Главная

Прикро, коли у країні, яка претендує називатися «цивілізованою», до людини може бути застосовано насильство лише через те, що вона ризикнула дивитися на правоохоронця через об’єктив відеокамери.

Проте, така специфіка професійної діяльності журналіста в Україні - з одного боку він до мозолів зацілований міліцейським керівництвом на прес-конференціях, брифінгах та інших офіційних публічних заходах, а з іншого - журналіст викликає стійку антипатію у співробітників міліції рангом нижче і така неприязнь досить часто трансформується у стусани, примусову екскурсію до райвідділу, пошкоджену апаратуру та знищення відзнятого матеріалу.

І правоохоронці, і журналісти наділені достатньо значним обсягом прав для здійснення своєї діяльності, але, через кардинально різні професійні інтереси, ці права постійно вступають між собою у конфлікт. А тому, міліціонер завжди і всіляко намагається звузити повноваження журналіста, останній, в свою чергу, платить у відповідь черговим «чорним» матеріалом про улюблені правоохоронні органи. Втім, подібний конфлікт інтересів зрозумілий й природний: журналістів часто називають «ланцюговими псами демократії», міліціонерів - «вартовими порядку». Отже, кожен захищає своє, оскільки «демократія» і «порядок» поняття не тотожні, в усякому разі в наший країні.

Розібратися у всіх колізіях заплутаного і суперечливого українського законодавства досить важко – про те, у кого більше прав, у журналіста або у міліціонера, сперечаються кращі юристи країни і часто не можуть прийти до спільної думки, оскільки і та, і інша сторона має свої правові аргументи. Але, на практиці вагомішим доводом міліціонера залишається гумовий кийок і тому ми не будемо блукати у заплутаних лабіринтах юриспруденції, а просто обговоримо окремі моменти, які можуть допомогти в одвічному протистоянні журналіста й правоохоронця. Хоча чому лише журналіста – фіксувати дії правоохоронця за допомогою технічних засобів ( відео-, фото-, аудіопристрої) має право будь-який громадянин України.Але, одразу уточнюю – не завжди і не всюди.

Слід відмітити, що сама міліція охоче та із задоволенням фіксує дії громадян за допомогою технічних засобів - це звичайна практика наших правоохоронних органів. Ніхто у нас на це дозволу не питає, проте, спроби громадян записати вчинки міліціонера на плівку, як правило, викликають у останнього обурення і вимоги до людини з відеокамерою невідкладно представитися та надати пояснення щодо причин такого неподобства. Цікаво, але наше горде «Я громадянин України і маю на це право» людину у формі не заспокоює, а навпаки призводе до ще більшої істерики - вимог невідкладно припинити зйомку, закривання об’єктиву рукою, погроз про можливе затримання та судове переслідування тощо.

Наскільки це законно? Пригадуємо законодавство:

- статтю 34 Конституції України, відповідно до якої всі громадяни України мають право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово чи в інший спосіб на свій вибір;

- статтю 3 Закону України «Про міліцію», відповідно до якої діяльність міліції є гласною;

- статтю 7 Закону України «Про інформацію», відповідно до якої ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм та джерел одержання інформації;

- статтю 302 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

А якщо Ви не просто свідомий громадянин, а ще й журналіст, то як не розцілувати наших законодавців за:

- статтю 26 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» – журналіст має право відкрито проводити запис, зокрема із застосуванням будь-яких технічних засобів;

- статтю 25 Закону «Про інформацію» - журналіст має право робити аудіо і відеозаписи із застосуванням необхідних технічних засобів.

Втім, копирсатися у законодавстві та вишукувати всі норми, що дають право громадянину отримувати інформацію прийнятним для нього способом немає сенсу – достатньо й наведених. А журналіст - взагалі людина теоретично достатньо захищена, чого варта лише стаття 171 Кримінального кодексу «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів».

З вищевказаного робимо головний висновок - знімаючи на камеру наряд патрульної служби чи ДАІ, родимого дільничного інспектора або стурбованого вирішенням проблем «маленького українця» працівника паспортної служби, пересічний громадянин законодавства не порушує.

Проте, законодавство законодавством, але в нашій країні кожне себе поважаюче відомство намагається регламентувати життя громадянин додатковими відомчими документами, вірогідно вважаючи, що саме це зробить наше буття безтурботним і приємним.

Ось і міліціонери доволі часто вимагають припинення відео, - чи фотозйомки, посилаючись на суворі інструкції та розпорядження профільного міністерства. Цікаво, але в окремих випадках правоохоронці забороняли фотографувати навіть зовнішній вигляд адміністративної будівлі чи вестибюлю органу внутрішніх справ, куди, відповідно до наказу МВС №181-2009 року, повинен забезпечуватися вільний доступ кожному бажаючому. Мотивація такої заборони досконала у своїй примітивності і звучить так - «згідно з інструкцією, це режимний об’єкт». Але при цьому жодний міліціонер чомусь не може пригадати ні найменування цієї інструкції, ні номера наказу, яким вона затверджена, ні коли і яким розумником цей наказ був підписаний. Чи дійсно існує якийсь нормативний акт, який відносить вестибюль підрозділу міліції до режимного об’єкту, нікому на сьогодні достеменно не відомо. Скажімо, в Метрополітені я бачив вивішені правила про заборону фотографування, затверджені відповідним наказом, а в органах внутрішніх справ – ніколи.

Зрозуміло, що відомчі документи, як і усні вказівки посадових осіб, не повинні суперечити вимогам державних нормативно-правових актів, а тому у червні 2011 року Асоціація українських моніторів дотримання прав людини (Асоціація УМДПЛ) вирішила раз і назавжди розставити всі крапки та звернулась до колишнього міністра внутрішніх справ Могильова з інформаційним запитом щодо наявності в МВС відомчих документів, які забороняють громадянам фіксувати за допомогою технічних пристроїв дії співробітників патрульної служби, ДАІ, дільничних інспекторів міліції, працівників підрозділів СГІРФО та інших міліціонерів під час публічного виконання ними своїх обов’язків у громадських місцях.

Відповідь здивувала і неприємно вразила своєю неадекватністю. Отриманий від МВС текст наводимо повністю і без скорочень, а тому, шановний читач, суди сам, наскільки всебічно та ґрунтовно міліція відповіла на просте питання: «Чи можна фотографувати правоохоронця «при виконанні»?

«У Департаменті охорони громадського порядку МВС у межах компетенції опрацьовано лист голови правління Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів щодо роз’яснення положень законодавства України в частині прав громадян на здійснення фіксації дій працівників міліції під час виконання ними службових обов’язків.

Повідомляємо, що діяльність патрульної служби міліції регламентована Конституцією України, Законом України «Про міліцію», а також Статутом патрульно-постової служби міліції, затвердженим наказом МВС № 404-1994.

Статтею 3 Закону України «Про міліцію» визначено, що діяльність міліції є гласною. Вона інформує органи влади і управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення.

За погодженням з міліцією засоби масової інформації можуть акредитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю».

Продовження не буде - це все. Ерньо Рубік, творець відомого «Кубика Рубіка», прочитавши цього листа впав би у відчай від розуміння того, що у створенні логічних головоломок він жалюгідний дилетант.

Після зміни керманича міліцейського відомства, Асоціація УМДПЛ 4 квітня цього року звернулась вже до нового міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка з проханням врешті-решт прояснити ситуацію (текст запиту можна прочитати тут).

Нажаль, відповіді з МВС ми поки що не отримали, а тому візьму на себе сміливість порадити, що робити людині з відеокамерою, коли співробітник міліції вимагає негайно припинити зйомку, погрожує затриманням, лізе до апаратури тощо.

Вимога до Вас припинити зйомку – це ніщо інше, як висунуте міліціонером до Вас звинувачення у скоєнні правопорушення, оскільки міліціонер має право вимагати припинення лише протиправних дій. Але, звинувачуючи людини у вчиненні будь-якого правопорушення, правоохоронець зобов’язаний чітко й аргументовано сформулювати його сутність та обов’язково пояснити правопорушнику, яку вимогу і якого правового документу він своїми діями порушує. Немає такої аргументації – звиняйте, тоді не має і правопорушення.

Отже, не припиняючи процесу фіксації вчинків міліціонера, ввічливо повідомте йому, що Ви - самий законослухняний громадянин у всій Україні і завжди готові виконати вимоги співробітника міліції. Але лише законні вимоги – на цьому наполягає Закон України «Про міліцію», а що би така вимога вважалася законною, попросіть правоохоронця виконати свій обов’язок - повідомити Вам суть вчиненого порушення та назвати, яку конкретно статтю, параграф, пункт і якого нормативно-правового акту Ви порушуєте, здійснюючи відеозйомку міліціонера. Пообіцяйте, що як тільки він виконає вимоги законодавства і вкаже статтю кодексу, що забороняє громадянину знімати міліціонера, Ви вибачитеся і миттєво припините його знімати. При цьому Ви нічим не ризикуєте, оскільки подібної статті взагалі не існує, а отже вимоги міліціонера законними вважати не можна - це теж саме, що до Вас на вулиці підійшли патрульні, представилися, показали службові посвідчення, а потім зажадали, що б Ви заспівали для них «Наша служба и опасана и трудна».

Розглянемо можливі аргументи правоохоронців щодо «незаконності» зйомки.

1. Співробітник міліції стверджує, що знімати його на відео без отримання його особистої згоди забороняє Конституція. Запропонуйте співробітнику сформулювати цю саму статтю Конституції і назвати її номер. Якщо скаже, що не знає – показово здивуйтеся, як захисник права може не знати головного закону та ще й звинувачувати громадянина у порушенні його неіснуючої статті, а потім повідомте, що стаття 34 Конституції України навпаки, дає право будь-якій людині збирати інформацію, в тому числі і про міліцію.

Більш грамотні співробітники можуть посилатися на статтю 32 Конституції, яка забороняє втручанняв особисте й сімейне життя людини та збір конфіденційної інформаціїпро неї без її згоди. На це ввічливо відповідаємо, що не потрібно плутати своє особисте і сімейне життя з публічним виконання своїх обов’язків і Ви, поважаючи закон, не претеся з відеокамерою до міліціонера додому. Поясніть, що без згоди особи заборонений збір саме конфіденційної, тобто приватної інформації про неї, а стаття 21 Закону «Про інформацію» вказує, що інформація про суб’єктів владних повноважень не являється конфіденційною, а значить є відкритою. Під час перебування на службі міліціонер і є цим самим суб’єктом владних повноважень і тому саме Ваші дії законні, а його вимоги ні.

2. Найбільш підковані у юридичному плані співробітники міліції можуть пригадати статтю 11 Закону України «Про інформацію», яка не допускає збирання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди абостаттю 307 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа може бути знята на фото-, відео.- або аудіо плівку також лише за особистою згодою. Спокійно оспорюємо і це положення, вказуючи, що стаття 11 забороняє збирання саме конфіденційної інформації, до якої, зокрема, відносить відомості про національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також дані про адресу, дату і місце народження.

В свою чергу, стаття 307 Цивільного кодексу чітко зазначає, що отримання згоди особи на зйомку, якщо зйомка проводиться відкрито на вулиці, на зборах, конференції, мітингу або на інших заходах подібного характеру, тільки допускається, але не є обов’язковою.
І взагалі – міліціонер має право вимагати від Вас негайно припинити здійснювати лише кримінальне або адміністративне правопорушення. Якщо правоохоронець вважає, що Ви порушуєте Цивільний кодекс – це його право, а Ви, в свою чергу, вважаєте інакше. Якщо бажає – нехай доводить свою правоту у суді, який розбереться і встановить істину, а до цього моменту Ви маєте повне має право продовжувати відеозйомку.

Проте, слід пам’ятати і про вимоги до порядку її проведення –відеозйомка не повинна прямо заважати міліціонеру виконувати свої службові обов’язки. Хоча, знову таки, питання дискусійне, яке міліція і громадяни розуміють по-різному. Згадаємо недавній конфлікт «Дорожнього контролю» з співробітниками ДАІ – активісти ДК спіймали інспектора ДАІ з, скажемо м’яко, адміністративними протоколами, які мають явні ознаки фальсифікації. Інспектор зацьковано дивився убік, кудись тікав і відмовлявся показати журналістам ці самі протоколи. Після цього, керівники горе-міліціонера почали публічно виправдовувати дії свого підлеглого і бубоніти, що активісти ДК заважали виконувати міліціонеру свої обов’язки, що він і не повинен був показувати ці протоколи, це, мовляв,

Але, стаття 21 Закону України «Про інформацію» вказує, що до інформації з обмеженим доступом не може відноситься інформація про факти порушення прав і свобод людини, а також інформація про незаконні дії органів державної влади і їх посадових і службових осіб. На цьому крапка. Незаповнений протокол з будь-яким підписом – це грубе порушення прав людини і службовий злочин, а тому відмова його показати з аргументацією, що це інформація з обмеженим доступом – теж порушення закону.

Тепер про те, що робити у випадку, коли співробітники міліціїпроявляють агресію і вперте бажання таки добитися від Вас припинення зйомки.Тут варіантів два – або героїчний опір з можливим нанесенням шкоди для здоров’я і матеріальних збитків у вигляді розбитої апаратури, або тимчасовий тактичний відхід під розгорнутим прапором та із збереженою відеокамерою і щелепою. Все залежить від обставин і тут вибирати Вам.

Якщо Ви знаходитеся з вірними і численними товаришами, а проти вас, скажемо, наряд ДАІ або патрульної служби, то можна спробувати відстоювати свою правоту до кінця – шанси є.

Інша справа, коли Ви один або з напарником, а ваші супротивники - взвод похмурих хлопців з «Беркута» у масках. Ось тут мої прогнози менш оптимістичні. Але, ще раз наголошую, що розмова йде не про лиху славу ганебної втечі, а про тактичний відступ із збереженням свого здоров’я. Просто усвідомлення того, що Ви мужньо і до кінця виконували свій професійний обов’язок, навряд чи вилікує Ваші нирки, які потерпали від міліцейських кийків. У разі реальної небезпеки серйозно постраждати, я би радив зйомку припинити та одразу почати оскаржувати незаконні дії міліції.

Для цього, відсапавшись і заспокоївшись, дзвонимо на номер «102»і не просто щось плутано розповідаємо черговому, а повідомляємо про вчинений щодо Вас кримінальний злочин –перевищення співробітниками міліції влади і службових повноважень (стаття 365 КК України), а якщо Ви маєте посвідчення журналіста, то і про перешкоджання Вашій законній професійній діяльності (стаття 171 Кримінального кодексу). Під час розмови з черговим обов’язково кілька раз наголосіть: мій дзвінок – це заява про вчинений злочин. У разі такого формулювання, черговому діватися буде нікуди і він просто зобов’язаний діяти невідкладно – направити по Вашому виклику на місце події слідчо-оперативну групу.

Одночасно вимагайте від чергового проінформувати про злочинні дії міліції інспекцію з особового складу та відповідального по місцевому управлінню міліції – це міліцейський начальник достатньо високого рівня, який повинен постійно знаходиться на зв’язку з черговою частиною і саме в його функціональні обов’язки входить контроль за дотриманням конституційних прав громадян співробітниками міліції.

Пам’ятайте, що всі телефонні розмови по лінії «102» записуються на електронні носії, а тому у подальшому відкрутитися від того, що Ви повідомили про напад на себе черговому не вдасться – це вважатиметься укриттям злочину, за що у міліції строго карають.

Черговий може зробити спробу, як то кажуть, «пропетляти» і порадити Вам звернутися із своєю скаргою до прокуратури. У відповідь ще раз урочисто оголосіть, що Ваш дзвінок - це повідомлення про злочин, а в прокуратуру Ви дійсно будете звертатися, але вже зі скаргою на дії чергового, який відмовляється реагувати на Вашу заяву про злочин.

У розмові з черговим, а так само з прибулим на місце відповідальним або співробітником інспекції з особового складу, слід обов’язково посилатися на вимоги наказу МВС №88 від 25.03.2010 року. Це один з наказів, який підписав колишній Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, ймовірно залицяючись до преси. Але у будь-якому випадку, зробив він справу непогану і я взагалі раджу мати цей наказ завжди під рукою, якщо працюєте з міліцією.

Наказ так і називається «Про удосконаленні взаємодії органів внутрішніх справ із засобами масової інформації» і він :

а) зобов’язує співробітників міліції сприяти журналістам в освітленні міліцейських буднів, чим власне Ви і займалися, доки міліціонер не почав заважати;
б) вимагає від міліцейських керівників реагувати на критичні матеріали в пресі, проводити по ним об’єктивні перевірки і навіть, ні більше ні менше, заохочувати ЗМІ за конструктивну критику міліції;

в) найголовніше – у разі здійснення стосовно журналіста протиправних дій, на місце події повинні прибути безпосередньо керівники управлінь і райвідділів, начальники секторів по зв’язках з громадськістю та контролювати дотримання прав журналістів. При цьому про порушення таких прав, вони зобов’язані терміново повідомляти Міністра внутрішніх справ.

І виконання вимог даного наказу потрібно добиватися.

Крім цього, наказом передбачено, що в місцях проведення масових заходів для взаємодії з журналістами обов’язково призначається відповідальна особа – міліцейський офіцер, який зобов’язаний захищати право журналістів на отримання інформації. Отже, якщо Ви на акції протесту проводите фіксацію дій міліціонерів, а вони обурюються і наказують таку фіксацію припинити, вимагайте зустрічі з цим відповідальним.

Що слід знати – співробітники міліції, під час несення служби по охороні громадського порядку, мають право відмовитися давати інтерв’ю.Статут патрульної служби забороняє їм відволікатися і вести розмови на сторонні теми, а тому Ваша настирливість може бути розцінена, як перешкода службовій діяльності із відповідними наслідками. Але, як-то кажуть, є один нюанс. Згідно того ж уставу, патрульні зобов’язані консультувати громадян та відповідати на ті їх питання, які безпосередньо пов’язані із службою.Посилаючись на це спробуйте розговорити правоохоронців, поставивши для початку на перший погляд невинне питання «Де знаходиться дільничний пункт міліції?» або «Як мені добратися до найближчого органу внутрішніх справ?» Якщо міліціонери відмовляються відповідати на такі питання або направляють до прес-службу, повідомте правоохоронців, що своєю відмовою спілкуватися з Вами на дані теми, вони грубо порушують Статут патрульної служби.

Наступним каменем спотикання у взаєминах правоохоронців і людини з відеокамерою є право громадян проводити відеозйомку процесу урочистого виходу у народ перших осіб держави. Існує така проблемка – можновладці свого народу побоюються, а відповідні служби, у тому числі і міліція, подібну параною всіляко стимулюють. Але, мабуть, такі правила гри в охорону і без цього всім було би нудно.

Що слід знати. Є закон «Про державну охорону органів державної влади Україні та посадових осіб». І стаття 18 цього закону наділяє військовослужбовців державної охорони, а разом з ними і міліцію, під час проведення охоронних заходів тимчасово обмежувати або забороняти рух транспорту і пішоходів по вулицях і дорогах, не допускати перебування громадян на об’єктах і окремих ділянках місцевості, вимагати від них перебування в конкретному місці або ж навпаки покинути певне місце.Додам, що стаття 17 Закону вказує, що при цьому співробітники, цитую «повинні поважати конституційні права і свободи громадян, бути зразком культури, скромності і витримки». Отже, якщо Ви вже уподобали для себе зручне містечко, з якого по-батьківськи добре обличчя Прем’єра буде виглядати у чудовому ракурсі, а співробітники міліції гонять Вас з цього місця втришия – зітхніть і погодьтесь. У цьому випадку їх дії законні, хіба що гнати Вас вони зобов’язані культурно, скромно і витримано.

Хоча знову так, якщо співробітник міліції підійшов до Вас і наказує йти геть, оскільки на період перебування Президента у цьому місці знаходитися заборонено, Ви маєте право зажадати, що б він спершу представився, показав посвідчення, а потім, знову таки назвав конкретну норму закону, яка не дозволяємо Вам бачити улюбленого лідера нації саме з цього місця. Працівники міліції, задіяні для охорони перших осіб держави, зазвичай норм закону про держохорону не знають - не їх профіль. Тут Вам і карти у руки – нагадую, необґрунтовані вимоги міліціонера ми сприймати не зобов’язані, як і аргументацію на зразок «Бігом йдіть звідси, бо до нас Президент їде». Не знають своїх прав і законів – це їх проблема, хай вивчають матчастину.

Тепер про таке непросте питання, як використання для зйомки спеціальних технічних засобів і проведення прихованої зйомки. Ось хочуть силові структури залишити це право тільки за собою, журналістам навіть пістолети з гумою дозволили, а камеру або диктофон певного розміру чи незвичним дизайном – зась. Вважають, що їх використання – це порушення статті 359 Кримінального кодексу, а прихована зйомка, нехай і без застосування спеціальних технічних засобів, теж порушення, але вже 182 статті «Порушення недоторканості приватного життя».

Питання спірне. Ця сама стаття 359 «Незаконне придбання, збут або використання спеціальних технічних засобів отримання інформації» у 2010 році потерпіла певні зміни і тепер представляє реальну загрозу. Якщо раніше ця стаття забороняла використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, то зараз навіть його придбання. Відчуй різницю.

Що таке спеціальний технічний засіб - це пристрій, спеціально виготовлений для негласного отримання інформації. Таким чином робимо висновок – стандартна апаратура таким пристроєм однозначно не визнається. Але, найпарадоксальніше полягає у тому, що зараз навіть не існує чіткого критерію – а що таке «спеціальний технічний засіб отримання інформації». Тоді виникає питання – а якщо цей пристрій мінімізований ц габаритах або має певну конфігурацію не з метою негласного отримання інформації, а лише для комфортнішого його використання? Ну, ось не подобається Вам дизайн стандартного диктофона або габарити Вашої відеокамери, яка не поміщається у барсетку. А Вам зручніше ходити саме з барсеткою, а не з валізою за плечима. Ви журналіст, а тому, як і міліціонер, фактично завжди при виконанні своїх обов’язків і це зовсім не означає, що Ви повинні постійно таскати сумку з громіздкою технічною апаратурою. Конкретних нормативів, що відеокамера повинна бути не менше 20 см в довжину і 15 завширшки немає, як немає і рекомендацій, що диктофон повинен бути виключно у формі паралелепіпеда, а не може мати приємну для очей форму авторучки або запальнички.

Але, це тільки наша слушна думка. Ви повинні розуміти, що саме неконкретність правових норм про спеціальні технічні засоби і буде використовуватися не на нашу користь. Чи відноситься до спеціальних технічних засобів той або інший диктофон визначатиме експерт і здогадайтеся, який орган він представлятиме. Презумпція невинуватості приватної особи у конфлікті з правоохоронними структурами в наший країні не спрацьовує – і міліція або СБУ, наполягаючи «Ви винні», посилатиметься не на конкретні нормативні акти, а на суб’єктивну думку свого ж експерта. До речі, законом «Про судову експертизу» взагалі не передбачена експертиза подібних спецтехзасобів, а значить відсутня і відповідна методика та підготовка кваліфікованих експертів.

До речі, пристрої для здійснення візуального спостереження також відносяться до засобів отримання інформації і тоді, якщо керуватися логікою служби безпеки України, за придбаний театральний бінокль потрібно карати так само безжально, як і за купівлю мініатюрної відеокамери, аргументуючи - театральний бінокль у рази менший, ніж морський і його легко сховати. Смішно і сумно водночас.

Підвожу підсумки: якщо Ви вирішили придбати та використовувати нестандартні спеціальні технічні засоби отримання інформації – аплодую, Ви смілива й ризикова людина.

Тепер про приховану зйомку.Зрозуміло, що розмова піде не про спеціальні прилади, замасковані у сауні прокурора чи кабінеті судді – це для нас заборонено. Я про зйомку того ж дільничного з його особливою манерою спілкування, або патрульного наряду на вулиці, або інспекторів ДПС при виконанні, або спесивої особи, яка видає закордонні паспорти, або… ну Ви зрозуміли.

Так ось, по-перше, той факт, що фіксація дій міліціонера проводилася Вами приховано, ще потрібно довести.А тому на його гнівне «Ви проводите приховану зйомку!» потрібно відповідати наївним «А з чого ви це взяли?». Якщо камера або лежить поряд з Вами на столі або на колінах і фіксує різноманіття лексики дільничного, то це зовсім не означає, що Ви його знімаєте приховано. Ніде не сказано, що Ви зобов’язані перед включенням апаратури урочисто оголосити міліціонерові «Увагу! Вас знімають».

По-друге, стаття 182 передбачає відповідальність за порушення недоторканності приватного життя.Саме приватного і предметом скоєння злочину є збір конфіденційної інформації – даних про сім’ю, стан здоров’я, майнове положення, релігійні переваги, сексуальну орієнтацію. Публічна сфера діяльності чиновника, у тому числі і міліціонера, під цю статтю явно не підпадає. Отже фактично, не афішована зйомка посадової особи під час виконання ним своїх обов’язків не повинна визнаватися караним діянням.

Не можу не пригадати і рішення Конституційного суду від 20 жовтня 2011 року, який вказав, що інформація, отримана з порушенням Закону «Про оперативно-службову діяльність» не може бути підставою для звинувачення в скоєнні злочину. Не може бути – ну і добре, але співробітники міліції свого часу зреагували блискавично і навіть намагалися посилатися саме на це рішення, як на підставу для заборони неявної фіксації своїх дій.
Явна нісенітниця, на яку відповідаємо: «Громадяни знімають ті або інші події, в яких бере участь міліція, не для порушення кримінальної справи, а для привернення уваги суспільства до проблем у правоохоронній сфері. Не заважайте мені виконувати мій громадянський обов’язок».
Від себе додам: якщо результати роботи журналіста – не афішована зйомка процесу отримання хабара співробітником ДАІ згідно цього рішення суду дійсно не може бути підставою для притягання здирника до кримінальної відповідальності, то використовувати відеосюжет, як аргумент для необхідності звільнення даного міліціонера з посади у дисциплінарному порядку, Конституційний суд не забороняє.

Информация о материале

Прошлую часть ликбезадля видной деятельницы УПЦ МП игуменьи Серафимы Шевчик — с недавней поры заступницы за украинских униатов (якобы особо пострадавших от органов госбезопасности) — мы закончили на послании митрополита Кирилла (Гундяева) синоду УГКЦ.

Сегодняшний начальник матушки Серафимы в ответ на обвинения в якобы соучастии Русской церкви в сталинских репрессиях отвечал «особо пострадавшим», что «действительно, против Греко-Католической Церкви в Галиции после вхождения туда советских войск начались репрессии, которые официально объяснялись тем, что многие греко-католические иерархи и священнослужители запятнали себя коллаборационизмом с оккупационными немецкими властями. Мы не можем оправдывать гонений, развязанных советской властью против греко-католиков, чем бы эти гонения ни объяснялись, потому, что этого не позволяет наша христианская совесть, и потому, что сами мы пережили еще большие гонения. Поэтому абсурдными выглядят попытки возложить даже часть ответственности за гонения против греко-католиков на Русскую Православную Церковь и призывать ее к какому-либо „покаянию" за то, чего она не совершала.

В годы после Львовского Собора Русская Православная Церковь не преследовала греко-католиков в Галиции, а развивала здесь пастырскую работу. Несмотря на стесненные условия, в которых Церковь жила в советское время, тысячи священнослужителей — выходцев из этого региона — получили богословское образование в духовных школах Московского Патриархата. В надлежащем порядке поддерживались храмы. Большое внимание уделялось тому, чтобы народ Божий имел возможность получать благодатное укрепление, приобщаясь к таинствам Церкви...»

Лиха «Хороша» беда (начало 90-х)

Затем нынешний патриарх РПЦ напомнил, что «В конце 1980-х годов, после визита М.С. Горбачева в Ватикан и встречи с Его Святейшеством Папой Иоанном Павлом II... греко-католики, получавшие до этого духовное окормление в православных приходах, смогли вернуться к своей традиции. Однако значительная часть населения запада Украины все же не „возвратилась" в унию, но продолжила отождествлять себя с Православием... В связи с этим вряд ли возможно утверждать, что в конце 1980-х произошел „массовый и добровольный возврат священников и мирян... в лоно Украинской Греко-Католической Церкви"... Этот процесс не был естественным и мирным. Несмотря на миролюбивые заявления кардинала Любачивского, уния вернулась на Украину волной насилия. После сладких речей о прощении, примирении и любви последовал разгром трех православных епархий на Западной Украине. Православное духовенство и верующих силой изгоняли из храмов и лишали церковного имущества. Все это происходило при полной поддержке местных властей, которые всячески способствовали восстановлению унии, а зачастую принудительно насаждали ее в православных областях... При непосредственной поддержке антиправославно настроенных местных властей греко-католики получили в свое распоряжение большую часть храмов. Захват храмов сопровождался насилием по отношению к православному духовенству... В знак протеста против захвата кафедрального собора в Ивано-Франковске во время богослужения в декабре 1989 года группой греко-католиков и неоднократных угроз в свой адрес архиепископ Ивано-Франковский и Коломыйский Макарий вынужден был объявить голодовку... Росту напряженности в отношениях между православными и униатами в немалой степени способствовала позиция иерархов Украинской Греко-Католической Церкви. Некоторые из них публично заявляли, что Православию нет места в Западной Украине».

Руководитель пресс-службы УПЦ Василий Анисимов, описывая те годы (когда, кстати, КГБ вполне еще здравствовало), был, естественно, куда менее дипломатичен, нежели глава Отдела внешних церковных отношений РПЦ: «Возрождение унии было связано с романтикой и эйфорией перестройки, «нового мышления». Многие считали, что в завершении самого кровавого в истории человечества ХХ века, как дар за перенесенные страдания, пришла эпоха братского созидания, которая объединит-преобразит весь мир. Христианство должно было играть в этом не последнюю роль, тем более что таких братских отношений, какие сложились между Русской Православной Церковью и Римо-католической к концу 1980-х, не было за всю историю христианства.

Предложили братья-католики возродить униатские общины, им пошли навстречу, создали четырехстороннюю комиссию (с одной стороны представители РПЦ и УПЦ МП, с другой Ватикан и УГКЦ, при участии депутатских комиссий местных советов, — Д.С.), кто хочет — в унию, кто не хочет — остается в православии. Если община разделилась, за большинством остается храм, а меньшинству все вместе строят новый (13 марта 1990 г. стороны подписали соответствующее заявление по результатам первой встречи комиссии, где также призывали внецерковные организации (те самые органы ГБ, власти и рухи) не вмешиваться во внутрицерковные отношения, — Д.С.). Но уния быстро развела иллюзии и опустила всех на грешную землю (уже 17 марта 1990 г. УГКЦ опубликовало заявление об отказе от участия в Четырехсторонней комиссии; среди поводов — отказ Московского патриархата признать незаконность Львовского собора 1946 г. — Д.С.).

Победивший на выборах в Галиции Народный рух первым делом занялся погромом православных общин и насильственным их переведением в унию. С милицейскими штурмами, избиениями, применением спецсредств (в т.ч. слезоточивого газа «Черемуха»). И громили долго. По отчетам правительственной комиссии, созданной президентом Кучмой (ее возглавляли вице-премьеры И. Курас и В. Дурдинец), только на Львовщине еще в 1995 году конфликты между униатами и православными сохранялось в пятистах населенных пунктах. В результате «зачистки» УПЦ лишилась 600 храмов только во Львовской области.

Я беседовал с приснопамятным Патриархом Алексием II о Галицкой унии, он говорил, что все были потрясены, никто не ожидал, что уния возродится в параметрах времен крестовых походов, с пещерной ненавистью к Православию. Несмотря на призывы всех Восточных Патриархов к Риму осудить и остановить насилие, никто в Ватикане и пальцем не пошевелил. Напротив, Иоанн Павел II слал сюда энциклики, в которых говорилось о «взрастании диалога любви» между православными и униатами, совместно прошедшими ужасные репрессии и гонения атеистического режима в СССР, что на фоне галицко-униатского беспредела выглядело издевательством.

В Православной Церкви не простили Ватикану столь коварного предательства: Святейший Патриарх Алексий никогда не встречался с Папой Римским, думаю, что Святейший Патриарх Кирилл также никогда не встретится. Поэтому уния стала камнем преткновения на пути диалога Востока и Запада, единения Христианства. Самое любопытное заключается в том, что уния этим только счастлива. Есть существа, рожденные с комплексом старушки Шапокляк, — вредить всегда, вредить везде, до дней последних донца — и получать от этого глубокое удовлетворение.

После трагедии православия в Галиции унию сравнивали с аппендиксом, который Ватикан «встромив» в тело православной Украины, и который постоянно будет гноиться, отравляя весь общественный организм державы«.

Первое воспаление этого латинского отростка проявилось 9 октября 1989 г. когда была занята Преображенская церковь во Львове. Таким образом ватиканская встреча Горбачева с Иоанном Павлом II 1 декабря уже проходила на фоне униатской агрессии. «По итогам встречи» будущих номинантов на Нобелевскую премию мира УГКЦ уже к февралю 1990 г. захватили около 400 православных храмов, таким образом, ставя крест на развитии отношений между РПЦ и РКЦ (о чем радел Горби). Даже западные эксперты по межцерковным вопросам признавали, что «отношения между Римом и Московским патриархатом находятся на деликатной стадии прежде всего из-за украинского вопроса» (подробнее —ЗДЕСЬ).

Да и о каком улучшении отношений между Ватиканом и Москвой могла идти речь, если даже такой, мягко говоря, критик русской церкви, как президент некой Украинской Ассоциации Религиозной свободы Виктор Еленский признавал, что «выходу украинских греко-католиков из катакомб были присущи элементы триумфализма и стремление реванша... Греко-католические иерархи прибегали к „рукоположению" священников, переходивших из РПЦ, хотя факт признания Католической церковью таинств Православной церкви, включая иерейские хиротонии, общеизвестен. В интервью итальянскому журналу „30 Days" кардинал Мирослав Любачивский признавал, что легализация УГКЦ сопровождалась в том числе и неуважением к сакраментальной жизни православных и фактами перевысвячивания священников, перешедших в УГКЦ из православия».

«Когда в 1989 г. начались захваты униатами храмов, они планировали захватить и Почаевскую, и Киево-Печерскую Лавры, — вспоминалигумен Кирилл (Сахаров). — Как-то униатский епископ Софрон Дмитерко в захваченном Воскресенском соборе Ивано-Франковска на вопрос прихожанина: какая будет епитимья за избиение православного, ответил: 40 раз «Отче наш» и 50 раз «Богородице Дево радуйся» (Это было записано на магнитофон).

Митрополит Черновецкий и Буковинский Онуфрий, подтверждает — представители Руха приходили сначала в лавры и склоняли настоятелей и братию «должным образом проявить свою национальную идентичность». Когда же слышали в ответ, что «у Церкви другие задачи, поэтому она выше национальностей», в ход шли вилы. В прямом смысле — с погибшими священниками.

О масштабе захватов униатами православных храмов (Еленский стыдливо именует их «случаями открытого противостояния между верующими различных вероисповеданий и церковных юрисдикций») можно судить даже по официальной статистике. Только в 1991 г. во Львовской области произошло около 900 таких «противостояний» (Конфесiйна карта Львiвщини. Iнформацiйно-статистичний довiдник. Львiв, 1997. С. 13). Всего же в начале 90-х по всей Галиции произошло свыше полутора тысяч захватов.

Кое-где, православные, забыв об иезуитском происхождении украинской унии, давали согласие на поочередные богослужения в храме, и, пустив в церковь грехо-католиков, утрачивали возможность пользования им. На 1993 г. только во Львовской обл. было зафиксировано до 80 таких случаев.

Итак, можно констатировать, что массовые захваты православных храмов начались сразу же после выборов в местные органы власти, в ходе которых в Галиции к власти пришли проуниатские политические силы. Во всех межконфессиональных спорах власти принимали административные решения исключительно в пользу униатов, мотивируя это тем, что до присоединения Западной Украины к СССР эти церкви принадлежали униатам.

Очевидно, в этом видит высшую справедливость и г-жа Шевчик, продолжающая симпатизировать униатам в то же самое время, когда они заявляют претензии, скажем, на Почаевскую лавру. И это притом, что монастырь основан в 1240 г. монахами Киево-Печерской Лавры, бежавшими от татар — за 350 лет до введения унии! Но в руках Рима он пребывал лишь с 1713 по 1832 гг. — то есть 119 лет из своей почти 800-летней истории.

А то, что оккупировавшие лавру при поддержке польской власти униаты, построили там один из соборов, то, извините, если, допустим, аферисты захватили квартиру вашей бабушки и застеклили в ней балкон, — это ведь не означает, что теперь квартира — их законная собственность (впрочем, даже, если бы униаты владели Лаврой не 119, а 719 лет, это сути не меняет).

Так же и с «униатскими» храмами — галицийские власти, отбирая их у православных, напрочь игнорировали тот факт, что самые древние из этих церквей изначально являлись православными, и «стали униатскими» после 1596 г. Немалая же часть была захвачена с 1927 по 1929 гг. (уже при Второй Речи Посполитой).

«Проблема неисчезновения» 

Подкрепим наш ликбез цифрами. Более века Западная Русь сопротивлялась иезуитской экспансии, но в 1700 г. 1250 православных общин Галиции вместе с храмами были насильственно переведены в унию (в том числе и православный собор св. Георгия (Юра) во Львове). Братскую церковь (то есть, по сути, домовую церковь знаменитого львовского православного братства) поляки берут штурмом, протесты подавляются армией. Полный список приходов Львовской епархии, которые были «огнем и мечем» переведены в унию — ЗДЕСЬ.

В 1712 г. изгоняется последний православный епископ Волыни. С этого времени до конца XVIII в. на Правобережье Днепра, не считая Киева (выкупленного у Варшавы Москвой), не осталось ни одной православной кафедры. Единственная православная кафедра на всей территории Речи Посполитой находилась в Могилеве-на-Днепре (Белоруссия).

В последующих русско-польских войнах Малая, Юго-Западная и Белая Русь были освобождены. Полтора столетия российская церковь восстанавливала православие на этих землях: были возрождены и построены сотни монастырей, десятки тысяч храмов.

Однако Рим не оставлял реваншистских планов. С началом Первой Мировой войны столь милый сердцу православной игуменьи Шевчик униатский митрополит Андрей Шептицкий готовит рекомендации относительно политики австро-немецкого командования на случай оккупации малороссийских губерний: «Определенное число епископов, а именно те, которые откажутся присоединиться к унии, должны быть устранены и заменены другими — теми, кто признает украинские и австрийские убеждения. Рим бы согласился в этом случае на эти распоряжения и назначения. Восточные Патриархи, оплаченные правительством, также одобрили бы их» (Семен. В.Савчук i Юрiй Мулик-Луцик. Iсторiя Украiнської Греко-Православної Церкви в Канадi. т.2, Winnipeg. Canada. 1985. c. 611-612.).

Как все это происходило бы, показало подавление в 1914-1916 гг. галицко-русинского национального возрождения в Австро-Венгрии и массового возвращения униатов в православие начала XX в. Анти-русинский террор унес более 100 тыс. жизней. В том числе и в первых в истории Европы концлагерях «Талергоф» и «Терезин». Еще 100 тыс. бежало в Россию. Идеологом террора выступало униатское священство во главе со всё тем же «праведником мира» Шептицким. Было расстреляно даже 300 греко-католических иереев, всего лишь заподозренных в симпатиях к России!

В 1927 г. за православных, успевших возвратиться из унии, берется уже Польша. В результате 20 тыс. душ насильно обращены назад в унию (но при первой же возможности — через 5 лет — из унии в православие вернется уже 60 тыс.!). За первые 10 лет существования возрожденной Польши у православных отнято 45% храмов. В Варшаве снесен величественный кафедральный Александро-Невский собор.

При этом Шептицкий продолжает разыгрывать аппетиты Рима и польского правительства: «Многим из нас Бог еще окажет милость проповедовать в церквах Большой Украины... по Кубань и Кавказ, Москву и Тобольск» (Галицька Голгофа. — США, Изд. П. Гарди, 1964).

В 1937 г. Съезд униатского духовенства выдвигает концепцию о «наибольшем соответствии униатства церковности украинского народа». Но, как мы видим, галичане на протяжении веков, при первой же возможности возвращались к родной русской вере. В ряду этих возвратов (по крайней мере, для тех, кто еще идентифицировал себя как русин, а не украинец) — в некотором смысле и Львовский собор. О чем и писал митрополит Кирилл Любомиру Гузару:

«Инициаторами Львовского Собора были члены греко-католической общины, которые, получив возможность вернуться в лоно Православия, не преминули ею воспользоваться...В истории это был далеко не первый случай воссоединения униатов с Православной Церковью. Так, в XIX веке имело место столь же массовое возращение к вере своих отцов греко-католиков Белоруссии... Многие жители Западной Украины, перешедшие в унию, также никогда не оставляли попыток вернуться в Православие, хотя эти попытки постоянно пресекались. Одним из наиболее ярких примеров в XX веке было массовое возвращение в Православную Церковь жителей Закарпатья... Еще одним примером может служить движение по возвращению в Православие лемков, имевшее место в конце 20-х годов XX века, насильственно подавленное и закончившееся массовым закрытием православных храмов.

Таким образом, вся история Галиции, Закарпатья, Буковины и Волыни в первой половине XX века свидетельствует о возрождении здесь православного самосознания, несмотря на репрессии против тех, кто решался покинуть Греко-Католическую Церковь и вернуться в Православную. Поэтому, когда после окончания Великой Отечественной войны не оказалось политической силы, которая препятствовала бы возвращению в Православие, состоялся Львовский Собор, по сути исполнивший чаяния многих поколений жителей Западной Украины, которые из-за гонений и постоянного давления со стороны властей долгие годы не могли вернуться к отеческой вере.

Для тех, кто участвовал в Львовском Соборе, именно Православие, а не греко-католичество в наибольшей степени символизировало страдания и даже мученичество за веру. Они знали это из истории своего народа — ведь после печально известной унии 1596 года Православие было непрестанно гонимым, страдающим и выживающим, — а также по тому, каким гонениям подвергалась Православная Церковь в Советском Союзе... (очень хотелось бы, чтобы этот абзац распечатала г-жа Шевчик в качестве закладки к своей книге о репрессиях УГКЦ органами госбезопасности, — Д.С.).

Вполне согласен с тем, что «в период сталинской диктатуры в СССР не существовало свободного волеизъявления любой этнической, культурной или религиозной группы». Однако фактор несвободы Церкви имел место не только в условиях коммунистической диктатуры, но и в определенные периоды истории, например, Польши, Австро-Венгрии или гитлеровской Германии. С самого начала насильственного насаждения унии в конце XVI века православные испытывали постоянные гонения и притеснения со стороны властей Польши и Австро-Венгрии, в состав которых в разное время входили земли Западной Украины. Эти гонения не прекращались и в XX веке, который ознаменовался целым рядом страшных трагедий. Здесь необходимо упомянуть и Мармарош-Сигетские процессы, в результате которых пострадало множество карпатороссов, решивших вернуться в Православие; это и массовые гонения на православных в Галичине и на Буковине в период Первой мировой войны, завершившиеся уничтожением тысяч православных клириков и мирян в австрийских концентрационных лагерях Терезин и Талергоф. Неоспоримым историческим фактом остается то, что зачастую эти гонения инспирировались или молчаливо поддерживались греко-католическими иерархами и клириками..." (это тоже для сердобольной игуменьи Шевчик — в качестве напоминания, — Д.С.).

А руководству «репрессированной церкви» митрополит Кирилл напоминал, что даже через пятнадцать лет после ее легализации на территории, которая до разгона УГКЦ считалась сплошь униатской, продолжала существовать многочисленная православная община: «Даже сегодня во Львовской области на 1500 униатских приходов приходится более 860 православных по вероисповеданию... И это притом, что на оставшихся верными Православию вновь, как и в начале XX века, начало оказываться давление, включая прямые гонения со стороны приверженцев греко-католичества».

Признание этой реальности для части греко-католиков длительное время казалось невозможным, что вынужден констатировать даже Еленский, приводя следующий пример: «Если проследить по карте, — пишет греко-католический автор, стараясь объяснить высокую степень присутствия православных на Львовщине, — и обозначить, в каких населенных пунктах было особенно активно москвофильское общество имени Качковского, то сейчас там... доминирует Украинская Православная Церковь Московского патриархата... Центром этого современного москвофильства, которое прикрывается религиозной оболочкой, является город Добромль». Должно было пройти некоторое время, чтобы кардинал Мирослав Любачивский заметил, что «на самом деле в Западной Украине мы смирились с тем, что во многих случаях исторически греко-католические церкви сегодня стали православными».

В этой связи «эксперт» Еленский «вынужден признать, что проблема «преимущественно православной» и «преимущественно греко-католической» идентичностей населения Галиции остается, несмотря на наличие различных рабочих гипотез, не выясненной автором до конца. Хотя, наверное, мог бы в свое время поинтересоваться у митрополита Макария (упомянутого в послании митрополита Кирилла), который организовал в 1989 г. крестный ход в Гошевский монастырь, отчего это «московскую икону» через всю Ивано-Франковскую область сопровождало от 6 до 40 тыс. православных паломников (только из галичан).

А пока грантоеды от религии уясняют феномены «неисчезновения православных общин в Галиции» (терминология Еленского), униаты, под сочувственные ахи сердобольных дам из руководства УПЦ МП, разворачивают наступление на той самой заповеданной Шептицким «Большой Украине».

О некоторых из иезуитских приемов современной униатской экспансии мы поведаем в завершающей части нашего ликбеза.

Информация о материале

Результаты выборов по мажоритарным округам в столице и столичном регионе продемонстрировала очень опасную для партии власти картину: ненависть ко всему, что связано с ней, начинает приближаться к точке кипения. На киевлянах вновь была испробована старая уловка времен Леонида Черновецкого – продпайки, детские площадки и прочие благоденствия, за которые избиратели должны были отплатить своими голосами. Но уловка в этот раз не сработала. Подачки киевляне, конечно, брали, но благодетелей прокатили. И в этом весь ужас для власти: в стране ее не только перестали бояться, но и отказались покупаться на ее «стабильность» умноженную на продпаек. Да, нового майдана в Киеве не будет, и это для Банковой хорошая новость, но есть и очень плохая – будущие выборы мэра и Киевсовета сделают ПР в столице персоной нон грата. К чему все и идет.

Как сообщил «Комментариям» источник в Администрации Президента, там дано указание всем провластным кандидатам в депутаты по Киеву и Киевской области любым путем вырвать победу у оппозиционных кандидатов. Источник сообщил, что победу до последнего будут оспаривать в судах. Этот процесс уже начался. По информации «Комментариев», в скандальном Броварском округе №97 уже готовится судебный иск в отношении кандидата от партии «УДАР» Павла Ризаненко, который камня на камне не оставил от депутатской мечты «регионала» Сергея Федоренко, или же просто «массажиста Азарова». Еще одна пролетающая мимо Рады «регионалка» Татьяна Засуха пошла в суд, чтобы не дать победить на округе №94 выдвиженцы объединенной оппозиции Виктору Романюку. Ее представители подали в Обуховский суд 17 исков, в Васильковский – 11. Понятно, что суды встали на сторону обиженной бело-голубой «царицы Василькова». Та же ситуация намечается и в округе в Ирпене, где скандального «регионала» Петра Мельника «обувает» доселе мало знакомый широкой общественности оппозиционер Вячеслав Кутовой.

В Киеве же поствыборные разборки перешли из стадии словесных оскорблений в стадию кулачных боев. Сейчас в Киеве идет настоящая война за четыре-пять округов. Если «регионал» Игорь Лысов, поняв, что братками оппозиционеров не напугаешь, пошел жаловаться на «бютовца» Сергея Терехина в суд, то на округах, где над провластными ставленниками берут верх кандидаты от «Свободы», в ход уже пошел слезоточивый газ. В избиркоме округа №223, где Виктор Пилипишин пытается удержать победу в схватке со «свободовцем» Юрием Левченко, забаррикадировались неизвестные молодчики. В «Свободе» утверждают, что это – люди Пилипишина. В округе №215, где по данным 100% подсчета голосов выигрывает тягнибоковец Андрей Ильенко, неизвестные распылили слезоточивый газ в глаза журналистам. Пострадавшие утверждают, что братки могли иметь отношение к команде Галины Гереги. Это все, заметьте, происходит в Киеве. Что же тогда говорить о методах отъема победы у оппозиционеров, применяющихся там, где нет такого скопления СМИ, как в столице. Впрочем, как это делается, все могли увидеть во вторник и среду, когда на сайте ЦИК после опубликования там данных 100% подсчета голосов, вдруг меняли фамилии победителей – на Николаевщине «регионала» Виталия Травянко записали вместо оппозиционера Аркадия Корнацкого, а на Винничине вместо Ивана Мельничука – самовыдвиженца, главу Деснянской РГА Киева Виктора Жеребнюка. Что ж, это ноу-хау нынешних выборов. Правда, очень топорное.

Но вернемся к Киеву и Киевской области. Не сложно предположить, что провластные кандидаты выиграют суды и получат депутатские значки. В итоге фракция ПР в Раде увеличится. Но вопрос в другом: просчитывали ли в кабинетах власти, чем ей аукнутся эти шесть-семь значков? Нет. Потому что считают: если киевлян жестко нагибать, то из них можно сделать такую же безропотную биомассу, которую годами взращивали в «бело-голубых» регионах.

Если кто-то не знает, нынешние высокопоставленные чиновники, приехавшие в Киев с Донбасса, живут не в Киеве, а в Конча-Заспе и прочих живописных местах в пригороде, они боятся Киева и ненавидят его еще со времен оранжевого Майдана. А на нынешних выборах киевляне, «прокатившие» довгих, луцких, пабатов, борисовых и прочих, показали им их место. Что ж, поскольку «регионалы» ради шести-семи мандатов объявили войну столице и столичной области, высказавшимся в поддержку оппозиции, вызов будет принят. Так что, господа-«регионалы», ждем местных выборов следующего года и… добро пожаловать в ад!

Информация о материале

20 ноября начинает действовать новый Уголовный процессуальный кодекс Украины. В связи с этим комитет Верховной Рады по вопросам законодательного обеспечения правоохранительной деятельности провел слушание о введении в практику правоохранительных органов положений УПК.

Первый заместитель председателя этого комитета Владимир Олейник подчеркнул, что принятие Уголовного процессуального кодекса стало определяющим этапом реформирования уголовной юстиции в Украине и что надлежащая реализация положений нового для национальной правовой системы акта требует целого ряда комплексных мер. Это и пересмотр значительного массива подзаконных нормативно-правовых актов, и организация обучения сотрудников системы уголовной юстиции, и подготовка материально-технической базы для введения отдельных новаций.

Очень сложными являются изменения, связанные с новеллами в организации системы досудебного расследования. В.Олейник подчеркнул, что надо внимательно подойти к вопросу безопасности данных в Едином реестре досудебных расследований — автоматизированной электронной базе данных.

Государственной службе специальной связи и защиты информации, Генеральной прокуратуре Украины, СБУ и МВД необходимо создать комплексную систему защиты информации реестра, быть готовыми к новым вызовам и угрозам киберпреступности. Также это касается и порядка проведения следственных действий в режиме видеоконференции, считает В. Олейник.

Начальник управления правового и методического обеспечения главного управления организационного и правового обеспечения Генеральной прокуратуры Украины Евгений Бурдоль заверил, что ГПУ приложила максимум усилий для безболезненного введения нового Уголовного процессуального кодекса.

Генпрокуратура вместе с другими ведомствами разработала образцы процессуальных документов, которые будут использоваться в уголовном производстве, создала комплекс Единого реестра досудебных расследований. Завершается разработка интерактивного учебного курса для регистраторов и пользователей реестра.

Начальник отдела главного следственного управления Министерства внутренних дел Максим Цуцкиридзе сообщил, что в связи со вступлением в силу Уголовного процессуального кодекса происходит поэтапное расширение штата следователей и оперативных работников.

В пределах подготовки к введению УПК личный состав МВД сдал зачеты на знание положений нового кодекса. При участии ведомственных учебных заведений проведены 15 конференций, разработан алгоритм действий работников правоохранительных органов по этому кодексу, а также подготовлен видеокомментарий его положений. Комментарий размещен на веб-сайте главного следственного управления МВД. Сейчас проводится работа по подключению каждого рабочего места следователя к Интернету.

Определены уполномоченные следователи, которые будут расследовать преступления, совершенные несовершеннолетними или относительно несовершеннолетних. В Украине их насчитывается две тысячи.

По словам М. Цуцкиридзе, доступ к Единому реестру досудебных расследований часть следователей в органах Министерства внутренних дел Украины будет осуществлять с собственных ноутбуков. «На данный момент все 100% наших сотрудников обеспечены компьютерами. Не все эти компьютеры находятся на балансе МВД, есть, конечно, компьютеры-ноутбуки собственные, в собственном использовании, но, как вы знаете, пользование Единым реестром досудебных расследований не запрещает использования собственного компьютера», — отметил Цуцкиридзе. По словам главы подразделения МВД, еще не все рабочие места следователей подключены к Интернету. Но все районные отделы управлений Министерства внутренних дел подключены к Сети, и осталось подключить каждое рабочее место следователя.

По словам начальника главного следственного управления Государственной налоговой службы Анатолия Яковинца, ведомство усовершенствовало организационную структуру, ликвидировав следственные подразделения на уровне налоговых инспекций. Разграничены функциональные обязанности, определены следователи, уполномоченные организовывать и проводить негласные следственные действия, принимать и регистрировать заявления и сообщения об уголовных правонарушениях, а также ответственные за пребывание в налоговой милиции задержанных по подозрению в совершении преступлений.

Следственные подразделения налоговой милиции полностью обеспечены техническими средствами фиксирования уголовного производства. Проводятся мероприятия по оформлению всем следователям допусков к государственной тайне, по оборудованию и сертификации кабинетов следователей для работы с секретными документами и другими носителями секретной информации.

Заместитель председателя Высшего специализированного суда по рассмотрению гражданских и уголовных дел Станислав Мищенко рассказал, что Высший специализированный суд выяснил у коллег, какие нормы УПК нуждаются в серьезной методической доработке, и затем дал рекомендации. Они направлены на то, чтобы все суды Украины одинаково применяли новые положения кодекса. Результаты этой работы содержатся в разосланных информационных письмах, а также будут напечатаны в газете гражданского и уголовного судопроизводства Высшего специализированного суда, заметил Станислав Мищенко. По его мнению, судебная ветвь власти готова к введению нового кодекса.

«Мы полностью пересмотрели учебные планы, ввели такие учебные дисциплины, как поддержка государственного обвинения, процессуальное руководство прокурором досудебным уголовным производством, прокурорский надзор за оперативно-разыскной деятельностью, составление процессуальных документов в уголовном производстве», — рассказал проректор Национальной академии прокуратуры Украины, директор Института подготовки кадров Александр Толочко. Он сказал, что участие в выездных учебных мероприятиях в прокуратурах областей приняли свыше 7 тыс. прокурорских работников. Что же касается такого направления, как обучение прокурорских работников, то распоряжением генерального прокурора Национальная академия прокуратуры Украины была признана центром по изучению положений нового Уголовного процессуального кодекса. Поэтому коллектив академии работал по ряду направлений. Были полностью пересмотрены учебные программы, учебные планы и введены новые учебные дисциплины. Особое внимание уделили программам для будущих прокуроров и прокуроров, повышающих квалификацию.

Разработаны контрольные меры по проверке знаний положений нового Уголовного процессуального кодекса, в частности электронные тесты. Были определены 15 категорий прокурорских работников, как правило, руководителей прокуратур, возглавляющих уголовное производство или поддержание государственного обвинения. Они обучались в течение двух недель в академии и сдавали экзамены. Начали с заместителей прокуроров области. Все прокуроры области были проверены на знание положений нового уголовного процессуального законодательства. Последними были заместители прокуроров районов, тоже возглавляющие такое направление. Кроме того, был проведен ряд учебных мер в прокуратурах областей.

Заместитель председателя Высшего совета юстиции Лидия Изовитова отметила: требуется определенное время, пока судьи, прокуроры и защитники одинаково будут понимать положения нового кодекса. Также она напомнила, что во время принятия проекта Уголовного процессуального кодекса права защитника не были проголосованы отдельной статьей, а выписаны только опосредованно.

По словам профессора кафедры правосудия Киевского национального университета им. Тараса Шевченко Василия Шибики, следует обратить внимание ведомств на то, чтобы ведомственные нормативные акты не содержали положений, противоречащих нормам нового кодекса. Процессуально следователь стал более ограниченным в своих полномочиях. Даже для применения простейшей меры пресечения каждый раз надо идти через прокурора, к судье-следователю, чтобы он решил этот вопрос. Но ведь есть требование о быстром и эффективном досудебном расследовании!

«Учитывая государственный вес кодекса, мы также принимаем участие в Национальной школе судей, чтобы своими знаниями и опытом помочь в его успешном применении, — отметил судья Верховного суда Богдан Пошва. — Есть потребность в органе, который определял бы единство толкования УПК, как сейчас Конституционный суд — Основного Закона. Приведу простой пример — 40 решений Европейского суда по ст. 3 Европейской конвенции о защите прав человека «Запрет пыток». Проблема для судей-практиков: какое из этих решений надо принять за основу? Поэтому для комитета по вопросам законодательного обеспечения правоохранительной деятельности крайне важно определить, кто же будет обеспечивать единство судебной практики».

«В истории Украины такой масштабной реформы, как принятие нового Уголовного процессуального кодекса, еще не было. Даже известная судебная реформа 1864 года проходила поэтапно и продолжалась более 50 лет. По приказу императора каждая губерния должна была получить новый суд после наступления определенных условий. В Украине первая судебная палата была создана в 1867 году в Харькове и только в 1880-м в Киеве, — сказал член-корреспондент НАН Украины Александр Ярмыш. — Можно утверждать, что проведена гигантская работа. Масштаб изменений огромный, а сроки введения кодекса в действие — чрезвычайно краткие. Думаю, следует не забывать об интересах простых граждан.

Советовал бы ввести в ведомствах службы неотложной консультационно-методической помощи для своих же сотрудников. Также генпрокурору целесообразно создать межведомственную группу для анализа и мониторинга того, как будет работать кодекс».

Информация о материале

Незаконні дії представників правоохоронних органів завжди викликають суспільний резонанс. Адже людина, яка на гроші платників податків пильнує за дотриманням закону, не може "спати на посту”, не помічаючи порушень закону, або ще гірше – сама вчиняти злочин. Досить часто такі резонансні випадки тягнуть за собою порушення кримінальних справ, проте їх ефективність, як показують опитування, не задовольняє населення через надмірну повільність, непрозорість для громадян та високу корумпованість судової системи.

І тоді у частини активних громадян виникає бажання "знайти правду” самостійно, або, кажучи іншими словами, провести самостійне розслідування. Це є симптомом здорового правового суспільства, коли незадовільні дії влади викликають низку журналістських або громадських розслідувань, а їх результати стають початком судового переслідування недбалих посадовців.

Проте, якщо ми поглянемо на Україну, то майже з подивом виявимо той факт, що терміни «громадське розслідування» та «журналістське розслідування» практично не врегульовані українським законодавством. В жодному нормативно-правовому акті органів державної влади ми не знайдемо будь-яких методик, механізмів чи засобів проведення громадських розслідувань.

То що ж можна запропонувати органам влади для того, щоб ініціативи небайдужих громадян могли втілюватися в реальність? Чи існують в сучасній Україні правові засади для того, щоб громадяни здійснювали самостійні кроки для встановлення фактів та доведення вини несумлінних посадовців правоохоронних органів?

Перш за усе, доцільно виробити юридичне визначення поняття "громадські розслідування”, під яким ми пропонуємо розуміти одну із форм громадського контролю за діяльністю органів влади та їх посадових осіб, які проводяться в цілях:

  • зміцнення демократичного порядку організації та функціонування державної влади;

  • інформування громадськості про причини та обставини порушення прав людини, які мають громадський інтерес;

  • вироблення рекомендацій щодо ліквідації наслідків таких подій, їх недопущенню і покаранню винних.

При цьому відсутність правового визначення та методів проведення громадських розслідувань не є завадою в їх проведенні в реальному житті. У ситуації, коли існують прогалини в законодавстві, треба виходити з принципу "дозволено все, що не заборонено законом”.

Отже, якщо громадські розслідування не заборонені законом, необхідно передусім визначитися, які нормативно-правові акти можуть регулювати цей інститут.

Оскільки громадські розслідування за своєю природою нерозривно пов’язані зі збором, аналізом та поширенням інформації, то представникам неурядових організації, які планують проводити такі розслідування, необхідно користуватися законодавством, що регулює інформаційні відносини.

Право вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом, закріплене у ч.2 ст.34 Конституції України та ст.5 Закону України «Про інформацію» (в нової редакції). Дуже ефективно можна використовувати і механізм направлення інформаційних запитів. Це право забезпечено ст.ст. 5, 6, 19, 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації», який чітко встановлює обов’язок суб’єктів владних повноважень надавати усну та письмову інформацію, а також – доступ до офіційних документів. Чиновники зобов’язані задовольнити запит не пізніше п’яти робочих днів (ст.20 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). Відмова у задоволенні запиту має бути письмовою (!) із зазначенням посадової особи, яка відмовляє, датою відмови і з роз’ясненням порядку оскарження та, найголовніше – з мотивованою підставою відмови (ст.22 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). Крім того, з журналіста за інформаційні запити з вимогою доступу до офіційних документів не можна вимагати гроші. Таку пільгу саме для творчих працівників ЗМІ встановлено у п.6 ч.1 ст.26 Закону України «Про друковані засобі масової інформації (пресу) в Україні». Працівники ЗМІ також мають пріоритет, переважне право перед іншими особами в отриманні інформації (ст.25 Закону України «Про інформацію» та п.5 ч.1 ст.26 Закону України «Про друковані засобі масової інформації (пресу) в Україні»).

Як бачимо, проведення громадських розслідувань силами неурядових організації, на відміну від журналістських розслідувань, не має таких переваг, як безоплатність отримання відповіді на інформаційний запит та переважне право на отримання інформації.

Дуже часто при проведені подібних розслідувань представники громадськості та засобів масової інформації мають справу з відповідями та відписками чиновників про те, що інформація не може бути надана в зв’язку з тим, що вона є конфіденційною. Частиною 1 статті 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» встановлено, що конфіденційна інформація – це інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Тобто у володінні суб’єкта владних повноважень не може бути конфіденційної інформації.

Крім того, статтею 29 Закону України «Про інформацію» встановлено, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо ця інформація є суспільно необхідною, тобто якщо вона є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Громадський інтерес визначається окремо у кожному конкретному випадку. Оскільки власні розслідування представники неурядових організації проводять, як правило, у випадках резонансних порушень прав людини, необхідно визначитися, що може бути предметом громадського інтересу.

Єдиного визначення громадського (суспільного) інтересу немає, однак, за описом «Редакторських настанов Бі-Бі-Сі», він включає:

  • викриття або виявлення злочинів;

  • викриття антигромадської поведінки;

  • викриття корупції і несправедливості;

  • розкриття істотної некомпетентності або недбалості;

  • захист здоров’я та безпеки людей;

  • захист людей від уведення в оману заявою чи дією окремої особи чи організації;

  • розкриття інформації, що дає змогу людям прийняти значно більш інформаційне обґрунтоване рішення з суспільно важливих питань.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» 2011 року лише використовує термін "суспільний інтерес”, зазначаючи у преамбулі, що він визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації,що становить суспільний інтерес.

Метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації (стаття 2).

Безумовно, цей нормативний акт дає більше можливостей правозахисним організаціям для проведення громадських розслідувань, оскільки гарантує право на доступ до публічної інформації шляхом здійснення парламентського, громадського та державного контролю. Відповідно до статті 17 цього закону громадський контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до публічної інформації здійснюється депутатами місцевих рад, громадськими організаціями, громадськими радами, громадянами особисто шляхом проведення відповідних громадських слухань, громадської експертизи тощо.

Представники неурядових організації також мають звернути увагу на скорочений термін розгляду запитів на інформацію. Відповідно до статті 20, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту. А у разі, якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, то відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту.

Ще одна норма, яка заслуговує на увагу правозахисників – це стаття 11 цього закону, в якій відмічається, що посадові та службові особи не підлягають юридичній відповідальності, незважаючи на порушення своїх обов’язків, за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю, якщо особа при цьому керувалася добрими намірами та мала обґрунтоване переконання, що інформація є достовірною, а також містить докази правопорушення або стосується істотної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю.

Питання суспільного (громадського) інтересу частково розкривається у новій редакції Закону України «Про інформацію» від 13 січня 2011 року

№2938-VI . Стаття 29 згаданого закону наголошує про те, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо (частина 2 статті 29).

Як бачимо, цей перелік не є вичерпним. Тут необхідно повторитися і відзначити, що суспільний (громадський інтерес) визначається окремо у кожному конкретному випадку.

Информация о материале

Компьютерные вирусы способны убивать людей, смартфоны и планшеты удастся использовать для ведения слежки за любым пользователем, а Олимпиада в Сочи может пострадать от кибератак. Генеральный директор компании «Доктор Веб» Борис Шаров дал пугающий прогноз развития технологий.

— Сейчас часто говорят о вирусных атаках, о том, что это кибероружие. Насколько серьезна проблема или это все твориться где-то там в виртуальном пространстве и простого человека не касается?

— Компьютерный вирус действительно способен убить человека. Например, навредить информационной системе, от которой зависит поддержание жизни больного. Или нарушить функционирование системы подготовки рецептов для определенной категории пациентов. Такой случай произошел во Франции. Люди действительно умерли в результате заражения сетей клиник вирусом Conficker (один из известных компьютерных червей). Атакующих так и не смогли допросить. Чего они хотели — сложно сказать. Понятно, что этим червем собиралась некая информация, были парализованы системы, но до авторов не добрались. Хотя мое убеждение: хакеры всегда гоняются только за одним — за деньгами. Ради славы они только в кинофильмах что-то взламывают.

— Могут ли злоумышленники начать устраивать кибернетические теракты? Через год состоится Олимпиада в Сочи – лакомый кусочек для тех, кто не согласен с политикой России.

— Навредить любому крупному событию при помощи кибератак действительно можно. Даже косвенные угрозы очень опасны. Вообразите, что в какой-то момент один из организаторов увидит, что в его аккаунте кто-то поменял пароль. А ему должны переслать важные электронные документы. Стресс! На какое-то время срывается мероприятие. Но это самый безобидный вариант вредоносной атаки. Вообще же есть угрозы и пострашнее, которые опасны для всех.

— Какие?

— Сейчас практически все сервисы становятся «облачными», то есть когда важные данные пользователя хранятся на удаленном сервере. Но заход в «облачный» сервис по определению небезопасный. Он связан с авторизацией в системе. Вы вводите логин и пароль. Если ваш компьютер заражен, то все данные авторизации уходят «налево». Таким образом услугами «облачного» сервиса могут воспользоваться злоумышленники во вред вам.

— Есть примеры?

— На днях одна известная компания предложила услугу «Анти-вор» для защиты мобильных устройств. Вроде бы, супер! У вас украли устройство, а вы через сайт активируете эту функцию на своем девайсе, и гаджет фотографирует вора встроенной камерой. Фотографию потом можно отнести в полицию, заявить: «Вот похититель смартфона или планшета, арестуйте его». Чтобы воспользоваться этой прекрасной функцией, надо зарегистрироваться на портале. Вы сделаете это, а дальше произойдет чудо. Фотографировать будут вас самих, и преступники смогут наблюдать за всеми вашими действиями через ваше собственное устройство.

Ваш аккаунт защищен лишь логином и паролем. Пускай очень сложными — из 36 символов. Но все эти 36 символов может украсть вирус

— Но как?

— Если вы зарегистрируетесь на портале с зараженного компьютера. А от этого никто не застрахован. Мошенники получат ваши регистрационные данные, зайдут под вашим логином-паролем на портал и станут вас «щелкать». Вашей безопасности будет нанесен непоправимый урон, а частная — и вероятно, компрометирующая вас — информация станет доступна преступникам. И такую лазейку для мошенников открывает сама компания, которая выпускает подобный продукт!

В идеале, все выглядит привлекательно: «Сфотографируй вора, укравшего твой смартфон». Конечно, мы исключаем как фантастический вариант, что сами сотрудники этой уважаемой компании начнут нарушать частное пространство пользователей и ради забавы или другого интереса делать фотографии людей, пользующихся смартфонами и планшетами. Хотя теоретически это не исключено. Но подумайте, ваш аккаунт защищен лишь логином и паролем. Пускай очень сложными — из 36 символов. Но все эти 36 символов «уведет» вирус, и потом кто-то будет вас фотографировать втайне. Ну а когда вы ему надоедите, заблокирует ваш смартфон и «привет».

— Спецслужбы, наверно, смогут обратиться в компанию и тоже получат снимки пользователя?

— Зачем даже поднимать тему спецслужб? Они не будут ничего просить. Они уже все знают. Считайте, что это данность. Силовые структуры однозначно наверху — с «рутовыми» правами.

— Государство все больше стремится контролировать интернет. Как вы к этому относитесь?

— Любое регулирование — насильственный процесс, который несет огромную массу негатива и требует исключительно отлаженного механизма. Вариантов развития ситуации два. Первый — регулирование вообще не начнет действовать, поскольку не будет ничего отлажено и все сойдет на нет. Второй — оно будет действовать на полную катушку с кучей эксцессов и всеми вытекающими из этого последствиями. Вот появилась возрастная маркировка. Кому-то это помогло? Да никому! Большое количество ресурсов потрачено зря. С точки зрения бизнеса это очень плохо. Я не знаю, кому маркировка пошла на пользу. Неужели дети, видя надпись «16+», уходят от телевизоров?

По последним данным нашего мониторинга среди зараженных ресурсов нет ни одного порносайта. Это означает, что наша святая вера, что заразиться можно только на порносайте, должна быть пересмотрена!

— Как смотрите на то, что сенаторы предлагают приравнять хакерские атаки на сайты госорганов к захвату самих органов власти?

— Сенаторы хотят громко стукнуть кулаком по столу и сказать «Ай-ай-ай!». Но кому они это говорят? Хакеры над ними смеются. Организаторы атак зачастую сидят в другой стране. Почему сенаторы так боятся? Они бы посмотрели на «Яндекс», к примеру. Думаете, в «Яндексе» DDoS-атаки на компанию будут объявлять попытками захвата «Яндекса»? Нет, там просто сделали все, чтобы их ресурс не падал. Ответственно подошли к делу и к собственным пользователям. Пусть и сенаторы защитят свои сайты, а не ужесточают законы. Они строчат бумажки, даже не задумываясь, как правоохранительные органы станут их законы выполнять, как будут доказывать, ловить. Какой-нибудь хакерский контрольный центр стоит за границей и отдает команды. Что с ним наши сенаторы будут делать?

— Если не ходить на сомнительные сайты, то можно считать, что ваши девайсы в относительной безопасности?

— Логины и пароли выкрадываются обыкновенными троянцами. Их много. И они ждут нас на самых невинных сайтах. По последним данным нашего мониторинга зараженных ресурсов, мы не нашли среди них ни одного порносайта. Ни одного! Это означает, что наша святая вера, что заразиться можно только на порносайте, должна быть пересмотрена!

— Получается, что популярные нынче смартфоны и планшеты могут быть использованы против своих владельцев?

— История с «тайным фото» даже нас настолько впечатлила, что холодок по спине прошел. Так что, если вам кажется, что смартфоны и планшеты следят за вами, — это не паранойя. Пришло время об этом говорить громко: сейчас появилось новое мерило ответственности компаний-разработчиков. Они должны учитывать, что у них — зараженные пользователи. Учитывать, что аутентификационные данные пользователей с очень большой долей вероятности попадут в чужие руки. Создавая новые сервисы, разработчик должен понимать, что они будут доступны с подконтрольных злоумышленникам устройств. Иначе компании ставят пользователей под удар. Это касается и облачных хранилищ, вроде Dropbox. Люди заливают туда и фотографии, и личные дневники, и бухгалтерские отчетности. Троянцы украдут пароли к хранилищу, и данные перестанут быть приватными.

— Звучит жутковато.

— Примите как аксиому. Раз устройство запрограммировано делать что-то при определенных обстоятельствах, значит, то же самое оно может совершить и без этих обстоятельств. Самая страшная опасность – она не где—то вдали, а уже за углом! Пользоваться вашими гаджетами будут без условий, на которые вы рассчитываете. И не вы! Это и есть кибероружие. Причем массового поражения.

Информация о материале
  1. Антиуниатский ликбез для руководства УПЦ. Часть II
  2. Хроника криминальных разборок выборов-2012
  3. Партия в ГО: как общественные организации за депутатами следили
  4. Для чего украинская милиция проверяет ІМЕІ мобильных телефонов у граждан