниил Миненко даже не задумывался об альтернативной службе. Казалось, что для него всё складывается наилучшим образом. Когда учился в музыкальном училище в Виннице, медкомиссия признала его негодным для службы в армии по состоянию здоровья — в карточке записали: мигрень и вегетососудистая дистония. Потом вся семья переехала в Краматорск, где Даниил начал работать в христианском гуманитарном фонде ADRA, занимался восстановлением жилья, пострадавшего от обстрелов. Уже здесь медицинская комиссия признала документы трёхлетней давности недействительными, Даниила ожидал призыв.

— Это было странно, потому что мигрень вообще неизлечимое заболевание, — объясняет парень. — Для меня это всё изменило. Идти в армию я всё равно не мог, надо было писать заявление на альтернативную службу.

В украинском правовом поле замена военной службы альтернативной — чётко прописанная процедура. За два месяца до призыва верующий отправляет в местную государственную администрацию письменное заявление. После этого собирается специальная комиссия по альтернативной службе, которая и принимает решение о предоставлении такого права призывнику. Впрочем, для самого альтернативщика это может оказаться не самым приятным опытом. По крайней мере так об этом рассказывает Даниил. Вместе с ним аналогичное заявление подал ещё один парень — из церкви Свидетелей Иеговы, комиссия разбирала их дела одновременно.

Потерянное время. Даниил Миненко считает альтернативную службу в Украине неэффективной как для себя, так и для страны

— К нам отнеслись очень грубо, — вспоминает Даниил. — Оказалось, что в прошлый призыв тоже было два альтернативщика, и они, наверное, восприняли свою работу как отработку после школы. Прогуливали, не приходили вовремя. Так что комиссия решила сделать всё для того, чтобы мы поняли: с ними шутить нельзя, и для нас всё будет, как в армии.

Обоих ребят отправили трудиться в коммунальное предприятие «Участок по ремонту, содержанию автодорог и сооружений на них». По сути, они выполняли обязанности дворников, только не на придомовых территориях, а на улицах города. Через полгода у Даниила ухудшилось здоровье, и он попросил перевести его на другое место работы — закон это позволяет. Так попал в парк оператором аттракционов, где ему предстоит отработать ещё полтора года.

В Украине цена сознательного отказа от военной службы высока, и далеко не каждый — даже из верующих — согласится на такие условия. Альтернативщики могут работать только на государственных или коммунальных предприятиях, права выбора места работы у них нет. Комиссии чаще всего направляют их на грязную работу: дворниками, уборщиками, иногда санитарами. Даниил, подавая заявление, пытался устроиться в школу или детский сад воспитателем, там пригодилось бы его музыкальное образование. Этот вариант даже рассматривать не стали, хотя закону он не противоречит.

Альтернативные служащие получают минимальную зарплату, установленную государством. Даже в Краматорске на эти деньги прожить сложно, не говоря уже о городах-миллионниках. Официально устроиться куда-то ещё нельзя. Можно, конечно, заниматься фрилансом, но найти на это время сложно. Даниил, например, работает пять дней в неделю: один день — с 10:00 до 22:00, второй – с 16:00 до 22:00.

— Не у всех альтернативщиков такой жёсткий график, — уточняет парень. — Я знаю ребят из других городов, которые работают в больницах. У них там проще: дали им задание на два часа, а потом ты свободен. Мне ещё повезло — изначально у меня должен был быть только один выходной, но у нас службы в церкви проходят в пятницу и в субботу, и директор пошёл мне навстречу, так что в эти дни я свободен.

Сейчас Даниил планирует поступать в краматорский филиал Межрегиональной академии управления персоналом на маркетолога. Учиться на стационаре он по закону не может, поэтому пойдёт на заочку.

— Когда закончу службу, мне будет почти 24, — вздыхает Миненко. — Конечно, очень жаль вот так потратить больше двух лет (срок невоенной службы — 27 месяцев, для людей с высшим образованием — 18 месяцев. – Фокус). Вообще создаётся впечатление, что государство делает всё возможное, чтобы уменьшить количество желающих пойти на альтернативную службу.   

В своё время перед Даниилом стоял выбор — он мог, как и многие его знакомые, дать взятку и избежать воинской повинности.

— Не буду лукавить, конечно, я думал об этом, но это было бы нечестно по отношению к Богу и к моей стране, — считает он. — Когда я рассказываю, что прохожу службу альтернативно (многие, к слову, вообще не знают, что такая возможность существует), люди думают, что это просто такой способ откосить от армии. Но если объяснить все нюансы, понимают, что в какой-то степени альтернативная служба даже труднее военной.

Альтернативная мобилизация

— Честно говоря, я бы не очень хотел рассказывать свою историю, — с харьковчанином Павлом Бакумом мы разговариваем по телефону, но уговорить его побеседовать оказывается непросто. — Понимаете, я уже столько всего выслушал в свой адрес, не хочу опять переживать это.

Павел проходил альтернативную службу 20 лет назад. Прихожанином протестантской церкви он стал в 14 лет и уже с тех пор знал, что в армию не пойдёт.

— В 1996 году с альтернативной службой всё было как-то проще, чем сейчас, — говорит он. — Тогда мы даже могли выбрать, куда пойти работать, главное — нужно было договориться с предприятием, хотя оно всё равно было либо государственное, либо коммунальное.

Павел сначала получил место в столярной мастерской, потом написал заявление о переводе в благотворительный фонд. После этого до конца службы работал в детском интернате в посёлке Высокий, учил детей играть на гитаре — пригодились музыкальные навыки. От зарплаты в фонде отказался, воспринимая это как некую волонтёрскую деятельность, а чтобы как-то прожить, параллельно подрабатывал в других местах.

История эта не была бы чем-то примечательной, если б не её неожиданное продолжение в 2015 году. После начала военных действий на востоке Украины Павлу, как и многим другим украинцам, пришла повестка.

— Я взял свои документы о том, что проходил в своё время альтернативную службу, и пошёл в военкомат, — вспоминает мужчина.

Он не собирался скрываться, намеревался объяснить, что ехать на войну не может по той же причине, по которой когда-то не пошёл в армию, — это противоречит его вере. Однако в призывной комиссии с его доводами не согласились, поэтому харьковчанин решил действовать через суд.

— В 2014–2015 годах было немало судебных разбирательств по этому вопросу, — объясняет исполнительный директор Института религиозной свободы, юрист Максим Васин. — Верующим предъявляли уголовные обвинения в уклонении от мобилизации, несмотря на нормы Конституции. Дело дошло до Высшего специализированного суда Украины, который и защитил конституционное право верующих на альтернативную службу даже в период мобилизации.

Бакум тоже выиграл дело. Его история попала в СМИ, ещё активнее она обсуждалась в соцсетях. Большинству из тех, кто воевал, их родственникам позиция верующих казалась предосудительной: мол, мы тут сражаемся, а вы находите для себя отмазки. Мало кто из обвинявших Павла в трусости готов был разбираться в нюансах его истории.

На самом деле закон не освобождает альтернативщиков от мобилизации, но Министерство обороны обязано предоставить им возможность не воевать, а послужить государству другим образом. Верующие могли бы работать в госпиталях либо в других службах, не преду­сматривающих использование оружия. Однако это до сих пор не прописано в законе, поэтому после судебных разбирательств военкоматы просто оставляли верующих в покое. После отказа от мобилизации эта тема утратила актуальность.

Доработка закона

Спорный вопрос с мобилизацией верующих — не единственный, требующий доработки закона. В Институте религиозной свободы убеждены, что необходимо изменить процедуру подачи документов на альтернативную службу.

— Одной из наибольших проблем сейчас является то, что желающие проходить альтернативную службу должны письменно заявить об этом как минимум за два месяца до призыва, — объясняет Максим Васин. — Такое требование приводит к тому, что призывники, получив повестку, оказываются в патовой ситуации. С одной стороны, они уже пропустили срок подачи заявления, с другой — их убеждения не позволяют им брать в руки оружие.

Эту проблему мог бы решить законопроект №4485. В нём прописано, что верующий должен письменно заявить о своём желании пройти альтернативную службу в течение семи дней после получения повестки. Но эта проблема не является приоритетной для депутатов: уже два года документ ожидает рассмотрения в профильном парламентском комитете.

Максим Васин, исполнительный директор Института религиозной свободы

Нередко в Институт религиозной свободы за юридической поддержкой обращаются верующие, у которых возникают конфликтные ситуации с военкоматами.

— Проблема в том, что военкоматы стремятся пополнить ряды армии любой ценой, невзирая на фактическую небоеспособность призывников, которые просто не могут использовать оружие, — говорит Максим Васин. — В 2015 году у нас был случай, когда верующий отказался идти в армию во время мобилизации, но ему не разъяснили его конституционное право на альтернативную службу и вместо этого осудили на два года. В итоге кормилец семьи и отец малолетних детей за свои религиозные убеждения должен был пойти в тюрьму вместо невоенной службы для государства.

По словам юриста, украинское общество не должно осуждать тех верующих, которые не могут таким способом защищать свою страну.

— Их нельзя называть «уклонистами» или порицать другим образом. Немало из них, следуя своим религиозным побуждениям, служат волонтёрами, в том числе на прифронтовых территориях, что тоже часто сопряжено с риском, — резюмирует исполнительный директор Института религиозной свободы.

Его слова подтверждает опыт того же Павла Бакума. Добившись в суде права не воевать, он не раз ездил в зону боевых действий вместе с военными капелланами.

Опыт мира

В Украине воспользоваться правом альтернативной службы могут лишь верующие, доказав, что их учение не позволяет использовать оружие. Однако во многих странах отказаться от призыва в армию можно лишь на основании пацифистских убеждений.

До 2009 года так было и в Швейцарии, где молодые люди, желающие послужить своей стране без оружия в руках, проходили специальный тест. Но потом процедуру сочли излишне бюрократизированной, и теперь каждый призывник может выбирать, как он хочет служить — в военной сфере или «на гражданке». Причём выбор места службы здесь гораздо шире, чем в Украине: можно заниматься реставрацией памятников, участвовать в экологических проектах или работать в общественных организациях. Об этом рассказывает швейцарец Луциан Обрист.

— Сначала я пошёл служить в обычную армию, но в какой-то момент понял, что мне это неинтересно, перевёлся на гражданскую службу, — признаётся он. — Мне она кажется более конструктивной и позитивной, чем военная подготовка. Я работал с людьми с инвалидностью, получил важный личный опыт.

— На мой взгляд, в Украине основанием для альтернативной службы тоже должны быть не только религиозные убеждения, — в свою очередь отмечает Максим Васин. — Не думаю, что наша армия значительно усилится из-за того, что будет насильно заставлять брать в руки оружие людей с пацифистскими взглядами: на альтернативной службе они будут более эффективными.

Впрочем, сложно говорить о том, когда Украина придёт к европейской модели, учитывая, что даже верующим такое право предоставляется со скрипом и под осуждающие взгляды общественности.

Информация о материале

Опубликовано: 20 августа 2018