Главная

Недоторканність житла: гарантії та винятки

У Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних і кримінальних справ узагальнили судову практику розгляду клопотань про надання дозволу на проведення обшуку житла чи іншого володіння особи. Цей документ обговорено та схвалено на нараді суддів судової палати у кримінальних справах ВСС 21.05.2014 та на засіданні пленуму ВСС 17.10.2014. Пропонуємо вашій увазі першу частину цього узагальнення, в якому аналізуються порядок розгляду відповідних клопотань та повноваження слідчого судді в разі недотримання слідчим або прокурором вимог щодо змісту такого процесуального документа.

Гарантії недоторканності

Стаття 30 Конституції гарантує кожному недоторканність житла чи іншого володіння. Так, згідно із цією статтею «не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку».

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

З метою належного дотримання вимог, закріплених у конвенції, слідчим суддям під час розгляду клопотань про обшук слід ураховувати позиції Європейського суду з прав людини, сформульовані ним у рішеннях «Ратушна проти України», «Поліщук проти України», «Васильчук проти України», «Головань проти України», «Смирнов проти Росії».

Поняття житла, іншого володіння особи на сьогодні визначене в ч.2 ст.233 КПК, де вказано, що «під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. Під іншим володінням особи розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення, які знаходяться у володінні особи».

З’ясовуючи зміст наведених термінів, слід ураховувати, що постанова Пленуму Верховного Суду «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28.03.2008 №2 звертає увагу судів на те, що згідно з практикою ЄСПЛ ужите в п.1 ст.8 конвенції поняття «житло» охоплює не лише житло фізичних осіб, воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філії та інші приміщення (рішення ЄСПЛ у справах «Нємєц проти Німеччини» від 16.12.92, «Бук проти Німеччини» від 28.04.2005).

Згідно з даними судової статистики апеляційних судів областей, мм.Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим з моменту введення в дію КПК (20.11.2012) і до 1.05.2014 до слідчих суддів місцевих загальних судів надійшло 86658 клопотань про надання дозволу на обшук житла чи іншого володіння особи, з яких 71678 (82,7%) задоволено, у задоволенні 13645 (15,7%) клопотань відмовлено.

Реєстрація та строки розгляду

Клопотання про обшук розглядається слідчим суддею місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого перебуває орган досудового розслідування. Результати аналізу судової практики свідчать про те, що переважна більшість клопотань подається відповідно до зазначених вимог. Водночас слідчі судді обгрунтовано відмовляють у задоволенні клопотань, які подані з порушенням таких вимог.

Так, слідчий суддя Харківського районного суду Харківської області відмовив у задоволенні клопотання слідчого про обшук, оскільки орган досудового розслідування, що звернувся до суду із зазначеним клопотанням, — СУ ГУ МВС у Харківській області — розташований за адресою: м.Харків, вул. Весніна, 14, не належить до юрисдикції Харківського районного суду Харківської області.

Відповідно до ч.4 ст.234 КПК клопотання про обшук розглядається в суді в день його надходження. При вирішенні питання про початок перебігу строку розгляду слідчим суддям необхідно керуватися даними на штампі, який проставляється на відповідному клопотанні в канцелярії суду при реєст­рації цього провадження як такого, що надійшло до суду.

Закон не містить винятків із цього правила й не передбачає підстав, з яких клопотання про надання дозволу на проведення обшуку могло б бути розглянуте в інший день після дня його надходження до суду.

У зв’язку із цим реєстрацію таких клопотань апарат суду повинен здійснювати негайно й невідкладно передавати на розгляд у порядку автоматичного розподілу відповідному слідчому судді. На слідчого суддю це покладає обов’язок одразу ж і невідкладно розглянути таке клопотання.

Результати аналізу судової практики підтверджують, що слідчі судді переважно виконують наведену законодавчу вимогу. Проте трапляються випадки розгляду клопотання про обшук не в день його надходження до суду, а наступного дня або через кілька днів. В окремих випадках клопотання було розглянуто лише через тиждень після його надходження до суду.

Наприклад, клопотання слідчого СВ Звенигородського РВ УМВС у Черкаській області, погоджене зі старшим прокурором відділу міжрайонної Звенигородської прокуратури, про обшук квартири в м.Ватутіному Черкаської області, зареєстроване як таке, що надійшло на розгляд до Звенигородського районного суду Черкаської області 16.09.2013, однак розглянуте слідчим суддею цього суду тільки 23.09.2013.

Клопотання про проведення обшуку, що надійшло на розгляд до Ковельського міськрайонного суду Волинської області 28.10.2013, розглянуте слідчим суддею лише 30.10.2013.

Слідчим суддям необхідно неухильно дотримуватися вимог про строки розгляду клопотання про обшук та враховувати, що ці вимоги не можуть бути порушені навіть через закінчення робочого часу в суді.

Без відкриття провадження

Слідчим суддям необхідно враховувати, що постановлення ухвали про відкриття провадження з розгляду клопотання про обшук не передбачене КПК. Однак результати аналізу судової практики свідчать про те, що окремі слідчі судді приймають такі процесуальні рішення.

Так, слідчий суддя Царичанського районного суду Дніпропетровської області ухвалою від 20.01.2014 постановив відкрити провадження за клопотанням старшого слідчого

СВ Царичанського РВ ГУ МВС у Дніпропетровській області капітана міліції Особи 1 стосовно Особи 2 про проведення обшуку в домоволодінні та призначити судове засідання з розгляду цього клопотання на 22.01.2014, тобто з порушенням строків розгляду клопотання, встановлених ст.234 КПК. У цій ухвалі слідчий суддя зазначив, що подане клопотання підсудне та підвідомче слідчому судді Царичанського районного суду Дніпропетровської області, складене відповідно до норм КПК.

Неявка — підстава для відмови

Законодавчою вимогою щодо розгляду клопотання про обшук є вимога про те, що таке клопотання розглядається за участю слідчого або прокурора. Результати аналізу судової практики свідчать про те, що наведена вимога виконується слідчими суддями, які не здійснюють розгляду клопотань про обшук по суті за відсутності слідчого або прокурора. Втім, є поодинокі випадки, коли клопотання було розглянуто за відсутності і слідчого, і прокурора.

Так, у справах, що перебували в провадженні Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області, клопотання слідчого розглянуто слідчим суддею без участі слідчого або прокурора.

Водночас, закріплюючи участь слідчого або прокурора як обов’язкову умову розгляду клопотання про обшук, законодавець не регламентував дій слідчого судді в разі відсутності слідчого або прокурора у визначений для розгляду клопотання час.

Наведена обставина пояснює існування різних процесуальних рішень, які приймаються слідчим суддею внаслідок неприбуття слідчого або прокурора до суду, а саме: ухвал про залишення клопотання без розгляду та ухвал про відмову в задоволенні клопотання.

Наприклад, ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м.Одеси від 12.11.2013 відмовлено в задоволенні клопотання слідчого

СУ ГУ МВС в Одеській області про надання дозволу на проведення обшуку автомобіля БМВ-760, державний №*, у зв’язку з неявкою слідчого та прокурора до суду.

При вирішенні аналізованого питання слідчим суддям доцільно керуватися тим, що неявка слідчого або прокурора є фактично невиконанням цими суб’єктами обов’язку довести обставини, передбачені ч.5 ст.234 КПК. Це, у свою чергу, позбавляє слідчого суддю можливості повно та всебічно з’ясувати сукупність обставин, із якими закон пов’язує вирішення питання про надання дозволу на обшук, а отже, є підставою для відмови в задоволенні клопотання про обшук. У разі неявки слідчого чи прокурора у визначений час слідчим суддям доцільно відмовляти в задоволенні такого клопотання ще й з огляду на те, що однією із загальних засад кримінального провадження визначено змагальність сторін (ст.22 КПК), яка передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення та стороною захисту їхніх правових позицій, а суд лише створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

Таким чином, саме сторона обвинувачення зобов’язана забезпечити особисту явку та подання доказів.

Фіксація процесу

При вирішенні питання про застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження слід ураховувати, що рішення про фіксацію розгляду клопотання про обшук під час досудового розслідування прий­має слідчий суддя. За клопотанням учасників процесуальної дії застосування технічних засобів фіксування є обов’язковим.

Також під час розгляду аналізованої категорії клопотань слідчим суддям варто зважати на те, що відсутність обов’язку фіксування процесу розгляду таких клопотань за допомогою технічних засобів не позбавляє секретаря судового засідання обов’язку вести журнал судового засідання.

Обов’язкові відомості

Дозвіл на обшук не може бути даний слідчим суддею, якщо клопотання про обшук не відповідає встановленим у ч.3 ст.234 КПК вимогам. Згідно із зазначеною нормою клопотання про обшук «повинно містити відомості про:

1) найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер;

2) короткий виклад обставин кримінального правопорушення, у зв’язку з розслідуванням якого подається клопотання;

3) правову кваліфікацію кримінального правопорушення із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність;

4) підстави для обшуку;

5) житло чи інше володіння особи або частину житла чи іншого володіння особи, де планується проведення обшуку;

6) особу, якій належить житло чи інше володіння, та особу, у фактичному володінні якої воно знаходиться;

7) речі, документи або осіб, яких планується відшукати».

Результати аналізу судової практики свідчать про існування численних випадків недотримання наведених законодавчих вимог. У зв’язку із цим слід звернути увагу на те, що норми КПК, які регламентують порядок надання слідчим суддею дозволу на обшук житла чи іншого володіння особи, не передбачають повноваження слідчого судді постановляти ухвалу про повернення клопотання в разі його невідповідності вимогам, установленим у ч.3 ст.234 КПК. Процесуальними рішеннями, які приймає слідчий суддя за результатами розгляду клопотання про обшук, є ухвала про відмову в задоволенні клопотання або про дозвіл на обшук.

Натомість у судовій практиці є випадки повернення клопотань для їх належного оформлення, усунення недоліків тощо.

Наприклад, клопотання слідчого про проведення обшуку було повернуто слідчим суддею Ленінського районного суду м.Харкова для усунення недоліків, оскільки воно, на порушення вимог ч.3 ст.234 КПК, не було погоджене з прокурором; не містило відомостей про правову кваліфікацію кримінального правопорушення із зазначенням статті закону про кримінальну відповідальність; у ньому не були зазначені речі, які планується відшукати.

Крім того, слід зазначити, що такі ухвали постановляються слідчими суддями як за власною ініціативою, так і за клопотанням прокурора, заявленим ним у судовому засіданні з розгляду відповідного клопотання.

Так, слідчий суддя Тальнівського районного суду Черкаської області за результатами розгляду заявленого прокурором у судовому засіданні клопотання про повернення клопотання про обшук на доопрацювання, оскільки в ньому не зазначено власника житла, де необхідно провести обшук, речі, документи, які планується відшукати, та особу або осіб, яким надається право на проведення обшуку, ухвалою від 29.11.2013 повернув це клопотання прокурору на доопрацювання.

Ухвалами слідчого судді Гуляйпільського районного суду Запорізької області клопотання слідчого повернуті для належного оформлення за таких підстав. Слідчим суддею встановлено, що клопотання не містить посилання на особу, у фактичному володінні якої перебуває майно; посилання на особу, якій необхідно дати дозвіл на проведення обшуку; у мотивувальній частині не міститься обгрунтування двомісячного строку проведення обшуку, що не відповідає вимогам ч.2 п.1 ст.235 КПК, відповідно до якої строк дії ухвали не може перевищувати одного місяця з дня постановлення ухвали; клопотання слідчого погоджене з прокурором, однак не скріплене печаткою прокуратури.

Слідчим суддям необхідно враховувати, що такі недоліки є підставою для відмови в задоволенні клопотання про обшук.

Належні докази

Недолучення оригіналів або належним чином засвідчених копій документів, дослідження яких має значення для встановлення обставин, зазначених у клопотанні, також є підставою для відмови в його задоволенні.

Так, слідчий суддя Заводського районного суду м.Запоріжжя відмовив у задоволенні клопотання про обшук, зважаючи на те, що жодна копія документів, доданих до клопотання, не засвідчена належним чином, що позбавляє суд можливості вважати це належними доказами.

Повноваження слідчого

Слідчі судді обгрунтовано відмовляють у задоволенні клопотання про обшук, якщо матеріалами кримінального провадження не підтверджуються повноваження слідчого здійснювати досудове розслідування в цьому кримінальному провадженні.

Наприклад, ухвалою слідчого судді Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 29.04.2013 відмовлено в задоволенні клопотання про обшук будинку. Слідчий суддя у своїй ухвалі зазначив, що відповідно до витягу з ЄРДР слідчим у справі є старший слідчий Г., водночас із клопотанням про проведення обшуку звернувся слідчий С., не надавши слідчому судді будь-яких документів про перебування матеріалів у його провадженні.

Информация о материале

Опубликовано: 26 июня 2017

О гибридности и дегибридизации политической власти в Украине

«Гибридность» — существительное, производное от термина «гибрид» (с лат.: hybrida — помесь), которым обозначают результат естественного или искусственного скрещивания генетически разных форм.

Этот текст назывался бы иначе, если бы был комментарием к недавно «вброшенным» в информационное пространство сведениям о том, какие сценарии сохранения своих позиций во власти отрабатывают лидеры и стратегические советники двух нынче доминантных групп правящего класса Украины за два года до очередных президентских и парламентских выборов. Среди этих сценариев — изменения в Конституцию и другие законы в части перераспределения полномочий Верховной Рады, Президента, Премьер-министра и преобразование парламента в двухпалатный с подконтрольной президенту верхней палатой депутатов-мажоритарщиков.

Не сомневаюсь, что «вбросов» и комментариев еще будет много. Здесь речь пойдет о другом.

Во-первых, об институциональных причинах того, почему от выборов к выборам актуализируются намерения, успешные или неудачные попытки изменить конституционную модель властных отношений. Во-вторых, будут изложены возможные варианты законодательного решения проблем, устранение которых будет содействовать оптимизации системы политической власти в стране. На эту тему время от времени (чаще всего перед выборами и сразу после них) дебатируют политики, ученые, эксперты неправительственных общественных организаций. Острейшие политические и правовые дискуссии проходят вокруг стержневой оси отечественной политической системы, которой является должность Президента Украины.

Из-за чего должность президента Украины можно считать властным гибридом?

Конституция наделяет главу государства полномочиями, многие из которых, согласно стандартам размежевания функций власти, должны принадлежать, соответственно и исключительно, ее законодательной, исполнительной и судебной ветвям. Президент также наделен инструментами влияния на персональный состав и функционирование этих ветвей и не только их. Эта помесь (гибридность) закреплена положениями Основного Закона:

— Президент является гарантом государственного суверенитета и соблюдения Конституции Украины, правительство обеспечивает государственный суверенитет и выполнение Конституции и законов Украины, актов Президента (очевидно, только очень профессиональные юристы-конституционалисты решатся объяснить отличия полномочий, способов, методов и механизмов «гарантирования» и «обеспечения» государственного суверенитета, а также «соблюдение» и «выполнение» Конституции);

— парламент назначает большую часть Кабинета Министров Украины по представлению его премьера (назначенного парламентом по представлению президента на предложение коалиции депутатских фракций), но двух министров (обороны и иностранных дел) — по представлению президента;

— Кабинет Министров как вышестоящий орган в системе исполнительной власти ответственен и перед президентом, и перед Верховной Радой, руководствуется в своей деятельности как законами Украины и парламентскими постановлениями, так и указами президента;

— Президент является субъектом законодательной инициативы и имеет право вето относительно принятых Верховной Радой Украины законов (кроме законов о внесении изменений в Конституцию Украины) с последующим возвращением их на повторное рассмотрение Верховной Радой Украины;

— Президент на основе и на выполнение Конституции и законов Украины издает указы и распоряжения, которые являются обязательными для выполнения на территории Украины;

— Президент останавливает действие актов Кабинета министров Украины по мотивам несоответствия Конституции с одновременным обращением в Конституционный суд Украины относительно их конституционности;

— Президент по представлению Кабинета министров назначает и освобождает глав местных государственных администраций, осуществляющих исполнительную власть в областях и районах, городах Киеве и Севастополе (эта конституционная норма реализуется по устоявшейся еще со времен второго президента Украины практике, когда правительственное представление на назначение делается после предварительного согласования кандидатур в Администрации Президента); главы государственных администраций ответственны и перед Президентом, и перед Кабмином;

— решения глав местных государственных администраций, которые противоречат Конституции и законам Украины, другим актам законодательства, могут быть в соответствии с законом отменены Президентом или главой местной государственной администрации высшего уровня; Президент также отменяет акты Совета министров Автономной Республики Крым;

— Президент возглавляет и формирует персональный состав Совета национальной безопасности и обороны Украины, который координирует и контролирует деятельность органов исполнительной власти в соответствующей сфере, а также вводит решение Совета в действие своими указами;

— Президент вносит в Верховную Раду представление о назначении на должность и освобождение от должности председателя Службы безопасности Украины;

— Президент по согласию Верховной Рады Украины назначает на должность и освобождает от должности Генерального прокурора (насколько эффективными являются президентские рычаги влияния на парламент, показала эпопея с назначением действующего руководителя Генпрокуратуры);

— Президент назначает двух из двадцати одного члена Высшего совета правосудия;

— суд в Украине образовывается, реорганизовывается и ликвидируется законом, проект которого вносит в парламент Президент после консультаций с Высшим советом правосудия;

— Президент назначает на должность судьи по представлению Высшего совета правосудия в порядке, установленном законом;

— Президент назначает треть состава Конституционного суда Украины (шесть из шестнадцати судей КСУ);

— Президент подает в парламент кандидатуру на назначение на должность главы Национального банка Украины, а также вносит представление об освобождении от должности главы НБУ;

— Президент назначает на должности и освобождает от должностей половину состава Совета Национального банка Украины;

— Президент назначает половину состава Национального совета Украины по вопросам телевидения и радиовещания.

Такая помесь вместе с рядом других записанных в Конституции должностных полномочий наделяет главу государства мощными возможностями эффективного игрока на всех основных полях властных отношений. И не простого игрока, а капитана всех трех главных властных команд (ветвей). И одновременно еще и полевого арбитра.

Конечно, каждый из президентов по-разному пользовался потенциалом полученной власти в зависимости от жизненного опыта и личностных качеств, а также от интересов и способностей ближайшего окружения, которое он сам формировал, и которое форматировало его. Каждый из президентов — и тот, которого избирали в 1994-м, и те, кого в последующих годах (разве что кроме третьего), в начале каденции пытался этот потенциал приумножить, в том числе путем внесения изменений в Основной Закон. Не была исключением и попытка конституционной реформы на основе внесенного в Верховную Раду Украины действующим президентом законопроекта от 1 июля 2015 г. о внесении изменений в Конституцию Украины относительно децентрализации власти. В случае их одобрения двумя третями и более голосов от конституционного состава Верховной Рады Украины они могли воплотиться как обновленная версия политико-властного гибрида, но не воплотились, по крайней мере пока что.

Когда в доминантных группах правящего класса актуализируется вопрос гибридизации «по-новому»? Тогда, когда для лидера этих групп наступает время по собственной воле (согласно нормам Основного Закона) оставить должность либо осознать маловероятность или призрачность повторного избрания. Тогда каждый президент начинает размышлять над тем, как ограничить полномочия своего вероятного преемника, независимо от того, кто может им стать, и как вместе с тем обеспечить себе гарантии неприкосновенности и влиятельности в новой политико-властной конфигурации. Поскольку лучше других понимает угрозы (хочется верить, что не только для себя, но и для всей страны) чрезмерной концентрации власти в одном центре. А также потому, что эти угрозы хорошо осознает окружение, которое получало от этой концентрации большие выгоды и из-за этого боится потерять полученное в случае прихода к власти нового главы с его приближенными.

По описанному алгоритму началось движение среди нынешнего истеблишмента. В частности в направлении желательного для него перехода к двухпалатному парламенту: с нижней палатой, которая избирается по партийным спискам, и верхней, которая формируется на мажоритарной основе.

«Верхние» депутаты или сенаторы (не имеет значения, как их называть) — все 150 (именно такое количество считают оптимальным) или большинство из них неизбежно будут плутократами или ставленниками олигархов. Опыт выборов в одномандатных округах — неопровержимое тому подтверждение. Ведь среди тех, кто голосует, традиционно мало успешной молодежи, активистов социальных сетей и демократически настроенных представителей среднего класса, численность которого стремительно уменьшается. Зато многие люди, которые из-за материального затруднения уже не такие гордые, чтобы отказаться от предложения наподобие «от кандидата в депутаты — тебе, от тебя — плюс или галочка в бюллетене за кандидата», но достаточно обязательные, чтобы выполнить свою часть договоренного.

Думаю, достаточно одной попытки, чтобы правильно ответить на вопрос, у какой части (полновластной или оппозиционной) олигархов и других плутократов больше возможностей «договариваться» с избирателями и влиять на их выбор через средства массовой информации. Так же одной попытки достаточно, чтобы безошибочно ответить на вопрос, найдут ли общий язык плутократы с президентом до, во время и после выборов даже в случае, если его должность будет иметь меньший объем полномочий, чем сейчас, но будет позволять контролировать т.н. силовой блок власти.

Ни в коем случае не имел и не имею в виду, что двухпалатный парламент как таковой чем-то хуже, чем однопалатный. Возможно, в чем-то даже лучше и целесообразнее. Но не при нынешних условиях, когда незавершенный и несовершенный процесс децентрализации вместе с высокой степенью коррумпированности на всех уровнях всех ветвей власти формирует угрозы преобразования децентрализации в региональную феодализацию, при которой плутократы на местах будут контролировать свои феоды, а их будут контролировать старшие «по званию» и более мощные представители того же социального слоя — олигархи. Выдержит ли Украина такую динамику, тем более в ситуации «гибридной» агрессии с Востока? Вопрос риторический.

Зачем и как дегибридизировать политическую власть в Украине? Опыт функционирования отечественной политико-властной модели выявил два самых больших недостатка присущей ей гибридности.

Первый — неоправданно большие полномочия и возможности, которые получает победитель президентских гонок. В результате формируется ситуация, подтверждающая универсальность афоризма, известного еще с конца ХІХ в.: «Власть развращает, абсолютная власть развращает абсолютно».

От выборов к выборам соревнование за президентство в Украине становится все острее и наглее. Такую динамику прежде всего стимулируют конкурентные преимущества, которые получает определенная олигархическая бизнес-группировка, и с ней связан тот, кто занимает самую высокую и влиятельную должность в государстве.

Становление олигархических группировок в Украине проходило вокруг определенных производственных, финансово-экономических, сырьевых и других ресурсов — частных, приватизированных, частично или полностью принадлежащих государству, и сопровождалось коррупционными договоренностями с чиновниками; созданием, приобретением и взятием под контроль телевизионных и других средств массовой информации и коммуникации; образованием и делающих зависимыми нужных для влияния на формирование состава и функционирования центральной и местной власти партийных и квазипартийных проектов и т.п. Следовательно, именно эти группировки стали самыми влиятельными участниками выборов всех видов и уровней.

Для каждого из них успех «своего» кандидата означал, что «победитель получит все», а неудача послужит причиной неминуемых потерь. Именно потери и угрозы еще больших потерь от поведения «семьи» победителя президентских выборов 2010 г. побудили отдельных олигархов поддержать Революцию достоинства. Но то, что произошло, не стало для них уроком на будущее. Попытки удержать, получить и использовать президентский ресурс в собственных интересах продолжаются — обольщение возможностями президентской гибридной власти слишком большое. Это обольщение приглушает инстинкт самосохранения от повторения пройденного, блокирует понимание того, что сладость такой желаемой и ожидаемой победы может обернуться потерей всего и всеми. Украина, украинское общество, сами олигархи и весь правящий класс страны едва ли выдержат очередную межолигархическую войну хотя бы потому, что она станет вторым фронтом российской агрессии.

Второй недостаток гибридности украинской политической власти заключается в том, что заложенное в Конституции дублирование полномочий и функций исполнительной власти президентом и правительством, полномочий законодательной власти — президентом и парламентом является худшим вариантом воплощения принципа «сдерживаний и противовесов» в системе властных отношений. Наиболее красноречивое свидетельство этого — ситуация, когда из-за несогласия между главой государства и руководителем правительства в течение многих месяцев в условиях вооруженного, информационного и другого противостояния с Российской Федерацией в стране не назначались главы областных и районных государственных администраций. Подобные и другие латентные и публичные конфликты между президентом и премьер-министром происходили в течение всех прошлых годов и происходят до сих пор.

В то же время современный мир знает десятки, если не сотни, намного более удачных, чем украинский, вариантов формирования и функционирования политической власти, политических систем и политических режимов. Самые успешные среди них те, которые не являются гибридными в том понимании, которое представлено в этом тексте. Почти все они укладываются в параметры двух моделей, общим атрибутом которых является реально независимая судебная ветвь власти.

В соответствии с одной из этих моделей полномочным главой исполнительной власти является президент, подконтрольный и подотчетный парламенту. В соответствии с другой — руководителем исполнительной власти является глава правительства, так же подконтрольный и подотчетный парламенту (что не исключает наличия должности президента и даже монарха, но с очень ограниченными, часто сугубо церемониальными функциями).

Недостатком первой из названных моделей (парламентско-президентской) нередко называют угрозу авторитаризма (особенно в случае избрания президента прямым голосованием избирателей), а ее преимуществом — мощный мобилизационный потенциал, способный обеспечить высокие темпы экономического, социального и другого развития страны. В действительности такие же угрозы и преимущества может иметь и вторая модель, свидетельством чего является карьера авторитарного по убеждению и поведению творца (точнее, одного из творцов) сингапурского «экономического чуда» Ли Куан Ю.

В мире много примеров, когда именно демократические государства с парламентско-премьерской моделью власти достигли и достигают самых выдающихся экономических и других успехов (Австрия, Италия, Норвегия, Германия Польша, Финляндия, Швеция, Япония) даже в условиях войны (Израиль).

Есть основания считать, что именно парламентско-премьерская модель со встроенными в нее институционными предохранителями относительно угроз авторитаризма — самая приемлемая для Украины. Как показал 20-летний опыт, на авторитарное поведение президентов и других государственных должностных лиц украинцы отвечают массовыми протестами. Но такие всплески гражданской активности не могут заменить осознанной и настойчивой работы по формированию устойчивой демократической власти. Власти, основанной не на «сдерживаниях и противовесах» властно-управленческих отношений, а на таком их нормировании, которое будет обеспечивать «стимулы и двигатели» совместного труда в национальных интересах, интересах каждого и всех граждан. В становлении и функционировании такой модели решающей является роль законодателя — Верховной Рады.

Как сделать украинский парламент эффективным и по-настоящему представительным? Прежде всего — сделать его реально независимым. Ведь после принятия Конституции 1996 г. только один президент (избранный в третьем туре) не использовал сполна своих должностных полномочий для контроля над Верховной Радой, поскольку не очень к этому стремился. При его каденции был принят закон, в соответствии с которым выборы народных депутатов должны были проходить не по смешанной, как до этого, а по пропорциональной системе в общегосударственном избирательном округе со сниженным до 3% проходным «барьером». Выборы при такой системе состоялись: очередные — в 2006-м и внеочередные в 2007-м.

Они мощно ускорили процесс партизации политической системы страны и общественного сознания. У президента и его аппарата и окружения стало меньше возможностей влиять на парламент ресурсом подконтрольных «силовиков» для достижения нужных «договоренностей» с депутатами, избранными в одномандатных округах.

Это было движение в правильном направлении. Поскольку внепартийная власть является властью чиновничества, которое приватизирует все общественные процессы, включая саму власть. Вместе с тем чиновничья бюрократия олицетворяет государственный аппарат, без которого не может состояться и существовать ни одно государство. Этот аппарат имеет собственные корпоративные интересы, а специфика его функционирования обязательно предусматривает значительную меру закрытости. Поэтому недовольство властью, которая не является публичной, не имеет политического имени, и которую граждане не могут сменить демократическим путем — голосованием, продуцирует недовольство государством как таковым. При таких условиях партизация и сменяемость политических партий содействует укреплению государственного патриотизма граждан и деэскалации неминуемых противоречий между властью и народом.

К сожалению, описанное — идеал, движение к которому будет продолжительным и непростым. Поскольку настоящей партийной системы в Украине нет до сих пор. Большинство партийных проектов создавалось ради продвижения во власть или сохранения во власти представителей крупных бизнес-групп, преимущественно олигархических. Такие проекты не предлагали, да и не могли предложить обществу чего-то более весомого, чем лозунги, обычно похожие, как близнецы, хотя и родившиеся и выпестованные разными родителями (матерями). Ни один из этих проектов не был разработан, а тем более воплощен в идеи, реальные действенные программы, стратегию развития государства и общества. Поэтому партийные спонсоры решили делать ставку на известных политиков и их «раскрутку».

Так начали формироваться именные избирательные блоки, а позднее — именные партийные проекты. Произошел возврат к такой «милой» авторитарным президентам смешанной пропорционально-мажоритарной системе избрания народных депутатов. Чтобы не допустить в парламент и другие властные структуры новых лиц, в том числе выразителей интересов среднего класса, который начал набирать экономическую силу и проявлять амбиции на участие в управлении государством, вносили нужные изменения в законы.

В частности, был поднят проходной избирательный барьер. Закреплен порядок, согласно которому средства финансового залога политических партий, не преодолевших барьер по результатам голосования, зачисляли в государственный бюджет. В то же время их более успешным конкурентам от крупного бизнеса средства залога возвращали. Представленные в Верховной Раде, они начали получать дополнительное финансирование своих потребностей средствами государственного бюджета.

Если такие практики продолжатся, угроза концентрации олигархатом власти в Украине может стать реальностью на десятилетие. Малый и средний бизнес, социально активная общественность, в том числе и та ее часть, которую называют креативным классом, вряд ли смогут успешно конкурировать с теми, кто разбогател и богатеет на монополиях, доступе к власти, на войне, контролирует медийное пространство, обзавелся «частными армиями»...

Чтобы устранить эту угрозу и дать Украине и украинцам шанс получить лучшую власть и лучшее будущее, нужно не так уж и много, но сделать это должен законодатель. В частности — отменить нормы, которые дискриминируют одни политические партии и предоставляют преимущество другим.

Ввести применяемый во многих европейских странах запрет на размещение платной (кроме той, которую оплачивает ЦИК) политической рекламы на ТВ, в прессе, на радио, билбордах, интернет-сайтах, в социальных сетях и видеохостингах, чтобы хотя бы частично выровнять возможности денежных кандидатов и кандидатов без крупных денег.

Добиться реализации того, что я предлагал в статье «Зеркала недели» еще в 2000-м, и о чем писали другие эксперты и политики: отменить печально известный проходной барьер в Верховную Раду и перейти от смешанной системы парламентских выборов к пропорциональной.

Вопрос, по «открытым» или «закрытым» спискам, — оставить на усмотрение самих партий. Прошлые выборы в местные рады выявили весьма уязвимое место первых. Кандидаты от одной и той же партии нередко больше конкурировали между собой, создавали проблемы друг другу и меньше соревновались с выдвиженцами других партий, поскольку возможность получить мандат зависела не только от преодоления «своей» партией проходного барьера, но и от того, кто из однопартийцев наберет больше голосов.

Согласно Конституции в Украине избирается однопалатный парламент. В таком парламенте депутаты должны быть равными: и в баллотировании, ведении избирательной кампании и ее подытоживании, и в правах и обязанностях (в противоположность парламенту двухпалатному, где палаты отличаются в порядке избрания и полномочиях и, соответственно, имеют разные системы избрания и полномочия депутаты каждой из палат). Смешанная же система выборов в Верховную Раду Украины поднимает требование равенства, делает невозможным реализацию гарантированных гражданам ст. 38 Конституции права на участие в управлении государственными делами и права быть избранными в органы государственной власти на принципе равенства всех людей в своих правах согласно ст. 21 Основного Закона.

Кроме этого, минимальное количество голосов, необходимое для получения одного депутатского мандата в общегосударственном избирательном округе, обычно существенным образом больше количества голосов, которые «собирает» победитель-мажоритарщик. Так, по результатам выборов в парламент 2014 г. в Луганской области четверо самовыдвиженцев и оппоблоковец победили голосами от 6,5 до 11,2 тыс. избирателей; в Николаевской и Херсонской областях кандидаты от БПП стали депутатами при поддержке избирателей в количестве от 13 до 14 тыс. Зато партии, за списки которых голосовали от нескольких десятков тысяч до более 700 тыс. чел., не получили ни одного мандата.

Перефразировав одно широко известное выражение, можно так сказать о действующей в Украине и некоторых других государствах практике «высчитывания» количества мандатов, которые получает в парламенте партия или блок политических партий по результатам голосования в многомандатном округе: «избирают не те, кто голосует, а те, кто устанавливает порядок подсчета голосов». Такую практику вводит статья закона о выборах относительно распределения мандатов исключительно между партиями, списки которых набрали 5% и более голосов избирателей. Этот процент установлен произвольно по договоренности законодателей без какого-либо логического и правового обоснования. В результате пренебрегается политический выбор меньшей, но большой части населения страны, фактически фальсифицируются результаты волеизъявления граждан (см. табл. 1).

Согласно данным таблицы, в 2014 г. были лишены права участвовать в распределении депутатских мандатов партии, за кандидатов которых проголосовали свыше 3,5 млн украинцев — 22,5% от 15,7 млн украинцев, которые участвовали в выборах, и чьи бюллетени были признаны действительными. Поданные ими голоса за близкие им политические партии были, фактически, переданы в пользу партий с другими идеологическими и политическими ориентациями, программными началами и т.п. Можно легко подсчитать величины своеобразного «призового фонда» тех, которые преодолели барьер. Для этого достаточно сравнить результаты фактического распределения депутатских мандатов с гипотетическими расчетами по тому же закону, но без 5-процентного «препятствия»: «Народный фронт» — 14 «призовых» мест в Верховной Раде, БПП — 13, «Самопоміч» — 7, Оппоблок — 4.

Следовательно, отменить печально известный барьер «по договоренности» надо и важно для того, чтобы, во-первых, устранить хотя и внедренное законом, но противоправное и несправедливое неуважение политической воли большой части избирателей и манипулирование их голосами; во-вторых, запустить механизм «естественного» отбора в парламент кандидатов в списках партий по признаку реального доверия людей, а не по критерию «пропускного» процента, выгодного лидерам и участникам партийных образований, которые в течение многих лет сменяют друг друга около властно-управленческих рычагов и делают все для сохранения такой практики; в-третьих, устранить искусственную преграду, которая сдерживает положительные изменения внутри правящего класса Украины за счет притока новых людей и свежих продуктивных идей.

Малоавторитетные же и фейковые партии, за которых иногда вносят залог, и чьи печати «покупают» приближенные к олигархам субъекты выборов, чтобы увеличить свое представительство в избирательных комиссиях, и без барьера не имели бы, не имеют и не будут иметь перспектив вхождения в высший законодательный орган страны (еще раз см. таблицу).

До выборов, если они будут очередными, еще достаточно времени, чтобы нынешние парламентарии пришли к согласию о выгодности для всех иметь дегибридизированную власть и одинаковые честные правила политического поведения.

Информация о материале

Опубликовано: 26 июня 2017

Рецепт успіху харківського чиновника Чумакова

Як зробити свій бізнес успішним? Відповіді на це питання присвячені тонни літератури, багаторічні курси лекцій у провідних університетах світу. Рецепт справжнього успіху доступний не кожному. Але, схоже, харківський чиновник Володимир Чумаков не з чуток знає, як ловити удачу за хвіст, вміти заробляти, а головне ­– витрачати мільйони! Історія цього обранця долі вражає. Розглянемо складові успіху

Зиґзаґ удачі

Історія карколомної вдачі пана Чумакова розпочалася з товариства з обмеженою відповідальністю з ремонту автомобільних доріг «Паркінг+». Із 2007 року він був його директором та засновником. Чи знав він, що стане батьком-засновником компанії, яка за перші ж 8 років отримає з бюджету мільярд гривень і будуватиме й ремонтуватиме всі основні шляхи в рідному місті? Це невідомо. Утім, відчуття успіху в Чумакова, вочевидь, у крові. Бо навесні 2010 року наш герой здійснив «хід конем» і прийняв украй вдале для кар’єри рішення – очолив Департамент будівництва та шляхового господарства Харківської міськради.

Саме з цього періоду за дивним збігом обставин розпочинається золота ера для підприємства «Паркінг+». Воно отримує всі найважливіші замовлення на будівництво та ремонт автошляхів. За даними протоколів розкриття закупівель, розміщених на z.texty.org.ua, з 2010 року компанії замовили з бюджету міста послуг на суму 1,68 мільярда гривень за 131 угодою.

Оберти нарощуються щороку. «Згідно з даними аналітичного порталу, з моменту запровадження системи Prozorro, тобто з липня 2016 року, ТОВ «Паркінг+» уклав договорів щодо закупівель на суму 50 мільйонів гривень. Цей учасник є постачальником лише у Харківській області. При чому замовник зазвичай один і той самий – Харківська міськрада. «Договори учасник отримував лише через переговорні процедури та напряму, в разі суми нижче порогів. Наразі він брав участь ще в одному тендері, однак поки без результату. Тобто замовник сам знаходив, з ким підписувати договір і розміщував звіт про це у Prozorro, оскільки має робити це відповідно до закону», – коментує результати пошуку експерт із закупівель Transparency International Україна Михайло Невдаха.

(Натисніть на зображення, щоб збільшити його. Відкриється у новому вікні)

Надійні друзі

Які ж вищі сили допомагають підприємству бути таким успішним і отримувати без конкурсу всі важливі замовлення? Можливо, допомагає енергетика колишнього співзасновника Чумакова? Чи департамент шляхобудівництва має із «Паркінг+» більш стійкі зв’язки?

Подивимося. Керівником і підписантом «Паркінг+» з квітня 2010 року є В’ячеслав Блінкін. Тоді ж підприємство перереєстрували на Галину Давидову. Вона також була співзасновницею обслуговуючого кооперативу «ЖБК «Триумф», який безкоштовно одержав у власність земельну ділянку площею 1,68 га на провулку Тульському у харківському парку біля резиденції народного депутата від «Опозиційного блоку» Михайла Добкіна. Окрім того, Галина Давидова є співвласником ТОВ «Франко» разом із Віталієм Печурою – людиною з близького оточення харківського міського голови Геннадія Кернеса. Як бачимо, успішним людям слід мати надійні тили й впливових друзів, які завжди підставлять плече.

Але на цьому перелік впливових товаришів Чумакова не завершується. До недавнього часу кінцевим бенефіціарним власником «Паркінг+» була громадянка Швейцарії Альбіна Бьоклі-Карданова, менеджер російських братів-бізнесменів Бориса і Михайла Зінгаревичів.

Нині ж «Паркінг+» записаний на гонконгський офшор. 83,94% харківського ТОВ «Паркінг+» тепер належить гонконгському офшору Dragon Investment Development Limited. Кінцевим бенефіціарним власником цього гонконгського офшору є громадянин Малайзії Тан Джин Лі, який, як і Альбіна, мешкає у Швейцарії. Ми не знаємо, чим відомий цей малазієць. Утім, віримо, що він вартий довіри, буде всіляко сприяти розвитку такого потужного підприємства і працюватиме на користь України.

Економії – ні!

Ще одне правило життя, яким керується Володимир Чумаков: не шкодуй грошей, якщо справа стосується фірми, що дала тобі путівку в успішне життя. Особливо, якщо йдеться про бюджетні гроші. З легкої руки керівника Департаменту будівництва, «Паркінг+» має змогу ладнати дороги подекуди вдвічі дорожче, ніж це коштує в середньому по країні.

Наприклад, у травні минулого року «Паркінг+» отримав 20,48 мільйона гривень на капітальний ремонт доріг на п’яти вулицях. Вартість капремонту 1 кв. м. проїжджої частини склала від 560 до 1250 гривень, що вдвічі вище за середньоукраїнські розцінки в цей період.

У червні 2016 підприємство отримало 80,98 мільйона гривень на реконструкцію частини Московського проспекту. Тоді 1 км обійшовся бюджету міста у 43,07 мільйона гривень. А у серпні «Паркінг+» отримав 89,67 мільйона гривень вже на реконструкцію іншої ділянки того ж проспекту. Тільки тепер вартість 1 кілометра подорожчала вдвічі і коштувала майже 90 мільйонів.

Чи відповідає якість харківських доріг високій вартості їхнього ремонту? Без сумніву! Адже деякі дороги у Харкові ремонтують по два рази на рік. Принаймні, за документами. Так, наприклад, завдяки системі ProZorro стало відомо, що Департамент будівництва та шляхового господарства Харківської міськради у жовтні 2016 року уклав договір на ремонт вулиці Університетської вартістю в 1,04 мільйона гривень. Але цю ж ділянку вулиці в Харкові вже ремонтували навесні, про що чиновники звітували у пресі. Обидва замовлення виконало комунальне підприємство «Шляхрембуд». Така ж ситуація відбулася із Сергіївським майданом, який у 2016 році було відремонтовано двічі. Не встигли доремонтувати майдан в перший раз, на його ремонт одразу ж було укладено договір із уже відомим нам товариством «Паркінг+» на суму 1,29 мільйона гривень.

Із такою завзятістю до ремонтування доріг Харків просто зобов’язаний бути найкращим містом для автомобілістів, чи не так?

Достойне життя

Незважаючи на значний внесок Чумакова у розвиток міста, його зарплатня є досить скромною. У минулому році вона склала всього 98 447 гривень, тобто отримував трохи більше від 8 тисяч гривень на місяць.

У 2015 році зарплатня і дохід Володимира Чумакова був ще меншим – 55,7 тисячі гривень на рік, тобто 4,6 тисячі гривень на місяць. А у 2014 році зарплатня Чумакова склала 48,85 тисячі гривень, тобто лише 4 тисячі гривень на місяць.

Основна частина матеріального тягаря сім’ї лягла на тендітні плечі дружини Володимира Чумакова – Ольги. Щоб хоч якось підтримувати сім’ю на плаву, їй доводиться активно займатися підприємницькою діяльністю. І дуже успішно. Наприклад, у минулому році вона заробила аж 1 мільйон 187 тисяч гривень! Позаминулого – 1 мільйон 554 тисяч гривень, а у 2014-му – 974 тисяч гривень.

От що означає бути хорошим менеджером!

Шляхобудівник обирає позашляховик

Заробляти багато грошей – мало. Їх потрібно ще й вміти витрачати.

Так, сімейство Чумакових не приховує свою любов до розкішних авто.

Примітно, що головний шляхобудівник Харківщини чомусь полюбляє позашляховики. Невже якість доріг цього вимагає? У липні 2016 року пан Чумаков придбав автомобіль класу люкс за 2,37 мільйона гривень. Чиновник уподобав Mercedes-Benz GLS 350 D 4 Matic. Це новинка від Мерседесу 2016 модельного року, новий позашляховик Mercedes-Benz GLS-класу. В автосалонах України ця модель з’явилася в квітні минулого року. У червні того ж року Чумаков також придбав квадроцикл JCB Workmax 800 D 2014 року випуску. На нього витратив 257,5 тисячі гривень.

Дружина Чумакова Ольга у квітні придбала Porsche Cayenne 2016 року випуску за 2,52 мільйона гривень. Таким чином, на засоби пересування у 2016 році сім’я витратила близько 5 мільйонів гривень. Ці кошти значно перевищують спільний дохід за рік. Мабуть, на покупки відкладали гроші багато років. Та ще й довелося продавати стару машину, за яку подружжя у 2016 році виручило 1,68 мільйонагривень.

Вирішенням житлового питання в сім’ї також повністю займається Ольга. На жінку записана квартира у Харкові площею 104,3 квадратних метри, житловий будинок площею 240 квадратних метрів у котеджному селищі Бистре Харківського району і 0,3 га землі у цьому ж селищі.

Володимир не має у власності об’єктів нерухомості, але володіє колекцією з 5 коштовних годинників, серед яких Perelet Double Rotor, Ulysse Nardin Maxi Marine Diver Chronometer, Ulysse Nardin Classico Luna, Hublot Classic Fusion та Zenith Pilot Extra Special.

. Усі його публічні повідомлення стосуються лише вулиць Харкова, де буде проводитися ремонт дороги. У приймальній Чумакова порадили звернутися до відділу зв’язків зі ЗМІ Харківської міської ради.

Transparency International Україна надіслала інформаційний запит (№1458 від 16 червня) до Харківської міськради і попередила про нього голову Департаменту з питань інформації і зав’язків із громадськістю Юрія Сидоренка. Перше питання у ньому стосується принципів відбору постачальника для ремонту доріг, за якими ключові замовлення Харківська міськрада віддає товариству «Паркінг+». Друге питання полягає у невідповідності витрат сім’ї Чумакова річному доходу згідно електронної декларації за 2016 рік. 19 червня організація отримала повідомлення, у якому йшлося, що запит буде розглядатися в рамках закону «Про звернення громадян». Згідно з ним, як відомо, інформація надається протягом 30 робочих днів. Тож, чекаємо.

Информация о материале

Опубликовано: 26 июня 2017

Как Порошенко убил своего первого русскоязычного физрука

Российское телевидение рассказало, как Порошенко в школе торговал сигаретами и бил первоклассников в живот, а потом вырос и пристрастился к групповухе.

«Новые русские сенсации: «Личная жизнь Порошенко», НТВ, Россия:

«Социальный лифт поднял Порошенко и его семейство на самую вершину. С кем Пётр Алексеевич проводит время, когда жены нет рядом?.. «Властелину сердец» толерантные языки приписывают связь со своей кумой - певицей и депутатом Верховной Рады Оксаной Билозир. Говорят, привязана душой и телом к Порошенко и эта женщина со сложной судьбой и пятнами в биографии - ее называют бывшей порноактрисой - бывшая секретарша и помощница Порошенко, теперь депутат Рады Ирина Фриз. Хронику семейного счастья, кажется, портит только третья лишняя - официальная жена Порошенко Марина. Чета Порошенко напоминает семью другого президента - Билла Клинтона, правда, место Моники занимают разные дамы.

...»Он выходил на перемену - дети-малыши врастали в стены, потому что по ходу, пока он шел, он кулаками выдавал под дых всем, кто попадался навстречу». Кучерявому хлопцу Петру Порошенко Лариса Васильевна преподавала русский язык и литературу. Она вспоминает: «Он ходил всегда прилежно, посещал, не пропускал, все было нормально, вел с учителями себя почтительно, улыбался, раскланивался. Но в портфеле, а потом уже в его дипломате-кейсе у него были не учебники и дневник - у него чаще всего были сигареты «Мальборо», жвачки, всякие майки с приличными и неприличными рисунками, и он все это предлагал ребятам. И даже однажды учитель физкультуры и говорит: Лариса Васильевна, увольте, избавьте меня каким-то образом от Пети, я уже не могу, он мне навязывает купить «Мальборо». Разговор с сыном влиятельного директора завода закончился фразой: «Если вы такая умная, то почему такая бедная?»

«Новые русские сенсации» рассказали также о множестве других злодеяний Порошенко - о том, как он убил старшего брата из-за долларов, потому что он «очень любил брата, но еще больше он любил доллары», как наступил ногой на горло русской певице Самойловой и подтерся ее беспомощным лицом, как президент Украины, по сведениям беглого экс-нардепа Олийныка, полученным прямо из СБУ, вывез все награбленное в Испанию и с минуты на минуту сам туда сбежит, но пока не понятно, с кем именно - с порноактрисой Фриз, порнопевицей Билозир, порноженой Мариной или со всеми троими одновременно.

Самой правдоподобной выглядит, конечно же, последняя версия, потому что Порошенко - откровенный групповушник, а кроме того, по сведениям неприкаянного «украинского политолога» Олега Соскина, которого, судя по всему, спустя годы мытарств, наконец, подобрало хотя бы российское телевидение, - еще и Маринин подкаблучник. Соскин понял это, когда смотрел по телевизору официальные мероприятия с участием Порошенко и внезапно заподозрил, что Петр Алексеевич наверняка ходит по шлюхам, после чего обязательно кается перед Мариной, выпрашивая заслуженное наказание, а она наступает ему длинными каблуками на дрожащие пальцы и каждую ночь гоняет его, обнаженного и счастливого, колючим веником вокруг Дома с химерами.

Ближе к утру на место экзекуции приходит певица-кума Оксана Билозир в «ярко-красном платье выше колен» и, брезгливо оттолкнув могучим бедром худосочную Марину, начинает терзать Петра своими песнями, а также танцами голой при луне. «Кум и кума - одна сатана», - демонстрируют безупречное знание украинского фольклора «Новые русские сенсации». На Оксане негде ставить пробы - Оксана таскалась еще с президентом Ющенко, а до него пыталась отбить у Повалий самого Кучму, но Кучма по-настоящему любил только Иво Бобула.

Пресытившись грубыми приставаниями Марины и Оксаны, Порошенко возвращается на работу и ищет утешения в объятиях порноактрисы Ирины Фриз. То, что Ирина Фриз до депутатства всю жизнь работала профессиональной порнографисткой, канал НТВ знал еще год назад, но тогда тему раскрутить не удалось, потому что девушка с пониженной социальной ответственностью, снявшаяся в роли Фриз, была, во-первых, не похожа, а во-вторых, быстро нагуглилась как популярная в православных кругах гулящая чешская девка Кейт Джонс.

Тем не менее, Порошенко это обстоятельство явно не смущает - обнаруженные российскими телеканалами пятна в биографии Ирины влекут его со страшной силой, он чувствует себя Биллом Клинтоном, только роль Моники исполняет Соскин, а похудевший на русских харчах экс-нардеп Олийнык, очевидно, подозревая, что скоро кучерявый властелин сердец доберется и до него, лишь осторожно качает головой: «Ну, я свечку не держал, говорили всякое». Говорили, например, что Порошенко тайно посещает Кабаеву, но когда Олийнык пришел туда со свечкой, то кто-то ее сразу задул и вставил ему в такое темное место, что уже неделю найти не могут.

Бандитское нутро Порошенко было бы неполным без отбивания селезенок первоклассникам, торговли сигаретами поштучно, продажи маек со свастикой и прочей бендеровщины, - неспроста же он заканчивал школу именно в Бендерах; там же он убил своего первого русскоязычного физрука (хотя из первоклашек, избитых юным нацистом, тоже мало кто дожил до получения пионерского галстука). Казалось бы, наиболее очевидным решением было бы убить учительницу русского языка и литературы Ларису Васильевну, чтоб не вякала, но, во-первых, это было слишком просто, зато физрук был крепким орешком, а Петр хотел испытать себя в настоящем деле. Во-вторых, отец Порошенко, ярый расхититель социалистической собственности, давно хотел расхитить спортивный инвентарь школы, особенно скакалки, чтобы днем скакать на них на Майдане, а ночью пороть в постели бухгалтершу, и устранение физрука, таким образом, сильно бы облегчило ему задачу.

К тому времени уважительный и улыбчивый Петр опутал своими щупальцами весь педколлектив. Жвачки, майки с Гитлером и гондоны разлетались, как горячие пирожки, директор школы торчал Петру червонец, пионервожатая отрабатывала долги натурой, трудовик обещал за полбутылки вискаря лично кончить физрука стамеской прямо в раздевалке, но у Петра был свой план - он учил физрука курить. Физрук ломался, как целка, даже бегал к учительнице русского языка и литературы Ларисе Васильевне с просьбой уволить, избавить его от Петра и его навязчивых предложений купить «Мальборо», но что она могла поделать, если Путина в те времена еще толком не было, а кроме него помочь русским людям в Приднестровье было некому, к тому же, Петр обещал Ларисе Васильевне упаковку жвачек «Турбо» со вкладышами на темы Достоевского. Обманул, сука. А окончательно деморализованный физрук, поломавшись еще несколько дней, купил-таки у Порошенко проклятое «Мальборо». В тот же вечер, традиционно нажравшись в подсобке, он по неопытности лег спать на маты с горящей сигаретой во рту и сгорел вместе с подсобкой, а что не догорело, то к утру благополучно расхитил расхититель Порошенко-старший.

За этот истинно бендеровский поступок Порошенко-старший со временем подарил сыну семейный нож, которым убили в спину генерала Ватутина. Но радость молодого головореза была недолгой: спустя несколько месяцев на вокзале в Черновцах подарок у него украл худосочный нацист в очках, ехавший в Чечню убивать русских. Спустя годы он был опознан как Арсений Яценюк, но нож Петру не вернул, заявив, что поломал его в Сочи, подпиливая закрылки самолета с хором Александрова. С тех пор отношения у Порошенко и Яценюка натянутые.

Так, во грехе сатанизма, блуду, порнографии и массовых убийствах детей-малышей живет на свете президент несостоявшейся Украины Петр Порошенко, и это еще «Новые русские сенсации» забыли традиционно рассказать о том, как страшно он бухает, - видимо, будет продолжение, и наверняка не одно.

А то смотри ж ты, безвиз у них.

Информация о материале

Опубликовано: 24 июня 2017