Главная

Шевченківський районний суд 10 березня у складі суддів Євгена Мартинова, Олени Мєлєшак та Віталія Циктіча відпустив на волю Олександра Кацубу. Також суд зняв арешт із майна Кацуби, куди, зокрема, входять і паспорти – український та закордонний.

Суд затвердив угоду про визнання винуватості між колишнім заступником голови правління «Нафтогазу Україна» Олександром Кацубою і заступником генпрокурора Столярчуком, що здійснює повноваження прокурора у даному кримінальному провадженні.

Суд присудив злочинцю покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік 5 місяців за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28, ч. 1 ст. 366 КК України.

При цьому Кацубі врахували термін попереднього ув’язнення в Київському СІЗО з 17 червня 2016 року з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі. Після цього суд постановив: «У зв’язку з повним відбуттям покарання, Кацубу А.В. звільнити з під варти з зали суду негайно після проголошення вироку. Запобіжний захід до набрання вироком законної сили стосовно Кацуби А.В. не обирати».

Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

Прес-секретар генпрокурора Лариса Сарган повідомила “Українській правді”, що Кацубу випустили кілька днів тому.

“Він пішов на угоду зі слідством, заплатив 100 мільйонів у бюджет і дав важливі покази. Суд був минулого тижня, проводився у закритому режимі – у нього умовний термін”, – зазначила речниця генпрокурора Юрія Луценка. Інших деталей у Генпрокуратурі поки не розкривають.

З наявної у «Наших грошей» інформації, у судовому вироку вказано, що дії Кацуби по різним епізодам злочинної діяльності призвели до збитків держави на суму понад $1 мільярд. Компенсовані 100 млн грн. за нинішнім курсом становлять близько $3,5 млн, або 0,35%.

Рішення про затвердження угоди злодія та прокурорів було прийнято на засіданні, з якого суд вигнав журналіста «Наших грошей» по клопотанню прокурора ГПУ Адріана Лупу і адвокатів Кацуби. Відтак засідання пройшло за закритими дверима і Генпрокуратура не звітувала публічно про його результати.

Нагадаємо, Генпрокуратура вела справу про розкрадання в системі «Нафтогазу» за часів Януковича. Заа версією слідства, Кацуба-молодший допоміг компанії Курченка «Газ України 2020» вкрасти у держкомпанії бензину на 500 млн. грн. (близько $63 млн за курсом того часу).

У лютому генпрокурор Юрій Луценко повідомив, що Кацуба пішов на співпрацю зі слідством у вигляді виплаті державі 100 млн грн. (близько $3,5 млн за нинішнім курсом) як компенсації причинених збитків. Цей внесок мав стати передумовою розгляду судом угоди про визнання вини і визначення покарання.

Деталі про звільнення Олександра Кацуби читайте на «Наших грошах» найближчим часом.

Информация о материале
Меткисуд,відпустив,кацубу,на,волю

“….and Justice for all”

З Обітниці вірности прапору, США (The Pledge of Allegiance of the United States)

“Право це свобода, справедливість та рівна міра першого і другого для всіх”

Щось філософське.

“Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови,

що воно відповідає вимогам справедливости”.

З рішення Конституційного Суду України, №3-рп/2003.

Цей текст – про шлях від судочинства як процесу і бізнесу до правосуддя як якости і цінности.

Аби не створювати нових сутностей, дозволю собі самоцитату: “Сенс існування сучасної держави полягає в її соціальній цінности для громадян (і чим цінности менше, тим така держава є безсенсовішою в усіх розуміннях та симулякричнішою), а цінність обумовлюється належним виконанням нашою* державою низки внутрішніх та зовнішніх функцій”. Якщо з зовнішніми функціями українська держава зараз більш-менш дає собі раду – і то за надскладних умов – то з внутрішніми, вочевидь, не з медом. Казати про належне виконання державою правоохоронної функції, себто забезпечення правопорядку (“стану упорядокованости суспільних відносин, заснованого на праві і законности” – підказує Вікіпедія), може хіба безнадійний оптиміст, або сертифікований вар’ят. Це вкрай погано.

Погано – не лише з тієї очевидної причини, що призводить до порушень ваших (і моїх) прав і свобод та неможливости їх ефективно захистити. Дуже погано – з тієї причини, що гіршого за невідповідність між формальною (писаною) Конституцією та конституцією фактичною, себто реально існуючими правилами, для перспектив розвитку держави і суспільства напевно, що нічого бути не може. Це вбиває найважливіше – довіру до держави, віру українців у можливість ненасильницьким шляхом домогтися справедливости і, зрештою, підважує стійкість, cohesion країни і нації перед лицем зовнішніх загроз.

І коли Стратегія національної безпеки України (Указ Президента України від 26.05.15 №287/2015) серед актуальних загроз нацбезпеці слушно називає, зокрема, таке (ст.3.3.):

“- поширення корупції, її укорінення в усіх сферах державного управління;

– слабкість, дисфункціональність, застаріла модель публічних інститутів, депрофесіоналізація та деградація державної служби;

– здійснення державними органами діяльности в корпоративних та особистих інтересах, що призводить до порушення прав, свобод і законних інтересів громадян та суб’єктів господарської діяльности”,

то чи не найперше це стосується судової гілки влади.

Ще 2004-го чи 2005 року, сповнений помаранчевим романтизмом, я кількаразово в адміністративній (за теперішньою термінологією) юрисдикції позивався до всяких-різних високих органів влади з приводу очевидних порушень ними Конституції, виходу за межі законних повноважень et cetera. З тих процесів мені запам’ятався насамперед життєрадісний суддівський сміх, скляні суддівські очі та кросворд “весьолая размінка” на суддівському столі під час засідання. Я не був у претензіях до світобудови – бо з мого боку то було скоріше бретерство, “правонапад”, а не доконечна необхідність захистити свої життєві права, але я зробив висновки: навіть досвідчений правник з науковим ступенем і численними раніше виграними комерційними справами підчас нічого не може вдіяти, коли “його честь” – керована особистим чи клановим інтересом професійна скотиняка (тм), гендляр і пройдисвіт. Може “по життю” ніби і приємна людина, статечний член суспільства, а от у мантії – скотиняка (тм). Бо так вчили, і хоча у тій науці, може не був першим учнем, але і задніх не пас.

Що говорити про “простих посполитих”. Українці не довіряють судам з тієї простої причини, що, навчені травматичним досвідом, довіряти їм не мають підстав. Вітчизняне судочинство (тм), це процес “рєшалова дєл”, процес надання псевдоюридичної обгортки рішенням, прийнятим на підставах і з мотивів, що правом мають аж нічого спільного. Судочинство як діяльність не веде до правосуддя як результату (винятки можливі, так, може це когось втішить). Юридичні виші конвеєрно штампують юристів, законо-давці штампують псевдоправовий мотлох, суди штампують те, що потрібно “хорошим людям”. Garbage in – garbage out. Судочинство замість правосуддя. Верховенство доцільности замість верховенство права. І взагалі “шопопало” замість справедливости. І всі це знають, щодо усвідомлення цього є суспільний консенсус, і що цілий народ живе з усвідомленням того, що судочинство – це не шлях до справедливости, а клановий прибутковий бізнес, мабуть – найстрашніше.

Так, кажуть, ніби була якась судова реформа, можливо ви навіть про неї щось чули. І що? Рейтинг [не]довіри до судів в Україні Google знає (за даними Фонду “Демократичні ініціативи” ім.Ілька Кучеріва на кінець 2016-го року – мінус 72%). Це вирок. І це загроза національній безпеці, самому існуванню держави, адже, згадаймо, цінність держави, принаймні в очах значної частини поспільства, визначається її соціальною цінністю, тут – спроможністю, а радше неспроможністю творити справедливість, забезпечувати права і свободи, які сама ж урочисто проголосила.

А в теорії, чи то за легендою, все гарно і навіть красиво.

У статті 1 Конституції Україна назвала себе суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, а у частині другій ст.3 задекларувала, що “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльности держави”, яка “відповідає перед людиною за свою діяльність”, і головним обов’язком якої, відповідно, є “утвердження і забезпечення прав і свобод людини”.

До того ж згідно зі ст.8 Основного Закону: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”, яке Конституційний Суд України у своїх рішеннях №15-рп/2004, №8-рп/2010 та №10-рп/2011 розтлумачив як “панування права в суспільстві”, додавши далі, що “верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовчу діяльність”.

Частина друга ст.55 Конституції запевняє, що: “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. Рішення КСУ №19-рп/2011 від 14.12.11: “Положення частини другої ст.55 Конституції України треба розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльности всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом”.

Право на справедливий суд, на ефективний засіб юридичного захисту передбачено також ст.6, 13 чинної для України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, низкою положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також базовою ст.8 Загальної декларації прав людини.

Біда в тому, що для тих, хто на власному досвіді дізнався, що таке є вітчизняний суд, а тим більш для тих, хто про все дізнається з балачок на телевізійних ток-шоу, все це звучить насмішкою.

Тотальна суспільна недовіра до судів, перевантаженість судів, складність існуючих судових процедур (значною мірою успадкованих від СССР), подорожчання участи у процесі для громадянина у зв’язку з запровадженням адвокатської монополії на судове представництво – все це є чинниками недоступности правосуддя для значної частини населення України і, відповідно, чинниками дискредитації і руйнації української держави, чинниками сприйняття всієї системи як “bullshit system”.

Під правосуддям ми розуміємо оперту на правові норми справедливість, втілену у винесеному ім’ям України, відповідно до встановленої законом процедури, судовому рішенні.

В Україні давно ведуться спроби реформування судової системи, розвантаження судів, наближення правосуддя до громадян, розвантаження судів, але на сьогодні підстав казати про великі успіхи не вбачається. Так, ще 2004-го року було прийнято Закон України “Про третейські суди”, але передбачаючи розгляди спорів третейськими судами лише за попередньою угодою сторін та не поширюючи компетенцію таких судів на спори за участю суб’єктів владних повноважень, цей закон залишився “мертвонародженим” і ніяк не вплинув на можливости захисту своїх прав і свобод загалом громадян. На розгляді Верховної Ради України перебувають кілька альтернативних законопроектів про медіацію, але, справді будучи здатною певною мірою розвантажити суди, медіація, по-перше, жодним чином не сприятиме вирішенню конфліктів, сторони яких не прагнуть до переговорів, а по-друге, перебуваючи поза судовою системою і являючи собою певну альтернативу судочинству, медіація не спроможна подолати проблему тотальної недовіри громадян до судової системи як державної інституції і відтак, недовіри до держави в цілому.

У мене є лише один рецепт, як все це виправити, і він є, у грунті речей, простий, як ваги Феміди: надати українцям можливість самим обирати собі суддів. Створити інститут мирових суддів, які обиратимуться безпосередньо відповідними місцевими громадами.

Це не утопія. По-перше, таке століттями успішно практикується у різних країнах світу, а по-друге, для цього навіть не треба змінювати Конституцію (що стало б серйозним практичним ускладненням, з огляду на процедуру та верховнорадянські турбулентності).

Стаття 124 Конституції України: “Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи”.

Стаття 125: “Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя”.

Cтаття 128: “Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, передбачених законом”.

Отже, пропозиція полягає у наступному:

а) Президент України ініціює (чи виразно і публічно підтримує ініціативу “знизу”) розробку законодавства про мирові суди: змін до Закону України “Про судоустрій”, відповідних кодексів.

б) Відтак, організується справжня, несимулякрична, загальнонаціональна дискусія щодо пошуку та узгодження оптимальної моделі мирових судів для України. Ресурси для організації, фасилітації, інформаційного супроводу такої загальнонаціональної дискусії можна пошукати як у зацікавлених донорських інституцій, так і серед таких необов’язкових, м’яко кажучи витратах державного бюджету як на “громадські ради” та “громадські експертизи”, підтримку організацій ветеранів битви при Гавгамелах та фінансування інших симулякричних утворень штибу всіма улюбленого Міністерства інформаційної політики.

в) Після суспільного обговорення, доведення законопроектів до належної кондиції, внесення їх Президентом до Верховної Ради, прийняття і набрання ними (у т.ч., згідно зі ст.125 Конституції, окремим законом про утворення мирових судів), у місцевих громадах проводяться вибори мирових суддів. Обрані особи, на підставі відповідної імперативної норми закону, автоматично призначаються Президентом за формальним поданням Вищої ради правосуддя.

Світова практика знає багато різних моделей функціонування мирових судів:

– за порядком обрання чи призначення та звільнення,

– за обов’язковістю чи необов’язковістю у суддів юридичної освіти (у другому випадку судді, який керується власним розумінням справедливости і загальних норм, можуть допомагати спеціальні службовці-фахові правники),

– за обсягом юрисдикцієї і порядком оскарження рішень тощо. It depends, як кажуть англосакси. Себто це залежить, як мовимо ми.

Принциповим для України, як на мій погляд, є саме:

1. Виборність суддів у місцевих громадах для відновлення довіри та авторитету правосуддя, коли, умовно кажучи, спір між двома сусідами буде вирішувати третій – місцевий неформальний авторитет, обраний громадою.

2. Спрощеність процесуальних норм.

3. Наявність запобіжників від помилок (і зловживань), як то можливість оскарження принаймні більшої частини рішень мирових судів та віднесення до їхньої юрисдикції лише обмеженого кола малозначних справ, з наступним дуже поступовим розширенням компетенції.

Немаловажно у цьому контексті, що нова стаття 131-2 Конституції України, якою запроваджується вельми сумнівної доречности і правомірности адвокатська монополію на представництво у судах, якраз і каже, що “законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів і референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена”.

Тобто, по-перше, на конституційному рівні виведено в окрему категорію “малозначні спори”, а по-друге, визнано можливість непоширення на такі (зокрема) справи згаданої адвокатської монополії, що дозволяє спростити і здешевити доступ до правосуддя у мирових судах (іншими словами, спір між двома сусідами розглядатиме третій, а допомагатимуть сторонам спору четвертий і п’ятий сусіди).

У сподіваному підсумку, внаслідок поступового зростання кількости, досвіду, компетентности і компетенції мирових суддів відбуватиметься поступове ж заміщення ними “старих”, родом з СССР та клептократичного паханату, судових установ.

Як цінний бонус, теперішня українська влада отримує тут і зараз можливість (якою ще треба вміти скористатися, ясна річ) сфокусувати суспільну увагу не на скандалах, вибриках популістів і провокаторів та “зрадофілії”, а на реальному питанні державної ваги і стратегічного значення. Плюс перспективу, здійснивши пропоновану реформу і розпочавши та забезпечивши поступ до правосуддя, увійти до історії.

А насамкінець знову про те, що для нас надовго залишатиметься вимушеним пріоритетом – безпеку.

Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.03 визначає (ст.1) національні інтереси як “життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”. Національна безпека, відповідно, це “захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави”.

Серед пріоритетів національних інтересів Закон називає “гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина” та “зміцнення політичної і соціальної стабільности в державі”, а серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки визначає (ст.8) “забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина <...>, створення дійових, у тому числі судових, механізмів захисту конституційних прав людини і основних свобод; забезпечення політичної стабільности, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві”, а також зміцнення довіри населення до владних інститутів.

Відповідно, вищезгадана Стратегія національної безпеки наполягає, що функціонування державного механізму “має грунтуватися на принципах верховенства права, рівности громадян перед законом, чесности та прозорости влади, а його пріоритетом повинен стати захист прав, свобод і законних інтересів громадян, національних інтересів України”.

So let’s do it! Почнімо, заради безпеки і справедливости, шлях до правосуддя. Переконаний, це міг би бути стратегічної ж ваги чинник виживання і поступу України, а при тому – би потужний крок у стратегічних комунікаціях (наразі вельми проблемних) держави з суспільством.

Автору, що жодному разі не є фахівцем з конструювання судової системи, з судового процесу тощо, не йдеться про істину в останній інстанції, рівно як про пошук тут і зараз конкретних технологічних, адміністративних, процесуальних рішень майбутньої реформи – залишу це професіоналам.

Мені йдеться про відновлення суспільної довіри, про подолання перманентної політичної кризи, про припинення повзучої ерозії державного механізму, про консолідацію нації і, як я намагався показати вище, про нашу спільну національну безпеку, рівно як і про захист особистих прав, свобод і безпеки кожного з нас.

Властиво, йдеться про “ідею, час якої настав”.

Зрештою, чим справедливість для всіх – не національна ідея?

Олександр Северин, к.ю.н.

_________________________

*Примітка. Так, саме “наша держава”, навіть якщо комусь не подобаються конкретні персоналії при владі чи то існуючі політичні практики – іншої у нас нема і взяти її нема звідки.

Информация о материале
Меткисправедливість,для,всіх

Как удалось святому отцу заработать миллионные состояния - остается загадкой.

Епископ Украинской Православной церкви Московского Патриархата - митрополит Харьковский и Богодуховский Онуфрий (Олег Легкий) - имеет дома по 500 квадратных метров, вип-квартиры и земельные участки в самых дорогих местах.

Об этом говорится в сюжете передачи Гроші.

В частности, в жилом комплексе «Садовая горка», где живут богатые люди Харькова, на святого отца зарегистрированы две квартиры и два паркоместа. В то же время местные активисты рассказывают, что вероятным местом его жительства может быть другой харьковский микрорайон миллионеров: там митрополиту принадлежат три дома и два земельных участка. По оценкам экспертов, участок может стоить 250-550 тысяч долларов.

По реестру, митрополиту принадлежат четыре участка - это более чем полгектара земли в уютном лесу на побережье водохранилища. На карте можно увидеть еще и особняк с бассейном.

Владение церковнослужителя расположено в глубине леса, но проезд к нему перекрыт, поэтому простым смертным этот участок леса теперь недоступен. Согласно публичной кадастровой карте, эти участки ему не принадлежат, а значит, были захвачены незаконно.

Общие цифры свидетельствуют о том, что имущество обошлось Онуфрию от 4,5 до 7,5 миллиона долларов. Вместе с родным братом Яромиром Легким, который ныне является секретарем той же самой харьковской епархии, у митрополита есть бизнес: они основали фирму «Укрзембудтур». На самом деле она оказалась «пустышкой»: никаких признаков деятельности по указанному адресу нет.

Бизнеса нет, однако машины у митрополита бизнес-класса есть. В почете у митрополита и его брата люксовые иномарки. На отца Онуфрия, то есть Олега Легкого, зарегистрирован Mercedes-Benz S-класса - любимое авто всех чиновников, цены на которое начинаются от 45 тысяч долларов.

Его брат Яромир тоже пользуется машиной представительского класса - Mercedes GL 550. Цена - примерно 40 тысяч долларов. Кстати, именно на этой машине Яромира Легкого задерживали в состоянии алкогольного опьянения. Эту скандальную информацию журналисты нашли в реестре судебных решений.

{source}
<iframe width="720" height="576" src="//ovva.tv/video/embed/GtEXl5a1" frameborder="0" allowfullscreen></iframe>
{/source}

Информация о материале
Меткизагородный,особняк,люксовое,авто,журналисты,узнали

Как известно, доли абонентской базы у мобильных операторов в каждой области Украины отличается. В одном регионе оператор может занимать доминирующее положение, в другом — быть аутсайдером. В большинстве регионов такая ситуация характерна для двух лидеров рынка — «Киевстара» и Vodafone.

lifecell с абонентской базой 9,2 млн активных пользователей занимает наименьшую долю рынка. Руководство компании считает, что два главных конкурента злоупотребляют доминирующем положением в регионах, искусственно завышают тарифы на мобильную связь там, где у них монопольное положение.

Такая ценовая политика вынуждает абонентов оставаться в сети «монополиста».

В связи с этим АМКУ рассматривает дела по признакам нарушения «Киевстаром» и Vodafone законодательства о защите экономической конкуренции на рынке услуг мобильной связи путем применения различных цен к равнозначным соглашениям с покупателями без объективно оправданных причин.

lifecell обращает внимание на ряд характерных особенностей работы мобильных операторов в областях.

1. «Региональные тарифы» действуют за пределами области в течение одного дня. Затем устанавливается тарификация с более высокими тарифами.

2. В областях в розничной сети находятся преимущественно или исключительно «региональные» тарифные планы, ориентированные на жителей таких областей.

3. При обращении абонента к сайту оператора не отображаются все тарифные планы, доступные для подключения на территории Украины, а только тарифы той области, где потребитель заходит на сайт оператора.

4. Завышение стоимости услуг на номера других операторов мобильной и фиксированной связи.

В АМКУ отмечают, что по закону о защите экономической конкуренции применение различных цен или разных других условий к равнозначным соглашениям с покупателями без объективно оправданных причин признается одной из форм злоупотребления монопольным положением. Комитет продолжает изучать это дело и по окончании обещает опубликовать свое решение.

Заблуждения о посекундной тарификации

В 2016 году АМКУ пришел к выводу, что «Киевстар», Vodafone и lifecell вводят абонентов в заблуждение, когда говорят в рекламе или пишут на сайтах, что тарификация исходящих звонков посекундная.

Когда операторы мобильной связи информируют потребителей о тарифах на услуги голосовой телефонии, как правило, отмечают «X» грн за мин. При этом операторы дополнительно сообщают о способах тарификации звонков.

«Киевстар» отмечает, что тарификация звонков посекундная. Далее добавляет, что тарификация осуществляется в первую секунду каждой минуты разговора в размере указанной стоимости минуты, а секунды со 2 по 60 не тарифицируются.

lifecell также отмечает, что тарификация звонков посекундная. Далее добавляет, что тарификация осуществляется в первую секунду каждой минуты услуг, а в счет стоимости первой секунды каждой минуты предоставляются следующие 59 секунд без дополнительной тарификации.

Vodafone отмечает, что стоимость звонков указана за первую секунду каждой минуты разговора и не указывает, что тарификация посекундная.

«Указанные способы изложения мобильными операторами сообщений о тарификации в той или иной степени являются неточными и неполными сведениями, а потому вводящими в заблуждение потребителей относительно условий тарификации голосовых услуг», — утверждает АМКУ.

В комитете говорят, что из-за таких формулировок у потребителя может сложиться впечатление, что при расчете за исходящие звонки оплата осуществляется за использованные секунды разговора, но это не так. В таком поведении операторов АМКУ видит признаки недобросовестной конкуренции.

В декабре 2016 года Vodafone устранил нарушения, а дела в отношении «Киевстара» и lifecell продолжаются. Последние две компании и сейчас называют поминутную тарификацию посекундной, говорят в АМКУ.

Однако в «Киевстаре» считают, что о всех нюансах тарификации информируют клиентов в соответствии с требованиями законодательства «в форме и способом, которые являются полностью доступными и понятными».

Аналогичную точку зрения озвучили в lifecell.

«Мы считаем, что информация о моменте списания средств со счета абонента доносится компанией доступным и исчерпывающим образом. Мы так и не получили ни рекомендаций, ни предварительных заключений по делу, где была бы описана позиция АМКУ, а именно — в чем заключается возможное введение в заблуждение потребителя», — прокомментировали в пресс-службе компании.

АМКУ не устраивает такая позиция операторов. Уполномоченный АМКУ Мария Процишен утверждает, что «Киевстар» и lifecell не следуют рекомендациям комитета. Госорган собирает информацию для вынесения уже не рекомендаций, а решений. Их проекты операторы получат в ближайшее время.

Дорогие городские номера

АМКУ отдельно озвучил претензии к «Киевстару» относительно завышенной стоимости звонков на фиксированную сеть. В 2015 году компания повысила этот тариф на 40% до 1,75 грн за мин для 85,8% абонентов предоплаченной связи. У конкурентов цена минуты в это время была в пределах 0,5-0,6 грн.

Комитет рекомендовал «Киевстару» снизить цены, на что оператор отреагировал запуском услуг «10 минут на городские номера» и «5 минут на городские номера».

«АМКУ не в полной мере был согласен с таким способом выполнения рекомендаций, поэтому «Киевстар» направил АМКУ предложения по дополнительной оптимизации тарифов», — сообщила пресс-служба компании.

Сейчас мобильный оператор разрабатывает тарифные планы «Комфорт», «Комфорт+» и «Ультракомфорт», в которых планируется привести стоимость звонков на сети фиксированной связи в соответствие со стоимостью звонков на сети мобильной связи. В комитете ожидают запуска этих тарифных планов.

Информация о материале
Меткистрах,ненависть,госконтроля,или,что,не

Почему решение Совбеза от 15 марта (в тот же день введенное в действие президентским указом) стало возможным? Отчего торговая блокада ОРДЛО из «подрывной антигосударственной операции» превратилась в значимый элемент государственной политики? И к чему это может привести?

Большинство источников утверждают, что подобный шаг дался Петру Порошенко нелегко, и он тянул с решением о придании блокаде официального статуса до последнего. Окончательно убедили его два аргумента.

Первый — замер общественного мнения. Люди, входящие в окружение главы государства уверяют, что он внимательно следит за реакцией населения. По нашей информации, последний закрытый опрос показал: уже не 7%, как вначале, а более половины населения поддерживает действия блокадников. Если это действительно так, игнорировать подобное обстоятельство он не мог. Он должен был перехватить инициативу, не отказывая себе при этом в удовольствии жестоко раскритиковать инициаторов блокады.

Второй. Активная реакция сотен местных советов, помноженная на беспомощность силовиков и фактическое отсутствие реального влияния Банковой на большинство регионов.

Прежняя вертикаль власти разрушена, новая де-факто не создана. Многие губернаторы не чувствуют себя членами властной команды чем-либо обязанными президенту, отдельными областями АП вынуждена руководить в ручном режиме. В ряде регионов главы госадминистраций и местных советов либо активно содействовали поддержке блокады, либо негласно потакали ей, либо заняли выжидательную позицию. География территорий, где органы власти и местного самоуправления могли поддержать политику прекращения торговли с оккупированными территориями, расширялась.

Как минимум, три источника утверждали — подобный поворот событий Порошенко изрядно напугал. Общественное мнение — против него. Его неспособность контролировать ситуацию становилась очевидной. И для населения, и для Запада. Чем дольше он тянул с решением, тем слабее становился. Чем облегчал жизнь внешнему врагу государства, сиречь России. А также внутренним политическим оппонентам Петра Алексеевича. И тем, кто громко протестовал против блокады. И тем, кто публично ее поддерживал.

В нынешней ситуации Порошенко едва ли заинтересован в досрочных парламентских выборах. Да, объявить их (по Конституции) может только президент. Но если бы обстановка и далее обострялась, то к проведению внеочередной кампании Петра Алексеевича могли вынудить. Изнутри и извне. Следовательно, необходимо было выравнивать ситуацию.

Когда антиблокадное движение только набирало силу, силовики избегали резких движений. Поскольку Порошенко поначалу не рассматривал кампанию как серьезную угрозу. Но когда движение обрело вес и популярность, люди в погонах по-прежнему не торопились применять силу. Хотя главковерх уже требовал от них этого. Но СБУ, МВД и военные (без координации действий которых деблокада не была бы успешной) не спешили проявлять активность. Силовики не хотели влезать в скользкую историю без решения Совбеза, а его глава не хотел брать инициативу на себя. Приключения Насирова, и (отчасти) суд над генералом Назаровым давали исполнителям приказов и распоряжений свыше обильную пищу для размышлений. Никто не хотел быть крайним. Без гарантии, что тебя прикроют. Гарант такой уверенности не вселял.

Когда ситуация начать приобретать угрожающие масштабы, силу все же применили. Президент был обязан продемонстрировать власть, но благоприятное для жестких действий время было упущено, а силу резонанса не рассчитали.

Оставалось одно — объявить блокаду официально, о чем и было принято решение в ночь с 14-го на 15-е. В полночь аппарат СНБО разослал приглашения членам Совета. Проект решения экстренно разработал Турчинов. Президент его формулировку утвердил.

От становившегося неизбежным шага Порошенко удерживала необходимость оправдываться перед Западом. Но страх окончательно выпустить ситуацию из-под контроля оказался сильнее.

Ранее у президента были и другие аргументы в пользу не про-, а антиблокадного решения. Прекращение так называемого «обмена товарами» с ОРДЛО серьезно ослабляло Ахметова — ситуативного политического союзника и выгодного бизнес-партнера Порошенко. Кроме того разрыв торговых отношений с неконтролируемыми территориями бил по украинской экономике, пусть и не так серьезно, как уверял премьер. Отсутствие поставок из ОРДЛО существенно ослабляло металлургов — главных государственных экспортеров в условиях некоторого улучшения конъюнктуры рынка. А также ухудшало ситуацию в энергетике. Ситуация была бы не столь печальной, если бы решение Совбеза (принятое еще в 2014-м) о диверсификации поставок критически важной для экономики продукции и должном укреплении энергобезопасности страны стало руководством к действию. Не стало.

Решение России о фактическом «отжиме» предприятий, размещенных в ОРДЛО, но отгружающих продукцию на «материк» и пополняющих отечественный бюджет, избавило Порошенко от лишних сомнений. Когда стало ясно, что Москва не «включит заднюю», принять решение о придании блокаде статуса государственной стало легче.

Есть основания думать, что «редуты» на железнодорожных путях стали не причиной, а поводом для демонстративных шагов Кремля.

Источники сообщали, что в Москве уже достаточно давно рассматривали и возможность признания «республиканских паспортов», и план захвата предприятий, продолжающих работать на украинскую экономику. Искали повод. Повод нашелся. И подарили его не столько сами блокадники, сколько власть, стимулировавшая бесконтрольный «обмен товарами», потакающая контрабанде, наживавшаяся на существовании «черной дыры», игнорирующая неприятие активной частью общества фактической торговли с врагом. К тому же обогащающей тех, кто так и не понес наказание за разжигание (непрепятствование) конфликта на востоке страны.

Но если Киев фактически подарил Москве повод лишить Украину предприятий в ОРДЛО, то Путин фактически подарил Порошенко повод обосновать в глазах Запада болезненное для него решение Совбеза. Захват украинских заводов и шахт, а также юридическое признание «паспортов» явно противоречат мирным начертаниям «безальтернативных» минских соглашений. И узаконенная блокада выглядит правомерным ответом Киева на беззаконие «республик» и неправомерные действия Москвы.

Согласятся ли Берлин, Париж и Брюссель с этой логикой — узнаем скоро. Важно, чтобы Киев почаще выходил из собственной государственной логики. Далеко не всегда совпадающей с логикой Европы. К тому же Европы стремительно меняющейся.

Люди, близкие к Петру Алексеевичу, по-разному оценивают его отношение к оккупированной части Донбасса и его взгляды на решение проблемы ОРДЛО.

Одни убеждены, что он с легкостью отдал бы их России либо пустил в свободное плавание. Потому что вернуть их сложно, отвоевывать страшно, реинтегрировать бесполезно. Что это — неподъемный груз для бюджета, разрушенная инфраструктура, враждебная электоральная среда инфицированная российской пропагандой и озлобленная войной. Но озвучивать подобное мнение он боится, потому что его нужно обосновывать Западу, который он тщательно убеждал в своей преданности идее территориальной целостности. И нужно оправдывать в глазах населения, которое он долго потчевал острой патриотической риторикой.

Другие утверждают, что постоянная риторика о невозможности разбазаривания соборных земель — не фигура речи, а искреннее убеждение. Что он полагает установление мира на Донбассе, восстановление суверенитета и территориальной целостности, а также создание единой православной церкви тремя главными целями своего президентства.

Третьи предполагают, что ему в самом деле интересен возврат Донбасса по «минскому плану». Но руководствуется он при этом вполне прагматичными, если не сказать циничными, соображениями.

Во-первых, предпринимательскими. Ибо ему выгодна торговля с ОРДЛО по схеме, работавшей до блокады.

Во-вторых, политическими. Расчеты, якобы проводившиеся его технологами с опорой на социологию, показывали, что без электората ныне неконтролируемых территорий, он обречен на свидание во втором туре с Юлией Тимошенко. И неизбежный проигрыш ей. Приращение избирателями ОРДЛО ситуацию вроде бы меняет: в этом случае в решающем раунде он сталкивается с Юрием Бойко. И почти безболезненно побеждает. Сторонники этой версии считают, что главная тактическая цель Порошенко — переизбрание на второй срок. Главная стратегическая — абсолютная власть. И продолжительное пребывание при ней.

Насколько достоверна эта информация, насколько корректны эти расчеты, сказать трудно. Куда проще усомниться в жизнеспособности подобных планов в плохо управляемой, воюющей, раздираемой противоречиями стране. Усомниться в равновеликости судьбы целого государства и карьеры одного политика.

Но на Банковой вполне могут считать иначе. И те в АП, кто подталкивает Порошенко к досрочным президентским выборам, исходят из возможных его выгод, а не из интересов страны. Одни считают, что это лучше сделать до конца сего года, после долгожданного решения о многострадальном безвизе, пары-тройки возможных громких посадок и шумного заочного приговора Януковичу. Другие — что надо подождать до следующего года, добившись некоторого экономического роста, позволяющего еще немного повысить «минималку». Но обязательно досрочные, потому что до 2019-го хрупкий рейтинг можно и не донести.

Но вернемся к Донбассу и блокаде. Мечтал ли Порошенко о фактическом отрезании ОРДЛО либо страшился такого сценария, он вплотную к нему приблизился. Взаимные шаги Москвы и Киева не столько усложнили реализацию минских соглашений, сколько подчеркнули сложность (если не невозможность) их реализации. Не столько отодвинули процесс возможной реинтеграции, сколько показали продолжительность этого процесса. Потому что Россия не собирается ослаблять контроль над оккупированными территориями, а Банковая не утруждает себя поисками альтернатив «Минску». В какой-то степени нынешняя ситуация была предопределена. Агрессивностью России. Бездействием Киева. Косностью Запада.

Версия о том, что отъем предприятий Ахметова — банальная месть Кремля олигарху, — на мой вкус, излишне примитивна. Да, Москва затаила обиду на главу СКМ за то, что в 2014-м он (откровенно подкармливая сепаратистов) все же не слишком активно помог Москве поставить под контроль весь Донбасс. И за то, что сегодня предпочел совместные гешефты с Петром Алексеевичем возможной совместной игре Тимошенко и Левочкина в досрочные парламентские выборы, выгодные России, рассчитывающей на приход к власти более сговорчивых субъектов.

Однако это — частность. «Минск» не движется, Трамп «не телится». Население Украины ропщет, но не бунтует. Государство шатается, но не разваливается, благодаря усилиям идейных одиночек во власти, но, главное, благодаря выдержке и здравому смыслу активной части граждан.

Украинская армия, вопреки всему, не сдает позиций и даже увеличивает зону своего контроля.

Что в этой ситуации должен делать Путин? То же, что и всегда. Познавать границы дозволенного Западом. Искать новые способы гибридного давления на Киев. И узаконенная «паспортизация», и захват предприятий, и «встречная блокада», объявленная Захарченко — из этого арсенала.

И не только это. Почти незамеченным оказалось весьма незаурядное событие. 15 марта, по заявлению помощника президента РФ Суркова, Путин одобрил предложение правительства о том, чтобы подразделения так называемых вооруженных сил Южной Осетии вошли в состав российской армии. Еще раз. Незаконные вооруженные формирования незаконно отторгнутой территории суверенного государства получат правовой статус части регулярной армии другого государства. То есть Россия фактически узаконивает оккупацию территорию Грузии. Вы слышали вселенский шум по этому поводу? Я — нет. Обеспокоенное мировое сообщество потребовало от Москвы немедленных объяснений? Нет. Зато Евросоюз потребовал объяснений от Украины по поводу решения об установлении официальной блокады ОРДЛО. Запад «проглотил» очередную выходку Путина так же, как и почти все предыдущие.

Какой будет следующая? США при Обаме и «единый и неделимый» ЕС безвольно созерцали признание Москвой Южной Осетии и Абхазии. Интересно, если Путину взбредет в голову признать «днр» и «лнр», каким будет уровень «обеспокоенности» нынешних США при Трампе? И нынешнего ЕС, постбрекзитного, раздраженного потерями от санкций, запутавшегося, кого стоит бояться больше — пришлых мигрантов или собственных правых?

Насчет признания. Не такая сумасшедшая идея как кажется. Подобную возможность в Кремле обсуждали давно. Но, по словам источников в дипкругах, с недавних пор стали обсуждать серьезно. Москва, в отличие от Киева, постоянно ищет альтернативу Минску. Признание «республик» выглядит логичным шагом после безболезненного признания их «паспортов».

Еще одно событие, должным образом не оцененное. 15 марта, в канун крымского «референдума» на оккупированный полуостров явились Захарченко и Плотницкий. Они заезжали туда и раньше. Но в этот раз ряд российских СМИ позиционировал их приезд как «официальный визит». Чего раньше вроде как не водилось. И внимания медиа куда больше, чем раньше. И участие их в официальных «торжествах» предусмотрено. Для презентации интеграционного комитета «Донбасс—Россия» выбран Ливадийский дворец. Надо объяснять, что выбор столь пафосного места и столь красноречивого названия были невозможны без прямой санкции Кремля?

Обвиняя блокадников и сторонников принятия закона об оккупированных территориях в том, что они хотят подарить часть Донбасса Путину, Петр Алексеевич лукавит. Донбасс Путину не нужен. И ОРДЛО забрал бы давно, кабы хотел. Не хочет. Выходец из северной столицы империи, скорее, хочет торжественно сжечь последний сине-желтый стяг в южной столице новой империи. На Владимирской горке. Зачем ему отдельно взятые терриконы? Только как средство, а не цель.

Зачем Путину возможное признание ОРДЛО? Чтобы заставить Запад убояться нового обострения и отвлечься от своих выборов и беженцев. Чтобы дать понять Киеву, что он не шутит. И может сам перейти к торговой блокаде. С Украиной. Рассказывают, что российские технологи тестируют идею — русский вариант «блокады торговли на крови». «Гражданское общество РФ» может выступить за запрет российских поставок кровавому киевскому режиму. В Москве знают о степени зависимости украинской экономики от тамошнего импорта. В частности, в сфере энергетики. Особенно, атомной. Знают о том, что ничтожно мало сделано для преодоления этой зависимости от оккупанта.

Сомнительно, что россияне решатся на блокаду в ближайшее время. Но испугать могут. И само направление политтехнологического поиска симптоматично.

Едва ли уже важно, сколько именно среди организаторов и участников блокады было патриотов, а сколько политических конъюнктурщиков и возможных провокаторов. Случилось то, что должно было случиться. Рана гниет, если ее не лечить.

Власть не захотела решать проблемы самостоятельно? Вынуждена будет решать их под давлением обстоятельств, под давлением Путина. Диверсифицировать источники поступления энергоносителей, переориентировать экономику, искать новые рынки, создавать условия для защиты инвестиций, убивать контрабанду и коррупцию. Наконец, реально укреплять сферу безопасности. Жизнь заставит.

Не этих, так следующих.

Информация о материале
Меткиограблинный,президент

Суд відмовив прокуратурі в визнанні незаконним рішення Харківської міськради про передачу ЖБК «Перемога 2000» земельної ділянки площею 0,20 га.

Таку постанову прийняв Вищий господарський суд України.

З матеріалів судового засідання відомо, що в 2009 році Харківська міськрада безкоштовно передала «Перемога 200» 0,20 га для будівництва та експлуатації малоповерхової житлової забудови по вул. Шевченка 260. Після цього міське управління Держземагентства видало кооперативу право власності на цю ділянку (кадастровий номер 6310136600:08:001:0075).

Літом 2015 року прокуратура звернулася до суду з вимогою визнати недійним рішення харківських депутатів та зобов’язати кооператив повернути ділянку місту. В прокуратурі заявили, що земля була виділена в порушення Житлового кодексу, який регулює пільгове виділення землі ЖБК.

Але суд відмовив в задоволенні скарги прокуратури через сплив позовної давності. Хоча прокуратура стверджувала, що дізналася про порушення під час проведення в 2014-2015 роках перевірки законності виділення Харківською міськрадою землі.

Справа дійшла до Вищого господарського суду, який відправив її на повторний розгляд. Тоді ВГСУ заявив, що навіть при закінченні позовної давності справу потрібно розглянути щодо обґрунтованості позивних вимог та порушення прав позивача.

Майже через рік справа знову повернулася до ВГСУ, її розглядала колегія суддів на чолі з Оленою Яценко. Саме під її головування суд раніше відправив позов прокуратури на новий розгляд.

При повторному розгляді суди встановили, що Харківська міськрада не мала права виділяти землю «Перемога 2000», бо він не відповідав нормам законодавства про виділення ділянок житлово-будівельним кооперативам. Але і перша інстанція, і апеляція знову заявили що прокуратура пропустила позовну давність, бо знала про незаконне рішення ще з вересня 2009 року – на тій сесії міськради був присутнім прокурор м. Харкова Євген Попович.

ВГСУ визнав вірними рішення судів попередніх інстанцій і в задоволенні позову прокуратурі відмовив.

Нагадаємо, У вересні 2016 року ГПУ провела обшуки в готелі «Національ» мера Харкова Геннадія Кернеса, приміщеннях міськради та приватних будинках по справі щодо безоплатної передачі земельних ділянок обслуговуючим кооперативам. Інформація про оголошення підозри в цьому кримінальному провадженні відсутня, в судових ухвалах фігурують в якості порушників анонімні посадовці Харківської міськради. В кінці року Печерський райсуд Києва за позовом прокуратури заарештував майже три сотні земельних ділянок, які по кооперативній схемі були виділені в 2008-2010 роках. Серед цих ділянок була і земля ЖБК «Перемога 2000».

Засновниками кооперативу є Володимир Гірін, Вікторія Гіріна та Лідія Шмалько. Гірін також є співзасновником ТОВ «Автокомплекс Європа» та ТОВ «Універмаг Харків».

Информация о материале
Метки«вишка»,похоронила,чергову,обіцянку,луценка,повернути
  1. А ведь даже не соврал...
  2. Осел при деле
  3. Дзенские притчи 11
  4. Армейский Дзен. Неблагодарность