Статьи
Невідступною тінню свободи є тривога. Минулого року країна зробила свій вибір і рушила шляхом нових викликів і випробувань. Повільно, але невпинно, змінюється все. Змінюються й очікування та вимоги до сфери освіти і науки. Природно, в суспільстві є певні відчуття невизначеності. Чи все робимо правильно? Чи витримаємо спротив минулого? Чи в нас вийде?
Джерелом тривожності насамперед є невизначеність. Надто важко визрівають стратегічні рішення. Ми ніяк не можемо вирватися зі стереотипів старого мислення.
Наприклад, боїмося закласти нові підходи в новому базовому законі «Про освіту».
Чиновникам важко зрозуміти, як можна дати частину державних грошей – батькам, які хочуть і здатні самі займатися освітою своїх дітей. Керівникам закладів не подобається надання батькам і громадськості реальних важелів впливу на прийняття рішень в освіті. А батьки хвилюються, чи пропонована дванадцятирічка додасть їхнім дітям, окрім додаткового року, справді нові, потрібні в житті компетентності.
Невпевненості додають поточні фінансова криза, корупційний опір, безпрецедентна масштабність змін і складність викликів.
Рецепт один – не боятися визнавати проблеми і вирішувати їх «в міру надходження»; діяти, незважаючи ні на що, здобувати локальні перемоги; внести стратегічну ясність і визначитися, куди ми йдемо.
Зняти невідкладні проблеми
Маємо вирішити кілька назрілих проблеми, які перешкоджають руху вперед.
Зокрема, створилася реальна загроза втратити зовнішнє незалежне оцінювання, яке реально забезпечує справедливий доступ до вищої освіти.
До цього часу немає результатів розслідування проти посадових осіб Українського центру оцінювання якості освіти. Сервери з базами даних та банком тестових завдань вилучено. Цінні унікальні кадри втрачаємо. Матеріально-технічна база центру не оновлювалася з 2008 року і давно вичерпала свій ресурс. Підготовка до ЗНО 2016 року вже давно повинна розпочатися, а роботу Центру паралізовано.
Потрібно негайно шукати вихід з цієї ситуації, бо наступного року ЗНО на належному рівні може не відбутися.
Інше гостре питання – здійснення в повному обсязі всіх виплат для освітян, гарантованих законодавством. Сподіваюся, списання частини зовнішнього боргу позитивно вплине на бюджет освіти наступного року.
Наступне завдання – не втратити дітей, які живуть на тимчасово окупованих територіях. Маємо дати їм можливість отримувати українську освіту. Виходом може бути створення національної платформи дистанційного навчання.
Діяти, незважаючи ні на що
Тривожність не має нам завадити рухатися до поставлених завдань – послідовно, інколи малими кроками.
Резонанс у суспільстві викликала ініціатива щодо збільшення кількості годин, відведених для вивчення іноземної мови. Переконана, це один з перших позитивних кроків. Він повинен супроводжуватися відповідною підготовкою і підвищенням кваліфікації вчителів іноземних мов, зростанням доплат для них, осучасненням підручників, залученням носіїв мови.
Занепокоєння в громадах викликає оптимізація мережі шкільних закладів. Нам потрібна оптимізація не стільки заради економії коштів, скільки в інтересах дитини. Малокомплектна школа чисельністю до 10-15 учнів не може запропонувати якісну освіту для учня основної та старшої школи. Натомість молодші школярі мають вчитися якнайближче до дому.
Початкові школи треба зберегти в усіх населених пунктах, де є діти відповідного віку. На недавньому засіданні кабміну, присвяченому підготовці до навчального року, цей підхід було прийнято. Доброю новиною є те, що незважаючи на війну, 1 вересня в Україні розпочнуть роботу 7 нових шкіл.
Оптимізація матиме позитивні наслідки для дитини, тільки якщо вона потрапить у кращі умови навчання, ніж в неї були попередньо, і буде мати гарантований безперешкодний доїзд до своєї нової школи. У державному бюджеті на цей рік передбачено 42 мільйони гривень на закупівлю шкільних автобусів. На жаль, цього не достатньо. Це лише початок. Потрібно, щоб доклалися місцеві бюджети.
Була загроза, що підручники можуть стати платними, та зараз питання вже зняте. Підручники залишаться безкоштовними для кожної родини. Половину коштів передбачено з держбюджету, зокрема за рахунок скорочення депутатських зарплат і пільг. А другу половину видатків на підручники мають надати місцеві бюджети. Зроблені перші кроки зі знищення корупції в сфері закупівлі підручників. Проте нам далі треба працювати над їх якістю та механізмами їх відбору.
В умовах децентралізації відповідальність за освіту повністю покладається на органи місцевого самоврядування. Внаслідок бюджетної реформи доходи місцевих громад вже зросли в середньому на 40%. Дуже важливо, щоб депутати місцевих рад правильно розпорядилися цими коштами.
Визначитися, куди йдемо
Розпочинається новий політичний сезон. Для освіти і науки він вирішальний. Верховна Рада розглядатиме закони, які визначать перспективи держави на десятиріччя вперед: «Про наукову і науково-технічну діяльність«, базовий закон «Про освіту«, «Про професійну освіту«.
Тривають дискусії щодо рамкового закону «Про освіту». Яким має бути цей документ? Нагадаю кілька позицій, які, на мою думку, є принциповими.
Базовий закон про освіту має не описувати наявну ситуацію, пропонуючи косметичні зміни – а має відображати стратегічне бачення, яке допоможе Україні та українцям обійняти належне місце в світі. Так, як свого часу модернізована система освіти допомогла фінам перетворитися із бідної сировинної європейської провінції на світового лідера інновацій.
Головною метою освітньої реформи має стати підвищення якості освіти всього українського суспільства, а не лише окремих привілейованих груп. Система освіти має слугувати соціальним ліфтом для кожного громадянина – незалежно від місця проживання, соціального походження, матеріального достатку та стану здоров'я.
Повинна бути створена система наскрізного виховання через зміст освіти та діяльність дітей для формування їх як відповідальних патріотичних громадян, здатних критично мислити та ставитися з повагою до гідності кожної людини.
Головними провідниками освітньої реформи є, передусім, самі освітяни. Успішність реформи залежить від готовності вчителів та викладачів до такої ролі.
Тому питання соціального статусу педагога та його рівня кваліфікації – чи не ключове питання реформи. Новий закон «Про освіту» має передбачити зростання зарплати та кар'єрне просування для освітян за принципом: чим вищі рівень кваліфікації та результативність праці – тим вища оплата праці.
Закон «Про освіту» повинен забезпечити умови свободи вибору між різними формами отримання освіти дитиною. Це запит суспільства, який щоразу гучніше озвучують вголос батьки, вчителі, роботодавці.
Цей закон має гарантувати справжнє оновлення змісту освіти.
Школа зобов'язана не лише транслювати знання, а вчити вчитися – як шукати та критично аналізувати інформацію, здобувати знання, як ними скористатися для вирішення життєвих проблем.
Наші випускники повинні отримувати компетентності, які отримують їхні однолітки в провідних країнах Європи і світу і дозволять їм створювати в Україні інноваційну економіку та розвивати суспільство. Однією з таких компетентностей, наприклад, є знання іноземних мов, принаймні однієї європейської мови на рівні B1 або В2 (незалежного користувача). Такий сертифікат повинен видаватися випускникові разом із атестатом зрілості.
Закон «Про освіту» має створити умови для навчання впродовж життя. Кожна людина повинна мати можливість не здобути освіту як даність раз і назавжди, а постійно підвищувати кваліфікацію, змінювати кваліфікацію, зберігати конкурентоспроможність на динамічному ринку праці.
Докорінно слід змінити систему фінансування. Маємо передбачити можливість надавати кожній українській дитині певну суму коштів для здобуття освіти незалежно від того, де вона її буде здобувати – в комунальній, приватній школі чи в родині. Таким чином, ми створимо можливості реалізувати право батьків на сімейну освіту. Такий попит в суспільстві вже сформовано, батьки готові боротися за своє право самостійно давати освіту своїй дитині.
В Україні, як і у всьому світі, щорічно зростає кількість дітей з особливими потребами. Відповідно до Конвенції ООН «Про права людей з інвалідністю» обов'язком держави є реалізувати інклюзивну модель освіти за місцем проживання.
Необхідно суттєво розширити доступність навчальних закладів для таких особливих дітей і дати їм можливість брати участь у навчанні разом з усіма, таким чином інтегруючи їх у суспільство. До цього часу більшість таких дітей навчається ізольовано в спеціальних школах-інтернатах або вдома. Важливо, щоб сім'я з особливою дитиною мала змогу зробити вибір, де навчати дитину, і саме туди були спрямовані державою кошти.
Система управління освітою залишається архаїчною, і новий закон це має змінити. Європейській Україні потрібна європейська система державно-громадського управління. Маємо дати батькам та активній громадськості реальні важелі впливу на розвиток навчальних закладів, на можливість долучитися до оцінки праці навчального закладу, забезпечити прозорість у фінансах.
При децентралізації управління в сфері освіти контроль за результатами навчання має бути централізований. Новий закон повинен передбачити розвиток системи ЗНО і системи оцінки діяльності освітніх закладів та органів, які їх забезпечують, щоб держава могла гарантувати дотримання освітнього стандарту для кожної дитини.
Свобода як відповідальність
Влада і суспільство мають визнати освіту справжнім пріоритетом. У справжню реформу освіти треба інвестувати – кошти, інтелект, зусилля.
До реалізації освітньої реформи, яка стосується чи не кожної української родини, мають бути залучені всі. Реформа не є справою тільки освітян, влади, а проектом оновленого суспільства.
Тривожність і невпевненість зникнуть, якщо ми візьмемо всю повноту відповідальності за випрацювані спільно рішення.
- Информация о материале
Мы познакомились в самолете Бангкок - Киев, звали его Edgars Bondars. Разговорились и проболтали все 11 часов перелета. Эд - латыш, возвращался из Манилы в Ригу транзитом через украинскую столицу. Занимается строительством солнечных и ветряных электростанций на Филиппинах и во Вьетнаме.
«Как у вас там, в Украине? Всё будет хорошо?» - спросил он. С этого вопроса и начался наш долгий разговор.
«У нас идёт война, но мы победим и будем в Европе», - ответил я и сразу поймал на себе внимательный и какой-то жалеющий взгляд собеседника.
Я продолжил и пояснил, что мы не идеализируем Европу, но другого пути у нас нет, просто из чувства самосохранения. Оставшись под протекторатом России, мы не сохраним ни страну, ни украинскую нацию. Кроме того, мы хотим развиваться, нам надоели взятки, коррупцией пропитано всё наше общество, мы хотим избавиться от метастаз северной империи, мы просто хотим быть ответственными за будущее наших детей.
«Вы идете правильным путем, но вы должны понимать, что это очень долгий путь, он займёт не одно поколение, а, кроме того, Европа не сахар, и у неё хватает своих проблем. Знаете ли вы об этом и готовы ли к сложностям?» - спросил Эдгарс (тут я понял его внимательный взгляд в начале беседы) и начал рассказ, который я изложу здесь конспективно, по памяти.
По словам собеседника, в Европе действительно нет взяток, коррупция отсутствует в принципе, но есть огромная всепожирающая бюрократия, которая стала настоящим тормозом в развитии европейского бизнеса и континента в целом. Он бизнесмен и знает ситуацию изнутри. Дать взятку, чтобы «ускорить процесс», невозможно. Получение разрешений занимает огромное количество времени, порой на это уходят годы, в течение которых нужно тратиться: оплачивать профильных специалистов, юристов, делать дорогостоящие экспертизы. Эти расходы порой превышают размеры взяток, если бы они существовали в европейском обществе. Европейские чиновники предпочитают вообще ничего не делать, потому что не хотят попасть под внимание прессы и огонь критики. Поэтому Эдгарс и ведёт свой бизнес в Юго-Восточной Азии, где вопросы согласования гораздо проще.
А как обстоят дела на его Родине, в Латвии? Некоторое время назад Эд хотел построить сеть ветряных электростанций и пришёл к главе своего административного образования обсудить этот вопрос. Глава с ходу его поддержал, заявив, что альтернативные источники энергии - «это наше будущее», «нужно избавляться от энергетической зависимости от России», и сказал, что обеспечит «зелёный свет» проекту. Послушав эти заверения и воодушевившись, Эдгарс купил землю и стал собирать необходимые документы.
«Шли годы» (на самом деле, мой собеседник не уточнил, сколько точно прошло времени, но я понял, что очень много), Эд собирал необходимую документацию, готовил проект, и вот в один прекрасный день снова явился на приём к главе. А власть к этому времени уже переменилась, «начальник» представлял совсем другую партию, победившую на прошедших выборах, и сказал, что сам не может принять необходимое и окончательное решение по проекту: нужно выносить вопрос на общественные слушания. Это, кстати, нормально, но послушайте дальше рассказ латышского бизнесмена.
На слушания собрались владельцы соседних земельных участков и заявили, что они категорически против строительства «ветряков» на земле Эда, потому что они (внимание, цитирую): «привыкли в выходные приходить сюда отдыхать, а «мачты» будут мешать отдыху».
Мой собеседник с горьким юмором вспоминает как взял слово и произнёс речь. «Послушайте, соседи! - говорил он. - А не похожа ли эта ситуация на ту, как если бы я ходил к вам в выходные мыться в вашу ванну, а когда вы бы решили сделать в ванной комнате ремонт и попросили бы меня больше не приходить, я бы ответил, что привык у вас мыться, поэтому мне ваш ремонт совсем не нужен?» Но общественные слушания на этом завершились, соседи сказали своё решительное «нет» и «зарубили» проект.
Возмущенный Эдгарс ворвался к главе в кабинет и стал говорить, что так дела не делают, он покупал землю под гарантию прежнего руководителя, и как же теперь быть? На что новый «начальник» коротко заметил, что не отвечает за слова и действия своих «попередников». «Знакомо вам это по Украине?» - поинтересовался мой визави, закончив рассказ.
Я не хочу делать далеко идущих выводов. Эд уточнил, что всё это очень характерно лишь для стран «новой Европы», что в той же Германии всё обстоит гораздо лучше, что сам он двумя руками за Европейское сообщество и за Европейский союз. И процитировал хорошо известную фразу, что демократия - это мерзость, но ничего лучшего в мире пока не придумано. «Вы должны быть готовы к этому, чтобы не было лишних разочарований», - подытожил мой новый знакомый.
Рассказал я это вам только затем, чтобы мы все знали, какой долгий и сложный путь у нас впереди.
- Информация о материале
Приобретение современных цифровых станций для Вооруженных сил Украины и других вооруженных формирований страны — это первый шаг к созданию армии нового типа, уход от системной уязвимости и, в конце концов, путь к сохранению жизней наших солдат. Вот почему медлить с решением этой задачи непростительно. Тем более что штатные средства связи ВСУ — жуткие анахронизмы тридцатилетней давности. Они, как говорят сами военные, опасны по сути.
Ретроспектива «связного» дела
Проблема приобретения для армии новых средств связи решается с опозданием, как минимум, на год. Профильные эксперты утверждают, что общая цена вопроса для украинской армии составляет не менее 1,5 млрд долл. При этом уверяют: ставка только на импорт станций связи загубит дело, потому что страна не выделит такие ресурсы для внешних закупок.
Небезынтересно, что в 2004 году израильская компания Tadiran искушала Киев выгодной сделкой — передачей технологий производства и налаживанием производственной линии (даже предприятие было подобрано на улице Дегтяревской) по выпуску современных цифровых средств связи. Но Украина как страна предприимчивых и хватких людей израильтянам отказала и создала свое частное предприятие — «Телекарт-Прибор». Вполне перспективное. И хотя за последние годы были приняты на вооружение ВСУ 22 единицы различных средств связи от «Телекарт-Прибор», в целом организаторы просчитались — никто армию переоснащать тогда не собирался (на разработки предприятие потратило порядка 100 млн грн собственных средств, взамен в 2007–2008 гг. в ВСУ было поставлено около полторы сотни УКВ-радиостанций). Когда же в дом пришла война, в этой области все произошло, как в водевильном сюжете: КБ радиосвязи оказалось на оккупированной территории в Крыму. То есть ориентир на национального производителя оказался несостоятельным, как минимум, в нынешнее военное время. Другими словами, 11 лет спустя украинская армия оказалась в той же точке — по-прежнему без связи. Более того, в использовании уже поставленных станций «Телекарт-Прибор» Генштаб усматривает вполне обоснованные риски: алгоритмы передачи данных могут оказаться у россиян, что означает получение противником доступа к передаваемой в военных радиосетях информации.
Кроме того, вдаваясь в детали «связного» дела, стоит заметить, что выбор пути создания отечественной связи напрямую связан еще с одним, пожалуй, даже более сложным вопросом — созданием единой для ВСУ автоматизированной системы управления (ЕАСУ). Ее создание вне системы связи невозможно: участники должны пересесть за компьютеры, отправив на свалку телеграфные аппараты времен Леонида Ильича. Парадигма и весь пучок решений — в компетенции Генерального штаба.
Итак, после предварительного изучения вопроса украинский Генштаб в качестве потенциальных поставщиков решил рассматривать продукцию Thales (Франция), Harris (США), Selex ES (Великобритания), Elbit (Израиль) и Radmor S.A. (Польша).
С самого начала иностранные производители были неприятно удивлены: тендер по-украински оказался закрытым, непрозрачным, непредсказуемым кулуарным конкурсом. Впрочем, украинцы и сами не раз были в такой позиции: на тендерах в Турции и Греции украинский танк неизменно превосходил конкурентов по характеристикам, но отвергался по политическим причинам.
Тем не менее, по результатам анализа предложение Thales оказалось наиболее приемлемым (на 22% дешевле запрашиваемых конкурентами). Кроме того, Thales Communication&Security оказалась единственной компанией, согласившейся на такие позиции, как передача технологии системы связи нового поколения, которая стоит на вооружении ВС Франции, передача независимого алгоритма криптографической защиты, передача независимого алгоритма шифрования, организация сервисного обслуживания в Украине и, наконец, организация совместного производства. Последнее — пресловутый офсет, который никак не удавалось запустить украинской стороне. Thales оказался единственной компанией, удовлетворившей 100% требований военного ведомства заказчика. Стоит оговориться, что из остальных участников только польский Radmor S.A выражал готовность совместно с частным украинским «Спаринг-Вист Центр» создать предприятие по производству существующих типов радиостанций. Но у поляков используются как раз французские технологии Thales.
В итоге, в конце апреля с.г. в посольстве Украины во Франции в сопровождении атташе по вопросам обороны Украины во Франции, был подписан договор № SIX/TCS/RCP/DJC/15-159 между ГП «Укринмаш» (предприятие ГК «Укроборонпром») и Thales Communication & Seciruty на поставку партии КВ радиостанций тактического звена PR4G. В мае в рамках договора после визита представителей Главного управления связи Генштаба ВСУ на производство Thales Communication & Security было подписано распоряжение министра обороны Украины об утверждении закупки средств связи этой компании, а военное ведомство Франции выдало лицензии на запрашиваемые системы. Кстати, не лишним будет добавить, что стратегические договоренности в сфере военно-технического сотрудничества двух стран были достигнуты в рамках рабочего визита президента Украины Петра Порошенко во Францию — то есть уровень проработки вопроса был самым высоким.
Переигрывание игры?
Однако в июне с.г. года украинское военное ведомство повторно запустило процесс отбора предложений уже в формате «товарного аукциона». Дело в том, что предпочтения Генштаба ВСУ определенно сменились — в сторону продукции американской компании Harris. Эта компания уже поставляла системы связи для украинских подразделений в рамках миротворческой миссии на Балканах, а также в рамках пакета военно-технической помощи. Начальник войск связи ВСУ — начальник Главного управления связи и информационных систем Генштаба ВСУ генерал Владимир Рапко привел в разговоре со мной главный аргумент — экономию. Так, по словам генерала, проект с Thales потянет на 268 млн долл., тогда как продукция Harris обойдется в 170 млн долл. Но это не единственная причина. В.Рапко говорит, что около 1000 специалистов прошли обучение на американских станциях, кроме того, они привычнее и удобнее в пользовании. В Центральном научно-исследовательском институте вооружений и военной техники мне подтвердили следующее: технический уровень станций Harris вполне соответствует требованиям, но главное, что практически все бригады ВДВ уже пользуются американскими станциями, и что часть продукции Украина получает в рамках помощи бесплатно.
Но есть и другие мнения. Например, мало кто говорит, что сравнивать стоимость французских и американских станций некорректно. Так как вместо первоначально рассматриваемой новой версии (Harris Falcon (tm) IІI) украинские военные начали отдавать симпатии станциям предыдущего поколения, снятым с производства 11 лет назад (Harris Falcon (tm) II Digital Tactical Radio Systems). Они, по оценкам специалистов, не обеспечат надлежащей связи в условиях действия российских систем РЭБ. Соответственно, ни о какой передаче технологии и налаживании производства не может быть и речи. А в случае предпочтения американским станциям Украина будет самостоятельно решать вопрос сервиса и ремонта приборов. Более того, даже новые Harris Falcon (tm) IІI получили негативные оценки при недавнем использовании в Афганистане, что делает их менее привлекательными, нежели французские PR4G.
Есть еще и другие технические аргументы. Например, непрерывную связь, без «мертвых зон», способна обеспечить только Thales. PR4G стоит на вооружении армий 43 ведущих странах мира, из них 15 стран НАТО: Франция, Германия, Италия, Великобритания, Испания, Швейцария, Норвегия, Польша, Турция, и… США.
Этиология двусмысленности
После начавшихся во времена президентской каденции В.Ющенко и до сих пор не оконченных проектов производства корвета и модернизации вертолета Ми-24 сделка по связи — первая серьезная заявка та ВТС с Западом в новых условиях. Она крайне важна еще и для того, чтобы не прослыть непредсказуемым партнером. Затем могут последовать крупнейшие проекты и совместная работа на рынках третьих стран. В настоящее время только с Францией разрабатывается около двух десятков направлений, включая такие проекты, как создание и строительство патрульных самолетов и самолетов ДРЛО, строительство ракетных катеров, автоматизированной системы боевого управления (АСБУ) до уровня Генштаба ВСУ, гидроакустических буев и даже комплексов береговой охраны и ПВО. Наконец, Франция стала первым государством, рассматривающим возможность критического экспорта в Украину, включая ударные системы или их элементы.
В самом деле, — говорят представители военно-технических интересов этого государства в Украине, — срыв контракта в сфере связи «ставит под удар сотрудничество Thales Group с ГП «Антонов», скорее всего, аннулирует ряд упомянутых выше проектов ВТС, включая, кстати, и недавно разрекламированный контракт с Airbus Defense& Space, когда, согласно контракту, страна впервые получит от европейских аппаратов Pleiades-1 и Pleiades-2 данные сверхвысокого разрешения в режиме онлайн. Британский Selex ES уже тихо сворачивает свою деятельность в стране, считая, что перспективы не слишком обнадеживают. Thales же может громко уйти с рынка. Ведь многие во Франции, потерявшей из-за российско-украинской войны 896 млн евро (возмещение за «Мистрали»), настроены в отношении Украины, мягко скажем, без пиетета.
Однако, что происходит? Почему в отношении военно-технической политики Киева проявляется все больше недовольства западных компаний?
Если честно, ответ очень прост: это рефлексия на ручное управление государством в целом и военно-техническим сотрудничеством, в частности. Ведь если бы в стране действовали Закон о ВТС и об офсетных сделках (как правило, запрещающий закупки без встречных инвестиций после определенной пороговой суммы контракта), посмели бы генералы недвусмысленно дать понять, что Украине сегодня офсет и вообще собственное производство средств связи не нужно? Польше, у которой армия в два раза меньше по численности, нужно. А Украине — нет. В Украине не определено, кто ответственный за ВТС, кто будет отвечать за качество покупаемой продукции (директор «Укринмаша» Владимир Омельянчук сказал мне, что спецэкспортер — это механизм «какую продукцию выберет Генштаб, такую и закупим»), кто вообще игрок на международном рынке, когда речь идет о закупках или совместных разработках (производстве) оружия. Нет, по всей видимости, в этом туманном деле и официальных заключений, как то генерального конструктора и научно-технического комитета. Потому нет правил игры, вернее, они устанавливаются в каждом конкретном случае. Очевидно, с правом отмены в ходе игры…
ВТС — большая политика. В конце концов, ради больших политических целей можно закупить партию чего бы то ни было. Но где гарантия, что выбор Harris — это стратегия, превращающая Украину в европейский Израиль с ежегодной военно-технической помощью в почти миллиард долларов? Где гарантия, что генеральский демарш в отношении французской компании не является следствием их собственной иллюзии, а покупка продукции одноразового пользования (а именно этим станет приобретение Harris Falcon (tm) II) оправдает себя в обозримом будущем?
История Украины помнит много неоплаченных реверансов: ядерное оружие, Бушерский контракт, передача урана. А за пролонгацию договора о пребывании в Крыму Черноморского флота РФ заплачено территорией и жизнями тысяч солдат.
- Информация о материале
АК «Харківобленерго» 26 серпня уклав дві угоди з ТОВ «Будівельний холдінг «Шевченківський» щодо модернізації обладнання вартістю 34,28 млн. грн.
Про це йдеться у «Віснику державних закупівель».
В селі більшовик Первомайського району планується модернизація частини «НС III подъема» 110/10 кВ за рахунок встановлення силового трансформатора 110/35/10 кВ 25 МВА 2Т.
Буде встановлено додатковий силовий трасформатор 2Т тип ТДТН-25000/110-У1 з виконанням робіт з підсушки ізоляції трансформатора, сушки трансформаторної оливи та прогрівання оливонаповнених вводів.
Ці роботи оцінені в 28,08 млн грн.
Другий договір на суму 6,20 млн грн. стосується модернізації підстанції 35/10 кВ «Циркуни» шляхом заміни трансформатора 1Т 4,0 МВА на 6,3 МВА.
Під час обох торгів єдиним конкурентом компанії-переможця було ТОВ «Запорізька механізована колона № 1».
ТОВ «Будівельний холдінг «Шевченківський» заснована в березні 2014 року киянином Ігорем Поліщуком, який сьогодні є її керівником.
ТОВ «Запорізька механізована колона №1» заснував Олександр Косяк. В 2013 році фірму перереєстрували на її директора – Юрія Половинка.
- Информация о материале
Поки митці та діячі культури бурхливо схвалюють законопроект про новий культурний фонд, законодавчий «креатив» у царині культури знову і знову наступає на одні й ті ж граблі.
Другого вересня у «Мистецькому Арсеналі» відбулося громадське обговорення проекту Закону України «Про деякі питання соціального та культурного розвитку України». Його ініціатором і співавтором стала генеральна директорка «Мистецького Арсеналу» Наталія Заболотна.
Презентуючи законопроект, вона помітно хвилювалася і без упину наголошувала на його важливості. І не тільки тому, що робота над документом тривала понад два роки.
Річ у тім, що за непоказною назвою законопроекту криється справжня бомба.
По-перше, він має на меті створення Державного фонду соціокультурного розвитку, який фінансуватиме надзвичайно широкий спектр проектів у галузях культури і мистецтв, фізичної культури та спорту, туризму, освіти і науки тощо.
По-друге, фонд позиціонується не як звичайна благодійна організація, що їх в Україні тисячі, а як інституція, що має в розпорядженні солідні фінанси, які (і це по-третє) надходитимуть до неї передусім з державного бюджету.
І запрацювати фонд повинен не в далекій перспективі, а мало не через місяць. Автори законопроекту вказують, що до 1 жовтня 2015 року Кабмін має створити умови для його повноцінної роботи.
Митці та діячі культури завжди бурхливо обговорюють і дружно схвалюють ініціативи, де йдеться про виділення державних коштів «на культуру». Цей законопроект - не виняток.
«Держава повинна нарешті зайнятися людьми!», «фонд обов’язково має фінансувати дитяче хорове мистецтво!», «фонд повинен замінити Мінкульт!», «треба негайно приймати законопроект!»… У цьому вирі емоцій тонули голоси представників влади, які намагалися обережно звернути увагу на головну ваду законопроекту – нереалістичні джерела наповнення фонду.
У фонду - два головні джерела.
Перше - 1% від акцизного податку на виробництво та імпорт алкоголю та тютюну (спочатку розробники документу розраховували на 3%, але трохи «вгамували апетит» під час консультацій із представниками Мінфіну).
Друге - встановлення спеціального «внеску соціальної відповідальності». Тобто, фактично, податку на діяльність із випуску та розповсюдження лотерей (в тому числі в інтернеті), діяльність букмекерів, казино та залів, де розташовані ігрові автомати або електронні лотерейні термінали самообслуговування (останнє можна трактувати так, що внесок поширюється і на відділення «Ощадбанку», де стоять такі термінали).
Так або майже так, мовляв, це працює у Великій Британії та Естонії. Справді, у туманному Альбіоні 1994 року було створено Національну лотерею. Від її діяльності за двадцять років було спрямовано близько 33 млрд. фунтів стерлінгів на проекти, що стосуються здоров’я, довкілля, спорту, мистецтва, культурної спадщини. Своєю чергою, Естонія 3,5% акцизу на алкоголь і тютюн спрямовує до фонду «Культурний капітал». Крім того, у цей же фонд надходить 46% так званого податку на азартні ігри.
Привабливо, чи не так? Але Україна – не Велика Британія і не Естонія.
Згадаймо історію семирічної давності. На початку 2008 року Василь Вовкун, якого тоді було призначено міністром культури і туризму, щиро прагнучи реформувати галузь культури, висунув ідею створення Національного інноваційного фонду української культури (НІФУК).
Фонд мав на ґрантовій основі розподіляти кошти на здійснення мистецьких проектів. Василь Володимирович був упевнений, що за місяць фонд запрацює. Але ідея вмерла в зародку. Причина - джерело наповнення фонду, яким повинен був стати все той же певний відсоток акцизу на алкоголь і тютюн, на ігровий бізнес та на телерекламу. Отримати ці кошти з бюджету для НІФУК було не реально – Мінфін чи бюджетний комітет Верховної Ради на це ніколи б не пішов.
Така ж історія має всі підстави повторитися і з Державним фондом соціокультурного розвитку. В чому ж річ? У трьох простих речах.
1. «Податок на гріх»
Акцизний податок на виробництво, імпорт та споживання алкоголю і тютюну іноді називають «податком на гріх». Спрямовувати частку від зібраних таким чином коштів на культурні та соціальні проекти – цілком логічно. Так і роблять в Естонії. Ця країна може собі це дозволити – дефіцит її бюджету мінімальний.
В Україні ж дефіцит державного бюджету хронічно є величезним. І тому роль акцизного податку, який наповнює бюджет, теж дуже суттєва. Хоча б тому, що українці «грішать» (якщо вже говоримо про вживання алкоголю і тютюну) попри будь-які економічні потрясіння.
Так, за даними Держкомстату України, щомісячні сукупні споживчі витрати домогосподарств на алкогольні напої та тютюнові вироби з початку фінансової кризи 2008 року і до сьогодні залишилися практично незмінними – 3,4-3,5%. Тому ставки акцизу на ці вироби щоразу піднімають, як тільки в бюджеті з’являється дірка.
Куди ж ідуть надходження від цього податку? Вичерпну відповідь дає лист Міністерства фінансів України N 31-11230-05/28-350/376 від 05.06.2015 р. У ньому сказано, що за рахунок надходжень акцизного податку здійснюється фінансування програм, визначених статтею 87 Бюджетного кодексу України.
Зокрема на: національну оборону, правоохоронну діяльність, забезпечення безпеки держави та цивільний захист населення і територій, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення, культуру і мистецтво, фізичну культуру і спорт, державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики, інші програми, які мають виключно державне значення.
Себто, фінансування культури уже формально закладено в функцію акцизного податку. І плекати великі надії, що на неї під час планування бюджету спрямовуватимуть якусь фіксовану частку надходжень від акцизу, навряд чи варто.
2. «Податок на азарт»
Податок на азартні ігри в структурі дохідної частини бюджету Естонії, за даними міністерства фінансів цієї країни, складає 0,3%. В Україні, як відомо, гральний бізнес було гордо заборонено як соціально шкідливий. А тепер, коли грошей у бюджеті катма, влада намагається його легалізувати, кажучи, що на ньому можна заробити чи то мільярди чи то сотні мільйонів гривень.
За останні п'ять років законодавці робили декілька спроб легалізувати в Україні діяльність казино та інших гральних закладів. Пропонувалося то дозволити їх у п'ятизіркових готелях, то обмежити поширення тільки у великих містах, а то й зовсім виділити для них спеціальні зони. Подібні законопроекти завжди провалювалися у Верховній Раді.
Така ж доля спіткала ряд проектів нормативних актів («Про лотереї», «Про діяльність казино», «Про букмекерську діяльність»), які Кабмін наприкінці минулого року подав до парламенту. Народні обранці відмовилися навіть включати розгляд цих документів до порядку денного, побачивши в них спробу створення корупційних схем.
Влітку цього року прем’єр-міністр Арсеній Яценюк знову заявив про свій твердий намір легалізувати гральний бізнес – уже не просто заради наповнення бюджету, а й для підтримки української культури, зокрема, кінематографу.
До слова, майже синхронно Міністерство культури, Держкіно, а також низка великих телеканалів презентували концепцію державної підтримки національного кіно- та телевиробництва, де йшлося про створення спеціального фонду підтримки кінематографії.
Джерела наповнення цього фонду – не менше 0,1% витрат загального фонду державного бюджету за попередній рік (у 2015 році це становило б майже 530 млн.грн.).
А ще – відрахування від діяльності … державних лотерей та частка надходжень від акцизів.
Як бачимо, магія «податків на гріхи» діє так сильно, що за шкуру ще не вбитого ведмедя починають конкурувати одразу кілька «фірм». Підкреслимо, гральний бізнес ще не легалізовано, і не відомо, коли і чи взагалі це станеться.
Втім, уявімо, що відповідне рішення якимось дивом «протиснув» прем’єр-міністр чи Президент. На те, щоб реально вивести з тіні цей бізнес, налагодити з ним цивілізовані фіскальні стосунки, знадобиться чимало часу і терпіння.
Тим часом законопроект про Державний фонд соціокультурного розвитку уже зараз пропонує затаврувати гральний бізнес як соціально шкідливий і зобов’язати його сплачувати, попри інші податки (яких буде багато), ще й «внесок соціальної відповідальності». Причому, ставку цього внеску визначено у щонайменше 10% від чистого прибутку. Не забули й про штрафи та пеню за несплату. Чудовий привід приховувати цей прибуток, чи не так?
3. Кошти «з місць»
Сумнівною бачиться також ідея спрямовувати на діяльність фонду соціокультурного розвитку кошти місцевих бюджетів.
Загалом, ця ідея не позбавлена логіки – адже фонд здійснюватиме загальнодержавну діяльність, тому регіони теж мали б долучитися до його наповнення. Але не забуваймо про децентралізацію (зокрема, фіскальну), яка уже працює. Місцеві громади сьогодні і без того стурбовані, чи вистачить їм власних коштів на реалізацію культурних, освітніх та соціальних програм, і чи не почеплять на їхні бюджети ще й національні заклади культури.
А тут ще й відрахування до якогось там фонду, що фінансуватиме проекти на конкурсних засадах. Себто, внесок сплати, а чи отримаєш гроші – невідомо.
Чи означає все це повну безперспективність ідеї створення Державного фонду соціокультурного розвитку?
Ясна річ, що ні. Йдеться лише про відому проблему – законодавчий «креатив» у царині культури занадто часто наступає на одні й ті ж граблі. Щиро прагнучи змін, бажаючи запозичити дієву зарубіжну модель фінансування культури, ініціатори реформ часто захоплюються і мало зважають на українські реалії.
На це, до речі, під час презентації законопроекту звернув увагу і заступник голови Адміністрації Президента Дмитро Шимків: «Питання перерозподілу податків дуже чутливе з огляду на формування державного бюджету, податкову реформу, взаємовідносини держави та бізнесу. Всі ці аспекти мають враховуватися».
Він, до речі, запропонував обдумати, як варіант наповнення фонду, виділити з державного бюджету певну (хай попервах навіть не дуже вражаючу кількістю нулів) суму. Можна в перспективі добиватися збільшення цієї суми, шукати позабюджетні джерела фінансування. Головне – «обкатати» фонд, відшліфувати процедури розподілу його операційного бюджету та надання ґрантів. А це окремий чималий шмат роботи.
Є сенс вивчити питання створення спеціальної «соціальної» лотереї (на зразок тої, що діє у Великій Британії) – адже, попри цілу низку регуляторних проблем, лотереї в Україні не заборонені.
Нарешті, якщо вже є очікування, що Державний фонд соціокультурного розвитку повинен робити те, чого давно вимагають від Міністерства культури, Міністерства молоді і спорту, Міністерства освіти (а саме, на засадах прозорості та доступності фінансувати інноваційні проекти, а не «датські заходи»), можливо, варто продумати варіант консолідації у фонд операційної частини бюджетів згаданих міністерств?
Усе це вимагає неквапної, вдумливої роботи, хоч яким би сильним не було прагнення будь-якими засобами домогтися позитивного голосування у сесійній залі Верховної Ради. Адже якщо прийнятий документ замість бомби виявиться бульбашкою, кому тоді кричати «зрада!»?
- Информация о материале
Об изменениях в Конституцию говорили много и многие. Еще больше говорилось о них после самого голосования и трагических событий под стенами Верховной Рады. Говорили все — авторитетные эксперты, журналисты, политологи и, конечно же, многочисленная армия «диванных войск». Причем взгляды во всех группах полярно разделились практически поровну. У меня в этой ситуации куда больше вопросов, чем ответов на них. И вряд ли эти вопросы понравятся как адептам «зрады», так и глашатаям «перемоги».
Для начала вопросы к противникам изменений в Конституцию. Многие ли из вас читали текст, за который голосовали одни и не голосовали другие? А кто из вас знаком с законом про особый статус местного самоуправления в отдельных районах Донецкой и Луганской областей, принятый еще 16 сентября прошлого года и дополненный мартовскими изменениями, на который ссылается пункт 18 переходных положений Конституции? А что вы можете сказать про текст проекта закона «Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей», который был проголосован в тот же сентябрьский день, но так и не подписан даже спикером? Видели ли вы обширный список норм уголовного кодекса, нарушение которых исключает амнистию?
Неужели кто-то из вас и вправду ожидал после так называемой «легализации» боевиков и проведения там выборов увидеть Моторолу и ему подобных среди депутатов Верховной Рады? А ведь подобные фантасмагории обсуждались не только на рынке Пирятина и фастовских электричках, но и звучали с трибуны парламента. Можно много говорить и по другим пунктам «особого статуса». Но стоит ли? Выполнят ли «официальные лица трехбуквенных республик» прописанные Минскими соглашениями условия? Думаю, ответ очевиден. В итоге мы выполняем свою часть обязательств, а Европа и США продолжают санкционным джебом методично избивать российскую экономику. Ну а Кремль благодаря своим боевикам попадает в классический шахматный цугцванг.
Вот только есть одно очень большое но: Конституция страны — это не бокс, не шахматы и даже не любимый многими из нас футбол, а основной Закон государства. Стоит ли относиться к нему, как к «филькиной грамоте» даже ради ситуативной выгоды? Не аукнется ли такой пофигизм-нигилизм впоследствии?
И теперь пора задать вопросы сторонникам конституционных изменений. Скажите, а вы уверены, что именно такая децентрализация нужна Украине? Много ли общего у этой реформы с традициями Магдебургского права? Меня настораживает даже не присутствие перфектов - определенная система противовесов нужна и в отношении местного самоуправления. Но не станет ли перфект синонимом слова «смотрящий»? Идем дальше. Скажите мне, есть ли у вас доверие к нашей судебной системе и к Конституционному суду в частности? Лично я не понимаю, как можно решать вопрос децентрализации без полноценной судебной реформы.
Теперь от содержания перейдем к форме. Складывается впечатление, что Порошенко иногда ведет себя как министр иностранных дел, а не как президент своей страны. И будь у него даже самые патриотические побуждения, а он сам хоть из чистого шоколада, но только он никого не пытается в этом убедить. А напрасно. Это у россиян врожденный патернализм и покорность. Это у жителей Сингапура конфуцианское спокойствие к авторитаризму, которое и привело их к экономическому успеху. У украинцев же все гораздо сложнее — мы возмущаемся, когда власть нас игнорирует. А от возмущения до недоверия очень короткая дистанция. Особенно если поводов для недоверия хоть отбавляй: расстрел людей на Институтской, Иловайский котел, Мукачевские разборки. Что объединяет эти трагедии? Объединяет то, что никто так и не понес за них наказания. И вот теперь очередная трагедия произошла уже прямо у стен Верховной Рады.
И еще одно. Мне на интуитивном уровне не нравится закон, за который в полном составе голосует Оппозиционный блок. Что их на это сподвигло, кроме, конечно, огромной любви к Родине? Не знаю, но почему-то кажется, что ничего нового от Генпрокуратуры по «вышкам Бойко» и другим подобным делам мы не услышим. Как не увидим в ближайшее время отставки Шокина.
Есть вопросы у меня и к одной из парламентских фракций. На выборах вас позиционировали как представителей среднего класса. Разве ваш предвыборный слоган «Вiзьми и зроби» не олицетворяет собой плюрализм взглядов и действий? И вот после столь неоднозначного и противоречивого голосования вы исключаете из своих рядов пять членов фракции. Не слишком ли вы заигрались в партийную дисциплину? Напомню, что и в «Радикальной партии», и в «Батькiвщине», и у уже упомянутого «Оппозиционного блока» с партийной дисциплиной все в порядке, за редким исключением они голосуют всегда очень дисциплинированно. Но неужели вы хотите быть похожими на кого-то из них?
И просто прекрасно с дисциплиной было еще в одной недавно парламентской партии. «Яке безглузде самогубство!» — пошутил ее лидер 8 декабря 2013 года в день киевского «ленинопада». В последний день лета-2015 «Свобода» совершила свое политическое самоубийство. Вот только помимо своей нелепости оно было жестоким и беспощадным.
- Информация о материале
Страница 548 из 1561
