Харьков криминальный
Включить/выключить навигацию
  • Главная
  • Статьи
  • Досье
  • Ликбез
  • Фоторепортаж
  • Хихаханьки
  • Письма
  • Детектор лжи
  • Контакты
  • Вы здесь:  
  • Главная
YouControl - простий спосіб перевірити компанію або директора

Главная

Ольга Герасим'юк: «Я щодня отримую скарги на провайдерів, які транслюють російські канали»

  • Печать
  • E-mail

Що робити, якщо у вас вдома на всю транслюють російську пропаганду? Чим загрожує глядачам засилля російських серіалів у ефірі України? Чому одні медіа-холдинги готові міняти свій ефір в умовах війни, а інші звинувачують Нацраду в обмеженні свободи слова? Про це в інтерв'ю Цензор.НЕТ розповіла відомий журналіст і громадський діяч, нині перший заступник голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим'юк.

Ольга Герасим'юк: «Я щодня отримую скарги на провайдерів, які транслюють російські канали»

 

 

Пані Ольга - невтомний оптиміст. Її яскраві пости у Фейсбуку чи то про спілкування з бійцями і волонтерами, чи то про пригоди українців у Європі надихають не втрачати віри в поступову зміну нашого суспільства. З літа Ольга Герасим'юк працює в Нацраді, що має стояти на захисті українського інформпростору, чим наражає себе на критику, яка ллється зусібіч, - бо це атрибути інфовійни.

Від стурбованості з боку обсє ми перейшли до конструктивної співпраці

- В умовах війни лунає все більше докорів на адресу Нацради - звинувачують у надмірному демократизмі та лояльності. Разом з тим, Ви переконуєте, що відомство ефективно захищає український інформпростір. У чому причина таких розбіжностей в оцінках?

- Фактично ми працюємо під перехресним вогнем. З одного боку, громадськість вимагає від нас часом радикальних дій. З іншого - критиковані нами медіа вдаються до махінацій, намагаються прикритися «занепокоєнням» з Європи щодо того, як би ми не переступили межу свободи. При цьому вони не кажуть європейцям, з-під імені яких потім визирають, всієї правди. Що непорядно.

Але глядач того може й не знати - що з боку медіа непорядно в квадраті. До того ж, у мене дуже великий скепсис щодо реальної підтримки Заходом цих маніпулятивних акцій - я бачу почерк доморощених технологів у всіх цих «заявах».

Треба сказати, що в Україні й деякі медіаексперти постійно шукають нагоди звинуватити Нацраду в нібито бездіяльності. Взагалі багато речей провадяться в кращих традиціях маніпуляцій - свої проблеми вирішуються з проголошенням при цьому голосних і гарних лозунгів як-от «свобода слова», наприклад, що нічого не мають насправді до діла. В цій какофонії звуків тоне на саме дно суть - і свобода слова сьогодні під серйозною загрозою, якщо так піде й далі.

Пояснюючи громаді свої законні дії, остуджуючи гарячі голови й закликаючи деяких мудрагелів від маніпуляції показати руки, ми одночасно маємо вичищати російську пропаганду звідусюди, куди вона проникає, - як із російських ресурсів, так і внутрішніх, наших, українських за реєстрацією та не за переконанням. При цьому маємо стежити за тим, щоби нічим не зрадити демократію. В усьому цивілізованому світі практикують захист інтересів законним, правовим шляхом. Точно так і ми маємо добиватися зміни законодавства, яке раніше ніяк не враховувало обставин війни, а часом просто давало корумпованим інституціям можливості для своїх оборудок.

Ще маю сказати, що досі, - ось уже рік, як війна! - так і не сформовано справжнього центру координації інфополітики в державі, а отже сьогодні ми потребуємо, може, ще й більше, ніж раніше, побудови захисту й наступу в інфовійні. І тут потрібні не випадкові люди, що мали досвід у рекламі чи бізнесі, політиці, громадських рухах, а серйозні аналітики. Бо переходимо до чергового етапу війни - коли треба буде долати ще й внутрішніх терористів, що піднімають голову.

- Наскільки вдається показати особливості нашої ситуації міжнародній спільноті?

- На міжнародній арені ми, в Нацраді, одразу перейшли з оборони до наступу. Відвідуємо всі можливі форуми, на яких можна донести позицію України. Заходи ОБСЄ, НАТО, спільні засідання регуляторів Європи, Чорноморського регіону та інш. Наприклад, виступали в Литві на форумі регуляторів Балтії та Польщі, де представили своє бачення й свою практику захисту інформпростору - колеги сказали тоды: «Беріть приклад з України, перебудовуйте свої підходи, тому що нам доведеться так само захищатися».

Ми раді з того, що нам вдалося від стурбованості з боку ОБСЄ перейти до конструктивної співпраці. Пані Дуня Міятович, уповноважена з питань свободи слова - завжди безкомпромісно строга в обороні підвалин свободи й прав медіа - наш щирий партнер. Нещодавно ми спільно провели дводенний тренінг-дискусію з провідними експертами з проблем регуляції, яких привезла до нас пані Міятович - і вони високо оцінили нашу роботу. Це обнадіює надзвичайно.

Сьогодні ми знайшли порозуміння у парламенті з Комітетом зі свободи слова з багатьох питань, працюємо з різними фракціями, з юристами, з європейськими колегами. На мій погляд, у цей важкий період саме час будувати комунікації й кооперуватися во ім'я того, щоби Україна не лише перемогла, а завоювала своє місце в світі, якого вона варта. Це болісний, часом кривавий процес - бо старе не всихає, а нападає й відчайдушно гризеться, мімікрує та експлуатує демократичні гасла для досягнення реваншистських цілей.

«Русскій мір» прикрий, чіпкий і навчений до зміни масок

- З вашої подачі був заборонений ряд російських фільмів та серіалів, що викликало хвилю невдоволення серед частини медіаменеджерів. Тож найголовніше питання: як складається діалог Нацради з провідними медіа-холдингами?

- Ми справді домоглися заборони в найбільш кричущих випадках. Однак наше переконання - канали мають самі визначатися зі своєю позицією. Вони мають усвідомлювати, що свій бізнес роблять у цьому суспільстві, тож мають пам'ятати, в якій країні вони живуть, і відповідати запитам, болям і сподіванням своєї країни. Звичайно, на жаль, в наших реаліях позиція каналів визначаєтся власниками - й цей месседж треба скеровувати саме ім…

Отримування прибутків довгий час було зав'язане на російській продукції, так був сформований ринок, - тож звісно канали нестимуть збитки, коли будуть змушені відмовитися від цього. А тепер будуть змушені - ухвалено Закон. Нам теж не подобається, що вони несуть збитки, бо хочемо, щоби ринок розвивався. Ті, хто так сформував ситуацію, ті, хто так будував економіку, руйнував оборону, освіту, готував поразку в інформаційній війні - всі вони чи то були причетні до медіабізнесу, чи робили це завдяки йому. І сьогодні треба спокутувати й будувати все по-новому. Хоча в країні, що сьогодні переживає реальну війну, немає жодних передумов для створення телебізнесу як бізнесу, а не звичного, вторинного бізнесу, який «заводять» собі великі й малі власники для захисту своїх активи і позицій.

Мені шкода, що поняття «національний продукт» було блюзнірськи виписано так, що музичний, наприклад, канал може добами ставити російські «труси-зайчік мой» в обрамленні оголошення українським ведучим про те, що «для вас буде зараз дуже цікава програма пісень», - і ти не доведеш, що це не національний продукт. Інший приклад: знімається фільм російською компанією на території України, де з усієї знімальної групи лише оператор з України, а то й нікого - а знімається ж на нашій території… Існуюче положення дозволяє подати цей фільм як український. І коли сьогодні мене закликають поспівчувати таким каналам, бо ставити їм натомість тепер нічого, - я співчуваю почасти, як кожному, хто потрапив у труднощі, але вважаю, що треба їм певний час подумати, як зробити так, щоби знищені можливості для українських креаторів були поновлені.І, звичайно, вистояти самим, пам'ятаючи також про те, що суспільство в країні суттєво змінилося.

Це ж саме скажу про кіно. Втративши акторську школу, режисерську й продюсерську, сьогодні треба не воювати з Нацрадою чи намагатися схитрувати, а разом подумати, які альтернативи розвитку можна виробити у ситуації, коли ринок лежить. Однак канали нам практично нічого не запропонували. Проте, існуючи на дотації власників, вони опинилися перед загрозою, що власникам грошей не стане платити тепер ще й за таку задачу. І це реальність. Однак у спілкуванні з медіа ми проходимо етап від ворожнечі до плідних консультацій. Сподіваюся, не тепер, так в четвер це приведе до перших зрушень. Ми реагуємо в усіх випадках, ставимо питання про зміну законодавства, а днями зустрілися з топ-менеджерами каналів і запропонували невідкладно створити правила гри на ринку, укласти певний меморандум, що визначив би стратегію змін на медіаринку. Бо ми також не ставимо перед собою і бізнесом нереальні задачі - ми розуміємо, що зміни ці справді технічно потребують часу.

- Як на практиці реалізовується зміна телевізійного контенту і які кроки ще належить зробити?

- Ну, як Ви знаєте, закон, яким буде обмежувати російський кінопродукт на наших екранах, ухвалено вже, тепер треба думати, як його реалізувати розумно. А також треба думати про законодавство, яке дасть можливість піднятися вітчизняному виробнику й при цьому підняти якість. Насправді я не вірю в те, що зміняться ті люди, які все це досі створювали. Також дуже багато на каналах працює російських продюсерів, консультантів - і нині з'являються ще й нові кадрові поповнення «звідти». Отже, навряд чи варто вірити одразу в запевнення швидких змін. «Русскій мір» прикрий, чіпкий і навчений до зміни масок - тому я не була би така наївна, щоби радіти якимось декоративним змінам. Однак уже те, що вимоги суспільства зрушили цей камінь, треба вважати першими перемогами.

Якщо наводити приклади, то з каналом «1+1» було досить легко - вони самі приходили з ініціативами. У них теж збитки - але вони почали знімати власне кіно, виробили пропозиції до колег по ринку. Інша справа, що на тому ринку немає колег - є супротивники, що диктується стосунками між власниками каналів. І тому, поки вони мірялися значимістю - було ухвалено Закон під тиском суспільства, яке не хотіло чекати на те, поки вони нарешті виміряються. Згадаю тут справедливості ради канал ICTV - він із власної волі, не чекаючи звинувачень, зняв з ефіру чимало серіалів. Канал позиціонує себе як чоловічий, відповідно показував багато фільмів про силовиків і, звісно, російських... Зараз всі опинилися перед великою порожнечею… Зрозуміло, що можна прагнути частково замінити прогалину західним продуктом, але на це потрібні кошти і час. Ми це усвідомлюємо та йдемо їм назустріч.

Хоча дехто з менеджерів, змінившись під тиском обставин, не змінився ментально - і ми маємо, наприклад, лист від СТБ про те, чи можна зняти серіал з популярним російським актором, який досі не зіграв хіба що Чебурашку, а так - все й усіх. Ну, й підтримав кримнаш… Хоча - не стріляв, і в᾿їзд до нас йому ніби не перекрито… Чому ж сьогодні у менеджерів самих такий вибір? Тому, що все одно сподіваються завдяки росіянину взяти свій рейтинг у невибагливих глядачів. Бо бізнес… Бо й самі так мислять. І підозрюю, що й на наступний Новий рік вони поставлять «Иронию судьбы»…

Ми не закриваємо програму Шустера. лише вимагаємо, щоби вони не порушували закони

- І все ж, зараз маєте непросту ситуацію з каналом «112». Вас звинувачують у намірі закрити шоу Савіка Шустера.

- Це фікція. Савік, на жаль, не зовсім коректно на цьому робив собі промоушн разом із каналом. Але згадайте хоч один випадок, коли він визнав критику - а перейшов уже по колу ледь не по всіх каналах, здається…І було би цікаво дослідити справжні причини звинувачень, давши спокій свободі слова…Щодо «112», то лише останнє попередження стосувалося трансляції програми Шустера. Зауважте, що програма з того часу регулярно так і виходить. До речі, нещодавно ми зняли одне з попереджень, яке було колись винесено, оскільки на супутнику канал теж порушував програмну концепцію - усунули порушення, попередження знято. Але «112» день у день оголошує, що ми закриваємо канал, душимо свободу, виконуючи замовлення Адміністрації Президента. З екранів не сходить член коаліції депутат Каплін, який і керує там цією наклепницькою кампанією. Причому кількість його з'яв на екрані каналу перевищує всі мислимі. Людині з іншою думкою в ефір не потрапити…Я вже цікавилася у журналістів - чи не час провести розслідування причин такого стану речей? Глядач ошуканий. Журналісти слухняно виконують волю господаря і ведуть цю кампанію, порушуючи всі канони свободи слова. Недоговорюючи, обманюючи, подаючи лише частину факту, а не весь, не допускаючи альтернативної думки. Нас, наприклад, суворо закликали прийти й дати відповідь на їхні звинувачення - ми подзвонили, що хочемо прийти, а у відповідь почули, що вже в ефірі немає місця… Я казала журналістам каналу - готова захищати їх, якщо вони журналісти, а не маріонетки власника. Мені прикро - журналістика переживає часи сорому.

Скористаюся нагодою пояснити, за що насправді канал отримує попередження: він порушує умови ліцензій. За старого складу Нацради, при його заохоченні, власник кілька років тому нібито купив п'ять компаній, що утворилися за місяць до конкурсу на регіональне мовлення. І всі вони там»перемогли», усунувши від конкурсу інші достатньо популярні регіональні компанії, що пропонували зокрема й інформаційні концепції. Переможці зі «112» пообіцяли діяти як регіональні мовники. А насправді діє один супутниковий канал «112», який роздає свій центральний сигнал на всі ці канали, де немає жодного натяку на регіональні передачі. Крім того, ліцензії передбачали культурно-освітні програми, дитяче мовлення, фільмопоказ - але цього там немає й близько. Ми закликали їх до того, щоб вони були чесними і повернулися до зазначених умов, на основі яких виграли конкурс. Адже інші мовники скажуть: «Чекайте, ми також брали участь у конкурсі, пропонували інформаційне мовлення, але нас витіснили, тому що потрібна була культурно-освітня концепція. А раз так, то просимо повернути нам можливість взяти участь чесно у конкурсі». І так вони й кажуть - ми отримали листа від Незалежної асоціації мовників з такою вимогою.Про «неспортивну» поведінку каналу написала журналістська профспілка.

Чи знають про це глядачі каналу «112», яких щодня піднімають з вилами йти на Нацраду відстоювати свободу слова? Ні. Чи обурило це журналістську спільноту? Не чула. Журналісти збуджуються, коли конкретно когось із них торкнеться яка проблема - а так вони працюють беззавітно на власника, підстрибують, як він накаже, і не ризикують своїм місцем роботи зайвий раз. Але це - не журналістика. І я дуже переживаю за результати інформаційної війни в цих обставинах. В небезпеці й свобода слова, якою зараз, як цеглиною, власники каналів б'ють по голові опонента, так і сама Україна.

- Якщо все-таки говорити про шоу Шустера, на якому етапі сьогодні перебуває вирішення цього конфлікту?

- Ми отримуємо дуже багато звернень від громадськості через маніпуляції в ефірі Шустера. З приводу однієї з них у найпершому ефірі навіть дали попередження каналу, який є відповідальним за порушення закону в своєму ефірі. Як я вже казала, шоу йде далі, ніхто Савіка не закрив - отже вся параноя з цього приводу була штучною. Шкода, що деякі політики за право бувати в ефірі кинулися огульно звинувачувати нас у тому, чого ми не робили й не планували. Але поки слово політика буде відповідальним, мають сплинути десятиліття еволюції.

Якщо спитаєте мене про особисту точку зору, то я вважаю, що треба показувати всі думки й позиції. Саме думки й позиції, а не технологічні вкидування. Бо надавання можливості кремлівському технологу поширити свої месседжі через свій ефір (бо інші, російські, тут заборонені) - це не інша точка зору, а - сприяння ворогу. Це приниження для українців і розпалювання ворожнечі. В той час хтось поминав своїх синів і батьків, які загинули на війні, і могли ввімкнути й побачити такий ефір. Загинули й мирні люди. Месседж кремлівського технолога полягав у тому, щоби натравити сторони одна на одну. Такі дії заборонені нашими Законами й Конституцією. У даному разі це моя жорстка, але демократична позиція. Потрібно не лише підтримувати право говорити хто що хоче. Є ще й право людини отримувати безпечну інформацію, яка не принижує та не вбиває її, інформацію, що не отруєна, право на захист від інформаційних атак.

Про злісних провайдерів, які показують російські канали, нас інформують громадяни

- Трансляція російських каналів залежить від кабельних провайдерів. Наскільки успішно Нацрада здатна впливати на них?

- Так, це залежало, в першу чергу, від провайдерів. Але коли ми почали боротьбу з ретрансляцією пропагандистських російських каналів, вони до нас прислухалися. Близько 99% провайдерів свідомо відключили пропагандистів з Кремля. Є окремі випадки, коли цього не ставалося. У Мелітополі був злісний порушник, який оголосив, що вимкнув російські канали, а сам тихцем їх показував. Глядачі самі виявили це - і справа завершилася в правоохоронних органах. Нещодавно така ж історія сталася в селі Чабани, тут неподалік. Та це поодинокі випадки. Кабельники працюють свідомо й самі проявляють ініціативу. Я щодня отримую у Фейсбуку повідомлення з сіл і містечок про провайдерів, які транслюють російські канали. Думки, вимоги, критичні зауваження - ми все ретельно аналізуємо й реагуємо.

- Однак в цілих районах, навіть у Запорізькій та Харківській областях, знайти українські канали велика проблема. Натомість російські йдуть наповну.

- Росіяни ж ведуть війну - провадять власну трансляцію через захоплені телевежі. Щойно захопили донецьку телевежу, російські технарі її відразу перемкнули на свої канали. А вона обслуговує велику територію, навіть там, де вже є можливість дивитися українські канали. Наприклад, я була в Сєлідово, де розташований один з найближчих до лінії фронту шпиталів. Там можна б ловити сигнал українських каналів з Артемівська. Але для цього треба, щоб кожен мешканець перенаправив свою супутникову тарілку. Для цього потрібно просто залізти до себе на дах і перелаштувати.

Також по кордону встановлені потужні російські передавачі, і вони «добивають» на велику територію. Не в можливостях Нацради цьому зарадити - але ми постійно шукаємо допомоги для тих органів, які відповідальні за цю роботу.

Світу треба розповідати про Україну. це питання не престижу, а національної безпеки

- Наскільки західна журналістика в принципі готова писати у гострому ключі про події в Україні? І наскільки динамічно відбувається зміна образу України?

- Я переконана, що зацікавлювати світ треба не через політиків, а через музикантів, художників, науковців, письменників, журналістів, бізнес і найважливіше - через молодь. Важлива зміна картинки. На Заході знають лише наше старше покоління чиновництва - зашорене, перелякане, без знання мови. А сьогодні я бачу, як потужно на міжнародних форумах виступає наша молодь. Потрібно, щоб у західних журналістів очі загорілися, коли вони бачать справжню Україну. Мало нам засмучуватися, що про нас не те розповідають - маємо зацікавити, спонукати західних колег відкрити тут, у нас, свої корпункти і писати, дивлячись на все власними очима, а не брати матеріали з московських ЗМІ. Їм треба доносити необхідність цього.

Так, справді для західної преси балансування є залізним правилом. Написавши негативну думку, її одразу балансують з позитивною. Часом цей баланс вихолощує проблему взагалі. І тут можна дискутувати, але є труднощі - демократія тому й стоїть сотні літ, що базується на чітких стандартах. Та варто сперечатися про деталі, в яких диявол і ховається. Багато західних колег вже самі починають розмову про те, що час потягнути носом той вітер нових змін у всьому світі, які варто зауважити, працюючи й аналізуючи ці зміни. Тонка грань між журналістикою й пропагандою досі не заявлена в жодних документах. А саме в цьому криється біда професії і відповідно, біда суспільств, обстріляних із телеекранів та радіоприймачів…Я представляю Україну в CDMSI - це Постійний комітет Ради Європи. Він виробляє стандарти в нашій професії по всій Європі. І нам треба бути не лише критиками, які нарікають, що це далеко від наших реалій, а самим брати в цьому процесі участь, адже ми визначилися зі своїм шляхом. Я бачу, як важко цього воза інерції зрушити з місця. По приїзді з першої сесії я одразу розіслала в наші відомства, які опікуються тою чи іншою темою по медіа, проекти документів і з проханням підключитися, дати свою оцінку, поради. Досі не отримала жодної відповіді. Я думаю, що це від незвички до роботи справжньої, а не бюрократичного відписування, особливо на листи англійською мовою…

- Отже, маємо таку картину, що українське суспільство також не готове до змін...

- Якраз суспільство таку заявку на зміни зробило. Ми маємо армію активних людей - волонтерів і громадських діячів, які постійно прагнуть вдосконалити систему. Мене намагалися спустити на землю, переконуючи, що відсоток цих людей мізерний. Та авторитетні мислителі кажуть, що достатньо 5-6% відсотків небайдужих громадян, щоби рухати зміни. Тому вважаю, що сьогодні ми творимо величезний новий світ. Маємо великий шанс. Я бачу, що навіть серед звичайних людей, які за інерцією піддаються загальній паніці, скуповують гречку й клянуть усіх, є зміни.

З іншого боку, є питання й до громадських діячів, що звикли ненавидіти всі влади. Махали шаблею вміло, але потім, коли їм запропонуєш: давайте тепер збудуємо... вони здуваються. Бо це той навик, який треба теж у собі виробити. Всі ці проблеми означають лише, що ми рухаємося. Не треба з розчаруванням сприймати речі, які не одразу змінилися, а просто далі робити свою роботу. Державна машина заржавіла навіки і сама не міняється. Вона перекроює людей. Вперше я колись зіштовхнулася з цим у парламенті. Я бачила багато молодих людей, які прийшли працювати у зацьовклий апарат - і буквально за короткий час ставали такими ж. В принципі, це проблема багатьох державних установ, і, чесно сказати, не лише пострадянських. Просто в інших країнах є правила, а у нас їх ще треба виробляти.

- Як це виправляти?

- Звільнити всіх підряд - це не вихід. Я взагалі вважаю хибним і шкідливим модний тренд тупо замінювати всіх старших людей на молодих. Серед старшого покоління є люди, що несуть у собі інституційні знання й здатні мінятися. Має бути розумний баланс і відсутність дискримінації.

- У Ваших виступах завше багато оптимізму. Не можу не попросити Вас про пораду, як українцям морально пережити всі ті напасті, що випали на нашу долю ?

- Я з друзями знімаю документальні фільми зараз про нас - солдатів, добровольців, лікарів, звичайних громадян, жінок і чоловіків усіх поколінь, усіх доль і біографій - всіх нас, хто живе в час війни і збирається перемогти все, що випаде на нашу долю. Нічого так не дає сили йти й боротися, як ці зустрічі в госпіталях, на вулиці, у військовій частині - ніщо так не підкріплює, коли повертаєшся, в рішучості змітати всю гидоту, яку ми розвели в своїм домі, й ту, що сіється на нас з-за північного паркана. Ніщо так не радує - як відчуття того, що це, нарешті, та Батьківщина, за яку варто не шкодувати життя свого - і це не книжкові слова. Як пережити напасті, що випали на нашу долю? На це питання мені добре відповіла психіатр, що витягає з контузій і післяфронтових жахів солдатів і їхні сім'ї в дніпропетровській клініці. Вона сказала спокійно: все, крім власної смерті, людина може пережити!

Що для цього треба? Пам'ятати, що крім життя ніщо не варте зусиль. Що крім життя вільного й гідного немає інших насолод. Що нам воно оплачене тими, хто в Небесну сотню пішов, не ставлячи собі цього запитання - «Як пережити напасть?» Воно оплачене тими, хто пішов на фронт - найкращими з наших людей. Це все не дає іншого вибору як - жити щиро, щедро й боронити це право для всіх.

Информация о материале
Опубликовано: 31 марта 2015

Не такие, как все

  • Печать
  • E-mail

Революции, как известно, не происходят точно по расписанию. Вряд ли в мировой истории можно найти пример, как новая власть уже на следующий день после свержения старой объясняет народу четкий план действий на ближайшее время. Теоретически, конечно, это возможно — вспомним хотя бы знаменитый в свое время план Григория Явлинского о преобразовании СССР в страну победившего капитализма ровно за 500 дней с пошаговым расписанием действий на каждый день. Но, как гласит народная мудрость, гладко было на бумаге, да забыли про овраги.

Один из самых глубоких таких оврагов, преодолеть который удается поначалу далеко не каждому, называется аномией. Термин этот ввел в научный оборот один из основателей социологии Эмиль Дюркгейм, житель страны, которая в XIX веке дала достаточно материала для того, чтобы изучить влияние революционных событий на жизнь страны. (Он и большевистский Октябрьский переворот в Петрограде застал, но пережил его только на восемь дней.)

При аномии, согласно Дюркгейму (уточнение необходимо, ибо определения этому явлению давал добрый десяток известных социологов, все более их усложняя), прежняя система ценностей в государстве уже разрушена, а новая еще не создана. В результате в такой стране складывается ситуация, когда сиюминутный жизненный опыт ее жителей противоречит общепринятым, хотя бы теоретически, в недавнем прошлом общественным нормам. И тогда определенная (бывает, что и большая) часть общества может посчитать, что в данный момент ей выгоднее не соблюдать общепринятые ранее правила.

Проще говоря, если для мелкого уголовника или алкоголика асоциальное поведение хотя бы в краткосрочной перспективе принесет больше благ, чем одобренное обществом, количество гопников и алкоголиков будет неотвратимо увеличиваться. При этом «благом» может быть даже возможность «выключиться» из общественных отношений. Мол, все равно ничего хорошего они не принесут.

Уход понарошку

Несмотря на научное происхождение термина, на самом деле он прост, конкретен и знаком буквально каждому жителю постсоветского пространства старше 30–35 лет.

Что такое аномия, испытали в начале девяностых годов на своей шкуре все жители бывшего СССР. Тогда вдруг оказалось, что почти все ценности, которые советская пропагандистская машина десятилетиями вбивала в головы сотням миллионов людей, являются ложными, а новые были сформулированы весьма невнятно. И бывшее «единое» советское общество разделилось на три части.

Первая — самая, пожалуй, большая часть — продолжала по привычке трудиться на заводах и фаб­риках, в колхозах и магазинах, думая лишь о том, как выжить в условиях обвального падения уровня жизни. Вторая — ушла в сферу действия Уголовного кодекса, при этом грань, за которой он начинал действовать, становилась все более размытой. А третья часть бывших советских граждан выбрала для себя «самый легкий» путь — пьянство и наркоманию.

Тут сказалась еще и исторически сложившаяся в позднем СССР ментальность советского человека, уверенного в том, что «родное государство» его не бросит. Отсюда и специфическая советская парадигма выживания, коренным образом отличавшаяся от западной, выросшей на основе протестантских ценностей. Если «хомо экономикус», потеряв в зарплате или доходах от бизнеса, пытался увеличить производительность труда или найти еще одну область применения своих усилий, то «хомо советикус» после 1992 года, когда его реальные доходы упали в сотни раз, просто махал рукой на все и начинал пить.

Причем это и не назовешь чистой тягой к саморазрушению. Просто homo soveticus был уверен, что «как-нибудь оно да будет». Например, прокормят жена, взрослые дети или даже пенсионеры-родители (да так оно часто и было). И уж совсем homo soveticus по одному праву рождения в СССР и представить себе не мог, что надо платить за приобретение жилья, образование и медицинское обслуживание.

Все мы родом из СССР

Несмотря на более чем два десятилетия, прошедших со времени развала СССР, следует признать, что эта ментальность у большинства жителей теперь уже постсоветского пространства осталась. Причем не только у тех, кто полжизни прожил «при Советах», но и у молодого поколения, у которого место спонсора-государства просто заняли спонсоры-родители. Въевшееся уже не только в личную, но и в родовую память социальное иждивенчество никуда не делось.

Но, с другой стороны, определенная часть вины за это лежит и на государстве, которое до сих пор ясно не объяснило своим гражданам, в какой системе координат они будут жить. И чем быстрее эта ясность наступит, тем меньше останется причин для появления новых эпидемий аномии.

Информация о материале
Опубликовано: 31 марта 2015

Санкции против режима Януковича: преступно потерянное время

  • Печать
  • E-mail

26 марта Петр Порошенко подписал распоряжение «О межведомственной рабочей группе по координации возвращения в Украину средств, полученных преступным путем бывшими высокопоставленными должностными лицами Украины». Согласно тексту документа, созданная структура должна «в двухмесячный срок проработать механизмы эффективного взаимодействия правоохранительных органов и центральных органов исполнительной власти по вопросам возвращения в Украину указанных средств». Фактически, это означает очередную отсрочку начала реальной работы по возвращению украденных активов, которая должна была активно начаться еще год назад.

Санкции Совета ЕС в отношении высших должностных лиц Украины были введены в действие постановлениями Совета ЕС №208/2014 от 5 марта 2014 г. и №381/2014 от 14 апреля 2014 г. Некоторые ограничительные меры постепенно ввели власти Швейцарии, Лихтенштейна, Австрии, Великобритании, Нидерландов, Латвии, США, Канады, Австралии и Японии.

Украинской власти был дан условный год для того, чтобы доказать вину фигурантов санкционных списков в совершении преступлений против украинского народа. Украина не только не доказала вину — у государства до сих пор даже нет формализованных обоснованных претензий к большинству лиц из команды Януковича. В этом нас убеждают либо сами фигуранты санкционного списка (А.Портнов), либо лица, выполнявшие управленческие функции (В.Рыбак), а главное — факты: отсутствие уголовных дел, закрытые уголовные производства и — что более наглядно — третий Генеральный прокурор на Резницкой со времени Революции Достоинства. По традиции, уволенный руководитель ГПУ либо пересаживается в кресло советника президента, либо же получает слова благодарности от главы государства за мужественные решения о своей отставке. Мы не склонны считать, что мужество Генерального прокурора проявляется именно таким образом. И не склонны прибегать к домыслам при наличии неопровержимых фактов.

Так, недавно в официальном журнале ЕС была обнародована информация об исключении из санкционных списков А.Портнова, А.Якименко, И.Калинина, Н.Азарова. В отношении В.Януковича-младшего, Е.Лукаш, Д.Табачника и С.Клюева ЕС продлил действие санкций только до 6 июня 2015 г. Событие анонсировали общественные активисты, журналисты, представители международных учреждений. Только ГПУ до последнего жила по принципам власти времен Януковича: опровергать сообщения общественности и избегать прямых ответов.

Вместо объяснений Генпрокуратура отделалась очередным обещанием: 6 марта 2015 г. в ГПУ торжественно проинформировали, что ведомство обещает расследовать злоупотребления экс-чиновников, с которых были сняты санкции ЕС. Дословно в официальном сообщении указано, что «Генеральной прокуратурой Украины будет проводиться всестороннее и непредвзятое расследование уголовных производств в отношении бывших высокопоставленных должностных лиц и лиц из их окружения, независимо от принятых европейской стороной решений о применении персональных санкций». Вместе с тем в ГПУ подчеркнули, что «практика применения санкций новая для нашего государства и впервые применена Европейским Союзом по обращению Украины», и подчеркнули, что ни одно лицо не было исключено из санкционного списка в течение срока действия санкций (до 5 марта 2015 г.). При этом общество не проинформировано ни об одном чиновнике, ответственном за снятие санкций, то есть за отсутствие действий по выполнению требований людей привлечь представителей так называемого «режима Януковича» к уголовной ответственности. Этим чиновником мог быть О.Махницкий, возможно В.Ярема или даже лицо уровня начальника следственного управления по особо важным делам ГПУ, но понятно, что такое физическое лицо существует. Речь идет не о коллективной, а персональной ответственности за организацию выполнения установок президента и требований людей.

Интересным выглядит сам процесс: ГПУ считает, что заверений в объективном расследовании по прошествии года для общественности будет достаточно. Нет, господа, время раскрывать карты.

ГПУ как орган и непосредственно генеральный прокурор Украины как руководитель взяли на себя исключительную и полную ответственность за организацию и поддержку государственного обвинения в отношении В.Януковича, В.Захарченко, В.Пшонки, А.Якименко, А.Портнова, Е.Лукаш, А.Клюева, В.Ратушняка, А.Януковича, В.Януковича, А.Пшонки, С.Клюева, Н.Азарова, А.Азарова, С.Курченко, Д.Табачника, Р.Богатыревой, И.Калинина, С.Арбузова, Ю.Иванющенко, А.Клименко, Э.Ставицкого. Кроме того, должна была быть доказана вина и применено справедливое наказание ко всем действующим лицам режима Януковича, независимо от фамилий и статуса. Все члены организованной преступной группировки должны были ощутить неотвратимость наказания. Это следует из публичных обещаний ГПУ и гарантий президента.

Следует отметить, что ГПУ не была намерена делиться зоной контроля в вопросе возвращения активов и поддержки санкции с другими органами власти, общественными активистами, организациями. Мы неоднократно проводили встречи с О.Махницким и его подчиненными: предлагали помощь международных организаций и мирового уровня фирм с безупречной репутацией, способных помочь в поиске активов, предоставляли материалы о преступлениях, озвучивали фамилии и факты в СМИ и на пресс-конференциях. Вопрос оплаты какой-либо помощи не поднимался. При этом стоял вопрос о своевременности налаживания сотрудничества с более чем сотней стран мира (в которых могут потенциально скрываться активы высших должностных лиц) в части срочного наложения арестов и других ограничений или же поддержки уже наложенных санкций (например, зона Европейского Союза). В то время как рядовые сотрудники ГПУ просили помощи у общественности и организаций из-за даже физической невозможности охватить столь масштабный, даже более — беспрецедентный в истории Украины комплекс правовых проблем (просили, в частности, помочь с переводом текстов на английский язык), — в «высоких» кабинетах ГПУ высокомерно уверяли: «Нам помощь не нужна, у нас все хорошо». Не надо было ходить к гадалке, чтобы предвидеть, чем закончится высокомерие.

Высокомерие в конце концов исчерпалось, и уже ближе к концу 2014 г. прогнозы начали сбываться. Только 11 августа, потеряв много времени, ГПУ наконец-то заключила соглашение с Базельским институтом управления о сотрудничестве с целью возвращения средств, похищенных и вывезенных Януковичем и его окружением, а 17 июля 2014 г. Кабинет министров своим постановлением №322 создал Межведомственную комиссию по вопросам возвращения в собственность государства средств и имущества, полученных вследствие коррупционных правонарушений. Согласно постановлению №322, которым заместителю Генерального прокурора Украины отводилась роль сопредседателя. Это означало запоздалое признание ГПУ того факта, что орган не справляется со своими обязанностями своими силами.

После назначения О.Махницкого на должность заместителя Генерального прокурора (по вопросам международного сотрудничества) был назначен Виталий Касько, международник, координировавший работу Украины по линии поддержки позиции относительно санкций к высшим должностным лицам и линии поиска и возвращения активов Януковича и команды в Украину. С 2004 года господин Касько был консультантом Совета Европы и других международных организаций в сфере уголовной юстиции и защиты прав человека, он автор и соавтор публикаций по проблематике возвращения преступных активов, взаимной правовой помощи по уголовным делам, защите свидетелей. Есть основания считать, что на этом направлении В.Касько работал при всех трех последних руководителях ГПУ. Это может свидетельствовать о высокой компетентности чиновника.

Следует отметить, что общение с Генеральным прокурором и его подчиненными на тему возвращения активов и необходимости доведения до логического завершения уголовных дел в отношении представителей режима всегда происходило по одинаковой схеме. То есть представители общественности предоставляли факты в подтверждение преступных действий того или другого чиновника, а в ГПУ обещали привлечь это лицо к ответственности. Беспокоило только то, что дела расходились с обещаниями. Тем временем один Генеральный прокурор попадал в объективы телекамер в момент теплых встреч с представителями этого самого режима. Другой отгораживался от общественности заместителями, которые не могли объяснить происхождение миллионного состояния, появившегося за время пребывания на государственной службе. А ГПУ как орган упорно не замечала свободного передвижения по Киеву тех, кого обещала привлечь к уголовной ответственности, — партнеров Януковича. Это похоже на нехитрую игру: заявления о «целесообразности», «компетентности», «тайне следствия» или «непоступлении сообщения о совершении преступления» использовались как неубедительное обоснование собственной бездеятельности или некомпетентности.

Уголовные дела в отношении ряда лиц либо не возбуждались, либо же закрывались, как, например, в парадоксальном случае с Михаилом Добкиным. Напомним: тогдашний Генпрокурор В.Ярема заявил, что в деле по обвинению Добкина «была проведена фоноскопическая экспертиза, изучались заявления Добкина, которые он использовал на митингах, в ходе пресс-конференций, в СМИ, но экспертиза показала, что там нет состава преступления, а значит мы не можем привлечь человека к уголовному наказанию». Но наличие состава преступления устанавливает не эксперт, а следователь, а виновность человека устанавливает суд. Кроме того, вероятно, прокуратуре не сообщали о фактах совершения Добкиным собственно незаконных действий, а не только высказываний.

Мы не дождались претензий со стороны власти ни к олигархам, которые «кровно» поддерживали режим, ни к десяткам тысяч мелких преступников, его обслуживавших. «Лица» преступной организации почему-то отмежеваны от бенефициаров. Иначе говоря, нас уверяют, что вину за режим Януковича следует возложить на первых условных 10 лиц. Остальным либо предлагают написать заявления на увольнение, либо обещают люстрировать, либо оставляют в покое. О доказательстве вины и применении справедливого наказания почему-то речь не идет. Цивилизованные страны ввели политические и экономические санкции к отдельным представителям режима по собственной инициативе. Это не заслуга О.Махницкого или В.Касько. Это заслуга миллионов людей, вышедших на улицы протестовать против режима. Сегодня же, когда ЕС начинает снимать санкции с представителей команды Януковича, это означает, что прокуратура позволила себе поставить под вопрос достижения Революции Достоинства.

Европейские партнеры однозначно донесли до ведома Украины ограниченные сроки действия санкций, что означало необходимость немедленного расследования противоправных действий режима. Известно, что если речь идет о простом человеке, в Украине часто достаточно дня, чтобы сделать из него виновного: тут милиция, прокуратура и суд действуют во «взаимопонимании», которому можно позавидовать. Никто не призывает к правому нигилизму или нарушениям законодательства, но очевидно, что расследования в отношении «касты неприкосновенных» и после Майдана происходят по особым правилам. Начинаются «сложности» в расследовании, появляются непонятные решения судов, отказывающие во взятии под стражу, а также заявления по линии ГПУ о том, что они не могут оказывать давление на суд.

Особое отношение к «неприкосновенным», исключительно это «особое отношение», дало возможность представителям режима Януковича поднимать вопрос об отмене санкций. С одной стороны, решение Совета ЕС о наложении санкций было обжаловано фигурантами санкционного списка в Суде ЕС (Европейском суде справедливости). С другой — были наняты юристы и лоббисты, убеждающие представителей ЕС в необходимости отмены санкций. Формальные основания для отмены санкций — нарушение права собственности, права на осуществление хозяйственной деятельности, деловой репутации и т.д. Фактические — отсутствие доказательств причастности указанных лиц к совершению экономических преступлений или нарушению прав человека в Украине.

В общем, ситуация выглядела следующим образом: на стороне представителей режима Януковича — деньги, люди и конкретные действия. На стороне Украины — вид обиженного на судьбу бедняка и ожидания бескорыстной и неисчерпаемой веры ЕС. Со своей стороны, Европа наблюдала за действиями Украины на двух фронтах: по линии обжалования санкций в Суде ЕС и по линии активной коммуникации с Советом ЕС. В итоге — получили печальный ожидаемый результат. Для ЕС было крайне некорректно допустить решение Суда об отмене собственных санкций. Поэтому на уровне Совета ЕС было решено отказаться продлевать санкции в отношении 4 лиц из ограничительного списка. При этом санкции в отношении еще 4 лиц могут быть сняты 6 июня 2015 г.

О том, как Украина коммуницировала с Европой в вопросе поддержания санкций, общество знает немного. Именно ГПУ установила правила закрытости указанного процесса. Общие предложения, ориентировочные суммы, непонятные статусы экс-чиновников в уголовных производствах, ссылка на закон о запрете разглашения информации и замалчивание процессуальных норм о возможности ее разглашения в публичных интересах, — все это политика ГПУ постреволюционного времени. Однако у нас есть данные, которые дают основания назвать действия ГПУ требующими проверки на предмет законности.

Получив четкое понимание системной бездеятельности, наша комиссия подготовила обращение к министру юстиции Украины П.Петренко (поскольку именно на Минюст возлагается представительство интересов государства) с просьбой о вступлении Украины в судебные дела, инициированные Януковичем и командой в Суде ЕС. В сложившейся ситуации было преступлением просто наблюдать, как система «теряет» дела в отношении высших должностных лиц, по сути, олицетворяющих режим, против которого боролись люди.

Устав Суда предусматривает инструмент подачи заявления об интервенции (вхождении) в процесс в том случае, если решение по делу касается интереса третьего лица. Безусловно, что, в случае обжалования санкций, вопрос о снятии ограничений и дальнейшей потере, по сути, государственных активов — это вопрос, касающийся интересов Украины. Таким образом, Украина (намереваясь доказать странам ЕС, что расследование уголовных дел против Януковича и Ко ведется и санкции являются действенным инструментом) должна быть активным участником процесса поддержания санкций, поиска активов, доказательства преступного происхождения последних ради их возврата в Украину. Пассивная роль Украины в этой ситуации, на наш взгляд, означала бы либо отсутствие государственной позиции, либо государственную измену.

В последние дни возможного обращения в Суд ЕС Минюст, пригласив на безоплатной основе рекомендованного общественностью юриста (адвоката Парижской коллегии адвокатов Камилию Мехтееву, известную своей работой в международной юридической компании Shearman Shearman & Sterling LLP, одержавшей крупнейшую в истории победу в суде Гааги над Российской Федерацией на сумму 50 млрд долл. в деле экспроприации активов компании «Юкос»). подал ходатайство о вступлении Украины в дело на стороне Совета ЕС. Что означало поддержку решения ЕС в наложении санкций на представителей режима Януковича. Это было логично: если Украина взяла на себя обязательства расследовать преступления режима Януковича, мы должны были показать результаты своей работы перед цивилизованными странами. Если мы не можем показать эти результаты — должны спросить с уполномоченных лиц внутри своей страны.

Предположения некоторых лиц, что, дескать, Минюст вышел за пределы своих полномочий, на наш взгляд, безосновательны, поскольку решение такого вопроса находилось в компетенции министерства как официального представителя интересов государства.

Однако решение Минюста вызвало резкую реакцию по линии президента. Из информированных источников стало известно, что Минюст получил от МИД письмо с требованиями отозвать заявление Украины о вступлении в дело для поддержки санкций. Основной аргумент: Украину могут обязать предоставлять объяснения, как расследуются дела против фигурантов санкционного списка. А расследовались они крайне неудовлетворительно.

Реакция ГПУ была симметричной. Отдельные лица, время назвать которых еще придет, ссылались на то, что с руководством ГПУ срочно встретился глава представительства Европейского Союза в Украине Ян Томбинский и спросил мнение о роли Украины в деле о поддержке санкций. ГПУ такой запрос истолковала чуть ли не как требование ЕС отозвать заявление Украины об участии в процессе. Однако трудно представить, чтобы Томбинский мог выдвинуть такие требования к стране, которая реализовывает свое законное право поддержать санкции ЕС и дает разъяснения в их поддержку. Более того, в эффективности такого шага убеждал недавний пример рассмотрения Судом ЕС дела по иску экс-президента Египта Хосни Мубарака против Совета ЕС. Египет приобщился к процессу как сторона, чтобы поддержать действия ЕС, в результате чего Суд ЕС вынес решение в пользу Совета ЕС и отказал Мубараку.

На наш взгляд, ГПУ беспокоила только одна проблема: в Суде ЕС нужно было демонстрировать результаты расследования или мотивировать бездеятельность. Речь шла о Суде Европы, а не об отписках гражданам с уверениями, что «информация не подлежит разглашению». Пришлось бы публично отчитываться, почему так преступно было потеряно дорогое время, почему немалые полномочия не были надлежащим образом использованы.

В дальнейшем события разворачивались следующим образом: Украина отозвала ходатайство о вступлении в дело для поддержки санкций ЕС; Совет ЕС отказал в продлении санкций в отношении отдельных фигурантов санкционного списка и предупредил о намерении снять санкции с других лиц; Генеральный прокурор был снят с должности. Оставим оценку этой цепи событий на суд читателей и истории.

Отказ Совета ЕС продлить санкции в отношении 4 лиц из ограничительного списка, а также риск отмены соответствующих ограничений в отношении еще 4 лиц в июне 2015 г., на наш взгляд, может свидетельствовать, что ЕС не верит Украине. Что Европа, к величайшему сожалению, не разделяет свою веру на веру в простых граждан и веру в действующую власть.

Хотя виновата не Украина, а отдельные чиновники. Которые, вместо того чтобы создать специальный отдел по расследованию дел высших должностных лиц и обеспечить необходимую централизацию всех заявлений о преступлениях по единым реквизитам, продолжали цинично имитировать деятельность, обманывая людей. Что дало основания таким, как А.Портнов, выигрывать суды об опровержении недостоверной информации, то есть лжи.

Год продолжается борьба общественных активистов и волонтеров за Украину с системой, которая состоит преимущественно из тех же представителей «режима Януковича»; с системой, которая уничтожала права и свободы людей, отдавала нашу страну под тоталитарное влияние России, цинично и последовательно уничтожала государственность. Может, пора делать выводы?

От редакции. ZN.UA обратилась в МИД с просьбой прокомментировать позицию внешнеполитического ведомства по поводу возможного участия Украины в процессе в Суде ЕС. В письме замминистра по вопросам европейской интеграции Е.Зеркаль говорится:

«З метою скасування запроваджених у березні 2014 року Радою ЄС обмежувальних заходів щодо низки колишніх високопосадовців України, деякими з них були направлені звернення до Загального Суду Європейського Союзу (далі — Суд ЄС) щодо оскарження рішення Ради ЄС.

Для забезпечення всебічного та неупередженого розгляду питання обмежувальних заходів щодо колишніх високо посадовців України у європейських інституціях МЗС сприяло налагодженню взаємодії Генеральної прокуратури з причетними підрозділами Ради ЄС та Європейської служби зовнішньої діяльності (ЄСЗД), які представляють інтереси Ради ЄС у зазначених справах у Суді ЄС.

На думку МЗС України, існуючий формат взаємодії між органами влади України та вищезгаданими інституціями ЄС в контексті судових проваджень у Суді ЄС (позивач vs Рада ЄС) є ефективним, що дозволило стороні ЄС належним чином захистити обґрунтованість запроваджених обмежувальних заходів під час розгляду цього питання в робочих органах ЄС та під час попередніх судових слухань.

Що стосується залучення нашої держави до судових процесів в рамках міжнародних судових органів, то взаємодія органів державної влади України у цій сфері регламентується Порядком здійснення захисту прав та інтересів України під час урегулювання спорів, розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземного суб'єкта та України, затвердженим Указом Президента України №581/2002 від 25.06.2002.

Питання залучення України як третьої сторони до участі у вищезгаданих судових процесах у порядку, визначеному вищезгаданим Указом Президента, не розглядалося.

Водночас, на думку МЗС, така участь могла б мати наслідком виникнення низки політичних та правових ризиків для держави, а відтак, є недоцільною.»

Информация о материале
Опубликовано: 31 марта 2015

Заступник керівника військовим майном безкоштовно отримав від Міноборони гектар землі

  • Печать
  • E-mail

Заступник начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Валерій Файст в 2006 році отримав у користування від Міністерства оборони будівлю із гектаром землі в центрі Харкова. На цій землі компанія «Фагот-2000», засновником якої державний службовець є до сьогодні, планує звести торгівельно-офісний центр.

У 2006 році фірма «Фагот-2000» викупила у оборонного відомства будівлю за адресою Червоноармійська, 16, площею 415 кв.м. Після цього фірма взяла у користування ділянку навколо площею 0,7 га. Начальник головного управління квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України звернувся до харківського міського голови і, посилаючись на рішення тодішнього міністра оборони Анатолія Гриценка №804/з, просив припинити право користування земельною ділянкою на користь нового власника будівлі.

Таким чином, фірма Файста отримала ділянку землі за ціною складського приміщення площею 400 кв.м.

У відповідності до законодавства, новий власник мав змінити цільове призначення ділянки. У технічному висновку, управління земельних ресурсів Харкова прописало, що для будівництва торгівельного центру, треба «вилучити земельну ділянку із категорії оборони».

Однак ПП «Фагот-2000» звернувся до суду з проханням скасувати пункт про необхідність зміни призначення. Аргумент: у попереднього користувача (Харківська квартирно-експлуатаційна частина Міноборони) не було документів на право користування ділянкою. Харківські військові підтвердили, що документів на землю у них немає.

Управління земресурсів Харкова внесло заперечення: ділянка відноситься до категорії – землі оборони, і переведення в іншу категорію потребує згоди Міністерства оборони. Однак, суд задовольнив позов «Фагот-2000».

Окрім цього серед бізнесу чинного держслужбовця, який відповідає за матеріальне забезпечення збройних сил, є торгівля військовою технікою. Валерій Файст є засновником компаній «Трембіта», «Поні Фентезі» та «Поні Восток».

Усі фірми займаються постачанням запчастин до автомобілей, а «Трембіта» спеціалізується на військовому обладнанні.

 

На території фірми у Ворзелі, журналісти побачили запчастини та ремонтну зону. Представник компанії Оксана Коцюба запевняє, що «Трембіта» ніколи не займалась постачанням військових автомобілів. Натомість місцевий мешканець розповів журналістам, що донедавна на территорії підприємства розміщувались БТР, ЗІЛи, танки та інша спеціалізована військова техніка. Оголошення про продаж військового обладнання цією компанією і досі можна знайти в інтернеті.

Заступник керівника військовим майном безкоштовно отримав від Міноборони гектар землі

 

Заступник керівника військовим майном безкоштовно отримав від Міноборони гектар землі

Валерій Файст є засновником «Трембіти» з 1997 року. Згідно відповіді Міністерства оборони, стаж держслужби заступника очільника ГоловКЕУ ЗСУ складає 21 рік.

Информация о материале
Опубликовано: 31 марта 2015

Как превратить людей в биомассу

  • Печать
  • E-mail

«Я начал интересоваться феноменом немецких концентрационных лагерей со времени их возникновения, задолго до того, как оказался их узником. Когда же это случилось, я стал интенсивно изучать лагерь изнутри. Вскоре после освобождения я попытался проанализировать, главным образом психологически, мой опыт заключения и сформулировать некоторые теоретические положения, вытекающие из него. Толчком к работе послужило, во-первых, распространенное в то время непонимание сущности концентрационных лагерей, которые виделись как взрыв садистских импульсов, лишенный всякого смысла; и, во-вторых, открытие мною изменений личности заключенных под воздействием лагерей.

Как превратить людей в биомассу

Дальнейшие размышления убедили меня в том, что мой анализ имеет более широкий смысл, чем я предполагал вначале. Его можно использовать для объяснения тоталитаризма, для поиска путей сохранения автономии личности в государстве. Если существование в определенных условиях, которые я назвал экстремальными, способно так сильно деформировать личность человека, то мы должны, по-видимому, лучше понимать, почему и как это происходит. Не только чтобы знать, что могут сделать с человеком эти самые экстремальные условия, но и потому, что всякое общество формирует личность, хотя, может быть, другими способами и в других направлениях”.

Из книги Бруно Беттельхейма «Люди в концлагере”

Правило 1. Заставь человека заниматься бессмысленной работой.

Одно из любимых занятий эсэсовцев – заставлять людей делать совершенно бессмысленную работу, причем заключенные понимали, что она не имеет смысла. Таскать камни с одного места на другое, рыть ямы голыми руками, когда лопаты лежали рядом. Зачем? «Потому что я так сказал, жидовская морда!».

(Чем это отличается от «потому что надо» или «твое дело выполнять, а не думать»?)

Правило 2. Введи взаимоисключающие правила, нарушения которых неизбежны.

Это правило создавало атмосферу постоянного страха быть пойманным. Люди были вынуждены договариваться с надзирателями или «капо» (помощники СС из числа заключенных), впадая от них в полную зависимость. Разворачивалось большое поле для шантажа: надзиратели и капо могли обращать внимание на нарушения, а могли и не обращать – в обмен на те или иные услуги.

(Абсурдность и противоречивость родительских требований или государственных законов – полный аналог).

Правило 3. Введи коллективную ответственность.

Коллективная ответственность размывает личную – это давно известное правило. Но в условиях, когда цена ошибки слишком высока, коллективная ответственность превращает всех членов группы в надзирателей друг за другом. Сам коллектив становится невольным союзником СС и лагерной администрации.

Нередко, повинуясь минутной прихоти, эсэсовец отдавал очередной бессмысленный приказ. Стремление к послушанию въедалось в психику так сильно, что всегда находились заключенные, которые долго соблюдали этот приказ (даже когда эсэсовец о нем забывал минут через пять) и принуждали к этому других. Так, однажды надзиратель приказал группе заключенных мыть ботинки снаружи и внутри водой с мылом. Ботинки становились твердыми, как камень, натирали ноги. Приказ больше никогда не повторялся. Тем не менее, многие давно находящиеся в лагере заключенные продолжали каждый день мыть изнутри свои ботинки и ругали всех, кто этого не делал, за нерадивость и грязь.

(Принцип групповой ответственности… Когда «все виноваты», или когда конкретного человека видят только как представителя стереотипной группы, а не как выразителя собственного мнения).

Это три «предварительных правила». Ударным звеном выступают следующие три, дробящие уже подготовленную личность в биомассу.

Правило 4. Заставь людей поверить в то, что от них ничего не зависит. Для этого: создай непредсказуемую обстановку, в которой невозможно что-либо планировать и заставь людей жить по инструкции, пресекая любую инициативу.

Группу чешских заключенных уничтожили так. На некоторое время их выделили как «благородных», имеющих право на определенные привилегии, дали жить в относительном комфорте без работы и лишений. Затем чехов внезапно бросили на работу в карьер, где были самые плохие условия труда и наибольшая смертность, урезав при этом пищевой рацион. Потом обратно – в хорошее жилище и легкую работу, через несколько месяцев – снова в карьер и т.п. В живых не осталось никого. Полная неподконтрольность собственной жизни, невозможность предсказать, за что тебя поощряют или наказывают, выбивают почву из-под ног. Личность попросту не успевает выработать стратегии адаптации, она дезорганизуется полностью.

«Выживание человека зависит от его способности сохранить за собой некоторую область свободного поведения, удержать контроль над какими-то важными аспектами жизни, несмотря на условия, которые кажутся невыносимыми… Даже незначительная, символическая возможность действовать или не действовать, но по своей воле, позволяла выжить мне и таким, как я». (курсивом в кавычках – цитаты Б.Беттельхейма).

Жесточайший распорядок дня постоянно подгонял людей. Если одну-две минуты промедлишь на умывании – опоздаешь в туалет. Задержишься с уборкой своей кровати (в Дахау тогда еще были кровати) – не будет тебе завтрака, и без того скудного. Спешка, страх опоздать, ни секунды задуматься и остановиться… Постоянно тебя подгоняет отличные надзиратели: время и страх. Не ты планируешь день. Не ты выбираешь, чем заниматься. И ты не знаешь, что с тобой будет потом. Наказания и поощрения шли безо всякой системы. Если на первых порах заключенные думали, что хороший труд их спасет от наказания, то потом приходило понимание, что ничто не гарантирует от отправки добывать камни в карьере (самое смертоносное занятие). И награждали просто так. Это просто дело прихоти эсэсовца.

(Авторитарным родителям и организациям очень выгодно это правило, потому что оно обеспечивает отсутствие активности и инициативы со стороны адресатов сообщений вроде «от тебя ничего не зависит», «ну и чего вы добились», «так было и будет всегда»).

Правило 5. Заставь людей делать вид, что они ничего не видят и не слышат.

Беттельхейм описывает такую ситуацию. Эсэсовец избивает человека. Мимо проходит колонна рабов, которая, заметив избиение, дружно поворачивает головы в сторону и резко ускоряется, всем своим видом показывая, что «не заметила» происходящего. Эсэсовец, не отрываясь от своего занятия, кричит «молодцы!». Потому что заключенные продемонстрировали, что усвоили правило «не знать и не видеть того, что не положено». А у заключенных усиливается стыд, чувство бессилия и, одновременно, они невольно становятся сообщниками эсэсовца, играя в его игру.

(В семьях, где процветает насилие, нередка ситуация, когда кто-либо из родственников все видит и понимает, но делает вид, что ничего не видит и не знает. Например, мать, ребенок которой подвергается сексуальному насилию со стороны отца/отчима… В тоталитарных государствах правило «все знаем, но делаем вид…» - важнейшее условие их существования)

Правило 6. Заставь людей переступить последнюю внутреннюю черту.

«Чтобы не стать ходячим трупом, а остаться человеком, пусть униженным и деградировавшим, необходимо было все время осознавать, где проходит та черта, из-за которой нет возврата, черта, дальше которой нельзя отступать ни при каких обстоятельствах, даже если это угрожает жизни. Сознавать, что если ты выжил ценой перехода за эту черту, то будешь продолжать жизнь, потерявшую всякое значение».

Беттельхейм приводит такую, очень наглядную, историю о «последней черте». Однажды эсэсовец обратил внимание на двух евреев, которые «сачковали». Он заставил их лечь в грязную канаву, подозвал заключенного-поляка из соседней бригады и приказал закопать впавших в немилость живьем. Поляк отказался. Эсэсовец стал его избивать, но поляк продолжал отказываться. Тогда надзиратель приказал им поменяться местами, и те двое получили приказ закопать поляка. И они стали закапывать своего сотоварища по несчастью без малейших колебаний. Когда поляка почти закопали, эсэсовец приказал им остановиться, выкопать его обратно, а затем снова самим лечь в канаву. И снова приказал поляку их закопать. На этот раз он подчинился – или из чувства мести, или думая, что эсэсовец их тоже пощадит в последнюю минуту. Но надзиратель не помиловал: он притоптал сапогами землю над головами жертв. Через пять минут их – одного мертвого, а другого умирающего – отправили в крематорий.

Результат реализации всех правил:

«Заключенные, усвоившие постоянно внушаемую СС мысль, что им не на что надеяться, поверившие, что они никак не могут влиять на свое положение – такие заключенные становились, в буквальном смысле, ходячими трупами…».

Процесс превращения в таких зомби был прост и нагляден. Сначала человек прекращал действовать по своей воле: у него не оставалось внутреннего источника движения, все, что он делал, определялось давлением со стороны надзирателей. Они автоматически выполняли приказы, без какой-либо избирательности. Потом они переставали поднимать ноги при ходьбе, начинали очень характерно шаркать. Затем они начинали смотреть только перед собой. И тогда наступала смерть.

В зомби люди превращались тогда, когда отбрасывали всякую попытку осмыслить собственное поведение и приходили к состоянию, когда они могли принять все, что угодно, все, что исходило извне. «Те, кто выжили, поняли то, чего раньше не осознавали: они обладают последней, но, может быть, самой важной человеческой свободой – в любых обстоятельствах выбирать свое собственное отношение к происходящему». Там, где нет собственного отношения, начинается зомби.

Информация о материале
Опубликовано: 30 марта 2015

Радист Вася Белень: «У полоні я був змушений прочитати текст на камеру для Lifenews: «Дивись, Порошенко, що ти зі мною зробив!»«

  • Печать
  • E-mail

Ще в Алчевську до мене прийшов якийсь дядько і сказав, що він зі служби безпеки «ЛНР». Підійшли й журналісти з «Лайфньюз» і кажуть: «у нас тут є текст невеличкий, якщо зараз на камеру почитаєш – все з тобою буде добре, додому відпустимо». А у мене стан був тоді важкий. Думаю, що мені робити?

Мені 21 рік, родом я з села Каніж, це Кіровоградська область. У 2012 році пішов на військово-строкову службу в Донецьк, там отримав військове звання «молодший сержант». Через рік думав, куди піти на роботу, на контракт, і пішов у третій окремий полк спеціального призначення у Кіровограді. В його складі я й потрапив на війну, навесні 2014 року.

Ми багато де воювали, багато бачили. Спочатку, минулої весни, були у донецькому аеропорту, потім почався штурм краматорського аеродрому, а далі пішло - Червоний Лиман, Сонцеве, Амвросіївка, Кутейніково, Савур-Могила.

В Дебальцево ми були як розвідка, а я - як конвоїр. Наша задача - доставляти груз і їхати назад за наступною партією. Ми туди постійно щось возили, намагалися вночі добиратися полями, бо дорога сильно прострілювалася. І хоч фари вмикати не можна було і важкий був шлях, але кожен, хто туди їхав, розумів, що там стоять наші, їм потрібна допомога, і на їхньому місці міг бути кожен з нас.

До перемир'я у місті щось страшне робилося. Я багато де побував, біля тієї ж Савур-Могили, але коли я прибув туди, то зрозумів, що коли нам казали: «Ти - герой», то я не такий вже й герой у порівнянні з хлопцями, що тримали там оборону.

Дуже мені запам'яталося, як ми їхали під обстрілами, за кермом БТРа був срочник, а збоку там, де місце командира - сидів офіцер. І от коли перед нами потужно вдарили «Гради», вони машину призупинили, але потім почали стріляти пушки, чи міномети, а хлопці все одно вперед потихеньку їхали, незважаючи на те, як їх з усіх боків посипали.

Дуже сильно тоді обстрілювалася Нова Григорівка. І мені найбільше запам'яталася 128-ма бригада. От луплять з усього чого тільки можна, а вони були окопані напівколом, і як би сильно по них не лупили, ці хлопці сиділи у своїх машинах і вели вогонь. У мене якраз зв'язок був зі 101-ою київською бригадою і 128-ою. Я чув, як вони між собою перемовлялися: «Ну давай, веди вогонь (постріл) давай..лівіше бери (постріл)…ну, ще трошки, ти що не бачиш звідки спалахи? (постріл). Всеее, молодець, погасив міномет. Давай наступний тепер!» Тим, як вони працюють, я був дуже сильно вражений, їх мужністю і героїзмом. Немає в мене навіть слів, щоб передати, що я відчув, коли побачив, як ці солдати вели бій.

Пам'ятаю, як перед перемир'ям я не міг звідти виїхати, пробув у місті два дні, а вороги «засипали» його тоді найбільше. Страшно, коли снаряди без перерви сиплються по укриттях, неможливо передати, а лише відчути, який це звук, який удар і хвиля! А поранення я отримав на другий день після оголошення перемир'я, тобто 16-го лютого. У нас знову була задача доставити 5 КАМАЗів з боєприпасами і одне БРДМ зі складів Артемовська. В нашому відділенні радіогрупи було 10 чоловік. Хлопці усі молоді, але я був наймолодший. З нами було ще троє із 101-ої бригади. Разом зі штабом 128-ої бригади ми повинні були вивезти «двохсотих» і «трьохсотих». Добирались ми якимись річками, горбами, полями. Натрапили на 2 засади по дорозі - відстрілялися. Я повністю довіряв нашому командиру, капітану Бутусову Юрію Юрійовичу, бо ми багато з ним пройшли і з самого початку були, як єдине ціле. Коли ми збиралися їхати, він сказав: «Хлопці, напевно буде безпечніше, якщо ми всі сядемо в БТР». Так і зробили, погрузилися. БТР був один, а позаду два «КАМАЗи». За колоною їхала БМП. Коли доїхали до Нової Григорівки, там нас чекала, напевно, найсерйозніша засада за увесь час наших поїздок у Дебальцево. Снаряд РПГ влучив у наш БТР і розірвався між мною і моїм командиром, а наш БТР був не обшитий. Вибуху я навіть не чув, просто відчув сильний удар в голову, а ще відчуття, коли довго не дихаєш, наче ти у якомусь кумарі. Мені осколки потрапили у лице, в очі, я намагався їх відкрити, щоб подивитися що зі мною і ледь розгледів, що на правій руці висить тільки великий палець, а у правій - перебита кістка. БТР одразу заглох, водій сказав, що їхати далі неможливо. Перед тим як вилазити, наш командир почав кричати: «Ребята, вы самые лучшие, я вас люблю!», - а замком групи сказав: «Юрійович, все буде добре». Ми почали відступати, поранених було повно. Але, на жаль, забрати реально можна було тільки тих, хто міг йти ногами. Я дуже вдячний моєму товаришу Олексію Созонову, він побачив, що я став на коліна, що я живий, повернувся за мною і забрав. Наклав жгути, довів до посадки і каже: «Сиди тут, ми знайдемо більш безпечне місце і повернемося за тобою». Я лежав, думав, що спробую встати і сам піти, але не міг бачити навіть куди. Тоді здавалося, що напевно вже відвоював і моєму життю кінець. Та згодом почув, що прийшов Олексій, але не один, а ще з кимось.

Виявилось, що трапилася ще одна засада, і за мною товариш повернувся вже не один, а з ополченцями. Коли мене побачив один з ворогів, його перша реакція була така: «Б#ядь, чого ви його не добили?»

А у мене лице все в крові, ранах. Проте Олексій почав мене захищати і просити забрати з собою. Вони погодились, погрузили мене в «Урал», і це було якесь диво, бо мій товариш просив забрати і інших наших хлопців, що лежали біля БТРа, але марно.

Мене відвезли в Алчевськ, потім в луганську лікарню. У полоні я був у так званих «Призраків» - це якийсь їх, сєпарський, підрозділ. Ставились, в принципі, нормально, давали пити, курити навіть. Не били, хоча бити їм дозволялося по ногах. Я балакав з одним з їхніх хлопців, йому років 25, чи 24 було, і він реально вірив, що в нас тут воюють американці. А Росія - це спаситель. Казав: «Вот видишь, тебе не повезло, ты в центре Украины живешь, а я здесь, на востоке, и в случае чего мне может Россия помочь, она может взять меня под свое крыло. А тебя кто возьмет? Никто, потому что ты никому не нужен». І далі продовжив: «Ну что тут в Украине есть? Вот я поехал в Россию, проработал в Москве три месяца, приехал на Украину, жил и ни в чем себе не отказывал полгода «. А я в нього спитав, чому ж він на ці гроші не жив у Росії півроку? Він відповів, що там ціни вищі за наші.

- А якби ти поїхав в Америку, чи Європу заробляти, то жив би рік, ні в чому собі не відмовляючи, і що б ти тоді сказав, що Донецьк - це Америка, чи Донецьк - це якась інша європейська країна?

- Чтоб туда поехать надо визу иметь или язык знать, а с Россией - все проще.

Тобто він побував у Москві і Пітері і вирішив, що вся Росія так живе, і виходить, що краще там, де кращі гроші платять.

У Луганську лікарі зробили мені операцію - дістали осколок з ока. Медики там просто робили свою роботу, у них я не побачив агресії. А от деякі санітарки були налаштовані вороже, особливо одна літня бабка запам'яталася, я боявся її до жаху. Вона заходила до нас і казала: «Да вы понимаете, что вы здесь натворили? У меня сын, 26 лет, он теперь без руки, и это вы, падлы, с ним такое сделали. Я бы вас всех здесь порасстреливала, пораздирала». Коли її зміна припадала, то я навіть в туалет не просився. Терпів. А медсестри по-різному ставились, були там дві, які приходили питали: «Вася, як в тебе справи». А були такі, які просто прийшли, похіхікали, пошуткували і пішли. Хоча одна жінка, україномовна, щира така, казала нам: «Хлопці, не беріть дурного в голову, що трапилось, те трапилось. Ви в цьому не винні, найголовніше - просіть у Бога здоров'я».

 

Ще в Алчевську до мене прийшов якийсь дядько і сказав, що він зі служби безпеки «ЛНР». Підійшли й журналісти з «Лайфньюз» і кажуть: «У нас тут є текст невеличкий, якщо зараз на камеру почитаєш - все з тобою буде добре, додому відпустимо».

А у мене стан був тоді важкий. Думаю, що мені робити? Мої коментарі все одно на результат війни не вплинуть. Я навіть не пам'ятаю точно весь текст, тільки першу фразу: «Дивись, Порошенко, що ти зі мною зробив «. А потім вони знімали на камеру, як я дзвонив до батька. Взагалі усі їх показові дії одразу Лайфньюз записували, щоб показати, що ніби ставлення там до нас найкраще. Представник «ЛНР» сказав, що я тебе віддам додому, якщо твій батько прийде і забере тебе сам. Я подзвонив батькові, розповів що я в полоні, тоді він вийшов на волонтерів, і вони домовились на нейтральній території мене обміняти. Обміняли на двох «двохсотих». Я думаю, що то були якісь непрості люди, бо на звичайних там ніхто так не міняє. Після цього мене відвезли в Харків. Через тиждень доправили у Вінницю, а з 4 березня я знаходжусь у Києві. Коли оглядали лікарі, то правої руки вже не було, а в лівій була розтрощена кістка - 6 см. вирізали у полоні. Виявляється, що тут її могли б склеїти і була б в мене рідна рука, але тепер вона на 6 сантиметрів коротша.

Попри все, найтяжче враження для мене - не полон, а коли літом збили винищувач і 2 наші групи, а це майже 20 людей, вирушили на пошуки пілота. Командував цією операцією генерал Назаркін. Пацани поїхали, а їм, напевно, неправильні координати дали або взагалі без координат відправили. Коли хлопці розташувалися і почали виставляти охорону, їхав танк з двома смужками, такими, як у нас, і БТРи, і вони подумали, що це наші, а вороги їх розбили. З 20 повернулося четверо, серед них - один поранений. Вони чотири доби повзли по траві. Ми виїжджали, щоб їх забрати. А коли договорилися про обмін тілами, я своїх загиблих товаришів, молодих хлопців, перегружав з причепа - дивитися на ті понівечені тіла було нестерпно, бо я їх усіх знав.

Раніше я жив безтурботним життям і одним днем, а зараз планую усе змінити. Хочу освіту здобути, думаю, що юридичну. Але найперше, що я хочу, коли одужаю, - це весілля зробити.

Коли я проходив військову службу, познайомився в Донецьку з дівчиною, вона вчилася на медика. І у жовтні 2014 року ми почали з нею зустрічатись. Але бачилися рідко, часто спілкувались по телефону, я їй запропонував, щоб переїхала до мене. Вся її родина за Україну, але мати до мене не пускала. Та коли моя дівчина побачила оте відео від Лайфньюз у Ютьюбі, - а потім виявилось, що я живий, - вона кинула все: навчання, мамку, сестру і приїхала до мене.

Усі небайдужі можуть допомогти Василю:

ПриватБанк

4731217103560213

Белень Василь Юрійович

Информация о материале
Опубликовано: 30 марта 2015
  1. Особый коммунальный юмор
  2. Лохмотья гнева
  3. Харківські енергетики замовили ремонтів на 28 мільйонів, удвічі дешевшого «розпильщика» викинули
  4. Пушкин и pelmeni

Страница 821 из 2102

  • 816
  • 817
  • 818
  • 819
  • ...
  • 821
  • 822
  • 823
  • 824
  • ...

Реклама

Календарь

Декабрь 2025
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31 1 2 3 4

Перепечатка материалов «Харькова криминального» в полном и сокращенном виде - без ограничений при обязательном условии: указание адреса нашего ресурса в виде гиперссылки - «Харьков криминальный»

{source}
<!--LiveInternet counter-->
<script type="text/javascript"><!--
document.write("<a href='http://www.liveinternet.ru/click' "+
"target=_blank><img src='http://counter.yadro.ru/hit?t54.12;r"+
escape(document.referrer)+((typeof(screen)=="undefined")?"":
";s"+screen.width+"*"+screen.height+"*"+(screen.colorDepth?
screen.colorDepth:screen.pixelDepth))+";u"+escape(document.URL)+
";"+Math.random()+
"' alt='' title='LiveInternet: показано число просмотров и"+
" посетителей за 24 часа' "+
"border=0 width=88 height=31><\/a>")//--></script>
<!--/LiveInternet-->
{/source}
{source}
<!-- begin of Top100 logo -->
<a href="http://top100.rambler.ru/navi/1535454/">
<img src="http://top100-images.rambler.ru/top100/banner-88x31-rambler-green2.gif" alt="Rambler's Top100"
width="88" height="31" border="0" /></a>
<!-- end of Top100 logo -->
{/source}

 

Наверх

© 2025 Харьков криминальный