Незаконні дії представників правоохоронних органів завжди викликають суспільний резонанс. Адже людина, яка на гроші платників податків пильнує за дотриманням закону, не може "спати на посту”, не помічаючи порушень закону, або ще гірше – сама вчиняти злочин. Досить часто такі резонансні випадки тягнуть за собою порушення кримінальних справ, проте їх ефективність, як показують опитування, не задовольняє населення через надмірну повільність, непрозорість для громадян та високу корумпованість судової системи.
І тоді у частини активних громадян виникає бажання "знайти правду” самостійно, або, кажучи іншими словами, провести самостійне розслідування. Це є симптомом здорового правового суспільства, коли незадовільні дії влади викликають низку журналістських або громадських розслідувань, а їх результати стають початком судового переслідування недбалих посадовців.
Проте, якщо ми поглянемо на Україну, то майже з подивом виявимо той факт, що терміни «громадське розслідування» та «журналістське розслідування» практично не врегульовані українським законодавством. В жодному нормативно-правовому акті органів державної влади ми не знайдемо будь-яких методик, механізмів чи засобів проведення громадських розслідувань.
То що ж можна запропонувати органам влади для того, щоб ініціативи небайдужих громадян могли втілюватися в реальність? Чи існують в сучасній Україні правові засади для того, щоб громадяни здійснювали самостійні кроки для встановлення фактів та доведення вини несумлінних посадовців правоохоронних органів?
Перш за усе, доцільно виробити юридичне визначення поняття "громадські розслідування”, під яким ми пропонуємо розуміти одну із форм громадського контролю за діяльністю органів влади та їх посадових осіб, які проводяться в цілях:
-
зміцнення демократичного порядку організації та функціонування державної влади;
-
інформування громадськості про причини та обставини порушення прав людини, які мають громадський інтерес;
-
вироблення рекомендацій щодо ліквідації наслідків таких подій, їх недопущенню і покаранню винних.
При цьому відсутність правового визначення та методів проведення громадських розслідувань не є завадою в їх проведенні в реальному житті. У ситуації, коли існують прогалини в законодавстві, треба виходити з принципу "дозволено все, що не заборонено законом”.
Отже, якщо громадські розслідування не заборонені законом, необхідно передусім визначитися, які нормативно-правові акти можуть регулювати цей інститут.
Оскільки громадські розслідування за своєю природою нерозривно пов’язані зі збором, аналізом та поширенням інформації, то представникам неурядових організації, які планують проводити такі розслідування, необхідно користуватися законодавством, що регулює інформаційні відносини.
Право вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом, закріплене у ч.2 ст.34 Конституції України та ст.5 Закону України «Про інформацію» (в нової редакції). Дуже ефективно можна використовувати і механізм направлення інформаційних запитів. Це право забезпечено ст.ст. 5, 6, 19, 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації», який чітко встановлює обов’язок суб’єктів владних повноважень надавати усну та письмову інформацію, а також – доступ до офіційних документів. Чиновники зобов’язані задовольнити запит не пізніше п’яти робочих днів (ст.20 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). Відмова у задоволенні запиту має бути письмовою (!) із зазначенням посадової особи, яка відмовляє, датою відмови і з роз’ясненням порядку оскарження та, найголовніше – з мотивованою підставою відмови (ст.22 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). Крім того, з журналіста за інформаційні запити з вимогою доступу до офіційних документів не можна вимагати гроші. Таку пільгу саме для творчих працівників ЗМІ встановлено у п.6 ч.1 ст.26 Закону України «Про друковані засобі масової інформації (пресу) в Україні». Працівники ЗМІ також мають пріоритет, переважне право перед іншими особами в отриманні інформації (ст.25 Закону України «Про інформацію» та п.5 ч.1 ст.26 Закону України «Про друковані засобі масової інформації (пресу) в Україні»).
Як бачимо, проведення громадських розслідувань силами неурядових організації, на відміну від журналістських розслідувань, не має таких переваг, як безоплатність отримання відповіді на інформаційний запит та переважне право на отримання інформації.
Дуже часто при проведені подібних розслідувань представники громадськості та засобів масової інформації мають справу з відповідями та відписками чиновників про те, що інформація не може бути надана в зв’язку з тим, що вона є конфіденційною. Частиною 1 статті 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» встановлено, що конфіденційна інформація – це інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Тобто у володінні суб’єкта владних повноважень не може бути конфіденційної інформації.
Крім того, статтею 29 Закону України «Про інформацію» встановлено, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо ця інформація є суспільно необхідною, тобто якщо вона є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.
Громадський інтерес визначається окремо у кожному конкретному випадку. Оскільки власні розслідування представники неурядових організації проводять, як правило, у випадках резонансних порушень прав людини, необхідно визначитися, що може бути предметом громадського інтересу.
Єдиного визначення громадського (суспільного) інтересу немає, однак, за описом «Редакторських настанов Бі-Бі-Сі», він включає:
-
викриття або виявлення злочинів;
-
викриття антигромадської поведінки;
-
викриття корупції і несправедливості;
-
розкриття істотної некомпетентності або недбалості;
-
захист здоров’я та безпеки людей;
-
захист людей від уведення в оману заявою чи дією окремої особи чи організації;
-
розкриття інформації, що дає змогу людям прийняти значно більш інформаційне обґрунтоване рішення з суспільно важливих питань.
Закон України «Про доступ до публічної інформації» 2011 року лише використовує термін "суспільний інтерес”, зазначаючи у преамбулі, що він визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації,що становить суспільний інтерес.
Метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації (стаття 2).
Безумовно, цей нормативний акт дає більше можливостей правозахисним організаціям для проведення громадських розслідувань, оскільки гарантує право на доступ до публічної інформації шляхом здійснення парламентського, громадського та державного контролю. Відповідно до статті 17 цього закону громадський контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до публічної інформації здійснюється депутатами місцевих рад, громадськими організаціями, громадськими радами, громадянами особисто шляхом проведення відповідних громадських слухань, громадської експертизи тощо.
Представники неурядових організації також мають звернути увагу на скорочений термін розгляду запитів на інформацію. Відповідно до статті 20, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту. А у разі, якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, то відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту.
Ще одна норма, яка заслуговує на увагу правозахисників – це стаття 11 цього закону, в якій відмічається, що посадові та службові особи не підлягають юридичній відповідальності, незважаючи на порушення своїх обов’язків, за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю, якщо особа при цьому керувалася добрими намірами та мала обґрунтоване переконання, що інформація є достовірною, а також містить докази правопорушення або стосується істотної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю.
Питання суспільного (громадського) інтересу частково розкривається у новій редакції Закону України «Про інформацію» від 13 січня 2011 року
№2938-VI . Стаття 29 згаданого закону наголошує про те, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.
Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо (частина 2 статті 29).
Як бачимо, цей перелік не є вичерпним. Тут необхідно повторитися і відзначити, що суспільний (громадський інтерес) визначається окремо у кожному конкретному випадку.
