Ніхто не хтів уникнути війни більше ніж Одісей. Він як вуж з калюж крутився між своєю Ітакою та континентом, лагодив в Спарті «Кінський Союз», щоби сватання не перетворилося в різанину, придушував мєстних грецких сіпаратістів, їхав дипломатом до троянців, аби відмовити іх від війни, що насувалась невпинно, як хмара.
Але навіть він, хитровийо... но то, Хитромудрий ніц проти стану речей зробити не зміг. Й коли стало зрозуміло, шо час братися до зброї з дурного приводу, кось фамільного розбрату, він сказав: «Знаєте шо, грєкі. Вам треба — ви й воюйте, а я — пас, в мене жінка молода та децко тіко на ноги ся зіп“яло». Том він прикинувся божевільним, аби не йти до прийому. Гасав голий, віколопував с носа казявкі та жер єх.
Но ньо, не пропєтляв на дурня.
Єнші греки не закинули йому, що він трус-баягуз, бо кожен, хто плив морем, знав - шо то за цабе Одісей. Тому, замість наглої псіхіатрічєскої допомоги, до ітакіського басилея прибули суворі люде в бронзових панцерах, й сказали: «Лаєртич, ти ето. Кончай прідурівацца, ладна? Всє ідут, і ти йди. Бо шо то за война без Хітрамудрого? А шоб ти поняв шо тут не цацки-пецкі, а все сєрьозно, то... де твій малий? Га, ось де, лізе по сходах. Тєлємах! А йди-но до дядька, дасть він тобі канхветку. Канхвета очєнь класна, Тузік вкусний...»
Ну а далі по тексту, замість тузіка чепнули малого за п“ятку й виставили в вікно. «Ну ти понял, да, Лаєртіч? Счітаем до десяті на размишлєніє».
Одісей зітхнув, виплюнув з рота казявку, посурьознів, миттєво перетворившись з юродивого на басілея, натягнув труси та хітон, й с важкою тугою мовив: «Як ви мене задовобали, грєкі. Добре, най так станеться. Паєхалі. Відпустить малого. Тіко в хату, а не в вікно...»
Й за тим почався шлях, що приводить назад до хати або не до тої, або вже не тебе.
Я не певний, що та війна таки довжилась десять років. Бо «Іліаду» не писали, а перемовляли — дорійці, котрі вдерлися в Грецію після Трої, майже стерли письменність. А потім сталась мода на Троянську війну, тре стало, шоби предок на войні був, та дав право на УБД, тіпа «Філопатр, син Антіпатра, штрикнутий списом в сраку, сконавший як герой «. Тому до казкарів приходили грекі, й казали: «Давай ти мого прапрадіда до Спартанської Сотні допишеш, тобто домовиш? А я тобі копу драхм дасу...»
И при сьой спробі впіхнуть невпіхуємоє в історію, кількість героїв з обох сторон стала така, шо навіть в десять років війна ся ледь вмістила.
Але Одісею було з того не легше. Він робив шо вмів, рубився мечем, штрелив з лука, лаявся с начгешнтабом в особі Агамемнона, навіть ходив в нічну розвідку з Діомедом. Бо дуже хотів додому, до своєї рудесенької, та пацан його вже мабуть в школу пішов.
Ніц не виходило, Ахілесу пхнули куди треба, шоби безсмертий помер, Аякс-Більший збожеволів, Аякс-Меньший десь загубився, бо був таки невеликий на зріст. Агамемнон мрачно та суворо забухав.
Троянці дражнилися, й казали грекам зо стін Іліона дупи, но то навіть в них дупи були якісь невеселі.
Й тут чи сам Одісей допетрав, чи йому дідусь-Психопомп підказав, але Лаєртів син ся взяв за голову, и задав собі риторичне питання: «Какого хєра взагалі? Аіхлес в нас був Швидконогий, Агамемон Царствєнний, Нестор - Сраненкий, тобто Старенкий. Аякс Тупосильний. А я шо? Хітромудрий. Так мушу мудрувати хитро, а не то всьо «туди піди, того принеси...» на то спартанська дісантура є та аргоський спєцназ. Піду, троянського коня зроблю, бо додому хочу. Мені тіє троянці ще й подячать, бо краще одна добра різанина, ніж отєта Столєтняя війна»
* * *
Но нє, не перемудрував долю.
Трою вони взяли, але Одісей, що не хтів війни, а жити тихо, мирно, як люди, с рудесенькою на господі, вертався з війні довше за всіх. Так довго, шо для грекув війна влізла в «Іліаду», й на том ся скінчила. А бідолашному Одісею довелося однойменний с єм сіквел дописувати, «Одісею». Там і циклопи, і лотофаги, і цірцеї й єнші сцилли з харібдами.
Це каже нам, що найтяшчі проблеми не свої, а ті, що нам друзі насипали.
Одісей добре настарцювався по світові, та вже не такий рудий, як сивий, дочапав до хати. А там геволт і нашествіє кандідатов в діпутати до його жінки, Пєнєлопки. И тут сказився Одісей, й забув всю хитромудрість, схопився до заліза, та устроєв йше одну троєщину, чи то троянщину.
* * *
Потім вже, коли мегарон провітрювали від крви та виносили «двохсотих», сидів Одіссей з сином на ганочку. Син достав партсігар з сушоним конопелем, та причастував татку.
- Ти шо, палиш, Тєлємаху? - питав Одісей в сина, забиваючи канабіс в папірус. - Афигеть! Я тому тя вчив, курвий син? А ну викій, й щоб я більш сьо не бачив!
- Папа, мінє уже штернасять рокув! Покі ти мандрував, неню, я вже камеес по панкратіону. Ди де був, коли треба було мнє вчити? А то… скажи, тату, шо там було на той войнє?
- Та так… - темно відповідав Одісей. - Всякоє.
- А Ахілеса бачив?
- Та так...
- А Пірсєя?
- Пірсєя нє. Пірсєй ще до войни помер. Праонук там був йо, але я не бачив, бо його бат зі Скамандру стояв, а ми з побережжя.
- А я читав шо й Пірсей був… А кіко ти героїв вбив, та людей менших посполитих?
- Знаєшо, - сказав Одісей, ставаючи з колоди та притоптавши цибурбан з папірусу. - От нашо воно тобі треба? Ви як подуріли, док мене не було. Тобі кіко пірсеїв я вбив, мамця на мене зла за Цірцею, але за циклопів мене не жаліє. Не, тіпа якшо я би відпрутив ціклопа, а вбив Цірцею, а не навпаки, єй би полегшало. Кісь ви не ті, шо були.
- Це ти вже не тей, татуньо.
- Мовчи, шмаркачу! Скуди знаєш, кий я був, як пішов до прийому? Ти ще на сабаку казав «авка», на собачае гімно «кака»!
- Читав, - тихо відповів Тєлємах.
- Де? - ошелешено запитав Лаєртід. - Де ти сьо міг читати?
- Де-де.. В «Іліаді» та «Одісеі». Щотижневе видання. Знаю за перший десант та Протесілая, штурм Західної Брами та як Гектора влекли. Та за амазонок, та за єгиптів, що з тилу обсіли. «Летьте штрєли, летьте кляті, єгиптоси та пархаті...» - Тєлємах зачав бити ритм п“ятою по землі.
- «… Не зламати, не зламати, ахеяни, гоу-гоу-гоу!» - автоматично відповів Одисей. - Ембатерія, так, пам“ятаю. Ох, то гірше Цирцеі було. Но то, ми ще не довоювали, а ви тутай «Іліаду читали»? Кім побитом сьо може бути?
- Папа! - с гідністю відповів Тєлємах. - Вже двінадцатоє столетіе до нашей ери, а нє шопалало. Ви нас ваапще селом неасфальтованим вважаете? Мамусьо до речі теж читала. Й вона не тіко за Цирцею зла була, а там ішо коешо було, м? Шо там Каліпсо та Навсікая?
- Срані блогери,- з серцем сказав Одісей. - Повбивав би. Як Ахілес Гєктора. Нє, лютіше, як кіклопа. А шо, писали, що я йому кола в око встромив? Ну так, умовно, можно то й оком назвати… Ще конопеля маєш? Сипани кропаля, та я піду. Все, спати. Втомився. Пригорнуся до мамці, а ти йди десь посидь в бухті з кубітаме. Гроші маєш на вечорницю?
Одісей завовтузився в гаманці з шкіри Харібди, шукаючи драхми.
- Папа! Я самостоятєльний чєловек. В мене своя калєсніца. Такшо йдіть вже, бо мама не спить, ген де каганця в вікні запалено, то вам знак. Але… тато, можу щось спитати? Тіко чесно.
- Давай, питай, - сказав Одісей синові, пхаючи конопель в гаманець. - Але не про персеїв, та кіко я честних душ загубив. Й за Каліпсо шоб я не чув.
- Нєнє. То я так про пірсєїв запитав, щоб пацанам було що набрехати. А от — ви же пацифіст, проти воєн й загалом Хитромудрий. От шоб вам сказати, коли мене в вікно жбурляли, що ви йдете до прийому, а затім, коли мене відпустять, єх всіх порубати?
Одісей зіпнувся в дверях, та висипав конопель з здерев“янілих рук.
- Знаеш шо, синку. Коли серце ся бовтає на нитці, то хитромудрість не в поміч. Ти хоч камеес панкратіону й калєсніцю маєш, але сьо потім зрозумієш, коли свої діти будуть. Там все, шо скажуть пообіцяєш, та богів олімпійських у свідки призовеш, з жервтю кров“ю, вином та меленою мукою. Бува, що хитромудрість вона поза сердя лежить, і тут до дупи хитромудрий ти чи ні. Й хитре стає зайвим та окремим від мудрого, то маєш щось одне вибрати. Хитре чи мудре Вьсо, я пішов.
- Йдіть, тату, - тихо відповів Тєлємах. - Обережно тіко, що зі сходув ся не скотити. Мамця вже другого каганця у вікні запалила. Добре що ви не такий ся до хати вернули, як я за вас читав в іліадах. Бо такого батька не хтів. Щастя, що ви до тої ж самої хати, з тою ж душою.
