Главная
Розмова з «ополченцем»
Про реальне становище в лавах «збройних сил ДНР» можна судити з думок їхніх звичайних вояків. Кілька днів тому я спілкувався з колишнім сержантом окремої бригади військ самопроголошеної «республіки», який нещодавно покинув своє формування, прослуживши там рік. Знаю цього чоловіка ще змалку. Розмова відбувалася приватно, певна річ, без згадки про те, що озвучену інформацію опублікують у ЗМІ, тому діалог було злегка відредаговано й приведено до читабельного вигляду.
Чому пішов з «ополчення»?
— Та ж там цілковитий абсурд почався. Останні два місяці ми просто пили. То «батя» привозив вина, то від пацанів щось перепадало. А взагалі за чотири місяці з кінця весни я у звільненні був лише тричі. Тут жодних грошей уже не захочеш: який у них сенс, якщо не можеш нормально витратити?
А чому так?
— Та людей не вистачає. Всі роботи виконуєш за двох, а то й за трьох: постійні варти, розвантаження вагонів із боєприпасами, ящики по 100 кг удвох із кимось тягаєш. На вагон, буває, лише двох осіб ставлять, хоча треба чотири або й шість. Але варти — це ще куди не йшло, часто пацанів ставили охороняти просто приватні будинки чи гаражі якісь: деякі Іловайськ пройшли, Дебальцеве, а тепер сидиш на бордюрі, автомат через плече, і стережеш якогось там Сєрьожу. Гидко. Плюс із грішми нездорові речі почалися...
Перестали платити?
— Перестати не перестали, але почали затримувати. Я коли звільнявсь, у мене борг із зарплати був за два місяці. Тут ось як: тим, хто вирішив іти, заборгованість відразу виплачують, щоб хоч якось людей притримати до осені — там начебто новий призов, обіцяють молодняку набрати. Мені теж заплатили, але я все одно пішов, плюс із нашої бригади ще до мене четверо звільнилося.
І куди вони всі?
— Хто в Росію на заробітки, хто перевівся до еліти на кшталт «Спарти», але туди ще спробуй влаштуйся. Я хотів у МНС, то мені взагалі сказали, мовляв, оце все «воював, не воював» їм не важливе. Почали «укропівський» «воєнник» дивитись, а по ньому я не придатний, тож і їм не підійшов. Бридня, коротше.
А скільки платили хоч?
— Ну зараз уже отримував би 22 тис., це «дерев’яними», звичайно. А загалом коли як: спершу зовсім нічого не мав, це торік восени, потім $360, там за курсом рахували, ну а нині з пробуксовками набігає $250–280, однак тут іще залежить від звання, підрозділу та участі в боях. Тому я і не хотів просто сидіти й бухати: пацани, з якими ми туди йшли ще рік тому, записувалися в «ДНР» не для цього, а тепер більшості вже начхати, аби «бабки» давали.
А що там з ідеями «Новоросії» від Одеси до Харкова? Ще багато хто про таке мріє?
— Та кому там уже мріяти?! Я ж кажу, мало не половина звільнилась, а ті, що лишилися, навіть між собою гризуться. До нас, наприклад, іще коли тут «казакі» були, вночі в частину завалила якась група. Роззброювати нас, мовляв, зібралися. Тоді все це ще тільки «устаканювалось», іще не було зрозуміло, хто під ким і кому підпорядковується. Але суть у тому, що наша частина вже була офіційно під Захарченком, а ці, у папахах, узагалі казна-хто. У мене тоді розвантажку «віджали», а в пацанів — цілий ящик гранат. Ось так, хоча начебто тримали один фронт. А нині з усім цим Корпусом, одним центром... Люди суто про шлунок думають, ідейних там уже обмаль.
Із ваших чимало загинуло?
— У Дебальцевому багато полягло. Там узагалі божевілля коїлось: одні кажуть це, другі — те, кожен майже герой, сам вирішує, що робити. Просиш підтримку — півгодини пояснюєш, що за група. А так, усі ці зведення, мовляв, загинуло півтори людини за добу, — нісенітниця, звичайно, і з їхнього, і з нашого боку. Тут за одним тільки епізодом відразу на п’ять множити можна. Чуєш, що колона нарвалася на засідку, загинуло троє, п’ятеро поранено, — все, осіб 20, значить, «двохсотих». Таке, до речі, було в сусідній бригаді: пацанів просто по шматках із-під бетеерів витягали. Те саме й з «украми»: там трупами поля засівали, а вони все: «60 загиблих».
Що думаєш далі робити?
— Ну точно не в Україну подамся: я ж там тепер у всій красі на їхньому сайті, мало не бен Ладен. Не знаю… Поки що тут поневірятимусь, а затим, якщо нічого не знайду підходящого, до Росії поїду на заробітки.
Не здаватимешся?
— Куди? В СБУ? Та маячня це. Мені, по-перше, після Дебальцевого ніякої амністії не дадуть, а по-друге, навіть якби й дали, то що далі? Куди я потім? Назад у Донецьк, де мене тут-таки до стінки поставлять? Чи в Києві вантажником батракуватиму? Ні, це питання закрите.
- Информация о материале
Тендери без анонімів
Незабаром набуде чинності новий закон про державні закупівлі. Відповідний документ президент підписав 25 вересня – через десять днів після ухвалення закону Парламентом.
Швидкість реакції президента підтверджує революційність змін у всій сфері державних закупівель, передбачених новим законом.
Одна з них – заборона компаніям, які не розкрили інформації про свого кінцевого бенефіціарного власника, брати участь у тендерах.
Мовою закону це звучить так: змовник приймає рішення про відмову учаснику у процедурі закупівлі та зобов’язаний відхилити пропозицію конкурсних торгів учасника у разі, якщо у Єдиному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відсутня інформація про кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи.
Поняття бенефіціарного власника з'явилося в Україні нещодавно – у жовтні 2014 року. Введення цього поняття в Господарському кодексі України та в Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» мало на меті створити в публічному доступі реєстр фізичних осіб, які здійснюють вирішальний контроль над юридичними особами.
Такий публічний реєстр є інструментом протидії корупції та відмиванню грошей через підставні та фіктивні компанії.
На сьогоднішній день всі юридичні особи, зареєстровані в Україні, зобов’язані оприлюднювати цю інформацію. Нова компанія не може зареєструватися, якщо не покаже, хто її кінцевий бенефіціар.
Проте, понад 200 тисяч компаній і досі не повідомили державі про своїх фактичних власників. За неподання інформації була передбачена лише адміністративна відповідальність та сміхотворні штрафи: від 5100 до 8500 гривень.
Тепер діє пряма норма Закону, що забороняє компаніям з непрозорою власністю вигравати держані замовлення та отримувати бюджетні гроші. Іншими словами, закон руйнує одну з ключових корупційних схем державних закупівель – прихований конфлікт інтересів між учасниками торгів.
Чому важливо не допускати «анонімів» до держзакупівель?
Ідентифікація бенефіціара компанії та його оприлюднення покликане розкрити інформацію про фізичних осіб, які де факто контролюють юридичну особу через мережу фірм-посередників або номінальних власників-фізичних осіб.
Аналіз державних закупівель за останні декілька років показує, що компанії з офшорним корінням або номінальними власниками все частіше отримують державні контракти. Такі компанії давно заполонили тендери «Енергоатому», «Укрзалізниці», Міністерства охорони здоров'я України.
Раніше про реальних власників таких переможців можна було лише здогадуватися. На практиці схема діяла так: впливовий корумпований чиновник або політичний діяч реєструє свою компанію на номінальних власників. Договір між номінальним і реальним власником носить характер доручення і є конфіденційним документом.
Довірена особа, у даному випадку - номінальний власник, з юридичної точки зору нічим не відрізняється від власника. Договір, що підписує номінальний власник, виключає вчинення яких-небудь несанкціонованих дій з його сторони.
Крім того, підписується спеціальна угода про відмову номінальних акціонерів від усіх своїх прав на користь реального власника. Такий документ оформлюється і зберігається у власника вже з моменту реєстрації фірми.
Таким чином, усі дії номінальних власників у будь-який момент можуть бути оголошені юридично недійсними. Крім того, гарантією є позитивна репутація секретарської компанії, що надає послуги номінальних власників.
Інколи в ролі номінальних власників також використовуються громадяни без постійного місця проживання, студенти, або просто ті, кому хочеться заробити.
Вказаний механізм для розпилу державних коштів у своїх схемах використовували Раїса Богатирьова, Олександр Янукович, Юрій Іванющенко, Андрій Клюєв та інші. Така практика продовжується і нині.
Новий закон про держзакупівлі дає нові інструменти для аналізу тендерів не лише за їхніми переможцями, а й за бенефіціарами, що дозволить виявити потенційний та реальний конфлікт інтересів під час закупівель.
Дуже важливо, що для добросовісних та прозорих компаній закон не створить жодних перепон, а навпаки, трохи полегшить участь у тендерах, оскільки забороняє брати з учасників торгів інформацію, що міститься у відкритих державних реєстрах, доступ до яких є вільним.
Навіть якщо компанія подала недостовірну інформацію про свого кінцевого власника, і прийшла на державну закупівлю, наявні законодавчі механізми фінансового моніторингу дозволять ідентифікувати справжніх бенефіціарів завдяки моніторингу і відстеженню їх банківських операцій.
Спроба обдурити фінансовий моніторингу може обернутися серйозним наслідком.
Так, встановлення факту подання недостовірної інформації про бенефіціара може бути приводом для початку кримінального переслідування керівників таких компаній за підроблення документів.
Зменшення рівня корупції у закупівлях та розтрат державних коштів напряму пов’язані зі спроможністю держави, громадських активістів, журналістів та самих учасників контролювати доброчесність та прозорість процедури торгів.
Можливість знати та вчасно виявляти, хто ховається за оффшорними компаніями і претендує на бюджетний пиріг згодом автоматично позбавить державні закупівлі від анонімів та Анонмусів, а державних чиновників – способу незаконного збагачення.
Треба тільки застосувати Закон.
- Информация о материале
«Засекреченная» стратегия
Во все времена, после каждой аграрной революции возникала необходимость пересматривать ранее принятые правила, вносить изменения в землепользование в соответствии с новыми приоритетами. Конфигурацию полей на украинских черноземах перемеряли-переделывали не раз. Скажем, во время столыпинской реформы зажиточным крестьянам, выходившим из общинного землепользования, нарезали земельные участки — «отруба» — для обустройства хуторов и создания крепких хозяйств. При советской власти метаморфозы с пахотной землей вообще приобрели перманентный характер. В 1917—1920 гг. массивы помещичьих и госземель мельчили на селянские наделы, а через десяток лет проводились землеустроительные операции прямо противоположного толка. Свежие межи селянских наделов перепахивались, образуя колхозные и совхозные поля, размер которых менялся и в дальнейшем, как правило, в зависимости от того, какие указания давала власть — укрупнять колхозы и совхозы или наоборот.
При всех изъянах, а зачастую и социальном авантюризме упомянутых земельных переделов их инициаторы хотя бы знали, чего добиваются, в корне меняя подходы к консолидации земель. Земельная реформа украинского образца, начавшаяся в 1990 г. и длящаяся до сих пор, стоит в этом ряду особняком. Четверти столетия не хватило даже для того, чтобы определиться в главном — к какой, собственно, модели сельхозпроизводства движемся. Что в приоритете реформаторов: небольшие фермерские хозяйства европейского образца, ориентированные на внутренний рынок продовольствия и развитие сельских территорий или их антиподы — агрохолдинги-латифундии латиноамериканского пошиба, направленные на экспорт и монокультурное земледелие. Фермерские хозяйства демонстрировали количественный и качественный рост только на первом этапе реформы. В дальнейшем их рост замедлился, а за последний год, согласно данным Госслужбы статистики, число фермерских хозяйств уменьшилось на 3,7 тыс., составив 43,5 тыс. единиц. С довольно скромными земельными наделами, редко выходящими за пределы 50—100 га. В 4,5 млн личных крестьянских хозяйств (ЛКХ) наделы еще меньше — 0,3—1,2 га, иногда 2 га земли. Надежды на то, что значительная часть ЛКХ пополнит фермерский корпус, не оправдываются. И хотя мелкие хозяева продолжают, как и прежде, держать на своих плечах внутренний рынок продовольствия, поставляя на него большую часть мяса, молока, картофеля, овощей и фруктов, ожидания их развития и модернизации, превращения в семейные фермы без подпитки льготными кредитами и дополнительно приобретаемой земли остаются призрачными. В Ассоциации фермеров Украины бьют тревогу: крупные землепользователи, пользуясь поддержкой чиновников, увеличивают свои наделы за счет перехвата земель, арендованных фермерами или еще проще — поглощая привлекательные мелкие и средние хозяйства. Агрохолдинги наращивают объемы земли ускоренными темпами. Так, земельный банк агрохолдинга «Укрлендфарминг» О.Бахматюка достиг 670 тыс. га.
При всем том земельная реформа, особенно в первоначальных начертаниях, вовсе не предусматривала таких контрастов в землепользовании. Это видно хотя бы потому, что средний размер земельного пая составляет по стране 4,2 га. То есть наделы больше подходили для развития малого и среднего бизнеса, открывая перед получившими землю селянами возможности создавать мини-фермы с дальнейшей перспективой расширять землепользование за счет аренды, а после запуска рынка — и покупки наделов у односельчан, не желающих заниматься землепашеством.
Распаевание колхозных полей на более мелкие участки давало возможность хозяйственной деятельности на каждом из них. В схемах нового землеустройства предусмотрели целую сеть полевых дорог, предназначавшихся для обеспечения транспортной доступности к каждому паю. За весьма малым исключением нанесенные на землеустроительные схемы дороги так и остались виртуальными. В них нуждались потенциальные фермеры — селяне-паевики и их наследники, но агрохолдингам, по мере накопления земельных банков, наращивающих рыночную власть, такие дороги — без надобности, даже вредны. Без них селянам проще доказать бесперспективность намерений о самостоятельном хозяйствовании, побудить к передаче наделов в аренду более состоятельным людям. С этого, собственно, и началась существенная корректировка земельной реформы, в корне изменившей подходы к консолидации земли, открыв путь к созданию из селянских паев огромных латифундий.
Давние споры о том, как развиваться отечественному сельскому хозяйству, дискуссии, будоражившие общество на старте земельной реформы, в наши дни возобновились с новой силой. И для этого есть основания. Власть, высказывая намерения запустить рынок земли, далеко не так откровенна в вопросах о том, на какой ноте завершиться затянувшаяся земельная реформа — предоставлением дополнительных преференций для агрохолдингов, или упор будет сделан на поддержку фермерства, расширение прав и возможностей владельцев паев, привлечения их к агробизнесу.
То, что консенсуса по этим ключевым вопросам все еще нет, проявилось и во время состоявшихся дебатов аграрных экспертов с участием министра агрополитики и продовольствия А.Павленко. Министр, открывая встречу, больше говорил о готовящейся приватизации государственных агропредприятий, а в наиболее острые злободневные вопросы — каким образом привлечь селян, прежде всего собственников паев к агробизнесу, обеспечить развитие малого и среднего предпринимательства на селе, — ясности не внес, сославшись на то, что министерство занято разработкой «правил игры». Это вызвало недовольство собравшихся, ожидавших конкретики и определенности. Доминирование агрохолдингов, отмечали эксперты, тормозит средний и особенно малый бизнес, развитие сельских территорий. Специалисты-аграрии особенно озабочены просчетами и издержками в консолидации сельхозземель в интересах крупных и очень крупных землепользователей. Эксперты-ученые обращают внимание на нарушение прав собственников паев, утверждают, что следствием блокирования консолидации сельскохозяйственных земель являются уничтожение инфраструктуры, деградация почв, когда «мелиоративные системы идут на металлолом, а лесополосы — на дрова». Эксперт-профессор из Германии А.Балман, отметив «несоответствующий баланс сил между участниками рынка», советует учитывать это обстоятельство и «разрешить консолидацию земель на местном уровне (например, наследование и фрагментацию)». А фермер с Полтавщины А.Журавель, призвав поддерживать селян в ответственный момент, предложил: если уж запускать рынок, то только среди физлиц, предварительно ограничив собственность на землю не более чем 50 га. Таким образом, ряд экспертов, как отечественных, так и зарубежных, настаивают на необходимости разрулить ситуацию с селянскими наделами, а если и торговать землей, то не полями, тем более не массивами, а отдельными паями, предоставив возможность одним селянам продать их, другим — купить для развития более эффективного бизнеса.
Кадры для реформы
Ручной режим — не лучшее средство ведения земельных вопросов, требующих четких, однозначно воспринимаемых правил. В ходе нынешних дискуссий обозначается ряд вопросов, о которых раньше речь не шла. Повышенное внимание обращено на консолидацию земель и подготовку кадров землеустроителей. Консолидация земель — вопрос стратегический. От принятых приемов, правил, нормативов зависит, какой модели хозяйствования будет отдано предпочтение. В большинстве рыночных стран действуют законы, регулирующие консолидацию земель для всех категорий собственников и пользователей. В них, как правило, определены нормативы и ограничения в отношении количественных параметров владения землей и объемов землепользования. Подобные законы позволяют придерживаться принятой стратегии развития земледелия, устанавливают регуляторы, сдерживая, в том числе с помощью гибкой налоговой политики, аппетиты крупных землепользователей, поощряя расширение масштабов бизнеса более мелких. Реализация заказов по консолидации земель для коммерческой деятельности в ряде стран представляет собой отдельный вид бизнеса — посреднического или инжинирингового. Эффективность консолидации земель, определяемой сопоставлением динамики цен на землю до и после ее осуществления, высока. Подсчитано, что стоимость отдельных земельных участков после их объединения в общий массив может возрасти в два и больше раза.
В обострившейся проблеме кадров землеустроителей, которая замалчивается, несмотря на громкие скандалы, есть два взаимосвязанных аспекта — какова отдача работы специалистов, и как готовится смена. Структура, которая несколько раз меняла названия, где неуклонно действует правило, что после каждых выборов меняются руководители земельного ведомства в центре и на местах, так и не стала ни стабильной, ни эффективной. И ожидать скорого выхода из кризиса не стоит. Поскольку в подготовке новых кадров ситуация сложилась не лучшим образом.
Сложности перехода от колхозно-совхозной системы землепользования к принципиально новой явно недооцениваются. Если раньше землеустроители могли идти по накатанной колее, выправляя огрехи в конфигурации земель, устраняя ломку границ и другие оплошности, то нынче речь идет по существу о создании новой системы землеустройства, сочетании разных моделей хозяйствования. И вопрос, каким образом готовятся инженеры-землеустроители и другие специалисты, приобретает все большую остроту. Знающий проблемы изнутри аграрный эксперт М.Ступень высказывает озабоченность, что студенты-землеустроители «не всегда получают необходимые знания и практические навыки», объясняя это тем, что в переходный период «научная база вузов практически не изменилась», а около трети преподавателей, обладая устаревшими знаниями советских времен, «слабо ориентируются в проблемах современного землеустройства».
Недавнее выездное заседание Кабмина в Полтавской области, не дав ответа на многие земельные вопросы, породило новые, еще более острые. Необходимость поспешного запуска рынка земли реформаторы объясняли неотложными потребностями селян-паевиков в реализации своего права собственности. При этом пилотные проекты по аукционным продажам намечают проводить с землями государственной собственности. Не для того ли, чтобы нацелить рынок на масштабные, более интересные для перепродаж операции — торговать полями, а не паями?
- Информация о материале
Скандальні забудовники отримали від депутатів безкоштовно гектар для будівництва «Воробйових гір»
Депутати Харківської міськради дозволили змінити цільове призначення восьми земельних ділянок загальною площею 0,82 млн грн. Про це йдеться у рішенні сесії Харківської міськради від 23 вересня, копії яких є в розпорядженні «Наших грошей».
Депутати дозволили фізособі Сергію Шуголю переоформити дві ділянки під будівництво багатоквартирного будинку. Раніше ці ділянки площею 0,22 га по провулку Шевченківському, 36 могли бути використанні тільки під будівництво та обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка).
Аналогічний дозвіл отримав В’ячеслав Ігнатов. Для своїх шести ділянок загальною площею 0,60 га по вул. Чернівецькій 3В.
За даними депутата Харківської міськради Анатолія Родзинського, ці рішення прийняті на користь власники житлового комплексу «Воробйови гори», який будується за вказаними адресами. Оформлення землі під особисті потреби людей з подальшою зміною цільового призначення допомогло забудовникам безкоштовно отримати майданчики від будівництво багатоповерхівок.
Перший будинок ЖК «Воробйові Гори» був зданий у 2012 році по вулиці Чернівецькій, 5. На даний час здані в експлуатацію та заселені три будинки. Житловий квартал позицінується як житло економ-класу – тут будують «гостинки». У єдиному реєстрі юридичних осіб є дані про два ОСББ , які були створені в цьому районі. В обох керівником є Сергій Шуголь.
У березні 2014 року суд прийняв рішення визнати право власності за трьома фізичними особами на житловий будинок загальною площею 3844,3 кв.м.. Будинок був побудований за адресою вул. Чернівецька 5 в на двох земельних ділянках – площею 0,1000 га та 0,0600 га (кадастрові номери: 6310136600:09:003:0066, 6310136600:09:003:0067). В тому ж році ОСББ багатоквартирного будинку «Воробйові гори 2»також через суд змогло заключити договори на обслуговування будинків АК «Харківобленерго».
У вересні 2014 року прокуратура міста Харкова повідомила, що один з будинків у цьому кварталі було побудовано без документів. «Копії договорів купівлі-продажу земельних ділянок, на яких розташована ця будівля, що не були завірені належним чином, і взагалі, цільове призначення одного з них – садівництво. Будинок не має затвердженого проекту, він не введений в експлуатацію Державною архітектурно-будівельною інспекцією», – йшлося у повідомленні правоохоронців.
В березні 2015 року апеляційний суд скасував рішення про надання права власності фізичним особам на багатоквартирний будинок.
24 червня 2015 року депутати Харківської міськради прийняли рішення затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки приватної власності зі зміною цільового призначення по вул. Чернівецькій, 5-В для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку. Будувати дозволили до кінця 2017 року.
Крім того, у червні 2015 року було створене ТОВ «Воробйові Гори» й зареєстроване за адресою: пров. Шевченківський, 30А. Засновником та директором є Лисенко Сергій Олександрович.
- Информация о материале
Страх и плен. Как ищут попавших в плен и пропавших без вести в Донбассе
Полторы сотни украинских военных до сих пор находятся в плену у сепаратистов «ДНР» и «ЛНР». Жёны и матери почти тысячи без вести пропавших солдат не знают, увидят ли когда-нибудь своих мужей и сыновей. Фокус пообщался с тремя семьями, истории которых уже закончились счастливым возвращением или всё ещё подвешены в воздухе.
Центральная площадь Нововолынска. В полдесятого утра здесь уже людно: бабушка с внучкой в коляске кормят голубей, несколько пар пьют кофе на парапетах, пенсионеры топчутся возле административного здания. Визжа неисправными тормозами, к площади подъезжает грязно-голубая «Славута», оборудованная мощными колонками. Из машины вываливаются четверо парней. «Алкоголь доставать?» — кричит один из них. «Зачем спрашиваешь?» — отзывается второй. Чуть не падая, они бредут по площади и поют: «Ой, смереко, розкажи мені, смереко, чом ти так ростеш далеко, чарівна моя смереко?» В пакете звенят бутылки.
— Четыре месяца я провёл в плену, до этого был на войне. А когда вернулся домой, понял, что ничего не изменилось. Люди так же ходят в кафе и рестораны, пьют, танцуют, веселятся. Я долго не мог с этим смириться. Сейчас уже привык, — говорит бывший командир зенитно-ракетного дивизиона 51-й отдельной механизированной бригады ВСУ Александр Кондысюк.
С Александром и его женой Людмилой еду к ним домой. Александр не из тех людей, в разговоре с которыми сложно вставить слово. Первую часть дороги молчим, затем он сдержанно отвечает на вопросы. Говорит, что после возвращения работает в военкомате. Он бы и хотел вернуться на войну, но после плена командовать дивизионом ему уже не разрешат — подозревают в связях с сепаратистами. Да и жена против.
По данным СБУ, на территориях, контролируемых «ДНР» и «ЛНР», сейчас находятся в плену 155 человек. Это и военные, и гражданские, в том числе волонтёры и журналисты. В списке пропавших без вести 804 человека.
По словам волонтёра Натальи Бояриной, которая занимается поиском пленных, в подвалах Донецкой и Луганской областей остались только украинские офицеры, «спецы», как она их называет.
— Конечно, «та» сторона не хочет обменивать наших офицеров на простых солдат. А для того, чтобы мы могли выставить на обмен их офицеров, их должны амнистировать. СБУ перекладывает это на ГПУ, а ГПУ — на СБУ. Этот спор мог бы решить президент, но до него сложно достучаться. В этом и состоит главная проблема, — рассказывает Боярина.
Родился заново
В случае с пленными и пропавшими без вести формула Льва Толстого срабатывает наоборот. Все несчастливые истории похожи одна на другую, а вот счастливая у каждого своя.
Александр и Людмила Кондысюк живут в небольшой квартире на окраине Нововолынска. Вместе с тремя детьми. О них Александр рассказывает ещё в машине. Потом, спустя два часа, когда он уйдёт на работу, а мы с Людмилой останемся наедине, она скажет, что на самом деле рада тому, что четыре месяца ждала мужа из плена. Они изменили её жизнь. Помирили с сестрой, с которой они не общались несколько лет, и с родителями мужа, которые сначала не приняли Людмилу. Она старше их сына, и у неё есть ребёнок от первого брака. Во втором, с Александром, она родила ещё двоих.
— Как я провожала его на войну? Я же знала, что он военный. Знала, за кого выходила замуж. И если так нужно, что я могла сделать? — говорит Людмила, маленькая блондинка, о которой никогда не подумаешь, что она может выдержать всё.
Александр уехал в марте 2014 года, всё время звонил, а перед Иловайском, как и большинство тех, кто туда ехал, ничего не сказал ни жене, ни родителям.
Его взяли в плен 26 августа. Их бригаду окружили российские танки, и начался миномётный обстрел. Александр показал своим ребятам, как можно уйти через лес, а сам остался. Он был в паре с другом, с которым в Нововолынске жил в одном подъезде, — майором Алексеем Шепелюком. Они лежали в поле рядом, прикрываясь от обстрела, и Шепелюка разорвало на месте.
— Если бы я лёг с другой стороны от него, как сначала и хотел, меня тоже не было бы в живых, — говорит Александр и смотрит исподлобья.
Потом была суматоха, наши и российские солдаты бегали по полю, и кто-то из дивизии Кондысюка увидел, как он лежит ничком на поле, весь в крови и кишках. Так на сайте Минобороны и в новостях появилась информация о том, что Кондысюк погиб. Людмила не читала интернет и не смотрела новости.
Через несколько дней к ней домой пришли отец и брат Александра. Их лица были белыми, они ничего не говорили, только судорожно мотали головами из стороны в сторону. Людмила поняла: они хотят сказать, что Александра нет в живых.
— Я просто упала на пол и начала рыдать. Не помню, что было дальше. Я не могла спать, не могла есть. Никогда раньше не считала себя религиозной, но у нас дома стояли иконы. Я поставила их перед собой и молилась почти всю ночь.
Несколько дней семья и друзья Александра были уверены, что он погиб. Но когда с поля, где его дивизию застал обстрел, вывезли все тела и провели экспертизы ДНК, стало понятно, что тело Александра не нашли.
— Я ухватилась за эту надежду. Говорила его родителям: «Он жив. Раз тело не нашли, значит, он жив. И он же обещал мне вернуться». Не выпускала из рук телефон — боялась, что кто-то позвонит и скажет, что всё-таки нашли тело. В те дни телефон разрывался от звонков родственников и знакомых. Я говорила им: «Не звоните. Не нужно мне соболезновать. Я знаю, что он жив».
Все два часа, которые мы разговариваем с Кондысюками, с нами их младший сын, Рома. Роме полтора года, и когда Александр уходил на войну, его только успели окрестить. Александр то разворачивает Роме конфету, то играет с ним, то берёт на руки. Он сам говорит, что до плена не был таким. Приходил с работы, ужинал и ложился на диван. В плену ему помогли продержаться как раз мысли о семье. Он мечтал повезти детей в парк аттракционов во Владимир-Волынский, а ещё — приготовить на Рождество утку с яблоками по рецепту, который нашёл в старом журнале во время плена. Детей в парк он отвёз уже на следующий день после возвращения, а вырванную страницу с рецептом привёз домой и сам приготовил утку.
Абонент недоступен
— Утром того дня, когда Паша пропал, я проснулась от звона. Встала и увидела, что упал его портрет, который всегда стоял в раме в серванте. Я поняла, что с ним что-то случилось.
Валентина Богайчук рассказывает мне историю поисков своего сына в придорожном кафе в селе Голобы Волынской области. Она то и дело вытирает слёзы, но быстро берёт себя в руки.
Её сын, Павел Богайчук, тоже служил в 51-й бригаде и тоже пропал под Иловайском. Валентина живёт в соседнем с Голобами, совсем маленьком селе Дарьевка. Павел — единственный, кого мобилизовали оттуда. Теперь он считается без вести пропавшим.
— Были ещё два парня, которым пришли повестки. Одного не взяли по состоянию здоровья, а второго — я не знаю почему. Я не гневлю Бога вопросами: «Почему именно мой сын?» Это неважно. Важно только одно: чтобы он нашёлся, — говорит Валентина и снова вытирает слёзы.
Павла мобилизовали в апреле 2014-го. Говорили, что везут на переподготовку на полигон, но уже через несколько недель отправили в зону АТО
Павла мобилизовали в апреле 2014-го. Говорили, что везут на переподготовку на полигон, но уже через несколько недель отправили в зону АТО. В военкомат во Владимир-Волынский его отвёз на своей машине глава сельсовета. Тогда, у ворот своего дома, Валентина видела сына в последний раз. Дала на прощание серебряный крестик, поцеловала и отпустила, думая, что он вернётся через полтора месяца.
Паша звонил маме два раза в день. Подробно рассказывал, где он и чем занимается. А за две недели до Иловайска вдруг стал скрытным.
— Говорил: «Мама, зачем тебе знать, куда мы поедем? Ты всё равно в этом Донбассе ничего не знаешь, не забивай себе голову». Я пыталась спросить, не отправляют ли их на боевое задание, а он отвечал односложно: «Со мной всё нормально. Пора бежать». Так продолжалось до того утра, когда разбился его портрет, а мать впервые услышала в трубке холодное: «Абонент находится вне зоны доступа сети».
Попал на своих
Екатерина Наумова не отправляла сына на войну и поэтому никогда не думала, что будет произносить слова «пропал без вести». Они жили в Лисичанске, и в июле прошлого года, когда обстрелы усилились, решили отвезти бабушку в Харьков. Саша уехал и должен был связаться с мамой, когда проедет блокпосты сепаратистов и окажется на украинской территории. Он позвонил, сказал, что уже проехал первый пост Нацгвардии и у него всё хорошо.
— А через 20 минут мне позвонил с его номера незнакомый человек и сказал: «Ваш сын задерживается». Оказалось, что на втором блокпосту Нацгвардии Сашу остановили случайно оказавшиеся в этом месте айдаровцы. Они назвали его сепаратистом, бабушку вытолкали из машины, а Сашу на его же авто увезли на свою базу в Старобельск.
Екатерина приехала на тот блокпост, встретилась с айдаровцами, и те пообещали отдать сына через несколько дней. В назначенный день её сына на базе не оказалось. Наумовой сказали, что его уже отпустили. Но домой Саша так и не вернулся.
В активном поиске
Людмила Кондысюк развернула операцию по поискам своего мужа после того, как кто-то из знакомых увидел его по телевизору на параде пленных в Донецке. Она не была уверена, что человек на видео — Александр. Он сильно похудел, и на ногах у него были не белые немецкие берцы, в которых он уходил служить, а обычные туфли.
— Берцы сепаратисты отобрали почти сразу. Сказали: «Это ж Америка вас ими снабжает» и забрали. Два дня нас держали на том же поле, где «взяли». Раненых перебинтовали и тоже оставили здесь. А тяжелораненых, по-моему, так и оставили умирать, — вспоминает Александр.
Эти два дня он не знал, что семья считает его погибшим. Ел арбузы и сырую кукурузу — единственное, что было в поле, и не думал ни о чём, кроме того, что происходит в эту минуту.
Потом его и других пленных отвезли в Россию, и уже оттуда — в здание донецкого СБУ. Пленные жили в подвале, спали на металлических полках, а вместо матрацев использовали картон — и то, если повезёт. Их водили на допросы, на которых изо дня в день, из месяца в месяц спрашивали одно и то же: «Видели ли вы, что в Киеве проводят учения американские солдаты?», «Как вы относитесь к тому, что произошло с Крымом?», «Что знаете о военной помощи Америки Украине?».
— На допросах, которые проводили сепаратисты, нас били и унижали. А вот российские спецслужбы действовали тоньше. Обращались как с людьми. Предлагали сигареты и орешки, — вспоминает Александр.
Людмила говорит, что до сих пор не знает всего, что происходило с мужем в плену. Знает, что одного из его сослуживцев били так сильно, что он не мог ходить, и с допросов его забирали на носилках, что к пленным приходил батюшка, который воюет в одном из батальонов сепаратистов. Он был то пьяный, то обкуренный, матерился и предлагал всем исповедоваться. А когда кто-то сказал ему, что не будет, батюшка сломал о его голову деревянный крест. Она не спрашивает мужа о том, что ему пришлось пережить, а сам он может рассказать хоть что-то, только когда немного выпьет с друзьями.
Сразу после видео с парада пленных Людмила бросилась писать заявления куда только можно — в СБУ, ГПУ, милицию, международные правозащитные организации, связалась с волонтёрами и «Офицерским корпусом» переговорщика Владимира Рубана.
— Я решила, что должна постоянно что-то делать, чтобы Саша вернулся. Каждый мой день начинался с обзвона госструктур и волонтёров. В СБУ и ГПУ мне отвечали одно и то же: «Мы приняли запрос, ищем вашего мужа», — говорит Людмила.
Она знала, что пленным дают возможность позвонить домой, и ждала звонка от Александра. Он позвонил только в первых числах сентября, и первое, что сказал: «Я же обещал тебе, что вернусь». Из того разговора Людмила мало что помнит. Она поняла только одно: он жив.
Валентина Богайчук и Екатерина Наумова пока не дождались ни звонков от сыновей, ни подтверждения того, что их уже нет в живых. Они тоже писали запросы во все инстанции и тоже получали отписки. Волонтёры, которые эксгумировали тела похороненных в братских могилах под Иловайском и отдавали биоматериалы на экспертизу ДНК, сказали Валентине, что тела не нашли. Наумовой никто не сказал даже этого. По ложным следам, на которые наводили её телефонные мошенники, она сама ездила на поиски сына к сепаратистам — в Попасную, Рубежное и Первомайск. Каждый раз к ней выходили местные полевые командиры и говорили, что её сына у них нет.
— Звонили по ночам и предлагали привезти Сашу за выкуп. Один раз даже говорили, что они от Рубана и что для возвращения сына нужно 10 тысяч долларов. Я перезвонила в «Офицерский корпус», и там сказали, что пленных за деньги никто не возвращает, что всё это мошенники. Однажды такие аферисты даже обещали вернуть Сашу за три тысячи литров дизтоплива.
Валентине тоже звонили аферисты и предлагали информацию о местонахождении её сына в обмен на деньги. Она каждый раз проверяла их слова через волонтёров, и каждый раз они оказывались обманом. Богайчук говорит, что и поехала бы в непризнанные республики, чтобы найти сына, но не знает, где искать.
— Мне присылали фотографию крестика, который нашли на погибшем солдате. Но это не крестик Паши. Присылали фото татуировок погибших. Но ни одна из них не похожа на его. У него на руке — группа крови. Его ДНК не совпадает с ДНК погибших. Это даёт надежду. Мне говорили, что часть пленных увезли в Россию, а часть работает в шахтах в Донбассе. Может, и мой Паша там. А может, ему удалось сбежать, и он прячется. А может... Я готова ко всему.
Когда Валентина уже обзвонила все ведомства, пообщалась со всеми волонтёрами и связалась даже с Международным Красным Крестом, её поле деятельности сузилось до ожидания. Чтобы делать хоть что-то, она ищет сослуживцев Паши, тех, кто видел его последним.
— Я разговаривала с парнем, который видел сына за десять минут до обстрела, после которого он пропал. Паша и его друг ехали на танке, чумазые от грязи, и улыбались. Друга этого уже нет в живых — тело нашли. А вот ещё один его друг сам связался со мной и сказал, что Паша звонил ему 7 сентября прошлого года, через десять дней после исчезновения, и сказал буквально пару слов — что с ним всё хорошо, но говорить он не может. Я спросила, почему же он не позвонил мне, а этот парень ответил, что, возможно, Паша не хочет, чтобы мне угрожала опасность — все телефоны прослушиваются.
В прошлом октябре Людмила Кондысюк оставила детей, включая грудного Рому, родственникам, сцедила молоко и поехала в Киев на пикет жён и матерей пленных под Администрацию президента. Женщины стояли на холоде и ветру весь день, пока к ним не вышел чиновник и не забрал их требования. Результатов эта поездка не принесла.
Людмила даже общалась с сепаратистами — через волонтёров и лично. Говорит, что умоляла «уполномоченную по правам человека ДНР» Дарью Морозову отпустить её мужа. Давила на жалость, обещала ходить и ставить свечку за её здоровье в церкви.
Открытый финал
В отчаяние Людмила впала перед Новым годом. Смотрела по телевизору праздничную рекламу, видела, как на площади украсили ёлку, и думала, что как встретит Новый год без мужа, так его и проведёт.
— Я знала, что я тебя люблю, но не знала, что так сильно. За четыре месяца это поняла, — говорит Людмила, неожиданно обращаясь к Александру.
В те дни женщина решила, что остаётся только одно: самой ехать в Донецк. Но в самый канун Нового года, 26 декабря, его отпустили. Она не знала о предстоящем обмене, но если бы и знала, уже не поверила бы в него. Неожиданно ей позвонил сам Саша и сказал, что он на свободе и сейчас едет в Киев, а потом домой.
— Автобус с Сашей и его сослуживцами должен был приехать во Владимир поздно ночью. Я убрала, вспомнила, что он любит мясо, и решила приготовить его. Но как? В плену он четыре месяца ел только кашу на воде, и то с перебоями, ему же нельзя сразу давать тяжёлую пищу. Я потушила мясо и подумала: «Что ж я такая страшная к нему поеду?» Заплела косу, сделала на лице «боевой раскрас», надела платье. Было очень холодно, но я не надела шапку.
Пока мы разговариваем, Людмила как будто переживает все события заново. Она плачет, когда говорит об известии о гибели мужа, её взгляд становится стеклянным, когда она вспоминает о своих поисках, а теперь, рассказывая об их встрече, она кажется абсолютно счастливой.
Александр признаётся, что даже подъезжая к дому, не верил, что всё закончилось. Боялся проснуться. Ещё неделю двери их дома почти не закрывались — все приходили поздравить его с возвращением. «Очереди были, как в мавзолей», — подумав, находит подходящую метафору Кондысюк. Людмила пережила такое столпотворение у себя дома уже во второй раз. Первый был четыре месяца назад, когда все думали, что Саша погиб.
У Валентины Богайчук и Екатерины Наумовой пока вместо хеппи-энда открытый финал, а вместо поздравлений от знакомых и объятий с сыновьями — только надежда. Валентина почти каждую ночь встречается с сыном во сне, а Екатерина не перестаёт искать.
— На днях мне снилось, что я открываю дверь, а там он. В брюках от костюма и белой рубашке в клеточку. Смотрит на меня и говорит: «Мама, ты что, не верила, что я вернусь? Война закончилась, и я пришёл домой», — у Валентины снова в глазах слезы. Она говорит, что будет ждать сына столько, сколько ей осталось жить.
Екатерина Наумова знает имена тех, кто в прошлом августе похитил её сына. Сейчас она ищет адвоката, который поможет прижать их к стенке и узнать, куда они дели Сашу. Недавно по интернету с ней связалась внучка слепой целительницы из Сибири. Она сказала, что Саша жив и обязательно найдётся. Нужно только не прекращать поиски.
- Информация о материале
Комерційне харчування
16 вересня інформпростір підірвали фотографії з двох військових частин в Одесі та Львові зі справжнім шведським столом для вояків. У Збройних силах стартував експеримент із впровадження нової системи харчування. Тиждень вирішив зрозуміти загальну ситуацію щодо цих питань у ЗСУ й виявив, що тут наразі такі самі авгієві стайні, як і в усій системі державного управління. І передусім вони мають стосунок до приватних компаній, що годують нині наших армійців.
Без змін від 2002 року
Ситуація з харчуванням ЗСУ від самого початку війни на Сході була чи не найболючішою. Мабуть, нікому не треба нагадувати про голодних солдатів першого періоду конфлікту: цей сором пам’ятають усі. Спочатку проблема вирішувалася виключно зусиллями волонтерів, які фурами тягли на фронт продовольство. Бо ж тоді армія жила згідно з Постановою Кабінету Міністрів № 426 від 29 березня 2002 року під довгою назвою «Про норми харчування військовослужбовців Збройних сил, інших військових формувань та осіб рядового, начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту та Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації», котра аж ніяк не забезпечувала навіть того, що в ній було записане.
Цим документом було встановлено перелік із кількох десятків продуктів, які щодня за будь-яких умов мали отримувати військові. Щоправда, траплялося там багато невідповідностей: наприклад, до раціону входило півкілограма хліба, зовсім не потрібного в такій кількості, зате в ньому не було води; вихід декотрих продуктів, як-от м’ясо, сир чи масло, був надто малий. Але в принципі до переліку включили всі більш-менш потрібні нормальній дорослій людині харчі: крупи, макарони, м’ясо, рибу, сало, яйця, масло, чай, каву, приправи й навіть мед та джем. Проте реальність залишалася далекою від документів.
Родзинкою на торті було те, що перелік не переглядали від 2002 року. А останній перерахунок коштів, які щодня мають бути витрачені на кожного бійця, робився у 2008-му, перед першим великим стрибком курсу долара (від 5 до 8 грн). Тобто із цим списком, який передбачав аж 17 грн на їжу на солдата, наша армія і вступила у війну на Сході.
Але врахуймо, що від 2008 року ЗСУ перестали себе годувати. Так, за каденції міністра Анатолія Гриценка було вирішено, що боротися з постійним тотальним розкраданням армійських харчів повинні наймані комерційні компанії, як це робиться в розвинених країнах. Ідея гарна, бо й справді як по-іншому протистояти всюдисущому крадійству та продажу товарів наліво? Але в українських умовах, як це майже завжди й буває, вона дуже швидко перетворилася на ще одну корупційну годівничку для того ж таки командування ЗСУ. Наявність приватників аж ніяк не убезпечувала солдатів від шахрайських операцій із харчами, внаслідок чого вони мусили споживати малоїстівну бурду. Особливо це стосувалося зони АТО, куди представники комерційних фірм їхати банально відмовлялися.
Схожа ситуація була із сухими пайками, що їх повинні отримувати солдати, коли немає змоги годувати їх нормальною кухнею, тобто під час виконання бойових завдань далеко від району базування, на полігоні, марші тощо. Сухпай, установлений нормами 2002 року, мало відповідав реаліям армії, що воювала. На нього було виділено близько 75 грн.
Зрештою, зусиллями Волонтерського десанту в Міністерстві оборони було пролобійоване прийняття Постанови Кабінету Міністрів України № 252 від 29 квітня 2015 року, що хоча б на рівні нормативних документів вносила деякі позитивні зміни в раціон харчування й склад продуктів. Наприклад, тепер до сухпаю та звичайного денного раціону бійця ЗСУ чи МВС входить вода, замість «легендарної» перловки — овочі або каші з м’ясом, передбачена обов’язкова наявність окремо перших та других страв, збільшена кількість серветок тощо. Вартість набору, зрозуміло, відразу зросла до 100 грн. Одначе ключова проблема — з уже згаданими приватними компаніями-харчовиками — так і не вирішена.
На власний розсуд
Якість харчування в армії за рік трохи зросла: у деяких частинах — дуже, у деяких усе по-старому. Згаданий Волонтерський десант намагається за неї боротися, навіть відкрили гарячу лінію для скарг, проводять постійні інспекції. Але, як визнають самі активісти, доки не буде усунуто системних причин, проблеми з харчуванням ніяк не уникнути.
Отже, як ви зрозуміли, українська армія сама себе не годує — вона лише платить гроші тим компаніям, із якими укладено контракти. Вони самі закуповують продукти, вони ж таки опікуються і процесом приготування їжі, наймаючи для цього цивільних кухарів. Додамо, що дуже часто, за оцінками Волонтерського десанту, щонайменше в половині військових частин усе кухонне обладнання належить приватникам: старе вони просто вивезли чи викинули, а натомість завезли своє. Кухні багато де не забезпечені не те, що нормальним сучасним реманентом, а й простими електроплитами чи м’ясорубками. І якщо постачальник іде із цієї частини, то має повне право вирізати й забрати своє начиння.
Усе це в теорії ніби й не є великою проблемою, якби не тотальна корумпованість державного апарату, котра призводить до порушень чи не на кожному етапі. Страждають від цього ті ж таки солдати, яким доводиться споживати одноманітну, низької якості їжу.
«Щодня вони повинні отримувати ту саму кількість тих самих продуктів, — пояснює Діана Петреня, координатор із харчування Волонтерського десанту в Міністерстві оборони, у своєму Facebook. — Оскільки ці продукти закуповуються постачальниками послуги і, будемо чесні, слабко контролюються під час потрапляння в частину, то якість, м’яко сказати, залишає бажати кращого. А вже якщо врахувати, що готують їх кухарі, які працюють у постачальника і яким, за великим рахунком, пофіг, що там і як у них готується, то переварені макарони, каша-розмазня, те саме меню практично щотижня тощо — цілком закономірний підсумок. Ні, є, звичайно, і винятки, але все одно процес завжди залежить від совісті тієї чи іншої людини. При цьому впливу з боку армії на нього не дуже багато».
А ще згадаймо постійні махінації зі складом харчів, використання так званих норм заміни — радянського пережитку, який дозволяє давати замість продуктів у меню подібні, зі схожою калорійністю. Іноді в цьому й справді є сенс: наприклад, як ти довезеш готове м’ясо в зону АТО? Зрозуміло, треба відправляти туди консерви. Але, користуючись цією нормою, постачальники дуже часто замінюють гречку чи рис перловкою (а що, це ж так само крупа). Або замість реального м’яса чи риби видають консерви просто в частинах, у місці постійної дислокації. І вплинути на це може хіба що командир підрозділу або начальник продовольчої частини, де все діється, — за наявності доброї волі й, головне, неучасті в корупційних схемах. А на подібних замінах можна чимало заробити: за договором ти повинен постачати телятину, реально замість неї видаєш консерви, але гроші тобі платять як за м’ясо. Чи, ще цікавіше, маєш замовити на 2 тис. кКал, то замовляєш на цю суму овочів замість риби чи м’яса. Чистий прибуток.
Іще однією чималою проблемою є харчування в зоні АТО. Адже цивільні кухарі та постачальники абсолютно не палають бажанням їхати під кулі. Тому на початковому етапі війни не поодинокими були випадки, коли цілі з’єднання залишались узагалі без їжі. Тепер розроблено систему постачання харчів до великих тилових центрів на кшталт Красноармійська чи Курахового: їжу або довозять туди, або вже там готують приватники. А звідти на передову доправляють самі військові. Саме тому зараз волонтери МО лобіюють питання повернення штатних військових кухарів у кожну частину, щоб людина відповідала за те, що і з чого вона готує, живучи та харчуючись щодня з тими, для кого це все й передбачено. Тобто з військовослужбовцями.
Сімейний підряд
Та найважливіше питання: що ж це за компанії, котрі годують армію, і кому вони належать? Отже, на цей момент, ЗСУ обслуговують чотири підприємства: ТОВ «ГЕУС-ГРУП», ПП «АРТЕК-СОЮЗ», ТОВ «Укрпродакорд ОР» і ТОВ «АВІКА». Цікаво, що всі вони зайшли на ринок іще 2008 року й жодного разу не змінювалися. Незалежно від ефективності їхньої діяльності та міри виконання угод. Останнього, як ми бачимо, у нормальному обсязі всі ці роки не було, та й зараз усе йде з дуже великим скрипом.
Ще цікавіше простежити, кому вони належать. А зробити це дуже нелегко, бо фірми зареєстровані на абсолютно нікому не відомих осіб без шлейфу, цілком офіційно й легально. Воювати з цими бізнес-структурами дуже складно, бо, з одного боку, їм належить тьма кухонного устаткування, яке ні за що буде купувати в разі усунення приватників. А з другого — їх дуже важко замінити, бо альтернативи в Україні майже немає: ці компанії чітко заточені під армійське харчування. І як визнають у МО, у разі розірвання контракту миттєво їх замінити ніким. Це навіть не кажучи про те, що будь-які зміни щодо харчування в бюджеті наразі блокують у Міністерстві фінансів.
Волонтерський десант намагався проводити власне розслідування, але марно. Ініційоване Тижнем — триває, однак уже зараз, із власних джерел у МО та експертному середовищі, нам відомо, що двох найбільших годувальників армії пов’язують із людьми з Генерального штабу та вищого керівництва МО, що мають підтримку в Міністерстві фінансів. Точніше з їхніми родичами. Ми не можемо наразі називати конкретні прізвища, бо чітких доказів бракує, однак є всі ознаки того, що ці компанії створені високопосадовцями МО спеціально під виграш тендера з харчування армії.
У приватних бесідах представники міністерства нам називали, зокрема, прізвища екс-міністра оборони Михайла Єжеля та командувача Сухопутних військ Анатолія Пушнякова. До речі, ще в серпні 2014 року Генеральна прокуратура висунула першому з них підозру в справі щодо знищення тилового забезпечення української армії. Було відкрито понад 50 кримінальних проваджень. Проте результатів немає досі.
Не менш цікаво те, що інші дві компанії кілька разів у пресі пов’язували не з ким іншим, як із сірим кардиналом часів Януковича Юрієм Іванющенком. Він, подейкують, викупив цей бізнес у тих-таки генералів за часів свого розквіту, у 2010–2011 роках. Мова передусім про так звану компанію АВІКА, хоча наразі чітких документальних свідчень цього нікому знайти не вдалося. У будь-якому разі маємо ситуацію, коли армійське харчування цілком належить чотирьом монополістам, які розділили між собою весь ринок більш-менш відповідно до меж оперативних командувань. Що із цим робити, не знають навіть ті, хто хоче усунути ці компанії зі схеми.
Наразі Волонтерський десант розпочав експеримент із системою харчування в Академії Сухопутних військ у Львові та на базі берегової оборони в Одесі. Його учасники передусім хочуть відійти від системи одноманітної їжі, обмеженої наведеним переліком. Натомість розробили новий, що складається із 248 позицій продуктів, де є і йогурти, і банани, і ковбаси, і м’ясо, і навіть заморожена спаржа.
«У каталозі існує два показники: вартість за добу й калорійність, — пояснює Діана Петреня. — Тобто це спеціально розроблена комп’ютерна програма, у якій начпрод формує меню (рецептура, технологічні карти приготування, калорійність). Він зобов’язаний вибрати певну кількість калорій, а також перше-друге-салат-компот і при цьому зробити замовлення на певну суму для однієї людини. Програма не дозволить не виконати бодай одного з пунктів. Ситуація типу на 3000 кКал узяти 50 мішків капусти не пройде, каталог просто не дасть змоги сформувати заявку на привезення продуктів. При цьому якщо ми сьогодні їмо дешеву ячну кашу й малокалорійні курку з овочевим супом, то, хоч-не-хоч, а доведеться добирати суму й калорії, наприклад ковбасою, сиром, або ще чимось смачненьким».
Окрім того, планується обкатати введення системи індивідуальної електронної картки для кожного військовослужбовця. Щоб стати на облік харчування, достатньо буде провести нею по сканеру в їдальні, а не бігати з папірцем і ставати «на довольствие». Це допоможе уникнути махлювання на кількості людей, що харчуються. «І щодня в нас буде розуміння, скільки саме осіб сьогодні їло, — продовжує Діана Петреня. — Це порятує нас від чаклунських ситуацій, коли згідно з паперами обідало 140 бійців, а насправді 600». Так само в електронному вигляді має відбуватись і процес видачі-прийому продуктів на склад. Заплановано й закупівлю нового кухонного устаткування, що має належати армії.
Волонтери також воліють, щоб МО саме закуповувало продукти. «Але має бути не 100 т крупи, 100 т м’яса тощо, а можливість у межах певної суми замовляти в постачальника будь-яке найменування з каталога, — підкреслює Петреня. — Підвезення ним продуктів — раз на тиждень, швидкопсувних — раз на один-три дні. Кухарів та обслуговуючий персонал набрали в штати підрозділів, частина військових, частина цивільних. Тепер кухарі та обслуга — прямі підлеглі начпрода».
Звичайно, чи вийде щось остаточно змінити в гігантській корумпованій системі МО, залежить від політичної волі найвищого керівництва. А воно наразі не зробило нічого, щоб розірвати корупційне коло в питанні компаній-харчовиків.
- Информация о материале
Страница 692 из 2102
