Главная

Голова Аграрного фонду за «кооперативною» схемою Кернеса став співвласником 2 гектарів у Харкові

Обслуговуючий кооператив «Ареаль» повинен повернути в комунальну власність земельну ділянку в Харкові площею 1,80 га. Таке рішення прийняв Господарського суду Харківської області.

В 2011 році Харківська міськрада безкоштовно передала ОК «Ареаль» земельну ділянку площею 1,8 га по Білгородському шосе (район Лісопарку) для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови. Завершити будівництво потрібно було до кінця 2012 року, але до сьогодні воно так й не розпочалося.

В 2015 році прокуратура звернулася до суду з вимогою скасувати рішення міськради й повернути ділянку до комунальної власності. За думкою прокурора, ОК «Ареаль» не відповідало вимогам законодавства щодо житлово-будівельних кооперативів. Наприклад, при створенні ОК «Ареаль» було порушено вимоги щодо кількості членів кооперативу. Крім того, двоє з трьох засновників не проживали в Харкові та були старші 30 років, що є порушенням вимог до ЖБК для отримання ними безкоштовно землі під забудову.

Представник Харківської міськради у суді повідомив, що місцева влада не мала можливість перевірити ОК «Ареаль» на предмет відповідності вимогам законодавства.

Суд вирішив задовольнити позов, скасувати рішення сесії, яким земля передавалася приватникам, визнати незаконним держакт права власності на землю й повернути ділянку територіальній громаді.

В 2011 році ОК «Ареаль» створили Павло Заїзжай, Іван Перепелиця та Антон Семенов. В 2012 році власники змінилися й серед них опинився теперішній голова ПАТ «Аграрний Фонд» Андрій Радченко. Зараз окрім Радченка є Дмитро Балакін та кіпрська «АСГ агро солюшнс», бенефіціаром якої вказано росіянина Олега Тронєва. Балакін очолює ТОВ «Агро Солюшенс», а співзасновниками фірми є його дружина Юлія Балакіна та вищезгадана кіпрська фірма.

В біографії Радченка вказано, що до роботи в Аграрному фонді він був управляючим директором «Агро Солюшен», а раніше очолював очолював держпідприємство «Спецагролізинг».

В січні 2015 року Радченка було призначено заступником директора АФ, а через місяць міністр агрополітики Олексій Павленко призначив його керівником Фонду.

 

Информация о материале

Опубликовано: 10 ноября 2015

Розмови про важливе. Експерти про те, що вдалось і що не вдалось зробити міністру освіти

Останні кілька днів експертне середовище та соцмережі жваво обговорюють заяву прем'єра про можливу відставку міністра освіти та науки Сергія Квіта.

Його слова стали сюрпризом для багатьох.

На тлі абсолютно незграбного і непрофесійного керівництва В'ячеслава Кириленка, Яценюк не обмовився ані словом про відставку міністра культури і віце-прем'єра, який встиг відзначитись наступним:

– провалив міжнародний книжковий ярмарок у Франкфурті, спихнувши його на волонтерів;

– урочисто піарив відкриття виставки кандидатів у депутати з роздрукованими репродукціями робіт;

– розвалив публічне обговорення стратегії реформ у культурі, перетворивши це на бюрократичну метушню;

– і лише за рік налаштував проти себе приголомшливу більшість культурного середовища.

Соцмережами ширяться меми, а журналісти навіть створюють онлайн-тести, в яких розміщено повідомлення пресслужби Мінкульту і вигадані прес-релізи: спробуйте пройти його – і зрозумієте всю абсурдність реальності нинішнього Мінкульту.

Але Яценюк сказав про можливу відставку міністра освіти.

За що можна звільнити Квіта? «Українська правда. Життя» зацікавилась цим питанням і вирішила обговорити тему з експертами. Усього питань було два:

1. Що вдалось команді Квіта зробити (а), а що ні (б)?
2. Чи варто звільняти Квіта? Якщо так, то чому?

Коментарі доволі різні: від схвальних до стриманих і відверто критичних.

Найбільше нарікань – саме до реформування середньої освіти. Варто зазначити, що нещодавно був звільнений заступник міністра, відповідальний за середню освіту. Лише 21 жовтня цього року курувати цей напрямок почав колишній проректор Українського католицького університету Павло Хобзей.

Єгор Стадний, Виконавчий директор Аналітичного центру CEDOS

Моя сфера експертизи – вища освіта, тому розповім про неї.

1а) Вдається стримувати атаки на автономію університетів і забезпечувати її на підзаконному рівні. Наприклад, поява нового переліку галузей знань та спеціальностей. На перший погляд непримітний підзаконний акт спричинив першу значну баталією за втілення принципів академічної автономії ВНЗ.

При усіх недоліках кінцевого варіанту, МОН витримав удар. Якби не персональні зусилля керівників Міносвіти, ми би мали «поховану» академічну автономію, а з нею – і конкуренцію, і відповідальність ВНЗ за свої освітні програми.

Також вдалось забезпечити університетам можливість розпоряджатися власними коштами поза системою Держказначейства. І це в умовах, коли діє чимало урядових постанов, які страшно обмежують купівлю чи оплату будь-чого.

Фінансова автономія, спрощення процедур академічної мобільності та одночасне приєднання до програми «Горизонт 2020» створили умови активізації міжнародної співпраці наших університетів.

Ще варто згадати новий формат вступної кампанії, яка була значно прозоріша та справедливіша за попередні, завдяки пріоритетам, які ставили абітурієнти, та автоматизації процесу.

1б) Є проблеми з Нацагенством із забезпечення якості вищої освіти – органу, який покликаний дерегулювати акредитацію освітніх програм та вивести її на рівень не просто перевірок папірців, а реального аналізу можливостей університетів та вироблення рекомендації для них.

Тут налаштованість на автономію вишів зіграла із МОН злий жарт: університети, які, власне, формували основу складу – обрали людей, котрим у нормальному академічному світі руки не потискають, годі й казати про «забезпечення якості»...

Підвішеним у повітрі залишається питання Єдиної державної бази з питань освіти, яка ніяк не стане модернізованим інструментом з реєстрації процесів у вищій освіті, збору кількісних та якісних даних, а також інструментом оптимізації процесів.

Натомість ЄДЕБО продовжує і далі виконувати дозвільні функції. Похідним є питання відсутності відкритого реєстру ВНЗ.

Ще велика проблема – це комунікація. Я не знаю, хто присвоїв службі зв'язків з громадськістю МОН якусь відзнаку, але це несерйозно.

Стейкхолдери повинні розуміти інструменти реформи – без цього реформа не отримає належної підтримки на місцях.

2) Зміна команди Міносвіти заблокує хід або початок реформ ще більше.

Якщо в двох словах, то більшість позитивів, які вдалось досягти – це щоденний персональний супровід тих чи інших справ керівництвом МОН.

Тільки персональним наглядом ви можете пройти кільканадцять погоджень, яких вимагає українське законодавство, відбитись від натовпу лобістів на кожному кроці і довести рішення до кінця. А вас, звісно ж, ще й зненавидять, бо ви страшенно запізнились з цим рішенням.

Змінювати потрібно бюрократичні процедури та апарат, причому у дуже чіткій послідовності.

Спочатку дерегуляція та зменшення повноважень, далі цифризація процесів (електронний документообіг, бази даних тощо), а потім скорочення апарату та підвищення зарплат.

В іншій послідовності – це глухий кут.

Володимир Бахрушин, Головний експерт групи РПР-Освіта

При оцінюванні майже дворічної роботи керівництва МОН перш за все маємо врахувати умови, у яких вона відбувається – напіввійськовий стан, перманентна економічна і політична криза, одночасне важке реформування багатьох інших сфер діяльності, суперечності між впливовими групами інтересів стосовно основних напрямів реформування освіти, відсутність єдиної команди всередині МОН тощо.

До цього треба додати масштабні зміни, що відбуваються у світовій освіті, через стрімкій розвиток нових технологій.

Варто врахувати і велику інерційність освіти: результати рішень нерідко виявляються через роки і залежать не тільки від керівництва галузі, але й від багатьох інших учасників процесів.

1а) Як успіх варто зазначити скасування багатьох застарілих нормативних документів, що суперечили навіть законам, прийнятим ще 10-15 років тому – але зберігали чинність і використовувалися (іноді і зараз, вже після їх скасування продовжують використовуватися) для тиску на навчальні заклади та викладачів.

Іншим успіхом можна вважати те, що не без активної участі керівників МОН вдалося зберегти основні соціальні гарантії в сфері освіти, які частина уряду і ВР намагалися скасувати рік тому.

1б) Зауважень до роботи МОН теж багато.

Не вдалося подолати паперотворчість та корупцію в освіті.

Досі не працює Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Постанова про затвердження рішень про присвоєння вчених звань – це не дуже якісний результат роботи саме МОН.

Те саме стосується організації конкурсу підручників і деяких інших проблем.

Не вдалося вчасно підготувати заплановані закони, що стосуються освіти та науки. Але тут вже не стільки провина МОН, скільки необхідність узгодження дуже різних позицій.

2) Незважаючи на те, що у суспільстві трохи посміюються над висловлюванням про «уряд камікадзе», керівництва МОН ця характеристика стосується повною мірою.

Люди свідомо пішли на те, що хтось буде їх асоціювати з непопулярними заходами, а хтось – з недостатньо радикальними реформами. Чи виконали вони вже цю місію? – На мою думку, ні.

Чи є в них ще потенціал для реалізації непопулярних, але потрібних заходів? – На мою думку, так.

Зоя Звиняцьківська, Громадська організація «Батьківський контроль»

Та сама мама, яка виявила і підняла проблему неякісного і застарілого змісту шкільних підручників

Сергія Квіта іноді називають «міністром вищої освіти» – і, як на мене, в цьому жарті дуже багато правди. Я не дуже слідкую за тим, як саме він реформував і реформує вищу освіту – кажуть, непогано, але я справді не в темі.

1б) Можу сказати точно: щодо середньої освіти, то справи за той час, що він працює міністром, значно погіршилися.

За півтора року не переглянуто «реформу», яку впровадив ще Дмитро Табачник – власне, підручники, яких сьогодні для 4 та 7 класів все ще нема – це «табачниковські» підручники, недолугі і часом просто антидержавні.

Але їх продовжують друкувати за планом. Не зроблено кроків у бік зміни самої парадигми освіти: учні все ще запам'ятовують інформацію, а не навчаються вчитись, співпрацювати, знаходити інформацію самостійно.

2) Вірогідно незадоволення прем'єра викликано скандалом із відсутністю підручників, що вирує на поверхні.

Але якби я керувала кабміном, я б ухвалила рішення про звільнення міністра освіти після аналізу проекту нового Закону про освіту. Існує дві редакції, обидві недолугі, лише з косметичними змінами. Міністерству так і не вдалося знайти спільну мову із експертним середовищем, закон ще на стадії обговорення жахливо критикують з усіх боків.

Його головні вади очевидні: закон, а значить і міністр, відмовляються визнати головним споживачем послуги «освіта» – учня. І взагалі відмовляються визнати освіту послугою.

Освіта вважається «духовною цінністю» – і це абсолютно унеможливлює навіть обговорення її якості. Натомість залишає монополію держави на те, як, що і яким чином викладати, унеможливлює справжню участь батьків та громадськості бодай в обговоренні шляхів та методик освіти в школі.

Попри красиві слова про «духовні цінності», це невимовно застарілий радянський підхід.

Людина, що так розуміє функцію міністерства освіти, навряд чи може ним керувати сьогодні.

Марія Барна, Завідувач кафедри педагогіки Львівського ІППО, канд.пед.наук, доцент

1а) Головний позитив – наміри реформувати освіту в Україні у напрямку входження у європейський і світовий освітній простір.

Вдалось впровадити прийнятий ВР закон «Про вищу освіту» з цілим рядом нововведень, багато з яких вузи не зможуть реалізувати з багатьох причин, в тому числі й тому, що цей закон «провисає» в багатьох питаннях через відсутність Закону про освіту, інших законів та підзаконних актів.

Міністерство запевнило вчителів, що вони і тільки вони вперше за історію освіти самі виберуть підручники і обов'язково їх отримають – а в результаті станом на сьогодні нічого цього немає. І, напевно, вже й не буде, бо закінчується фінансовий рік.1б) Тут чимало зауважень, але найгірша історія з конкурсом підручників.

Що у такому випадку зможуть говорити чиновники: ми гроші дали, а видавництва не освоїли. Ви б послухали, що і як говорять вчителі та батьки з цього приводу!

А неоднозначності стосовно початку впровадження 12-річної освіти? Прочитайте інтерв'ю міністра, заступників міністра впродовж цього року – і ви не зрозумієте, на яких позиціях стоять чиновники МОН: чи то з 2017, чи з 2018 року почнеться 12-річка?

Якщо почнуть запроваджувати з 2017 року, то які для цього є підстави, ресурси? Стандарти, навчальні програми, навчальні плани, рукописи підручників, навчально-методичне забезпечення?

І близько нічого подібного немає.

А репліка міністра про те, що для початкової школи повинні бути не тільки навчальні програми, але й ігрові? Чи розуміє чиновник, що це за програми, хто і за які гроші буде створювати так потрібне для молодших школярів українське програмне забезпечення ігрової навчально-виховної діяльності на заняттях (уроках)?

Є і сумнозвісні перипетії із УЦОЯО. І подібних помилок у діяльності команди МОН чимало.

Світлана Благодєтєлєва-Вовк, К.е.н., доцент, голова ради ГО «Точка росту: освіта і наука»

1а) За час роботи команди Квіта не можна не визнати ряд досягнень.

Виконання зобов'язань щодо розробки та прийняття законодавчої бази відповідно по Коаліційної угоди: прийняття закону «Про вищу освіту», підготовку нової редакції закону «Про освіту», проекту ЗУ «Про науку і науково-технічну діяльність».

Привернення уваги політичної еліти і суспільства до проблем реформування освіти та науки засобами інформування, PR і PC.

Оперативне реагування та вирішення проблем студентів і, загалом, переведення навчальних закладів із зони АТО, в умовах гострого дефіциту ресурсів та часу.

1б) Одночасно невирішеними залишаються такі питання:

– очищення й оновлення системи управління освітою, зокрема протидія корупції, порушенням прав освітян і науковців, плагіату (академічної недоброчесності);

– впровадження антикризового управління на фоні погіршення економічної ситуації як у цілому в країні, так і у кожному навчальному закладі, що на сьогодні перетворюється у потребу суттєвого скорочення держвидатків на освіту і науку;

– визначення фінансово-економічного механізму забезпечення життєдіяльності і розвитку галузі.

2) Ротація кадрів – найкращий спосіб надати новий шанс на зміни через залучення перспективних політиків.

Протидія громадськості щодо стратегічних засад розвитку освіти, зокрема реакційна позиція одержавлення освіти є головними, на мою думку, приводами, за які він має понести політичну відповідальність.

Олена Заплотинська, Проектний менеджер, реформа освіти, Проектний офіс, Національна Рада реформ

Реформи в освіті не дають одразу відчутних результатів – як правило, потрібно 5-7 а той більше років, щоб побачити зміни.

1а) Міністерством робиться титанічна робота, яка зовні практично непомітна – бо це дрібні кроки для більшості – це десятки нормативних актів по впровадженню нового закону «Про вищу освіту», за якими щоденна боротьба з бюрократичними процедурами, внутрішнім опором системи, часом саботажем.

Але це кроки, безперечно, вперед.

Информация о материале

Опубликовано: 10 ноября 2015

Путешествие в вакуум

В переходные времена люди всегда требуют простых решений. Массы народа, приведенные в движение, действительно с трудом воспринимают дискуссии о справедливом порядке определения таможенной стоимости или тонкости реформы Уголовного процессуального кодекса.

В такие времена — поскольку у подавляющего большинства теряются привычные, хоть и нелюбимые ориентиры — примитивные решения создают видимость решительности и демонстрируют намерение немедленно обеспечить путь в будущее.

Враг

«Демонстрировать» — вообще ключевое слово здесь. И раньше многие во власти искренне считали, что телекартинка может заменить работу в реальности, а после оглушительного успеха российского телевидения в деле оболванивания масс и сакрализации некоторыми украинскими политиками Фейсбука возникло четкое убеждение в силе демонстрации.

Война привнесла свои коррективы. Если раньше решительным действием считалось увольнение чиновника или, в крайнем случае, его кратковременное нахождение в тюрьме, то с выходом на арену автомата Калашникова и установок «Град» критерии сместились. Радует лишь то, что кровожадность народа в целом имеет свои временные рамки, да и вообще — люди наши в основном миролюбивы, и лишь небольшая их часть готова убивать немедленно всех, кого посчитает препятствием для движения в прекрасное грядущее. Ну и плюс провокаторы, куда же без них, война все-таки.

Определение врага здесь крайне важно. «Телеуправляемое» общество России готово согласиться на появление врага где угодно — в Грузии, Украине, в библиотеке, на детской площадке и на стройке. От целеуказания до ненависти у них — один шаг.

Поскольку наш телевизор людьми не управляет, а отправляет их куда подальше, наше общество врага должно идентифицировать самостоятельно.

Враги делятся на две категории — виновные в бедах прошлого и настоящего. С прошлым все ясно — это оставшиеся в стране «регионалы». Эмигрировавшие из страны уже на врагов не тянут, поскольку глаза не мозолят, живут спокойно, испытывая лишь некоторые сложности с передвижением и неудобства, причиняемые периодическими обысками ФСБ.

А вот выявление врага действующего, глубоко законспирированного, системного даст возможность начать с ним длительную стратегическую борьбу, результатов которой не стоит ждать немедленно. Поэтому на вопрос, как там у нас с борьбой, можно, не моргнув глазом, ответить, что мы ровно на полпути к победе.

Этот враг — олигархи.

Олигархизация

Вполне здравомыслящие люди утверждают, что именно в начале 90-х была совершена стратегическая ошибка, когда крупные предприятия было разрешено приватизировать за копейки неизвестно кому, а не стратегическим инвесторам из цивилизованных стран.

Эти люди, безусловно, здравомыслящие, но, как правило, молодые, в те времена посещали детские сады или начальные классы школы. Они не видели своими глазами ваучерную приватизацию и предельно обнищавший народ (гораздо более обнищавший, чем сегодня), который продавал свои ваучеры за копейки и покупал на них что-нибудь поесть.

Возможно, была ошибкой сама ваучерная приватизация, но никто и никогда до этого не совершал прыжок от государственной экономики к частной в антисанитарных условиях «пост-СССР». Да и другого реального пути обеспечить хотя бы видимость участия людей в приватизационном процессе никто не предложил.

Они, молодые, не видели, как в дело шли воровские общаки, а также деньги «цеховиков» и «фотонаборщиков», и как ежедневно взрывались «Мерседесы», потому что при марже на экспорте металла в 500–600% проще было взорвать конкурента, а не договариваться.

И это все при отсутствии какой-либо вменяемой власти, включая милицию и службу безопасности, которая сама выживала, обслуживая ту же самую маржу.

Кстати, и иностранный бизнес тоже был тут! Стены Кабмина подпирали сотни авантюристов с визитками на английском, выкупавших за копейки лицензии на экспорт металлолома.

Стратегические инвесторы наблюдали за всем этим безобразием с заинтересованным беспокойством, поскольку на их глазах состояния росли на порядки, а они боялись сунуться в эти джунгли, будучи ограниченными всякими внутренними кодексами и законодательством их стран.

Шли годы. Когда «Мерседесы» перестали ежедневно взрываться, инвесторы появились, договорились как с действовавшей властью, так и с олигархами, и некоторые из них прекрасно себя чувствовали, как, например, большая французская компания в цементной промышленности и большая американская — в пищевой переработке.

Но уголь, кокс, черный и цветной металл, химия и энергетика действительно были заняты гражданами нашей замечательной страны. Ну и немного — соседней.

Можно сколько угодно придумывать сослагательные наклонения, но по всем внешним признакам появление олигархии в том виде, в котором мы ее имеем сейчас, было неизбежно.

Появившиеся у первых миллионеров ресурсы были направлены, конечно, и на создание политпроектов, и на телеканалы. С этого момента и понеслось сращивание бизнеса и власти.

А цена парламента, в частности, проявилась во время голосования за закон об особенностях приватизации комбината им. Ильича, когда в зале единовременно образовалось 18 млн долл., которые переходили из портфеля в портфель прямо под объективами телекамер.

Задача государства заключалась только в одном — поддержании страны в более-менее действующем состоянии, тем более что все, в том числе и крупный бизнес, всегда были заинтересованы в стабильности и поддержании платежеспособного спроса населения, в том числе и на их собственные товары. Также, что не менее важно, власть должна была поддерживать баланс влияния разных олигархических групп.

Понимала ли тогда власть опасность полного и неограниченного дерибана? Иногда понимала. На заре 2000-х была предпринята попытка введения института госсекретарей в министерствах. Понимая, что все парламентские партии являются в той или иной степени олигархическими, а должности министров будут банально распределены по кланам, президент издал указ о введении руководителей аппаратов министерств, назначаемых лично ним. В общем, ровно по той же логике, по которой появился законопроект «О Госслужбе», вокруг которого сейчас идут такие дискуссии.

Все закончилось печально. Идея умерла в тот момент, когда президент назначил госсекретарем одного из министерств представителя одной большой ФПГ. За этим госсекретарем для сохранения баланса пошли остальные, смысл их существования исчез, и их быстро ликвидировали.

Имело ли место вытаскивание средств из госбюджета? Безусловно. Но это была, по сути, узаконенная кража. Или, цитируя тогдашнего начальника налоговой Н.Азарова, «преступное использование недостатков действующего законодательства».

Были ли при этом олигархи фактором, обеспечивавшим само существование государства Украина? Да, были и связывали с ним свое будущее, иначе давно бы уже продали все свое имущество российским коллегам, тем более что такие предложения поступали постоянно. Согласились, как известно, единицы, а остальные гордо отказались, оскорбленные этими, как им казалось, копейками. Тогда казалось…

Деолигархизация №1

Но начиная где-то с 2012 года, концепция изменилась. Решая вечную дилемму «Только кража!» или «Только ограбление!», действовавший президент решительно принял сторону Шуры Балаганова, и власть в лице победившего клана вынесла бюджет к чертовой матери.

И впервые на грани дефолта страна оказалась не в 2014 году, а в декабре 2013-го, когда правительство Азарова и Арбузова бегало по всему миру, собирая бридж-кредиты на пять-шесть дней и шокируя инвестбанкиров предложением «откатоса». И именно тогда, в разгар Майдана, В.Янукович заложил страну в ломбард за 15 млрд. долл.

Но с другой стороны, именно Виктор Федорович всего за год достаточно эффективно провел операцию по деолигархизации, как легально — через закон о трансфертном ценообразовании, так и нелегально — путем отъема и отжима.

Нюанс, однако, в том, что, по его мнению, государство — это он сам и его семья, а авторитаризм состоит в том, что на поле олигархов должен остаться только один.

В этом смысле он просто пошел немного дальше другого премьер-министра, который в середине 90-х шокировал правительство объявлением о назначении каждому министру зарплаты 50 тыс. долл. с условием прекращения ими личной коммерческой деятельности. Министры подумали, побежали к президенту, тот вызвал премьера, после чего предложение было отозвано.

Они оба не понимали, что в основе двух типов организации государства, авторитарного и олигархического, лежат разные человеческие пороки — тщеславие и жадность.

Сильное государство строит только тщеславная личность, для которой главным результатом является нахождение на вершине пищевой цепочки, а все остальное приходит бонусом, хотя и немаловажным.

Сильное государство не могут построить жадные люди, так как стремление украсть или ограбить постоянно тормозит этот процесс.

Конечно, в мечтах недалекий диктатор может представить себе некий «Город Тьмы» (не Город же Солнца, в конце концов), где вся страна добросовестно исполняет свои обязанности за зарплату, а право красть предоставлено только ему и никому больше.

Но даже в среднесрочной перспективе так не бывает. Авторитаризм требует постоянной работы по сохранению системы, а не по ее разворовыванию.

Именно поэтому сильное государство не может построить олигарх, если он не отрубил связи с прошлым, внутренне не перешел в иное качество, не начал работать, грубо говоря, на учебник истории.

Янукович был обуреваем обеими страстями. И конец его начался тогда, когда жадность победила.

А как же, спросите вы, многочисленные и лопающиеся от жира диктаторы? Если эти диктатуры живут долго, значит, доминирующим является именно тщеславие. Если коротко — жадность. Необходимым ингредиентом для долгожительства является коварство. А если присутствует еще и ум — тогда получается всем известный лидер одного крупного и агрессивного государства.

Столь внимательное изучение человеческих пороков понадобилось потому, что, к сожалению, именно они во многом формировали и формируют нашу политическую элиту. Причем их доминирование — далеко не реинкарнация «совка», как считают некоторые, а, скорее, «постсовковая» реальность.

Советское время требовало от элиты, с одной стороны, покорности, изворотливости, цинизма и серости, но с другой — чувства ответственности. В советское время, что бы там ни говорили, жадность клеймили, и только гораздо позже реализацию этого порока назвали «достижением успеха в жизни».

Деолигархизация №2

Уничтожение олигархов возможно только путем тотальной реприватизации, потому что именно их активы, десятки и сотни тысяч работающих на них людей и являются ресурсом влияния на власть. Правда, непонятно, как после этого строить отношения с потенциальными инвесторами и, главное, где их взять на наши немодернизированные промышленные гиганты. Не 2005 год все-таки, и фокус «Криворожстали» повторить будет трудно.

А простую национализацию активов государство в его нынешнем состоянии потянуть не может, поскольку в современном мире они просто неэффективны.

Конъюнктура мировых цен на металл, сумасшедшая конкуренция на рынках, устаревшее производство, невозможность сократить ненужных рабочих — все эти тревожные звонки уже не один год звонят по нашей тяжелой промышленности, которая в свое время была основой олигархического бизнеса.

Добавим закредитованность этих предприятий, необходимость обслуживать долги, и получается, что из источника доходов для собственников и валютной выручки для государства металлургия в ближайшее время может стать тяжелым камнем.

Где, спрашивается, взять деньги на поддержание этих заводов даже в работоспособном состоянии? В бюджете?

Олигархический бизнес, не считая сельского хозяйства, и так находится в стадии угасания. Но те, кто аплодируют этому, должны для себя ответить на вопрос: а что будет с сотнями тысяч работников этих компаний? Они останутся без работы.

А что будет с другими их активами — телеканалами, например, учитывая, что общий убыток на телерынке оптимистически оценивается в 200 млн. долл.? Будет сплошное общественное телевидение без дорогих шоу и кинофильмов.

А с футбольными клубами? Это зрелище тоже придется отменить.

Уничтожение олигархов в наших условиях создаст вакуум. Его может занять авторитарная власть, но для этого сегодня, как мы видим, нет субъективных предпосылок.

Могут внешние силы. Владимир Владимирович, например, может. Точнее, мог бы, если бы не вел себя как слон в посудной лавке.

Может государственный аппарат, которого пока нет.

Прежде чем заниматься переустройством мира, руководству государства неплохо бы не только переустроиться самому, но и определиться, а что оно может предложить вместо прогнившей, как оно утверждает, системы. Госаппарат, находящийся в процессе внутреннего бурления, продолжающейся люстрации, с базовой зарплатой в 4000 грн?

Да, необходимо выстраивать новую государственную службу, ответственную и профессиональную. Но не в соответствии с уже упомянутым законопроектом, где перечислены 12 критериев госслужащего. На первом месте там, ясное дело, стоит патриотизм. А вот профессионализм — на восьмом.

Гражданских активистов — в госаппарат? За эти полтора года, скажем аккуратно, разные есть примеры. Кое-где они, активисты, прекрасно встроились в роли смотрящих, кое-где просто стали наемными сотрудниками, кое-где действительно работают, исходя из общественного блага (как они его понимают).

В принципе, даже если из десяти волонтеров во власти один окажется не вором и не авантюристом, а тем самым честным профессионалом, которого мы тут днем с огнем ищем — это, конечно, хорошо.

Но соблазны… «Честный человек должен сидеть в АТС (это о взятках при установке телефона — А.М.). Принципиальный, редкий, допустим бывший летчик. Но даже умереть один раз без оглядки легче, чем жить всю жизнь долго и без оглядки», — сказал 30 лет назад Михал Михалыч Жванецкий.

Необходимость создания независимой от крупных собственников системы власти хорошо понимают наши стратегические партнеры. Партнеров волнует главное: чтобы выделяемые ими на поддержание жизнеспособности страны деньги не окэшивались и не уводились в офшоры.

Они прилагают достаточно усилий для того, чтобы минимизировать кражу денег из государственного и местных бюджетов, действуя как методом прямого убеждения, так и передачей данных о наиболее вопиющих случаях общественности.

Но поскольку таких случаев меньше почему-то не становится, а благодаря плюрализму в СМИ они освещаются подробно и красочно, все труднее становится убеждать людей, что все происходящее и является путем к тому справедливому государству, о котором говорят по поводу и без повода.

Деолигархизация №3 (реальная)

В свое время один представитель «злочинной» власти, жалуясь на отсутствие средств в бюджете для реализации общественно полезного проекта, услышал в ответ: «А красть меньше не пробовали?»

Надо попробовать. Надо называть вещи своими именами — именно воровство, а не размытая «коррупция» должно стать главной проблемой в глазах всех. И по-английски звучит красиво — stealing.

Конечно, хватать инспектора рыбоохраны за взятку в 5000 грн надо, но также надо понимать, что этот титанический труд, с одной стороны, на годы, а с другой — эта бытовая коррупция наносит в разы меньше вреда, чем неуплата налогов в особо крупных размерах одной средней нефтяной компанией.

Если борьба с олигархами имеет своей целью предотвращение воровства, а не замену одного олигарха другим — надо, для начала, хотя бы ввести в полной мере в действие закон о трансфертном ценообразовании. Это в качестве первого шага. Для демонстрации намерений.

А в качестве второго шага (не придумывая ничего сверхъестественного и передового в мировом масштабе) просто привести в действие Антимонопольный комитет, который должен определить монополистов на рынке — естественных и искусственных.

Дальше все по науке: установление тарифов для естественных монополий, способствование появлению новых субъектов на рынках искусственных монополистов. Если при этом в монополисты попадут компании, связанные с представителями действующей власти, — не обращать внимания на это обстоятельство.

И это станет еще одним доказательством того, что речь идет не просто о тупом переделе рынка.

Параллельно с приведением олигархов к порядку, не дожидаясь момента, когда их активы прекратят существование, думать о том, как и чем государство может их поддержать, не обирая при этом собственное население.

Информация о материале

Опубликовано: 10 ноября 2015

У Харкові на будівництво бібліотеки для юристів докинули ще 4 мільйони

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого 26 жовтня уклав додаткову угоду з ТОВ «Будівельник» щодо будівництва другої черги бібліотеки вартістю 4,01 млн грн. Про це повідомляється у «Віснику державних закупівель».

Передбачено до кінця червня 2016 року закінчити будівництво другої черги бібліотечного корпусу з блоком навчальних аудиторій та трансформаторною підстанцією по вул. Пушкінській в Харкові. У будівлі має бути бібліотека для студентів, аспірантів, викладачів, професорів та співробітників вишу. Передбачено створення 300-400 комп’ютеризованих читацьких місць, обладнаних технікою, сканерами, принтерами, Інтернет-комунікаційними мережами та он-лайн блогами для спілкування з викладачами, деканатами, а також для роботи з електронними, навчальними ресурсами країни та зарубіжжя.

В 2013 році був затверджений проект будівництва другої черги бібліотеки, а у 2014 році провели відкриті торги. Переможцем визначили ТОВ «Будівельник», власниками якого є Леонід Надточий і Михайло Харнам. Але договір не був підписаний через процедурні порушення. Тоді єдиним конкурентом «Будівельника» було ПП «Національна будівельна компанія» («НБК»), яке у 2003 році також заснував Харнам. Наразі «НБК» переоформлена на Марину Малєєву. Незмінним директором від часу заснування фірми значиться Катерина Титаренко.

На початку 2015 року були проведені нові торги на будівництво бібліотеки вартістю 15,38 млн грн. Єдиним конкурентом ТОВ «Будівельник» на цей раз стало ТОВ «Навітехсервіс» Валентина Шевко та Олега Гуревича. Останній є засновником ТОВ «Реал-НП», яке почало вигравати паливні тендери харківських підприємств у 2011 році, отримавши підряди на 434,44 млн грн, й вигравало їх доки Михайло Добкін був губернатором.

У серпні був скорегований проект будівництва «внаслідок зміни раніш прийнятих проектних рішень та введенням в дію нових нормативів з ціноутворення». Вартість будівництва подорожчала на 4,01 млн грн.

Торги провели за переговорною процедурою з попереднім виконавцем цих робіт.

Информация о материале

Опубликовано: 10 ноября 2015