Главная

Украина повинна бути готова, що Путін розширить війну за межі Донбасу

Ця стаття була написана британським офіцером і військовим експертом Гленом Грантом, який працював в якості радника міністра оброни України.

Він працює в Україні з 2010 року та постійно в якості радника - з 2014.

Основні тези цього листа були написані два роки тому і недавно були передані вищому військовому керівництву України.

Стаття була написана, тому що нещодавно згода Сполучених Штатів про постачання оборонних озброєнь створює атмосферу злочинної безпечності в країні серед військового керівництва держави, і в цьому Грант і деякі інші радники бачить стратегічну небезпеку.

Той факт, що в Україні буде більше сучасної зброї прекрасний. Але головне не це, а стратегічна і оперативна можливість експлуатації даних засобів.

Недавні успіхи збройних сил на Донбасі тільки допомогли в створенні атмосфери безпечності, адже багато людей завдяки їм помилково повірили - що українська армія реформована і розвинена в достатній мірі, щоб протистояти російській агресії.

Це далеко від реального стану справ.

Ця стаття не ставить перед собою завдання перелічити всі можливі проблеми, але вказує на проблеми оперативного і стратегічного характеру, щоб, якщо Україні доведеться відбивати російську агресію, вона могла це зробити найбільш ефективно.. Мої погляди, як і погляди багатьох інших професійних офіцерів і військових радників, з якими я консультувався під час написання, з того часу не змінились.

Цей документ не має мети надати повний перелік проблем, а скоріше, підкреслити стратегічні та оперативні потреби армії задля перемоги у разі майбутнього зіткнення з російською армією.

Головною проблемою нинішніх Збройних Сил України є те, що вони все ще фундаментально розбудовуються та підтримується на засадах радянської армії. Це нерозумно, тому що такий підхід руйнує і вбиває дух вільної людини у оновленій Україні, що буде вирішальним фактором виграшу в будь-якому конфлікті. Зміна цієї застарілої філософії має вирішальне значення для нації, оскільки «невелика радянська армія не може виграти війну проти великої радянської армії». Щоб перемагати, Збройні Сили України повинні перетворитися на мобільні та гнучки, бути сильними там, де Росія слабка.

Це означає, що Збройні Сили України повинні зосередитись на молодших командирах та розвивати спроможності з точки зору доктрини, навичок, методів, обладнання та підготовки, задля швидкого руху до будь-якого місця призначення і здатності нанести сильне ураження. Цей документ визначає ключові сфери, які заважають цьому, та вказує основні напрямки розвитку.

Путін мусить знищити таку Україну, яка існує зараз. Залишити її недоторканою означає знищення його і його амбіцій. Він мусить виграти війну також через свої військові злочини: масові поховання, тортури на Донбасі і в Криму та збиття літака рейсу МН-17. Все це є для нього вірним шляхом до Гааги як військового злочинця. Він мусить виграти, тому що Україна розквітає як нація, і це показує його як невдаху. Він мусить здобути перемогу, тому що правда знищить його і Росію.

Путін мусить вторгнутися в Україну. Він ще не готовий. Але свідчення його підготовки є чіткими. Він продовжує воювати і вбивати на Донбасі. Він продовжує війну і випробовування нової зброї, людей і методів в Сирії. Він посилює угруповання військ і сил в Криму. Він посилює Калінінград для блокування західного підкріплення. Він залишає військове обладнання в Білорусі. Він продовжує переоснащувати армію, особливо танками та сучасними технологічними системами. Все це виходить далеко за межі будь-яких потреб мирного часу. Він витрачає обмежені національні ресурси на військових, замість задоволення потреб в інших місцях. Він продовжує готуватися у передбаченні стратегічної війни на заході, а це означає, що Україна не зможе уникнути нападу і стане головною метою. Російське Міністерство Оборони відкрито каже в засобах масової інформації, що вони потребують ще три роки для переозброєння армії на заході, зокрема танками, та завершення навчання. Україна має не гаяти цей час...

Що зараз Путін стратегічно робить щодо України? По-перше, він зв’язав Збройні Сили України в одному місці, через що вони повільно втрачають бойовий дух і боєприпаси. Він хоче створити почуття безпорадності. Він грає в політичні ігри з Заходом навколо Мінська та миротворців, що відволікає інші країни від його справжньої гри. Інші країни, напевно, це розуміють, але надто перелякані політичними та фінансовими наслідками переозброєння своїх країн. Лише США, Польща і країни Балтії серйозно ставляться до цієї загрози. Інші чекають і сподіваються, що все це вгамується. Навіть НАТО працює лише впівсили, тому що, наприклад, не може надати рішення проблемі військової слабкості таких країн як Болгарія.

На жаль, сподівання не є дієвою військовою доктриною. Путін також намагається розділити Захід як політичну групу, зменшуючи шанси політичної підтримки та підкріплення, коли він вирішить діяти. В цьому у нього є успіхи.

Нинішня думка, котру демонструє національне керівництво держави словом та ділом, про те, що «війна йде на Донбасі і вона буде іти тільки на Донбасі», є найнебезпечнішою політичною та військовою проблемою для України. Путін хоче і потребує, щоб це було так. Європа та США хочуть і потребують цього ж. Путін із задоволенням витрачає український людський капітал на Донбасі з обох сторін, поки він готує свою армію для великої гри. Нещодавні російські навчання, під час яких літаки ВКС РФ сідали на міські дороги показують серйозність намірів РФ, з якої може зрівнятися серйозність лише деяких країн НАТО. Сепаратисти - це просто гарматне м’ясо. Їхнє завдання - бути «покупцями часу», поки Росія готується. Вони також є частиною російської стратагеми. Високопосадовці Збройних Сил України вважають, що вони перемагають, бо вони сконцентровані на дуже обмежених успіхів тактичній війні. Вони і Міністерство Оборони України втрачають шанси, тому що вони не готуються достатньо швидко до стратегічної та оперативної війни, яка швидше за все відбудеться швидше за все не на Донбасі і не дозволити задіяти готовіе сили.. Внаслідок цього Україна втрачає позиції у більшій грі, і поки вона стає сильнішою тактично у статичній війні, але загалом Росія рухається швидше і набуває стратегічних переваг.

Фіксація військ в одній оборонній позиції, як вимагають Мінські домовленості, є невірною, тому що це надає противнику стратегічну перевагу. Росія щодня користується цим фактом. Втрата стратегічної переваги - це найбільша поразка будь-якого національного чи військового керівництва (можна читати будь-яких військових стратегів, всі вони говорять про те ж саме, що фіксована оборона йде проти військових правил).

Росія може визначити, де війська є слабкими і пройти наскрізь або навколо. Військова позиція України на Донбасі перебуває під критичним ризиком оточення, яке є типовим стратегічним маневром Росії. Російські війська практикують цю тактику регулярно під час вправ. Окопна війна також породжує окопний менталітет серед солдатів і штабів, який йде проти всіх правил війни, якщо Україна хоче перемогти. В політичному плані не може бути альтернативи Мінську, але він повинен бути прийнятий як те, що він є насправді — стратагеми, спрямованої на фіксації Збройних Сил України на одному місці. У цьому Росії все вдалося дуже добре.

Українська армія покращується, але в цілому вона не є однією з найкращих у Європі, оскільки вона має деякі критичні организационіе недоліки. Поставка Україні Джавелін єтого не виправить, а може зробити лише гірше.

Дуже часто дивовижну хоробрість і незначні тактичні успіхи приймають за оперативні та стратегічні спроможності.

Оперативна спроможність - це здатність проектувати силу в будь-яке місце і виграти битву. Украина не имеет пока что такой способности. Стратегічні спроможності мають чітку національну мету, яка в свою чергу створює засоби для проведення операцій там, де вони потрібні для досягнення цієї мети.

У українского уряду поки що немає такої логіки мислення, як на національному рівні, так і в рамках Міністерства Оборони України та у військового персоналу. Військові не можуть робити активних дій на оперативному рівні, оскільки вони не структуровані для цього, і вони, звичайно, не практикують це. Однак сьогодні Росія практикує операції мобільних батальйонних груп. Залишатися як Збройні Сили України наразі фактично і розумово в поточній військовій позиції є гарантією певної поразки, якщо війна стане мобільною, якою вона, вочевидь, і стане. Армія повинна набути стратегічних, оперативних та структурних змін.

Що це означає? Збройні Сили України дуже добре роблять те, що вони роблять зараз, але вони не мають можливості перейти на інший стиль війни, тому що відсутні доктрини, оснащення та підготовка до цього. Бачення мобільної армії відсутнє на всіх рівнях керівництва Збройних Сил України. Армія є слабкою з точки зору якості старших командирів та штабів, а також критично слабкою в галузі зв'язку, логістики та медичних послуг. Існує також мало довіри між військами та командувачами. Існує ще менша довіра до роботи штабів. Їх зневажають активні військові і часто з поважних причин. Є ще кілька підрозділів, які до сих пір не отримують запчастин і таких простих речей, як батареї для ліхтарів навіть після чотирьох років війни. Це злочин. Логістична система існує, але не має стійкості та запасу міцності для забезпечення підтримки рухомих військ. Вона буде повністю перевантажена, якщо виникне потреба підтримки двох або більше фронтів.

Прикладом може служити забезпечення продовольством, яке постачається на поточну фронтову лінію за контрактом і ця система не зможе витримати таку операцію, як Іловайськ або Дебальцеве, якщо вона триватиме два-три тижні. Війська будуть голодувати. Штаби секторів є слабкими у будь-яких аспектах, і, будучи статичними, вони розвинули менталітет «чекати, спостерігати і нічого не робити» або «спостерігати, доповідати, без наказу вогонь не відкривати».

Ця ідеологія взагалі не пристосована до будь-якої майбутньої війни.

Штаби повинні бути активними і контролювати оперативну битву у будь-який момент. Штаб АТО такий саме недолугий і, таким чином, ще більш небезпечний для нації. Сподіваюся, що новий командувач перетрусить це все.

Що робити?

По-перше, необхідно наказати військам стати активними, тому що пасивність знищує бойовий дух. Необхідно створити новий пакет стратегічних наказів, який буде спонукати підрозділи до цілодобового домінування над простором перед ними. Заохочуйте їх знищувати будь-яке заборонене Мінськом озброєння, яке не знаходиться в зонах зберігання, і знищувати будь-які російські підрозділи, які нападуть на них у межах зони їх відповідальності. Домінуйте вночі. Переробляйте системи управління, зв'язок та артилерію, щоб стати супершвидкими, відповідаючи точно, коли ворог атакує. Самооборона є найвищим юридичним правом, доступним для будь-якої країни, тому активна оборона є юридичним правом кожного солдата. Дайте загальні накази про те, що після кожного російського нападу має бути сильна контратака у місці нападу чи в іншому місці на фронті. Ворог скрізь один і той самий, тому захист не може бути обмежений географічно. Захоплюйте нові території і створюйте нові передові позиції. Переконайтеся, що військові інженери готові до таких дій. Просувайтесь невеликими кроками і карайте будь-яку російську агресію. Наразі від поточної ситуації вигоду отримує тільки Росія.

Надайте наказ на підготовку ВМС України до затоплення всього Чорноморського флоту в Севастополі, знищення російських танкерів в українських водах та знищення Керченського мосту будь-якими комбінованими засобами. До виконання може ніколи не дійти, але підготовка та навчання необхідні для підтримання моралі. Підготуйте морську піхоту, щоб захистити від вторгнення з моря Одесу та Маріуполь. Їм потрібні чіткі військові задачі з підготовки, щоб підтримати їхню мораль до того часу, як буде вирішене питання з розквартируванням. ВМС України потребують підвищення рівня шляхом залучення та підготовки.

ВПС повинні регулярно тренуватися разом з сухопутними бригадами. Кожна бригада повинна мати засоби зв'язку з літаками ВПС та персонал для співпраці з ВПС.

Переконайтесь, що всі бригади готують плани оборони у разі відступу та ведення бою у інших районах бойових дій. Бригади повинні навчитися робити це як єдиний підрозділ і не потребуючи детальних наказів з сектору. Але нові райони бойових дій та плани повинні бути розроблені і бригади повинні регулярно тренуватися за ними, включно командирів секторів та штаби. Всі командири повинні знати, що робити в надзвичайних ситуаціях, якщо вони повинні наступати, відступити або перейти до абсолютно нового місця за надзвичайних обставин . Плани логістики повинні бути підготовлені, щоб підтримувати динамічний бій, а не просто стабільний стан траншейної війни.

Генеральний штаб є небезпечно слабким і має обмежене військове мислення, розуміння та уяву. Вони абсолютно застрягли в радянському минулому, зокрема у питаннях того, як командувати та організовувати оперативні структури та проводити навчання (я бачу це на кожному засіданні Офісу Реформ). Вони не розуміють сучасні технології і те, що вони можуть зробити для війська. Навіть цивільні волонтери більше розуміють сучасне поле бою, ніж вони. У них майже немає справжніх військових експертів.

Структурні зміни

Мобільне поле бою потребує мобільних штабів. Сектори та штаби АТО статичні і, отже, є цілями високого приорітету для російського удару. Штаби секторів повинні вийти з своїх поточних місць розташування на місцях і стати мобільними штабами на колесах. Вони повинні змінювати позиції кожен тиждень. Начальниками сектора повинні бути лише ті офіцери, які успішно командували бригадою. Їх слід залишити на командуванні до перемоги або поки вони не будуть просунуті по службі. Персонал штабів секторів повинен бути змінений на молодих офіцерів (капітанів і майорів) та командирів з батальйонного рівня з досвідом бойових дій. Реорганізуйте сектори як дивізії.

Штаб АТО також повинен стати повністю мобільним і повинен переміщуватись кожні 2-3 тижні на нове місце. Командиром АТО повинен завжди бути той, хто успішно командував бригадою та сектором. Його слід залишити командувати до тих пір, поки він не досягне успіху або не виявиться непридатним. Командири будь-якого рівня не повинні призначатися, якщо вони не командували військами в бою. Персонал штабу АТО повинен бути змінений на молодих активних офіцерів (майорів та підполковників) з бойовим досвідом та найкращих офіцерів, які зараз перебувають у штаті тилових штабів або навіть тих, хто звільнився раніше. Зробіть штаб АТО дійсно об’єднаним штабом Сухопутних військ, Військово-повітряних сил, флоту, СБУ та Національної Гвардії. Штаб АТО слід назвати штабом Корпусу.

Поточна практика комплектування штабу АТО з тилових штабів є недосконалою, оскільки створює дві армії: бойову армію східного фронту та штабну армію Муженка. Вони не поділяють однакових етичних або ціннісних засад. Я чую це від військових кожен день. Це небезпечно для країни, оскільки ця ситуація експлуатується Путіним і її потрібно терміново змінювати.

Поточна система бойової логістики не була належним чином реформована. Існуюча система територіальної оборони є у такому стані, що велика частина бригадної підтримки була знята та ще не була замінена на щось інше. Особливо це стосується таких речей, як продовольча система, паливо та боєприпаси, медичне обслуговування на передовій. Поточна система не може підтримувати мобільну битву у будь-якому вигляді. Ви не можете належним чином матеріально підтримувати бій зі штабу за 400 км. Це так не працює. Оперативне, матеріально-технічне забезпечення та планування повинні бути близькими до поля бою та під управлінням командира, який відповідає за бойові дії. Це загальний військовий принцип. Повинна бути належна посада заступника командувача АТО з логістики, з належним логістичним штабом і персоналом, створеним у Дніпрі для підтримки зони бойових дій.

Командир, що відповідає за матеріально-технічне забезпечення повинен мати управління над усіма боєприпасами, логістичним транспортом та запасними частинами, медичними, ремонтними підрозділами та підрозділами військової поліції Корпусу та усіх запасів в зоні бойових дій або поблизу неї. Він повинен мати чіткі розпорядження та повноваження постачати і підтримувати військові сили та мати право вимагати негайної купівлі та постачання критичних запасів, не проходячи через ГШ та МОУ. Кожен сектор повинен мати належну логістичну організацію для підтримки бригад. Слід попросити США створити курси логістичного офіцера в Україні та забезпечити, щоб усі батальйони та бригади мали когось, хто їх пройшов.

Об’єднаний штаб в Міністерстві Оборони повинен бути якнайшвидше реорганізований до належного формату бойового штабу з найкращим Стратегічним командуючим. Він повинен мати повний дозвіл Президента на ведення війни. Ця людина не повинна підпорядковуватись Генеральному штабу, а лише керівництву держави. Він повинен вести війну весь час, а не коли має час як зараз НГШ. НГШ, у свою чергу, повинен консультувати та забезпечувати загальний нагляд, а не воювати. Об’єднаний штаб повинен стати центром планування та ведення бойових дій 24/7, і ця роль повинна бути повністю усунена від ГШ. Об’єднаний штаб повинен бути укомплектований зрілими офіцерами та людьми, які воювали в зоні АТО, а також таких, що отримали поранення або вийшли на пенсію, і які розуміють бойові дії повністю. Цей штаб має бути належним чином об'єднаний з офіцерами ВПС, ССО, Національною Гвардією, СБУ та офіцерами ВМС, а не тільки Сухопутними військами, і повинен бути координаційним центром усіх розвідувальних даних, що надходять до та з району бойових дій.

Залучення Генерального Штабу до операцій на Донбасі не залишає їм часу для виконання їх належної ролі формування військ та розвитку їх можливостей. Інакше кажучи, вони нехтують завтрашнім днем для отримання короткострокової вигоди сьогодні. Генеральний Штаб повинен зосередитись на плануванні майбутнього розвитку війська та довгострокової стратегії на майбутнє. Їх слід змусити правильно використовувати бюджет та оптимізувати видатки, особливо непотрібний персонал. Вони повинні мати суворі бюджетні обмеження, і їхні плани мають розглядатися щороку Президентом і обговорюватися в Парламенті. Інакше кажучи, їхнє завдання повинно бути у вдосконаленні військової системи для наступної битви, а не втручання в нинішню.

Необхідно створити та навчити мобільний резерв командувача корпусу щонайменше у розмірі бригади, розміщеної у Дніпрі.

Слід розглянути можливість створення аеромобільного піхотного батальйону швидкого реагування зпротитанковим резервом на основі наявних гелікоптерів як національного стратегічного резерву. Це потрібно для виграшу часу у разі раптової атаки або несподіваного прориву.

Добровільні резервні підрозділи повинні бути створені, обладнані та навчені як єдині підрозділи, а не на основі індивідуального резерву, як це є сьогодні. Цей індивідуальний метод був дискредитований багато років тому на уроках воєн у багатьох країнах. Це так не працює. Індивідуальні резерви рідко можуть вписуватися у діючі бойові підрозділи, якщо вони не служили в цьому підрозділі протягом останніх 1-2 років. Додані до нових підрозділів, вони потребують 3-4 роки тренування, щоб бути повною мірою боєздатними. Резервісти, які в великій кількості приєднуються до підрозділу, роблять його слабкішим, а не сильнішим, оскільки їм потрібен додатковий час тренування, щоб допомогти їм освоїти особливості методів управління та культури підрозділу. Грузинська армія намагалась це зробити і програла. «Те, чому ти не навчаєшся під час миру, не спрацює під час війни».

Підрозділи в районі бойових дій повинні бути реконструйовані таким чином, щоб всі бригади були збалансовані з власним штабом, запасним штабом та підрозділом зв’язку, включно зв'язок з ВПС, три-чотири бойові батальйони з 350-550 людей, інженерну службу, артилерію (включно БПЛА), ППО, власну логістичну підтримку та військову поліцію. Переконайтеся, що бригади є повністю укомплектованими на передовій та залишаються такими, а потім тільки здійснюйте ротацію цілої бригади в зону бойових дій та з неї.

Необхідно розмістити національний резерв у розмірі двох бригад біля Києва.

Всі частини в Збройних Силах України, які сьогодні не використовуються на передовій, повинні бути перетворені на бойові підрозділи або підрозділи бойової підтримки. Всі підрозділи, які не є життєво важливими, мають бути переформатовані переважно за рахунок резервів та строковиків, а контрактники перепідготовлені для служби в бойових підрозділах.

Всі батальйонні та бригадні підрозділи повинні мати підготовлений штат розвідки та правильний командну організацію J2, від штабів підрозділів до Міністерства оброни включно. Проходження розвідувальних даних має бути двостороннім процесом, а не одностороннім як це є зараз.

Системні зміни

Система підтримки Збройних Сил України, яка забезпечує персонал та навчання, не змінилася настільки, наскільки це необхідно. Питання «Чому це так» є політичним питанням і темою іншого документу. Але поки мислення в штабах залишається радянським, ніколи не буде необхідних фундаментальних змін.

Основна необхідна зміна системи - це зміна лідерства. Радянський менталітет вимагає контролю та покарання винних. Це потрібно замінити делегуванням, мотивацією та винагородою. Система, що базується на застосуванні влади, є застарілим похміллям радянської епохи і не підходить для нової сучасної України. Це вбиває Збройні Сили України. Офіцери, які покладаються на застосування влади і контроль, повинні бути відсторонені, тому що вони ніколи не матимуть інтелектуальної спритності або мудрості, щоб навчати війська та воювати у динамічній війні.

Після трирічної підтримки Сполучених Штатів та Великої Британії для розвитку боєздатності, все ще залишається серйозна проблема стандартизації процедур, тренувань і тактики персоналу. Це особливо важливо для будь-яких майбутніх мобільних боїв, тому що всі батальйонні та молодші командири повинні мати спільну основу мислення для успішних операцій. Ця система ще відсутня, і, мабуть, було небагато спроб її насправді створити. Радників просто не просили допомогти його створити. У військових навчальних закладах викладаються радянські бойові практики.

Наразі в армії існує великий некомплект офіцерів. Молоді люди без досвіду і з сумнівною освітою беруть на себе командування ротами чи навіть вище (заступник командира батальйону, командир батальйону тощо). Система набору, просування та навчання не змінилася, щоб задовольнити реальну потребу у лідерах. У той же час якісні офіцери звільняються без будь-якого заохочення їх залишитися в Збройних Силах. Один радник навіть згадав приклад, коли офіцер став командиром батальйону на другий рік після закінчення навчання, без бойового досвіду. Це злочин, і хтось повинен сісти у в'язницю за це. Всі курси професійних військових офіцерів повинні бути скорочені до 8 місяців бойової підготовки на місцях, щоб як можна швидше набрати молодих офіцерів в бойові підрозділи, використовуючи модель JROTC / ROTC. Академії повинні бути закриті, а кошти перенаправлені. Навчальні команди США та Великобританії повинні бути використані для підготовки всіх молодих офіцерів та командирів рот. Деякі найкращі офіцери повинні бути повернуті з фронту на нетривалі періоди, щоб приєднатися до тренувальних груп, а також для лекцій курсантам.

Мобілізація має бути переосмислена. Потрібно щоб вона стала набагато більш узгодженим процесом. Поточна радянська система не працює. Набір повинен вестись до бригад та батальйонів, а не тільки для Збройних Сил в цілому. Керівництво бригад повинно залишатися незмінним, але кожна ротація повинна приносити свіжих молодих солдат та молодших офіцерів. Бригади повинні здійснювати ротацію всередині Корпусу та національного резерву, щоб вони могли тренуватися для мобільних операцій та згідно до вищих стандартів. Бригади повинні зберігатися як цілісні бойові одиниці.

Не повинно бути різниці між військовими підрозділами Збройних Сил, добровольців, поліції та Національної Гвардії з точки зору підготовки та бойових стандартів. Гнучкість потрібна з точки зору використання персоналу. Поки війна не виграна, усі повинні доктринально просто мати один стандарт. Командири з різних сил оборони повинні регулярно переміщуватись до інших підрозділів, щоб отримати найкращий досвід. Більшу частину Національної Гвардії слід віднести до бойових підрозділів. (Занадто багато стоять цілий день, не роблячи нічого корисного).

Повинні бути обрані кращі командири, щоб очолити підрозділи, незалежно від того, хто вони. Видаліть командирів бригад та батальйонів, які не мають бойового духу або були помічені у неетичній або злочинній поведінці.

Проведіть аудит сил і зніміть або різко зменшите штаби, підрозділи та військовослужбовців, які не приймають участі у бою, готуються до бою, або відпочивають після бою. Невикористаний персонал з'їдає кошти. Переведіть гроші до іншого місця, адже Вам потрібна кожна копійка. Будьте безжалісними щодо скорочення видатків.

Переконайтеся, що всі сфери роботи керуються командуючими, а не штабами. Змініть номенклатуру згідно до західних позначень. Називайте когось не «начальником ВМС», а «Командуючим флотом» і дайте йому/їй бюджет та повноваження діяти, командири не повинні покладатися на вказівки Генерального штабу. Така сама логіка стосується і Командуючого Збройних Сил, який повинен мати повноваження та завдання вести армію в бій. Якщо він не в змозі це робити, зніміть його. Дайте їм бюджет та відповідальність за залучення, підготовку і підтримку війська на місцях. Генеральний штаб вбиває Збройні Сили та ваше національне майбутнє. Вони не змінилися та радикально не покращилися, як мали з початку війни, тому замініть їх на молодших офіцерів та більш активних молодих цивільних службовців. Вони мали шанс та не використали його. Будьте безжальними в цих речах - ваше національне виживання залежить від цього.

Розділіть посаду начальника штабу Муженка на три окремі посади — Начальника сил оборони, начальник Генерального штабу та Начальника операцій (в об’єднаному штабі). Жодна людина не може одночасно виконувати всі три завдання належним чином, і Муженко не має бути примушений це робити. Це надто багато для одного мозку і стратегічно небезпечно для нації.

Резюме

Грант вважає, что це прості зміни, але вони потрібують термінових політичних рішень правительства, т.к. их имплементация возьмет достаточно много времени. Час витрачається даремно, а час - це найважливіший національний ресурс у цій війні. Причина того, що багато змін не відбулись, в тому, що Генеральний Штаб контролює все, але має обмежений військовий досвід і має небагато навичок, як втілювати та проводити зміни. Дії, які потрібні займати від трьох до чотирьох днів, займають місяці, якщо вони взагалі відбуваються. Але більше того, політичне бажання відзначити і похвалити армію за їх чудові результати поки що затьмарює їх у проведенні величезних і життєво необхідних кроків.

Информация о материале

Опубликовано: 16 февраля 2018

Глубина падения

Украина нуждается в новой индустриализации. Каждый, проследив экономическое развитие Украины за период независимости, легко увидит, что у нас наихудшие в мире показатели экономической динамики за эти годы. Всего пять стран мира за 25 последних лет показывают не рост, а падение ВВП, но ни одна из них не упала так сильно, как мы. В результате по уровню экономического развития Украина оказалась среди стран третьего мира и при существующей экономической политике не имеет никаких шансов из этого положения выбраться.

Для стран третьего мира, которым удалось перейти в первый мир или хотя бы значительно улучшить свой экономический уровень, был только один путь — ускоренная индустриализация, кардинально меняющая структуру экономики и экспорта.

Однако возникают резонные вопросы: кто в современном украинском государстве способен разработать и воплотить такую экономическую политику и откуда взять средства для реализации этой политики?

Политические предпосылки экономического развития

На самом деле политические лидеры многих стран заявляли о приверженности экономическому развитию, но реально ничего для этого не делали. Украина не исключение. Все годы независимости президенты и главы правительств подчеркивали приоритетность не просто экономического развития, а инновационного технологического развития. Особенно любил говорить на эту тему президент Кучма. Например, в ежегодном послании президента по итогам 2002 г. первый тематический доклад назывался «Приоритеты технологического развития Украины».

Но даже в 2002 г., одном из лучших по экономическим показателям в истории страны, развитие шло по чисто экстенсивному пути на базе устаревших советских технологий, о чем сам Кучма заявил 15 апреля 2003 г. в Верховной Раде. Приоритеты развития были только на словах, приоритетом на деле было распределение государственного имущества между приближенными к власти.

Но без политической основы, только за счет рыночных механизмов не росла ни одна страна, показывавшая высокие темпы развития в последние 70 лет. Для анализа стратегий развития стран, достигших значительных успехов и устойчивого экономического роста, в 2006 г. по инициативе Всемирного банка была создана специальная Комиссия. Ее возглавил Нобелевский лауреат по экономике Майкл Спенс, его заместителем был вице-президент Всемирного банка Дэнни Ляйпцигер. В состав Комиссии входил еще один Нобелевский лауреат — Роберт Солоу, а также 19 практиков: бывшие премьер-министры Кореи, Сингапура, Перу, бывший президент Мексики, бывшие члены правительств Польши, Швеции, Турции, Чили, ЮАР, Египта, Индии, руководители национальных банков Бразилии, Индонезии, Китая, Восточно-Карибского банка, «Сити Групп», Всемирного банка, бывший секретарь Казначейства США.

Комиссия работала около трех лет, опубликовала почти 70 рабочих материалов и тематических докладов, два итоговых отчета. Массив наработанной ею аналитики не имеет аналогов. Комиссия выявила общие принципы, имевшие место во всех историях успеха экономического развития. Одним из них является политическое руководство, приверженное идее экономического развития, характеризующееся высоким профессионализмом и пользующееся доверием народа. Для царящего неолиберального мировоззрения, концентрированным выражением которого является Вашингтонский консенсус, это звучит как крамола, но это просто эмпирический вывод из анализа практики наиболее успешных стран.

Поэтому для быстрого и стабильного роста и развития Украины именно этот принцип должен быть на деле, а не на словах, основой экономической политики, независимо от того, кто какие кабинеты занимает и кто с кем в коалицию вступает. Рост и развитие должны быть национальным консенсусом, который не зависит от смены власти и не может быть отодвинут на второй план другими целями, например, целями личного или группового обогащения политиков и связанного с ними бизнеса. Ничего подобного в украинской политике не было за

26 лет независимости и вряд ли можно ожидать в ближайшее время. Господствующий политический класс не смог этого сделать, и уже очевидно, что не сможет, потому что он породил клептократический режим, не совместимый с политикой национального развития.

Обеспечить долгосрочную приверженность политике роста проще, если страной управляет авторитарный руководитель или одна политическая партия на протяжении десятилетий. Такие случаи были типичными, особенно на ранней стадии роста, например в Корее и на Тайване, сейчас подобным образом выглядит ситуация в Китае. В Сингапуре политическое руководство на протяжении 40 лет последовательно было объединено идеей экономического роста.

Многопартийные демократические режимы мы видим на более поздних стадиях развития, когда общество избавляется от бедности, и в нем начинает доминировать средний класс. Возможно, увидим пример продолжительного роста очень бедной страны при многопартийной демократии, потому что таким случаем имеет шансы стать Индия. Но остальные истории экономического успеха, как это ни странно, не имеют ничего общего с либеральной многопартийной демократией.

Таким образом, если опираться на реальную экономическую историю, а не на мечты или академические теории, то надо признать, что Украине будет сложно в нынешних условиях преодолеть клептократию и обеспечить национальное развитие, потому что для этого от власти надо отстранить господствующий класс, а их преемники должны получить безусловную поддержку народа. Возможно, на некоторое время должен возникнуть режим, подобный режиму Ли Куан Ю или Пак Чон Хи, и, наверное, не единоличный, а возглавляемый партийной организацией. Это может звучать как политическая непристойность: «Какой ужас, что скажут наши западные партеры?». Но спросим наших западных партеров, могут ли они привести хотя бы один пример из истории человечества, когда клептократия и обнищание, подобные нашим, были преодолены методами западной демократии и либеральной экономики? Вспомним, отказывал ли Запад в поддержке Тайваню или Южной Корее из-за их авторитарных режимов или же Малайзии из-за ее политики официальной дискриминации по этническим признакам? Если власть не является клептократией, а борется с коррупцией и обеспечивает национальное развитие и политический союз с западными демократиями, Запад прощает даже авторитаризм.

Переход к постоянному демократическому правлению будет возможен только после достижения значительного экономического успеха (посмотрите на современную Южную Корею). Безусловно, авторитарный режим создает опасность, потому что в большинстве стран он действует не в интересах национального развития, а в интересах самой власти. Наверное, существует теоретический шанс, что Украина станет первым в истории случаем бедной страны третьего мира, достигшей быстрого экономического роста в условиях либеральной многопартийной демократии, но пока не просматривается ни один признак реализации подобной возможности. Даже нельзя сейчас представить, как эта толпа мародеров, называющаяся политической элитой Украины, согласится отказаться от обогащения и оставить в покое многострадальный народ.

Стратегия развития должна не только стать политическим консенсусом, но и пользоваться поддержкой большинства народа. Для этого народ должен доверять политическим партиям или авторитарному лидеру, если стратегия предложена таким лидером.

В Украине сейчас крайне низок уровень доверия ко всем политическим институтам, особенно к политическим партиям, которые даже не являются такими по сути, а просто так называются, будучи клубами политических рантье. Понятно, что достичь консенсуса о стратегии развития страны между политическими партиями и клубами рантье, замаскированными под политические партии, невозможно, потому что цели рантье направлены не на развитие страны, а на получение ренты с политических и государственных должностей. Но политические партии должны предлагать такой консенсус политическим рантье, потому что само это предложение должно стать инструментом селекции партий от рантье-клубов. Поэтому доверие народа к политическим партиям и их программам в Украине должно начинаться с создания самих политических партий.

Каким бы образом ни пришла к власти общественная сила, приверженная идее национального развития, эта власть должна иметь квалифицированный аппарат управления для осуществления этой стратегии. Два основных принципа функционирования этого аппарата, следующие из анализа опыта успешных стран: он не должен заниматься текущей административной работой, он должен получить прямой доступ к первым лицам государства. Примеры подобных учреждений: Совет по экономическому развитию в Сингапуре, Совет по экономическому планированию в Корее и на Тайване, Национальный консультативный экономический совет и Служба экономического планирования в Малайзии и т.п.

В Украине попытка в 2014 г. реформировать руководство силами самого правительства показательно провалилась, потому что были нарушены оба указанных выше принципа: люди, призванные реформировать государственный аппарат, погрязли в административной текучке, а доступ к первым лицам в государстве получили совсем другие люди, для которых экономические реформы были пустым звуком. Было ли это следствием невежества политического руководства или же сознательным актом имитации реформ для обмана общественного мнения, в данном случае несущественно, потому что результат одинаков.

Поэтому Украине, если ее политическое руководство действительно будет исповедовать стратегию экономического роста и развития, необходим Совет по экономическому развитию (СЭР), который будет работать отдельно от министерств и администрации президента, но который напрямую будет общаться с первыми лицами государства и не будет заниматься делами текущего администрирования. Ближайшим примером подобного института в сфере безопасности является СНБО Украины. Более того, в вопросах экономической безопасности СЭР и СНБО должны работать совместно.

Примеров создания эффективного государственного аппарата довольно много, когда этого хотела политическая власть, поэтому это не должно стать преградой для политики экономического роста.

Финансовые источники для экономического роста

Если сравнить экономики стран Восточной Азии, достигших высоких темпов экономического роста, и стран Африки, демонстрирующих противоположный экономический результат, то самым глубинным отличием является уровень накоплений и инвестирования. Если для первых из них типичен уровень выше 25%, часто даже выше 30% от ВВП, то для вторых этот уровень не достигает даже 10%. Хотя по инерции мышления большинство людей в Украине еще считают, что примером экономической политики должны быть страны Восточной Европы, но точка бифуркации, когда Украина могла пойти таким путем, уже далеко в прошлом. Сейчас экономика нашей страны является типичной экономикой страны третьего мира, еще не африканского уровня, но значительно ближе к африканскому, чем к европейскому.

За последних три десятилетия процесс экономического упадка Украины зашел так далеко, что сравнения с Африкой стали публицистической и риторической банальностью. Если брать показатели уровня экономического развития, то типичная африканская страна (например Зимбабве или Эфиопия) имеет в несколько раз ниже ВВП на душу населения, чем Украина. По этому показателю нас опережают всего шесть стран черной Африки (Экваториальная Гвинея, Габон, Ботсвана, ЮАР, Свазиленд и Намибия) и три страны Северной Африки — Алжир, Тунис и Египет, то есть континентальная Африка в среднем все еще намного беднее, чем Украина (богатые маленькие островные страны Сейшелы и Маврикий не рассматриваем, потому что это специфические случаи). А если брать не просто экономические индексы, а социально-экономические, например индекс человеческого развития, то мы оказались бы среди первых (по этому индексу в континентальной Африке в 2016 г. только Алжир имел показатель лучше нашего). Но если смотреть не на экономический уровень, а на экономическую динамику за несколько десятилетий, то картина несколько иная: Украина выглядит значительно хуже среднего африканского уровня.

Когда в 1960-е годы начался распад колониальных империй, и десятки стран Африки обрели независимость, было всеобщее ожидание, что в африканских странах начнутся экономический рост и социальное развитие. Вместо этого в Африке произошло то, что получило название «экономическая трагедия ХХ века» — вместо сокращения отставания от мирового экономического уровня произошло его увеличение. В то время как другая часть мировой экономики росла на ежегодном уровне около 2% с 1960-го по 2002 г., темпы роста в Африке были неутешительными. С 1974 г. и до середины 1990-х годов рост был нулевым или даже отрицательным, достигнув среднего годового падения 1,5% в 1990–1994 гг. Как следствие, сотни миллионов африканских граждан обнищали: половина Африканского континента оказалась за чертой бедности. Это просто катастрофический результат трех десятилетий независимости.

Как выглядит почти тридцатилетний результат независимости Украины? С полным правом мы можем назвать его «экономической трагедией конца ХХ — начала ХХІ века». Вот как описывает ситуацию Сергей Кораблин в статье «Великая депрессия. Украина», опубликованной в ZN.UA в 2015 г.: «За годы суверенитета ее реальный ВВП сократился на 35%. Согласно данным Всемирного банка, это — наихудший результат в мире за последние 24 года (!). Из 166 стран, имевших и раскрывших полную статистику ВВП за 1991–2014 гг., он снизился только в пяти случаях. Украина в этом мартирологе опередила Молдову (-29%), Грузию (-15,4%), Зимбабве (-2,3%) и Центральноафриканскую Республику (-0,94%)».

Сравнивая нашу экономическую трагедию с африканской, видим, что мы за почти три десятилетия независимости упали в три раза глубже, чем Африка. Только разные базовые уровни начала падения позволяют нам еще сохранять более высокий текущий экономический уровень. Результат такого «экономического развития» Украины точно такой же, как у Африки: растущее отставание от мирового уровня.

Сначала африканскую трагедию объясняли просто «колониальным прошлым», но тот факт, что в колониальные времена в середине прошлого века экономическое развитие Кореи и Сьерра-Леоне было одинаковым, а сейчас они оказались на противоположных концах мирового экономического рейтинга, заставляет искать более глубокие объяснения.

Ряд авторов, анализируя африканскую экономическую историю, использовали признанные эконометрические модели и определили самые важные факторы трагедии. Наиболее существенным фактором оказалась огромная нехватка инвестиций. За последние 40 лет прошлого века темпы инвестирования в Африке упали. Между 1975-м и 2000 г. уровень инвестиций снизился до 8,5% от ВВП на всем континенте, тогда как показатель инвестиций для среднестатистической экономики ОЭСР составлял от 20 до 25%, а для стран Восточной Азии — 30%. Более того, преобладающая часть инвестиций в Африке была направлена в неэффективный государственный сектор.

В Украине в годы независимости никогда не было африканского уровня инвестирования, инвестиции в основной капитал ниже 13% ВВП не падали, поэтому мы не в таком ужасном состоянии, как Африка. Но с 1992 г. всего один раз уровень инвестирования превысил 25% ВВП, поэтому мы (как и Африка) все сильнее отстаем от остального мира. Наш средний уровень инвестиций в основной капитал за последние 25 лет составлял 17–18%, то есть для того чтобы догнать остальной мир, который все больше и больше отдаляется от Украины, не хватает минимум 10% ВВП ежегодно. Сейчас в долларовом эквиваленте это приблизительно 9 млрд в год, с 2008-го до 2013 г. это было бы около 12–18 млрд долл.

Если набрать слова «инвестиции» и «Украина» в Google, то 70% информации будет об иностранных инвестициях, хотя их доля в общих прямых капитальных инвестициях в нашей стране составляет 2–3%. Интернет отражает искаженное восприятие действительности обществом, потому что решающая роль внутренних инвестиций характерна не только для Украины, но и для большинства стран. А где же взять эти средства?

Обратимся к исследованиям Global Financial Integrity, где изучаются объемы незаконного вывода средств из стран третьего мира. С 2004-го по 2013 г. в среднем ежегодно из Украины незаконно выводилось 12 млрд долл. Вывод следует сам по себе: если бы из Украины не выводили деньги в офшоры, то мы могли бы прекратить обнищание и начать догонять мировую экономику.

В действительности незаконный вывод средств из Украины более масштабный, чем это показано в исследовании Global Financial Integrity, потому что это исследование учитывает вывод средств путем манипуляций с товарными потоками с помощью трансфертных цен. Но есть еще и другие средства. Например, в 2012–2014 гг. выплаты из Украины роялти и уплаты за деловые услуги и услуги, связанные с финансовой деятельностью, составляли 2–3 млрд долл. в год. Я не встречал аналитику этих потоков, которая бы позволила выделить из них незаконный вывод средств, но знакомство с нашей деловой практикой дает основания считать преобладающую долю этих платежей скрытым выводом капитала из Украины.

О хранении денег вне банковской системы, что исключает возможность их использования для финансирования экономики, нечего и говорить, особенно после наглой демонстрации этого в декларациях нашей политической верхушки. Скорее всего, речь здесь может идти о десятках миллиардов долларов.

Если проанализировать практику «азиатских тигров», то можно увидеть еще и другие средства увеличения накоплений и ресурсов для внутреннего инвестирования. С одной стороны, этому способствует макроэкономическая стабильность, прежде всего невысокая и стабильная инфляция. С другой — политика государственного контроля банковского сектора, направленная прежде всего на обеспечение его надежности и доверия (чрезвычайно актуальная для Украины проблема, потому что согласно The World Competitiveness Report 2016–2017 Украина занимает последнее,

138-е, место в мире по уровню здоровья банковской системы). А также прекращение финансовых репрессий, стимулирование проникновения банковских услуг во все слои населения, налоги на роскошь, обязательные фонды сбережений (применялись в Японии, Сингапуре, Малайзии), поощрение реинвестирования прибыли.

Не все эти инструменты смогут прижиться в Украине, но даже часть из них способна обеспечить ресурсами высокие темпы роста экономики, что затем приведет к притоку инвестиций извне.

Сейчас общественное мнение считает, что наибольшим препятствием для экономического развития Украины является коррупция. Поэтому страна упорно с ней борется уже не один десяток лет, но коррупция только становится сильнее. Но ведь есть примеры коррумпированных стран, входивших в десятку стран с самыми высокими темпами экономического роста (Индонезия, Таиланд), а Вьетнам, коррумпированный почти как Украина, по темпам роста экономики уверенно догоняет китайцев. Так, может, не только коррупция является главной причиной экономического упадка, но и клептократическая политическая элита и недостаточный уровень инвестирования, потому что история не знает ни одного примера, когда страна, даже менее коррумпированная, с такой властью и с таким уровнем инвестирования продемонстрировала бы высокие темпы роста.

Информация о материале

Опубликовано: 16 февраля 2018