Главная
Земля на старті: Україна наближається до відкриття ринку
«20 років в нікуди. Ми змарнували час, а популісти домоглися, що фраза «вільний ринок» означає розграбування і зубожіння селян», — так говорить про земельну реформу власник одного з аграрних холдингів і завсідник рейтингів багатіїв.
Ця «земельна п'єса» триває не одне десятиліття. У кожного її учасника — політика-популіста, земельного чиновника-корупціонера, аграрного холдингу, невеликого фермера і пайовика-землевласника — свій інтерес і мотив.
Мораторій на продаж землі влаштовував усіх. Власники паїв у цій грі завжди були пішаками, якими маніпулювала кожна названа вище група. Роки «зомбування» далися взнаки і зараз чимало пайовиків готові влаштувати «земельний» майдан, аби тільки їм не давали права розпоряджатися власною землею.
За цей час ніхто з представників політичної «еліти» та їх ставлеників в уряді не спромігся підготувати законодавство і провести роз'яснювальну інформаційну кампанію. Двадцять років промайнули під гаслом «душу і землю не продамо».
Законопроект про обіг земель не є для українського чиновництва чимось новим. На початку 2000-х років законодавці розробляли кілька варіантів цього документу, але всі вони були поховані ще на підступах до Верхової Ради.
Правда, один із проектів за часів Януковича парламент навіть ухвалив у першому читанні. Однак він передбачав розкрадання земель шляхом створення «державних операторів» або земельних банків з незрозумілими повноваженнями.
Ситуація навколо земельної реформи навряд чи стала би іншою, якби на її проведенні не почав наполягати Міжнародний валютний фонд. Земельна та пенсійна реформи — два питання на порядку денному, без вирішення яких український уряд може забути про наступні кредити.
Відповідно до підписаного з МВФ меморандуму Верховна Рада повинна ухвалити законопроект про обіг земель уже до кінця травня. Це видається малоймовірним, враховуючи, якого резонансу набуває це питання.
ЕП пропонує ознайомитися з останніми напрацюваннями уряду, а також з альтернативними сценаріями запровадження ринку землі.
Реформа від прем'єра: 200 га в одні руки
Наразі ставка робиться на урядовий законопроект, який готує робоча група при Міністерстві аграрної політики та продовольства.
Коли в жовтні 2016 року Верховна Рада знову продовжила мораторій на купівлю-продаж сільськогосподарських земель, Кабміну доручили розробити і внести до парламенту законопроект про обіг земель. Остаточної версії документу ніхто не бачив, але окремі тези озвучив прем'єр-міністр Володимир Гройсман.
До того ж, у розпорядженні ЕП є документ, який кілька місяців тому отримали міністерства. За словами співрозмовника з аграрного відомства, це стара версія і до внесення на розгляд уряду законопроект може ще змінитися. Утім, в певних речах він збігається з позицією прем'єра.
«Нам потрібно провести земельну реформу, щоб ліквідувати корупційні оборудки. Продаж землі повинен бути можливим, але його треба обмежити 200 га, щоб не допустити скуповування земель латифундистами», — сказав Гройсман. Проте це лише один пункт. Отже, що передбачає законопроект, який є в розпорядженні ЕП?
По-перше, покупцями можуть бути громадяни України, територіальні громади та держава. Продавцями — власники ділянок, органи влади. Іноземці не зможуть купувати сільськогосподарську землю, крім випадків передавання її у спадок.
По-друге, внесення земельних ділянок сільськогосподарського призначення та прав на земельну частку до статутного капіталу юридичних осіб забороняється.
Очевидно, заборонивши юридичним особам купувати ріллю, автори проекту хочуть урятувати вітчизняний ринок земель від іноземців, котрі замість придбання землі почнуть купувати компанії, що володіють землею. На думку заступника голови ради асоціації «Земельна спілка України» Андрія Мартина, ця норма абсурдна, бо сільське господарство — це господарська діяльність.
«Заборона купувати землю тим, хто займається агробізнесом, абсурдна: юридична особа, яка працює на землі, не зможе стати її власником. Найсмішніше, що землю при такому підході не зможуть придбати фермери, про пріоритетність розвитку яких не раз заявляло політичне керівництво», — зазначає він.
За його словами, убезпечитися від іноземного капіталу нескладно: досить заборонити володіти землею юридичним особам з іноземними бенефіціарами. Однак законодавець не шукає простих рішень.
По-третє, власник може володіти не більше 200 га землі. У це обмеження не включені успадковані землі. Ділянку можна буде обміняти або подарувати.
На думку експертів Всеукраїнської аграрної ради, ділянки по 200 га буде складно продати за справедливою ціною. Це призведе до ситуації, коли на ринку буде тільки один покупець і безліч продавців.
«Земля виявиться неліквідною заставою. Обмеження не дозволить виробникам легально купити землю, яку вони обробляють, а без доступу до банківських кредитів у багатьох на це не буде коштів», — наголошують експерти.
По-четверте, землі державної та комунальної власності будуть продаватися на електронних торгах. Максимальна площа для одного лота — не більше 50 га.
По-п'яте, пропонується поширити спеціальні обмеження щодо обігу сільськогосподарських земель на земельні ділянки для садівництва. Йдеться про сотні тисяч садових ділянок у власності громадян, які в даний час можуть ними спокійно розпоряджатися на свій розсуд.
По-шосте, мільйони гектарів державної землі на аукціонах буде реалізовувати «спеціалізоване державне підприємство». Усіх аукціоністів в державі заодно пропонують «сертифікувати».
По-сьоме, передбачається обмеження щодо оренди. В однієї людини, з урахуванням площі орендованих ділянок пов'язаних з ним особами, не може бути більше 35% площі сільгоспугідь на території району або територіальної громади.
По-восьме, планується запровадити загальнонаціональну (всеукраїнську) оцінку земель сільськогосподарського призначення за рахунок бюджетних коштів.
По-дев'яте, в рамках боротьби із спекулянтами власники, які продають земельні ділянки протягом трьох років з моменту її придбання, будуть змушені додатково сплатити до бюджету 50% нормативної грошової оцінки ділянки.
По-десяте, збережеться цільове використання земель.
Ідеологія цього законопроекту не збігається із сценарієм земельної реформи від міністра аграрної політики Тараса Кутового. «Продаж прав оренди і можливість передавати їх в заставу — це механізм, який може спрацювати і бути підтриманий аграрним комітетом та парламентом в цілому», — сказав він ЕП.
Кутовий обіцяє не змінювати свою позицію і допускає появу двох проектів: один внесе до парламенту Кабмін, інший — народні депутати. Якщо цей сценарій відбудеться, це буде не перша земельна ініціатива народних обранців.
Якщо не уряд, то хто
У Верховній Раді зареєстровано два акти із запровадження ринку землі.
Перший — законопроект »Про обіг земель сільськогосподарського призначення» — був внесений наприкінці 2016 року. Автори — група народних депутатів з БПП Олексій Мушак, Павло Різаненко та Сергій Хлань.
Документ передбачає запуск ринку кількома етапами. На першому етапі, з 1 липня, повинен бути скасований мораторій для державних установ. Громадам на цьому етапі надається право продавати державну та комунальну землю, а Держгеокадастру — державну, і лише на електронних торгах.
На першому етапі покупцями можуть бути лише фізичні особи — громадяни України, органи місцевого самоврядування і держава. Обмеження граничної площі землі, що може бути сконцентрована в однієї особи, — 500 га.
Законопроект передбачає вимоги до легальності капіталу. При концентрації понад 200 га фізичні особи повинні подати електронну декларацію, у якій мусить бути відображене джерело коштів для трансакції.
Другий етап відкриття ринку повинен початися 1 липня 2018 року. Тоді право продавати землю отримають власники паїв. Ще через два роки таке право пропонується надати юридичним особам та фізособам-підприємцям.
«Якщо відкрити ринок землі лише для фізичних осіб, то буде багато схем. Аграрні компанії будуть використовувати підставних осіб. Це буде повторення ситуації з використанням СПД для оптимізації податків», — зазначає Мушак.
Як і в урядових пропозиціях, депутатський проект виключає осіб без громадянства та іноземців. Таке обмеження передбачається запровадити до 1 січня 2030 року.
Законопроект з аналогічною назвою, №5535-1, вніс до парламенту Аркадій Корнацький, БПП. Акт не містить обмежень щодо придбання ріллі юридичними особами або фізичними особами і не передбачає поетапного запуску ринку.
Документ запроваджує поняття «пріоритетного права» купівлі землі. У першу чергу придбати землю зможуть члени родини продавця, інші родичі, власник суміжної ділянки, а вже потім — підприємства, які орендують землю у власника.
Разом з тим, проект Корнацького теж містить заборони щодо отримання землі у власність іноземцями. Депутат вважає: якщо іноземець отримав землю у спадок, він повинен продати її протягом року. Документ також пропонує запровадити мінімальну ціну на землю, яка буде дорівнювати розміру 20-річної орендної плати.
Утім, є ще один шлях відкриття ринку — через Конституційний суд. Група депутатів кілька місяців тому ініціювала подання для визнання неконституційним мораторію на продаж землі. Якщо рішення буде позитивним, воно автоматично запустить ринок землі. Обмеження для іноземців у такому випадку залишаються.
До того ж, більшість опитаних експертів скептично ставиться до ухвалення одного із законопроектів у парламенті, в тому числі урядового.
«Уряд насправді готує програшну версію законопроекту. Голосів не буде, в першу чергу — через обмеження щодо юридичних осіб, «аграрних» депутатів такий варіант не влаштує. Шанси, що депутати підтримають альтернативний документ, теж нульові», — пояснює ЕП голова однієї з аграрних асоціацій.
Не всі селяни проти
Аграрний бізнес переважно проти ринку землі. Найбільший опір створюють невеликі та середні підприємства, в тому числі фермери. Великий бізнес поділився на два табори: одні бажають «цивілізованого ринку», інші — ні.
«Власник компанії «Кернел», одного з найбільших земельних користувачів, підтримує ринок, але не версію уряду. Мушак, якого вважають близьким до Андрія Веревського, найбільшого акціонера «Кернела», активно працює у цьому напрямку.
А от депутати, близькі до «Миронівського хлібопродукту», що б не казав їх власник Юрій Косюк, — проти. Завтра і він може поміняти думку», — каже один з депутатів з аграрного комітету парламенту.
Недавно стало відомо, що «Кернел» завершує угоду з придбання холдингу «Українські аграрні інвестиції» із земельним банком 240 тис га. Перед цим компанія Веревського отримала дозвіл від Антимонопольного комітету на придбання десяти підприємств Glencore з 70 тис га земель.
Експерти припускають, що так «Кернел» готується до відкриття ринку землі. Проте у виграші Веревський може бути лише в тому випадку, якщо юридичним особам дозволять купувати землю, і якщо власники корпоративних прав на землю отримають першочергове право на її придбання.
Переважну ж частину аграрного бізнесу влаштовує модель «вічного мораторію».
По-перше, не буде ризиків для подорожчання оренди. Майже в усіх країнах, де запроваджувався ринок землі, суттєво зростала вартість оренди.
По-друге, не буде підґрунтя для рейдерських атак або бунтів пайовиків.
«У законопроектах нема важливої норми про порядок консолідації земель. Потрібний механізм, який не дозволить розбалансувати роботу аграрних господарств. Інакше, викупивши ділянку, розташовану посеред поля, рейдер зможе заблокувати чи значно ускладнити використання всього поля», — пояснює член аграрного комітету Олег Кулініч, група «Відродження».
До того ж, чимало фермерів і невеликих господарств взагалі не укладають угоди з власниками земельних паїв.
По-третє, в аграріїв на придбання землі нема грошей.
«Середні та великі фермерські господарства не зможуть викупити землю, бо не зможуть взяти кредити — у банках на це нема коштів. Вони можуть давати позики максимум на два роки, але фруктовий сад окупається за сім років, молочна ферма — за сім-вісім років», — каже голова підкомітету з питань економічної і фінансової політики в агропромисловому комплексі Леонід Козаченко, БПП.
Що далі
Перемовини з МВФ, в тому числі щодо ринку землі, веде Міністерство фінансів.
«У нас однакові терміни стосовно земельної і пенсійної реформ. Вони не робилися роками. Зараз розробляються два законопроекти. Ця робота завершується, і ми будемо готові подати їх до парламенту. Можливо, єдиним пакетом. Це також правильний варіант», — заявив міністр фінансів Олександр Данилюк.
У переговорах з МВФ Кутовий обговорював сценарій продажу прав оренди, проте cпіврозмовники ЕП в уряді відзначають, що фонд наполягає на введенні ринку землі за сценарієм прямого продажу.
Данилюк переконаний, що законопроекти на виконання вимог МВФ з'являться у Верховній Раді у травні.
- Информация о материале
ЦИК: contra spem spero
Оправдать или обосновать многосерийную историю под названием «Мы все требуем новую ЦИК, но что-то пошло не так», как и невозможность политических игроков договориться, больше нечем. Никаких приемлемых аргументов насчет «несвоевременно» или же институционных угроз нет. Циничность ситуации в том, что вопрос кадрового назначения будет влиять на рост недоверия к избирательному процессу и процедурам, и, как следствие, — к результатам.
На выборах важна позиция не столько победителя, как стороны, которая проиграла, но, однако, доверяет неудовлетворительным для себя результатам и готова их принять, не обжалуя ни в судах, ни на площадях. Гипотетические риски могут перерасти в полноценный репутационный вред, который не компенсирует даже качественная и честная работа комиссии в перспективе. Если это тактика, то она гениальна, если же халатность — преступна. На фоне врученного детективами НАБУ сообщения о подозрении действующему председателю комиссии Михаилу Охендовскому бездеятельность парламента и неактивность президента будут загонять в тупик институционную подготовку судьбоносных для Украины выборов 2019 г. Кто-то должен взять на себя либо лидерство в процессе, либо ответственность. Крайне важны не только перезагрузка комиссии, но и ее институционная реформа, которая ныне невозможна. Речь идет об обеспечении открытости и подотчетности работы ЦИК, качественной текущей коммуникации с обществом, реформировании избирательного законодательства, а также об ІТ-безопасности, что является ключевым трендом на выборах даже для стран, принадлежащих к устойчивым демократиям. Любую расхоложенность или немотивированность могут использовать как наш восточный сосед, так и внутренние политические группы влияния для манипулирования результатами выборов, незаконного вмешательства в процесс.
Политический футбол, или Как все проиграют
1 июня 2014 г. истек семилетний срок полномочий 12 из 15 членов ЦИК. После бегства Януковича из страны, аннексии Крыма, начала вооруженного конфликта с РФ на востоке страны и общественных тектонических изменений крайне важным для сохранения государственности стало переизбрание президентской и парламентской ветвей власти. Внеочередные выборы были единственным легальным способом отстоять суверенное право Украины, быстро перезагрузить политические элиты.
Чтобы ЦИК законным способом установила результаты президентских выборов, которые должны были состояться 25 мая 2014 г., парламент изъял из профильного закона «О Центральной избирательной комиссии» прямой запрет принимать участие в заседаниях членам комиссий, срок полномочий которых закончился. Поскольку комиссия не может действовать иным способом, чем коллегиально, это послужило бы причиной паралича системы, а также помешало бы избранию руководителя государства и проведению всех необходимых процедур после дня волеизъявления. Комиссию не переизбрали также и до завершения внеочередных парламентских выборов.
Вышестоящий орган администрирования избирательного процесса должен быть политически сбалансированным. Президент подает кандидатуры на рассмотрение в Верховную Раду Украины после консультаций с фракциями. Парламент, избранный в 2012 г., не был качественной и представительной базой для обновления ЦИК.
Именно в этой истории квотный принцип является оправданным и отвечает ряду международных документов, в частности и Кодексу надлежащих практик в избирательных делах Венецианской комиссии. ЦИК получает независимость благодаря тому, что в ней представлены разные политические группы, каждая из которых использует средства взаимного контроля и балансирует интересы.
Сформированная после парламентских выборов 2014 г. коалиция, имевшая конституционное большинство в парламенте, не использовала подаренного историей времени на полноценную перезагрузку политической системы. Политические игроки декларировали намерение не позднее первого квартала 2015 г. реформировать законодательство о парламентских и местных выборах на основе пропорциональной системы с открытыми списками. Однако, как стало понятно позже, об этом не думали не только стратегически, но и в среднесрочной перспективе. Коалиция имела шансы до начала прогнозируемого политического кризиса принять ряд законодательных и институционных изменений, которые стали бы гарантией политической безопасности для ныне уже бывших партнеров. Конкурентные и открытые правила избрания власти — одно из таких изменений. А честная и качественная ЦИК могла бы гарантировать объективный результат любых выборов. Впрочем, украинская власть, то есть большинство, редко думает о том моменте, когда приходится переходить в состояние оппозиции.
Откладывание нужных решений на неопределенный период уже повредило бывшим коалициантам, а ныне — оппозиционным фракциям, в частности ВО «Батьківщина» и Радикальной партии Олега Ляшко. В представлении президента, внесенном в парламент в июне 2016 г., не было кандидатур от трех из четырех парламентских фракций нынешней оппозиции. Даже этот список формировался довольно странным образом, когда «Народный фронт» отказался от трех кандидатов, делегированных, по нашим оценкам, внепарламентскими лидерами партии, в частности Арсением Яценюком и, возможно, Арсением Аваковым. В непубличной коммуникации депутаты-»фронтовики» дают понять, что это вопросы высшего уровня. Политические же группы и фракции, кандидатуры которых даже в минимальных пропорциях не фигурируют в представлении президента годичной давности, непублично выступают за сохранение статус-кво. Поскольку Оппозиционный блок, к примеру, как фактический правопреемник Партии регионов, имеет несколько членов комиссии, не утративших связь с этой политической силой. На сегодняшний день у ВО «Батьківщина» два условных члена комиссии, тогда как в зарегистрированное представление не попал ни один. У Блока Петра Порошенко тоже нет оснований торпедировать ситуацию и принимать окончательное решение, ибо кроме правопреемственности политической в украинских реалиях работает и административная: кто в администрации, тот и принимает ресурс. Яркий пример — профильный комитет по вопросам правовой политики и правосудия, возглавляемый Русланом Князевичем, бывшим представителем президента во ВРУ и депутатом от БПП. Вскоре исполнится год, как этот комитет не нашел времени и желания рассмотреть два постановления, представленных руководителем государства: об освобождении 12 членов ЦИК и 11 кандидатур на назначение новых. Речь идет о техническом, процедурном, однако очень важном вопросе, который может либо обеспечить прорыв в продолжительном процессе вокруг ЦИК, либо дать старт (в случае отклонения части кандидатов) для новых консультаций между фракциями и президентом.
Глава государства удачно перекинул ответственность на парламент, который довольно удачно, для сохранения лица всех участников процесса, поставил вопрос на тормоз. Если в 2015 г. и народные депутаты, и общественность критиковали, обращались с заявлениями, призывали президента наконец внести представление в Верховную Раду, то сегодня мяч уже на половине поля парламентариев, а результата как не было, так и нет. Это называется диверсификацией рисков и ответственности. От представителей руководителя государства, руководства парламента, лидеров фракции БПП за последние годы приходилось неоднократно слышать, что вопрос практически решен, осталось согласовать технические детали.
Проблема не только в пересмотре отдельных кандидатур, что можно сделать на ближайшем заседании той или иной фракции. На самом деле проблема в политической инфантильности и в отсутствии доверия между участниками переговоров. Если следовать букве регламента, то сначала нужно проголосовать за постановление об освобождении действующих членов комиссии, и лишь потом — за 13 постановлений (в феврале 2017 г. у 13 членов комиссии закончился семилетний срок полномочий) о назначении каждого из новых членов. Плохим знаком было бы решение переизбирать ЦИК способом, который не отвечает правилам, установленным парламентом. Впрочем, законный процесс не дает никакой гарантии, что в пленарном зале будет достаточно политической воли и ответственности провести 14 результативных голосований. Взаимное недоверие между парламентариями и президентом является одной из причин непринятия любого решения. Кроме того, фракции и группы, не получившие в прошлогоднем представлении президента квоты, не имеют никаких мотивов присоединиться голосами к принятию столь важного решения.
Впрочем, нет никакой трагедии в решении об освобождении действующих членов комиссии без назначения новых. Такое уже было в истории независимой Украины, когда все заинтересованные стороны под давлением обстоятельств вынуждены были находить выход из ситуации и ускорять-сокращать процесс разговоров с нескольких лет, как сейчас, до дней. Ни президент, ни парламент не захотят быть ответственными за бездеятельность, если коллапс с избранием членов комиссии войдет в открытую и горячую фазу.
Чтобы не доводить ситуацию до абсурда, парламентским фракциям и группам следовало бы представить главе государства новое официальное предложение — на основании публичных заявлений его представителей и лидеров фракции БПП. Кандидатуры от фракций можно было бы заявить обществу с необходимой добавкой аргументов в их пользу, которые свидетельствовали бы об отсутствии репутационных пятен, профессионализме и политической нейтральности. Никаких других ограничений, кроме принадлежности кандидатов к действующему составу ЦИК, насколько известно, нет.
А что же председатель ЦИК?
Какой еще катализатор для системных ротаций в ЦИК нужен, как не события вокруг председателя комиссии Михаила Охендовского? Конечно, гражданин Украины считается невиновным, если иное не доказано в суде, и каждому гарантировано право на защиту. Но в 2016 г. произошло беспрецедентное для нашей страны событие, когда сообщение о подозрении в совершении преступления было вручено высшему должностному лицу в ЦИК, а репутационные потери несет комиссия в целом. К сожалению, ни должной реакции центров принятия решений (ВРУ и президента) не было, ни скорейшего результативного переизбрания ЦИК не произошло. Некоторые источники в коалиционных и оппозиционных фракциях высказывают мнение, что г-ну Охендовскому дают шанс уйти с должности после возможной политической сатисфакции, то есть после оправдания в суде.
В мае 2016 г. бывший первый заместитель председателя СБУ Виктор Трепак передал в НАБУ документы Партии регионов, широко известные общественности как «амбарная книга». Эти данные должны были подтвердить факт незаконных выплат, в частности, бывшим и нынешним должностным лицам на сумму свыше 2 млрд долл. Речь идет о наличных операциях и расходах за шесть месяцев 2012 г.
Среди «автографов» в «амбарной книге» есть подпись, которую экспертиза сначала признала как идентичную подпись действующего председателя ЦИК Михаила Охендовского. 30 мая 2016-го НАБУ возбуждает уголовное производство по признакам нарушения, имеющего признаки предложения, обещания либо получения неправомерной выгоды, содеянного лицами, занимающими ответственное или особо ответственное положение. Председатель ЦИК отрицает получение средств и заявляет о готовности дать объяснение правоохранительным органам. В ноябре того же года провели обыск в квартире Охендовского, изъяли планшет, во время осмотра которого установили: отдельные электронные сообщения имеют значение для уголовного производства, освещают ход событий и т.п. Это доказательство, в отличие от «амбарной книги» Партии регионов, как мы полагаем, является надлежащим доводом, полученным законным способом.
Именно арест, наложенный на планшет, оспаривает сторона защиты, но в начале 2017 г. Апелляционный суд города Киева несколько раз подтверждает решение предыдущей инстанции об аресте имущества. В декабре 2016-го руководитель Специальной антикоррупционной прокуратуры Назар Холодницкий объявил о подозрении и вручил соответствующее сообщение персонально Михаилу Охендовскому под запись видеокамер в аэропорту Борисполь. Далее разворачивается батл между детективами НАБУ, Специальной антикоррупционной прокуратурой и действующим председателем ЦИК относительно предупредительных мер против должностного лица, а также отстранения его на период расследования. В результате г-н Охендовский должен являться по каждому вызову детектива, следователя, прокурора, суда, в зависимости от стадии уголовного производства, а также не отлучаться из населенного пункта, в котором проживает, не сообщив об этом следователю. Предупредительная меры в виде залога не назначена, а суд отмечает, что доказательства, предоставленные стороной обвинения и защиты, свидетельствуют о том, что проверка обстоятельств и фактов, по поводу которых ведется расследование, еще не завершена и все обстоятельства не установлены. Ссылка на наличие противоречивых выводов экспертизы подписи в «амбарной книге», не свидетельствуют о полной необоснованности и безосновательности подозрения.
При таких обстоятельствах видится возможным применить к подозреваемому более мягкую предупредительную меру — в виде личного обязательства. 6 марта 2017 г. в НАБУ принимают решение изменить состав группы детективов, а Специализированная антикоррупционная прокуратура продолжила расследование уголовного производства против председателя Центральной избирательной комиссии Михаила Охендовского до 13 июня 2017 г.
Эта история, конечно, может закончиться как полным оправданием, так и осуждением председателя ЦИК. Мучительный процесс не подтолкнул политические элиты принять важное и сбалансированное решение, от которого в перспективе выиграют все. Из-за этого и так невысокое доверие и к элитам, и к выборам падает еще ниже.
Возможно, прозрение наступит к третьей годовщине этой эпопеи. Как говорится, обещанного три года ждут...
- Информация о материале
У збитковому «Харківському метрополітені» переплачують вдвічі навіть за цвяхи
Комунальне підприємство «Харківський метрополітен» уклав угоду з ФОП Павленко Валерій Віталійович щодо придбання кріпильних та ґвинтонарізних виробів загальною вартістю 816,6 тис. грн.
Звіт про проведення закупівлі опублікований на веб-порталі Уповноваженого органу з питань закупівель «Прозорро».
Приватник має поставити анкерні болти – 5 870 шт, болти – 3 484 кг, гайки – 1 056 кг, гвинти – 76 кг та 61 400 шт, дюбелі – 23 668 шт, заклепки – 6 000 шт, саморізи – 11 669 шт, цвяхи – 127 кг, шайби – 636 кг, шплінти – 295кг, шурупи – 7 200 шт.
Цікаво, що вартість цих виробів в 1,5 – 2 рази вище за ринкову. Тобто метрополітен переплачує, навіть, на цвяхах.
Наприклад, цвяхи діаметром 25 мм метрополітен купує по ціні 72,55 грн. за 1 кг, хоча в магазині їх можна придбати по ціні 35 грн./кг., цвяхи (50 мм) купують по 62,3 грн./кг, при реальній вартості 33 грн, за цвяхи «сотку» платять по 69,58 грн. за кг, хоча реальна вартість теж вдвічі.
Така ж сама історія й з саморізами та іншими виробами, які придбала «підземка».
Саморізи по дереву, які при подібних об’ємах, коштують по 14 копійок за штуку, купують по 35 коп.
Нагадаємо, що нещодавно вартість проїзду у метро зросла до 4 грн., а керівництво метрополітену завжди каже, що їм не вистачає коштів.
Також нагадаємо, що «підземка» віддає мільйонні підряди фірмі з оточення директора КП «Харківський метрополітен» Вячеслава Стаматіна.
- Информация о материале
Міністерства м’якої сили
Попри поширену думку про певну унікальність українського Міністерства інформаційної політики (МІП), у світі доволі багато країн мали або досі мають аналогічні установи. Схожі структури пропаганди були не лише в тоталітарних країнах, а й у Великій Британії, Ізраїлі, є зараз у Білорусі, В’єтнамі, навіть в окупованому Криму та «ДНР» (щоправда, у «республіці» від «міністерства» немає новин із кінця 2016 року, що натякає на його «ефективність»). Насправді це не означає, що інші країни не переймаються регулюванням інформаційної царини. Просто там функції застосування м’якої сили, а саме тактичного управління масовою свідомістю, контролю інформаційних потоків та альтернативних до державної лінії поглядів, розподілені між іншими відомствами, переважно силовими. Адже питання контролю інформації вже давно стало елементом національної безпеки, і події в Україні вкотре це підтвердили.
Коли в Україні створювалося МІП, багато експертів були стурбовані ймовірністю перетворення його на пропагандистський орган. Виникали навіть аналогії з нацистською Німеччиною. Втім, в імперського Міністерства народної освіти та пропаганди (саме таку офіційну назву мало відомство Ґеббельса) були інші завдання та підходи до їх виконання. Так, до сфери його діяльності належали створення й підтримка міфу про Третій Рейх та унікальність німців як нації у світі. Крім того, міністерство працювало над формуванням позитивного, аж до сакрального, образу Гітлера з одночасною демонізацією ворогів Німеччини. Сам Ґеббельс головною вважав так звану ментальну мобілізацію, а міністерство називав «ротом та вухами уряду Рейху». Його відомство розглядалося не як класичний бюрократичний апарат, а як духовний центр, що поєднує політичні, духовні, культурні та економічні завдання. Для досягнення цієї мети використовували надсучасні (на той час) засоби: плакати, листівки, радіотрансляції та кінематограф. Крім того, у державі була створена ціла система, тоталітарна не лише за політичним визначенням, а й за ступенем проникнення в усі сфери життя. Пропаганда була в ЗМІ, у мистецтві, науці, літературі, культурі, вихованні та освіті. Яскравий приклад комплексної роботи міністерства — сприяння у створенні відомого фільму «Олімпія» Лені Ріфеншталь, присвяченого Олімпійським іграм 1936 року в Берліні. Одне з важливих місць у цій системі посідала історія, яка слугувала певною основою для нацистських міфів. За її заперечення, що порушувало єдино правильну державну картину світу, були передбачені серйозні покарання. Але поразки на фронті доволі швидко змогли звести нанівець зусилля Ґеббельса. Відомство, що було створене в 1933-му, припинило своє існування в 1945-му, а на його базі згодом постало суспільне теле- і радіомовлення, відоме сьогодні як канал ARD.
Своє Міністерство інформації мала й Велика Британія. Як і в Німеччині, воно з’являлося в уряді лише на час війни, спочатку Першої, а потім і Другої світової. Востаннє почало функціонувати 4 вересня 1939 року, наступного дня після вступу Королівства у війну. Офіційно до завдань належало просування національного світогляду серед населення як у країні, так і за кордоном. На практиці міністерство здійснювало контроль новин та інформації, займалося вивченням громадської думки, цензуруванням і поширенням власної пропаганди. Для цього використовувалися кіностудія, пересувні виставки, спеціальний транспорт із гучномовцями, друкарні. Відбувалася активна співпраця з композиторами та письменниками, які створювали необхідний контент. Штат налічував майже 7 тис. співробітників, половина з яких перебувала за кордоном, взаємодіючи з англійськими дипломатичними місіями. Частково функції збігалися із завданнями інших відомств, наприклад підрозділів Управління спеціальних операцій у частині поширення інформації на ворожих територіях. Діяльність міністерства не раз зазнавала критики. Так, у 1940 році його звинуватили у використанні методів Гестапо під час стеження за власними громадянами. Відомство проводило інформаційні кампанії для запобігання розголошенню таємниць німецьким шпигунам, однак британці сприймали їх переважно негативно через зневажливий тон звернень у листівках. Крім того, відчувалося надмірне втручання в порядок денний і матеріали преси. Британія поступово перетворювалася на таку тоталітарну державу, з якою боролася. Міністерство інформації послужило прототипом Міністерства Правди в антиутопії «1984» Джорджа Орвелла. Сам автор під час війни працював на BBС і на власні очі бачив, що відбувається в країні. Функціонування міністерства було припинено в 1946 році після завершення Другої світової війни, хоча частина істориків вважає головною причиною закриття непомірно роздутий бюджет за низької ефективності.
Цікавим є досвід Ізраїлю. Там Міністерство інформації та діаспори було створене у 2009-му як орган, що мав опікуватися проблемами сприйняття єврейської держави у світі, зв’язками з діаспорами та поширенням її офіційної політики на міжнародній арені. Раніше в Ізраїлі вже були міністри інформації (у 1970–1980-х) і міністр діаспори, суспільства та боротьби з антисемітизмом, проте ці посади здебільшого символічні, бо не мали відповідного штату підлеглих. У 2015 році відомство зазнало чергових реформувань, ставши Міністерством у справах Єрусалима та спадщини. Зараз воно тісно взаємодіє з дипломатичними та консульськими установами всього світу. Для ефективного просування необхідної інформації до складу відомства включені Державне управління журналістики та Державна рекламна компанія. Крім того, з 2015-го відновлено посаду міністра з інформації, яку зараз обіймає Ґілад Ердан. На цій посаді він став відомим завдяки, зокрема, пропозиції так званого закону Facebook, відповідно до якого державні органи мають право за рішенням суду примушувати компанії на кшталт Facebook чи Google видаляти контент, який створює загрозу національній безпеці. Необхідність ухвалення такого документа пояснюється активізацією терористичної діяльності в інтернеті. У січні 2017 року проект закону був ухвалений парламентом у першому читанні й направлений на підготовку до другого та третього. Про ставлення ізраїльської влади до інформації також свідчить і той факт, що Ердан крім посади міністра інформації також обіймає посади міністра внутрішньої безпеки та міністра стратегічного планування.
Білорусь також має Міністерство інформації, що було створене у 2001 році. Офіційно на нього покладено реалізацію державної політики у сфері масової інформації, регулювання та координацію всіх державних органів та приватних підприємств. При цьому відомство має сприяти розвитку економіки (зокрема, через залучення інвестицій) та міжнародній співпраці у сфері мас-медіа. Як може розвивати міжнародну співпрацю країна, яка майже весь час свого незалежного існування перебуває під дією санкцій, уже зрозуміло. Приблизно так само, як і сприяти розвитку економіки, перебуваючи в перманентній кризі й залежності від бажання російської влади пробачати борги за газ. Попри задекларовану заборону на цензурування та повагу до свободи слова, діяльність міністерства створює всі умови для тиску держави на мас-медіа всіх форм — від радіо й телебачення до газет та інтернет-ресурсів. Для цього серед функцій є ліцензування ЗМІ та акредитація журналістів, затвердження переліку телепрограм для обов’язкового загальнодоступного пакета з подальшим контролем за трансляцією операторами радіо- та телепрограм, а також моніторинг відповідності контенту заявленому творчому замислу. Крім того, відомство надає дозвіл на поширення іноземної інформаційної продукції, планує фінансову підтримку мас-медіа, а в разі потреби бере участь у їх приватизації та акціонуванні. Не дивно, що за таких умов Білорусь у міжнародному рейтингу свободи преси Press Freedom Index останні чотири роки стабільно посідає 157-ме місце (для порівняння: Україна в 2016-му була на 107-й сходинці). Разом із тим події, які відбулися в Мінську на День волі, засвідчили, що навіть така жорстка позиція держави не забезпечила успіху: білоруси так чи інакше готові боротися за свої права навіть в умовах тотального контролю та пропаганди.
Російська Федерація на сьогодні не має офіційного державного органу, відповідального за інформацію. Хоча у 2016 році були пропозиції від представників ЛДПР створити міністерство пропаганди для контролю над телевізійним ефіром. Пропозиція лишилася нереалізованою, що абсолютно не заважає неформальному міністерству в «Останкіно» щодня поширювати пропаганду й дезінформацію як у країні, так і за кордоном. Причому здається, що навіть вище керівництво Росії поступово починає вірити всьому, що саме вигадує. Про ефективність такої роботи яскраво свідчать швидка анексія Криму, що відбулася без спротиву місцевого населення, та безперебійний потік найманців до самопроголошених «ДНР/ЛНР».
Такі «успіхи» росіян змусили практично всі передові країни переглянути своє ставлення до інформаційної безпеки. Підходи обираються різні. У січні 2017 року Чехія створила власний Центр моніторингу та протидії дезінформації. Частина європейських країн заборонила трансляцію російських телепередач. У Латвії на місцевому телебаченні стартував щотижневий проект «Теорія брехні», який викриває російську пропаганду. Розвиваються й волонтерські проекти. Інші європейські країни сподіваються на ефективність Центру стратегічних комунікацій НАТО. Хоча й сам Альянс доволі часто стає жертвою пропагандистів. Натомість Північноатлантичний блок відповідає на брехню відкритістю та прозорістю відповідно до Віденського документа, який було ухвалено на спеціальному форумі ОБСЄ в 2011 році. На думку керівництва Альянсу, саме оперативне поширення достовірної інформації (як, наприклад, про проведення військових навчань чи передислокацію підрозділів) та вільний доступ преси можуть ефективно зупинити поширення викривлених новин. Разом із тим речники та перші особи НАТО змушені періодично боротися з фейковими новинами, що стосуються організації, на своїх сторінках у соцмережах. Наприклад, у лютому прес-офіс Альянсу виступив зі спростуванням хибної інформації про телефонну розмову між генеральним секретарем Єнсом Столтенберґом та Петром Порошенком, які нібито говорили про подальшу долю України. Під час одного з виступів Столтенберґ зазначив, що «Альянс не боротиметься з пропагандою за допомогою пропаганди». За словами політика, «найкращими інструментами є факти, правда та відкриті демократичні дебати».
Його слова співзвучні з думкою американського дипломата Джорджа Кеннана, який у 1946 році сказав: «Спроможність протистояти російській дезінформації залежить від здоров’я та строгості нашого суспільства». Адже в здоровому суспільстві, де є довіра до ЗМІ, небайдужі журналісти та медіа-грамотні громадяни, необхідності створювати будь-які державні відомства пропаганди просто немає. Водночас для країни, яка перебуває в стані війни, контроль над інформаційною цариною лишається надважливим і виправданим.
- Информация о материале
Отставочка с выходом: НБУ, ФГИ и другие предметы коалиционного торга
Начало массовому освобождению высоких должностей было положено НАБУ, когда 3 марта 2017 года Роман Насиров был отстранен с поста главы Государственной фискальной службы по подозрению в нанесении убытков государству на 2 млрд грн.
Затем, 17 марта, Петр Порошенко своим распоряжением №61 обязал главу АП Игоря Райнина изучить, как его поручения выполняются госадминистрациями Волынской, Ивано-Франковской, Одесской, Ровенской, Сумской и Черкасской областей. А два дня спустя президент детализировал свои претензии к главам ОГА.
«В контексте блокады имею серьезные претензии и к вам, уважаемые председатели областных государственных администраций тех областей, где местные советы превысили свои полномочия и приняли решения, которые выходят за рамки их, областных советов, ответственности и расшатывают ситуацию в стране. Они сейчас будут наполнять золотовалютные резервы, областные советы? Они будут компенсировать потери государственного бюджета, они будут компенсировать потерю рабочих мест? Они будут нести ответственность за возвращение этих территорий под украинскую юрисдикцию? Нет! Они сейчас спрятались», – не скрывал возмущения Порошенко.
Понятно, что резкие слова в адрес глав ОГА президент сказал не для того, чтобы мотивировать чиновников на более ударный труд, и негодование Порошенко ничего хорошего в карьерном плане им не предвещает.
Дальше – больше. 10 апреля о своей отставке с поста председателя Нацбанка объявила Валерий Гонтарева, уточнив, что уже к концу мая она полностью сложит полномочия. Для большинства экспертов такой шаг Гонтаревой оказался неожиданным, в ее работе они видели больше плюсов, чем минусов. К этому оказались не готовы и западные кураторы отечественных экономических преобразований, консолидированное мнение которых на днях обнародовал сопредседатель стратегической группы советников по поддержке реформ в Украине, экс-вице-премьер и министр финансов Польши Лешек Бальцерович, написавший в Facebook: «С глубоким сожалением я узнал, что Валерия Гонтарева уходит в отставку с должности председателя Национального банка Украины. Ее достижения феноменальны».
Спустя несколько дней после Гонтаревой на увольнение попросился глава Фонда госимущества Игорь Билоус, при этом парламент удовлетворил его желание весьма оперативно. Наблюдатели связали уход чиновника с провалом «большой приватизации». Но госпредприятия не могли продать под руководством Билоуса уже два года, а засобирался на выход он только сейчас, хотя еще в декабре не видел причин для своей отставки.
В мае заканчивается контракт у нынешнего главы ПАО «Укрзализныця» Войцеха Балчуна. Министр инфраструктуры Владимир Омелян уже заявил о готовности голосовать за его отставку. «Контракт следовало бы расторгнуть уже на втором месяце работы Балчуна, но этот вопрос должен быть решен на Кабмине в мае этого года», – сказал Омелян.
В составе организованных групп
Итак, на сегодня остаются вакантными посты руководителей ГФС, НБУ и ФГИ. На подходе – кресла председателя «Укрзализныци» и глав шести областей.
«Практически единовременное массовое освобождение весомых должностей хозяйственно-экономического блока свидетельствует о том, что вскоре начнется торг этими креслами с целью укрепить ослабевшую парламентскую коалицию накануне ряда важнейших голосований», – рассказал «Апострофу» старший аналитик Международного центра перспективных исследований (МЦПИ) Анатолий Октисюк.
Аналитик не верит, что внеочередные выборы в Верховную Раду состоятся, ведь для этого нет предпосылок. Поэтому необходимо провести переформатирование власти, предлагая должности колеблющимся парламентским фракциям и действующим партнерам по коалиции.
«Главный претендент на усиление коалиции – Радикальная партия Ляшко, – продолжает Октисюк. – Но не будем сбрасывать со счетов и «Самопомич». В последнее время они не трогают власть, наоборот – хвалят Гройсмана. И даже Михаил Саакашвили на днях упрекнул лидера «Самопомочи» Андрея Садового за то, что он якобы мало критикует президента».
В данном контексте, говорит эксперт, новым главой ФГИ может стать заместитель Олега Ляшко по экономической политике Виктор Галасюк. НБУ же очень хочет возглавить еще один «радикал» Сергей Рыбалка – нынешний председатель Комитета ВР по вопросам финансовой политики и банковской деятельности.
«Вероятно «Самопомич» не войдет в коалицию, – считает Октисюк, – но фракция, по договоренности, может страховать парламентское большинство, когда будет нужно, своими голосами. Ведь партия на самом деле расколота изнутри - есть львовская команда, но существуют и предприниматели, зашедшие в «Самопомощь» по квоте крупного бизнеса, и они очень недовольны невнятной политикой Садового».
«Фракцию Ляшко однозначно будут заманивать в коалицию, – поддерживает тренд замдиректора Агентства моделирования ситуаций Алексей Голобуцкий. – Возможно, удастся затянуть и «Самопомич». Переговоры ведутся, но сегодня ситуация усугубилась в связи с задержанием экс-депутата от «Народного фронта» Николая Мартыненко. Партия наверняка потребует какой-то компенсации в связи с потерей такого весомого бойца. Например, захочет, чтобы Нацбанк возглавил старый знакомый Арсений Яценюк. Еще один претендент на эту должность от НФ – близкий друг Арсения Петровича и нынешний глава правления «Ощадбанка» Андрей Пышный».
Сейчас парламенту необходимо принимать очень важные, но крайне непопулярные решения, прежде всего – по пенсионной и земельной реформам, а для этого нужны голоса. Затягивать решение этих вопросов с учетом давления МВФ вряд ли получится. В вопросе моратория на продажу земли теоретически можно обойтись без участия депутатов, если свое веское слово скажет Конституционный суд, но совершить подобный кульбит с пенсионерами не получится.
Голобуцкий считает, что на коалиционные торги есть еще целый месяц. Но за это время может все кардинально поменяться. К тому же достоверно не известно, за кем придет НАБУ в следующий раз, после чего политический пасьянс трансформируется опять.
«Я не верю, что у нас из-за земельной реформы или небольшого увеличения пенсионного возраста поднимется народное восстание. Летом начнется жесткая дискуссия вокруг земельной и пенсионной реформ, а уже осенью правительство существенно увеличит размеры пенсий. На этом споры прекратятся. В ином случае премьер-министр обязательно укажет, кто именно в парламенте не дает Кабмину поднять пенсии, после чего уже можно будет подвозить к зданию Верховной Рады организованные группы пенсионеров», – заключает политолог.
- Информация о материале
Борги Ахметова оплатить кожен українець
25 квітня Україна припинила поставки електроенергії в ОРЛО.
Досі з початку війни у 2014 році Україна постачала туди струм, хоча рівень платежів спочатку становив 20-40%, а потім знизився майже до нуля.
Технічна схема працювала так: Луганська ТЕС, що належить компанії ДТЕК, виробляла електроенергію, видавала її в мережі місцевого обленерго «Луганське енергетичне об'єднання» (ЛЕО), яке транспортувало її до кінцевих споживачів.
Фінансова схема була інша. Луганська ТЕС продавала електроенергію ДП «Енергоринок», та — ЛЕО, а ЛЕО — споживачам, які повинні були платити. Оскільки вони майже не платили, то у ЛЕО формувався борг перед ДП.
Однак ДП «Енергоринок» все одно платило Луганській ТЕС, бо за законодавством ДП платить пропорційно всім виробникам електроенергії. У квітні 2017 року борг неконтрольованих територій становив 11 млрд грн, з них ОРЛО — 5,2 млн грн.
Ще у лютому-березні 2016 року в НКРЕКП пройшли наради з цього питання, на яких була розроблена концепція законопроекту. Вона передбачала, що 11 млрд грн боргів буде покрито коштом держбюджету, 6,4 млрд грн покриють держбанки, ще 10 млрд грн — усі споживачі через спеціальні надбавки до тарифів.
Коли стали відомі ці плани, деякі споживачі в ОРДЛО почали поводити себе дещо дивно. Зокрема, підприємства ДТЕК, які «зареєстровані на території України та діють за українським законодавством», перестали платити за електрику ЛЕО.
Зуївська ТЕС, яка належить ДТЕК і розташована в Донецькій області, надіслала ЛЕО лист, щоб та забезпечила транспортування електроенергії від неї до вугільних об'єднань «Ровенькиантрацит», «Свердловантрацит», обидва належать ДТЕК, а також «Краснодонвугіллю». Лист — повний абсурд, бо ЛЕО не має мереж у Донецькій області, щоб звідти транспортувати струм, і всі це розуміли.
Поки у споживачів не було інших договорів, вони були зобов'язані платити за електроенергію компанії ЛЕО, але відмовилися навіть давати їй інформацію щодо точних обсягів спожитого струму.
Коли ж ЛЕО спробувало обмежити подачу електрики шахтам ДТЕК Ахметова, які «зареєстровані в Україні та працюють за українським законодавством», то їм на допомогу прийшли місцеві озброєні «лнрівські» козачки. Таким чином, шахти продовжили безплатно споживати українську електроенергію.
1 січня 2017 року, коли ці підприємства повністю контролювали їх материнські компанії, обсяг спожитої та неоплаченої електроенергії становив майже 2,2 млрд грн, хоча ще два роки тому він був удесятеро меншим.
За даними ЛЕО ще на 1 млрд грн спожив електроенергії, але не заплатив за неї Алчевський меткомбінат, що належить структурам Внєшекономбанку.
Автор надіслав компанії ДТЕК запит з проханням уточнити обсяги спожитої, але не оплаченої електроенергії, однак відповіді не отримав
Є імовірність, що подібна ситуація склалася і в Донецькобленерго (входить у групу ДТЕК), яке заборгувало ДП «Енергоринок» близько 5,8 млрд грн.
Отже, підприємства, які декларують, що «зареєстровані на території України та діють за українським законодавством», просто не платили за спожиту електрику. Цинізм у тому, що всі українські споживачі платили за екологічно шкідливий антрацит із зони АТО за ціною «Роттердам+», а шахти за струм — ні.
Показник EBITDA, тобто операційний прибуток до відрахувань амортизації ДТЕК Ахметова, за 2016 рік становив 17,8 млрд грн, кошти на рахунках — близько 7,5 млрд грн, але заплатити за спожиту своїми шахтами електроенергію грошей нема. Точніше, гроші є, але нема бажання.
Тимчасом держбюджет і споживачі повинні оплатити ще й борги шахт Ахметова, що так прибутково працювали у зоні АТО за формулою «Роттердам+».
- Информация о материале
Страница 289 из 2102
