Попри поширену думку про певну унікальність українського Міністерства інформаційної політики (МІП), у світі доволі багато країн мали або досі мають аналогічні установи. Схожі структури пропаганди були не лише в тоталітарних країнах, а й у Великій Британії, Ізраїлі, є зараз у Білорусі, В’єтнамі, навіть в окупованому Криму та «ДНР» (щоправда, у «республіці» від «міністерства» немає новин із кінця 2016 року, що натякає на його «ефективність»). Насправді це не означає, що інші країни не переймаються регулюванням інформаційної царини. Просто там функції застосування м’якої сили, а саме тактичного управління масовою свідомістю, контролю інформаційних потоків та альтернативних до державної лінії поглядів, розподілені між іншими відомствами, переважно силовими. Адже питання контролю інформації вже давно стало елементом національної безпеки, і події в Україні вкотре це підтвердили.
Коли в Україні створювалося МІП, багато експертів були стурбовані ймовірністю перетворення його на пропагандистський орган. Виникали навіть аналогії з нацистською Німеччиною. Втім, в імперського Міністерства народної освіти та пропаганди (саме таку офіційну назву мало відомство Ґеббельса) були інші завдання та підходи до їх виконання. Так, до сфери його діяльності належали створення й підтримка міфу про Третій Рейх та унікальність німців як нації у світі. Крім того, міністерство працювало над формуванням позитивного, аж до сакрального, образу Гітлера з одночасною демонізацією ворогів Німеччини. Сам Ґеббельс головною вважав так звану ментальну мобілізацію, а міністерство називав «ротом та вухами уряду Рейху». Його відомство розглядалося не як класичний бюрократичний апарат, а як духовний центр, що поєднує політичні, духовні, культурні та економічні завдання. Для досягнення цієї мети використовували надсучасні (на той час) засоби: плакати, листівки, радіотрансляції та кінематограф. Крім того, у державі була створена ціла система, тоталітарна не лише за політичним визначенням, а й за ступенем проникнення в усі сфери життя. Пропаганда була в ЗМІ, у мистецтві, науці, літературі, культурі, вихованні та освіті. Яскравий приклад комплексної роботи міністерства — сприяння у створенні відомого фільму «Олімпія» Лені Ріфеншталь, присвяченого Олімпійським іграм 1936 року в Берліні. Одне з важливих місць у цій системі посідала історія, яка слугувала певною основою для нацистських міфів. За її заперечення, що порушувало єдино правильну державну картину світу, були передбачені серйозні покарання. Але поразки на фронті доволі швидко змогли звести нанівець зусилля Ґеббельса. Відомство, що було створене в 1933-му, припинило своє існування в 1945-му, а на його базі згодом постало суспільне теле- і радіомовлення, відоме сьогодні як канал ARD.
Своє Міністерство інформації мала й Велика Британія. Як і в Німеччині, воно з’являлося в уряді лише на час війни, спочатку Першої, а потім і Другої світової. Востаннє почало функціонувати 4 вересня 1939 року, наступного дня після вступу Королівства у війну. Офіційно до завдань належало просування національного світогляду серед населення як у країні, так і за кордоном. На практиці міністерство здійснювало контроль новин та інформації, займалося вивченням громадської думки, цензуруванням і поширенням власної пропаганди. Для цього використовувалися кіностудія, пересувні виставки, спеціальний транспорт із гучномовцями, друкарні. Відбувалася активна співпраця з композиторами та письменниками, які створювали необхідний контент. Штат налічував майже 7 тис. співробітників, половина з яких перебувала за кордоном, взаємодіючи з англійськими дипломатичними місіями. Частково функції збігалися із завданнями інших відомств, наприклад підрозділів Управління спеціальних операцій у частині поширення інформації на ворожих територіях. Діяльність міністерства не раз зазнавала критики. Так, у 1940 році його звинуватили у використанні методів Гестапо під час стеження за власними громадянами. Відомство проводило інформаційні кампанії для запобігання розголошенню таємниць німецьким шпигунам, однак британці сприймали їх переважно негативно через зневажливий тон звернень у листівках. Крім того, відчувалося надмірне втручання в порядок денний і матеріали преси. Британія поступово перетворювалася на таку тоталітарну державу, з якою боролася. Міністерство інформації послужило прототипом Міністерства Правди в антиутопії «1984» Джорджа Орвелла. Сам автор під час війни працював на BBС і на власні очі бачив, що відбувається в країні. Функціонування міністерства було припинено в 1946 році після завершення Другої світової війни, хоча частина істориків вважає головною причиною закриття непомірно роздутий бюджет за низької ефективності.
Цікавим є досвід Ізраїлю. Там Міністерство інформації та діаспори було створене у 2009-му як орган, що мав опікуватися проблемами сприйняття єврейської держави у світі, зв’язками з діаспорами та поширенням її офіційної політики на міжнародній арені. Раніше в Ізраїлі вже були міністри інформації (у 1970–1980-х) і міністр діаспори, суспільства та боротьби з антисемітизмом, проте ці посади здебільшого символічні, бо не мали відповідного штату підлеглих. У 2015 році відомство зазнало чергових реформувань, ставши Міністерством у справах Єрусалима та спадщини. Зараз воно тісно взаємодіє з дипломатичними та консульськими установами всього світу. Для ефективного просування необхідної інформації до складу відомства включені Державне управління журналістики та Державна рекламна компанія. Крім того, з 2015-го відновлено посаду міністра з інформації, яку зараз обіймає Ґілад Ердан. На цій посаді він став відомим завдяки, зокрема, пропозиції так званого закону Facebook, відповідно до якого державні органи мають право за рішенням суду примушувати компанії на кшталт Facebook чи Google видаляти контент, який створює загрозу національній безпеці. Необхідність ухвалення такого документа пояснюється активізацією терористичної діяльності в інтернеті. У січні 2017 року проект закону був ухвалений парламентом у першому читанні й направлений на підготовку до другого та третього. Про ставлення ізраїльської влади до інформації також свідчить і той факт, що Ердан крім посади міністра інформації також обіймає посади міністра внутрішньої безпеки та міністра стратегічного планування.
Білорусь також має Міністерство інформації, що було створене у 2001 році. Офіційно на нього покладено реалізацію державної політики у сфері масової інформації, регулювання та координацію всіх державних органів та приватних підприємств. При цьому відомство має сприяти розвитку економіки (зокрема, через залучення інвестицій) та міжнародній співпраці у сфері мас-медіа. Як може розвивати міжнародну співпрацю країна, яка майже весь час свого незалежного існування перебуває під дією санкцій, уже зрозуміло. Приблизно так само, як і сприяти розвитку економіки, перебуваючи в перманентній кризі й залежності від бажання російської влади пробачати борги за газ. Попри задекларовану заборону на цензурування та повагу до свободи слова, діяльність міністерства створює всі умови для тиску держави на мас-медіа всіх форм — від радіо й телебачення до газет та інтернет-ресурсів. Для цього серед функцій є ліцензування ЗМІ та акредитація журналістів, затвердження переліку телепрограм для обов’язкового загальнодоступного пакета з подальшим контролем за трансляцією операторами радіо- та телепрограм, а також моніторинг відповідності контенту заявленому творчому замислу. Крім того, відомство надає дозвіл на поширення іноземної інформаційної продукції, планує фінансову підтримку мас-медіа, а в разі потреби бере участь у їх приватизації та акціонуванні. Не дивно, що за таких умов Білорусь у міжнародному рейтингу свободи преси Press Freedom Index останні чотири роки стабільно посідає 157-ме місце (для порівняння: Україна в 2016-му була на 107-й сходинці). Разом із тим події, які відбулися в Мінську на День волі, засвідчили, що навіть така жорстка позиція держави не забезпечила успіху: білоруси так чи інакше готові боротися за свої права навіть в умовах тотального контролю та пропаганди.
Російська Федерація на сьогодні не має офіційного державного органу, відповідального за інформацію. Хоча у 2016 році були пропозиції від представників ЛДПР створити міністерство пропаганди для контролю над телевізійним ефіром. Пропозиція лишилася нереалізованою, що абсолютно не заважає неформальному міністерству в «Останкіно» щодня поширювати пропаганду й дезінформацію як у країні, так і за кордоном. Причому здається, що навіть вище керівництво Росії поступово починає вірити всьому, що саме вигадує. Про ефективність такої роботи яскраво свідчать швидка анексія Криму, що відбулася без спротиву місцевого населення, та безперебійний потік найманців до самопроголошених «ДНР/ЛНР».
Такі «успіхи» росіян змусили практично всі передові країни переглянути своє ставлення до інформаційної безпеки. Підходи обираються різні. У січні 2017 року Чехія створила власний Центр моніторингу та протидії дезінформації. Частина європейських країн заборонила трансляцію російських телепередач. У Латвії на місцевому телебаченні стартував щотижневий проект «Теорія брехні», який викриває російську пропаганду. Розвиваються й волонтерські проекти. Інші європейські країни сподіваються на ефективність Центру стратегічних комунікацій НАТО. Хоча й сам Альянс доволі часто стає жертвою пропагандистів. Натомість Північноатлантичний блок відповідає на брехню відкритістю та прозорістю відповідно до Віденського документа, який було ухвалено на спеціальному форумі ОБСЄ в 2011 році. На думку керівництва Альянсу, саме оперативне поширення достовірної інформації (як, наприклад, про проведення військових навчань чи передислокацію підрозділів) та вільний доступ преси можуть ефективно зупинити поширення викривлених новин. Разом із тим речники та перші особи НАТО змушені періодично боротися з фейковими новинами, що стосуються організації, на своїх сторінках у соцмережах. Наприклад, у лютому прес-офіс Альянсу виступив зі спростуванням хибної інформації про телефонну розмову між генеральним секретарем Єнсом Столтенберґом та Петром Порошенком, які нібито говорили про подальшу долю України. Під час одного з виступів Столтенберґ зазначив, що «Альянс не боротиметься з пропагандою за допомогою пропаганди». За словами політика, «найкращими інструментами є факти, правда та відкриті демократичні дебати».
Його слова співзвучні з думкою американського дипломата Джорджа Кеннана, який у 1946 році сказав: «Спроможність протистояти російській дезінформації залежить від здоров’я та строгості нашого суспільства». Адже в здоровому суспільстві, де є довіра до ЗМІ, небайдужі журналісти та медіа-грамотні громадяни, необхідності створювати будь-які державні відомства пропаганди просто немає. Водночас для країни, яка перебуває в стані війни, контроль над інформаційною цариною лишається надважливим і виправданим.
