Главная
Должны ли прокуроры закрывать глаза на пытки?
Должен ли прокурор защищать права человека во время расследования? Должен ли он реагировать на сообщение задержанного лица об истязаниях, недопуске адвоката? Или это функция исключительно адвоката и судьи?
Если проанализировать функцию прокурора в уголовном производстве, как она прописана в ст. 36 Уголовного процессуального кодекса Украины, то там нет ни одного слова о его обязанности обеспечивать права человека и надзирать за их соблюдением. Впрочем, не все так однозначно. Если рассматривать функцию прокурора в контексте всего уголовно-процессуального законодательства, то важно учитывать такие основные принципы, как верховенство права и уважение к человеческому достоинству. Они должны быть краеугольным камнем в работе прокуратуры.
Кроме того, действующий УПК определяет недопустимыми доказательства, полученные с нарушением прав человека, которыми, в частности, являются применение пыток и нарушение права лица на защиту.
К сожалению, на практике прокуроры часто игнорируют эти положения законодательства, «не замечая» нарушений прав человека.
Во время исследования, проведенного по инициативе и при поддержке Международного фонда «Відродження», мы опросили 506 прокуроров: 75% из них считают, что практика несвоевременного информирования задержанного о его правах не распространена в Украине. 82% полагают, что такого нарушения как непредоставление адвоката в украинских реалиях практически не случается. 87% думают, что случаи истязаний и жестокого обращения либо практически отсутствуют, либо являются одиночными.
При этом, отвечая на несколько провокативный вопрос, соглашаются ли прокуроры, что в подавляющем большинстве случаев подозреваемые жалуются на нарушение своих прав, чтобы избежать ответственности за совершение преступления, полностью не согласились с этим утверждением лишь 3% опрошенных.
В рамках исследования мы также спрашивали, что будут делать прокуроры, если выяснится, что доказательство является недопустимым. 62% опрошенных прокуроров допускают мысль, что на нарушение прав человека можно закрыть глаза. То есть в случае, если, например, нож, которым было совершенно убийство, следователи найдут благодаря признанию, которое получили от подозреваемого с применением к нему пыток, то нож направят в суд как доказательство, а обстоятельства, при которых следователи узнали об этом ноже, останутся без внимания прокурора.
Корень проблемы в том, что прокуратура выполняет двойную роль, и это приводит к конфликту интересов. С одной стороны, в каждом уголовном производстве прокурор руководит расследованием и отвечает за него, а следовательно, заинтересован в том, чтобы как можно быстрее передать дело в суд, а с другой — прокурор отвечает за соблюдение прав подозреваемого и обязан реагировать на его жалобы.
Вот и получаем печальную статистику: прокуратура практически не направляет в суд дела, которые касаются нарушения права на защиту, недопуска адвоката и т.п. (в 2014–2015 гг. не направлено ни одно дело, в 2016-м — два, но приговоры по обоим до сих пор не вынесли). Что же касается применения пыток к подозреваемым, то прокуратура передала в суд лишь три производства в 2014 г., семь — в 2015-м, восемь — в 2016-м и девять производств — в 2017-м. В то время как на практике случаев истязаний намного больше, о чем свидетельствуют многочисленные исследования и отчеты национальных и международных правозащитных организаций.
Для эксперимента мы спросили у прокуроров, что они сделали бы, если бы подозреваемый сообщил им, что его подвергали пыткам. Прокуроры часто уклонялись от прямого ответа или давали понять, что, скорее всего, закрыли бы на это глаза или же, как максимум, назначили служебное расследование, которое, кстати, проводила бы сама полиция. И уже по результатам такого расследования прокурор принимал бы решение, начинать ли ему уголовное производство.
Тогда мы спросили, что делали бы прокуроры, если бы подозреваемый сообщил, что кроме кражи, по поводу которой идет следствие, он совершил еще и убийство. В этом случае прокуроры сразу отвечали, что занесли бы такое сообщение в Единый реестр досудебных расследований и начали уголовное производство.
Возникает вопрос: в чем же разница между сообщением подозреваемого о применении к нему пыток и о совершении им убийства? Оба сообщения — о преступлении, которое немедленно должно быть занесено в реестр и расследовано. Однако на практике прокуратура реагирует на это по-разному, часто не рассматривая сообщений об истязаниях подозреваемых как информацию именно о преступлении.
Это недопустимо, ведь если прокурор установил, что во время сбора доказательств права человека были нарушены следственным или оперативным работником, он не может не понимать, что это доказательство недопустимо, и с ним нельзя идти в суд. Ведь если прокурор представит в суде недопустимые доказательства, то уголовное производство «рассыплется» — вся работа по сбору доказательств окажется напрасной, потому что виновное лицо может быть оправдано и освобождено от ответственности: преступник останется на свободе и будет создавать опасность для других.
Вследствие нарушений прав человека может быть осуждено и невиновное лицо, ведь под пыткой кто угодно может сознаться в преступлении, даже если его не совершал. И именно с такой позиции прокуроры должны смотреть на права человека. Уважение к правам человека — это то, что им помогает, а не мешает работать.
Важно также заметить, что прокуроры могут быть привлечены к дисциплинарной, а в отдельных случаях — и к уголовной ответственности за то, что недосмотрели нарушений прав человека или вообще сознательно их игнорировали, став фактически соучастниками преступления.
Устранить коллизию должен запуск работы Государственного бюро расследований, куда вскоре начнут набирать кадры. Именно ГБР, а не прокуратура, будет расследовать нарушения прав подозреваемых лиц. Это развяжет конфликт интересов в прокуратуре, ведь расследовать преступления и расследовать жалобы подозреваемого на нарушение прав человека должны разные структуры, независимые друг от друга.
- Информация о материале
Фірма радника Ставицького три роки відбивається від змови, продовжуючи збирати держпідряди
Верховний суд частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ «Беніш Джі Пі Ес Україна» у справі щодо визнання недійсним рішення Харківського ОТВ АМКУ про накладення штрафу на скаржника та ТОВ «Супутник-Сек’юріті» за змову на торгах 2012 року. Висновки судів попередніх інстанцій скасовані, а справа відправлена на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.
Про це свідчить постанова суду від 13 лютого 2018 року.
У березні 2015 року Харківське відділення АМКУ визнало винними фірми «Беніш Джі Пі Ес Україна» та «Супутник-Сек’юріті» у антиконкурентних узгоджених діях на торгах від КП «Тролейбусне депо №2» щодо закупівлі послуг з управління обчислювальними засобами. Переможець тих торгів, «Беніш Джі Пі ЕС Україна», отримав штраф у розмірі 68 тис. грн, а його конкурент, «Супутник-Сек’юріті» – 10,5 тис. грн. Фірми були внесені до «чорного списку» АМКУ, як такі, що протягом наступних трьох років не можуть брати участь у публічних закупівлях.
Однак, на початку жовтня 2015 року ТОВ «Беніш Джі Пі Ес Україна» звернулось до суду з позовом про визнання рішення антимонопольників незаконним, а суд на час розгляду справи місцевий суд зупинив виконання рішення регулятора та наклав заборону на стягнення з позивача прописаного у спірному рішенні штрафу.
Уже в другій половині 2015 року «Беніш Джі Пі Ес Україна» прийшло на торги аеропорту «Бориспіль» (989 тис. грн), взяло підряд від Нацполіції у рамках переговорної процедури (5,38 млн грн) – і загалом з моменту винесення рішення регулятора отримало замовлень від бюджетників на понад 20 млн грн. На початку лютого 2018 року «Головний інформаційно-обчислювальний центр» «Укрзалізниці» повідомив про намір замовити «Беніш Джі Пі Ес Україна» послуги GPS за 2,25 млн грн.
У суді позивачі апелюють до того, що «наявність збігів та схожість в оформленні та зовнішньому вигляді пропозицій конкурсних торгів не є підставою для кваліфікації дій, як антиконкурентних, оскільки «немає жодних доказів негативного впливу на стан конкуренції під час проведення торгів».
Однак, із рішення харківського АМКУ випливає, що підставою для висновків щодо змови послугувала не лише «схожість» документів. Пропозиції фірм були подані на розгляд тендерного комітету в один день, а документи мали однакову дату, послідовні реєстраційні номери та були завірені одним приватним нотаріусом.
Крім того, відділення встановило, що між компаніями до та після торгів існували відносини щодо поворотної фінансової допомоги.
Проте, у першому судовому колі регулятор зміг частково захистити своє рішення лише у касації, суди нижчих інстанцій доходили до висновку, що:
«Територіальним відділенням АМК України не доведено того, як схожість в оформленні пропозицій конкурсних торгів та допущення однаковості при їх складанні спотворило результати торгів. Самі по собі обмін інформацією стосовно оформлення документів при підготовці конкурсних пропозицій, наявність схожості в оформлених документах, поданих у складі конкурсних пропозицій, та інші співпадіння та схожості не є підтвердженням узгодженості дій, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції».
Друге та третє коло розглядів у першій-другій інстанціях було програшним для приватників, однак Верховний суд щоразу відправляв справу на новий розгляд.
Востаннє колегія судді Касаційного госпсуду погодилась із позивачем у частині того, що «законодавство не містить заборони щодо залучення до збирання необхідних довідок інших осіб, та це саме по собі ще не свідчить беззаперечно про узгодженість дій і порушення конкурентного законодавства».
Отже, підсумували у касації, судами не встановлено, чи впливала підготовка конкурсних пропозицій певними особами на проведення торгів і якщо так, то якою саме мірою.
ТОВ «Беніш Джі Пі Ес Україна» зареєстроване на компанію «Сек’юріті Сістемз Енд Девелопмент Лімітед» (54,5%, Мальта) та київське товариство з іноземними інвестиціями «ТД “Укртекст”« (45,5%). Остання належить Віктору Чопенку і компанії «Беніш Груп Лімітед», яка також зареєстрована на Мальті.
Ще на початку 2016 року засновником «Беніш Джі Пі Ес Україна» був також Євген Фельдшеров, відомий як позаштатний радник екс-міністра енергетики та вугільної промисловості Едуарда Ставицького у 2013 році.
Нагадаємо, після втечі з України Едуарда Ставицького генпрокуратура повідомляла, що у 2012 році Міністерство природи під керівництвом Ставицького купило устаткування на 9,7 млн грн. у «Беніш Джі Пі Ес Україна». Міністерство дало право «Беніш Джі Пі Ес Україна» самому розробити тендерну документацію. Придбана продукція з часу закупівлі за цільовим призначенням не використовувалася. За фактом зловживання службовим становищем посадовцями Мінприроди генпрокуратура відкрила кримінальне провадження, однак, за інформацією із судового реєстру, востаннє рух у справі відбувався ще у вересні 2014 року.
- Информация о материале
Запад хочет сажать, в Украине против: конфликт вокруг НАБУ заходит в новый тупик
С момента запуска Национального антикоррупционного бюро Украины еще ни разу не проводилась независимая проверка его работы, как положено по закону. Причина – неспособность народных депутатов назначить аудитора НАБУ от Верховной Рады. Не ускорила процесс даже кампания против директора бюро Артема Сытника, хотя именно по результату аудита можно уволить руководство этого антикоррупционного органа.
Страсти по аудитору
Согласно закону «О Национальном антикоррупционном бюро Украины», каждый год ведомство должна проверять комиссия внешнего независимого контроля, которая устанавливает, насколько эффективна его деятельность. Кроме того, именно аудиторы дают рекомендацию для увольнения руководства НАБУ, если были найдены серьезные нарушения. Комиссия должна состоять из трех членов – от президента, Верховной Рады и Кабинета министров.
В Кабмине с этой задачей справились быстрее всех: в конце мая 2017 года правительство утвердило на эту роль Михаила Буроменского, доктора юридических наук, профессора, члена-корреспондента Национальной академии правовых наук Украины. Известно, что его рекомендовали в Украинском Хельсинкском союзе по правам человека, ОБСЕ в Украине, GRECO, а также в Институте прикладных гуманитарных исследований.
Однако Буроменский не может приступить к выполнению своих обязанностей по оценке работы НАБУ без еще двух коллег. «Апостроф» поинтересовался у аудитора от Кабмина, чем он сейчас занимается.
«Я бы согласился прокомментировать, но больше, чем в законе, пока сказать не могу, а в этом нет смысла», - сказал Буроменский, отметив, что комментировать он сможет лишь отчет о работе НАБУ – и только в том случае, если согласие дадут его будущие коллеги.
Когда же они появятся, спрогнозировать нелегко. Дело застопорилось на Верховной Раде (президент предупредил, что своего кандидата выберет последним). Члены парламентского комитета по вопросам предотвращения и противодействия коррупции никак не могут принять решение. Условная проевропейская оппозиция (в лице Егора Соболева, Виктора Чумака, Сергея Лещенко, Юрия Деревянко) и власть с ситуативными союзниками («Блок Петра Порошенко», «Народный фронт», «Оппозиционный блок», Радикальная партия, «Видродження») обвиняют друг друга в затягивании отбора претендентов.
Процесс оказался непростым, поскольку пропрезидентская фракция стремилась протянуть аудитором от Рады лояльного к власти человека. В таком случае после назначения аудитора от президента Банковая имела бы большее влияние на НАБУ.
Еще в марте 2017 года на голосование в зале ВРУ были вынесены две кандидатуры: Роберт Сторч от комитета и Найджел Браун от коалиции, которого уже тогда прозвали «карманным аудитором президента». Однако набрать голоса никому из них не удалось, и в апреле был объявлен новый конкурс.
Но и новый конкурс до сих пор не принес результатов. Постоянные конфликты по этому вопросу на заседаниях профильного комитета в конечном итоге (в декабре 2017 года) привели к снятию с должности его главы, депутата от «Самопомочи» Егора Соболева.
«Наши западные партнеры хотят создать закрытый цикл посадки украинских политиков. Но украинская власть пытается не допустить взятия под контроль [западных партнеров] НАБУ. Соответственно, если аудитор будет подконтролен действующей власти, свобода НАБУ будет значительно ослаблена. Западная элита, наоборот, хочет расширить свое влияние. И вокруг этого происходит борьба», - комментирует происходящее «Апострофу» политический эксперт Николай Спиридонов.
Новый конкурс?
К отбору аудитора нардепы вернулись уже в новом году. Так, 7 февраля комитет отобрал трех претендентов – профессора Академии адвокатуры Сергея Гончаренко, бывшего прокурора из США Марту Борщ и бывшего прокурора из Испании Карлоса Кастресану.
До голосования в парламенте «не дожили» два кандидата. Борщ отказалась участвовать в конкурсе, объясняя это «обязательствами по работе». По последним данным, она начала сотрудничать с беглым нардепом Александром Онищенко, что он лично подтвердил (хотя сама Борщ отказалась комментировать данную информацию, сославшись на конфиденциальность).
Затем свою кандидатуру снял и Гончаренко, что «Апострофу» подтвердили в комитете. Остался лишь один претендент – Карлос Кастресана. Но согласен ли он выступить аудитором, пока неясно.
«Насколько я знаю, Кастресана еще не дал своего согласия. Ему написали, но он молчит. На сегодня считаем, что его тишина означает невозражение», - сказал «Апострофу» член комитета и нардеп от БПП Иван Мельничук.
Депутатам предстоит сделать нелегкий выбор: объявить новый конкурс без завершения предыдущего или все-таки предложить парламенту проголосовать за Кастресану без альтернативы. По словам члена комитета Виктора Чумака, на заседании было принято решение о голосовании в зале за испанского прокурора.
«Скорее всего, за него не будет голосов, БПП и НФ не поддержат», - сказал он «Апострофу».
Провал голосования в свою очередь позволит начать новый конкурс. Но по настроениям нардепов в комитете уже понятно, что очередной конкурс снова может затянуться на неопределенное время. И еще одна причина – отсутствие конкретных требований к претендентам и подготовленной методики оценивания работы НАБУ для аудиторов.
Не хватает условий
Сейчас при отборе кандидатов депутаты руководствуются законом о НАБУ, в котором кратко описаны главные требования к аудиторам. Так, претенденты должны иметь значительный опыт работы в органах предварительного расследования, прокуратуры, судах за рубежом или в международных организациях, обладать необходимыми знаниями и навыками для проведения аудита, а также иметь безупречную деловую репутацию.
Однако после отказа от участия Марты Борщ многие посчитали, что условия конкурса нужно срочно прописать.
«Сейчас идет отработка самой процедуры конкурса и требований к кандидатам. Я думаю, что мы сначала примем это», - поделился планами с «Апострофом» Виктор Чумак.
«Я считаю, что нужно прописать этот конкурс и на законодательном уровне его утвердить», - поддержал его другой внефракционный нардеп и член комитета Борислав Береза
Кроме того, парламентариев смущает процедура собеседования для кандидатов.
«Собеседования были с предыдущими конкурсантами. Но большую часть времени Соболев рассказывал, что он очень гордится, что они (иностранные претенденты, - «Апостроф») к нам приехали. И времени на вопросы к ним не оставалось. В итоге их выдвигали в зал, чтобы там уже все разбирались, как голосовать», - рассказал Мельничук «Апострофу». Вместо этого нардеп предложил проводить закрытые заседания в комитете для общения с кандидатами, а затем отправить их на заседания фракций, чтобы каждый депутат смог задать вопросы.
Помимо этого, не решен вопрос финансового обеспечения работы аудитора. По закону данная должность не оплачивается. Но в случае избрания иностранного кандидата ему необходимо организовать перевод всех необходимых документов. Эти нюансы в законе не прописаны.
«Я бы хотел услышать, во сколько они нам обойдутся, тем более если это будет не украинский аудитор. Я не понимаю, как он должен вычитывать уголовные дела, сколько на это потратится времени, как он будет общаться с детективами, если не понимает украинский язык, особенно читать юридические документы. С нашим законодательством он также может быть не знаком, поэтому, вероятнее всего, запросит перевод всех документов, на что нужны деньги», - продолжает нардеп от БПП.
Члены комитета разделились во мнениях: одни считают, что проще было бы найти профессионального и честного аудитора в Украине, другие настаивают на том, что действительно независимым может только иностранец.
«Когда я общался с эстонскими коллегами, они сказали: слушайте Европу, учитесь и перенимайте опыт, но запомните – вместо вас самих вашу работу никто не сделает. Привыкайте к тому, чтобы на главные посты шли не иностранцы, а ваши сограждане». Я склонен им верить, поэтому выступаю за отечественного аудитора», - признался Береза.
«Лучше, чтобы аудитором был иностранец, чтобы он не попадал под влияние олигархических структур», - не согласился Чумак.
Несмотря на отсутствие единогласия, в комитете уверены, что в этом году им удастся выбрать аудитора. После парламента своего члена комиссии контроля за деятельностью НАБУ представит Петр Порошенко. В Администрации президента «Апострофу» подтвердили, что у Банковой уже есть своей человек на примете. Но его личность не раскрывают.
- Информация о материале
«На початку війни був сформований образ воїна як опори нації, але зараз ветеранів бояться приймати на роботу». Як працює Центр допомоги захисникам України AxioS
Звичайний офіс у центрі Києва на Трьохсвятительській. Тут розташований Центр практичної допомоги захисникам України AxioS. Унікальність Центру в тому, що він є одним із перших недержавних надавачів послуг зі сприяння зайнятості, підвищення кваліфікації, правової та психологічної підтримки усім, хто пройшов через війну на сході України.
Влітку Цензор.НЕТ розповідав історії ветеранів та волонтерів, які фактично отримали другий шанс завдяки AxioS. Сьогодні його працівники розказали, що розробили дієву модель з надання допомоги й підтримки захисникам України й готові безкоштовно передати її всім охочим шляхом соціальної франшизи. При цьому тут підкреслюють, що AxioS є аполітичною організацією, тож намагаються обирати для співпраці аполітичні громадські організації та державні органи.
Центр діє з жовтня 2016 року і функціонує завдяки єдиному меценату - бізнесмену Андрію Мацолі. В AxioS працюють близько 20 спеціалістів. Половина з них - учасники бойових дій, волонтери чи члени їхніх родин. Це дозволяє, як стверджують тут, досягнути максимального балансу в розумінні того, що довелося пережити воїнам та як адаптовувати їх до мирного життя.
На сьогодні AxioS ставить перед собою кілька завдань: допомога у працевлаштуванні, підвищення кваліфікації, психологічна підтримка, первинна юридична допомога, просвітницька робота та консультації організацій, що хочуть діяти за такою ж моделлю, що й AxioS.
До Центру звернулися вже понад тисячу людей. Быльш ніж 600 осіб отримали психологічну допомогу, 280 осіб – допомогу в працевлаштуванні. Близько 700 була надана безкоштовна юридична консультація.
Універсальність: від бійця до волонтера
Оскільки AxioS базується у Києві, то й роботу зосереджує переважно на людях зі столиці та області. Але переконують, що не відмовляють нікому. Директор Центру Андрій Зинич пояснює, що вже з перших днів роботи було зрозуміло, що обмежитися лише учасниками АТО не вийде:
«У назві нашого Центру заначено, що ми допомагаємо захисникам України. А такими ми вважаємо не лише воїнів, але й волонтерів, військових журналістів і громадських діячів. Тобто, всіх, хто своїми діями допомагав безпосередньому захисту України. Наприклад, волонтери, які безперервно три роки їздять на передову, часто втрачали роботу, потребують психологічної розрядки».
«Раніше не було платформи, яка об'єднувала б усі базові послуги для ветеранів: психологічну реабілітацію, працевлаштування, юридичну підтримку. Була «Юридична сотня», інші цільові ініціативи, але такої структури, що об'єднувала б усе в єдиний центр з діючим алгоритмом, не було. І, за нашими даними, наразі в Україні ми єдині, хто зміг об'єднати ці базові послуги в єдину платформу», - розповідає заступник директора Центру Андрій Світ.
І додає, що не хоче «хаяти» держструктури, але бачить корінь проблеми в тому, що досі немає сформованої бази даних тих, хто потребує підтримки. «Ветерани – особлива категорія, під яку має бути налаштований державний апарат. Тобто ціла гілка чиновників має займатися їхніми потребами. Офіційно в нас статус учасника бойових дій отримали понад 300 тисяч українців. Але реально війна торкнулася і їхніх родин. Тому цю цифру треба множити щонайменше на три. І вийде, що через війну пройшов мільйон українців. Оскільки коректного обліку постраждалих не ведуть, то що ми можемо говорити про їхню соціалізацію?» - запитує Світ.
Психологічна підтримка: часто бійці не знаходять підтримки в родині
Андрій Зинич зазначив, що в деяких сферах коло клієнтів може бути значно розширене. Зокрема, коли необхідна глибока психологічна реабілітація.
«Ми виходимо з того, що психологічна підтримка необхідна не лише захисникам, але й їхньому близькому оточенню – насамперед, сім'ям. Нині маємо дуже невтішну статистику з розлучень у сім'ях воїнів. Пояснення є – для воїна повернення до мирного життя є стресом. Вони об'єднуються в певні закриті групи, де їх розуміють. А от саме з родиною, на жаль, часто не вдається відновити контакт».
Директор наголошує, що фахівці AxioS розробили свою програму реабілітації, базуючись на тому досвіді реабілітації, який здобули за перші два роки війни. І додає, що роблять це через те, що у реабілітації за державною програмою досі немає ефективного алгоритму роботи. Тож в AxioS намагаються «копати дуже глибоко», щоб був відчутний позитивний результат.
«Наші психологи не дають консультації для галочки. Часом людина ходить до спеціаліста дуже довго. І робить це не тому, що звикла, а тому, що сам психолог відчуває, що людина «недопрацьована». Дуже часто психологам доводиться працювати з тими проблемами, які виникли в людини ще до війни, а бойові дії їх лише поглибили», - підкреслив директор Центру.
Сергій Дрозд, прес-секретар AxioS, що сам пройшов війну, воювавши в батальйоні «Айдар», вважає, що найкраще допомогти ветерану з вирішенням психологічних проблем може такий самий ветеран.
«Ми вивчали досвід США та Ізраїлю. Там через іракську та афганську кампанії пройшли понад мільйон осіб. У них чітко діяла швидка ротація – не більше трьох місяців або до першого поранення. Це робили для того, щоб людина не википала мозком, бачачи довго весь жах війни. Більше того, там не було такого, як у нас, коли непідготовлену людину кидають у бій. Військових готують до того, що вони в бою можуть фізично постраждати. А після демобілізації воїна тримають на так званому карантині, щоб він заспокоївся», - він пояснює методологію.
Працевлаштування: найбільше клопоту з роботодавцями
Говорячи про програму профпідготовки, Андрій Світ використовує вислів, що дедалі частіше лунає сьогодні: «Не можна «колисати» захисників. Треба надати максимально правильну допомогу і повну інформацію, але стимулювати їх бути активними. Ми даємо ветеранам вудку, а не рибу».
На сьогодні завдяки AxioS роботу знайшли 280 людей, це близько 27% усіх, хто звернувся до Центру. Окрім того, тут діє програма для ветеранів, що прагнуть працювати в галузі інформаційних технологій, - »Знайди себе в IT». Також є курси з вивчення англійської та української мови – speaking club.
27% - це багато чи мало? Прошу Зинича оцінити такий показник. «Це чималий відсоток, який свідчить про нашу продуктивність, - зазначає він. – Особливо, якщо порівняти цей показник з результатами державних центрів зайнятості, які свою статистику навіть не оприлюднюють. Серед наших працевлаштованих – переважно люди з робітничими професіями. І це зовсім не тому, що йдемо легким шляхом, а тому, що працюємо з клієнтами чесно. Наша мета – тверезо оцінити можливості людини. Якщо до війни вона була водієм, а приходить з бажанням стати айтішником, то за всієї охоти клієнта ми не зможемо цього зробити, бо він не має необхідної бази. Однак, ми в будь-якому випадку протестуємо людину. Але якщо вона хоче покращити існуючі професійні навички, наприклад, водій хоче здати на права вищої категорії, з цим проблем не виникне. Приміром, ми допомогли одному клієнту-водієві отримати категорію Е (далекобійника), щоб він мав змогу знайти роботу, зокрема кермувати фурмами, що їздять до Європи».
Не менше сил та уваги потребує налагодження партнерських стосунків з роботодавцями.
«У процесі роботи ми поділили роботодавців на два типи. Перший – ті, хто готові брати на роботу ветеранів, але мають певні побоювання. До стимулювання таких компаній мала б підключатися держава. На початку війни був сформований образ захисника як надії та опори нації, але потім цей образ знівелювався, тому зараз є острах з боку роботодавців. Нас питають: «От я зараз його візьму, а він порушуватиме дисципліну і буде некерованим?» Наша мета: пояснити роботодавцям, що це нормальні люди й хороші працівники. Ті навики, що вони отримали на війні, роблять з них професіоналів. Наприклад, якщо на війні захисник був механіком і підсобними засобами прекрасно ремонтував техніку, то в мирних умовах та з повним набором необхідних засобів він буде просто незамінним працівником, - пояснив Андрій Світ. – Другий тип роботодавців – ті, хто категорично проти працевлаштування ветеранів. Щоб побороти стереотипні негативні уявлення, ми ведемо активну просвітницьку кампанію. Запустили соціальну рекламу «Працевлаштуй ветерана».
Сергій Дрозд підкреслює: «Стереотипні уявлення все глибше укорінюються в головах людей та обростають міфами. У мене була ситуація: на одній зі співбесід менеджер з працевлаштування сказала: «У вас чудове резюме, нас все влаштовує. Але маємо питання: як ви реагуєте на критику?» Я пояснив, що нормально реагую на конструктивну критику. До цього привчають ще в університеті. Вона далі веде: «А якщо начальник кричить або лається матом? Така в нього манера спілкування. Чи не кинете в нього гранату, чи не почнете битися?» Ну що тут скажеш?»
Щоб дати раду необґрунтованим побоюванням, в AxioS з кандидатом, перш ніж запропонувати його працедавцю, працюють спеціалісти: психологи-профорієнтологи та спеціалісти з працевлаштування. Для роботодавця AxioS виступає гарантом надійності кандидата на працевлаштування.
Андрій Світ наголошує: «Ми маємо проводити просвітницьку роботу серед бізнесу. В державних структурах система в основному закам'яніла, тому з ними неймовірно важко реалізовувати проекти».
Фінансування і соціальна франшиза
Центр фінансується з одного джерела – коштом мецената Андрія Мацоли. Річний бюджет становить кілька мільйонів гривень.
За словами Андрія Зинича, наявність одного соціально відповідального мецената дозволяє не витрачати час на пошуки коштів, а швидко й ефективно робити свою роботу.
«Ми безкоштовно готові передати наші напрацювання організаціям, які займаються подібною діяльністю, - розповідає він. - Маємо вже розроблені алгоритми того, як повинен працювати такий центр: яка кількість людей, методики, підходи тощо. Ми проїхалися регіонами і виявили проблеми, з якими стикаються люди при створенні подібних центрів. Перше – це брак фінансування. Ми рекомендуємо подаватися на гранти, домагатися фінансування за рахунок місцевого бюджету, або шукати виходи на бізнес. Він, до речі, може стати міцною опорою в цьому питанні. Вписати соціальний проект у місцевий бюджет дуже складно. Та й місцева влада хоче, щоб її публічно хвалили за підтримку. Ми ж не зобов'язані цього робити і не робимо.
Друга проблема – важко знайти людей, котрі готові взяти на себе відповідальність за створення, функціонування та розвиток подібних центрів. Та є й позитивні кейси: одна з громадських організацій Миколаєва вже взялася за онову роботи алгоритм AxioS, виграла грант. Скоро розпочне свою роботу».
Історії успіху
Михайло Мартищук. Воював у складі 12-го батальйону територіальної оборони міста Києва. Ніс службу на Луганщині. Був двічі поранений. Нині - керівник HR-відділу Центру AxioS.
Михайло залишив роботу у міжнародній компанії і пішов добровольцем навесні 2014 року. Каже: після повернення знайшов себе у справі допомоги побратимам, які пережили те, що й він.
«Перше поранення отримав через 4 дні після приїзду в пункт Оріхово Луганської обл. Тоді зав'язався бій на блокпості, я отримав контузію і кульове. Полікувався днів 10 на місці й повернувся до захисту країни. Другу контузію я отримав у липні 2014-го під Щастям, на Веселій горі.
На війні у мене відбулося величезне переосмислення цінності життя! Я вже не маю страху перед труднощами і змінами.
Після демобілізації став на облік у Центр зайнятості, але потім знайшов себе у Спілці ветеранів АТО Шевченківського району. Там займав посаду заступника керівника з соціальної роботи. Паралельно працював у соціальній службі фахівцем по роботі з пораненими. Спілкувався з такими ж хлопцями, як сам, сім'ями загиблих учасників бойових дій.
Коли потрапив до Центру AxioS, жодних бар’єрів у роботі не відчував. Моя робота дуже цікава і відповідальна, бо допомагаю людям повертатися до життя після війни. Моє завдання – запалити вогонь в очах».
Руслана Дяченко, вдова воїна 12-го батальйону тероборони Олега Дяченка. Боєць загинув у березні 2015 року.
«Були похорони, Співчуття. Гучні промови. Довга хода на цвинтар… Та прийшов момент, коли усвідомила, що потрібно боротися за тих, хто залишився жити, і за себе зокрема. Я мама. І не наповнивши серце теплом знову, не зможу виростити дитину. То був мій відправний пункт до повернення до життя в нових умовах.
Далі відбувалося все досить несподівано. Якось я побачила оголошення про безкоштовний speaking club в Центрі AxioS. Вирішила сходити туди й подивитися що там і як. Виявляється, окрім освітніх курсів, вони ще надають послуги із працевлаштування. Це саме те, що мені було потрібно. Справа в тому, що я 25 років пропрацювала у пароплавстві у фірмі, що влаштовувала тури для іноземців. Там я виросла з інструктора до директора. Але чотири роки тому компанія припинила існування. За цей час у туристичному бізнесі відбулося багато змін. Тож потрібно було надолужувати втрачене. Спеціалісти з AXIOS влаштували мене на курси менеджера з туризму. Зараз я активний студент. А по середах ходжу на speaking club у Центр. Паралельно ще навчаюся в школі англійської мови. Планую навчання в Школі туризму. Життя вирує. І ним керую я.
Кожному, хто втратив рідних на війні, варто пам’ятати: такими, як були, ми вже не будемо ніколи, та маємо можливість стати кращими».
Євген (Ярило), військовий волонтер, співзасновник Der Igel tattoo studio.
«Коли почалися події 2014 року, мій світогляд був пацифістський. Та розумів, що певний час вимагає певних дій. Тож став підтягувати фізичний стан. Ходив на військові вишколи, курси тактичної медицини. Був волонтером. Доля звела мене з Володимиром Кочетковим-Сукачем, який організував волонтерське об’єднання «Аеророзвідка». Його мета припала мені до душі, тому доєднався до нього. В січні 2015 року поїхав на фронт та активно брав участь у фронтовій діяльності. Починали із сектору Б – Донецький напрямок. Потім працювали на Маріуполі. Після цього повернувся як польовий командир під Донецьк у Карлівку. Останню базу зробили під Луганськом.
Після повернення довелося вирішувати чимало питань. Та руки не опускав, бо під лежачий камінь вода не тече. По життю я оптиміст. Спочатку активно допомагав побратимам, відсилаючи їх до психологів. Та з часом допомога знадобилася й мені. Пішов до знайомих психологів з Міністерства оборони. А вони порадили звернутися до Центру AxioS. Так і зробив. Після спілкування з їхнім психологом зрозумів, що не все так зле - чимало я сам попросту надумав. А ще тут отримав допомогу юриста та моральну підтримку. Це дуже збадьорило.
Було велике бажання змінитися й рухатися далі. Хотілося працювати не заради грошей, а робити улюблену справу. Раніше я завжди керував, об’єднував, запускав процеси. Тепер прагнув щось робити руками.
У Києві на тату-фестивалі зустрів двоюрідного брата з Донеччини. Раніше він був шахтарем, а тепер – майстер з татуювання. Робить неймовірні тату й надзвичайно швидко. Запропонував йому відкрити тату-студію «повного циклу»: він буде бити тату, а я видаляти. Роботи з видалення поки на рівні ідеї, оскільки апарат, що робить це, коштує дорого. Але я активно працюю над тим, щоб він з’явився у нашій студії. Зараз у нашій студії ще працює атовець майстер татуажу, який теж пройшов курси в AxioS.
Ми стартували в серпні 2017 року. Робимо все, щоб якість послуг була на найвищому рівні. Щоб наші клієнти почувалися безпечно та комфортно. Для ветеранів діє спеціальна ціна. Для волонтерів та тих, хто робитиме державну символіку, теж буде знижка. Вже встигли провести «Тризуб тату-вікенд». Поїхали до друзів-стоматологів із «Тризуб-Дентал«, які працюють на фронті й лікують хлопцям зуби. Планували чотири дні бити воїнам тризуби, та на третій день вже скінчилися фарби й голки. Встигли зробити 13 гарних робіт.
Сьогодні є багато можливостей для тих, хто мріє про власну справу. Лише потрібно шукати – звертатися до центрів соціального забезпечення, організацій, що допомагають ветеранам тощо. Це теж важливий крок до успіху».
Роман (Агент). Кадровий військовий, який заснував проект, що шиє високотехнологічну військову форму та виготовляє тактичні турнікети. Інтерес до їхньої продукції є за кордоном. Він став тисячним клієнтом Центру AxioS.
«Закінчив Харківський Університет Повітряних сил. Отримав технічну та вищу військову освіту. Служив у Повітряних силах на офіцерських посадах у Вінницькому гарнізоні. Перспектив у військовій кар’єрі не бачив, тому після закінчення контракту продовжувати його не став. Багато займався самоосвітою. Вступив до ІТ-Академії. Певний час займався WEB-програмуванням, написав низку додатків для Android.
Події 2013-2014 повернули мене до військової справи. Цей важкий період став потужним катарсисом, який змінив мої цінності і уявлення про життя. Я став одним із офіцерів, що створили добровольчий батальйон Особливого призначення «Київ-2». На Донбасі працював у літню кампанію 2014-го – в районі Дебальцево. Після цієї ротації мав серйозні проблеми зі спиною, тож мусив звільнитися.
Тож ми відкрили особистий технологічний фронт. Головна мета - збільшити переваги наших бійців. Я хотів, щоб поверталося більше наших хлопців, живих і здорових з війни. Вирішив виготовляти обладнання та пристосування для військової зброї, які дозволили б модернізувати її. Тоді на ринку України були дорогі імпортні зразки. Перші власні зразки виробляв у невеличкій майстерні в Києві. Паралельно займався інструкторською діяльністю з тактичної підготовки.
Два роки тому моя команда запустила розробку і виробництво високофункціональної військової форми з інтегрованими турнікетами. До мене приєднався мій друг, з яким ми вчилися в Університеті повітряних сил. Він тісно спілкувався з вінницькою волонтерською тусовкою. А їм саме меценат передав 50 метрів тканини на сітки. Дівчатам стало шкода рвати її на шматки. Тож запросили мене як консультанта, щоб порадив що б таке цікаве зробити з неї для військових підрозділів. Так і народилася команда і почала втілюватися ідея високофункціональної форми. Коли ми робимо речі, яких немає у світі, вони стають символом віри та довіри до України. Наприклад, таким символом є форма із тканини SuperFabric.
Півтора року тому ми запустили розробку тактичних турнікетів «УДАВ». Це авторська технологія, на яку маємо патент. Загалом же у нас 8 патентів. Ця розробка увійшла в десятку кращих інженерних розробок України на Vernadsky Challenge 2017. Зараз наш турнікет досліджується та використовується як парамедичний виріб, але ми плануємо зареєструвати його як виріб медичного призначення.
До AxioS я потрапив у кінці минулого року. Особисте підвищення кваліфікації - курси вивчення англійської мови. Оскільки я розвиваю свої проекти, то мені запропонували послуги бізнес-інкубатора. За фахом я військовий інженер, але мені бракувало інформації з ведення підприємницької діяльності. Саме в цьому і допомагає AxioS. Юридичні та маркетингові консультації, питання брендингу, робота з командою, планування розвитку і ще можна продовжувати. Це дуже круто для молодого стартапу.
Для виходу на міжнародний ринок потрібно підтягнути англійську, отримати міжнародні сертифікати. Навчання у British Council (Британська Рада) досить дороге. Було несподіванкою, але з таким підвищенням кваліфікації також допоміг Центр AxioS. Колективний досвід команди AxioS - це невичерпна криничка знань».
- Информация о материале
Право на захист. Що криється за конфліктом Авакова і судів
20 лютого в Україні сталася безпрецедентна подія, яка увійде в історію. Близько 14 години вівторка під стінами Шевченківського суду Києва відбувся страйк поліцейських.
Ініціатори акції вагалися, чи не викличе їхній протест у день пам'яті жертв розстрілів на Майдані негативну реакцію в суспільстві, і думали його скасувати. Однак в обід близько сотні бійців полку поліції особливого призначення таки вишикувалися перед судом. У формі, але без зброї. Правоохоронці встали до будівлі спиною, поспілкувалися з журналістами та пішли.
«Вони вирішили, що мають право. Там усередині колективу киплять емоції, і хай краще вони випустять їх так, ніж інакше», – пояснив УП один з організаторів акції.
Закон не дозволяє силовикам брати участь у протестах. Сама акція пройшла без жодних гасел, плакатів чи скандувань. Крім того – втислася в обідню перерву.
«За законом поліцейському заборонено страйкувати – це правда. А в обідню перерву висловити свою позицію – не заборонено. Це була їхня спонтанна акція, яку вони самі влаштували як колеги пораненого бійця. Провели спонтанно, швидко, у нормальний, цивілізований європейський спосіб. У свою обідню перерву», – доводив право силовиків на протест речник МВС Артем Шевченко.
Нехай акція бійців під судом тривала всього кілька хвилин, але сам факт її проведення – це щось досі нечуване.
Вона стала єдино можливим «випуском пару» для керівництва МВС, яке будь-яким чином намагається вирішити конфлікт із судами.
Від ранку понеділка, коли глава МВС Арсен Аваков вперше заявив, що може забрати своїх бійців із судів, не минуло і двох діб. За цей час рівень напруги між поліцейськими і суддями злетів до небаченого рівня.
«Українська правда» розібралася, з чим пов'язане стрімке погіршення відносин МВС та судів.
Гнів Авакова
Почалося все на скандальному засіданні Солом'янського суду. У минулий четвер, 15 лютого, обрання запобіжного заходу одеському меру Геннадію Труханову переросло в бійки «тітушок», «нацдружинників», колишніх добровольців та нацгвардійців.
Апогеєм напруги стали масові сутички поліцейських та противників Труханова. Серед загального гамору колишній доброволець «Донбасу» Олександр «Брест» Федорченко вистрелив із нагородного пістолета і поранив працівника МВС.
«Брест» – народний герой України, який пройшов Іловайський котел, підбив два ворожих танки та два БМП. Коли його під судом почали бити спецпризначенці, він дістав нагородний пістолет та двічі вистрелив в асфальт», – написав тоді депутат Єгор Соболєв.
Стрільця одразу затримали, але вже в суботу, 17 лютого, суддя Шевченківського суду Вікторія Світлицька випустила Федорченка на поруки депутатів. Як і Труханова двома днями раніше.
Захисники стрільця запевняли, що він стріляв не в працівника МВС, а в асфальт. Поліцейський начебто став ненавмисною жертвою. Правда, для чого взагалі Федорченко приніс із собою на «мирну» акцію вогнепальну зброю, хай і подаровану Аваковим, захисники добровольця воліють не говорити.
Після звільнення Федорченка, не витримали нерви у глави МВС. З самого ранку понеділка Арсен Аваков вийшов з дуже різкою критикою такого рішення Шевченківського суду.
«Зранку звернувся до прем'єр-міністра з проханням скликання позачергового засідання Кабміну. Я не бачу, як у таких умовах поліцейські і гвардійські сили можуть виконувати невластиву для себе функцію охорони судів», – написав Аваков.
Для більшої переконливості нацгвардійці, які охороняли Шевченківський суд, пішли на дуже довгу ротацію начебто через грип, залишивши суддів без охорони на кілька годин.
Ультимативна заява міністра викликала чималий переполох у верхівці судової влади. І це не дивно.
Судді вже не перший рік є «лідерами» рейтингів недовіри українців: їм не вірять фактично 9 з 10 громадян. За таких умов навіть сама ідея про відсутність охорони для українських судів звучить загрозливо.
Як вдалося з'ясувати УП, публічному наступу Авакова передували серйозні непублічні переговори.
«Аваков у неділю говорив і з Бенедисюком (голова Вищої ради правосуддя – УП), і з Холоднюком (глава Судової адміністрації – УП). Він у них питав, що це вони творять? Ті сказали, що суддя молода, не розібралась у ситуації, і обіцяли все виправити. Але ніхто нічого виправляти не планував», – розповів УП співрозмовник з оточення глави МВС.
«Навпаки, вони зібрали в понеділок свою Вищу раду правосуддя і заявили, що на них тиснуть копи. Повні мудаки», – додав він.
19 лютого судові функціонери вирішили «не здаватися». Після переходу конфлікту в публічну площину екстрено зібралася Вища рада правосуддя. Її заява була не менш різкою, ніж у глави МВС.
«Вимоги до Вищої ради правосуддя та Апеляційного суду винести певне судове рішення є втручанням і тиском на судову владу. Такі випадки втручання в роботу судів не є поодинокими», – заявили у ВРП.
Крім того, вони вимагали негайно відновити охорону судів. Правда, в МВС запевнили, що ніхто її і не знімав.
У всій цій публічній перепалці міністра і суддів залишалося незрозумілим, чому саме Аваков так гостро реагує на ситуацію з Федорченком.
«Логіка Авакова дуже проста: не можна стріляти в поліцейських. Бо якщо можна вистрелити в поліцейського, і нічого за це не буде, то у вас, журналістів, стрілятимуть не задумуючись. Аваков просто не має іншого шляху, ніж привертати до цього максимальну увагу і вимагати покарання. Бо хтось мусить захищати тих, хто захищає країну», – пояснили УП в керівництві МВС.
Турбота Авакова про підлеглих має кілька причин. По-перше, міністр зацікавлений у тому, щоб його люди відчували підтримку згори. Це ледь не єдина гарантія того, що накази керівництва буде кому виконувати.
По-друге, Аваков керує силовиками, але й сам залежний від них. Він зумів отримати колосальний політичний вплив у країні якраз за рахунок контролю над МВС та Нацгвардією. Для збереження контрольованості цих структур Арсен Борисович мусить демонструвати, що здатен захищати «своїх».
Тим паче в ситуації, коли по його людях стріляють на роботі, яку вони не мали виконувати. Адже захищати суди – не робота Нацгвардії. Це мусить робити Служба судової охорони, створення якої вже кілька років саботується Судовою адміністрацією.
Під крилом «Грифона»
Охорона судів останнім часом – і справді питання далеко не другорядне. Протягом лише півроку в українських судах трапилось одразу кілька гучних епізодів, які змушують задуматися над підвищенням безпеки судів більш серйозно.
Чого варті лише погром, влаштований у Святошинському суді Києва прихильниками Миколи Коханівського та трагедія в Нікополі на Дніпропетровщині, коли батько постраждалого витягнув дві гранати і підірвав їх прямо в місцевому суді.
А після того, як під Солом’янським судом чоловік з сокирою «за Труханова» покромсав машини, що стояли поряд, про відчуття безпеки судді навряд чи можуть говорити всерйоз.
До осені 2014 року охороною судів займався спецпідрозділ міліції МВС «Грифон», однак після реформування «Грифон» разом з «Беркутом» і «Коброю» було ліквідовано, а замість них створено спецпідрозділ КОРД.
2015 року почали говорити про створення окремої Служби судової охорони (ССО), яку мали передати зі структури МВС у підпорядкування судовій адміністрації.
Однак створення ССО затягнулося, і, як не дивно, не через відсутність фінансування. За словами співрозмовників УП в уряді, кожного року з часів прем’єрства Яценюка кошти передбачалися, але так і не використовувалися.
Востаннє говорили, що служба запуститься з 1 січня 2018 року. Офіційна причина заминки – пошук керівника.
Ще навесні 2017 року керівником новоствореної ССО став Юрій Марченко, але до виконання своїх обов’язків він так і не приступив. Голова Державної судової адміністрації (ДСАУ) Зеновій Холоднюк у грудні пояснював ситуацію «етичними причинами». Утім, ні з’ясувати, що малося на увазі під цим формулюванням, ні отримати інформацію про самого Марченка УП не вдалося.
«Українська правда» звернулася за коментарями до Державної судової адміністрації (ДСАУ) та до її голови Зеновія Холоднюка, щоб прояснити ситуацію, але наразі відповіді не отримала.
За неофіційними даними, які вдалося добути УП, справжня причина заминки зі створенням ССО є зовсім іншою. Судова адміністрація не хоче призначати керівника, не погодивши його з Банковою. Але АП, як завжди, не квапиться погоджувати будь-якого кандидата.
Питання зі створенням ССО могло б тягнутися й надалі, якби не згадана трагедія в Нікопольському суді. Цей інцидент відверто налякав представників Феміди, а голова Ради суддів, суддя Верховного Суду Валентина Симоненко закликала органи влади негайно вирішити питання з охороною судів.
У грудні 2017-го, з запізненням на два роки, Вища рада правосуддя за поданням ДСАУ затвердила погоджене з МВС положення про ССО.
Наразі у ДСАУ запевняють, що нова ССО точно запрацює вже цього року, оскільки вже є зареєстрованою як юридична особа, забезпечено фінансування в розмірі близько 1 мільярда гривень, та активно триває відбір претендентів на посаду начальника.
Видається, що своїм демаршем міністр внутрішніх справ Арсен Аваков вирішив пришвидшити проходження формальних процедур для переходу судів на самозабезпечення.
Бажання міністра добитися для своїх підлеглих справедливого ставлення з боку суду абсолютно зрозуміле. Так само, як прагнення громадян мати право на справедливе ставлення до себе. Як з боку суду, так і від тих самих правоохоронців.
Коли суд випускає на депутатські поруки Труханова, «група підтримки» якого відверто, прямо в залі правосуддя знущається над активістами, чи варто дивуватися, що інший суд обирає таку саму міру запобіжного заходу щодо активіста, який прийшов під суд добиватися справедливості?
Звісно, зіставляти злочини Труханова й активіста, що вчинив стрілянину, некоректно. Але реакція на будь-яку несправедливість має бути однаковою. Будь то активіст, правоохоронець, суддя чи міністр. За законом.
Бо підміна закону своїм баченням істинної справедливості може призвести до непередбачуваних наслідків. Для всіх.
- Информация о материале
«Я — убийца?», или О праве на смерть без боли
Поздним вечером она сидела в машине и рассказывала подруге о последнем дне Марины. Потому что носить в себе это было невозможно.
Когда она обещала мужу Марины пройти с ними весь путь до конца, она не представляла, что вместится в это обещание. Интеллигентная пара, приехавшая из зоны военных действий, и так с большим трудом приживалась в новом городе. Поэтому известие, что у жены обнаружена онкология, разрушила и без того хрупкую надежду на новую жизнь. Можно было просто опустить руки и начинать готовиться к смерти. Можно было попытаться бороться хотя бы за небольшой промежуток жизни. Но жизни, а не ожидания смерти. Вот в это время как раз они и познакомились. Марина с мужем и Настя — волонтер, занимающаяся непопулярным направлением «взрослая онкология». Для Насти самым важным было, чтобы они поверили: они не одни. Что есть кто-то, для кого жизнь Марины — такая же сверхценность, как и для ее мужа. «Я буду с вами. Столько, сколько будет нужно. Не бойтесь. Мы справимся. Я обещаю».
Нет, они не поверили ей сразу. Потому что невозможно поверить в то, что посторонний человек готов стать членом твоей семьи и забрать у тебя столько боли, сколько ты готов отдать. Но через год уже казалось, что они были друг у друга всегда. Этот год не был легким. Но он был жизнью. Полноценной, жадной, насыщенной. Такой жизнью может жить только тот, кто точно знает, что времени у него не осталось.
А потом наступил момент, когда нужно было выбирать. Выбирать, где и как провести последнюю неделю. Где и как сделать последний вдох. Ее можно было оставить в больнице и позволить умереть, глядя в белый потолок реанимации. Можно было перевезти в хоспис и позволить уйти в относительном комфорте и без боли на казенной кровати. Можно было забрать домой.
Они выбрали последнее. В том числе и потому, что Настя привычно повторяла, как мантру: «Не бойтесь, я вас не брошу. Все будет хорошо». За сутки она развернула в их крошечном жилье вполне пристойный домашний хоспис. Со всеми необходимыми аппаратами и набором всех лекарств, которые могли понадобиться. Отдельно, на верхней полке шкафа, лежали две ампулы. Они с мужем Марины обсудили этот вопрос еще в больнице, перед тем, как ее забирать. Они оба понимали, что может наступить момент, когда перестанут помогать морфины, а организм по какой-то, лишь ему известной причине, все еще будет цепляться за остатки жизни. И им придется либо беспомощно смотреть, как она бьется в агонии, либо перешагнуть черту, которая сделает их убийцами.
Пять дней дома, которые Марине подарила на прощание Жизнь, были самыми сумасшедшими и счастливыми из всего этого года. И в них не было ожидания смерти. Хотя с того момента, как Настя переехала к ним жить, все понимали, что начался обратный отсчет до креста на кладбище. Пять дней. И одна ночь. Последняя. Когда Марины уже не было тут. Было только измученное болью и болезнью тело, оглушенное морфином и вздрагивающее от попыток впустить воздух в легкие. Ночь ожидания последнего вздоха. Последнего удара сердца. Потому что больше ждать было нечего.
Перед самым рассветом Марина, не приходя в сознание, начала кричать. Беззвучно и страшно. Так, словно кто-то просто отключил звук, оставив одну картинку. Минуту. Другую. И после лошадиной дозы морфия тоже…
Вот тогда она достала с верхней полки ампулы и набрала шприц. Нет, у нее не было сомнений в том, что она делает. Она обещала помогать до конца. И просто держала слово. Отдать шприц мужу ей даже в голову не могло прийти. Он не должен был пройти еще и через это. Единственная иррациональная мысль, которая не давала покоя: «Зачем я смазываю место укола спиртом? Какое сейчас это имеет значение?».
Осознание пришло потом. Уже после того, как гроб опустили в могилу, и она смогла вернуться к себе домой.
— Понимаешь, я всегда была двумя руками «за» эвтаназию. Потому что это гуманно. Потому что не должен человек испытывать невыносимые муки. Он имеет право уйти достойно. Но я никогда не знала, что однажды мне придется сделать это самой. Я думала, что к этому готова. Ни черта я не готова. К этому невозможно быть готовой. Это убийство. Какими красивыми словами ты это ни назовешь. И мне с этим жить до конца жизни. Понимаешь? Я убила ее. Осознанно. В здравом уме и трезвой памяти. Не защищаясь. Не в состоянии аффекта. Не на войне. Дома, в ее кровати. Я знаю, что это было не мое решение. Я только помогла его осуществить. Но я это сделала своими руками…
Она сидела в машине и пыталась объяснить подруге, чем для нее были эти дни. И как ей далась эта ночь. Точно понимая: что бы она ни говорила, понять ее не сможет никто. А значит, не сможет сказать, насколько правильно она поступила…
На этот вопрос, наверное, вообще не существует правильного ответа. На весь огромный мир всего около десятка стран рискнули официально разрешить эвтаназию. Первыми были Нидерланды. В 2002 г. там легализировали эвтаназию, сопроводив рядом достаточно жестких условий. Пациент должен страдать от неизлечимого заболевания, мучиться от «непереносимой» боли и не иметь ни малейшего шанса на выздоровление. Он или она должны высказать свое желание умереть, находясь полностью в здравом уме, и продолжать настаивать на этом на протяжении определенного промежутка времени. Право принять решение уйти в Нидерландах дается даже детям с 12 лет. Считается, что в этом возрасте ребенок уже может принимать такие решения. Правда, с 12 до 16 лет ему потребуется еще и разрешение от родителей или официальных опекунов.
— Мама, пообещай мне, что я не буду мучиться. Пожалуйста.
Никите было лет десять, когда он впервые прочитал в Интернете о своем диагнозе. К 12 годам он знал все, что можно найти в открытом доступе в Сети. И прекрасно понимал, что дожить до совершеннолетия у него нет ни малейшего шанса. Оставалась призрачная надежда на то, что за отпущенные ему три-четыре года наука скакнет далеко вперед. Но он понимал и другое — изменения, происходящие в его теле не имеют обратного хода. Оно умирает медленно, но неотвратимо. И никто не знает, что откажет первым. Хорошо, если сердце. Тогда он просто умрет еще до приезда бригады скорой помощи и избежит незавидной участи оказаться в реанимации, подключенным к целой куче бесполезных приборов. Они не спасут его. Просто продлят срок, который ему придется провести запертым внутри беспомощного тела. И никто не может сказать точно, будет он испытывать боль или нет.
Именно мысль о боли была самой невыносимой. Он готов был примириться даже с тем, что в его жизни никогда не будет ни первого свидания, ни первого поцелуя, ни первых отношений. В его жизни вообще много чего никогда не будет. Он не поступит в институт. Не найдет работу. Не поедет в первый отпуск. А если уж совсем честно — вообще вряд ли куда-то поедет. Ему не придется решать вопрос, стоит ли идти в армию. Его одноклассники будут проводить первую встречу выпускников, когда он уже пару лет как будет лежать под землей. Это было обидно и несправедливо. Но не пугало. Пугало то, что последние недели или даже месяцы он будет мучиться от невыносимой боли. И, возможно, не сможет даже показать, что ему больно.
— Мама, пообещай…
Первый раз он заговорил об этом, когда ему было 13. Он вполне еще сносно себя чувствовал. Но и он, и мама хорошо знали, к чему все идет. Знали, но никогда не обсуждали до этого.
Родителям почти всегда кажется, что от детей можно и нужно скрывать правду об их неминуемой смерти. И они редко догадываются, что дети и без них все прекрасно понимают. И молчат только для того, чтобы не огорчать их, и так обессиленных, бессмысленной борьбой за ускользающую жизнь своего ребенка.
Первый разговор закончился слезами. Второй — тоже. Во время то ли третьего, то ли четвертого они орали друг на друга, срывая голоса. Она — что никогда не сможет его убить. Он — что тогда прыгнет с крыши, пока у него еще есть на это силы. И что раз уж он не может выбирать, как ему жить, то уж как умереть он имеет право решить. И что у него на целом свете нет никого, кроме нее, кто может ему помочь. И еще о том, что она не имеет права его предать. Она же не такая, как отец.
Ее сломало именно это. Сравнение с бывшим мужем, который испарился из их жизни сразу, как стал известен диагноз. Никита был еще маленьким, поэтому папе казалось, что ребенок не поймет, о чем он говорит на прощание маме. Он и не понял большую часть. Но хорошо услышал, что папа не так представлял свою жизнь. Что он хотел ходить с ним на футбол и ездить на рыбалку. И еще какие-то «хотел» и «думал». Никита тогда решил, что папа за что-то сильно на него сердится, и бросился просить прощения. А мама плакала, оттаскивала его от папы и сквозь рыдания повторяла только одно слово — «предатель».
Никто не знает, что произошло за закрытыми дверями их дома, когда пришел срок. Она была самой преданной мамой на свете. И до последнего дня оставалась его лучшим другом. На похоронах она беззвучно плакала. И все, что сказала над гробом во время прощания, — «Я не предала тебя». Стоящие рядом люди согласно кивали головами — она давным-давно могла положить его в больницу, а то и отдать в интернат, но вместо этого до последнего дня ухаживала за ним дома. Что имела в виду она, не знает никто.
С его смерти прошло чуть больше года. Она сменила множество психологов. Проходила лечение у психиатра. Но так и не справилась. Она не хочет жить. Ей слишком больно. Но уйти из жизни у нее не хватает духа. И нет рядом никого, кому она может сказать: «Пообещай, что мне не будет больно».
Примерно тогда же, когда Никита доживал свои последние дни, на сайте президента Украины появилась петиция №22/039580-еп «Законодавче забезпечення права людини на смерть (евтаназія)». Из необходимых 25 тысяч петиция набрала всего 163 голоса. Что, в общем-то, неудивительно. Наше общество только выучило слово «паллиатив» и с трудом пытается разобраться в его сути. Для большинства из нас это все еще про смерть, а не про жизнь. Об ожидании конца, а не о праве прожить столько, сколько положено с достоинством и без боли. Мы с трудом признаем за людьми право на достойную жизнь. И уж точно не скоро рискнем говорить о праве на достойную смерть. Тем более на достойную смерть по собственному решению.
А это значит, что люди, которые рискнули взять на себя такую ответственность, не только обрекают себя на муки совести. Они ходят под вполне реальным уголовным сроком, потому что ст. 115 Уголовного кодекса Украины «Умышленное убийство» предусматривает наказание от 7 до 15 лет лишения свободы. Потому что убийство остается убийством. Пусть даже из гуманных соображений. По крайней мере до тех пор, пока законодательством не предусмотрена другая формулировка.
Поэтому Настя никогда не расскажет никому, кроме подруги, о тех двух ампулах, которыми она надеялась никогда не воспользоваться. Поэтому мама Никиты никогда не расскажет очередному психологу, что именно съедает ее душу, а упорно будет говорить о смерти единственного сына от неизлечимой болезни. Никто не скажет: «я это сделал» или «я планирую это сделать, если не будет другого выхода». Потому что это автоматически станет явкой с повинной.
Кстати, обе истории вполне можно считать фантазией автора. По той же причине.
- Информация о материале
Страница 102 из 2102
