Ще в Алчевську до мене прийшов якийсь дядько і сказав, що він зі служби безпеки «ЛНР». Підійшли й журналісти з «Лайфньюз» і кажуть: «у нас тут є текст невеличкий, якщо зараз на камеру почитаєш – все з тобою буде добре, додому відпустимо». А у мене стан був тоді важкий. Думаю, що мені робити?
Мені 21 рік, родом я з села Каніж, це Кіровоградська область. У 2012 році пішов на військово-строкову службу в Донецьк, там отримав військове звання «молодший сержант». Через рік думав, куди піти на роботу, на контракт, і пішов у третій окремий полк спеціального призначення у Кіровограді. В його складі я й потрапив на війну, навесні 2014 року.
Ми багато де воювали, багато бачили. Спочатку, минулої весни, були у донецькому аеропорту, потім почався штурм краматорського аеродрому, а далі пішло - Червоний Лиман, Сонцеве, Амвросіївка, Кутейніково, Савур-Могила.
В Дебальцево ми були як розвідка, а я - як конвоїр. Наша задача - доставляти груз і їхати назад за наступною партією. Ми туди постійно щось возили, намагалися вночі добиратися полями, бо дорога сильно прострілювалася. І хоч фари вмикати не можна було і важкий був шлях, але кожен, хто туди їхав, розумів, що там стоять наші, їм потрібна допомога, і на їхньому місці міг бути кожен з нас.
До перемир'я у місті щось страшне робилося. Я багато де побував, біля тієї ж Савур-Могили, але коли я прибув туди, то зрозумів, що коли нам казали: «Ти - герой», то я не такий вже й герой у порівнянні з хлопцями, що тримали там оборону.
Дуже мені запам'яталося, як ми їхали під обстрілами, за кермом БТРа був срочник, а збоку там, де місце командира - сидів офіцер. І от коли перед нами потужно вдарили «Гради», вони машину призупинили, але потім почали стріляти пушки, чи міномети, а хлопці все одно вперед потихеньку їхали, незважаючи на те, як їх з усіх боків посипали.
Дуже сильно тоді обстрілювалася Нова Григорівка. І мені найбільше запам'яталася 128-ма бригада. От луплять з усього чого тільки можна, а вони були окопані напівколом, і як би сильно по них не лупили, ці хлопці сиділи у своїх машинах і вели вогонь. У мене якраз зв'язок був зі 101-ою київською бригадою і 128-ою. Я чув, як вони між собою перемовлялися: «Ну давай, веди вогонь (постріл) давай..лівіше бери (постріл)…ну, ще трошки, ти що не бачиш звідки спалахи? (постріл). Всеее, молодець, погасив міномет. Давай наступний тепер!» Тим, як вони працюють, я був дуже сильно вражений, їх мужністю і героїзмом. Немає в мене навіть слів, щоб передати, що я відчув, коли побачив, як ці солдати вели бій.
Пам'ятаю, як перед перемир'ям я не міг звідти виїхати, пробув у місті два дні, а вороги «засипали» його тоді найбільше. Страшно, коли снаряди без перерви сиплються по укриттях, неможливо передати, а лише відчути, який це звук, який удар і хвиля! А поранення я отримав на другий день після оголошення перемир'я, тобто 16-го лютого. У нас знову була задача доставити 5 КАМАЗів з боєприпасами і одне БРДМ зі складів Артемовська. В нашому відділенні радіогрупи було 10 чоловік. Хлопці усі молоді, але я був наймолодший. З нами було ще троє із 101-ої бригади. Разом зі штабом 128-ої бригади ми повинні були вивезти «двохсотих» і «трьохсотих». Добирались ми якимись річками, горбами, полями. Натрапили на 2 засади по дорозі - відстрілялися. Я повністю довіряв нашому командиру, капітану Бутусову Юрію Юрійовичу, бо ми багато з ним пройшли і з самого початку були, як єдине ціле. Коли ми збиралися їхати, він сказав: «Хлопці, напевно буде безпечніше, якщо ми всі сядемо в БТР». Так і зробили, погрузилися. БТР був один, а позаду два «КАМАЗи». За колоною їхала БМП. Коли доїхали до Нової Григорівки, там нас чекала, напевно, найсерйозніша засада за увесь час наших поїздок у Дебальцево. Снаряд РПГ влучив у наш БТР і розірвався між мною і моїм командиром, а наш БТР був не обшитий. Вибуху я навіть не чув, просто відчув сильний удар в голову, а ще відчуття, коли довго не дихаєш, наче ти у якомусь кумарі. Мені осколки потрапили у лице, в очі, я намагався їх відкрити, щоб подивитися що зі мною і ледь розгледів, що на правій руці висить тільки великий палець, а у правій - перебита кістка. БТР одразу заглох, водій сказав, що їхати далі неможливо. Перед тим як вилазити, наш командир почав кричати: «Ребята, вы самые лучшие, я вас люблю!», - а замком групи сказав: «Юрійович, все буде добре». Ми почали відступати, поранених було повно. Але, на жаль, забрати реально можна було тільки тих, хто міг йти ногами. Я дуже вдячний моєму товаришу Олексію Созонову, він побачив, що я став на коліна, що я живий, повернувся за мною і забрав. Наклав жгути, довів до посадки і каже: «Сиди тут, ми знайдемо більш безпечне місце і повернемося за тобою». Я лежав, думав, що спробую встати і сам піти, але не міг бачити навіть куди. Тоді здавалося, що напевно вже відвоював і моєму життю кінець. Та згодом почув, що прийшов Олексій, але не один, а ще з кимось.
Виявилось, що трапилася ще одна засада, і за мною товариш повернувся вже не один, а з ополченцями. Коли мене побачив один з ворогів, його перша реакція була така: «Б#ядь, чого ви його не добили?»
А у мене лице все в крові, ранах. Проте Олексій почав мене захищати і просити забрати з собою. Вони погодились, погрузили мене в «Урал», і це було якесь диво, бо мій товариш просив забрати і інших наших хлопців, що лежали біля БТРа, але марно.
Мене відвезли в Алчевськ, потім в луганську лікарню. У полоні я був у так званих «Призраків» - це якийсь їх, сєпарський, підрозділ. Ставились, в принципі, нормально, давали пити, курити навіть. Не били, хоча бити їм дозволялося по ногах. Я балакав з одним з їхніх хлопців, йому років 25, чи 24 було, і він реально вірив, що в нас тут воюють американці. А Росія - це спаситель. Казав: «Вот видишь, тебе не повезло, ты в центре Украины живешь, а я здесь, на востоке, и в случае чего мне может Россия помочь, она может взять меня под свое крыло. А тебя кто возьмет? Никто, потому что ты никому не нужен». І далі продовжив: «Ну что тут в Украине есть? Вот я поехал в Россию, проработал в Москве три месяца, приехал на Украину, жил и ни в чем себе не отказывал полгода «. А я в нього спитав, чому ж він на ці гроші не жив у Росії півроку? Він відповів, що там ціни вищі за наші.
- А якби ти поїхав в Америку, чи Європу заробляти, то жив би рік, ні в чому собі не відмовляючи, і що б ти тоді сказав, що Донецьк - це Америка, чи Донецьк - це якась інша європейська країна?
- Чтоб туда поехать надо визу иметь или язык знать, а с Россией - все проще.
Тобто він побував у Москві і Пітері і вирішив, що вся Росія так живе, і виходить, що краще там, де кращі гроші платять.
У Луганську лікарі зробили мені операцію - дістали осколок з ока. Медики там просто робили свою роботу, у них я не побачив агресії. А от деякі санітарки були налаштовані вороже, особливо одна літня бабка запам'яталася, я боявся її до жаху. Вона заходила до нас і казала: «Да вы понимаете, что вы здесь натворили? У меня сын, 26 лет, он теперь без руки, и это вы, падлы, с ним такое сделали. Я бы вас всех здесь порасстреливала, пораздирала». Коли її зміна припадала, то я навіть в туалет не просився. Терпів. А медсестри по-різному ставились, були там дві, які приходили питали: «Вася, як в тебе справи». А були такі, які просто прийшли, похіхікали, пошуткували і пішли. Хоча одна жінка, україномовна, щира така, казала нам: «Хлопці, не беріть дурного в голову, що трапилось, те трапилось. Ви в цьому не винні, найголовніше - просіть у Бога здоров'я».
Ще в Алчевську до мене прийшов якийсь дядько і сказав, що він зі служби безпеки «ЛНР». Підійшли й журналісти з «Лайфньюз» і кажуть: «У нас тут є текст невеличкий, якщо зараз на камеру почитаєш - все з тобою буде добре, додому відпустимо».
А у мене стан був тоді важкий. Думаю, що мені робити? Мої коментарі все одно на результат війни не вплинуть. Я навіть не пам'ятаю точно весь текст, тільки першу фразу: «Дивись, Порошенко, що ти зі мною зробив «. А потім вони знімали на камеру, як я дзвонив до батька. Взагалі усі їх показові дії одразу Лайфньюз записували, щоб показати, що ніби ставлення там до нас найкраще. Представник «ЛНР» сказав, що я тебе віддам додому, якщо твій батько прийде і забере тебе сам. Я подзвонив батькові, розповів що я в полоні, тоді він вийшов на волонтерів, і вони домовились на нейтральній території мене обміняти. Обміняли на двох «двохсотих». Я думаю, що то були якісь непрості люди, бо на звичайних там ніхто так не міняє. Після цього мене відвезли в Харків. Через тиждень доправили у Вінницю, а з 4 березня я знаходжусь у Києві. Коли оглядали лікарі, то правої руки вже не було, а в лівій була розтрощена кістка - 6 см. вирізали у полоні. Виявляється, що тут її могли б склеїти і була б в мене рідна рука, але тепер вона на 6 сантиметрів коротша.
Попри все, найтяжче враження для мене - не полон, а коли літом збили винищувач і 2 наші групи, а це майже 20 людей, вирушили на пошуки пілота. Командував цією операцією генерал Назаркін. Пацани поїхали, а їм, напевно, неправильні координати дали або взагалі без координат відправили. Коли хлопці розташувалися і почали виставляти охорону, їхав танк з двома смужками, такими, як у нас, і БТРи, і вони подумали, що це наші, а вороги їх розбили. З 20 повернулося четверо, серед них - один поранений. Вони чотири доби повзли по траві. Ми виїжджали, щоб їх забрати. А коли договорилися про обмін тілами, я своїх загиблих товаришів, молодих хлопців, перегружав з причепа - дивитися на ті понівечені тіла було нестерпно, бо я їх усіх знав.
Раніше я жив безтурботним життям і одним днем, а зараз планую усе змінити. Хочу освіту здобути, думаю, що юридичну. Але найперше, що я хочу, коли одужаю, - це весілля зробити.
Коли я проходив військову службу, познайомився в Донецьку з дівчиною, вона вчилася на медика. І у жовтні 2014 року ми почали з нею зустрічатись. Але бачилися рідко, часто спілкувались по телефону, я їй запропонував, щоб переїхала до мене. Вся її родина за Україну, але мати до мене не пускала. Та коли моя дівчина побачила оте відео від Лайфньюз у Ютьюбі, - а потім виявилось, що я живий, - вона кинула все: навчання, мамку, сестру і приїхала до мене.
Усі небайдужі можуть допомогти Василю:
ПриватБанк
4731217103560213
Белень Василь Юрійович
