Статьи

В нещодавньому інтерв’ю «Главкому» віце-спікер Оксана Сироїд звинуватила Раду національної безпеки та оборони в тому, що вона блокує законопроект про визнання організацій «ДНР» та «ЛНР» терористичними. Зазначимо, що одним з авторів цього законопроекту є сама Сироїд. В РНБО на ці слова відреагували досить роздратовано, назвавши віце-спікера некомпетентною і заперечивши, що апарат РНБО має механізми для блокування або пришвидшення проходження законопроектів.

Проте сама проблема дійсно існує. Незважаючи на те, що в виступах високопосадовців та інформпросторі широко вживається термін «терористи» або «російсько-терористичні війська», в правовому плані ті, хто воює на боці «самопроголошених республік», терористами не є. Президент Петро Порошенко ще після трагедії з малайзійським «боїнгом» заявляв, що Україна готує міжнародні позови, щоб організації «ДНР» та «ЛНР» отримали статус терористів на міжнародному рівні. Але в самій Україні цей статус до сих пір не визначений. І це, нагадаємо, притому, що Антитерористична операція триває вже два роки і на швидке її закінчення поки розраховувати не доводиться.

Така невизначеність вже має свої наслідки в судових процесах щодо подій на сході України. «На сьогоднішній день є декілька десятків звернень від громадян України, які знаходяться під вартою з обвинуваченнями стосовного їхнього залучення до діяльності терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», – розповідає «Главкому» омбудсмен Валерія Лутковська. – Вони звертаються до нас за роз’ясненням, яким законодавчим актом визначено, що такі організації є терористичними, щоб використати це на свій захист в суді. Інше питання – сьогоднішні склади злочину, які передбачають залучення до створення терористичних організацій, що згідно закону терористичними не є. І тому дійсно виникає певна юридична колізія – про яке тоді пособництво тероризму розповідають прокурори?»

Як же так сталося? Справа в тому, що в чинному законі «Про боротьбу с тероризмом» процедура визнання організації терористичною не прописана. За цим законом визнати організацію терористичною може суд (щоправда, незрозуміло який) і на підставі цього рішення вона підлягає ліквідації. Заява про притягнення організації до відповідальності за терористичну діяльність подається до суду відповідно Генеральним прокурором України, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя у встановленому законом порядку. Але ні про такі подання, ні про відповідні судові рішення нічого не відомо.

СБУ та військова прокуратура кваліфікують діяльність організаторів та активних учасників «ДНР» та «ЛНР» за статею 258-3 Кримінального кодексу (створення терористичних організацій, керівництво і участь у терористичних організаціях, сприяння створенню та діяльності терористичних організацій). Але деякі суди не хочуть «зв’язуватись» з «терористичною» статтею і віддають перевагу використанню статті 260 КК (участь в незаконному військовому формуванні), бо зазвичай затримані апологети «самопроголошених республік» заперечують участь у бойових діях і запевняють, що просто «стояли на шухері». І довести, що вони були посібниками терористів, дуже важко. Ось показова цитата з рішення одного з судів Донецької області: «Національним законодавством України: ані Законом України «Про боротьбу з тероризмом», ані будь-яким іншим законодавчим актом – не визначено послідовності визнання організації терористичною, компетентних органів, які повинні звертатися з клопотанням про визнання терористичною організацією того чи іншого угрупування. На даний час відсутній законодавчий акт чи відповідне судове рішення про визнання терористичною організацією самопроголошеної так званої «Донецької народної республіки».

Верховна Рада на початку минулого року намагалась заповнити цю прогалину – парламентарі розглядали «кабмінівський» законопроект № 1840 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання організацій терористичними». Від початку цей проект передбачав конкретну процедуру розгляду Вищим адміністративним судом позовів поданих Генпрокуратурою, прокурорами областей та інших про визнання організації терористичною. Але вже в ході його розгляду в залі були додані пропозиції депутатів щодо можливості визнання організацій терористичними безпосередньо Верховною Радою за поданням РНБО. Саме ці правки той законопроект і поховали – профільний комітет та Головне юридичне управління зазначили, що Рада хоче перебрати на себе неконституційні функції, і до другого читання 1840 не дожив. В своєму висновку комітет окремо зазначив, що цей законопроект вже неактуальний, бо зареєстровано фактично альтернативний проект № 2139 з дещо зміненою назвою – «Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів боротьби з тероризмом». Він передбачає вдосконалення процедури – надає право СБУ звертатися до Верховного Суду щодо визнання організацій терористичними.

Цей законопроект, про який і казала Сироїд, був зареєстрований в Раді в лютому 2015-го року, включений до порядку денного, і по ньому вже є позитивний висновок правового комітету щодо відповідності Конституції. Але до голосування справа так і не доходить, хоча необхідність прибрати правову колізію – очевидна. Притому що Сироїд була основним автором цього законопроекту, в співавторах значаться ще кілька депутатів з фракцій колишньої коаліції – на той момент «БППшник», а нині позафракційний Віктор Чумак, Андрій Кожем’якін з «Батьківщини» та Вікторія Сюмар з «Народного фронту».

«Фронт» готовий підтримати цей законопроект, – каже Сюмар, що є соратницею голови РНБО Олександра Турчинова. – Він спрямований на те, щоб зробити процес більш логічним і швидким, оскільки мова йде про подання СБУ до Верховного суду, що зробить процес публічним. Я не розумію, яким чином РНБО може це блокувати, і мені невідомо про те, щоб хтось з «Народного фронту» був проти визнання «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями. Це неможливо».

Чумак вважає, що Президент мав би бути зацікавленим в прийнятті цього закону, бо СБУ – «президентська структура»: «Просто зараз в Раді ставляться на голосування тільки ті законопроекти, які хтось може серйозно пролобіювати, як, наприклад, останній закон про конфіскацію. А законопроекти, які дають можливість удосконалити законодавство, ніхто лобіювати не хоче. Верховна Рада зараз просто завалена законопроектами, в зв’язку з величезним законодавчим зудом у парламентарів».

Є, звісно, ще одна версія, чому законопроект, незважаючи на його гостру необхідність, досі не прийнято – це не потрібно Президенту в контексті перемовин в Мінському форматі. Якщо «ДНР» та «ЛНР» будуть визнані терористичними організаціями, то як тоді вести переговори з їхніми представниками в Контактній групі? Та й цілком офіційна купівля вугілля з окупованих територій, яка зараз відбувається, тоді має кваліфікуватись як фінансування тероризму з висновками щодо відповідальних за це осіб в Києві. Ще один момент – якщо терористичні організації будуть чітко ідентифікуватись, в цей ряд можуть потрапити не лише сепаратисти, а й ультраправі сили і рухи, які, скажімо так, іноді виходять за межі закону.

Тож, незважаючи на правові прогалини в цьому питанні, для влади зараз це питання не виглядає першочерговим. І далі триватиме ситуація, що терористи «ДНР»–»ЛНР» нібито є, але на папері їх досі нема.

Информация о материале

Три з половиною місяці я брав участь у відборі кандидатів на посаду директора Національного антикорупційного бюро України (НАБУ). Раніше я цурався боротьби з корупцією, вважаючи її цілком штучною і маніпулятивною, хоча й докладав багато зусиль для покращення доступу до інформації та збільшення прозорості держави – тільки це, на мій погляд, й можна було робити в наших умовах для зменшення корупції. Проте участь у першому конкурсному відборі недержавними особами керівника елітного правоохоронного органу мене зацікавила, насамперед, як тест на зрілість і держави, і громадянського суспільства, тому я погодився. Результати цікаві в усіх сенсах, і я сподіваюсь, що мої рефлексії з цього приводу будуть корисними для наступних аналогічних конкурсів.

Особливості української корупції

На превеликий жаль, корупція стала наріжним каменем української державності. В канун 2005 року я написав в статті «…Плюс декучмізація всієї країни» таке: «Нові закони не працюватимуть, якщо вціліє огидна напівфеодальна соціальна система, коли тільки близькість до влади забезпечує преференції та гаразди, а якщо фіскальний тиск не дає змоги працювати, не крадучи, то кожен є вразливим для цілої державної потуги й, отже, всі мусять платити данину».

За десять років ця система тільки ще більше розвинулася і досягла апогею за панування режиму Януковича. Але ми зовсім недалеко відійшли від неї за рік після Революції гідності.  Так само вимиваються різними засобами кошти з бюджету – через корупційну складову тендерних закупівель, виведення коштів і майна державних монополістів через дочірні компанії, нецільове використання коштів тощо; кришується кримінальний бізнес, головним чином, правоохоронними органами; процвітає контрабанда, державний рекет та ухилення від сплати податків; продаються посади і так далі. На тлі військової агресії на сході країни з усіма її наслідками це вкрай огидно.

Ненависть до негідників-корупціонерів цілком уживається з масовою побутової корупцією. Українці вважають, що необхідно подякувати будь-кому (чиновнику, лікарю, вчителю, сантехніку тощо) за надані послуги, не дуже розуміючи різницю між подарунком і хабарем. При цьому багато хто сподівається, що треба тільки кидати корупціонерів за грати, якомога більше й довше і корупція буде переможена.

Ці погляди хибні, вони засновані на розумінні корупції як насамперед моральної проблеми. Проте насправді це проблема політико-економічна. Найбільшою є корупція на вищих щаблях влади. Корупційні відносини є замінником відносин ринкових, і без встановлення реального ринку, без розділення бізнесу і влади боротьба з корупцією тільки за рахунок каральних заходів не може бути успішною. Також необхідні різноманітні адміністративні заходи, спрямовані на запровадження в системі державного управління нових інформаційних технологій, зменшення контролю держави над веденням бізнесу, введення антикорупційних бар’єрів, наприклад, декларування доходів та витрат чиновників тощо. Проте не допоможуть ані нові закони, ані створення нових інституцій – Національного антикорупційного бюро та Національного агентства із запобігання корупції, якщо система відносин бізнесу і держави не буде докорінно змінена.  Останнім часом з’явилися обнадійливі ознаки саме таких змін.

Так, Кабінет міністрів спрямований на суттєве зменшення регуляторних актів, зокрема, дозвільних процедур, та запровадження електронного урядування, введення електронних сервісів, що буде усувати людський  фактор у прийнятті рішень. Це має зменшити корупційний тиск на бізнес. Створені законопроекти, які вводять обов’язкове декларування доходів та витрат і моніторинг декларацій чиновників, податкову амністію, обмеження готівкових розрахунків, стимулювання державних службовців за правомірну поведінку. Помітно зросла кількість кримінальних проваджень щодо корупційних злочинів чиновників різного рангу. Президентом заявлений курс на деолігархизацію, що прямо пов’язане з відділенням  крупного бізнесу від держави. Доказом здійснення цього курсу стала недавня історія с ФПГ «Приват» і відставкою Ігоря Коломойського з посади голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Час покаже, наскільки ця тенденція є сталою.

Відбір кандидатів на посаду директора НАБУ: факти

Проте повернемося до конкурсу. НАБУ – правоохоронний орган, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних злочинів, скоєних на вищих щаблях державної влади, а саме, державними службовцями 1 та 2 рангів. Згідно з законом про НАБУ конкурсна комісія (КК) мала складатися з 9 членів: троє від Президента, троє від уряду, троє від парламенту. Відповідно, були призначені історик Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу, історик Ярослав Грицак, професор Українського католицького університету і я, активіст правозахисту, директор Харківської правозахисної групи; журналіст Юрій Бутусов, головний редактор Інтернет-видання censor.net, Йосиф Зісельс, активіст правозахисту, президент Конгресу національних громад України, та правник Олександра Яновська, професор Академії адвокатури, суддя ad hoc Європейського суду з прав людини; правник Джованні Кесслер, директор Європейського  агентства по боротьбі з шахрайством, правник Віктор Мусіяка, професор Києво-Могилянської академії, та Євген Ніщук, актор Національного театру імені Франка, екс-міністр культури.

Директором НАБУ може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше 10 років, досвід роботи на керівних посадах не менше 5 років, вік до 65 років, володіє державною мовою та здатний за своїми діловими та моральними якостями, освітнім і професійним рівнем, станом здоров’я виконувати відповідні службові обов’язки. Заборонено призначати директором людину, яка два роки обіймала керівні посади в політичних партіях або мала з ними договірні стосунки, а також тих, хто останні два роки працював в спеціальних підрозділах правоохоронних органів по боротьбі з корупцією.

КК вперше зібралася 9 січня і доволі довго складала оголошення про конкурс – внаслідок нечіткого формулювання в законі кваліфікаційних вимог до посади. Основна дискусія була навколо питання, чи можуть іноземці бути кандидатами на посаду. Закон давав підстави тлумачити це питання двояко. В результаті іноземців допустили до конкурсу за умови, яка практично виключала їхню участь, – що до закінчення терміну подання документів вони отримають українське громадянство. В результаті участь у конкурсі взяв тільки один іноземець – колишній заступник Генерального прокурора Грузії Давід Сакварелідзе.

З 12 січня, коли оголошення було опубліковане, КК не втратила жодного дня. Місяць був наданий для підготовки та подання документів. 11 лютого були розкриті пакети з документами 176 претендентів. З 11 по 21 лютого їхні документи оприлюднювалися на сайті Президента, а КК вивчала ці документи і залишила 106 кандидатів, які відповідали кваліфікаційним вимогам до посади директора. З 23 по 28 лютого КК провела інтерв’ю з цими 106 кандидатами й обрала 21 з них для наступного етапу конкурсу – тих, хто отримав підтримку трьох чи більше членів КК. З 2 по 6 березня КК провела 21 більш детальне інтерв’ю і 6 березня визначила 4 найкращих кандидатів для остаточного вибору 2 чи 3 з них для призначення Президентом. 10 березня їхні документи були спрямовані Адміністрацією Президента на спеціальну та люстраційну перевірку. Ці перевірки тривали довше, ніж всі очікували. Один з чотирьох кандидатів, Яків Варічев, перевірку в СБУ не пройшов, і залишилося три кандидата – Артем Ситник, Микола Сірий та Віктор Чумак. 6 квітня КК ще раз переговорила з кандидатами і обрала двох них – Ситника та Сірого – для представлення Президенту. 16 квітня Президент Петро Порошенко призначив директором НАБУ 35-річного адвоката Артема Ситника, який в 2001-2011 рр. працював слідчим  прокуратури. Усі засідання комісії транслювалися в реальному часі в Інтернеті.

Коментар

Питання «А зачем вам это нужно?» переслідує мене вже більше 25 років. Я його чую постійно, коли подаю інформаційний запит до МВС чи СБУ, або пропоную зміни якихось адміністративних процедур, або намагаюсь захистити якусь людину. З конкурсом було те ж саме. Багато хто вважав, що КК має подивитися документи, обрати десять кращих кандидатів, провести з ними півгодинне інтерв’ю, обрати трьох кращих і подати їх прізвища Президенту, і все.

Я ж наполягав на тому, що кожен, хто подає документи на конкурс і відповідає формальним вимогам до посади, має право хоча б зустрітися з комісією і пояснити, чому він хоче бути директором НАБУ. Бо якщо ми відмовимо в цьому кандидатам, ми їх дискримінуємо.

Іншою проблемою була наявність кворуму. Ми постійно її відчували на етапі вивчення документів та першого туру інтерв’ю, коли щодня були змушені шукати час, щоб зібрати шість членів КК для ухвалення рішень. Джованні Кесслер не брав участі в цих етапах, Ярослав Грицак захворів та мав важливі зарубіжні поїздки. Двічі мав поїхати за кордон Йосиф Зісельс. Євген Ніщук та Юрій Бутусов були в Києві, але їхня робота не давала їм можливості бути на засіданнях. У Євгена майже щоденно два спектаклі та репетиція, для Юрія події на сході країни були явно важливіші, і йому було важко від них відволіктися.

Оскільки всі члени комісії працювали на волонтерських засадах, до них не можна мати претензій: кожен волонтер віддає стільки часу, скільки може, бо працює у вільний від основної роботи час. З другого боку, погоджуючись на участь в роботі конкурсної комісії, кожен бере на себе певну відповідальність, і якщо немає можливості брати участь, краще відмовитися. Хай працюють ті, хто може розпоряджатися своїм робочим часом. Я думаю, що доречно в майбутньому передбачити письмову згоду волонтерів на членство в комісії.  

Сухий переказ ходу конкурсу не передає всіх його перипетій і уваги суспільства до його проведення. А увага була великою. Перебіг конкурсу, кандидати на посаду, їхні якості, статки і спроможності постійно обговорювалися на телебаченні, в друкованих медіа, Інтернеті та соціальних мережах. Багато хто вважав, що все вже визначено, реального конкурсу немає, і директором буде – далі називалося прізвище або Давіда Сакварелідзе, або Віктора Чумака, або Анатолія Матіоса. Дехто вигадував сценарії пропихання Адміністрацією Президента «свого» кандидата, протидіяв цим сценаріям, а потім торжествував свою перемогу. Це виглядало доволі комічно, оскільки ніяких таких сценаріїв просто не було. Звичайно, у працівників АПУ, як і у всіх, були свої уявлення про добрих та поганих кандидатів, але я хочу засвідчити, що жодного тиску, порад чи рекомендацій з боку АПУ не було. Такі поради та рекомендації відчувались з боку окремих народних депутатів, громадських організацій та їхніх членів, які, окрім звичайних статей в медіа, активно листувалися з комісією і повідомляли про свої оцінки кандидатів, намагаючись вплинути на наш вибір. Проте, і таку поведінку тиском назвати не можна.

За уявленнями про якості директора в суспільстві панували два погляди. Перший, прагматичний, який підтримувало помітно менше людей, і який близький і мені, – треба шукати сильну особистість, порядного, принципового, досвідченого  професіонала, який має досвід успішного розслідування кримінальних злочинів. Другий, значно популярніший – ні в якому разі не можна обирати колишнього чи діючого правоохоронця, вони всі корумповані, і з таким директором нова інституція приречена стати сама корупційною. Тому треба обрати або іноземця, який не має тут кумів, сватів, земляків та ін., або відомого діяча з бездоганною репутацією, який добре розуміє феномен української корупції. Часто прихильники цього погляду вважали, що зовсім необов’язково призначати на цю посаду правника. При цьому вони не замислювалися, як буде така людина керувати розслідуванням корупційних злочинів. В комісії також були представлені обидва погляди.

Кандидатів на посаду також можна розділити на такі дві групи. Перша – діючі або колишні правоохоронці з МВС, СБУ, прокуратури тощо, від майорів до генералів. Друга – підприємці, адвокати, науковці, податківці, деякі з них мали раніше певний досвід роботи в правоохоронних органах. Перед комісією пройшли багато цікавих людей, чиї амбіції обійняти посаду директора НАБУ були обґрунтованими, немало було яскравих особистостей. Проте Комісія виявилася в положенні Агафії Тихонівни з гоголівської «Женітьби»: «Если бы губы Никанора Ивановича да приставить к носу Ивана Кузьмича, да взять сколько-нибудь развязности, какая у Балтазара Балтазарыча, да, пожалуй, прибавить к этому еще дородности Ивана Павловича – я бы тогда тотчас же решилась». Не було жодного кандидата, щодо якого у членів КК не було б вагань, до всіх були різні претензії. Проблема була також в тому, що переваги кандидатів не збігалися в оцінках членів комісії.

Наприклад, для мене досі є загадкою, чому члени комісії на другому етапі не підтримали Галину Климович, колишнього слідчого Генеральної прокуратури в особливо важливих справах, добре відому своєю незалежністю, принциповістю, непідкупністю та успішними розслідуваннями багатьох злочинів. Здавалося, ось майбутній директор! У професійному середовищі вона дуже авторитетна. Може, тут спрацювало те, що більшість членів комісії далекі від цього середовища? А може, те, що Галина Іванівна не зробила нічого, щоб продемонструвати свої якості, не розповідала про свої успіхи? Так чи інакше, вона не потрапила до етапу проведення перевірок.

Те ж саме трапилось з іншим потенційно дуже сильним, на мій погляд, кандидатом, Геннадієм Васюковим, якого я призначив би директором. У свої неповні 40 років він встиг зробити кар’єру в податковій службі та податковій міліції, отримати три вищі освіти, захистити кандидатську дисертацію, і протягом останніх 4-х років бути успішним в бізнесі. Він виявив глибоке розуміння явища корупції і запропонував оригінальні засоби запобігання їй. Але тільки двоє членів комісії проголосували за нього. Може, спрацював стереотип податківця-хабарника? Чи членів комісії переконав аргумент Юрія Бутусова, який сказав: «Як поставиться до нашого вибору суспільство, якщо ми підтримуємо колишнього голову наглядової ради горілчаного концерну «Хортиця»?»

Були інші сильні кандидати, яких я, тим не менше, не підтримав. Дуже фахові Анатолій Матіос та Дмитро Горячев, які різко виділялися своїми різноманітними знаннями та вміннями, працювали під час режиму Януковича, відповідно, в Адміністрації Президента та СБУ, і це стало причиною моєї відмови. Також дуже фахові Давід Сакварелідзе та Юрій Сухов були налаштовані насамперед на каральну функцію НАБУ, а я вважаю, що численні кримінальні переслідування не дадуть позитивного результату. Не треба плутати сокиру і скальпель.

Не підтримав я також Миколу Сірого та Віктора Чумака. Обидва відомі своєю принциповістю і незалежністю, але вони майже зовсім не мають досвіду розслідування злочинів, що для мене є ключовою вимогою.

Такий досвід мали Яків Варічев та Артем Ситник. Варічев виглядав більш переконливо. Він взагалі вирізнявся незвичною біографією. Будучи слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури СРСР, ще в кінці 80-х мав великі успіхи в боротьбі з корупцією в Середній Азії та Азербайджані, очолюючи великі слідчо-оперативні групи. Потім повернувся до України, хоча після розпаду СРСР йому пропонували високі посади в органах прокуратури РФ.  За сімейними обставинами (хвороба сина) був змушений переїхати в Іспанію. Повернувшись звідти, був одним з небагатьох адвокатів, які працювали одночасно і в Україні, і в Росії. Інтелігентна, фахова, відверта людина, яка точно формулювала свої думки, сподобалася більшості членів КК. Але Варічев не пройшов спецперевірку в СБУ. Більше того, висновок про це в порушення законодавства надійшов з грифом «таємно», тобто ні члени комісії, які не мають доступу до державних таємниць, ні сам Варічев навіть подивитися його не змогли. Тим не менше, як я міг зрозуміти, СБУ здалися підозрілими наявність власної адвокатської фірми в Росії та часті поїздки туди. Я думаю, що це помилка, і в результаті людина, яка могла би принести багато користі державі, відлучена від роботи в державних установах.

Артем Ситник також сподобався комісії своєю компетентністю, принциповістю, в ньому проглядався сильний характер. Склалося враження, що десять років роботи слідчим його не зіпсували, що він в змозі опиратися незаконним впливам.

Думаю, що виведення Варічева з конкурсу погано вплинуло на тих членів комісії, які збиралися за нього проголосувати. Доля конкурсу висіла на волосині, декілька членів комісії, роздратовані тим, що їхній вибір обмежено, обговорювали доцільність нового конкурсу. Тим не менше, колективний розум переміг: комісія проголосувала за двох кандидатів з трьох, і конкурс благополучно завершився.

Сподіваюсь, що Національне антикорупційне бюро запрацює. Сьогодні всі розуміють, що корупція справді дуже загрозлива для країни, нарівні з війною, і вже складає загрозу для державності. І суспільство підтримає бюро, як тільки воно зможе показати добрі результати, не дасть перетворити його на фікцію, якщо колись у когось з вищих посадових осіб держави виникне таке бажання.

Информация о материале

«Кто преуспел в военном деле, подчиняет чужие армии, не вступая в битву, захватывает чужие города, не осаждая их, и разрушает чужие государства без продолжительного сражения»

Сунь-Цзы, Искусство войны

Эта цитата классика гибридной войны Сунь-Цзы как нельзя лучше объясняет логику событий в Крыму и на Донбассе 14-15 годов.

Весной 14-го года я написал статью, она называлась «Прошу открыть украинский информационный фронт против путинского режима» и посвящалась прошедшему накануне крымскому референдуму.

До референдума на Донбассе оставалось полтора месяца. Несмотря на буйство «русской весны» на площадях Донецка и Луганска, в тот момент ещё оставалась надежда, что Украина сможет избежать худшего.

Идея и призыв той статьи – в экстренном порядке показать забубенному, зазомбированному населению Донбасса настоящую Россию. Не ту, лубочно-открыточную, которой его пичкала российская пропаганда с Олимпиадой и гламурной Москвой.

А настоящую – с кровью, болью и чудовищной несправедливостью. Расчет был на то, что простой донецкий работяга, редко выезжающий за пределы своего региона и представлявший РФ как некое подобие мифического СССР – большую, справедливую страну, которая всех накормит и защитит, – осознает реальную перспективу столкнуться с российскими реалиями у себя дома и ужаснется.

Просто? Банально? Возможно. Но как говорится, клин клином вышибает. Дончан, как и луганчан, надо было банально ИСПУГАТЬ. Поверьте, я знаю, о чем говорю. Благо прожил с этими людьми бок о бок четыре десятка лет.

Грамотная, спланированная информационная компания – вот, что нужно было Донбассу весной 14-го.

Просто представьте, если бы «Українські сенсації», «Секретні матеріали», «Гражданская оборона» c разоблачительными фильмами о реальной России появились на экранах Донецка и Луганска сразу после крымских событий.

Но это не все. Чтобы подстегнуть события, нами был разработан дерзкий план, в реальность которого, верил я да ещё несколько смельчаков. Однако….

Мой призыв к властьимущим показать объективную картинку, поездки в Киев, встречи, переговоры, терпеливые объяснения не были услышаны. Через два месяца в стране должны были пройти выборы президента, и моим собеседникам было не до Донбасса. Когда-нибудь я расскажу в лицах и подробностях о тех событиях. Когда-нибудь потом.

Все хорошо, что вовремя. Лишенные поддержки до 11 мая – даты назначенного сепаратистами референдума мы не успели ничего сделать. А затем случилось то, что случилось.

* * *

С тех пор мало что изменилось. Как и тогда в 14-том в киевских кабинетах нет понимания, что и как делать с Донбассом. Как и тогда, мысли политиков заняты выборами. Между тем, Украина все глубже вязнет в проблеме оккупированных территорий.

«Что делать? – скажете вы. – Мы и без тебя знаем, что все плохо!».

Для начала нужно выйти из кремлевской логики.

Давайте немножко отойдем от думанья сегодняшним днем, и порассуждаем об общей логике процесса. Как все началось?

До марта 14-го все шло своим революционным чередом. После героической победы Майдана, оплаченной бессмертным подвигом «Небесной сотни», киевских ночей в огне и дыму страна пребывала в эйфории.

Мы все были уверены, что самое трудное, самое страшное позади. Теперь не без трудностей, но мы наладим новую жизнь. И тут случился Крым, а дальше все начало ломаться.

* * *

По сути, начиная с крымских событий, Кремль ломает украинский сценарий и начинает активно конструировать свою, новую реальность. Реальность войны и ненависти. И тут, внимание, другие с энтузиазмом включаются в эту игру!

Вы уверены, что хотите соревноваться в ненависти с РФ? А между тем, сама того не сознавая, Украина именно этим и занимается последние два года.

На сегодня в предложенной Кремлем логике гибридной войны играют все игроки. Это цельная программа, которая плохо поддается корректировке. Метко выразился Роман Бессмерный в одном из эфиров «и одну и другую сторону (Киев и «Л-ДНР» – авт.) ведет третья сторона – Россия».

Принципиально откорректировать эту программу нельзя. Ее можно только заменить новой. Из этого следует, что сейчас возможны только тактические победы, но не более. Невозможно победить по-крупному, не поставив под сомнение основной сценарий.

Найдутся те, кто скажет, что играя на Минских соглашениях, Киев делает свою игру. Ах, если бы!

В рамках навязанной логики все варианты просчитываются, и в конце каждого Украину ждет ловушка. Нам расставляют силки, отрезая пути для отхода и постепенно сужая территорию для маневра.

Примеры? Вспомните новостную ленту последних месяцев – референдум в Нидерландах, гастроли по Европе печально известного фильма Морейры, заявление глав итальянского и венгерского МИД о предстоящей дискуссии вокруг целесообразности дальнейшего продления санкций, дедлайн по выборам на Донбассе от наших западных партнеров, тихий бунт немецкого бизнеса и визит в Москву баварского премьера, такой же визит премьер-министра Венгрии Орбана и уверение, что больше Европа не будет автоматически продлять санкции против РФ.

Кто смотрел, наверняка заметил, как Путин на этих словах одобрительно кивнул. Таких кивков и демаршей будет все больше и больше. Шаг за шагом нам будут отрезать пространство для маневра. Жизненное пространство.

Бороться европейцы не хотят, да и слабо понимают ради чего. Европейский бизнес мыслит категориями выгоды, а выгода говорит, что с Россией лучше торговать, чем воевать.

Единственное, что мы сейчас можем – сопротивляться и не дать затащить себя в один из темных углов, что Украина до сих пор успешно делала. Но так не может продолжаться вечно.

Нас обязательно туда затащат и там, в темноте, окончательно оставив Украину с ее «собственным внутриполитическим делом», нас додавят. Так будет, если мы не усвоим два правила:

 - нельзя выиграть, играя по чужим правилам;

 - нельзя победить, засев в глухую оборону.

* * *

Побеждать не числом, а умением, говорил полководец.

Проведем небольшую инвентаризацию гибридных потенциалов сторон.

В РФ есть экспансионистская Триада: МИД, ВВС, СИПП (Силы Информационно Психологического Поражения). И эта триада надо отдать должное, неплохо справляется со своей работой.

Что есть в Украине?

МИД без всякой иронии прилагающий героические усилия, чтобы оттянуть неизбежное.

Армия, обновленная и довооруженная, но по-прежнему вынужденная побеждать силой духа.

Министерство Информполитики…. Минстець бесконечно долдонит об успехах в борьбе по включению новых передатчиков, вещающих на оккупированные территории. Да, дело важное. Но не стоит забывать, что передатчик это просто железо.

Не надо подменять содержание формой. Не стоит молиться на инструмент. Лучше подумать, Что именно, какую Идею будут транслировать эти передатчики.

Что мы можем предложить мятежным регионам?

Ответ один и он очевиден – Будущее в успешной Украине.

* * *

Успешный регион в успешной стране. И это не просто лозунг. Уже сегодня его нужно наполнять конкретными программами и делами.

Украине нужны Энтузиасты. Нам необходимо мощное волонтерское движение Тыла. Такое же мощное и уважаемое, каким на сегодня стало движение волонтеров Фронта.

Украине нужны визионеры – люди способные увидеть в голой степи будущий чудесный город. И технократы, сделавшие строительство этих городов, садов, дорог и так далее своей Миссией, своим Призванием. Но это потом.

Прежде нужно победить агрессора.

При этом не стоит впадать в иллюзию. Прекраснодушные мечты о том, что РФ развалится через год или два – утопичны. Кремлю хватит ресурсов и запаса прочности существовать в режиме автаркии долгие годы, если не десятилетия. И все эти годы он будет отравлять своей ненавистью Крым и Донбасс.

Факт, любой, кто хоть раз побывал в так называемых «народных республиках» знает, здесь повсюду разбросаны ядовитые зерна российской «мягкой силы». Скоро они дадут обильные смертоносные всходы.

И хотя уже сегодня в регионе преобладают агрессивные антиукраинские настроения, худшее, поверьте, впереди.

Через 10 лет на Донбассе вырастет поколение, на знавшее Украину. Воспитанное на мифах российской пропаганды, мечтающее отомстить «ненавистным укропам за горе русских матерей», видящее своей главной целью не обустройство собственного дома, а борьбу с «врагами русского мира».

Аналогичный процесс идет в самой России. Если вы думаете, что я сгущаю краски, погуглите картинки детских военных парадов в РФ.

Или вы всерьез считаете, что детки в колясках, стилизованных под танки, станут программистами и поэтами?

Возможно, но только будут разрабатывать программы для «киберберкута», и писать памфлеты в духе «Убей фашиста!».

* * *

Ещё раз.

Согласившись с путинскими правилами, мы сами того не осознав, оказались в роли зверя на огороженной красными флажками территории. Мы можем долго метаться из угла в угол, делая развлечения охотника более увлекательным, но финал предопределен – нас загонят.

Понятно, что я утрирую, однако суть это не меняет, нам не выиграть.

До 14 года царь сидел без настоящего дела и можно сказать – маялся от скуки. Но сейчас у него появилось «достойное» занятие, а вместе с ним драйв. Путин, наконец-то, заставил весь мир крутиться вокруг себя. Риск, опасность щекочет нервы, играет кровь.

Недавно прочитав у Сергея Рахманина фразу «окрики западных партнеров все жестче», я про себя отметил, что невольно заменил «партнеров» на «загонщиков». Помните, Высоцкого «кричат загонщики и лают псы до рвоты».

Зверь ранен, но ещё силен…. Сможем ли мы выйти за флажки? Ведь только человек способен менять логику своих действий и выходить за рамки привычных схем.

А вот там, за пределами, где возможно все, где меняются роли, не исключено, что ловец станет зверем.

* * *

Та статья двухлетней давности заканчивалась словами: Он (Путин) хочет, чтобы мы – украинцы, русские, татары забыли кто мы. Он хочет, чтобы мы смотрели друг на друга через прицел винтовки, а он будет отдавать приказы, когда нажимать курок.

Почти все написанное сбылось. За одним исключением, – украинцы доказали, что стали нацией и не будут играть в чужие игры.

Однако наш противник хитер и коварен. Если сегодня не выйти из путинской логики, уже завтра наши дети заплатят кровавую цену за беспечность своих родителей.

Да, и ещё. Европа, Америка... Рассчитывать всегда нужно только на себя, на свой народ. На собственные силы. Так нужно было делать с самого начала. А не искать крепкое плечо, чтобы приткнуться. Чай не девушка... Это, пожалуй, третье правило.

Информация о материале

Прошедший год был богат событиями и не просто не опровергнул высказанные в том материале тезисы, но лишь углубил, а многим придал неожиданную актуальность. Более того, мы можем констатировать, что «гибридная война» как форма агрессивного решения Россией своих геополитических задач не только не ограничилась Украиной, но всемерно развивается, а сами формы гибридной войны становятся все изощреннее, распространяясь на новые театры военных действий. Тем самым сбывается своеобразное предсказание президента Литвы Д.Грибаускайте, высказанное в 2014-м: «Если террористическое государство, которое ведет открытую агрессию против своего соседа, не остановить, она распространится на Европу и дальше». И она действительно распространилось. В самых замысловатых формах.

Гибридная война: первые итоги и новые направления

О том, что для РФ «гибридный» метод ведения войны на долгие годы становится доминирующим, говорит и последняя статья «По опыту Сирии» генерала В.Герасимова (того самого, который в начале 2013 г. публично сформулировал российское понимание современных конфликтов в формате «гибридных войн»). Новая статья была подготовлена им по мотивам его же выступления на итоговой конференции Академии военных наук 27 февраля 2016 г. Принципиально новых тезисов (относительно его выступления в 2013-м) автор не приводит, однако в его рассуждениях рельефно проявляются приоритеты, которые РФ рассматривает как ключевые цели «гибридной войны» (или как эта война называется в самой статье — «блицкриг ХХI века») — «достижении политических целей с минимальным вооруженным воздействием на противника». Правда, в русле доминирующих российских взглядов Герасимов все это приписывает исключительно «злокозненному Западу», хотя имеем дело с очевидным психологическим явлением, называемым «проекцией» — приписывание некоему оппоненту или другому лицу собственных черт характера (преимущественно негативных).

Герасимов говорит, что задачи «гибридной войны» должны достигаться прежде всего за счет подрыва военного и экономического потенциала противника, информационно-психологического давления на него, активной поддержки внутренней оппозиции, партизанских и диверсионных методов.

Причем он справедливо отмечает, что в современном мире большую роль имеют не размеры вооруженных сил (ВС), а их способность осуществлять быстрые и эффективные операции на любом театре военных действий, в т.ч. — в нетрадиционных условиях. Особенно в условиях стремительного роста сугубо невоенных методов борьбы: «комплексного применения политических, экономических, информационных и других невоенных мер, реализуемых с опорой на военную силу».

С чем сложно не согласиться, так это с одним из важнейших его выводов: «сочетание традиционных и гибридных методов уже сейчас является характерной чертой любого вооруженного конфликта. При этом если вторые могут использоваться и без открытого применения военной силы, то классические боевые действия без гибридных — уже нет».

И Россия действительно явным образом развивает подобные подходы на практике. И даже не думает останавливаться — она активно оттачивает этот новый вид агрессии, манипулируя ее составляющими, аккуратно (пока еще не всегда) дозируя их в каждом конкретном случае и проверяя, что и где оказывается эффективным, на ходу меняя направления удара.

Фактически России едва ли не впервые за длительное время действительно удалось превратить ограничивающую особенность своей стратегической культуры (тактическую прозорливость при минимальном стратегическом планировании и предсказании долгосрочных последствий своих действий) в стратегическое преимущество (поскольку цель, которую сейчас преследует Россия на глобальном уровне, де-факто является «глобальной анархией», и российское руководство считает ее желаемым состоянием мирового геополитического пространства).

Сегодня мы можем четко выделить несколько ключевых компонентов, которые явным образом соотносятся с мероприятиями в рамках «гибридных войн» в нынешней российской практике, но при этом они могут быть выделены в три большие группы:

  1. Традиционные военные средства (использование регулярных воинских подразделений и вооружений, а также сил специальных операций).
  2. Квазимилитарная деятельность (создание и поддержка незаконных вооруженных формирований, поддержка и радикализация сепаратистских движений, формальные и неформальные ЧВК).
  3. Операции немилитарного влияния, прежде всего посредством специальных информационных операций и «активных мероприятий» (в том числе экономическое давление, операции в киберпространстве, дипломатия, манипуляции информационным пространством).

В рамках этих трех групп и происходит «настройка» действий России по реализации гибридных методов атаки на конкретные страны или регионы. В каждом отдельном случае на разных этапах предпочтение отдается той или иной группе, в зависимости от текущей военно-политической и экономической ситуации. Более того, сознательно (а скорее несознательно) России все чаще удается добиваться синергетического эффекта на разных аренах гибридных противостояний, активизируя те или иные формы гибридной войны на других аренах. Впрочем, как и говорилось неоднократно различными экспертами, ничего принципиально нового в каждом конкретном элементе гибридной войны нет. Новым является скорее продуманная (чаще всего заранее) взаимосвязь всех применяемых ассиметричных методов и интенсивность их использования во имя достижения стратегической цели.

В данный момент мы наблюдаем минимум три масштабные «гибридные» операции, каждая из которых имеет много схожего, при определенной разнице во внешнем представлении: Сирия (Турция), Европейский Союз, Украина.

Гибридный контекст «Сирийского узла»: преобладание военной составляющей

Сирийский конфликт во многом, как и украинский, вследствие вмешательства России перешел в затяжную фазу вялотекущего переговорного процесса. При достаточно мнимой результативности переговоров (как и в Ураине, в Сирии режим «прекращения огня» является скорее фикцией), проходящих между США и РФ, для последней тактическая задача остается такой же, как и в Украине — «замораживание» конфликта, если его не удастся решить выгодным для Москвы образом.

В тянущийся с 2011-го конфликт в Сирии Россия вмешалась не внезапно, но резко и последовательно. Однако, в отличие от агрессии в Украине, она сразу перешла к открытому использованию собственных ВС (авиации, ракет). Не исключено, что это является следствием анализа действий самой РФ в Украине. Ведь 1 марта 2014 г. экс-президент В.Янукович, скрывавшийся к тому моменту в России, обратился к В.Путину с просьбой о введении войск на территорию Украины. Тогда это не было реализовано в формате открытого вторжения — роль «передовых отрядов» доверили квазимилитарным объединениям. В итоге Россия и по сей день вынуждена официально скрывать и отрицать свое военное присутствие на Востоке Украины. Похоже, что в Сирии было решено не идти таким путем, а сразу заявить о своем присутствии.

В целом сирийская кампания для России строилась на использовании традиционных видов вооружений и бойцов спецподразделений. Но не были забыты и все те же «ополченцы» и российские «зеленые человечки» — ЧВК. Причем вербовали наемников для поездки в Сирию из тех же «ДНР» и «ЛНР», обещая там более высокую зарплату, официальный статус и блага «освободителей сирийского народа». Информационная (немилитарная) составляющая почти не применялась (в силу специфичности военно-политической ситуации). Впрочем, чего нельзя сказать о возможностях «активных мероприятий». Тем более что российские разведструктуры всегда были обильно представлены в Сирии, а эксперты делают обоснованные выводы о связи российских спецслужб с боевиками Исламского государства.

То есть де-факто Россия именно на примере Сирии провела в полном объеме то, что она сама могла бы считать почти образцовой «гибридной операцией», где при минимальных издержках (прежде всего военных) были достигнуты определенные результаты, позитивные для внешней политики России на данном этапе.

При этом сирийская кампания — это не только операция прикрытия собственных промашек на других аренах (например в Украине), получение дополнительных козырей для внешнеполитического торга или закрепление своих позиций на Ближнем Востоке (что после падения Каддафи и серии революций в рамках «арабской весны» представляло определенную проблему), но и демонстрация готовности ВС РФ выполнять операции на удаленных театрах военных действий. В целом же Россия достаточно активно взялась восстанавливать дискурс «холодной войны», главным образом — через провоцирование постоянных инцидентов с участием ее ВС по всему миру. Прежде всего посредством подводных лодок (сюда можно отнести истории с подводными лодками РФ в водах Швеции, США, Великобритании, Франции) и самолетов (только в 2015-м истребители НАТО сопровождали более 160 самолетов РФ, постоянные «случайные» залеты российской авиации на территории других стран). Периодически это будет приводить к инцидентам, похожим на сбитый Турцией СУ-24, но в целом — способствовать накоплению неопределенности и тревоги в сфере международной безопасности.

О том, что Россия перевела «гибридный» метод войны с пробного на сугубо повседневный (технологичный) уровень, свидетельствует то, как она прореагировала на сбитый самолет и пошла хоть и на аккуратную, но жесткую эскалацию конфронтации с турецким руководством. Весь комплекс мер давления (введение достаточно масштабных экономических санкций, провоцирование турецких ВС постоянными нарушениями воздушного пространства Турции, заявления о поддержке курдов) был реализован в короткие сроки, что говорит либо о его изначальной подготовленности, либо об отработанности технологии.

И ареной, где Россия хочет провести новую «образцово-показательную» (по крымскому примеру) операцию, похоже становится Европа.

Масштабная операция немилитарного влияния в ЕС: как можно больше ненависти и неразберихи

Вторая операция гибридного характера развивается в политическом пространстве ЕС. Несмотря на то, что отдельные эксперты предрекают Восточной Европе и всему миру скорую масштабную войну, вероятность этого остается весьма невысокой. Впрочем, Балтийские страны имеют веские основания опасаться «гибридной угрозы» со стороны России и рационально подходят к этому вопросу, принимая превентивные меры и изучая украинский опыт.

«Эмигрантский кризис», когда огромное число беженцев с Ближнего Востока, сгоняемых сирийской войной, начали свое движение в направлении Европы, поставил европейские столицы в сложную ситуацию и надолго отвлек их внимание от иных проблем. В т.ч. и потому, что этот внешний по форме кризис породил целую серию более глубоких кризисов внутренних — жесткой дискуссии о границах (внутренних и внешних) ЕС, о том, кто и как должен расселять беженцев, что с ними делать дальше, как ЕС должен реагировать на этот кризис в целом (крепнущим единством на базе ценностей или изоляционизмом). Все это способствовало росту влияния радикальных националистических групп и партий, которые местами уже конвертируют его в политические дивиденды.

Спустя почти полгода с начала кризиса, специалисты Центра передового опыта НАТО по стратегическим коммуникациям прямо указывают, что за эмигрантским кризисом (а точнее, дирижированием его радикализации со стороны праворадикальных организаций и разнообразных «соотечественников») стоит Россия: «Россия создала сеть, которой может управлять. Вы можете использовать ее так, как они попытались сделать это в Германии, используя действительную (legitimate) проблему беженцев… Они используют русскоязычных, социальные медиа, пытаются опираться на существующие различия во мнениях по острым вопросам. И для объяснения всего этого ими используется крайне правый нарратив». Проблема вышла на такой уровень, что по данным СМИ правительство Германии дало официальное задание немецким разведывательным и контрразведывательным структурам проанализировать, не использует ли Россия против Германии методы, которые принято относить к «активным мероприятиям».

При этом действительно сложно не отметить совокупное использование Россией в своих интересах потенциала «эмигрантского кризиса», которое проявляется сразу на всех этапах и уровнях. А между тем уже сам факт того, что РФ активно включилась в бомбардировки северной Сирии, усиливает мигрантские потоки, направляющиеся в Европу. В марте 2016 г. генерал Ф.Бридлав уже прямо связывал в единую цепь событий бомбардировки в Сирии и наземную операцию там же с ростом интенсивности мигрантских потоков в ЕС.

При этом в рамках самой Европы РФ активно «раскручивает» ксенофобские настроения, используя для этого собственные СМИ и контролируемые ими (прежде всего финансово) радикальные партии и группы, многие из которых и созданы были лишь для того, чтобы раскручивать данный кризис (что очень похоже на историю с общественной организацией «Донецкая республика», созданной еще в

2005-м одним из лидеров «ДНР» А.Пургиным). Наиболее ярким примером этой слаженной работы членами «антиевропейского Интернационала» (которым дирижирует именно Москва) стала история с «девочкой Лизой» в Германии, приведшая даже к международному скандалу и резкой реплике министра иностранных дел Германии в адрес С.Лаврова.

Вообще тема «антиевропейского Интернационала», созданного Кремлем в самом ЕС, все масштабнее выходит на повестку дня европейских столиц. Вот как этот процесс комментирует официальный доклад чешской контрразведывательной структуры Службы безопасности и информации: «Россия создает в Европе идеологическую структуру, которая может быть воспринята всем европейским политическим спектром — от экстремальных левых сил через популистов к экстремальным правым силам, что можно считать возвращением к концепции Коминтерна, который был создан и управлялся Советским Союзом». Да и расследования украинских журналистов относительно президента Чехии М.Земана и его ближайшего окружения легко подтверждают справедливость подобных оценок. Но таких примеров в разы больше — начиная от неоднократных случаев предоставления кредитов на политическую деятельность французскому «Национальному фронту» и заканчивая прямыми обвинениями отдельных депутатов венгерской партии «Йоббик» в шпионаже в пользу России. Однако не только. По разным оценкам политические проекты (или отдельные политики, а также эксперты), функционирующие в интересах российской внешней политики, есть минимум в десяти странах ЕС. И в большинстве своем это важные для Европы страны: кроме уже упомянутых Франции, Германии и Чехии это Австрия, Венгрия, Греция, Италия и некоторые др.

Что показательно: члены этого Интернационала (преимущественно праворадикальные партии, но не обязательно — там достаточно много и групп, никак не связанных с радикализмом) демонстрируют такое же «пещерное» отношение к базовым для европейского общества понятиям (например, «политическая ответственность» или «политическая культура»), как и их кураторы из Кремля в своем внутреннем политическом пространстве. Даже прямые обвинения в финансировании со стороны Москвы не просто не приводят к политической смерти их руководителей, но создают им лишь дополнительную рекламу.

Не менее масштабными были действия того же Интернационала (или групп «полезных идиотов») в Голландии в рамках проведения референдума относительно Соглашения об ассоциации между Украиной и ЕС. Хотя тут больше можно говорить об использовании голландцев «втемную», что характерно для практики «активных мероприятий».

Голландский пример показателен еще и с точки зрения его стратегической опасности для Европы — использование Россией сугубо внутренних (референдум), легитимных механизмов (в т.ч. финансовых) для достижения своих внешнеполитических целей. Если подобное будет продолжаться и дальше, то это вполне может привести к дискредитации логики всей внутренней общественно-политической системы.

Впрочем, это корреспондируется с общим российским «гибридным» подходом — использовать внутренние механизмы и риторику Запада для его разрушения. До этого такая атака проводилась по линии «свободы слова», когда, обращаясь к традиционным ценностям свободы слова, российские СМИ (прежде всего RT) активно манипулируют информацией, выдавая эти манипуляции за «альтернативную точку зрения». Политкорректность Европы в данной ситуации иногда доводит до гротескных ситуаций. Последний такой случай —  участие представителей сугубо пропагандистского телеканала МО РФ «Звезда» в конференции ОБСЕ «Пропаганда ненависти и свобода массовой информации».

Говоря об использовании (или, скорее, потаканию внутренним процессам) легальных механизмов, которые могут привести к развалу ЕС, сложно не вспомнить и ситуацию вокруг Великобритании с ее референдумом Brexit относительно выхода из состава ЕС. Подзуживаемая российскими пропагандистскими силами (медийными, политическими), Британия разделилась по этому вопросу весьма существенно и из явно маргинализированной темы (идея «выхода из ЕС») внезапно превратилась в мейнстрим, ответ на который должен быть дан 23 июня. Между тем, в случае позитивного решения, ситуация на этом не остановится: эксперты ожидают (а фактически говорят о нем, как о неизбежном) проведения референдума и о независимости Шотландии, активизации противостояния по вопросу статуса Северной Ирландии, необходимости ЕС пересматривать многие свои подходы (в том числе в сфере безопасности и региональной экономики). Британские журналисты прямо говорят, что единственный, кто действительно выиграет от «да» на Brexit, — В.Путин, который, по меткому выражению одного британского журналиста, «подвергает ЕС тесту на стрессоустойчивость».

Нельзя сказать, что Европа полностью игнорирует такую деятельность России. Скажем, были созданы и частично начали работать подразделения стратегических коммуникаций ЕС и НАТО. Однако на данный момент это больше реактивное реагирование (например развенчивание лжи российских СМИ или обобщенные исследования относительно актуальных российских нарративов) — с проактивной деятельностью ситуация все еще неоднозначная.

Между тем уже сейчас деятельность России приводит к росту внутренних противоречий в ЕС, экономическим проблемам, росту влияния внутренней деструктивной оппозиции — по сути всего того, что Герасимов и провозглашает как цели «гибридной войны».

О том, какую цель преследует Россия в Европе, точно заметил недавно Дж.Шерр: «На Западе не спрашивают, а знают: Россия испытывает трудности в экономике, в этой сфере и в той, и в остальных. Разумеется, это не может длиться долго, и русские хотят найти симпатичный выход. А они почему-то стреляют. С чего бы? А ведь ответ предельно ясен — потому что россияне правильно понимают: Запад столь же слаб политически, сколь Россия слаба экономически. Они полагают, что все решает политическая переменная, и верят, что единство Запада, по крайней мере в нынешнем виде, трещит и долго не протянет. Так что если они выиграют политическую битву, то «устаканится» и все остальное, включая экономику. Я не утверждаю, что они правы, но уверен, что таково восприятие ситуации Кремлем».

Однако вопрос стоит куда более остро: сможет ли Россия таким образом разрушить не просто европейское политическое единство по отдельным вопросам, но и саму европейскую структуру в целом? И нам кажется, что если не будут предприняты контршаги, то вполне возможно, что да. Особенно, если Россия сможет и дальше реализовывать свои операции, пользуясь европейскими правами и свободами, заражая их вирусом самодискредитации.

К сожалению, следует констатировать, что Европа до последнего времени не может найти в себе силы для целостного ответа на эту угрозу (что видно уже по результатам местных выборов в Германии, где в некоторые местные парламенты прошли представители партии «Альтернатива для Германии», связываемой с Кремлем). И проблема не в том, что атаки проходят по целому комплексу направлений, и среагировать на все трудно. Скорее проблема в том, что Европа (не вся, но значительная ее часть) по-прежнему не до конца осознает новую геополитическую реальность, когда «мир» — не эквивалент состоянию «не стреляют». Гибридная деструктивная активность России размывает границы «мира» и «войны», а призрак «холодной войны» в новых ее формах уже не просто находится у границ ЕС — он активно там действует при нежелании европейцев этого замечать. Или неготовности изменить взгляд на реальность, дабы адекватно ответить на явный вызов. Более успешными являются попытки НАТО решить данную проблему, но все равно этого недостаточно.

Украина: два года опыта противостояния гибридной агрессии

Уже более двух лет Украина противостоит российско-террористическим войскам и масштабной агрессии России в форме гибридной войны. За это время мы столкнулись, пожалуй, со всеми ее ключевыми формами, выделенными в начале этой статьи, — прямая военная агрессия, использование ДРГ, атаки квазимилитарных структур (вроде «ополчения» или «казачества»), постоянная подпитка сепаратистских движений по всей Украине, экономическое давление (по линии введения санкций и фитосанитарного контроля, взыскивания 3 млрд кредита, выданного режиму Януковича, вывоз остатков промышленного потенциала с территории ОРДЛО на территорию РФ), дипломатическое давление на всех уровнях (локальном, региональном и международном), перманентная информационно-психологическая война и теперь, пожалуй, первая в мире удачная кибератака на объект критической инфраструктуры (Прикарпатьеоблэнерго).

Не следует забывать, что сама агрессия стала возможной не только потому, что Россия имела физическую возможность ее осуществить. Слабая реакция Запада в 2008-м на российскую агрессию в Грузии породила у российского руководства ощущение вседозволенности и безнаказанности. Впрочем, когда говорят о гибридной войне России в Украине, часто упускают из вида, что против нас агрессию развязала страна, имеющая ядерное оружие и время от времени напоминающая об этом остальному миру. Опять же, сложно игнорировать и чисто количественный перевес РФ над Украиной в живой силе и вооружениях.

Цели же РФ по отношению к Украине за эти два года (на самом деле — за более длительный период) по большому счету мало изменились. Это все та же задача создания внутри украинского государства неконтролируемой украинским руководством территории, общая дестабилизация общественно-политической ситуации, экономическое истощение Украины, оттягивание украинских ресурсов от решения текущих проблем, блокирование евроинтеграционных процессов.

Несмотря на все это, Украина по-прежнему оказывает активное сопротивление, что, впрочем, не означает уменьшения угроз, исходящих со стороны РФ. И прямая военная агрессия все еще остается реальной и осязаемой угрозой для Украины (а вполне возможно — и для многих восточноевропейских стран). Следует признать, что и мы, и наши западные партнеры с упорством, достойным лучшего применения, часто продолжаем недооценивать изменения, произошедшие в российской армии вследствие т.н. «сердюковской реформы». А ведь несмотря на все скандалы, многие эксперты называют реформу, проведенную Сердюковым, наиболее масштабной для ВС РФ с 30-х гг. ХХ в. Прежде всего (в русле тезисов того же Герасимова) происходит постепенный переход от массовой мобилизационной армии к высоким уровням постоянной готовности соединений и улучшению межвидового взаимодействия. Например, 23 громоздкие дивизии были заменены более мобильными 40 бригадами, способными к самостоятельным действиям. Был сделан существенный шаг в сторону отказа от «бумажных» частей, состоявших лишь из кадровых офицеров, которые служили при складах с неиспользуемым вооружением и техникой. В противовес этому начался переход к соединениям полного штата. Более целенаправленными становятся усилия по формированию контрактной армии, поскольку срочников просто невозможно научить адекватно использовать все более сложную военную технику, особенно в разрезе планов перевооружения, заложенных в «Госпрограмму вооружений-2020». Была улучшена межвидовая координация путем создания пяти стратегических командований — это позволило командирам на местах контролировать все виды ВС в своей зоне ответственности.

При Шойгу эти изменения лишь закрепились. Пожалуй, самое важное из того, что произошло уже при новом министре обороны РФ, — это кардинальное улучшение боевой подготовки и стремительный рост количества учений. Причем, говоря о последних, следует иметь в виду, что это не «образцово-показательные» учения, о которых становится известно за полгода до их проведения, а внезапные. Тем самым условия проведения таких учений становятся максимально приближенными к боевым.

В качестве резюме этим изменениям можно привести мнение экспертов из Европейского совета по международным отношениям: «Впервые у российской армии появилась пирамидальная структура, в рамках которой все решения принимаются несколькими высокопоставленными офицерами на ее вершине, и большее число офицеров служит непосредственно в рядах войск… Хотя высокий уровень боевой готовности пока не был достигнут, необходимо помнить, что до начала реформ некоторым подразделениям российской армии требовался год на подготовку перед переброской в Чечню». Показательный результат этой реформы: Москва смогла поддержать полностью укомплектованные многотысячные формирования военнослужащих в состоянии постоянной боевой готовности у российско-украинской границы в течение нескольких месяцев и одновременно проводить военные учения с участием 80 тыс. военнослужащих в других частях страны.

Сдерживают все эти трансформации несколько важных элементов, дающих нам время на поиск решений и наращивания нашей обороноспособности:

— повальная коррупция (можно даже сказать — «странообразующая», как в условной стране Лямблия из произведений С.Лема). Побороть ее в современной России невозможно, ибо она является цементирующей основой текущего политического режима;

— демографический кризис, усложняющий любые формы (контрактные или призывные) набора новых военнослужащих (что, возможно, приведет к осознанию необходимости уменьшения формальной численности войск);

— амбиции политического и военного руководства, далеко не всегда соответствующие реальным экономическим возможностям государства (отсюда разнообразные мегаломанские проекты, которых, впрочем, становится все меньше).

Однако эти сдерживающие элементы не должны внушать нам ложное чувство спокойствия. Российская армия — это не просто толпа «пушечного мяса», как это пытаются представить некоторые «эксперты», а сила, с которой приходится считаться, и воевать с которой нужно быть готовыми. А значит, развитие сектора безопасности и обороны, ВПК — объективный долгосрочный приоритет для государства вне зависимости от текущей политической конъюнктуры.

При этом РФ не оставляет надежд выковать и из личного состава «ДНР» и «ЛНР» некое подобие «армий» по российскому же образцу. Осуществляется это специально созданным командованием резерва Южного округа ВС РФ. Причем основные командные и штабные должности в этих «армейских» корпусах занимают кадровые российские офицеры. До 40% рядового состава этих армий — жители оккупированных территорий Донецкой и Луганской областей. Все в целом это позволяет РФ сохранять на оккупированных территориях группировку, достаточную для начала наступательных действий.

Однако Россия не собирается опираться лишь на свои ВС и псевдоармии псевдонародных республик — с каждым годом все активнее Россия применяет собственные частные военные компании и собирается максимально расширять эту практику. Украинские эксперты достаточно подробно описывают практику использования Россией разнообразных ЧВК (под видом «охранных фирм» или их аналогов) во многих «горячих точках» — начиная с Боснии и заканчивая Украиной и Сирией.

О том, что вопрос вышел на самый высокий уровень, говорит и то, что он обсуждался на недавней конференции Академии военных наук РФ 27 февраля

2016 г. И, скорее всего, давление этих разнообразных ЧВК на Украину будет лишь возрастать, а равно и активность разнообразных ДРГ. Но не только Украине стоит ожидать роста активности подобных структур на своей территории — многие соседи России (формально — союзники) могут «неожиданно» оказаться под ударом.

Не прекращаются попытки повлиять на Украину или на реализацию украинских интересов через дипломатические механизмы. На уровне ООН Россия вернулась к проверенной тактике использования голосов отдельных стран Азии, Африки и Латинской Америки в обмен на экономические и военные преференции. Для демонстрации выхода из международной изоляции используются площадки БРИКС и ШОС. Не стоит игнорировать и темы, болезненные для Запада, на которые может влиять Россия — теперь это Сирия и ИГИЛ. Несмотря на то, что Запад все еще сохраняет единство по российско-украинскому конфликту, игнорировать давление на это единство со стороны сирийского вопроса было бы недальновидно.

Как уже отмечалось, Украина по-своему в уникальной ситуации — мы не просто стали первой страной, на которой полновесно (поскольку раньше это пытались сделать и в Грузии) опробовали новую модель агрессии, применяемой Российской Федерацией. Мы смогли себя защитить (иногда — слишком большой ценой), выработать механизмы противодействия наиболее агрессивным методам гибридных атак и при этом продолжать позиционную борьбу с намного более сильным противником. Поэтому наш опыт не просто заслуживает пристального изучения (как это уже делают структуры НАТО или представители отдельных восточноевропейских стран) — он единственный с точки зрения оценки угроз, с которыми миру (и прежде всего Европе) предстоит столкнуться в ближайшее время.

В своем последнем интервью журналу The Atlantic президент США Б.Обама честно заявил, что «Украина не является членом НАТО, поэтому она будет уязвима для российского вторжения вне зависимости от того, что мы делаем». И это важно, чтобы понять, чего от нас на самом деле ожидают наши западные партнеры — способности защитить себя самим. Не надеяться на «силы НАТО», а построить эффективные, современные и боеспособные вооруженные силы, которые сумеют сдерживать милитаристские порывы северо-восточного соседа.

Не стоит тешить себя иллюзиями, что Россия откажется от нового вида борьбы — почти вся российская военная мысль сейчас направлена на ее дальнейшую разработку и конкретизацию. И признавая умение России находить удачные локальные (но стратегически неверные) решения, следует понимать, что в зоне непосредственной «гибридной угрозы» находятся не только Украина и страны Балтии, но и все соседи России по ОДКБ, а также Европа в целом. В рамках своих «гибридных стратегий» и курса на анархизацию глобального пространства безопасности вполне можно ожидать от России сознательного расконсервирования целого ряда «замороженных конфликтов», прежде всего в Приднестровье, Нагорном Карабахе, других регионах. И эта тенденция начинает проявляться — В. Путин уже выразил готовность поддержать Сербию в ее позиции относительно Косово.

Более 20 лет мы игнорировали или не хотели замечать перманентную угрозу — теперь мы не можем позволить себе этого. Хотя, разве только мы ее «не замечали»? Сложно игнорировать и упорное нежелание лидеров ключевых мировых государств замечать все более выраженные признаки сворачивания демократии, наращивание потенциала, усиление авторитарных тенденций и реваншизма (прежде всего геополитического) в РФ. Все это привело к тому, что был упущен момент, начиная с которого действия руководства России стали представлять серьезную угрозу для европейской и мировой безопасности. Показательно, что, несмотря на постоянные «реформы» 90-х и «нулевых» годов в ключевых структурах международной безопасности (ОБСЕ и НАТО), ни одна из них на самом деле не оказалась достаточно готовой для действий в новых условиях — условиях гибридной войны. Гибридные операции России превращают всю зону международной безопасности в единую «зону риска», т.е. создается ситуация, когда гибридная агрессия может быть реализована решительно против любой страны или группы стран (что мы видим по действиям России в информационном и политическом пространстве ЕС). В т.ч. милитарными (квазимилитарными) методами.

Возвращаясь к украинскому контексту, следует отчетливо понимать, что даже если военные действия не будут возобновляться (приобретать полномасштабный характер, как это было в период лета 2014-го — зимы 2015-го), даже если российская сторона выполнит абсолютно все пункты Минских соглашений и вернет контроль над границей Украине (что сейчас выглядит почти невероятно), даже в этом случае гибридная война не прекратится и будет трансформироваться лишь частично.

Уже сейчас понятно, что кроме усиления информационного давления и превращения «ДНР»—«ЛНР» в долгосрочный дестабилизирующий фактор украинской жизни, Россия, так же как и в Европе, использует против Украины тактику провоцирования радикальных событий. Последние случаи выявления агентурных «закладок» РФ в рядах украинских добровольческих батальонов и национал-патриотических организаций говорят о том, что Россия готова воевать за Украину «до последнего украинца». И «активные мероприятия» со стороны российских спецслужб будут лишь нарастать. Показательный случай: наиболее пламенный сторонник «Майдана-3», модератор множества страниц в соцсетях, где он призывает украинских патриотов «выходить на улицу» и «сразиться с режимом внутренней оккупации», оказался сепаратистом, бывшим «ополченцем», проживающем в России. И таких случаев все больше.

Дискуссия о Донбассе часто затмевает для нас крымскую проблему. А между тем милитаризация Крыма идет полным ходом, и весьма маловероятно, что делается это «просто так» — Крым еще может стать очередным фактором обострения, спровоцированным Россией абсолютно сознательно и продумано. Тем более, если будут в полном объеме реализованы планы по наращиванию там воинской группировки.

Частичное затишье на фронте не должно вселять в нас самоуспокоительных мыслей, что, дескать, «все закончилось». Мы получили весьма условную передышку (в т.ч. благодаря постоянно критикуемым Минским соглашениям), которую должны использовать для реальных экономических реформ, совершенствования сектора безопасности и обороны, поиска системных решений в противодействии гибридным угрозам. Причем уже в ближайшем будущем.

Гибридная война не началась и не закончится Украиной. Она только начинается…

Информация о материале

АК «Харківобленерго» 29 лютого уклала дві угоди з ТОВ «ЦОП «Новатор-Сервіс» щодо послуг з охорони праці вартістю 1,45 млн грн. Про це компанія повідомила в своєму звіті у «Віснику державних закупівель». Тендерів щодо цих закупівель не проводилось.

Зокрема, АК «Харківобленерго» підписала угоду з ТОВ «ЦОП «Новатор-Сервіс» щодо експертного обстеження стану охорони праці підприємства вартістю 0,98 млн. грн. У документі не вказана детальна кількість об’єктів, які планується дослідити. Послуга повинна бути надана протягом 2016 року на території Харкова та області.

Ще одна угода між була підписана щодо проведення технічного діагностування, оглядів та  випробування підйомників вартістю 0,47 млн.грн. Переліку об’єктів також в документах немає.

Для порівняння, експертне обстеження стану охорони праці  трьох філій УМГ «Харківтрансгаз», в тому числі у Луганській та Донецькій областях, коштувало 320 тис. грн. Згідно тендерної документації, були дослідженні сотні об’єктів, машин, десятки тисяч кілометрів газопроводу, тощо. Тендер на ці роботи проводився наприкінці минулого року

Засновниками харківського ТОВ «ЦОП «Новатор сервіс» є Олена Падалко і Марина Лисенко. Директором підприємства є Ігор Падалко. Останній за часів президентства Віктора Януковича був заступником начальника територіального підрозділу Держпромгірнагляду.

В 2014 році «Новатор-Сервіс» виступало у ролі посередника між приватними фірмами та ДП «Східний експертно-технічний центр Держгірпромнагляду України», співробітники якого й проводили   експертне обстеження стану охорони праці підприємств.

Информация о материале

Фракція Блоку Петра Порошенка в парламенті не вирізнялася монолітністю навіть у перший рік існування Верховної Ради VIII скликання. А тепер, із наростанням політичного «роздраю», утримати абсолютно різномастих людей, зібраних під особисте ім’я президента, — досить важке завдання, покладене на угруповання «любих друзів» на чолі з Ігорем Кононенком і Сергієм Березенком. Найближчий з’їзд «Солідарності» має стати моментом істини. Крім офіційного оголошення свого претендента на посаду прем’є­­ра — Володимира Гройсмана — партійні збори повинні, за задумом керівництва, виконати функцію інквізиції й вичистити всіх неугодних з фракції та партії, використовуючи нещодавно ухвалений закон № 3700, а також принцип імперативного мандата. Передусім ідеться про депутата Єгора Фірсова, який нещодавно вийшов із фракції БПП а також Миколу Томенка, котрий зробив це одразу після прийняття бюджету на знак незгоди з ним.

Отже, Верховна Рада нещодавно ухвалила так званий закон про партійну диктатуру, який дає право політичній силі постфактум виключати зі свого списку неугодних кандидатів. Зворушливе єднання, яке показали майже всі парламентські фракції, голосуючи за цей документ, не дивує, адже партійні вожді дістануть майже необмежені важелі впливу. Відтепер включення до списку абсолютно нічого не означає. Наприклад, став ти неугодний керівництву — і в Раду не зайдеш, навіть якщо наступний за списком. Зібрали з’їзд і виключили, які проблеми. У цьому сенсі БПП є одним із головних бенефіціарів закону, адже вже довгий час кандидатом на входження в парламент за його списком є Андрій Богдан, відомий адвокат, головний клієнт якого не хто інший, як Геннадій Корбан. Саме через це, подейкують, Банкова довго не могла призначати нікого з діючих депутатів у виконавчу владу.

Ще одна політсила, що послідовно домагалася ухвалення закону № 3700, — радикали Ляшка, у яких за останній рік була дуже велика кількість перебіжчиків. Буквально через два тижні після того, як ВР з енної спроби таки протягла «партійну диктатуру», Ляшко провів з’їзд своєї партії, на якому було виключено зі списків одразу дев’ятьох кандидатів у нардепи. Наприклад, першого кандидата на проходження в Раду під № 27 Андрія Мисика через те, що він очолює секретаріат партії «Народний контроль»; № 29 у списку Євгенію Смолянчук, яка, за словами Ляшка, обрала сімейне життя навзамін політики; № 34 Валентину Ковтун, яка за квотою партії була призначена головою Прилуцької РДА, однак не захотіла звільнятися за наказом Ляшка після його формального відходу в опозицію. Таким самим шляхом збирається піти й «Самопоміч».

Тож можна не сумніватися, що на з’їзді БПП будуть прийняті аналогічні рішення щодо цілої низки політиків зі списку. Адже незабаром чимало бепепешників планують піти у виконавчу владу — у новий Кабмін. І Кононенко — Березенко хочуть бути впевнені, що ті, хто зайде, чітко дотримуватимуться лінії партії.

Однак найцікавішими й найскандальнішими можуть стати рішення, які не випливають із закону № 3700. Річ у тім, що не пустити в Раду того самого Богдана — це ще не панацея. Оскільки останнім часом БПП втрачає депутатів із частотою, що лякає, а ті, хто ще входить до складу фракції, зовсім не такі лояльні, як того хотілося б президентові Порошенку та його найближчим сподвижникам. Завдання-максимум для Березенка — Кононенка — публічна погроза саме народним депутатам від БПП, покликана підпорядкувати їх партійній дисципліні.

За інформацією Тижня, однією з основних цілей майбутнього партійного зібрання стане рішення про позбавлення мандата Єгора Фірсова та Миколи Томенка. Це два депутати, які пройшли в парламент за списком БПП під номерами 54 і 8. І обидва за власним бажанням та зі своєї ініціативи вийшли з фракції. Те, що вони не були виключені, як той самий Степан Барна після нападу на прем’єра Яценюка, а з власної волі покинули президентську політсилу, і дало підстави юристам БПП порушити питання про використання норми так званого імперативного мандата.

Отже, у ч. 6 ст. 81 чинної Конституції написано, що «в разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії, до складу депутатської фракції цієї політичної партії або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії з дня прийняття такого рішення». Якщо перекласти простою мовою, це означає ось що: якщо ти був у партійному списку й вийшов із фракції, отже, партія має право проголосувати за позбавлення тебе мандата. Той факт, що європейські органи багато разів критикували цю норму як недемократичну, нікого, як зазвичай це буває, у нас не лякає.

Щоправда, тут виникає цікава правова колізія у фірмовому українському стилі. Текст Конституції відсилає до якогось закону, виходячи з котрого й повинні позбавляти мандата депутатів-»зрадників». Тільки от біда: цього закону досі не існує. Тобто немає ніякої конкретної законодавчої процедури, за якою народного обранця можна реально позбавити депутатства за його вихід із фракції. Однак не сумніваймося, що це не зупинить Кононенка в його бажанні остаточно підім’яти під себе партію. Голов­не — прийняти рішення, а вже як його протягнути потім — справа десята. Навіть якщо не вийде позбавити Фірсова мандата через парламент, завжди залишається можливість провернути все те через найчесніші українські суди. Приклад, як це робити, подав ще Янукович у позаминулому скликанні.

Незважаючи на очевидні репутаційні загрози: недобре викидати з парламенту людину за її принципову позицію, Кононенко з точністю 99,9% піде на них. Тому що Фірсов становить реальну загрозу. І в політичному сенсі, і в особистому. Річ у тім, що він потрапив до списку партії за квотою УДАРу, тобто в нього немає абсолютно ніяких зобов’язань особисто перед Порошенком. Понад те, з перших днів перебування в парламенті ще минулого скликання він вирізнявся незалежною позицією і ніколи не стримував себе в оцінках. Наприклад, різко виступив проти звільнення Валентина Наливайченка з посади голови СБУ без надання йому слова у Верховній Раді. Не підтримав поглинання УДАРу «Солідарністю» й відмовився входити до об’єднаної структури. Першим підписав звернення про необхідність звільнення Віктора Шокіна з посади генерального прокурора. Давно й жорстко педалює тему повного оновлення складу ЦВК — дуже болюче, до речі, питання для Банкової. Багато сказав неприємних слів та навів факти й про співпрацю Банкової з Опозиційним блоком, особливо на рідній для депутата Донеччині.

У грудні 2015 року ввійшов до фрондуючої «Антикорупційної платформи» у фракції БПП. Нарешті, різко виступав проти корупції в оточенні президента, зокрема особисто Кононенка та Березенка. Ну а 8 лютого 2016-го покинув фракцію через незгоду більшості депутатів від БПП підтримати рішення про необхідність позбавлення депутатського мандата Кононенка, якого звинуватили в корупції й тиску на Кабмін з метою продавити своїх людей на потрібні посади. «Залишатися у фракції разом із паном Кононенком я більше не можу, тому що не згоден покривати його корупційну діяльність і не хочу, щоб мене асоціювали з нею», — написав Єгор Фірсов у своєму блозі.

Здається, останньою краплею для початку операції «Віддай мандат» став похід Фірсова до Національного антикорупційного бюро, куди він передав кілька томів матеріалів щодо рейдерського захоплення торговельного центру Skymall близьким соратником Кононенка й Порошенка народним депутатом від БПП Олександром Грановським. Найімовірніше, група «любих друзів» тепер сприймає справу видворення Фірсова з парламенту як щось особисте, адже він посмів не просто критикувати їх у телевізорі, а реально зібрати документи й піти з ними до правоохоронних органів.

Небезпека Фірсова ще й у тому, що він не вписується у звичайну схему українського політикуму: дуже молодий, не має покровителів та спонсорів, не є клієнтом ніякого олігарха. Та й із фракції він вийшов із принциповою позицією, чітко пояснивши, чому так вчинив, і здобувши цілковиту підтримку ЗМІ, а також схвалення більшості активних громадян. Його поведінка подає поганий приклад багатьом депутатам, мовляв, виявляється, таки можна мати власну позицію навіть у президентській фракції, а не бути смиренним «кнопкодавом». Тому його спробують прибрати в першу чергу, щоб іншим не кортіло фрондувати. Це, до речі, сигнал для групи так званих єврооптимістів та екс-колег Фірсова по «Антикорупційній платформі», які поки що не ризикнули вийти з фракції: Мустафи Найєма, Сергія Лещенка, Світлани Заліщук. Мовляв, сидіть тихо, а то ж і вас приберемо.

Однак просто так викинути Фірсова — це розписатися в тому, що всі його звинувачення правдиві. Тому комбінація буде трохи хитрішою. Ходять чутки, що обґрунтувати позбавлення мандата спробують з допомогою Віталія Кличка, котрий і повинен зажадати від БПП прибрати людину, яку він привів у політику, під соусом «ех, Єгоре, та який же ти невдячний, став тушкою». «Тарасбульбівщина» якась: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю». Саме через відсутність у країні Кличка, подейкують, з’їзд і перенесли з минулої неділі. Та й не всі депутати в БПП готові покірно підтримати рішення, яке остаточно їх закабалить.

Що стосується Миколи Томенка, то подейкують, що він уже домовився з групою Кононенка. Тобто згоден на позбавлення мандата, обіцяє не критикувати, а натомість має здобути якісь преференції у виконавчій владі. Загалом з’їзд БПП обіцяє стати досить скандальним. І навіть оголошення офіційного претендента на посаду прем’єр-міністра — Гройсмана — може відійти на другий план. Для БПП настає час Х, коли всі маски зриваються, а президентська партія набуває таких знайомих обрисів ПР-КПРС.

Информация о материале
  1. Лесу быть? Зачем Кабмин хочет отменить мораторий на экспорт древесины
  2. «Україна єдина» — это цель, а не лозунг
  3. Офшорка з оточення Бойка ще збільшила ціну на мазут, щоб стягнути з харків’ян додаткові мільйони
  4. Вкради мільйон і будь вільним