Статьи
Я завжди дбав про своїх побратимів і дбаю дотепер - це нормально, цим не потрібно пишатися. В мене був дуже великий конфлікт з хлопцями, які повернулися з аеропорту і хотіли знову туди їхати. Я їх не пустив. Вони мене тоді не зрозуміли. Але я бачив, що вони не повернуться, тому що їх дуже сильно захлиснули бої і психіка вже була винесена за межі глузду. Вони мені дуже довго не могли цього вибачити. Дехто тільки тепер почав розуміти, чому я так зробив. Це була група з чотирьох чоловік. Решта були поранені, двоє загинуло. Це люди, з якими я й досі разом.
Народився я на Буковині, останнім часом мешкаю в Тернополі. Я заслужений тренер України з вільного бою, тобто з фрі-файту. Керую обласною федерацією, суддя міжнародної категорії, часто їжджу по світу - суджу змагання. До війни мав спортивний клуб - це була моя основна діяльність, принаймні, останні 10 років. З 96-го року я в організації «Тризуб» імені Степана Бандери. Я вважаю, що це осередок, який формує людину як свідому особистість. Хоч я давно не веду активного життя безпосередньо в організаційному русі, «Тризуб» для мене - як певний дороговказ.
Мені було соромно не йти воювати, бо я - дорослий чоловік, який служив в армії. В мене є дорогі люди, на той час була кохана дівчина, зараз - це моя дружина. Багато моїх друзів воювали, а деякі мої учні загинули. Тому мене мучив нормальний чоловічий сором - і це був основний мотив.
Я сприймаю події на сході як зрежисовану ракову пухлину. І якщо цю режисуру не поламати, то від неї постраждають ті, хто мені дорогий. А цих людей дуже багато. Вони і в Києві, і на Західній Україні - майже скрізь. А Україна - це організм, тому територіально, де б він не був хворий, наслідки відбиваються на усіх інших. Один з психологічних мотивів - страх за тих, кого я знаю. А вже на останньому місці - патріотичний обов'язок, тому що я виховувався у патріотичному середовищі.
«Правий сектор» я обрав по дуже простій причині - була довіра до певної кількості людей, які переважали в ньому; а ще було чудове бачення і розуміння того, що відбувається в збройних силах. «ПС» - це не моя організація, я критично ставлюся до дуже багатьох речей там; багато в чому мої погляди відрізняються від їхніх, я маю на увазі політичну частину, але кращої дотепер я не зустрічав в Україні. Найбільш рідною для мене є ДУКівська частина - тепер це мої побратими. Щоб перемогти в цій війні, мені потрібні спільники і ПС - це спільник для мене, а альтернативи поки що я не бачу. Я одразу потрапив у 5-ий батальйон. У мене були добрі організаційні навики спілкуватися з чоловіками будь-якого віку, тому за досить короткий проміжок часу мені доручили формувати другу роту, вона була резервною на той час. Зараз це друга рота п'ятого батальйону.
На початку вересня ми з підрозділом поїхали в Піски, де довгий час брали активну участь в обороні. На передовій військовим бракувало людей по штату, тому ми домовлялися з ними і заміщали тих, кого не вистачало. Оволодівати зброєю вчилися паралельно з боями. Хтось був краще підготовлений, хтось гірше, на жаль, більшість хлопців в нас - це самоучки. Нам якось притягли новенький гранатомет РПГ-7, і я перед атакою вчився, як ним користуватися. Це було і смішно, і страшно водночас. І ні для кого не секрет, що багато людей поранилося при навчаннях. Це стосується не лише добровольців - в армії картина така сама. В принципі, армійці практично ні чим не відрізнялися від нас, окрім мотивації. Тобто в усіх нас було бажання захищати землю, а в армії людей часто примушували.
Під час першого обстрілу загинув один з хлопців з нашої команди, я був свідком цього. Але психічно в мене був колосальний захист - мозок настільки стиснувся, що все сприймалося в якомусь загальмованому стані. І водночас дуже специфічно: після того, як ми відправили загиблих хлопців - механічно сіли їсти. Наші руки були в крові, але нам навіть не було, чим їх помити. Лопатою довелося збирати фрагменти тіл, які повиривало осколками, бо більше не було чим.
Я - надзвичайно везучий сукін-син і страшенно обережний. Одразу усвідомив, що на цій війні не потрібен героїзм, а наше завдання зараз - це максимально навчитися воювати. Наша ефективність в майбутньому і перемога буде залежати від того, наскільки ми зараз будемо вчитися, тому що це тільки початок війни. І я постійно боровся з хлопцями, постійно пригашав їхній пил, бо на війну я приїхав з похоронів і не хотів брати участь в похоронах й надалі.
Дуже багато людей гинуть через безрозсудність, через браваду або через дурість. Так, вони для мене все одно герої, по тій причині, що вони пішли на війну. Але більшість загинули по-дурному, і їх не можна в цьому винити, з цим потрібно боротися.
Коли хтось помирає, відчуваєш дуже сильний біль у грудях. Ще до того, як я пішов воювати, дуже сильним ударом для мене стала загибель мого учня Ореста Квача. У вересні булв похорон ще одного мого учня Романа Іляшенка, який загинув під Іловайськом, він був у Збройних силах. Також загинув побратим з «Айдару», Андрій Юркевич. Це хлопці з мого спортивного клубу і дуже близькі для мене люди. Зараз вони всі нагороджені посмертно. Тому я дуже добре розумів, що найменші втрати можуть бути за рахунок підготовки і дисципліни. А більшість не були готові навчатися. Вони всі хотіли воювати, нищити ворогів. Я як тренер сприймаю, що для того, щоб стати чемпіоном світу, потрібно дуже довго і багато працювати, а щоб перемогти, треба дуже багато витратити часу, крові і поту, але не в боях, а тренуваннях.
Я по-своєму ставлюсь до війни: мені дуже важко було ходити по чужому селу, чужих оселях і бачити зруйновану людську працю. Восени я їв на городі помідори, бо я їх дуже люблю, і вибачався - дякував тим людям, які їх посадили, і яким не довелося їх збирати. Вони, швидше за все, вже ніколи не будуть жити у своїх будинках. Ще дуже важко було бачити книги у будинках людей. Там було дуже багато української літератури, на якій я виховувався. Я брав книгу з розваленого будинку, читав і приносив її назад. Розумів, що вона або згорить, або згниє, але я не міг собі дозволити її забрати з оселі. Хоча ні для кого не секрет, що з Пісків дуже багато всього вивозилося. І завдяки нашій з комбатом позиції, нам вдалося таки дуже сильно вдарити по людях, які мародерствували; саме тому в нас дійсно вийшов чудовий підрозділ з прекрасних чесних людей. На війні був зріз нашого суспільства з цивільного життя, туди прийшли ті люди, які нас оточують повсякчас. Але якщо в цивільному житті ти їх не помічаєш, то там ти з ними живеш. Для мене було трагедією, що деяким українцям притаманне мародерство, тому що неможливо перемогти зло, будучи самому злим. І немає сенсу втратити своє життя, щоб поміняти шило на мило. Насправді - це дуже сумно.
Один з найяскравіших спогадів для мене - це не бої, а коли ти йдеш під обстрілами в бібліотеку, щоб набрати книжок. В Пісках - величезна бібліотека і в мене була мрія її вивезти, щоб книжки не пропали. Але я зміг забрати лише кілька книжок: дещо з Ліни Костенко, 6 томів «Життя тварин» і кілька книжок про природу. Те, що не вдалося втілити мрію - вважаю своєю найбільшою поразкою в тому селі.
Я завжди дбав про своїх побратимів і дбаю дотепер - це нормально, цим не потрібно пишатися. В мене був дуже великий конфлікт з хлопцями, які повернулися з аеропорту і хотіли знову туди їхати. Я їх не пустив. Вони мене тоді не зрозуміли. Але я бачив, що вони не повернуться, тому що їх дуже сильно захлиснули бої і психіка вже була винесена за межі глузду.
Вони мені дуже довго не могли цього вибачити. Дехто тільки тепер почав розуміти, чому я так зробив. Це була група з чотирьох чоловік. Решта були поранені, двоє загинуло. Це люди, з якими я й досі разом. Один з них, Геннадій Дощенко, минулого тижня загинув. Це був воїн - скеля. І тільки після його смерті до мене підійшов один з побратимів і сказав: «Знаєш, тільки тоді, коли загинув Дощ, я зрозумів, що ти нам хотів пояснити, коли не пустив в аеропорт».
Ще один з важких спогадів, коли група розвідників йшла на завдання, і я просто відчув, що вони не повернуться. Вони потрапили в полон. Двоє й досі, з жовтня, знаходяться там. А одного з хлопців посадили в замінований автомобіль і відправили цю машину, щоб підірвати наш блокпост. Але вони не знали, що він був сапером і впорався з вибухівкою - вона не спрацювала. Я не знаю, як це назвати, але я часто дивився на людей і знав, що вони загинуть. Це відчувалося чомусь по їхній поведінці. І це відчуття - страшне, бо викликає величезну порожнечу, що ти безсилий щось змінити.
Найважче на війні - це сама війна і твоя присутність в ній. Там йде загострення усіх психологічних станів, і вони сильно спотворюють сприйняття реальності. Стріляти в людину - це важко. І тих, хто всю зиму стояли і воювали з того боку, я перш за все сприймаю, як супротивників. Можна говорити, що там тільки соціопати, придурки, дебіли, але мені здається, що на тому боці багато людей, в яких просто не залишилось ніякої віри в будь-що. Ми з хлопцями йшли за свою державу. А вони йшли за свою землю, просто про неї довгий час ніхто не дбав, її лишили бозна для кого. З супротивниками в нас різні політичні і духовні погляди, але мені здається, що з більшістю наших цинічних керівників і військових я б не знайшов спільної мови, а з ними, мабуть, знайшов би. Бо для наших керівників, притому з обох боків, - ми лише цифри, статистика. Стільки-то загинуло, стільки-то ще загине… Як каже наша тренер Дітте Марчер, на курсі психологічної реабілітації «Побратими»: «Найменше хочуть воювати солдати, бо вони знають, що таке війна, а найбільше хочуть воювати політики і різні шишки, бо вони не воюють.»
Я почав поважати протилежну сторону, як бійців, і зрозумів, в тому, що вони інакше мислять є наша величезна вина. Ми нічого всі ці роки не робили з тим регіоном. Я знаю, бо багато їздив у Донецьк. І говорити, що це відстійник, що це не люди, не можна. Я не люблю критикувати владу, а відповідаю лише за себе. І поки був на війні, відкрив для себе одну з заповідей: не суди і не судимий будеш. В нас всі хочуть говорити за інших, а мені набагато легше розповідати, що зробив я особисто. Тому я не беру на себе тягар незробленої роботи інших людей. Я не хочу нести на собі тягар Порошенка чи тягар Яроша. Я вибрав свій, і для мене він досить важкий.
Зараз я маю велику внутрішню боротьбу - не хочу воювати зброєю, а хочу допомогти створити нову українську армію. Я не вірю в наші Збройні сили. І не в хлопців, а в керівництво. Це - радянські люди. Вони нещирі, вони не міняються.
Всі зараз говорять про систему, я б не хотів бути банальним, але це так і є - справа в незмінній системі. Моя війна буде полягати в тому, щоб всупереч всім політичним спробам не дати рухатися добровольцям, створити противагу цій системі. Її не можна руйнувати, не маючи чогось на заміну, але її можна посунути, створивши кращу альтернативу.
Наші хлопці - це козаки без шароварів Я сприймаю добровольців як невід'ємну частину української історії і традицій. Це певна формація людей, певна якість чоловіків з особливим світоглядом. Це люди, про яких дівчата колись складали пісні. Думаю, що і тепер почнуть складати, з якими не соромно і за яких не соромно, це - офігєнні люди, толкові і класні. Дружба, підтримка і жертовність, яка присутня серед них - колосальна. «Я просто люблю наших босяків», - так каже мій комбат про своїх бійців і я пишаюся, що маю до них відношення. Мені б дуже хотілося, щоб добровольці стали на якийсь законний державний рівень. Вірю, що це можна зробити. Для цього треба мати дуже якісний кадровий потенціал, максимально навчених і мотивованих людей. Ми є, але, на жаль, нас зараз дуже мало, і та пропаганда, і ті зусилля, які вкладаються в дискредитацію добровольців, мене зачіпають особисто, тому що в більшості добровольці - це найщиріші люди. Коли людина може померти, їй немає чого фальшивити. Не треба забувати, що багато добровольців пішли в Збройні сили і відчули неймовірну зневагу до себе. Дуже принизливо для людей, які пішли захищати країну, ходити по кабінетах і доказувати, що вони воювали.
Я не вважаю себе героєм, хоча пробув дуже багато часу на передовій. Відверто кажу, що мені було страшно, коли стріляли. У мене був навіть тваринний страх, коли «град» попав в будинок, у якому ми сиділи. І лише з часом я з жахом зрозумів, наскільки це зле, що в нас не було можливості вчасно міняти хлопців, що вони били рекорди по перебуванню на передовій. Це люди, які, можливо, вже ніколи не повернуться назад. Кожна зайва година там - це шматок вирваного твого життя, тому що війна міняє фізично, психологічно і багато хто, навіть не уявляє собі наскільки. Є ті, які закінчили життя самогубством. Є й такі, які з'їхали з катушок. Про це всі мовчать. А мені соромно, що про це мовчать. У мого найближчого друга, зараз величезна проблема з дружиною. У неї нервовий зрив. Таку травму вона отримала через постійні переживання за нього. Я також знаю, що відбувається з моєю дружиною, з її мамою. Її сестра також воює. Двоє людей з сім' ї на фронті - це важко.
Я вірю в Україну і в той прошарок людей, заради яких варто жити, яких варто витягати з війни живими, а після війни їх треба ставити на ноги і допомагати. Україні потрібні ці люди.
Я не люблю, коли нас проводжають і кажуть: повертайтеся живими. Я вважаю, що треба говорити «повертайтеся з перемогою» і знаю, що ми переможемо. Хоча і певен, що це ще не початок жаху, але все одно закінчення буде позитивним.
На жаль, ми дуже залежні від політики, але мені здається, що ці політики скоро просто самі себе зжеруть. Тобто те, що вони роблять - це, чесно кажучи, самогубство. А наше завдання зараз - максимально підготуватися. Як говорить Ярош: «Ми не знаємо, що буде робити Росія, ми не знаємо, як поступить з нами світ, але ми повинні бути до цього готові.»
- Информация о материале
С первого взгляда Таня – очень сильная бизнес-леди: профессиональный макияж, аккуратно собранные волосы, из большой дамской сумки выглядывает учебник по английскому. Но через пять минут разговора она превращается в милую девочку, которая обожает лимоны и деликатесы. Она очень хрупкая и ранимая: как только я спросила о доме в Луганске, на её глазах сразу появились слёзы. Больше к этой теме мы не возвращались, ведь даже после года в Киеве боль ещё очень сильная.
10 июня прошлого года Таня с мужем решились уехать в отпуск. Во Львов. На Alfa jazz fest. Собрали одну дорожную сумку, взяли билеты на поезд и через два дня уже были на месте:
- Потом, после фестиваля, мы путешествовали несколько недель: были в Яремче, Черновцах, Камянце, а уже оттуда приехали на несколько дней по делам в Киев. Всё это время мы думали, что в Луганске всё это пройдёт, и мы вернёмся домой. Но не прошло. Поэтому у нас такой затянувшийся отпуск получился, - горько улыбается Таня.
Она мимолётом вспоминает о начале так называемого «ЛНР»:
- Наше жильё находилось за два дома от СБУ, поэтому могу сказать, что уже в апреле россияне были точно в городе, мы очень чётко слышали их характерную речь... Также мои знакомые рассказали, что из Антрацита, Красного Луча и других городов свозили людей в Луганск. Их привозили на доисторических машинах. И параллельно подвозили русских. Да и украинский флаг в центре города срывали не луганчане, а россияне с характерным акцентом, - убеждает девушка.
Поэтому всерьёз этих захватчиков никто не воспринял. Но вскоре всё изменилось, началась активная фаза АТО. Таня с мужем поняли: возвращаться некуда. Да и опасно. В Луганске осталась техника (муж Дмитрий занимался строительством), дом и все вещи. Из нажитого за годы имущества осталась одна сумка:
- Летом было невозможно туда заехать - не было ни связи, ни света, ни воды, ни газа. К тому же, кто поедет под обстрел?
Ещё до приезда в Киев ребята связались с «Восток-SOS», чтобы им помогли з жильём. «Но смотреть на квартиры в столице, будучи в Камянце, было неудобно», - шутит Таня. Поэтому решили день-два пожить в хостеле, чтобы посмотреть на жильё и выбрать подходящее:
- Мы приехали в хостел, нас встретила администратор. Смотрит на меня с удивлением: «Вы понимаете, что будете жить в одной комнате с мужчинами?». Говорю: «Ну и ладно». Зашли внутрь. Это была двухкомнатная квартира, кровати даже в коридоре. Там был стойкий запах пропавшей еды и перегара с сигаретами, который не проветривался. Дальше коридора мы не пошли.
К вечеру супругам пришлось искать новое жильё. Нашли вариант между хостелом и отелем:
- Здесь есть общая кухня, но разные комнаты. Мы с мужем живём в полноценном номере с балконом. На кухне всегда пусто. Бельё очень хорошее, качественное. Но в 35 лет рассказывать, что ты живёшь вот так, не очень комфортно… - стеснительно добавляет девушка.
После лета их родственники прислали из Луганска две сумки с пожитками. Потом ребята в октябре съездили домой:
- Но перевозить все вещи в Киев не было возможности, ведь мы не планируем оставаться в этом жилье вечно, - объясняет Таня. - К тому же, как говорит ее муж, не хотелось уменьшать мобильность: три чемодана и всё.
Нужно было решать, как жить дальше и чем заниматься. Девушка долго не думала, ведь она ещё в Луганске мечтала о производстве деликатесов:
- Я - личность странная. Первое образование - физик, второе – public relations. Физиком ни дня не работала, ушла в рекламу, занималась косметикой, потом начинался хороший перспективный бизнес по продаже обуви и одежды из-за границы. Когда мы оказались в Киеве, поняла, что этот проект мне не светит, ведь весь товар остался в Луганске. Начинала с чистого листа, на кухне, - скромно улыбается девушка.
Она вспоминает, как вышла замуж за Дмитрия. Тогда вообще не умела готовить. Пришлось учиться. В этом помогали разные кулинарные шоу. Так Таня научилась готовить не только вкусно, но и изысканно. А ещё привила мужу любовь к лимонам:
- У нас очень странное лимонное семейство. Я очень люблю лимоны. Поэтому курды мы делали, ели и знали. Но в Луганске их можно было бы продавать 5 банок в месяц или в год.
Признаюсь честно: хоть я и девушка, и знаю, что такое плита, о курдах никогда не слышала. Пришлось спрашивать, что это. Таня, улыбаясь, даёт маленькую баночку с чем-то жёлтым внутри. Пробую. На вкус напоминает лимоны с сахаром, которые давала мама, когда я болела. Но этот курд совсем не кислый, даже не пришлось щуриться. Вынуждена признать, что это действительно очень вкусно:
- Классика - это есть курд с кусочком тоста или хлеба. Курд делается по принципу заварного крема, но вместо молока - лимонный сок. Мои курды каждый день разные. Это как яблоки: каждый раз другой вкус.
Лимоны Таня покупает в обычных супермаркетах. Одна баночка курда стоит 45 гривен:
- На визитках мы указываем срок годности 14 дней. Это если приготовленный курд сразу поставить в холодильник. Но поскольку я его разливаю в горячие стерилизованные банки, то думаю, что он может стоять и месяц. Но все равно баночка дольше дня не живёт, её съедают, - смеётся девушка.
Курды – это лишь часть того, чем занимаются «Гурманьяки» - так себя назвали Таня з компаньоном. Он - её одногрупник-физик, который уехал учиться в Харьков много лет назад, и там так и остался. Ребята поддерживали связь все эти годы, дружат семьями. Поэтому как-то сразу решили делать что-то общее:
- Мой одногрупник Виталий бросал мне с вашего сайта истории о стартапах. Мы залипли в них надолго. Статья за статьёй, и я вышла на «Местную еду». В тот же день им написала. Через два дня мы встретились с руководительницей проекта. Это был конец июня, а в конце июля она уже в ящик поставила наш курд.
«Местная еда» работает по такому принципу, объясняет Таня: заказываешь себе ящик местной еды, он так и называется. Там фиксированная сума - 300 или 330 гривен. Эти ящики рассылают по подписчикам – 100-150 человек. Наполнение каждого ящика одинаковое:
- Меню составляют так, чтобы можно было сесть и полноценно покушать. Там есть и сладенькое, и солёное… Если бы не «Местная еда», не знаю, когда я могла бы за раз продать 100 банок курдов. Мы тогда не додумались в эти курды какие-то визитки положить. Шишки хорошие набивали себе, ведь где искать нас, было неизвестно, - смеётся Таня. - Сейчас мы полностью в Фейсбуке, когда-то дойдём и до хорошего сайта, потому что тот, что есть, сейчас очень неудобный.
Потом ребята с «Местной еды» делали ещё какие-то мероприятия, куда приглашали и «Гурманьяков». Так о них немного узнали в столице. Таня з гордостью хвастается, что 95% тех, кто попробывал её курды, говорят, что это вкусно. А 90% покупают:
- Курды – это британская еда. Но, помимо них, у нас есть ряд других продуктов. Цель «Гурманьяков» изначально – делать деликатесы. Мы также изготовляем разные кулинарные соли. Это любимая тема в Штатах. Это соль, которая смешивается. Например, сегодня я отдавала малиновую. Это живая малина, которая взбивается до пюре, смешивается с морской солью, а потом долго сушится в духовке при маленькой температуре и постоянном помешивании. В результате соль пропитывается запахом малины. Этот деликатес делает компаньон в Харькове, потому что у меня нет духовки для этого.
Также в ассортименте ребят - билтонг. Здесь Тане тоже пришлось объяснять мне, что это:
- Это вяленое африканское мясо, чем-то похоже на американский джерк. Вот есть сушёные рыбки к пиву, твёрдые такие. А билтонг - это то же самое, только с мясом.
Кроме этого, одногрупники планировали делать арахисовую пасту:
- В Луганске никто никаких деликатесов не производил, поэтому мы жили в счастливом неведении, что арахисовой пасты нет нигде, а мы такие умники и начнём её делать. Но когда мы с мужем приехали в Киев и Львов, увидели там разное количество этого масла.
Поэтому пока «Гурманьяки» пасту не изготовляют, думают над своей, авторской версией:
- Виталий разрабатывает уникальную арахисовую пасту. Все делают её либо сладкую, либо нейтральную. Мы хотим сделать ещё пряную и острую.
«Гурманьяки» существуют уже год, но пока о больших успехах говорить рано, ведь нет достаточно денег и опыта для серийного производства. Но они над этим работают. Сразу после переезда в Киев Таня с мужем пошли на курсы предпринимательства, которые организовывает для воинов АТО и переселенцев «Центр зайнятості вільних людей»:
- Я могу их хвалить часами, - восхищённо вспоминает девушка. – Благодаря им прошла курсы СMM, менеджмента и предпринимательства, муж отучился на продаже и предпринимательстве. Пять бесплатных курсов на семью! Там бесподобные тренинги. Предпринимательство у нас вёл практикующий бизнесмен, который учил не красивыми заученными фразами, каким бизнес должен быть, а прямо говорил, какой он есть. Этот бизнесмен дал нам хорошую идею, к которой «Гурманьяки» когда-нибудь придут. Сказал, что нужно быстро регистрировать нашу продукцию и делать франчайзинг. Я не знаю, когда мы до этого дойдём. Сейчас мы активно занимаемся регистрацией нашей торговой марки, сопоставляем желание с расходами.
Ведь все активы супругов остались в Луганске. Снимать лучшее жильё они пока не планируют, ведь, как говорит Таня, «деньги имеют свойство тратиться быстрее, чем зарабатываться». Тем не менее, «Гурманьяки» работают над тем, чтобы создать качественные условия для своей работы в столице:
- У меня было несколько неприятных ситуаций, когда курд мог выйти на новый уровень, но просили показать сертификацию самого помещения, в котором он готовится. А я же готовлю дома. Можно арендовать кухни хороших ресторанов, они сдаются по ночам. Или арендовать кухню в закрытом каком-то баре, который не работает. Но это не очень комфортно. Поэтому мы поговорили ещё с одной переселенкой, которая делает лимонные джемы, и подумали, что было бы очень здорово, сделать какое-то место, куда можно было бы приходить и готовить – такой co-working. Поэтому мы подаёмся, чтобы выиграть гранд фонда «Відродження», чтобы создать такое место. К тому же, есть ещё одна барышня из Крыма, которая выиграла оборудование на свою выпечку, поэтому мы как трое объединимся! – смеётся девушка.
- Информация о материале
Департамент житлового господарства Харківської міськради 18 серпня за результатами тендеру уклав договір з ПП «Престиж Буд Сервіс» на вирубку дерев на суму 3,97 млн грн. Про це повідомляється у «Віснику державних закупівель».
Планується вирубка сухих та аварійних дерев, розташованих на прибудинковій території комунальної власності об’ємом 4730 куб. м. Кількість дерев не вказана. Вартість вирубки одного кубічного метра деревини – 840 грн. Роботи мають бути виконані до кінця року.
Ціни на роботу є дуже високими. Наприклад, «Ємільчинський лісгосп АПК» Житомироблагролісу у березні поточного року замовив послуги з суцільної санітарної рубки та лісозаготівлі на рубках головного користування по 65 грн. за кубометр деревини.
А деревину, вже порізану на кругляк, в Україні можна придбати по 300-500 грн. за кубометр, що теж нижче від тендерної ціни вирубки дерев для харківських комунальників.
Фірма-переможець «Престиж Буд Сервіс» створена 4 березня цього року, має статутний внесок 100 грн і записана на Варібрус Лану Юріївну. Тендерною документацію передбачено, що учасник мав підтвердити наявність необхідного обладнання та техніки, мати 21 кваліфікованого працівника з досвідом та надати документи, щодо виконання подібних робіт.
Єдиним конкурентом переможця на торгах було ТОВ «Харків-Іва», яке пропонувало виконати роботи за 4,19 млн грн. Компанія записана на Вадима Олександрова, директором є Олена Гусєва.
В травні «Престиж Буд Сервіс» виграло тендер на реконструкцію казарми у Харкові. Субпідрядником для виконання робіт визначили ТОВ «Індіго Компані» Володимира Малини.
У лютому 2015 року Харківська мерія замовила послуги з вирубки дерев торгівельно-виробничому приватному підприємству «Ресурс» Ігора Тарновецького. Сума договору також складала 3,97 млн грн., термін дії – півроку.
- Информация о материале
Лазив тут по інтернету і звернув увагу на цікавий психологічний феномен, притаманний росіянам. Не сказати, щоб він був для мене сюрпризом, але останнім часом висвітився особливо яскраво. Я б назвав це «синдромом крокодила». Не у тому сенсі, що величезна тупа тварюка роззявляє зубату пащу на все, що рухається в зоні її досяжності, – щоб відправити до шлунку й перетравити. А у сенсі «крокодилових сліз». Є така легенда: крокодил плаче, когось вчергове зжерши. Ллє лицемірні сльози над своєю жертвою.
Російський крокодил це полюбляє. Ось тільки після чергового пожирання ллє горючі сльози не над своєю жертвою. Ридає над собою, добрим, чуйним, нещасним і несправедливо скривдженим. Цікавий такий крокодил. Нестандартний.
Здавалось би, чого мали чекати росіяни від українців після того, що їхня країна зробила з Україною? Після того, як вона підтримувала злодія і вбивцю Януковича, проклинаючи і обгиджуючи повсталий народ? Після веселого реготу над смертями Небесної Сотні? Після віджимання Криму, коли Україна ще не встигла оплакати своїх мертвих?
Після розпалювання кривавої бані на нашій землі? Після збиткування над українськими національними символами і жорстокого вбивства тих, хто намагався цьому перешкодити? Після обстрілів зі своєї території і «братньої гуманітарної допомоги» важкою зброєю, бабаями-безлерами-гіркіними і тисячами подібних моторол? Після казачків, які різали голови нашим живим солдатам, змагаючись за головний приз – BMW? Після «заблукалих» десантників і ГРУшників, бурятських шахтарів, кадирівських таксистів і російських військових, «которых там нет»? Після знущання над Надією Савченко, яка боронила свою країну? Після безперервної дикої брехні про «український фашизм», розіп'ятих хлопчиків у трусиках і снігурів, засмажених на крові російськомовних немовлят? Після зруйнованого Сходу і тисяч вбитих «русскім міром» українських громадян?...
Мабуть, чекають проклять на адресу «русского міра» на довгі десятиріччя чи навіть віки? Не повірите: вони чекають від українців… солідарної ненависті до ворогів Росії. І ще крапельки співчуття. Їй-бо не брешу.
Ось лише один з типових прикладів: у коментарях під роликом на YouTube росіянин написав мені, що «украинские придурки» не звертають уваги на жахливий факт: «Ты только вдумайся: США в открытую собираются объявить войну РОССИИ и готовятся к этому! О чем дальше после такого можно говорить?». Я вдумався. І поясню, якщо хто не зрозумів: українцям після всього доброго, що зробили для них північні «брати», пропонується обуритись нахабством і підлістю США. Вжахнутись їх ворожістю до Расєюшки і солідаризуватись з нею. Ще й поспівчувати бідачці. А капслок вочевидь акцентує: «Объявить войну не кому-небудь, а РОССИИ!!! Можно ли представить себе бОльшую глубину падения?!».
Що найстрашніше – вони не придурюються. Російські крокодили щиро впевнені, що такий «бронебійний аргумент» зробить переворот у мізках українців, миттєво змусивши їх зненавидіти США, які ніколи не воювали проти нашої країни і не вбивали українців, а зараз допомагають їм захищатись від агресії північного звіра. І кине їх в обійми тих, хто розтоптав УНР у 1918. Хто у 1932-1933 виморив Голодомором мільйони українців – більше, ніж за всі роки наступної війни. Хто розстрілював і кидав у Мордовські табори наших патріотів, героїв і поетів. Хто вважає, що немає такої країни Україна, як і її придуманої мови (а хто незгоден – фашисти і підстилки Заходу). Хто люто ненавидить нас, оббріхує й радіє нашим смертям, хто несе руйнацію і кров нашій землі.
Ця російська риса просто унікальна! Все одно що люто катувати беззахисну жертву, вбиваючи у неї на очах її рідних. А коли раптом на її захист стане сильний сусід, чекати від жертви обурення діями сусіда, вимагаючи від неї підтримки і співчуття до себе.
Помилилися ви, «браття» з надіями на нашу солідарність. Не від тих співчуття чекаєте. Ви ж нам не співчували, весело, з гигиканням знищуючи «хохлів-укропів». Тамбовський вовк вам тепер брат. Як там у вас ще кажуть: «Любишь кататься – люби и саночки возить»? Я радий, що цивілізований світ нарешті зрозумів – має справу зі скаженою фашистською тварюкою, готовою кинути світ у безодню ядерної війни. Тому дуже добре, що «США в открытую собираются объявить войну России» (читай російському агресивному нацизму) . Бажаю американцям перемоги в цій війні проти останньої фашистської імперії. А ми допоможемо. Весь світ, згадуючи жахи німецького нацизму, об'єднується зараз в нову антифашистську коаліцію - проти російського неонацизму.
Я так і відповів російському крокодилу, який чекав від мене солідарного обурення діями «америкосів». А ви що б відповіли?
- Информация о материале
Как сообщил недавний перебежчик в Молдову из ПМР Александр Ржавитин, численность российских миротворцев в Приднестровье доведена до 10 тыс. человек при официально заявленных 1400. Очередной призыв в армию ПМР напоминал тотальную мобилизацию: призвали вдвое больше, чем обычно. Выгребли всех уклонистов и льготников: по болезни, по семейным обстоятельствам, студентов... Офицеры-приднестровцы открыто говорят о том, что за тотальной мобилизацией неизбежно следует тотальная война...
Ржавитин - солдат-срочник. Его история банальна: он сбежал от издевательств старослужащих. Но, во-первых, он заметно грамотнее большинства приднестровских призывников. А, во-вторых, проходил службу в Парканском инженерно-саперном батальоне, элитной части ПМР, первой перешедшей в 1992 году на сторону мятежной республики.
Этот батальон и сейчас на особом положении. На его территории расположен распределительный пункт, куда свозятся все призывники для экипировки и распределения к месту службы. Здесь же находятся и склады, с которых снабжаются ближайшие части. Здесь же экипируют прибывших в штатском российских миротворцев. Словом, находясь на территории батальона можно увидеть очень многое.
Сам батальон, сохранив прежнее название, за последний год был реорганизован в инженерно-штурмовой, «заточенный» для прорыва линий укреплений. Его оружейный склад существенно пополнен: из Колбасной завезены боеприпасы, мины, взрывчатые вещества - всё в необычно больших количествах. Одного только пластита, по словам Ржавитина, завезено 160 килограммов. Формально склады в Колбасной принадлежат российской армии. До последнего времени приднестровцы не получали с них ничего - что очень обижало Тирасполь. Но в последние месяцы ситуация изменилась: Россия распахнула свои закрома перед союзником. Склады полны: там есть из чего стрелять и есть чем стрелять. Осталось определить только одно: в кого будут стрелять боеприпасами, полученными с этих складов?
Как незаметно для Киева и Кишинева увеличить группировку «миротворцев» более чем всемеро? Нет ничего проще, если их можно вооружить и экипировать на месте. Все рядовые-контрактники Миротворческих Сил РФ, направляемые на усиление её контингента - выходцы из ПМР. Истории их стандартны: работали в России, лишились работы, были законтрактованы в российскую армию и направлены к месту службы в Приднестровье, в штатском и с гражданскими документами. Те, у кого есть паспорта Молдовы, чаще всего едут через Украину. Обладатели российских паспортов летят самолетом в Кишинев и оттуда добираются до Паркан.
Не стоит сбрасывать со счетов и приднестровскую армию. Достоверных данных о численности которой, к слову, нет. Приблизительно она насчитывает от 5 до 7 тыс. постоянного состава, а в случае начала боевых действия в неё могут призвать ещё 70-75 тыс. резервистов. Зато наверняка известно, что эти тысячи за последние два года по меньшей мере один раз прошли трехмесячные сборы. Все - в буквальном смысле. Работники военкоматов вели на них настоящую охоту. Отлавливали и тех, кто, работая за пределами ПМР, приезжал домой на побывку. Никакие причины не признавались уважительными. Альтернативой явке на сборы было возбуждение уголовного дела и объявление уклониста в розыск на территории ПМР, что на практике означает невозможность приехать, не опасаясь ареста. Причем, три месяца - это минимум, для рядового-пехотинца старших возрастов. Резервисты первого срока, а также все артиллеристы, спецназовцы, танкисты, офицеры запаса проходили за это время сборы по два-три раза. Их готовят. И очень серьезно. К чему?
Тем временем, в российских СМИ идет настоящая истерика: Украина и Молдова вот-вот нападут на Приднестровье. Об этом говорят депутаты Госдумы, включая её председателя Сергея Нарышкина, и эксперты из РИСИ, тесно связанного с СВР РФ. Об этом же говорит и приднестровское телевидение. О «группировке войск на границе с Приднестровьем» вполне официально заявил и «президент ПМР» Евгений Шевчук. Приднестровское население приучают к мысли о том, что война неизбежна, воевать придется всем и деваться просто некуда.
За этим вырисовывается российский сценарий дестабилизации обстановки путем открытия на Юге Украины ещё одного фронта - Бессарабского. Общий сценарий событий просматривается примерно такой. Внезапно с территории Украины прилетит, к примеру, снаряд «Града», и ляжет в гущу машин и людей на КПП Первомайск-Кучурган - с приднестровской, естественно, стороны. Запустить его с самодельных направляющих несложно, и свои люди у КГБ ПМР в Одесской области тоже есть. Теракт повесят на «Правый сектор», а бравые российские миротворцы-приднестровцы нанесут удар по предполагаемой базе ПС где-нибудь километрах в пяти от границы. И Украине придется отвечать, а отвечать будет почти нечем - все войска на востоке.
С чисто военной точки зрения, дальнейших вариантов два. Либо сухопутный коридор Донбасс-Крым-Одесская область в рамках реализации идеи «Большой Новороссии». Либо израсходование приднестровской группировки, лишенной подкреплений из России, но ценой тяжелых потерь. Как территориальных, на востоке, откуда придется снимать боеспособные части, так и людских, из-за отсутствия опыта у наспех сформированного областного ополчения. А на него-то и придется основной удар, поскольку помощь прибудет не сразу, и будет очень ограничена. А Молдова, раскачанная российской агентурой до крайней нестабильности, будет не в состоянии не то что помочь, но даже эффективно блокировать ПМР со своей стороны, поскольку там вообще нет оборудованной границы. Зато пророссийская «пятая колонна» в Молдове есть, и притом, в масштабах, не меньших, чем в Донбассе в начале известных событий.
Можно прикинуть и дату: сентябрь-октябрь. Сейчас на востоке начинается российское наступление, к концу сентября оно выдохнется. Но украинские части тоже будут измотаны. И вот тогда, в октябре, когда на юге ещё тепло, а на востоке уже распутица, Украина может получить удар в спину. Очевидно, что этот сюжет может оказаться последним доводом Путина (кроме ядерного оружия) для Запада на случай, если дела пойдут совсем скверно: подобный сценарий угрожает не только Украине и Молдове - его последствия очень скоро ощутит весь ЕС.
Есть ещё время принять меры заранее и приготовиться к встрече незваных гостей. Хотя далеко не факт, что это их остановит. Ведь приднестровцы в нынешней ситуации, по большому счету, ничего не решают. Решает Россия. А России их не жаль. Для неё они просто пушечное мясо, которое пора использовать, пока оно не протухло и ещё пригодно к употреблению. Для чего непризнанную республику кормили четверть века? Для этого и кормили - чтобы в решающий момент привести на убой.
- Информация о материале
Президентская партия "Солидарность" и партия мэра Киева "УДАР" объявят о слиянии. Съезд партии состоится 27 августа, и главой партии изберут Виталия Кличко. Возможно, что на этом съезде будет объявлено и о сотрудничестве с "Народным фронтом", но пока переговоры-торги премьера и президента не завершились.
По информации INSIDER, создание такой мегапартии лоббирует секретарь СНБО Александр Турчинов, который отнюдь не поссорился с президентом, а скорее, наоборот, сблизился и примеряется к должности премьера.
Удар, еще удар... Штанга
Как известно, еще несколько недель назад стало известно, о том, что президентские и мэрская сила идут на выборы вместе.
"А разве могло быть иначе. У нас есть подписанное соглашение о сотрудничестве, и мы согласно ему действуем", - удивляется министр информполитики Юрий Стець на вопрос о переговорах.
Впрочем, обнародовать квоты участия в выборах он не спешит. "Думаю, вы узнаете это на съезде или из соглашения", - говорит он.
По данным издания, в большинстве областей квота распределена 70 на 30 в пользу политсилы президента, и только в Киеве, Львове, Полтаве и Закарпатье расклад – 50 на 50.
"Та ну, мне дали все 100% на Закарпатье. Я же один Пацкан, а не получеловек", - шутит в ответ на вопрос о квотах ударовец Валерий Пацкан.
На вопрос, считает ли он правильным объединение, депутат отвечает: "Этим шагом мы еще раз показали, что против повторения сценария 2004-2005 годов, где были во власти лебедь, щука и рак. В сложное время все должны объединяться".
"На самом деле, это достаточно условный расклад, ведь здесь уже давно все переплелось. И даже при том, если действительно будет распределение 30% УДАР, 20% Фронт и остальное БПП, будет очень проблематично найти достойных людей", - говорит собеседник издания в АП.
По сути, Кличко был вынужден пойти на условия Банковой в вопросе объединения партии, хотя всячески пытался сохранить бренд УДАР. Частично ему это удалось – объединенная партия будет носить странное название "УДАР-Солидарность" .
"Но эта партия появится в будущем, пока же на выборы мы пойдем под брендом "Солидарности". Мы просто не успеем перерегистрировать 600 или сколько там ячеек перед выборами", - говорит собеседник в АП.
В УДАРе же верят, что в бюллетене будет строчка "УДАР-Солидарность".
Как компенсацию за ликвидацию бренда, Виталий Кличко получит должность главы объединенной партии, несмотря на то, что законе есть противоречия относительно того, может ли мэр возглавлять партию. Устав новой партии придется выписать, чтобы обойти закон.
Бегство с фронта
На съезде 27 числа могут объявить и о сотрудничестве с "Народным фронтом", однако переговоры еще не закончены.
"Я не исключаю, что будет сделано какое-то заявление, но пока окончательного решения нет. Пока они просят 20-25% в нашем списке, даже предложили каких-то кандидатов, а мы им дали предварительное согласие", - говорит источник в администрации президента.
Последние месяцы политтехнологи НФ изучали возможные варианты для премьера – что лучше, не идти на выборы или участвовать в другом проекте.
На определенном этапе он тоже был вынужден пойти на условия президента, из-за того, что за год рейтинг политсилы, выигравшей выборы в парламент, уничтожен под чистую.
"Чтобы не проигрывать выборы и не фиксировать рейтинг, он идет на договоренности с АП. И специально просит низкий процент, чтобы потом представить это как согласование кандидатов. Это не всем понравилось в регионах, и, наверное, нам не избежать местных скандалов", - говорят в НФ. Впрочем, это не первый раз, когда Яценюк сдает политсилу из-за своих интересов. Однажды так уже было с "Фронтом змин".
По словам представителей АП, переговоры ведет сам премьер, иногда еще Арсен Аваков (слухи об отставке которого стали гулять на этой неделе, но которые не подтверждают ни в АП, ни в НФ).
Особняком в этой схеме стоит секретарь СНБО Александр Турчинов, который вопреки слухам, не поссорился с президентом, а скорее дистанцировался от премьера.
"Никуда он не съезжал с Банковой. Хочешь, зайди сама на второй этаж и убедись. Более того, в переговорах он сейчас занимает позицию некого "вразумителя" премьера", - говорит представитель Банковой.
Эту же информацию подтверждают и в "Народном фронте".
"Турчинов давно сблизился с президентом и сейчас педалирует тему мегапартии – БПП, УДАР, НФ, и работает с прицелом на то, чтобы стать премьером – он ведь у нас в стране только премьером еще не был", - говорит депутат.
Передвигая кровати
Безусловно, торги вокруг местных выборов являются частью большего торга за места в правительстве и премьерское кресло.
"Яценюк сейчас активно продвигает идею смены части Кабмина, и в том числе за счет укрупнения министерств – Минкульт+Минстець+Минспорт, Минфин+Минэкономики, Минрегионразвития+Мининфраструктуры", - говорит собеседник в АП.
"На самом деле сейчас есть 500 вариантов перестановок, но нет окончательного решения. Да, может, осенью Кабмин будет сокращен на треть и наполовину изменится его состав, но это только один из возможных вариантов", - говорит еще один министр на условиях анонимности.
К тому же, как напомнил Юрий Луценко в интервью ТСН, министров утверждает Рада и коалиция.
Впрочем, в АП не исключают, что им таки придётся пойти на переформатирование большинства в парламенте.
"Думаю, что возможен вариант, что там останутся только БПП и НФ, которые объединятся в одну фракцию", - говорит собеседник в АП.
Там также не исключают, что президенту придётся взять на себя ответственность и инициативу в вопросе смены премьер-министра.
По версии депутатов НФ, Арсений Яценюк якобы имеет гарантии США, что он сохранит должность премьера.
"Только надо помнить, что на встрече в Штатах Байден 15 раз повторил Яценюку слово коррупция, после чего тот вышел и закурил. Штаты будут давать деньги, только если будут понимать, что их здесь банально не тырят. Поэтому эти гарантии достаточно условные", - говорит в ответ на вопрос о том, будут ли США и дальше поддерживать Яценюка, собеседник в АП.
В самом НФ тоже подозревают, что Яценюка не будут трогать до ноября, а потом возможны варианты.
На сегодня есть три кандидата на должность нового премьера – глава АП Борис Ложкин, секретарь СНБО Александр Турчинов и глава Одесской области Михеил Саакашвили.
"Ложкин был бы самым удобным вариантом для Порошенко, вроде Азарова при Януковиче, а вот шансы назначения Саакашвили не очень высокие – только в случае, если президенту нужно будет перекрыть какой-то очень большой негатив", - говорят в АП.
С наступлением осени у президента станет больше поводов для головной боли.
24 августа в Берлине он встретится с Ангелой Меркель и Франсуа Олландом. В АП подозревают, что европейцы будут требовать проведения выборов на оккупированной территории, хотя Порошенко их проводить не собирается.
"А как их там проводить, если мы не контролируем границу? Мы проведем их на контролируемой части территории", - говорят на Банковой.
Эскалации конфликта пока не ожидается. "Скорее, это возможно перед Генассамблеей ООН, куда Путин попытается приехать в качестве миротворца", - считает депутат-фронтовик Сергей Высоцкий.
Еще один вопрос - изменения в Конституцию, которые были приняты под давлением Запада. Проект должны рассмотреть на внеочередном заседании Рады. По словам Юрия Луценко, 226 голосов за у власти есть, а вот найдут ли 300 - вопрос.
"Если президенту не будет нужна Конституция, то ее на второе чтение внесут в зал до выборов, и провалят. А если он решит проводить эти изменения, то ее будут рассматривать уже после выборов и войны популизма", - считает один из влиятельных депутатов.
В начале осени президент обратится к парламенту с программной речью. "Мы планируем это на 1 число, чтобы не давать всяким ляшкам возможности бомбить Шокина или развивать другие спекуляции. Кстати, генпрокурора президент менять не собирается – если Шокин и уйдет, то только сам и по состоянию здоровья", - говорят в АП.
- Информация о материале
Страница 554 из 1561
