Главная

Голова Первомайської районної ради Харківської області Володимир Татаренков не вказав у своїй декларації за 2015 рік частку дружини у статутному фонді підприємства у сумі 45 тис грн.

Про це стало відомо з аналізу його декларації про доходи та майновий стан за 2015 рік, яка є у розпорядженні «Наших Грошей».

У своїй декларації Татаренков вказав, що володіє земельними ділянками площею 119 тис кв м, а також часткою квартири в 13 кв м.

Проте, за даними витягу з реєстру прав на нерухоме майно, він особисто володіє магазином-конторою площею 400 кв м у селі Красне Первомайського району.  Цю власність голова райради в декларації не вказав.

Крім того, Татаренков пропустив графу статутних внесків і у себе й у своїй дружини – Татаренкової Ніни Дмитрівни. За даними реєстру юридичних осіб, вона має частку у сумі 45 тис грн. у ФГ «Татаренкової Н.Д». ЇЇ партнерами у цьому бізнесі є діти – Олена та Артем Татаренкові.

Також варто відзначити, що Володимир Татаренков раніше був засновником двох підприємств – ФГ «Київська Русь» та ТОВ «Харківський авіаційний сільскогосподарський комплекс», але після обрання восени 2015 року головою райради його частки були переписані на родичів. Зараз серед засновників першого підприємства є Валерій Володимирович Татаренков, а другого – Артем Володимиович Татаренков.

Голова Первомайської райради у 2015 році задекларував дохід в 315,72 тис грн., з яких 8914 грн. – заробітна плата, 190,4 тис грн. – дохід від відчуження нерухомого майна, 6292 грн.– дохід від підприємницької діяльності та 110,11 тис грн- інші види доходу.

Дохід Ніни Татаренкової склав 917,49 тис грн., з яких 855 тис грн. – це дивіденди. Вона має у власності земельні ділянки загальною площею 67509 кв м, а також житловий будинок 240,1 кв м.

Татаренков має у власності автомобіль «Mitsubishi Padjero Sport» 2008 року випуску та автомобіль «Газ-САЗ 3507», а у власності дружини знаходяться трактор та комбайн. Крім того, вже у лютому 2016 року Ніна Татаренкова зареєструвала право володіння на автомобіль «Audi A8». Тож цей трансопрт Татаренков має буде задекларувати наступного року.

Информация о материале

«На крыльце они предавались блаженному покою. Только пальцы их босых ног порой постукивали по теплым доскам, отгоняя надоедливых мух.

— Если бы это была не роса, а бриллианты, — сказал Пабло, — мы бы разбогатели. Мы бы пили без просыпу всю жизнь.

Но Пилон, несший проклятие педантизма, возразил:

— Тогда бы у всех было много бриллиантов. И они ничего не стоили бы, а за вино всегда надо платить. Вот если бы вдруг пошел винный дождь, а у нас была бы цистерна, чтобы его собирать...»

Джон Эрнст Стейнбек. «Квартал Тортилья-флэт»

Комично уподобляясь легендарным героям Стейнбека, портовая отрасль, усилиями высших кормчих Украины, уверенно движется к столь желанному результату Пабло и Пилона: «А давайте ничего не делать и за это у нас все будет»:

Сдадим, отдадим, отконцессионируем, отарендуем, отмахлюем наши причалы и далее будем только «считать бабки»...

А к нам прийдут ушлые и честные западные инвесторы, они за наши еще советские причалы нам будут пожизненно платить «шаровую ренту»...

Они же нам модернизируют порты, навезут нового оборудования и даже научат работать...

Бюджет будет полниться и множиться, а если нам что-то не понравится или они что-то действительно удачно проинвестируют, то мы и забрать сможем эти их инвестиции...

Дело будет сделано, заживем и запоём. Куда там, Пабло и Пилону!

Предыдущему Министру инфраструктуры А.Н.Пивоварскому так не получилось объяснить, что порты сами по себе не работают, машинки и вагончики просто от нечего делать не «бегают», суда и корабли не плавают от берега к берегу.

1,5 миллиарда долларов инвестиций в портовую отрасль Андрей Николаевич обещал еще к августу 2015-го, массово подписывал разные меморандумы и ждал, ждал... Не дождался... Ушел, обидевшись на непонимание.

Непонимание чего? Вот чего.

  1. Для каждого порта, вагона, судна, машины работает транспортная задача: важно понимание источника возникновения грузопотока для обслуживания, перевозки, перевалки. Если грузовая база украинских транспортников и портовиков максимально сузилась до собственного экспорта, т.е. практически без транзита и немного эпизодического импорта, то исходя из этого и надо строить стратегии развития портов сегодня.
  2. Все экспортные грузы контролируются небольшим количеством ФПГ (не более десятка), и наши порты для них — всего лишь участки вертикально-интегрированного бизнеса, состоящего уже из полной логистической цепочки: автодорога, ж-д, порт, судно и т.д.. То есть (внимание!), или западный (китайский, арабский и пр.) инвесторы приходят со своими грузопотоками и под него модернизируют порт, или там будет хозяйничать отечественная экспортная олигархическая ФПГ, или грузы для первых и вторых будет грузить гос.предприятие — порт. Четвертого не дано. Но проблема-то в том и состоит, что у них (западных или китайских инвесторов) нет собственных грузопотоков (зерно, руда, уголь, лес, глинозем...). Эту важнейшую часть портовой работы им надо будет «утрясать» уже с украинскими ФПГ, давно встроенными «на распил». Причем, от инвестора в этом вопросе надо иметь 100% понимание, что на многие десятилетия (а концессию у нас обсуждают чуть ли не на 50 лет) он будет втянут в долгосрочные вложения на малопрогнозируемом рынке экспортных поставок в полнейшей зависимости от наших «украинских товарисчей».

Вспомним только, что произошло за последние годы с основным экспортным сырьем — углем и железной рудой: сперва резкий, а далее перманентный обвал и последующее балансирование около минуса.

Другого, опять же, не дано. Т.е., если и есть грузы для наших портов, то это только те, что уже есть. За другие надо бороться, их надо привлекать. А это — даже намного более важная задача, чем привлекать инвестиции в порты.

  1. Каждый порт имеет индивидуальные особенности и ресурс развития, поэтому совершенно безответственно, как мантру, утверждать: «Все на продажу, лишь бы продавать...». От Мариуполя до Рени все наши порты требуют внимания индивидуального. Может быть, именно поэтому и фатально не идет приватизация портовой отрасли. В каком-то порту надо дно углублять, где-то новый терминал планировать, а где-то и полностью закрывать объекты порта, отдавая местным властям территории, т.к. грузов для них в достаточном количестве нет — в этом и должна состоять истинная роль чиновников, распоряжающихся судьбами наших портов и портовиков.
  2. На рынке портовых услуг мы прежде всего проигрываем конкурентам в производительности труда в самих портах, отсутствии столь нужной координации между разными видами транспорта, в дикой нерыночной стоимости «услуг» главного портового администратора, т.е. Администрации портов.

Эти четыре пункта — диагноз вялотекущей болезни украинской портовой отрасли. Болезни, которая в любой момент перерастет в агонию и отмирание еще живых частей организма. Стоит опять резко обвалиться цене на железную руду, например, и окажется, что тысячные коллективы базовых портов не готовы самостоятельно к модернизации, борьбе за выживание в сложнейших условиях жесточайшего спада грузопотоков. А готовы только к написанию обращений, стучанию касками о мостовые с требованиями грузов, которых уже нет и не будет...

К сожалению, от прежних портовых властей, обильно обвешанных властью геройскими званиями, должностями и побрякушками, отрасль передана последующим поколениям в откровенно загнивающем виде. Притом, что базовым для экспериментов в отрасли был Одесский порт, он и представляет из себя образец «гниения»: арендованные на будущие десятилетия причалы в дырках и активно разрушаются, сравнительно новые постройки — контейнерный терминал, гостиница в центре города — стоят пустыми и заброшенными; сооружения внутри порта в таком виде, что краска их не касалась с советских времен. Раз за разом многочисленные комиссии сверху грозно утверждают, что обширная аренда «а-ля одесский опыт», кроме массовых многомиллиардных убытков порту и государству, ничего путного не принесла, но у портовых управителей и арендаторов хватает разнообразных средств умело «закрывать рты» любым проверяющим.

А что принесла аренда порту в действительности? Это уже реальность, что последние несколько лет госпредприятие Одесский порт ни одной тонны самостоятельно не перегружает, т.к. «всё идет» через аренду. Притом, что новых грузов для порта нет, в принципе нет. И не было даже в разгар «арендной темы»! Т.е., все те грузы,которые Одесский порт и так мог принимать и отгружать и без всякой аренды, они же перегружаются на арендованных причалах госпредприятия. Для этого в самом порту было все максимально необходимое: причалы, портовики, краны, техника, склады.

Но оказалось, что на привлечении новых грузов и строили свою «привлекательную» для портовых управителей стратегию новые-украинские портовые арендаторы? А им в унисон и сами портовые управители: «Они нам дадут новые грузы, поэтому мы сдадим им всех в аренду!». Но их-то (новых грузов) и не оказалось... Остались обычные, эпизодические, грязные экологически, которые часто категорически нельзя в центре туристического и курортного города грузить и перегружать... Нового нет ничего! Зато есть нагрузка на дороги Одессы, на экологию города, пыль и шум от порта уже бьют все рекорды, а причалы лихо сданы в аренду на десятки лет вперед.

Т.е., сам государственный порт не видит возможности эффективно грузить обычные для него грузы, а арендаторы причалов «эффективно работают», перегружают всё то же самое на государственных причалах и эффективно «закрывают претензии» всем проверяющим от государства. А хуже еще и то, что договора аренды составлены так, что быстро эту «арендную тему» не закроешь. Тут же посыплются иски и претензии от обиженных «инвесторов»... Вот такая мощная стратегия и была воплощена в Одесском порту. Базовом для всей отрасли по экспериментам.

В экономике есть хорошее понятие «символическая эффективность». Это когда эффективность оценивается количеством информационных выбросов; нелепых, но страстных призывов инвестировать в неинвестируемые объекты или созданием пространства информационного фейка вокруг своей работы. Именно так и построена сегодня работа портовой отрасли Украины. Причем, за пустые обещания, оказывается, только хвалят и никто не спрашивает за результаты. Вообще. Не успевают.

Умение рисовать статистику и несбыточные прогнозы, а также маскировать провалы от своей деятельности в портовой отрасли с годами только улучшается. Так же, как и подбор ораторов с улучшенной функцией по разрушению отрасли.

Время идет, грузопотоки в порты падают, что делать — очень остро стоит вопрос. В синергетике это называется точкой бифуркации, т.е. тот момент, когда следующий выбор становится намного менее предсказуемым, когда внешние силы действуют на среду максимально агрессивно. И единственное, что понятно: нельзя отвечать советскими методами максимально административного управления «с одной личностью у руля». А что делать, если эта личность ошибётся, т.к. вообще ни дня не работала до высочайшего назначения в портовой отрасли (а у нас и так бывает)?

А что делать, если другая ответственная личность — коррупционер и всю свою предыдущую деятельность только коррупционными схемами занималась? К сожалению, пока оценка управления портами может быть только такой: сегодня портовая отрасль представляет из себя группку одиозных деятелей, маскирующихся под государственников, для присвоения того оставшегося, что еще может дать оставшийся потенциал советских портов. С условной пользой для государства и граждан Украины. А главная цель деятельности этой группы — обеспечение присвоения другой части советской собственности, т.е. причалов и портовых сооружений, «местными олигархами» или арендаторами украинского портового имущества и успешного паразитирования на гос.собственности.

Именно поэтому портовая отрасль столь привлекательна для доморощенной инвестиционной элиты (способной исключительно на «распилы и откаты»), но малопривлекательна для любых внешних инвесторов. И это также является одним из самых важных тормозящих факторов изменений...

Есть отличная одесская поговорка: «Не можешь плавать, не мучай море».

Нужно прекратить любые пространственные разглагольствования о будущих инвестициях. Они только мешают и отвлекают от создания действительно привлекательных инвестиционных возможностей и программ в портах. Действовать надо самостоятельно, настойчиво и без оглядки на стандартные и изрядно надоевшие сказки об инвесторах.

Нужно немедленно приступить к внедрению стратегии изменений, направленных на повышение эффективности того, что уже есть в портах. Т.е. именно без расчета на будущих инвесторов! Хотя бы на ближайшие несколько лет. А именно: сокращение персонала (даже если будет больно), избавление от избыточных мощностей, территорий, повышение производительности труда, реальные действия по привлечению транзитных грузов в порты и т.д. и т.п..

Необходимо осознать, что новые грузы мы можем привлечь в порты только сами! Никакой инвестор нам их »не принесет на блюдечке». Если у него эти грузы есть, то он их лучше «отнесет на блюдечке» в Констанцу, или в Поти, или в Таллин. Там к грузопотокам относятся лучше. Я имею ввиду беларусские, молдовские, турецкие грузы. Которые уже показали нам всем, куда они (транзитные грузы) могут уходить, если в наших портах им становится неуютно.

Очень хочется верить, что обновленное Министерство инфраструктуры сможет дать нужный толчок уже закостеневшей в коррупции отрасли портов Украины. В противном случае потеря времени будет смертельной для целой отрасли Украины, когда-то гордости Советского Союза...

Информация о материале

В тот момент, когда из Кремля станут рассказывать о том, что великий кормчий отправился в мир иной после тяжелой и продолжительной болезни, а может быть и еще живой дедушка Вова скажет о том, что внутренние проблем РФ требуют сосредоточиться на их решении и все такое, все встанет на место. Кстати, ничего нового в этом нет. Если вспомнить историю WWI, то Германия довольно бодро сражалась с противником на два фронта и даже смогла один из этих фронтов полностью ликвидировать. Казалось бы, теперь можно сосредоточиться на Западном фронте и достичь преимущества за счет освободившихся ресурсов. Но против Германии сработали два фактора. В войну вступили США и внутри самой Германии начала рушиться экономика, что вынудило ее уйти из всех захваченных территорий и, в конце концов, капитулировать перед союзниками. Заметим, это было тяжелое, но очень мудрое решение. Германия получила демилитаризацию и кабальные репарации, но сохранилась как государство со своей территорией и почти полным суверенитетом, а если бы упиралась до последнего – рухнула бы окончательно. Крах Австро-Венгерской империи – тому пример.

В любом случае, «освободители» заметят кардинальные изменения всей ситуации. Пойдут слухи о том, что российские высшие чины уже покинули свои насиженные логова. Куда именно – никто точно сказать не сможет. Руководство войсками будет возложено на замов и прочих деятелей. Начнут затухать каналы защищенной связи и одним прекрасным утром обнаружится полное отсутствие комплексов защищенной связи и РЭБ. Кто-то скажет, что их видели быстро едущими в сторону Изварино и Успенки. Больше видимых изменений замечено не будет, но в этой тишине станет заметно отсутствие жалования и того, что пополнение припасов из РФ прекратилось.

В этот момент камуфлированная публика расколется на две неравные части. Меньшая часть решит, что надо уходить в РФ, а большая, что надо стоять, как стояли. Первыми поймут всю глубину изменений те, кто двинет в сторону российской границы. Там они столкнутся с заслонами из бойцов ВВ, которые станут популярно объяснять, что лучше бы им вернуться к местам постоянной дислокации до особых распоряжений. Но уходящим уже будет понятно, что распоряжений уже не стоит ждать и теперь – каждый сам за себя. В зависимости от соотношения сил, огневой контакт может произойти прямо с этими заслонами. Если отходящая группа будет крупной и хорошо вооруженной, то легко собьёт заслон и пойдет дальше. Хотя, может у ВВ будет приказ не вступать в огневой контакт с крупными группами, а просто давать оперативную информацию по численности группы и направлению ее движения с целью точной идентификации. Их встретит уже давно врытая в землю, на российской стороне, артиллерия. Это пушечное мясо ляжет на месте. Подобные процедуры будут повторяться до тех пор, пока поток «освободителей», желающих прорваться в РФ, не иссякнет. Остальным не останется выбора, и они попытаются самоорганизоваться для перехода в глухую оборону.

Думаю, что в это время пройдет ультиматум ВСУ с требованием о немедленном сложении оружия и сборе для фильтрации в указанных местах. Те, у кого руки по локоть в крови, отвергнут предложение и попытаются проигнорировать это требование. Для этого у них будут некоторые основания, в виде артиллерии, бронетехники и довольно приличного арсенала боеприпасов.

Но мы прекрасно знаем, в какой стране живем, а они живут в еще более веселом месте, где грабят буквально все, что плохо лежит. Короче говоря, быстро выяснится, что кто-то уже позаботился о том, чтобы сбыть топливо местному мирняку. Туда же пойдет и продовольствие со складов. Ситуация перестанет быть томной сразу по истечении срока ультиматума. Кто-то ехидно подначивает о том, что по ахметовским предприятиям никогда не велось артиллерийского огня и в результате они превратились в сплошные базы артиллерии и бронетехники противника. В этой ситуации все встанет на место. Координаты этих объектов давно и хорошо известны, поэтому удары артиллерии будут короткими и точными. Наверняка, мы увидим в работе и авиацию. После этого, сплошная линия обороны перестанет существовать и станет очаговой.

Кто-то может вспомнить оборону Гиркиным Славянска или то, что штурм Донецка так и не состоялся, ибо «ихтамнеты» прикрылись мирняком, а ВСУ не имела приказа выбивать это из городов. Этот кто-то может решить, что штурм Донецка или Макеевки будет выглядеть чудовищным побоищем и Украина на это никогда не решится, а посему – сидеть в обороне можно месяцами, если не годами.

Но тут надо понимать, что ВСУ уже далеко не те, что были в 2014 году, а самое главное, города зачищать будет не ВСУ, а Нацгвардия. По нашему ощущению, Нацгвардия сколачивается и оснащается опережающими темпами, относительно армии. Достаточно вспомнить, сколько постоянных учений, с участием специалистов США, Канады, Великобритании, Польши и других стран идет на Яворивском полигоне Львовской обл. Туда зашло уже непонятно сколько техники этих стран, и мы ничего не знаем о том, что она вышла обратно в Европу. Там, кстати, были замечены те самые «Джавелины» и много прочих интересных вещей. Так вот, на этом полигоне занимается только Нацгвардия. Военные работают на Широком Лане и других полигонах. Последняя информация, которая прошла в прессе, гласит о том, что к обучению спецназа Нацгвардии подключились и специалисты ФБР.

Из всего этого напрашивается вывод о том, что ВСУ сработают неким тараном, а потом вся работа ляжет на плечи Нацгвардии, к чему она постоянно и упорно готовится. Похоже на то, что мы сейчас получаем структуру, которой не имел никто, на территории пост-совка, а возможно и на территории Европы. Заметим, в последней фазе войны нацгвардия почти не задействована, хотя она практически полностью упакована новейшей техникой и вооружениями. Очевидно, что ее готовят к решительным действиям, но их характер очень отличается от того, что делают ВСУ. Это говорит о том, что зачистка лугандона будет жесткой и очень силовой. Там мы впервые увидим то, к чему ее готовят. А потом будет Крым. Он будет слит в еще более сложной для РФ ситуации, а потому, будет проходить быстрее, но не менее жестко.

Это я к тому, что не бросившие оружие и не сдавшиеся перейдут в разряд пушечного мяса просто как скот на бойне. За два года войны сантиментов уже не осталось и «освободители» будет выкашиваться рутинно и окончательно. Кстати, Ленцовы и прочие господа, которые способны дать свидетельские показания в Гааге по механизмам необъявленной войны, станут массово гибнуть в автомобильных катастрофах, выпрыгивать с балконов и получать сердечные удары. Тем не менее, это будет то самое пушечное мясо, о котором мы вели речь еще в первой части.

В завершении просто отметим, что индийские философы в чем-то правы, говоря о жизни сегодняшним днем. Только у нас, европейцев, другой менталитет, а потому и акценты мы расставляем несколько иначе. Надо ценить сегодняшний день, но о завтрашнем  следует обязательно подумать. Судьба спецназовца Ерофеева показывает простую вещь. Если бы он спокойно сидел в украинской тюрьме, то лет через 10 вышел бы на свободу, когда все уже закончится и он никому не будет нужен. Но он вернулся домой, где очень быстро переехал в морг с пулями в затылке и сердце. Наверняка, он жил одним днем и не думал о том, что будет завтра. Теперь у него нет ни завтра, ни сегодня.

Информация о материале

Багато в чому корупція стає визначальною характеристикою 21 століття.

Так само, як 20 століття характеризувалося великою ідеологічною боротьбою між демократією, фашизмом і комунізмом.

Нині більшість країн світу визнають легітимність демократії і принаймні створюють видимість проведення виборів на конкурентній основі.

Що реально відрізняє одну політичну систему від іншої?

Міра, наскільки правлячі еліти прагнуть скористатися владою на службу загальним інтересам суспільства чи просто збагачують себе, своїх друзів і членів своїх сімей.

Від Росії та Венесуели до Афганістану та Нігерії - всі країни проводять вибори, які з певним рівнем демократичної легітимності продукують їм лідерів.

З Норвегією, Японією чи Великою Британією їх різнить не так демократія, як якість уряду, яка, своєю чергою, залежить великою мірою від рівня корупції.

Корупція шкодить життю у різний спосіб. З економічного погляду вона забирає ресурси від їх найбільш продуктивного використання, діючи як регресивний податок, що підтримує спосіб життя еліт коштом всіх інших.

Найкращих і найталановитіших корупція спонукає витрачати свій час на ігри з системою, а не на інновації чи створення нового багатства.

З політичного погляду корупція підриває легітимність політичних систем, даючи елітам альтернативні до справжнього демократичного вибору способи утримання влади. Коли люди сприймають авторитарні уряди як ефективніші, ніж корумповані демократичні, то це шкодить перспективам демократії.

Проте явище, якому дали назву «корупція», містить широкий спектр поведінки, економічні та політичні наслідки якої сильно різняться.

Вражає те, що попри всі академічні зусилля у вивченні корупції досі нема загальновживаної термінології для різних форм корупції. Перш ніж взятися за корупцію, ми потребуватимемо певної концептуальної ясності щодо того, що це таке, і як це співвідноситься з більш широкою проблемою доброго уряду.

Корупція як сучасний феномен

Корупція може існувати в багатьох контекстах: від хабарництва в спортивній організації до крадіжки секретаркою офісних ресурсів. Тут я збираюся зосередитися на політичній корупції, яка стосується зловживання службовим становищем задля особистої вигоди.

Передусім треба зауважити, що корупція є сучасним феноменом. Самі терміни «громадський» і «приватний» існували не завжди.

У середньовічній Європі режими були тим, що Макс Вебер означає як «патримоніальний». Тобто влада вважалася різновидом приватної власності, яку можна було передавати у спадок нащадкам як частину родового маєтку.

У династичні часи король міг віддати як весільний подарунок цілу провінцію з усіма її мешканцями сину або дочці, бо вважав свій домен приватним володінням. У такій ситуації нема сенсу говорити про суспільну корупцію.

У 16 і 17 століттях поступово виникла концепція, за якою правителі не просто володіли своїми доменами, але були хранителями ширшого суспільного інтересу.

Теоретики Гуго Гроцій, Жан Боден, Томас Гоббс і Самуель фон Пуфендорф почали доводити, що правитель міг бути законним сувереном не за правом власності, а завдяки соціальному контракту, за яким він захищав публічні інтереси, насамперед - загальний інтерес щодо миру та безпеки.

Саме розуміння існування потенційного конфлікту між публічними і приватними інтересами виникло з появою сучасних європейських держав.

У цьому плані Китай випереджає Європу майже на 1 800 років. Це була одна з ранніх цивілізацій, що розробила концепцію імперсональної держави як охоронця колективного публічного інтересу.

Сьогодні жоден правитель не посміє публічно стверджувати, що він «володіє» територією, якою править. Навіть традиційні монархи, як ті, що є в арабському світі, заявляють, що вони служать широкому публічному інтересові.

Отже, ми маємо справу з феноменом, який політологи назвали «нео-патрімоніалізм»: політичні лідери вдають, що є сучасними служителями загального блага в політичних системах з парламентами, міністрами і бюрократією.

Проте реальність така, що еліти йдуть в політику отримувати ренту чи ресурси і збагачувати себе та свої сім'ї за рахунок всіх інших.

Сучасна держава, яка прагне сприяти суспільному добробуту і ставиться до своїх громадян безособово, є утворенням не тільки недавнім, а й внутрішньо крихким. Причиною цього є людська природа. Люди є соціальні істоти, але щодо сім'ї та друзів їх соціальність набуває доволі специфічних форм фаворитизму.

Вимога ставитися до людей на імперсональній основі або найняти незнайомця, який має більше кваліфікації, ніж родич чи друг, не є природною для людей.

Сучасні політичні системи створюють стимули і пробують соціалізувати людей в різні форми поведінки. Але оскільки фаворитизм є природним інстинктом, то існує постійна небезпека рецидиву - те, що я означив як «репатріомоніалізація».

Часто люди, що живуть в багатих розвинених країнах, дивляться зверхньо на пронизані системною корупцією країни - так, ніби це девіантні випадки. Але річ у тім, що донедавна, кілька століть тому, не було сучасних некорумпованих держав.

Перехід від патріомоніального стану до сучасного імперсонального - складніший процес, ніж перехід від авторитарної політичної системи до демократичної.

Навіть якщо протягом людської історії більшість країн були патріомоніальними, між ними все ж були великі відмінності в плані якості управління. Тому нам треба вказати на певні тонкі відмінності між типами і рівнями корупції.

Tипи корупції

Існують два окремі явища, пов'язані з корупцією, і вони не ідентичні. Перше - створення та отримання ренти, друге - патронат або клієнтелізм.

Формально рента в економіці визначається як різниця між витратами на забезпечення виробництва товару або послуг і його ціною. Одним з найважливіших джерел ренти є дефіцитність: рента на природні ресурси існує тому, що ціна продажу нафти набагато перевищує витрати на її видобуток із землі.

Рента також може бути створена урядами штучно. Багато з найбільш звичних форм корупції обертається навколо здатності уряду створювати штучний дефіцит, використовуючи ліцензування або регулювання.

Запровадження тарифів на імпорт обмежує імпорт і породжує ренту для уряду. Одна з найпоширеніших форм корупції у всьому світі є на митницях, де митник може взяти хабар за зменшення обов'язкового мита або за прискорення процесу розмитнення, щоб імпортер вчасно отримав свої товари.

Легкість, з якою уряди можуть створювати ренту за рахунок повноважень на оподаткування чи регулювання, змусила багатьох економістів загалом засудити ренту як спотворення ефективного розподілу ресурсів на ринках і розглядати створення ренти та її розподіл як синонім корупції.

Здатність уряду генерувати ренту означає, що багато амбітних людей як спосіб досягнення заможності виберуть радше політику, а не підприємництво.

Хоча рентою можна зловживати, її усе ж можна використовувати цілком легітимно, що ускладнює її денонсування. Найочевидніший тип «доброї» ренти - патент чи копірайт, за допомогою якого уряд надає творцю ідеї або творчої роботи виняткове право на будь-які доходи, що можуть виникнути протягом певного часу.

Економісти Муста Хан і Джомо Кваме Сундарам вказують, що багато урядів Азії сприяли індустріалізації, дозволивши привілейованим фірмам генерувати надприбутки - за умови, що вони будуть вкладені назад новими інвестиціями.

Хоч це й відкрило двері масштабній корупції та зловживанням, але це також працювало як засіб стимулювання швидкого зростання зі швидкістю, можливо, вищою, ніж за умови продукування прибутків лише ринковими силами.

Всі державні регуляторні функції створюють штучні дефіцити, а отже, ренти. Ми можемо сперечатися щодо відповідного рівня регулювання, але людей, що хотіли б цілком відмовитися від цих функцій, небагато. Створення і розподіл ренти урядами великою мірою переплітається з корупцією, але не є тим самим явищем.

Другим явищем, яке часто ототожнюється з корупцією, є патронаж або клієнтелізм.

Патронаж передбачає відносини, що охоплюють взаємний обмін послугами між двома людьми різного статусу і влади. Зазвичай клієнтові надається протекція в обмін на його лояльність і політичну підтримку.

Протекція, надана клієнтові, - це не щось корисне для суспільства, а благо, яке можна привласнити: влаштування на роботу в поштовому відділенні, різдвяна індичка чи перепустка з в'язниці для родича.

Патронаж відрізняється від клієнтелізму масштабом.

Патронаж - це стосунки одного з одним, між патронами і клієнтами. Вони існують у всіх режимах: і в авторитарних, і в демократичних.

Клієнтелізм - це обмін між патронами і клієнтами великомасштабним протегуванням, часто - вимагаючи ієрархії посередників. Клієнтелізм існує переважно в демократичних країнах, де треба мобілізувати багато виборців.

Клієнтелізм вважається злом і відхиленням від доброї демократичної практики з кількох поглядів. Вважається, що в сучасній демократії громадяни повинні голосувати на підставі обіцянок політиків щодо широкої публічної політики.

Тобто такі вибори мусять відображати думки широкого загалу про те, що добре для всієї політичної спільноти, а не тільки те, що добре для одного виборця.

Звичайно, в розвинених демократіях виборці голосують, виходячи з власних інтересів. Програми, орієнтовані на одну групу громадян, є правомірними в термінах широких принципів справедливості чи загального блага.

Разом з тим цільові програми мусять застосовуватися безсторонньо не до окремих осіб, а до широких класів людей. Цільові переваги для окремих осіб є поганими з погляду соціальної справедливості.

У клієнтелістських системах редистрибутивні програми на підтримку всіх бідних допомагають тільки тим бідним, що підтримують певного політика. Це послаблює підтримку ефективної універсальної політики і зберігає соціальну нерівність.

Проте, є підстави вважати, що клієнтелізм є ранньою формою демократичної залученості. У США та інших країнах він був способом мобілізації бідних виборців, заохочуючи їх таким робом до участі в демократичній політичній системі.

Порівняно з програмним голосуванням це було квазіоптимально, але поки політики почувалися зобов'язаними надавати деякі пільги в обмін на політичну підтримку, це забезпечувало певний рівень відповідальності.

Цією стороною клієнтелізм відрізняється від більш деструктивної форми корупції, за якої політик просто краде з державної скарбниці на користь своєї сім'ї без жодних зобов'язань надати послуги для людей. Проблема клієнтелізму в тому, що він не обмежується механізмом отриманням голосів, а переростає в розкрадання.

Остання концептуальна відмінність, яку треба зазначити, - відмінність між корупцією і низьким рівнем державної спроможності. У розвинутих спільнотах «боротьба з корупцією і належне врядування» стало популярним гаслом, і деякі люди сприймають добре управління і відсутність корупції як еквіваленти.

Насправді вони різні. Бюрократія з бездоганною репутацією може бути некомпетентною, а корумпована може надавати добрі послуги. Класичний випадок - французький міністр Талейран: корумпований, але талановитий дипломат.

Крім низького рівня корупції, добре управління вимагає спроможності держави - людських, матеріальних та організаційних ресурсів, необхідних урядам для ефективного використання своїх мандатів. Це пов'язано з професійністю чиновників та достатністю наданих їм повноважень для виконання завдань.

Корупція, звичайно, підриває спроможність держави, тож фахові бюрократи менше схильні до хабарництва. У всьому світі зазвичай є тенденція до кореляції між низьким рівнем корупції і високою спроможністю держави. Але щоб дістати добре врядування, треба зробити набагато більше, ніж просто побороти корупцію.

Різниця між корупцією і низьким рівнем спроможності держави дає змогу краще зрозуміти відмінності між наслідками корупції в країнах всього світу.

Згідно із світовими індикаторами управління Інституту Світового банку за 2014 рік, у категорії боротьби з корупцією Китай посідає 47-му позицію, залишаючись позаду Гани і випереджаючи Румунію. З іншого ж боку, Китай має великі державні спроможності. У категорії ефективності державного управління він перебуває на 66-й позиції, тоді як Румунія - 55-та, а Гана - 44-та.

Це підтверджує поширену думку про те, що китайський уряд має чималі спроможності досягти поставленої мети, незважаючи на тотальну корупцію.

Важливим є також передбачуваність і масштаби корупції. Якщо власники бізнесу сподіваються платити 10% від вартості угоди у вигляді хабарів, вони можуть розглядати це як своєрідний податок, який є менш шкідливим для інвестицій, ніж 75-відсотковий чи довільно змінний з року в рік рівень хабарництва.

Подолання корупції

Перше покоління антикорупційних заходів, ухвалених в середині 1990-х років фінансовими інституціями, містило амбітні зусилля, спрямовані на капітальний ремонт систем держслужби: стимулювання посадових осіб збільшенням дисперсії зарплати і встановлення формальних критеріїв набору та службового просування.

Ці заходи мали невеликий ефект. Проблема полягала в очікуваннях, що корумповані уряди будуть самі стежити за дотриманням ними ж правил й імплементувати бюрократичні системи, які розроблялися в багатих країнах.

Пізніші зусилля фокусувалися на боротьбі з корупцією через прозорість і підзвітність, тобто на підвищенні контролю за поведінкою агента і створенні позитивних і негативних стимулів для кращої відповідності цілям установи.

Це набуло різних форм: встановлені в класах камери, які б гарантувати прихід вчителів на роботу, ухвалення бюджету за участю громадян, сайти, де громадяни можуть повідомляти про чиновників-хабарників.

Оскільки урядам не можна довіряти контроль за ними ж, громадянське суспільство часто брало на себе функції сторожового пса, вимагаючи підзвітності. Антикорупційні комісії та спеціальні прокурори, якщо їм надати достатньо автономії, як в Індонезії та Румунії, також показали певну успішність.

Ці пізніші спроби, однак, були успішними не всюди. Самі по собі ініціативи з прозорості не гарантують змін в поведінці уряду.

Так, у країнах, де клієнтелізм організовується за етнічною ознакою, спів-етнічні часто толерують лідерів-злодіїв. Деінде громадяни можуть обурюватися новинами про корупцію, не знаючи, які конкретно політики чи чиновники відповідальні за це.

В інших випадках успіхи в покаранні окремих політиків недостатні, щоб змінити нормативну базу, за якої всі представники політичного класу сподіваються отримати прибуток від своєї посади.

Врешті-решт, антикорупційні кампанії можуть зашкодити, порушивши неформальні домовленості та особисті відносини, що лежать в основі інвестицій і торгівлі.

Без формальних прав власності й дотримання виконання контрактів системою судів парадоксальний короткостроковий ефект переслідування корумпованих чиновників може стримати притік інвестицій і зменшити зростання економіки.

В основі індиферентного успіху дотеперішніх заходів з прозорості та підзвітності у боротьбі з корупцією лежить одна істина. Джерело корупції є глибоко політичне.

Без політичної стратегії будь-яке рішення на подолання цієї проблеми приречене на провал. Корупція в різних її формах - патронаж, клієнтелізм, пошук ренти і відверта крадіжка - працює на благо наявних у політичній системі стейкхолдерів, які загалом є дуже потужними гравцями.

Читання їм лекцій про користь доброго врядування чи створення формальних систем, призначених для роботи в сучасних політичних системах, не чіпатиме їхні стимули, тому матиме малий трансформаційний ефект. Ось чому самі по собі ініціативи з транспарентності часто не спрацьовують.

Громадяни можуть бути обурені новинами про корупцію, але якщо нема механізмів колективних дій для того, щоб відбулися зміни, вони не відбудуться. Існування демократичної системи не гарантує, що гнів громадян перетвориться в дію. Для витіснення з влади вкорінених у неї стейкхолдерів потрібні лідерство і стратегія.

Щоб це здійснити, не досить зовнішнього тиску, технічної допомоги чи морального пресингу. Антикорупційні комісії і спеціальні прокурори, які посадили за ґрати корумпованих чиновників, зробили це тільки тому, що мали підтримку громадян.

Американський досвід

Політичний характер корупції та обов'язкову політичну природу процесу реформ можна проілюструвати на досвіді Сполучених Штатів у 19 столітті. В той період американські політики не сильно відрізнялися від політиків в сучасних демократичних країнах, що розвиваються, - Індії, Бразилії та Індонезії.

Від 1820-х років Штати починають розширювати виборче право на залучення всіх білих чоловіків, що суттєво збільшило електоральну базу і поставило перед політиками виклик мобілізації бідних і погано освічених виборців.

Рішенням, яке дало про себе знати після президентських виборів 1828 року (до влади прийшов Ендрю Джексон), було створення великої клієнтурної системи. Обрані політики призначили своїх прихильників на пости в бюрократії або надавали їм індивідуальні винагороди.

Ця система, відома як система розподілу державних посад за послуги або система патронажу, характеризує американський уряд протягом наступного століття від найвищих відомств і до місцевих поштмейстерів у кожному місті чи містечку.

Як і інші клієнтурні системи, патронаж призвів до вражаючих рівнів корупції, особливо в Нью-Йорку, Бостоні і Чикаго, де поколіннями правили політикани. Ця система почала змінюватися у 1880-х роках внаслідок економічного розвитку.

Нові технології, такі як залізниця, перетворювали країну з переважно аграрного суспільства на міське індустріальне. В середовищах бізнес-лідерів і нового громадянського суспільства зростала потреба більш сучасної форми правління, яка б віддавала перевагу чеснотам і знанням, а не політичним зв'язкам.

Після вбивства у 1881 році новообраного президента Джеймса А. Гарфілда, яке скоїв потенційний претендент, збентежений Конгрес ухвалив закон Пендлтона.

Згідно з ним було створено комісію США з питань держслужби і встановлено принцип, за яким державні посадовці повинні обиратися на підставі чеснот. Проте збільшенню кількості класифікованих посадових осіб чинили сильний опір, і аж до закінчення Першої світової війни ця практика не стала широко розповсюдженою.

Окремі муніципальні політиканські машини, такі як Тамані-Гол в Нью-Йорку, не були повністю демонтовані аж до середини 20 століття. Американський досвід висвітлює низку особливих рис - і корупції, і реформування корумпованих систем.

По-перше, причини, які призвели до створення клієнтурної системи, були суто політичними. Політики дістали свої посади завдяки своїй здатності розподіляти патронаж. Вони не мали жодного стимулу голосувати за щось таке, як закон Пендлтона, який би забрав ці привілеї.

Єдиною причиною його ухвалення була трагічна подія - вбивство Гарфілда, яка мобілізувала громадську думку на підтримку більш сучасної урядової системи.

По-друге, реформа системи була так само політичною. Ера прогресивізму стала свідком появи великої коаліції реформ, утвореної з бізнес-лідерів, міських реформаторів, фермерів і звичайних громадян, які були ситі системою патронажу.

Це вимагало сильного керівництва від таких політиків, як Теодор Рузвельт, який був головою комісії США з питань держслужби. Це також вимагало чіткої програми реформ, яку готували інтелектуали Френк Гуднов, Дорман Ітон та Вудро Вільсон.

Нарешті, реформа йшла разом з економічним розвитком. Індустріалізація в США створила нові соціальні групи: лідерів бізнесу, що потребували ефективних державних послуг, краще освічений середній клас, який міг мобілізуватися заради реформ, низові організації груп громадянського суспільства.

Висновок

Американський досвід є свідченням того, як можна досягти прогресу в боротьбі з корупцією в сучасних суспільствах. Реформа - це завжди питання політики.

Вона потребує формування широкої коаліції груп, які виступають проти системи корумпованих політиків. Низова активність на користь реформ може виникнути спонтанно, але без доброго лідерства та організації такі настрої не спричинять змін. Реформа також має соціально-економічну основу: часто економічне зростання продукує нові класи і групи, які хочуть більш сучасної політики.

Америка вказує на ще одну особливість зусиль в боротьбі з корупцією.

Контроль за корупцією був сильно пов'язаний із зусиллями, спрямованими на зростання спроможності держави. Період появи індустріальної економіки характеризується також величезним підвищенням рівня освіти, особливо вищої, яке продукувало новий клас фахівців, що працювали у приватному бізнесі та уряді.

Однією з перших державних установ, які зазнали модернізації наприкінці 19 століття, було Міністерство сільського господарства США. Воно скористалося поколінням професійних агрономів, навчених на численні земельні гранти в університетах, що виникали по всій території Сполучених Штатів.

Міністерство, своєю чергою, було результатом далекоглядного закону Моррілла від 1862 року, який шукав шляхи підвищення продуктивності сільського господарства серед іншого через підвищення рівня вищої освіти.

Реформувати бюрократію на основі патронажу було б неможливо без доступу до людського капіталу, репрезентованого поколінням освічених чиновників.

Кожне важливе реформаторське зусилля, спрямоване на створення сучасних державних бюрократій в Німеччині, Великобританії, Франції, Японії, супроводжувалося паралельними зусиллями з модернізації системи вищої освіти в такий спосіб, що це приносило користь державному управлінню.

Нині інституції фінансування розвитку фокусуються на допомозі в наданні загальної початкової та середньої освіти і переважно відмовилися від підтримки елітної освіти. Причини цього зрозумілі, але вони не відповідають історичному досвіду модернізації держави в тих країнах, які стали багатими у ранні епохи.

Цей загальний огляд історичних зусиль у побудові сучасних некорумпованих адміністрацій допускає, що цей процес буде розширюватися, і його характеристикою стане довготривала політична боротьба. На щастя, наявність сучасної бюрократії не є необхідною умовою економічного розвитку.

На ранніх стадіях економічного зростання жодна з сьогоднішніх багатих країн не мала ідеально чесного уряду - ні Британія і США в 19 столітті, ні Китай сьогодні. Корупція і слабке державне управління - перешкода для економічного зростання, але економічне зростання може відбутися і в суспільствах з поганим управлінням.

З часом воно продукуватиме соціальні умови, які уможливлять урядову реформу. Можливо, це песимістичний висновок, враховуючи, що зараз держави-рантьє і клептократичні уряди є джерелом міжнародного конфлікту і нестабільності. Однак це також і реалістична оцінка, зроблена на підставі історичних даних.

Информация о материале

Украина остается страной перманентных выборов. Это свойственно государствам, подвергающимся болезненным трансформациям и имеющим признаки переходной демократии. При таких обстоятельствах добавленная стоимость центрального органа администрирования выборов является крайне высокой.

Если в 2014 г. невозможность перезагрузить ЦИК имела политико-правовые аргументы, то с зимы 2015-го они утратили какое-либо рациональное зерно. Члены комиссии стали заложниками ситуации с «чемоданным настроением на выход», что влияло на их работу и лишало коллегиальной проактивной позиции при кризисных ситуациях. Конечно, о реформе аппарата ЦИК, технологическом обеспечении или работе в цифровом формате нечего и говорить, хотя у Украины есть все шансы реализовать самые амбициозные проекты в этой области, в частности — и за счет международной технической помощи. Впрочем, никто не хочет инвестировать в процессы, которые неизвестно кто и насколько долго будет возглавлять. Кроме того, доверие граждан к комиссии не так уж высоко, что не способствует и доверию к институту выборов в целом.

Тема ЦИК постоянно поднималась в медиа, на уровне экспертной среды, но 12 из 15 ее членов (срок полномочий которых формально истек 1 июня 2014 г.) продолжали занимать свои должности. Это безосновательно сакрализировало комиссию, хотя в правовом государстве с понятной системой управления и принятия решений функции ЦИК исключительно сервисные: организовать выборы и установить их достоверные результаты, а также осуществлять контроль или управление сопредельными процессами, такими как ведение государственного реестра избирателей, просвещение или обучение потенциальных членов комиссий низшего уровня.

Политико-правовой этап

25 мая 2014 г. в Украине состоялись выборы президента. На фоне аннексии Крыма и начала военных действий с участием Российской Федерации в Донбассе отсутствие главы государства, официально избранного на прямых выборах, делало позицию Украины весьма уязвимой. Россия не признавала и.о. президента после бегства В.Януковича. Результаты выборов должна была установить ЦИК, срок полномочий которой заканчивался до выполнения всех процедур подведения итогов, а именно — 1 июня 2014 г. Парламент принял политико-правовое решение и изъял из закона о ЦИК запрет принимать участие в заседаниях членам комиссии после завершения семилетней каденции. Таким образом, комиссия как коллегиальный орган получила право продолжать свою работу согласно букве закона на период до назначения нового состава.

После объявления результатов выборов президента Украины начался процесс развала парламентской коалиции. Внеочередные выборы Верховной Рады были условием для начала системной перезагрузки власти за счет изъятия из политических процессов сторонников В.Януковича. Все понимали, что парламент предыдущего созыва, в котором сохранялось представительство Партии регионов, Коммунистической партии, Блока Литвина, быстро приходит в себя. Тем временем готовность депутатов пойти на выборы не была последовательной. Замену 12 членов ЦИК обсуждали на политическом уровне. Оппоненты проведения внеочередных парламентских выборов начинали открыто шантажировать: голоса за отставку 12 членов найдутся, а вот за назначение — нет. Именно этот нюанс мог привести к срыву кампании в целом, и потому процесс обновления Центризбиркома отложили.

Комиссию, в которую входили представители разных политических групп, в том числе и предыдущей политической эпохи, жестко не критиковали, ведь президентские выборы 2014 г. показали способность ее членов работать в новых условиях и при новых вызовах, в частности и относительно безопасности. Автор этого материала была свидетелем совещаний на площадке Совета национальной безопасности и обороны, на которых Жанна Усенко-Черная отчитывала руководителей Госспецсвязи за безволие во время транспортировки бюллетеней в Донбассе, или же МВД — за то, что членов ОИК кое-где «охраняли» милиционеры-сепаратисты.

Трудно предположить, чтобы хоть кто-нибудь из членов комиссии сознательно пошел на риск фальсификации или манипуляций. Ведь общество превратилось в обнаженный нерв, переживало потерю своих граждан на Востоке, аннексию Крыма, угрозу широкомасштабной войны, сотни тысяч переселенцев бросали свои дома. ЦИК превратилась в орган администрирования кризисных выборов и рефлекторно-автоматически решала текущие вопросы — закрытие доступа к персональным данным граждан на оккупированных территориях, доставку бюллетеней в прифронтовые зоны, консультирование членов комиссии, работавших под угрозой физической расправы антиукраинских групп. Впрочем, комиссия не совсем справилась с проблемами предотвращения подкупа, просвещения избирателей или реагирования на жалобы.

Профессиональная деформация

В 2015-м у парламентских фракций и главы государства было восемь месяцев на то, чтобы до начала очередных местных выборов согласовать политическую составляющую решения о переизбрании 12 членов ЦИК. Интерес общественного и политического сектора к теме ЦИК поостыл, а резонансные выборы в 205-м черниговском округе обвалили рейтинг доверия к комиссии. Кризис восприятия еще больше заострился на фоне местной кампании. С одной стороны, парламент проголосовал за закон о выборах, который содержал много неуместного, что принудило ЦИК разъяснять его нормы. Фактически комиссия занималась нормотворчеством, хотя в ее полномочия это и не входило. Тем временем разъяснения, имеющие официальный характер и обязательные для всех участников выборов, были неоднозначны. Локальные выборы часто более остры и конфликтны, чем общенациональные, поэтому комиссии надо было очень быстро реагировать, дабы воспрепятствовать срывам. Этот коллегиальный орган утратил динамику в работе, а часть членов демонстрировала признаки профессиональной деформации и эмоционального выгорания. Позиция относительно большинства вопросов, беспокоивших общество, сводилась к соблюдению буквы закона и не особенно активным реакциям на кризисные ситуации во время выборов в 205-м округе, а позже — и местных.

В 2015 г. мяч в игре по замене членов ЦИК находился одновременно на двух полях: парламентских фракций и групп, а также президента. Последний на встрече с общественными экспертами по вопросам выборов в 205-м округе заявил, что четырежды обращался к парламентариям, однако они не дали своих предложений. С конца лета партии начали официально присылать представления и выбили мяч на поле президента. 16 ноября 2015 г. Высший административный суд Украины, по иску Олега Ляшко, признал противоправной бездеятельность главы государства относительно невнесения кандидатур в состав ЦИК, однако решение суда исполнено на тот момент не было. После завершения всех этапов очередных местных выборов с заявлением о необходимости обновить состав ЦИК выступили общественные и экспертные организации. Впрочем, отреагировать главе государства помешал затяжной парламентско-правительственный кризис.

Но после обнародования «амбарной книги» Партии регионов, где были указаны миллионы долларов, которыми незаконным способом якобы спонсировали председателя ЦИК Михаила Охендовского и анонимных получателей в комиссии, кризис доверия перерос в тотальную утрату репутации. Будет ли расследование быстрым, а, в случае доказанных фактов, наказание — неотвратимым, покажет время. Впрочем, высший административный орган управления избирательными процессами в Украине нуждается в немедленных ротациях. Ценой промедления может стать дискредитация института выборов. На самом деле в комиссии остаются и очень достойные люди, например, Андрей Магера, но коллегиальный орган это не спасет.

Чья квота?

Парламентские фракции и группы сформировали представление президенту 30 кандидатов на 12 мест, которые после увольнения действующих членов будут оставаться вакантными. Гражданская сеть «ОПОРА» дважды официально обращалась с запросом в администрацию президента относительно этих лиц и получила официальные сведения. Впрочем, позже в ответ на повторный запрос выяснилось, что Оппозиционный блок 21 апреля 2016 г. отозвал шестерых претендентов и представил взамен одного Михаила Охендовского. В итоге во внимание можно было принимать 24 претендента, поскольку одно из представлений не согласовывалось с фигурантом списка и не может учитываться в общей картине кадрового предложения. У 17 из 24 кандидатов было высшее юридическое образование. Восемь из них получили ученую степень, а четверо имели опыт преподавательской работы. Четыре из 24 потенциальных членов ЦИК в разное время работали в комиссии, включая должности трех членов ЦИК (Михаила Охендовского, Андрея Магеры, Жанны Усенко-Черной), и работниками секретариата. Опыт государственной службы имели 10 человек, зато 11 кандидатов были в разные периоды помощниками народных депутатов Украины или работали в аппарате Верховной Рады Украины. Две из 24 потенциальных кандидатур в состав нового ЦИК были или являются народными депутатами Украины (Наталья Агафонова и Владимир Ковтунец). Восемь баллотировались на выборах разных уровней, восемь имели частную юридическую практику, 10 — опыт работы в избирательных комиссиях разных уровней. По предыдущим оценкам, шесть кандидатов регулярно взаимодействовали с международными учреждениями и проектами, которые способствовали реформам в Украине.

Таким образом, выбирать президенту Украины Петру Порошенко было из кого. Но после продолжительного рассмотрения представлений часть кандидатов определилась с собственными жизненными приоритетами — не в пользу работы в комиссии.

В итоге 7 июня на сайте ВРУ были обнародованы проекты двух постановлений, касающихся ротации состава ЦИК. В представление президент включил восемь предложений от трех фракций и одной группы Верховной Рады и три новые кандидатуры. Были учтены интересы представительства БПП, «Народного фронта», Объединения «Самопоміч» и депутатской группы «Партiя «Відродження».

В проекте постановления о назначении указаны 11 фамилий: Алла Басалаева («Партия «Відродження»«), Михаил Вербенский (БПП «Солидарность»), Роман Греба (вероятно, «Народный фронт», хотя руководитель фракции опровергает эту информацию), Ольга Желтова (БПП «Солидарность»), Олег Конопольский (вероятно, «Народный фронт», хотя руководитель фракции опровергает эту информацию), Светлана Кустова (БПП «Солидарность»), Ольга Лотюк (БПП «Солидарность»), Виталий Плукар (БПП «Солидарность»), Евгений Радченко («Самопоміч»), Надежда Синица (вероятно, «Народный фронт», хотя руководитель фракции опровергает эту информацию), Леонтий Шипилов («Народный фронт»).

Загадка с кандидатами от «Народного фронта» состоит в том, что фракция принимала решение о трех кандидатурах, тогда как в официальном представлении учтена лишь одна. Впрочем, не следует забывать, что есть и внепарламентские партийные лидеры, которые входят в стратегическую восьмерку, и они могли быть самостоятельными субъектами выдвижения. Связь отдельных фигурантов (например, Конопольского и Гребы) четче просматривается с бывшим премьер-министром Арсением Яценюком, чем с фракцией. Конечно, это лишь предположение, но оно важно для понимания общей ситуации. Проблемой оказалось то, что околопарламентские политические игроки кое-где больше влияют на процессы, что, согласно закону, является правом политических групп в высшей законодательной ветви власти.

Согласно Руководящим принципам относительно выборов Венецианской комиссии, в состав ЦИК должны входить, в частности, представители парламентских политических партий или набравшие больше определенного процента голосов. Политические партии должны быть в равной мере представлены в избирательных комиссиях или иметь возможность наблюдать за работой соответствующего беспристрастного органа. В то же время равенство может толковаться как абсолютное (равное представительство партий) или пропорциональное (учитывать влияние партии в парламенте или электоральный вес).

Таким образом, буква закона о ЦИК соблюдена, но начинать новую эпоху избирательной истории не следует без политического баланса в сакрализованном, к сожалению, органе управления. ЦИК должна обслуживать только избирательный процесс, а не его фигурантов.

Информация о материале

Департамент будівництва та шляхового господарства Харківської міськради 3 червня уклало угоди з ТОВ «Паркінг +» щодо капітального ремонту доріг загальною вартістю 31,06 млн грн. Про це повідомляється у «Віснику державних закупівель».

Заплановано протягом 2016-2018 років відремонтувати на шести вулицях проїжджу частину, заасфальтувати тротуари, замінити бордюрний камінь, зробити озеленення та розмітку.

№

Предмет

Довжина дороги, м

Вартість робіт, млн грн.

1

Капітальний ремонт вул. Соїча

411

3,08 млн грн

2

Капітальний ремонт вул. Броненосця Потьомкіна

845

9,21

3

Капітальний ремонт вул. Мефодіївської

414

2,70 млн грн.

4

Капітальний ремонт вул. Маяковського (від вул. Сумської до вул. Алчевських (кол. Артема)

411

3,88 млн грн.

5

Капітальний ремонт вул. Костомарівської

311

2,81 млн грн.

6

Капітальний ремонт вул. Тарасівської

1090

9,16 млн грн.

Під час всіх тендерів конкурентами «ТОВ «Паркінг +» були ТОВ «Вега-Буд» та ТОВ «ДБК «Уровень», пропозиції яких були дорожчими.

Директором та співзасновником «Паркінг+» до початку 2010 року був Володимир Чумаков, якого у травні того ж року призначили головою Департаменту будівництва та шляхового міськради, котрий він очолює і понині. Після того засновниками фірми стали В’ячеслав Блінкін, який є бізнес-партнером дружини Чумакова по ТОВ «Укрбудмонтаж», Галина Давидова та компанія з Віргінських островів «Валдхелм Tрейдінг корп».

Галина Давидова була засновником ОК ЖБК «Триумф», який безкоштовно отримав земельну ділянку у Лісопарку, на який побудувала свій маєток родина нардепа Михайла Добкіна

За даними PanamaPapers, засновниками »Валдхелм Tрейдінг корп» був панамський офшор «Charitable And Goodwill Foundation» й громадянка Швейцарії Альбіна Бьоклі-Карданова. Вона була вказана як кінцевий бенефіціар «Паркінг +».

Але в травні 2016 року частку «Валдхейму» переписали на гонконгську компанію «Драгон Інвестмент Девелопмент Лімітед». Бенефіціаром «Паркінг +» тепер вказано громадянина Малайзії Тан Джин Лі, який мешкає у Швейцарії.

ТОВ «Вега-Буд» зареєстровано на Сергія Колесника, який з 2005 року є директором фірми. До липня 2012 року власниками «Вега-Буд» були Ганжа Оксана Віталіїївна і Золотарьова Лілія Михайлівна. На Сергія Колесника також записана частка у ТДВ «Спецбуд-3», яким керує депутат Харківської міськради від партії «Відродження» Віталій Ганжа. Фактична адреса ТОВ «Вега-Буд» – вул. Мироносицька, 30 співпадає з адресою ТДВ «Спецбуд-3».

ТОВ «Дорожньо-будівельна компанія «Уровень» заснували депутат Харківської міськради від партії «Відродження» Валерій Пєвнєв та компанія з управління активами «Фінекс-капітал» Ігоря Когута та Лади Крімерман. Останні також є серед засновників ТОВ «Фірма «Діана», яка володіє Сумським ринком у Харкові. Директором цієї фірми є депутат Харківської міськради від «Відродження» Андрій Кудінов, серед засновників є Ольга Солоп, яка була директором ТОВ «Флореаль-2005», коли ця фірма належала АТЗТ «НПК-Холдінг» Геннадія Кернеса.

В 2016 році «Паркінг+» вже підписав договорів з Департаментом будівництва та шляхового господарства Харківської міськради угод на суму 51,54 млн грн. А загалом з 2010 року компанія виграла тендерів на суму біля 1 млрд грн.

Информация о материале
  1. Распродажа дешевых квартир от ОТР-факторинг
  2. Налоговая & ІT-сервисы: не можешь побороть — просто отключи
  3. Рецепт для пушечного мяса (Часть 2)
  4. Онлайн проти корупції