Главная

Пекар Азарова почав процес узаконювання незаконних магазинів по торгівлі хлібом

Суд задовольнив позов фермерського господарства «Кегичівське» про визнання права власності на нежитлові будівлі-торгові павільйони, розташовані у місті Чугуєві та селищі Башкирівка Харківської області.

Таке рішення Господарський суд Харківської області прийняв в березні.

Всього в справі фігурувало шість торгових кіосків, які «Кегечівське» побудувало в серпні 2009 року. Виявилося, що під час будівництва павільйонів ФГ «Кегичівське» зробило фундамент, стіни, капітальний дах з перекриттям, пластикові вікна, двері, утеплила самі павільйони. Представник позивача заявив, що на даний час переміщення павільйону є неможливим без його знецінення та зміни його призначення, а також, що павільйони є саме нежитловими будівлями, а не малими архітектурними формами.

Суд погодився, що такі кіоски є нерухомим майном, а не малими архітектурними формами.

При цьому жодної позиції відповідача – виконкому Чугуївської міської ради у рішенні суду немає. Також немає й інформації щодо рішення місцевих депутатів про виділення земельних ділянок під цими спорудами.

У рішенні суду відсутні дані про суддю, яка задовольнила позов.

Засновником ФГ «Кегичівське» є позафракційний народний депутат Володимир Мисик, який на останніх виборах в Раду переміг в мажоритарному окрузі №172 в Харківській області. По цьому ж округу він ставав депутатом і в 2012 році, але тоді балотувався як кандидат від Партії регіонів, до фракції якої потім і вступив. Депутат голосував за «диктаторські закони» від 16 січня 2014 року.

Мисик також відомий як засновник ТОВ «Хлібокомбінат Кулиничі», яке в останні роки купило та побудувало хлібокомбінати в низці областей країни. Мисик створив торговельну мережу з сотень кіосків, які почала продавати хліб під ТМ «Куліничі».

Хлібний бізнес Мисика отримував підтримку минулої влади. Так, голова уряду Микола Азаров заявив в 2011 році, що виступає за створення регіональної мережі по Україні «Куліничі», а тодішній президент Віктор Янукович відвідавзбудований на Київщині завод. Після цього ТМ «Кулинині» почала агресивну компанію з завоювання покупців Києва та області, в тому числі, через масове встановленняторгових кіосків без дозвільної документації. ЗМІ з посиланням на учасників ринку хлібопродуктів пов’язували«Куліничі» з сином Азарова – Олексієм Азаровим.

Информация о материале

Опубликовано: 15 мая 2015

Кулеметник Станіслав Стовбан: «Коли сєпарський снайпер побачив у нас, поранених, гранати, навів на мене СВД, хотів добити»

Другий вибух словами не описати, бо я летів так, що в польоті перегнав стелю. Вона розкололася і по одній половині плити я скотився вниз, а друга половина мені на ноги з’їхала. Я не одразу зрозумів, що мені ноги придавило, больових відчуттів спочатку не було, просто кров з вух пішла, бо сильно контузило. А сєпарскі вбиті падали на нас з даху, - це колосальна кількість людей. Їх там багато назбиралося, бо вони трупи своїх загиблих звідти не забирали. Я був дуже вражений цим видовищем. З одного боку радів, а з другого боку – це просто жах.

Я родом з Калуша. Служив строкову службу у десантних військах. Дома навіть року після служби не побув, як почалася війна. Ніхто за мною з повісткою не бігав, не шукав. Подзвонив воєнком і сказав, якщо хочеш служити, є місце по твоїй спеціалізації в десантних військах, у 80-ій бригаді. Я сказав, що хочу. І тоді мені вже видали повістку на руки, дали 2 дні на прощання з родичами і все. Ось так я потрапив у 80-ту бригаду, третій батальйон на Яворівський полігон. Там було три місяці гарної підготовки від професійних інструкторів. А дякуючи волонтерам ми мали і форму, і екіпіровку.

У листопаді ми виїхали на схід, мою роту першочергово розкидали по периметру сіл, що навколо Донецька, тобто когось у Водяне, когось у Тоненьке і так далі. Частина попала у Піски, а 8 рота заїхала в аеропорт. Я був у 9-ій. Ми спочатку стояли у Водяному, охороняли, щоб з Донецька не проривалися. Максимум, що з нами траплялося - це мінометні обстріли. Роти по черзі змінювали одна одну. В аеропорт я потрапив, коли хлопці з 7-ої здійснювали останню мирну ротацію. Це коли російські військові обшукували наших. Друга частина 7-ої роти вже мала заїжджати з боєм. Людей їм не вистачало, і з нашої 9-ої, 20 чоловік добровільно поїхали з ними. Серед них був і я.

Виїхали ми в ніч з 12 на 13 січня. Нас затрамбували у МТЛБ, але їх каменем можна було пробити, бо броня була дуже легка. Ми доїхали без втрат, вийшли на першому посту в терміналі. А там - темно, слизько, свистить літає, гримить. Нас завели в штаб, без ліхтариків, навпомацки, бо світити не можна було. Там розповіли що до чого. Мене поставили на перший пост.

Їхні танки постійно виїжджали зі сторони Донецька і Спартака і обстрілювали наш термінал. Так декілька днів поспіль. Ми навіть звикли: танки гепають, штукатурка падає.

Сильний заміс почався 16 числа, коли впала стіна, від того, що вони лупашили. Ховатися не було де, і наші змушені були просто відійти у північний зал. Втрати були одразу, хлопчик з 93-ої бригади загинув від осколка в голову, наш Федя Місюра був поранений тяжко в груди. Його врятував медик Ігор Зінич, який потім сам загинув, а Федя зараз живий-здоровий. Сєпари з південного залу просочилися на верхні поверхи, а у підвалі вони вже були до цього. Я зрозумів, що зі старого терміналу є перехід у новий у підвальне приміщення, а його зверху штурмувати немає ніякого сенсу - це самогубство, бо нам нічого не видно, а вони нас бачать. Тому ми зробили завал на сходах, щоб вони не вилазили. У терміналі було два виходи: одна сходова клітка в центрі терміналу, інша - на першому посту. Сходи на першому посту ми теж завалили. Вороги один завал розбили і періодично пробували звідти вилізати, але ми туди пускали черги і постійно тримали сходи під контролем.

Коли стіна впала, почалися сильні штурми, хоча ми і ефективно відстрілювалися, але багато наших хлопців поранило. Одним з поранених був командир 7-ої роти Любенко, на терміналі він був керівним офіцером. В той момент приїхав наш начальник штаба майор Сергій Гурін. Нібито для підняття бойового духу. Бо ми по рації передавали, що нам потрібна допомога, щоб вибити їх згори. Але прислали начальника штаба, який там з нами трохи побув і поїхав, якраз перед вибухами.

В ніч з 16 на 17 хтось влучив у боєкомплект. Центральна перегородка у північному залі почала розвалюватися. В той же день 90-ий батальйон здійснював штурм будинку з Хрестом і монастиря, але в них нічого не вийшло. Танки на підтримку не приїхали. Тому вони пішли самі, але нарвалися на непрохідний протитанковий рів. Частина з тих хлопців відкотилася назад, частина полягла там на полі.

Після цього до нас прорвався Андрій Сєвєр. І йому від мене дуже величезне дякую. Коли ми лишилися фактично без офіцерів, він взяв на себе оборону і нас більш-менш організував; сказав, що нам треба укріплятися і будувати барикаду. Мене, Дімона Крижука, і ще одного хлопця посадили під стінку в три кулемета. І ми майже до півночі тримали всю оборону, поки хлопці будували барикади, пару чоловік нам заряджали стрічки для кулеметів. Діма тоді був поранений, йому осколок в руку залетів. Мене якось Бог милував. Зробили мінімальне укриття - і знову настала відносна тиша. Деколи нас закидували газами, але ми до того вже звикли. Інколи якісь перестрілки відбувались, якесь РПГ прилітало.

Ми дуже сильно просили евакуацію, в нас була купа поранених і багато хто в тяжкому стані. Евакуацію нам не давали, а прислали лише одну машину. Вона приїхала, і її запалили біля самого термінала. Кулеметник з неї загинув, а водій залишився живий.

Ігор Зінич - неймовірна людина була, він реально витягав хлопців. Мій помічник, Рома Калинюк, три дні пролежав з простріленими ногами і перебитою спиною. Він втрачав свідомість, і я не знаю, яку Ігор йому надав допомогу, але з Ромою зараз все нормально. Любенка, ротного, так само врятував. Він був у надзвичайно важкому стані: і голова,і руки, і ноги, і корпус, і хребет, і органи внутрішні - усе було покоцане. Наскільки я знаю, Ігор навіть якісь реанімаційні заходи в польових умовах проводив. Його зараз представили на героя, але не підписали подання, і я не розумію, чому так? Рішення того комітету зараз якраз будуть оскаржувати.

Евакуацію поранених здійснили лише 18 січня. Якимось дивом прорвалося дві машини, з якими приїхало підкріплення:10 чоловік хлопців з 90-го батальйону. За весь час, що я там був, більше підкріплення не було. Начальник штабу Гурін поїхав з ними. Після цього нас почали знову активно штурмувати. Коли було вже дуже жорстко і вони з тих верхніх поверхів лізли і лізли, то ми викликали вогонь нашої артилерії на себе. А 19 січня на якийсь момент було навіть затишшя, і ми з того дуже зраділи. Як описати вибух, я навіть не знаю, бо я його навіть не чув. Просто раптово заклало вуха, пилюка, темно. Коли пил осів, я побачив, що лежу під ящиками, нашу барикаду знесло, а в стелі була величезна дірка. Я не піротехнік, але мені здається, що це щось прилетіло, і не виключено, що ракета. Після першого вибуху ми швидко оговтались, знову ж таки, тут Ігор Зінич найперший взяв на себе командування і нас організував. Його поранило в голову, невеликий осколок, але він сам себе перебинтував і бігав далі. Я з трьох кулеметів зібрав один. Все, що можна було позбирати, навіть сміття, ми насипали, як вал, перед собою, проте захисту від цього практично не було ніякого. Лежали ми на відкритій місцевості. Підлоги не було, патронів - не було, та нічого не було, бо все потрапило під завали.

Вороги активно лізли, а ми продовжували відбиватися. А 20 січня вранці почався найсерйозніший штурм. Сєпари відкрито йшли зі сторони 2-го терміналу, зі щілин північного залу, виходили з нашого старого штаба. Відбивалися ми зранку і мабуть до години другої. Орієнтовно за цих 7-8 годиня спалив 3 ствола для кулемета. Близько 2 дня все затихло, вони відступили, з великими втратами. Я пам'ятаю ще, як мій командир відділення Демчук сидів посміхався, що все добре. А по рації нам передавали, що вже за нами їде купа наших танків, БМП. Але виявилось, що нічого до нас не їде.

Тиша була, може, хвилин 20, ми ще сіли покурили. Аж раптом стався другий вибух. І його словами не описати, бо я летів так, що в польоті перегнав стелю. Вона розкололася, і по одній половині плити я скотився вниз, а друга половина мені на ноги з'їхала. Я не одразу зрозумів, що мені ноги придавило, больових відчуттів спочатку не було, просто кров з вух пішла, бо сильно контузило. А сєпарскі вбиті падали на нас з даху, - це колосальна кількість людей. Їх там багато назбиралося, бо вони трупи своїх загиблих звідти не забирали. Я був дуже вражений цим видовищем. З одного боку радів, а з другого боку - це просто жах.

Сіла пилюка, і я подумав, що бачу небо - і слава Богу. Голова чомусь тоді працювала, як ніколи. Я не знаю, як так сталося, що мене не порвало, тому що бронежилет розірвало на 2 частини, так само і кулемет, від нього один тільки прихват залишився. Навіть бляху від ременя навпіл перебило. Я попробував сам дістати ноги - не вийшло. Знайшов якусь арматуру, почав розбивати плиту. Трохи подробив її, де зміг, і праву ногу витягнув сам; тому вона, напевно і збереглася. Ліву не зміг. Поки хлопці прийшли, поки дістали, поки розковиряли, пройшло десь 2 години. На лівій нозі була перебита артерія.

Хлопці витягли усіх, кого могли. А один дуже довго лежав під плитами і кричав, що киньте мені гранату, мене ця плита душить, але дістати його неможливо було без техніки. І дуже важко було ці крики переносити.

Коли нас подіставали, знову стало відносно тихо. Ми залишалися на невеликому клаптику, на, так би мовити, бровці, з обох боків були провалля у підвал. З тієї бровки не можна було ні в яку сторону двинутися, бо стріляли з усіх боків. Тому ми до землі прижалися і лежали.

Там був такий хлопець з 90-го батальйону Ігор Броневицький, його нещодавно ховали в Києві. Він мені у ту ніч врятував життя, бо 4 рази за ніч міняв жгути, постійно дбав про мене. Замість ніг у мене було місево, я думав, що їх ампутують. А Ігор постійно мене заспокоював, казав: «Все, братику, буде добре!» Приніс мені автомат і гранату. А Толя Свирид, старшина першої роти 90-го батальйону, колов лід і розносив пораненим. Бо вода в нас була або розбавлена солярою, щоб не замерзала, або лід.

Ситуація була дивна, бо ми вже просто виживали, а командування казало: «Тримайтеся, все буде добре, до вас приїде підкріплення». Ми пояснювали, що тут немає куди їхати, бо одні розвалини. І хлопці прийняли рішення, що треба самим виходити, виносити кого можна. З 19 на 20 січня виходило три групи. Одна ввечері, з нею вийшов Рахман. Друга вночі, а під ранок Сєвер виходив. З нами, пораненими, залишились по своїй волі Толя Свирид, Ігор Броневицький, з 80-ої Славік Гав'янець і Гребенюк Артем. Ігор Зінич помер від поранень близько півночі. Залишились з важких: я, з нашої 7-ої роти Гавриляк Остап, водій тої МТЛБ, яка згоріла, Ваня Доберман, і з 91-ої сапер Кривошапко Максим. Оце четверо важкопоранених, які дотягли до ранку.

Як ми потрапили в полон я вже не пам'ятаю. Втратив свідомість, бо крові витекло стільки, що руки були такі білі, як простирадло у лікарні. Я навіть на курок не міг натискати. Вночі я ще стріляв, але тоді я вже не міг стріляти. Пам'ятаю, як хтось вколов мені 2 уколи, один з них під язик. Я більш-менш до тями прийшов. Бачу, ходять якісь вже не наші. Поки я був непритомний, Толя Свирид вийшов до них з пропозицією забрати наших поранених в госпіталь.

Я дуже не хотів у полон до чеченців, тому що в підвалі сиділи чеченці, і кожен їхній штурм починався з фрази «Алах Акбар». Тому я дістав гранату і дивлюся, що Остап Гавриляк теж. Я тримав її у руці, хотів вирвати кільце, а вона просто викотилась. Сєпари це побачили, а перед тим, виявляється, була команда «здати зброю». До нас підійшов один снайпер і хотів нас з Остапом добити, коли побачив, що ми з гранатами. Він зарядив СВД, на мене навів, але їх командир сказав відставити.

З мене залишки екіпіровки познімали і затягли в машину. Поки тягли, то я так в житті ніколи не кричав, було дуже боляче. В машині я знову вирубився. Опритомнів у лікарні на операційному столі в Донецьку. Нас, важко поранених, тримали у госпіталі, а решту в СБУ. Мені ноги хотіли відрізати. Але прийшов якийсь лікар з голочкою, одну ногу потикав - немає реакції, другу - є, і сказав другу ногу зберегти. Крові моєї групи в них майже не було, тому вони залили пару пакетів крові, розбавленої фізрозчином, а в епікризі було написано: втрата крові несумісна з життям. Як воно так вийшло, що я живий - не розумію. Потім нас обміняли. І це був перший обмін з аеропорту.

У мене завжди була мрія - це армія. Я після строкової служби 2 рази намагався контракт підписати, але не виходило, тому що Янукович скорочував армію.

Коли мені поставлять протез, я дуже хочу повернутися до своїх хлопців. Головне, щоб з мене не зняли форму, не зняли мою тєльняжку. Поставлять інструктором - буду інструктором. Скажуть: «Бігай, стріляй» - буду бігати, стріляти. Головний ортопед України мені сказав, щоб я забув, що означає слово «комісувати». Тому, я дуже сподіваюсь, що повернуся до армії.

Информация о материале

Опубликовано: 15 мая 2015

Стабильно скандальная мажоритарка – есть ли решение?

Едва ли не основная дилемма, с которой приходится сталкиваться перед каждыми парламентскими выборами, заключается в том, чтобы одновременно обеспечить присутствие в Верховной Раде и всеукраинских политических сил (пропорциональная партийная система), и представителей отдельных территорий (мажоритарная система).

Практика показала, что использование «чистой» пропорционалки или мажоритарки проблему не решает. Парламент, состоящий из одних только «списочников», оторван от проблем конкретных областей, городов и районов (не менее плох вариант с созданием «партий одного региона»). А Рада, состоящая их одномандатников, слишком фрагментирована и не способна к созданию устойчивых коалиций.

Периодически рассматривается идея о переходе к бикамерализму – но по ряду причин (не последней из которых является и финансовая – дополнительные расходы на выборы и содержание еще одной палаты парламента), она вряд ли получит сейчас особую популярность. В настоящий момент более приемлемым выглядит вариант пропорциональной системы с открытыми или региональными списками. Впрочем, власть (не только парламент, но и президент) не нашла сил и политической воли изменить избирательную систему к внеочередным выборам 2014 года. И, кстати, не факт, что новый избирательный закон будет принят до следующих выборов, которые так же могут быть внеочередными (трения между участниками коалиции лишь усиливаются со временем), то есть, состоятся уже через полгода.

Между тем, именно выборы по мажоритарной системе вызывают максимум нареканий со стороны политиков, общественных активистов и независимых наблюдателей. И в 2012-м, и на довыборах в декабре 2013-го, и осенью 2014-го ряд округов неизменно получали эпитет «скандальные». Наиболее сомнительной репутацией традиционно пользуются округа в Кировоградской области (на последних выборах давшие таких депутатов, как Олесь Довгий и Михаил Поплавский), Закарпатской, Киевской и собственно столицы. Кроме того, особенности проведения внеочередных выборов 2014 г. скандализировали проведение выборов в Донбассе (в тех округах, где они вообще смогли состояться).

Противоречие между интересами избирателей как жителей конкретных территорий и населенных пунктов и как сторонников тех или иных всеукраинских политических сил или отдельных политиков можно разрешить иным путем, лежащим не в поисках ответа на вопрос, какая же избирательная система лучше.

Выходом из ситуации могла бы стать уже давно обещанная, но так и не воплощенная в жизнь децентрализационная реформа — входящая в широко разрекламированный властью перед западными партнерами и потенциальными инвесторами «принцип пяти «Д»: деолигархизация, демонополизация, дерегулирование, децентрализация и дебюрократизация.

В случае успешной передачи полномочий и ресурсов для их осуществления на места, исчезнет и устаревший на сегодня подход к выборам депутатов как лоббистов интересов конкретного округа (населенного пункта, региона) в столице. По большому счету восприятие народного депутата как деятеля, в чью сферу ответственности входить «выбивать средства у центральной власти», заниматься ремонтом школ, дорог и даже благоустройством придомовых территорий – пережиток именно социалистической системы советов, имеющий мало общего с парламентаризмом в его современном понимании.

Проблемы территорий может и должна решать именно местная власть, а не отдельные члены власти законодательной. Получи органы местного самоуправления такие возможности – от мажоритарной составляющей выборов в парламент (справедливо названной наиболее коррумпированной частью избирательного процесса) можно было бы и отказаться. Это, кстати, позитивно сказалось бы и на качестве работы парламентариев, которые могли бы сосредоточиться именно на законотворчестве и контроле над исполнительной властью, а не ломать голову над тем, как доказать избирателям собственного округа свою «полезность и незаменимость».

С другой стороны, получив достаточный опыт развитого местного самоуправления, со временем можно было бы вернуться и к мажоритарной избирательной системе. Так, к примеру, в Великобритании, чья политическая жизнь ассоциируется именно с партиями, выборы проходят как раз по мажоритарной избирательной системе. Все дело в том, что местное самоуправление в этой стране настолько эффективно, что при выборах в одномандатных округах решающее значение имеет партийная принадлежность кандидата и предложенные его партией пути развития страны. А для решения проблем на местах существует местная власть.

Информация о материале

Опубликовано: 15 мая 2015

Кому нужна сила знаков

В эпоху видеосалонов (да и позже, бывало, когда Голливуд пришел на телеэкраны и в кинотеатры), рассматривая зарубежные киноантуражи, я удивлялся: зачем на каждой лавчонке, в парке, возле частного дома обязательно есть флаг США? К чему эта показуха? Постсоветскому подростку было чудно, как американцы поют гимн, положа руку на сердце, — какое утрированное уважение к военным и просто сюрреалистичное желание ценой жизни защитить страну, звездно-полосатый флаг и белокурую малышку от агрессии. Все равно чьей: русских, наркобаронов, террористов, инопланетян…

Сейчас мы сами вывешиваем государственный флаг с балкона, цепляем его на сумку или машину. Мы можем, положа руку на сердце, петь гимн своей страны хоть сольно, хоть стадионом и вполне понимаем, почему важно ценой своей жизни, если придется, защитить страну. Мы еще не научились вовремя постирать и погладить флаг или сменить на новый, чтобы он не выглядел выцветшей тряпочкой, но уже на пути к этому. Почему? Потому что мы поняли — ленточка, футболка с тризубом, флажок и пароль-отзыв «Слава Украине — Героям Слава» — это символы. Маркеры. Идентификация свой—чужой. Фиксация: «мы с тобой одной крови, ты и я…»

Казалось бы, что странного? Но странностей хоть отбавляй. Ну, хотя бы то, что в государстве Украина всегда была проблема с символами. Страна, символически махнув рукой СССР, так и не выбралась из нагромождения совка. Во всем — от, казалось бы, незаметной лепнины на домах до чисто советского оливье и шампанского (которое вообще не шампанское) на Новый Год.

Мы автоматически перетянули все, что было до 1991 года, в новую страну и оставили. По привычке. По привычке считали, что летом нужно ехать на ЮБК, а зимой смотреть «С легким паром…» По привычке поздравляли мужчин с 23 февраля, хотя день нашей армии был в другое время. В школах на 9 мая рисовали танки Т-34 и не отдавали должного «шерманам» и «студебеккерам». Да и само 9-е мы продолжали воспринимать как данность, хотя по документам война в Европе закончилась 7 мая в 2 часа 41 минуту ночи по среднеевропейскому времени, а капитуляция Германии вступила в силу 8 мая в 23:01. То есть для всего мира по обе стороны Атлантики война в Европе закончилась 8 мая, а для нас и всего постсоветского мира — 9-го. Потому что в Москве меряли по Москве. А Киев, даже обретя независимость, не стал сопротивляться.

В прошлом году на День Победы в школе моего сына в холле вывесили стенгазеты о конце войны. Это было полное собрание штампов советской пропаганды. Мелочи, которые ввинчивались в голову еще мне: краснозвездная техника, «наши» и «фашисты», георгиевские ленты… Да-да, уже полным ходом шла АТО, а в столичной школе учитель истории «не обратил внимание» на «колорадскую» (или все-таки стоит называть вещи своими именами и говорить — власовскую?) ленту на праздничном плакате, нарисованном старшеклассниками под чутким руководством кого-то из учителей. Конечно, после возмущения родителей были сделаны выводы и найден виновный — кто-то, не думая, достал старые стенгазеты, и их просто перерисовали. Банально, но… Если эта ситуация случилась, значит, ничто не насторожило, значит, в чьей-то голове продолжали жить чужие символы.

Честно говоря, утверждать, что никто не смотрел в правильную сторону все эти годы, было бы неправдой. Еще в девяностых в Украине были люди, которые понимали важность символов и хотели навести порядок в этом вопросе. В 1990 г. было создано Украинское геральдическое общество, оно существует до сих пор и на энтузиазме успешно занимается теми вопросами, которыми должно было бы заниматься государство. В 1993 г. появились мысли о создании Украинской геральдической службы. Уже в первом номере первого украинского геральдического издания «Знак» был напечатан проект положения о Геральдической палате. Подразумевалось, что это будет структура исполнительной власти, которая возьмет на себя все геральдические вопросы в стране. Только представьте, что еще 22 года назад был шанс планомерно развивать национальный геральдический вопрос, начиная от эмблем населенных пунктов и земель и заканчивая ведомствами, государственными структурами, военными и милицейскими эмблемами! Этот проект так и не стал законом.

Попыток решить вопрос было несколько, но все они провалились. Ни Кравчук, ни Кучма, ни Ющенко, ни, прости Господи, Янукович, не нашли в себе сил задуматься о символах Украины. Нет, конечно, при Администрации Президента была создана межведомственная комиссия по вопросам наград и геральдики, но в ней люди, понимавшие в геральдике, всегда были в меньшинстве. Изначально предполагалось, что геральдическая коллегия (назовем ее так) будет координировать разные ведомства в создании всего, что имеет отношения к эмблемам, но все выродилось в банальное распределение наград по случаю и периодические создания государственных наград. Попутно было огромное поле для махинаций, которые позволяли неплохо существовать.

При этом ни при одном Президенте, ни один состав комиссии так и не сподобился даже на закон о государственных символах. Да, у нас его нет, а значит, нет четкого регламентирования как, когда и что использовать! Прошло 24 года, как существует независимое государство, а закона о его символах не существует в природе.

Что имеем как следствие? Например, Президент может посмотреть на свой штандарт, который стоит, скажем, в Верховной Раде, а потом на тот, что висит под АП, — они разные. В парламенте — с растительным орнаментом по краям, а на флагштоке — без. Кто-то скажет: «тоже мне нашли проблему, в стране вон…» Да, это мелочь, но мелочь государственного масштаба. Встречают-то по одежке, правда? И таких «мелочей» хоть пруд пруди.

Идем дальше — у нас до сих пор нет Большого Государственного Герба Украины. Более того, нет даже четкого понимания, а нужен ли он нам. В 20 статье Конституции он упомянут, но в природе его нет. Среди специалистов до сих пор продолжаются споры, зачем нам большой? Ведь до сих пор живем с тризубом на щите, и ничего. Ответ дать некому — геральдической коллегии нет, а комиссия при АП на ответ неспособна в силу своей некомпетентности.

По словам главы Украинского геральдического общества Андрея Гречило, по рекомендации УГО еще с 90-х годов Минюст регистрирует символику ГО и политических партий. Но занимается этим один человек. Принимает все, что принесли. Ни тебе анализа логики символов, ни логики принимаемых решений, ни эстетики. И так во всем… Награды, которые тоже находятся в ведении комиссии при Президенте, придумывались порой не потому, что государству нужно отметить граждан за свершения, а потому, что конкретному политику у руля страны нужно было «купить» лояльность избирателя перед выборами.

Один из ведущих специалистов по военной геральдике Николай Чмырь привел пример подобного подхода к вопросу… В 1999 году у Леонида Кучмы были ответственные выборы — в конкурентах был коммунист Симоненко, с рейтингами не ахти, нужно было найти стабильный надежный электорат. Тех, кто точно придет и проголосует. Технологи решили, что это пенсионеры, а в особенности ветераны Второй мировой. Как купить симпатию? Можно наградить. Срочно понадобилась медаль…

До 1999 года изгнание из Украины немецких оккупантов отмечали 8 октября. Но тут Л.Кучма издает указ — дату сдвигают на 28, аккурат под первый тур. Дата не круглая — 55 лет, особо пафосно не назовешь, решили кратко: «Защитнику Отчизны». 8 октября 1999 года указом №1299 медаль соорудили. Успешно раздали. Ветераны были благодарны, проголосовали как надо. Цель достигнута. Цинично? Продолжение следует…

Ничего примечательного с художественной точки зрения в новой награде не было. Медаль была круглой, имела ленту с «георгиевской», или как ее сейчас называют — «колорадской», полосой посередине и двумя голубыми смужками по бокам. В 2000 году был принят закон о государственных наградах, и медаль была благополучно узаконена. Пережила Кучму, Ющенко, Януковича, и.о. главы государства Турчинова… все это время медаль существовала без изменений.

Началась война. В Украине появились люди, которые кровью доказали, что они Защитники Отчизны. Надо награждать. Достают медаль, а там главный символ боевиков — раскрученная российской пропагандой «колорадская» лента. Бойцы отказывались принимать награду. Однажды случайно коснулись вопроса с министром внутренних дел Арсеном Аваковым. Он так и сказал: «Нужно что-то делать, у нас есть достойные воины, но нам нечем их наградить… орденов за экстраординарные случаи хватает, а отметить за доблесть в военной рутине — медалей нет. Надо что-то делать».

Поскольку состояние профильной комиссии не улучшилось, то «что-то делать» было просто не с кем и некому. А медали были нужны уже сейчас. Решили просто поменять ленточку. Ну, правда, не выкидывать же железки. 30 января 2015 года Президент П.Порошенко подписывает указ №41 — кучмовской медали поменяли ленты. Убрали оранжево-черные полосы, оставили серую. Вот и все улучшения. Какой смысл они несут? В орденских лентах не просто цветные тряпочки, там смысл в колористике… Кто это придумал? Лично я пояснений нигде не нашел. Дотошные геральдисты нашли. Оказалось, что новая ленточка никакая не новая, просто раньше она «жила» на другой медали — ведомственном знаке… налоговой милиции. Медалька называлась «Ветеран службы», и кто-то решил просто переставить ленту на воинскую награду. Подумаешь, какая разница, ленточка от коррупционного МинЗдоха на боевой награде, кто там разбирается, решил неизвестный нам чиновник.

И так за что ни возьмись… На кресте Национальной Гвардии некий многогранник, похожий на гайку. «Что это?» — спрашиваю чиновников из МВД. Пожимают плечами — не до того, мол, не в эмблеме дело. Кто-то предположил, что это бастионы крепости, но, увы — крепостные капониры у нас на эмблеме СНБО. Скажете, неважно? Важно, только мы не привыкли, что такие вещи имеют значение.

У наших силовиков (СБУ, НГУ, ВСУ) ключевым элементом эмблемы является козацкий крест. Только вот почему-то у СБУ он выглядит по-одному, а у армейцев — по-другому? Вроде бы мелочь, но когда поднимаешь эти веселые картинки, вместо логичного панно эмблем видишь пестрый хаос, не вызывающий уважения. Право, господа, если вы в стране не можете порядок с картинками навести, как же вы с вещами посложнее управитесь?

Война показала, насколько украинцам важны символы и знаки. Нас хотели обидеть «украми», мы ответили, что это лучше, чем хохлы, потому что звучит зло. Враг стал бояться укров. Нас обозвали «укропы» — мы возвели слово в фетиш, размножив его по нашивкам. Добровольцы пошли на фронт и начали придумывать названия и эмблемы своим частям. И эти названия вдруг взорвались красками и эмоциями, на фоне постсоветского «самара-ульяновская-ордена-красного…» Люди, влюбившиеся в свою страну и ее армию, хотели новых символов, а государство не смогло их дать. Почему? А кому? За год войны власти, а конкретно Администрации Президента, было как-то не до геральдики. Это естественно. Но это неправильно.

Война на востоке случилась, в том числе, потому, что за годы независимости мы не создали систему ценностей, символов и знаков, которые бы идентифицировали нас как общность. Чем был тризуб Владимира? Среди прочего, еще и меткой территории, круга, собственности, владений — а это и было государство. Мы же решили, что это неважно, и поплатились.

Если мы зададим сами себе вопрос — что такое Украина в образах, немногие ответят. Кто-то вспомнит Шевченко и вышиванку. Единицы упомянут, скажем, князя Константина Острожского или королеву Бону. На секундочку, первый — князь, меценат, образованнейший человек, один из выдающихся европейских (!) полководцев своего времени, победитель царского российского войска в битве при Орше. Вторая — неаполитанская принцесса Бона Сфорца Д'Арагона, дочь герцога Миланского супруга короля Польши Сигизмунда — основала города Бар и Кременец, вокруг ее персоны ходит столько легенд, что можно снять любое кино — от детектива до эротического триллера. И ведь яркие образы из истории Украины можно перечислять долго. Так же долго можно задаваться вопросом — почему, имея славную военную историю, мы до сих пор не удосужились выйти за рамки советско-коммунистического и российско-имперского видения? В том числе и в символах.

Сейчас, с реформой армии, со сменой доктрины и структуры, самое время менять и символы. Целостная картинка войска должна заиграть всем: униформой, нашивками, аккуратными гармоничными фуражками, а не набитыми поролоном совковыми аэродромами. Это огромный кусок работы. Названия частей (и почетные тоже) в армии Литвы четко говорят, что это армия Литвы, и ее ни с кем не спутаешь. Эмблемы подчеркивают это. А у нас?

С принятием (надеюсь) законов о десоветизации огромное количество населенных пунктов получили шанс вернуть себе историческое настоящее имя и, как следствие, эмблему. Кто подскажет и проследит, чтобы в процессе не было перегибов? В идеале — Геральдическая служба.

С прошлой весны профильная комиссия уже раз перетряхивалась, и вот в недрах АП зреет еще одно решение. Возможно, Банковая все-таки решилась воспользоваться уникальной картой и, наконец, начать наводить порядок в эмблемах и символах, наградах и награжденных. Возможно, в ближайшее время будет назначен новый состав комиссии по геральдике и наградам. Да, это будет полумера — у Президента еще не готовы разделить одну межведомственную структуру на две: комиссию, которая будет решать — КОГО награждать, и службу, которая будет придумывать — ЧЕМ, и в принципе наведет порядок в наградах, эмблемах, знаках, символах. Причем порядок, основанный как на смыслах, так и современном стиле наград. Грубо говоря, одни должны вручать, а вторые — следить, чтобы героям войны не вручили тряпочку ведомства Клименко.

Может, пора на 24-м году жизни страны все-таки отцепиться от советской пристани и поплыть вперед?

Это маленькая, но очень важная имиджевая реформа. Она не добавит нам денег, не уберет коррупцию, не принесет порядка. Но она даст почву, на которой будут расти молодые. И когда вырастут на украинских, а не советских символах, знаках, эмблемах… вот тогда и можно будет выдохнуть — «колорадские» бунты навсегда уйдут в прошлое.

Информация о материале

Опубликовано: 15 мая 2015