Главная

Ніхто, мабуть, не буде заперечувати, що центральне питання для сьогоднішньої української держави – це питання війни й миру. Точніше, як припинити війну на Донбасі й досягти миру. Президент Порошенко, що прийшов до влади на ідеї свого мирного плану, пропонує виключно дипломатичне вирішення цієї проблеми та переговорний процес, публічний і кулуарний, з опорою на так званий норманський формат – із залученням Німеччини й Франції. Однак, незважаючи на постійні наполегливі нагадування з усіх боків, що «альтернативи Мінським угодам немає» – наразі ситуація дає підстави стверджувати, що цей шлях веде лише до замороження конфлікту і грає на руку Російській Федерації.

Значна частина українців, близько 30%, переконана на необхідності продовження військових дій і виступає за військове визволення окупованої частини Донбасу. В основі такого підходу лежить уявлення багатьох громадян про територію як найважливіший ресурс держави, а також сподівання на відновлену армію та високий бойовий дух українців після Революції Гідності.

Реалізувати на практиці цей варіант сьогодні заважає співвідношення сил сторін на фронті по лінії Україна-Росія, неготовність Головнокомандувача воювати, та позиція ЄС, який шукає мирного, переговорного шляху зупинення війни на сході.

Варто також взяти до уваги настрої населення окупованих територій: у більшості байдуже ставлення, а почасти вороже до України, внаслідок тотальної російської пропаганди про «хунту» і «бомбардування» із боку української армії мирного населення.

Але, на жаль, не тільки.

Ми також часто уявляємо собі жителів окупованого Донбасу як обдурених, недостатньо свідомих людей, яким досить лишень сказати правду, розбудити їх – і вони стануть нормальними громадянами України. Однак це далеко не завжди так.

Провідні країни Заходу тиснуть на Україну щодо вирішення конфлікту на Сході шляхом надання особливого статусу для Донбасу. Цю тезу, вимушено чи з переконань, підтримує також Петро Порошенко й почасти Путін, який вбачає в цьому закріплення російського плацдарму для подальшого впливу й втручання у внутрішню політику України.

Однак, такий варіант вкрай невигідний і шкідливий для наших національних інтересів. Він закріплює постійно тліючий чи заморожений конфлікт, постійну можливість для Росії в будь-який момент перевести його в «гарячу» фазу. «Автономний» статус Донбасу постійно роз'їдатиме українську державність і блокуватиме зовнішньополітичний курс України в бік Європи.

У підході до вирішення конфлікту на Сході України ми повинні виходити з тієї аксіоми, що Путін, доки він президент Росії – ніколи не змириться з існуванням незалежної держави України й проведенням нею самостійної внутрішньої й зовнішньої політики.

Тому у війні на Донбасі головна мета Путіна не відторгнути Донбас від України, – а навпаки, нав'язати Україні зруйнований ним і бойовиками Донбас, щоб він міг постійно накладати вето щодо нашого євроатлантичного зовнішнього вектора. Путіну потрібна виснажена Донбасом Україна, яка відмовляється від ЄС і НАТО, не здатна провести внутрішні зміни й животіє як сіра зона між ЄС і Росією.

У разі реалізації цієї стратегії Путіна відбудеться неминуча поразка нинішнього прозахідного політичного режиму України з подальшою заміною на лояльну до Кремля владу.

Тож, у підході до вирішення проблеми війни на Донбасі виходитимемо з того, що військовий шлях відкидати не можна. Проте він потребує політичної волі і єдності еліти, тривалої підготовки Збройних сил і нарощення озброєнь, величезного напруження всіх людських і матеріальних ресурсів.

Також мусимо визнати, що навіть при реалізації військового сценарію немає швидкої перспективи демократичної українізації й політичного порозуміння на Донбасі.

Авторитарні ж методи упокорення Донбасу – за зразком, як це зробили США в середині 19-го століття з південними штатами після закінчення Громадянської війни – можуть викликати в сучасних умовах різке неприйняття Заходу, і, найголовніше, знову цивілізаційно повертають, прив'язують нас до «русского міра».

Сподіватися виграти в протистоянні з Росією один на один, як пропонують ряд радикальних мілітарних організацій – іти так званим третім шляхом – є на сьогодні також, зважаючи на наш економічний стан і стан еліти, нереалістичним і згубним для самого існування нашої держави.

Потрібно розрубати цей гордіїв вузол, вийти із цього замкнутого кола.

Для цього необхідна інша ідеологія та інша ідея.

Пропонуємо заявити про інший підхід: Україна – це в першу чергу люди, а не територія.

Одразу зауважимо: пропонований нижче варіант у жодному разі не заперечує, а навпаки, передбачає постійне нарощування потужності ЗС, мобілізаційних можливостей, побудови оборонних укріплень та закупок зброї, якої нема в Україні. Тобто, такий підхід вимагає захищати людей, постійно бути готовими до оборонних та наступальних дій.

Цей підхід пропонує перевести розв'язання питання війни Росії на Донбасі – у пропозицію вирішити це питання мирним шляхом. А саме: дати мешканцям окупованих територій реальну можливість висловити свою волю – хочуть вони жити в Україні чи хочуть приєднатися до Росії.

Ми заявляємо: або Донбас має залишитися звичайною областю в складі України, або він вибирає інший шлях – стає «незалежною державою», що, очевидно, неможливо економічно, чи входить до складу Росії, що для самої Росії неприйнятно.

Треба провести на окупованих територіях плебісцит – згідно зі статтями 43 та 46 закону «Про місцеве самоврядування в Україні«. У разі, якщо більшість мешканців цих територій висловляться за від'єднання від України – провести, відповідно до Конституції, всеукраїнський референдум і поставити питання про їх виключення зі складу України. Так у свій час Малайзія виключила зі свого складу Сінгапур.

Поставивши питання в такій площині, Україна знімає можливість шантажувати себе Донбасом і його ймовірною «проросійською» орієнтацією.

Ставлячи питання «або – або», ми знімаємо проблему надання Донбасу якогось особливого статусу, який де-факто стане гангреною на тілі української держави.

Які ще переваги може отримати українська влада – і народ – від цієї ідеї?

Проголосивши готовність до описаного вище мирного варіанту, Україна виривається з нав'язаного їй ззовні русла рішень. Цей варіант переводить Україну з об'єкта міжнародної політики – у її суб'єкти, ставлячи США, ЄС і Росію перед необхідністю відреагувати на таку пропозицію.

Українська політична еліта засвідчує свою сміливість і лідерство прямою постановкою питання – у першу чергу, перед українським народом.

Або Донбас іде в Європу з Україною, або Україна піде в Європу без Донбасу!

Така пропозиція зменшує військову загрозу й звужує поле маневру для Росії – і навпаки, розширює для України вікно можливостей.

Вона також ставить населення окупованого Донбасу перед необхідністю змінити позицію байдужості й невизначеності – на потребу зробити вибір та нести за це відповідальність. Вона також дає населенню Донбасу, яке виснажене й вимучене війною, – можливість вирішити питання мирно. Проведення подібного плебісциту однозначно звужує соціальну базу найманців і бойовиків, що за гроші воюють проти України.

Однак усе вищеописане поки що стосувалося лише ідеї й дискусії навколо її сприйняття чи заперечення. Зовсім інше питання – практична реалізація цього варіанту. Ми повинні передбачати й цей момент.

Якщо ідея переходить у площину практичної реалізації, Україна має сказати, що тоді слід виконати низку умов:

– включити в списки для голосування всіх внутрішніх переселенців із Донбасу;
– голосувати тільки за українськими паспортами;
– контроль за волевиявленням і формуванням виборчих комісій закріпити виключно за місією ОБСЄ;
– налагодити безперешкодно теле- і радіотрансляцію українських медіа на окупованих територіях тощо.

Ризикнемо припустити, що за виконання цих умов і забезпечення чесного волевиявлення – більшість жителів Донбасу проголосують за те, щоб залишитися в складі України. Тоді знімаються всі питання:
– Росія втрачає будь-які аргументи втручання на Донбасі;
– усі, хто зі зброєю воюють проти України, це окупанти й підлягають знищенню;
– а українські військові отримують потужний стимул і мотивацію, навіщо вони воюють за звільнення Донбасу.

Нескладно передбачити наявність серйозної когорти опонентів і критиків цієї ідеї – від звинувачень у розбазарюванні земель до навішування ярликів у зраді національних інтересів. Вони можуть сказати: а якщо жителі окупованих територій проголосують за вихід зі складу України?

Відповімо – у такому разі їх треба відпустити.

Просто в цьому випадку найвищі шанси на швидке економічне зростання та євроінтеграцію отримує якраз Україна. А в майбутньому економічна сильна й приваблива українська держава матиме набагато більше шансів отримати прохання відсепарованих регіонів про їх повернення. Зате можливість шантажу й внутрішнього роз'їдання нашого державного організму буде усунено раз і назавжди.

Не кажучи вже про те, що в цьому випадку Україна, визволена від свого вічного взаємопоборювання й невизначеності – стає практично монолітною модерною політичною нацією.

Ще раз наголошуємо: описана ідея полягає не у від'єднанні Донбасу від України – а лише в можливості проведення плебісциту, що передбачає від'єднання.

Можна спрогнозувати ще одне запитання від опонентів: а що ви будете робити, коли опитування на Донбасі дасть більшість за від'єднання від України, а всеукраїнський референдум не підтримає це рішення?

Ті, хто так буде казати, недооцінюють мудрість і прагматизм українського народу. Якщо населення окупованих територій висловиться, щоб жити не в Україні, а перед громадянами України постане дилема «жити з вічно замороженим конфліктом і неприхильним Донбасом чи швидко доєднатися до Європи й забезпечити собі європейський добробут» – вони впевнено та свідомо проголосують «за» їхнє від'єднання.

І розпочнуть будувати своє власне майбутнє.

Єдине, у такому випадку Україна мусить забезпечити переселення всіх бажаючих жити в Україні з окупованих територій і дати їм можливість разом із нами будувати це спільне майбутнє.

І це буде європейське та євроатлантичне майбутнє.

Информация о материале

Украина сегодня напоминает хронического больного в острой стадии, у постели которого толпятся консилиумы специалистов, но пока вынужденного довольствоваться симптоматическим лечением и местной анестезией. Ситуацию усложняет то, что букет заболеваний чрезвычайно обширен и затронутыми оказались уже все системы, обеспечивающие жизнеспособность организма. Вопрос уже не в том, что «лечить» в первую очередь, — неотложная помощь требуется повсеместно.

Мы попытались обобщить рецепты, уже выписанные стране, при этом особое внимание обращая на то, что ни одно лекарство не бывает абсолютно безвредным. Побочные эффекты неизбежны — и чем интенсивнее терапия, тем более существенными они окажутся. И это тоже приходится учитывать, приводя общественно-государственный организм в чувство.

«Д» — главная буква алфавита

Председатель Совещательного международного совета реформ Михаил Саакашвили был не первым политиком, сформулировавшим идеологию необходимых для Украины преобразований в пяти словах, начинающихся с буквы «Д». Но именно с его легкой руки формула «дерегуляция, деолигархизация, дебюрократизация, децентрализация и демонополизация» (иногда упоминают еще и деоккупацию) приобрела особую популярность.

В этом ряду логично смотрелось бы и слово «демонтаж», поскольку речь идет об устранении врожденных (с момента распада СССР) и приобретенных в ходе 23 лет независимости пороков украинской государственной системы. На самом деле в предложенной формуле нет ничего сверхнового или необычного. Это действительно необходимые и правильные шаги. Зарегулированность экономической деятельности, засилье бюрократов вкупе с чрезмерной централизацией власти отмечали как негативные факторы все украинские политики, и все выигрывавшие выборы партии и их лидеры обещали нещадно это зло искоренять. Но КПД такой борьбы остается до смешного низким и спустя без малого год и три месяца после смены власти в результате «революции достоинства».

И главная причина неудач видится в том, что из списка реализуемых благих намерений все время выпадала деолигархизация.

Сократить количество чиновников, урезать их функции, уменьшить вмешательство в частную инициативу, развернуть предоставление административных услуг лицом к их конечному потребителю — задача сама по себе вполне разрешимая. Для ее решения вполне достаточно было бы провести качественную административную реформу. А уж совместив ее с реформой административно-территориальной, можно было бы добиться и значительных успехов в сфере развития местного самоуправления.

Но как подсказывают и наработки в отрасли общественно-политических наук, и практика, подобные шаги оказываются неизменно обречены на провал, если остаются никоим образом не задетыми главные заказчики и потребители специфических услуг госаппарата — олигархи. Механизм этого процесса довольно точно описывал действительно выдающийся реформатор Каха Бендукидзе. Дело в том, что всякого рода ограничения, барьеры, требования по лицензированию, многоуровневые согласования самых обычных инициатив и действий выгодны в первую очередь сверхкрупным собственникам (фактически монополизировавшим целые отрасли экономики).

В этом смысле мотивация экономического поведения узкого круга миллиардеров резко отличается от их более мелких конкурентов. Олигархи сполна используют свое неконкурентное преимущество: возможность прямого влияния на политический класс, и более того — личного участия в политике.

Само существование олигархии стимулирует чиновников усложнять ведение бизнеса в стране — при этом сами чиновники получают от этого прямую коррупционную выгоду: и от заказчиков-олигархов, и от среднего, малого бизнеса, и, в конце концов, от обычных граждан, пытающихся всеми правдами и неправдами прорваться сквозь бюрократические частоколы.

Проигрыш в таком случае распределяется на все общество в целом, за исключением политико-олигархического класса, точно по известному афоризму: защита отечественного производителя приводит к ограблению отечественного потребителя.

Кстати сказать, сам Саакашвили, судя по его словам «олигархи как класс — враг украинской государственности», прекрасно понимает, в чем заключается главная проблема в реализации стратегии «пяти Д».

Лягушки и болото

Особенность того же грузинского опыта изменений, который частично пытаются привить в Украине, как раз и заключается в том, что Грузия за неимением сопоставимого с Украиной промышленно-сырьевого потенциала к моменту «революции роз» не столкнулась и с настолько укоренившейся проблемой засилья разветвленной системы олигархии. И придется признать, что рецепт деолигархизации Украине придется искать самостоятельно.

Нужно быть реалистами: абсолютное разделение бизнеса и власти — идеал практически недостижимый даже в странах с куда более развитыми либерально-демократическими традициями. Но можно постараться сделать так, чтобы формула «капитализма по-украински» (деньги — власть — деньги) хотя бы перестала приносить миллиардные прибыли за счет убытков общества и прямых потерь госбюджета.

Сомнительно, что с такой задачей способна справиться нынешняя политическая и управленческая элита (как говорится, лягушкам нельзя поручать осушить болото) — в этом и заключается проблема применения на практике всевозможных рецептов спасения и модернизации Украины. Ведь проведение деолигархизации и дебюрократизации предполагает, что нынешняя система государственной власти должна демонтировать саму себя — наивно полагать, что ее представители проявят в этом деле энтузиазм.

В то же время, как показал опыт прошедшего года, попытки радикальной смены кадров в исполнительной и судебной ветвях власти ощутимого эффекта не принесли, даже будучи подкреплены такими специфическими механизмами, как люстрация. Прежде всего потому, что госслужба, особенно на нижнем и среднем уровнях, остается одновременно закрытой и малопривлекательной для специалистов структурой. В то же время результаты выборов в Верховную Раду, чей состав обновился значительно, все-таки дали повод для сдержанного оптимизма.

Новые правила

В настоящий момент реформистские усилия парламентариев не выглядят достаточно убедительными из-за того, что процесс переустройства страны начат «не с того конца». В Украине (и это признано на уровне и Президента, и парламентской коалиции) назрела необходимость конституционной реформы. Процесс ее проведения под различными предлогами затягивается с июня прошлого года — и каждый месяц проволочек потенциально приводит к тому, что в уже принятые законодательные акты в будущем придется вносить поправки ввиду изменений в Основном законе, что значительно нивелирует усилия депутатов.

При этом, если отбросить экзотические предложения (введение двухпалатного парламента, ликвидация поста президента), то озвученные на данный момент проекты изменений в Конституцию сводятся к усовершенствованию нынешней смешанной парламентско-президентской формы правления: уточнению прав и полномочий президента и Кабинета министров, усилению независимости судебной власти и роли местных органов самоуправления.

Сами по себе эти предложения не являются чем-то революционным, но при удачной имплементации могли бы послужить основой для снижения влияния олигархии на украинский политикум. Ведь чем более сбалансированным и уравновешенным будет взаимное влияние и взаимный контроль ветвей власти и местных общин, тем меньше шансов, что отдельной группе лиц (даже очень состоятельных и влиятельных) удастся навязать свою волю всему обществу.

Информация о материале

Война на Донбассе продолжается. Война несет потери, и война несет страх. Трудно реформировать и инвестировать в страну, которая живет в состоянии войны и ожидает атаки. ZN.UA решила спрогнозировать, каковы перспективы развития боевых действий в Украине в 2015-м? Наш мартовский прогноз полностью оправдывается, все выводы сохраняют свою значимость (см. Ю.Бутусов, «Война и вина«). А теперь проанализируем стратегию обеих сторон конфликта и более детально спрогнозируем, возможна ли эскалация боевых действий и при каких условиях, какова стратегия сторон.

В какой степени Запад вмешается в конфликт, какое влияние окажет западная военная помощь на ход боевых действий, будет ли модернизирована Западом украинская армия?

Судя по визиту госсекретаря США Керри в Россию и небольшим сигналам, которые после него последовали — например, о закупке Пентагоном российских ракетных двигателей РД-180, США проводят стратегию сдерживания РФ, но вместе с тем, для сохранения канала коммуникации и влияния на ситуацию, не собираются в ближайшее время разрывать отношения и снижать уровень контактов.

Таким образом, Запад продолжает реализацию той же стратегии, что и во время революции на Майдане. В принципе, эта политика не нова. Примерно по той же самой модели выстраивалась стратегия Запада по отношению к войне в Югославии и конфликту в Сербской Краине и Славонии. По той же модели выстраивалась стратегия в Грузии по Абхазии и Южной Осетии, в Молдове по Приднестровью.

Не стоит обвинять западных лидеров в цинизме и черствости. Прагматизм всегда честнее и практичнее мессианства. Если сравнивать отношение Запада к войне в Украине, то оно было в любом случае более радикальное и консолидированное, чем во время любого другого военного конфликта в Европе за последние 25 лет. Запад не берет на себя роль Руматы.

Максимум, что обещает НАТО — это советники, инструкторы и ограниченная техническая помощь. И то только в том случае, если Украина обеспечит адекватный проектный менеджмент и будет способна стать реципиентом этой помощи.

Есть четыре ключевых направления, которые готовы реализовывать страны НАТО и выступать донорами: 1) тренинги для подготовки личного состава; 2) коммуникации и кибербезопасность; 3) логистика; 4) силы специальных операций. Определенная помощь по этим программам нам передается и будет передаваться. Но чтобы поставки техники и программы обучения работали в полном масштабе, чтобы можно было привлекать дополнительные средства, НАТО хочет увидеть системную работу и реформы.

Запад помогает нашей армии, но Запад не будет вместо нас строить нашу армию и не будет вместо нас воевать. Поэтому поставки западной военной помощи не станут настолько весомыми, чтобы это позволило изменить баланс сил и быстро перевооружить армию. Это тест, позволяющий определить насколько разумно мы можем использовать полученную помощь. Как мы сможем наладить процесс обучения личного состава? Запад пытается удержать нас от боевых действий и ликвидации российских банд на оккупированных территориях, потому что не верит, что мы способны решить эту задачу без большой крови и без новых катастроф типа Изварино, Иловайска, Дебальцево. Запад не сдерживал нас в военном решении на Донбассе, но попытка блокировать границы в июне-июле оказалась плохо спланированной авантюрой, и никаких выводов украинское руководство не сделало — это показали бои за аэропорт и Дебальцево.

Руководство Украины пока не уделяет серьезного внимания проведению структурных реформ сектора безопасности, на чем настаивают западные советники. Проводятся заседания, круглые столы, пишутся концепции, но все эти планы повисают в воздухе. А в реальности военные эксперты стран НАТО возмущаются феодальными отношениями в украинских силовых структурах, некомпетентностью руководства, имитацией реальных действий. Офис НАТО пишет письма в Минобороны и Генштаб, почему при создании Сил специальных операций Украины не учитывается опыт и рекомендации экспертов НАТО, а эти письма украинские генералы игнорируют и продолжают как ни в чем ни бывало скрещивать с ССО аэромобильные бригады, превращенные по сути в механизированные войска.

Украинское руководство жалуется, что в отношении Украины действует негласное эмбарго на закупку вооружений на Западе. Это неправда. Да, Запад не хочет нам продавать свое оружие ЛЕГАЛЬНО. Любая прямая поставка из Евросоюза и США является политической демонстрацией. Но никто в Европе не запрещает нам осуществлять закупки европейского оружия где-нибудь в Африке или в Юго-Восточной Азии, выстраивая цепочки посредников. То, что мы до сих пор не закупаем бронетехнику, запасные части, боеприпасы, лейнеры артиллерийских стволов, военную связь где-нибудь в условной Мьянме или Кении — это наша собственная проблема, наша собственная неуклюжесть, замешанная на коррупции.

Осторожное отношение к Украине и отсутствие энтузиазма в Европе по поводу нашей борьбы за независимость имеет весьма логичное и прагматичное объяснение — мы до сих не являемся полноценным игроком и самодостаточным государством. Поэтому Украине и борьбе украинского народа открыто симпатизируют, но боятся опереться на государство. А на что, действительно, опираться?

Руководство Украины определило своей целью снижение эскалации боевых действий. Но достичь этой цели по-прежнему пытаются прежде всего дипломатическими средствами.

Чтобы снизить вероятность боевых потерь в армии, предпринимаются меры, которые ограничивают возможности ведения активных боевых действий с украинской стороны.

Взят курс на локализацию конфликта в рамках оккупированных районов. Линия фронта должна быть стабилизирована в текущей конфигурации.

Украинское руководство не планирует и не готовит в текущем году каких-либо активных наступательных операций.

В случае любых наших активных действий командование ожидает контрдействия России и новый виток войны. Поскольку военная стратегия полностью подчинена дипломатической, любые боестолкновения выглядят неприемлемыми.

К сожалению, хотя война идет уже больше года, процесс создания дееспособных государственных институтов идет очень медленно, темп реформ силовых структур едва ли можно признать удовлетворительным.

При этом государственные лидеры посылают разновекторные сигналы, в которых легко запутаться. Постоянно говорится, что оккупированные районы будут освобождены, но при этом внушается мысль о мире любой ценой. Военного решения якобы не существует.

На самом деле отсутствие военной стратегии, направленной на ликвидацию очагов сопротивления на Донбассе — это проблема, которая не позволяет выстроить программу реорганизации вооруженных сил. Когда в 1993-м Хорватия и Босния согласились на остановку боевых действий, это не означало, что они приостановили процесс модернизации армии. Наоборот. В течение двух лет в Хорватии были сформированы профессиональные добровольческие бригады Национальной гвардии, оснащенные самой современной техникой, которая была в распоряжении страны, и военное командование готовило план наступательной операции на Сербскую Краину. План был немедленно реализован, как только позволила политическая ситуация — при этом Запад не поддерживал наступательную операцию и сформировал свою новую позицию только после того, как стало ясно, что Хорватия добилась быстрого и решительного успеха.

Россия четко показывает, что так же, как и в 2014-м, не позволит освободить оккупированный Донбасс без столкновения с регулярной российской армией. Войска РФ организовали систему ПВО над Донбассом, развернули базы снабжения, передовые отряды и несколько регулярных подразделений в тыловых районах, задача которых — обеспечение быстрого развертывания боевых частей в случае обострения обстановки. Основная группировка российских войск находится на границе с Украиной. Активный боевой компонент российской армии — не менее 20 тысяч военнослужащих. Ядро составляют контрактники.

Однако в настоящее время в самом Донбассе создания ударных группировок, которые бы могли наступать на оперативную глубину, не осуществляется. Говоря о возможности наступления, следует понимать, что эта возможность потенциальная.

Россия проводит модернизацию бандитских формирований «ДНР» и «ЛНР». Они насыщаются российским офицерским составом, инструкторами, создается костяк боевых групп уровня усиленной ротно-тактической группы, предпринимаются попытки создать полностью боеготовые батальонно-тактические группы. В Администрации президента заявили, что на Донбассе — 50 тысяч террористов. Наверное, если говорить о количестве людей с оружием, эта цифра может расцениваться как близкая к действительности. Но реальная боевая численность двух «армейских корпусов» наемников не превышает в общем 10 тысяч боеспособных и организованных людей. Бои в Дебальцево показали, что количество желающих идти в атаку в разы меньше тех, кто хочет отжимать бизнес с автоматом и георгиевской ленточкой.

Украина имеет возможность сосредоточить на Донбассе группировку, которая значительно превосходит противника по численности и по большинству видов боевой техники. Да, существует фактор регулярной российской армии, но формат ее участия в войне ограничен. Путин вторгнется, только если его будет ждать безоговорочная победа — а таких легких маршей, как в Логвиново, Иловайске, при статичной линии фронта и наличии пусть у нас даже небольших, но дееспособных оперативных резервов, для российской армии сейчас быть не может.

Следует отметить, что, несмотря на массированную пропаганду Кремля, количество наемников из РФ не столь велико, чтобы позволить создать большую наемную армию. Россия перебрасывает на Донбасс куда больше техники, чем наличествует экипажей у наемников.

Все предыдущие кризисы на фронте были не созданы, а использованы противником. Все три оперативных окружения украинских войск в секторах «Д», «Б» и «С» были результатом стратегических просчетов украинского командования. Российские войска вступают в бой исключительно в благоприятных условиях, в тактически выгодной обстановке и только тогда, когда украинское командование не имеет достаточной плотности войск и резервов для отражения наступления и нанесения немедленного контрудара.

Скорее всего, наступление противника сейчас может иметь характер исключительно локальных атак на конкретные объекты и населенные пункты, имеющих значение для противника исключительно как точки дестабилизации украинского фронта.

Сохраняется напряженность в районах Артемовск—Дзержинск—Попасная; Авдеевка—Пески; Мариуполь—Широкино.

Россия бросает наемников в бой как для прощупывания украинских позиций, так и для проверки боеготовности террористов делом. Но очевидно, что предвестником возможного большого наступления станет концентрация сил и активизация боевых действий на определенных участках фронта. Россия применяет тактику бесконтактной войны, минимизации потерь регулярной армии. Опыт Дебальцево показал, что без регулярной армии РФ любые формирования наемников неспособны выполнять оперативные задачи и могут использоваться только в ограниченных тактических целях. Весьма ощутимые потери наемников в Дебальцево и аэропорту резко подорвали боевой дух террористических отрядов. Поэтому наступлению российской армии в любом секторе изначально будет предшествовать массированная артиллерийская подготовка, направленная на наши тыловые районы. Противник будет расшатывать фронт, чтобы проводить наступательные операции только тогда, когда боеспособность украинских войск значительно снизится.

Пока признаков такого наступления нет. Нельзя исключить, что оно начнется, но вероятность начала широкомасштабных операций значительно снижена. Скорее всего, теперь «восточный» фронт будет использоваться Путиным в новом качестве. Кремль, очевидно, отказался использовать Донбасс как плацдарм для широкомасштабного наступления с целью военного поражения Украины. Теперь Донбасс должен стать незаживающей раной, которую Кремль будет заставлять кровоточить, чтобы добиться от нашей страны максимальных уступок. С другой стороны, украинская армия получила боевой опыт, нарастила костяк боеспособных офицеров, сержантов и солдат, которые уже не позволяют России воевать малой кровью. Поэтому цена войны для РФ начинает возрастать не только из-за санкций, но и из-за необходимости обеспечивать безопасность огромной территории, имея проблему комплектования частей наемников. Дебальцево и сотни убитых стали плохой рекламой для «защитников Новороссии». Война стала настоящей и перестала быть легким приключением.

Это означает, что Россия будет диктовать инициативу в 2015 г., но война, скорее всего, ограничится узким участком фронта и с локальными целями.

Кровь по-прежнему будет литься, но игра в «мирное урегулирование» продолжится. Нет оснований ожидать широкого вторжения вне донбасского региона, но ожидать, что РФ свернет боевые действия, нельзя.

Донбасс не станет замороженным конфликтом — это будет постоянная горячая точка. Но масштабы конфликта определяются уже не только Кремлем. Донбасс стал не только главной украинской проблемой — он постепенно превращается в главную проблему России.

Информация о материале

Харківське комунальне підприємство «Центр поводження з тваринами» підписало договір з фізичною особою-підприємцем Андрієм Ревенком на придбання майданчиків для дресирування собак на загальну суму в 1,7 млн грн. без ПДВ. Про це повідомляється у «Віснику державних закупівель».

Комунальне підприємство замовило будівництво семи майданчиків: чотири майданчики типу «Стандарт» по 226 тис грн., два майданчики типу «Стандарт+», по 228 тис грн., та один майданчик для дресирування собак «Аджиліті» за 31,4 тис грн. Всі ціни вказані без ПДВ.

Єдиним конкурентом Ревенка був інший ФОП Анатолій Машуков з пропозицією дорожчою лише на 11,7 тис грн. – 0,7%.

Андрій Ревенко до 2012 року був директором та співзасновником ТОВ «Фабрика повітря». Сьогодні ця фірма зареєстрована в Криму на Юлію Данько.

Варто відзначити, що Ревенко та директор КП «Центр поводження з тваринами» Юлія Шаповалова є друзями в соціальній мережі Facebook.

Нагадаємо, проект кошторису витрат на виконання «Програма охорони навколишнього природного середовища м. Харкова на 2013 – 2017 рр.» передбачає в поточному році виділення КП «Центр поводження з тваринами» 4,6 млн грн. Майже 3,5 млн грн. з цієї суми припадає на погашення кредиторської заборгованості підприємства за минулий рік.

Информация о материале

На ротації в АТО, якось я прочитав на соцмережі Facebook пост, в якому автор ремствував, що в той час коли прості хлопці на фронті гинуть за свою країну, вітчизняна верхівка і київські бізнесмени продовжують збагачуватися і покращувати свій добробут, не зважаючи на війну. З прикладами. Пост був написаний настільки талановито й емоційно, що потім більше години я тинявся розташуванням частини і долав невеселі думки.

Перед очами поставали обличчя синів, а душу гризло усвідомлення того, що я можу їх більше не побачити, коли в той самий час… Ну чому гинути мушу я?

Заспокоївшись, я обмислив пережите і був вражений – наскільки легко правильно виписаний пост подавив в мені почуття обов’язку, вселив у серце сумнів і примусив боятися!

У тилу це важко зрозуміти. Знаходячись біля смерті – страх долаєш повсякчас, і коли він проривається – далеко не завжди вдається опанувати себе швидко. Навіть мотивована людина лишається людиною зі своїми страхами і слабостями.

Тож якщо під впливом правильно виписаних фраз, мій власний страх не стримали ані журналістське минуле, ані уміння аналізувати інформацію, ані тривалий досвід протистояння пропаганді Кремля – що казати на передовій про простого хлопця, призванного з села або містечка?

Темна сторона соцмереж

У в перші місяці протистояння України з Росією діяльність російських пропагандистів майже не зустрічала опору. Очевидно – українські Збройні сили і МВС до гібридної війни були не готові і як адекватно їм діяти – не відали. Забезпечення війська не витримувало критики.

Політичне керівництво явно зволікало з заходами. А найбільш оперативну інформацію українські громадяни отримували не від державних структур, а від блогерів, солдат і волонтерів з місць. Ворожим агітаторам в той час навіть не треба було нічого придумувати – було достатньо смакувати наявний стан речей. Така ситуація в багатьох сіяла страх і зневіру.

В суспільстві всерйоз обговорювалася версія, що політичне керівництво країни пішло стопами гетьманів Брюховецького та Самойловича, таємно уклало угоду з Москвою і свідомо організовують військову поразку та ліквідацію України як держави.

Саме тоді і з’явилися Інтернет-меми «все пропало!» та «нас зливають!». Осіб які більшість своїх дописів робили саме в цьому ключі користувачі соцмереж охрестили відповідно – «всепропальщиками». Якийсь час діяльність «всепропальщиків» мало вибивалася із загальної канви – про проблеми і армії, і всієї держави взагалі, тоді так само говорила вся країна.

Першими на сполох забили волонтери – стараннями інтернет-спільноти, героями АТО були зроблені бійці добровольчих батальйонів, тоді як Збройним силам діставалися самі критика і інформаційний бруд, в той час як тягар війни більш як на 80% тягнуть саме ЗСУ.

Результат такого перекосу був очевидний. «При всій своїй «розпіареності», я ледве набрав батальйон. Дякую нашим доблесним «вишиватникам» за істерики про те, що в нас генерали всіх зливають і крики «не йдіть в армію, ідіть у добровольчі батальйони»…

У підсумку ми завдяки істерикам та непорозумінню маємо те, що в армію ніхто не хоче іти» - ремствував в інтерв’ю, тоді ще лідер волонтерської мережі «Крила Фенікса» Юрій Бірюков.

Хто такі «всепропальщики» та за що вони борються?

Власний досвід діяльності в соцмережах дозволяє розділити «всепропальщиків» на три нерівнозначні групи.

До першої, певно, найменшої чисельно, але вельми впливової та ефективної, відноситься безсумнівна ворожа агентура, задача якої – сіяти паніку та вчиняти провокації серед українських громадян.

Свої аккаунти в соцмережах ці люди оформлюють у бездоганно-патріотичному стилі, (державними прапорами та знаменами УПА), спілкуються часто українською і гарячих дискусій уникають. Вони – не передають чужі тези, вони запускають в життя тези свої (а частіше – передані з відповідного центру).

Діє ця група не тільки в Інтернеті – чимало тез вона доносить і просто в живу. Наприклад, офіцери – заступники командирів по роботі з особовим складом (по старовинці – політруки) мають чимало клопоту з діяльністю цивільних громадян, які (особливо безпосередньо в Зоні АТО) підходять до солдат і заводять задушевні розмови на тему «коли ж ви поїдете скидати продажну владу у Києві?» та «невже ви не розумієте, що ваш ворог – не в Донецьку та Луганську?».

Інший приклад – чутки про фантастичні втрати ЗСУ, які примудряються майже слово в слово передавати і ватаги так званих «ДНР-ЛНР», і деякі вразливі громадяни, які, ну дуже переймаються долею країни. З власних вражень – постійно чув плітки про «забиті морги» в прифронтовій смузі.

І от коли я розпитував, чи бачив черговий розповідач ті морги особисто, отримував відповідь – не бачив. Чутка надходила або від товариша-товариша-товариша (що не перевірити), або – знову таки від місцевих мешканців. Справу свою агітатори знають.

Плітка, яка солдатом буде сприйнята критично, і яку він передасть з обмовкою «брешуть, швидше за все», вже у п’ятій-шостій похідній подаватиметься як істина, а потрапивши на соцмережі (або, ще гірше – у ЗМІ) буде легалізована остаточно.

Мета у цієї групи «всепропальщиків» зрозуміла – розхитати суспільство, та підготувати ґрунт до Майдану-3, аби політична нестабільність виникла в країні прямо під час боїв.

Друга група «всепропальщиків» - це активісти політичних партій. Не секрет, в українській політиці заборонених прийомів нема, в боротьбі за владу в хід ідуть всі можливі методи аж до самих брудних.

Поширення чуток про неймовірні втрати в Збройних силах та Нацгвардії, про сумнівні проекти уряду, про корупцію у вищих ешелонах влади, тощо, у першу чергу послаблюють саме чинну владу, а отже підривають її підтримку і створюють можливість певним партіям пройти у владу самим. Те, що все це шкодить не тільки правлячій партії але й країні, до уваги не береться – в нас «усі пані роблять це».

Третя й найбільш масова група – це звичайні громадяни, які щиро вірять в те, що борються з корупцією та зрадниками у владі, передаючи вісті про злочини можновладців, про «приховані втрати» ЗСУ та про проблеми на фронті.

Трагедія цих людей полягає в тому, що несвідомо з борців за покращення країни вони почасти перетворюються на розносників пропаганди ворога та ворожих чинній владі політичних організацій – і без третьої групи «всепропальщиків», діяльність перших двох була б набагато менш ефективна.

Прірва недовіри

Чи завдають шкоди всепропальщики на фронті? За словами офіцерів-політруків з 25-ї повітрянодесантної бригади – неабиякої. Поширення електронних носіїв, що дозволяють виходити в Інтернет, сягнула вже такого рівня, що відокремити армію від соцмереж на достатньо тривалий період стало нереально.

Тож не буде перебільшенням сказати, що користувачами соцмереж наразі є не менше чверті особового складу, а під впливом соцмереж перебуває (через чутки і плітки) не менше трьох чвертей бійців. Тези «всепропальщиків» до них доходять регулярно.

Про результати такого впливу розповідають волонтери. «Мусили робити коридор і підтримувати, прикривати спину пацанам, які виходили. Знаєш скільки танкістів приїхали на завдання? Мусили бути одинадцять. Один танк приїхав. Замість одинадцяти… А коли послали МТЛБ, то, вибачте, наші браві бійці… стрибнули на МТЛБ покинули поранених і просто спетляли. Вони покинули поранених» - розповіла в інтерв’ю волонтер, а нині службовець міністерства оборони Тетяна Ричкова.

Цікава деталь, побачена мною самим – під час боїв за Донецький аеропорт і Дебальцевський плацдарм соцмережі кипіли постами «всепропальщиків» про неадекватне керівництво ЗСУ, про помилки у військових операціях, про ті самі вади забезпечення і постачання. Але варто було боям закінчитися – і хвиля різко пішла на спад, так наче проблеми зникли зразу ж із завершенням активних бойових дій.

Ще приклад з власного досвіду. На початку серпня (за пару тижнів до катастрофи під Іловайськом), перебуваючи у Донецькій області я був вражений двома речами – забезпеченням солдат (стараннями волонтерів – набагато кращім за очікуване) і абсолютно упадницькими настроми серед особового складу.

Мережею тоді як раз ширилися ремствування, про те що в ЗСУ ніяк не налагодять систему ротацій і тому бійці змушені без відпочинку сидіти на передовій без заміни по кілька місяців. Наче слушні зауваження, так?

Але яково було це читати хлопцям, призваним у березні-квітні на термін у два місяці, за умови, що сиділи вони в АТО вже півроку без усвідомлення коли їхня служба закінчиться?

Коли обговорюють причини Іловайської катастрофи, постійно забувають фактор «вантажу 500», тобто бійців які або чкурнули з передової за перших же пострілів, або взагалі відмовилися висуватися на бойові позиції. А хто постарався над відповідним їхнім моральним станом – здогадатися не важко.

І справа не в боягузтві окремих бійців – проблема значно глибша.

Колишній радянський розвідник, а нині американський фінансовий аналітик Юрій Швець сформулював її так: «Ситуація навколо Іловайська і Дебальцеве вочевидь показала, що існує прірва недовіри і навіть ворожнечі між особовим складом Збройних сил України, що знаходяться на полі бою, і командуванням. Командування може розвернути в певних районах сили АТО, але як тільки починаються бойові дії – тут же зникає зв'язок і керування. Армія виявляється покинутою напризволяще і перетворюється на некерований натовп. Шириться чутка «Нас злили» і починається панічна втеча».

Нажаль така прірва існує не тільки в армії. Ставлення українців до своєї влади практично ніколи не було позитивним. В українському суспільстві ще й зараз доволі сильні ліві ідеї, за якими кожен заможний підприємець спільнотою сприймається як «крадій та бандит», а впливовий можновладець – як «корупціонер». І не завжди безпідставно.

Політична і бізнес-еліта платить суспільству тою самою монетою – вважає масою, лінивою та ненажерливою, не здатною забезпечити власний добробут самотужки важкою працею – такою, чий голос на виборах отримати можна обіцянками соціальних подачок (а не засобів заробити грошей самим), або просто купивши за гроші. Знову таки – не безпідставно.

Саме на цю прірву покладає свої сподівання політичне керівництво Кремля – на те, що за певних військових чи економічних негараздів українське суспільство вдасться розхитати, нацькувати на власну ж еліту і занурити у хаос політичного розбрату.

Очевидно – маси «всепропальщиків», незалежно від мотивів, що ними керують, зникненню цієї прірви не сприяють. Навпаки! Вони її поглиблюють.

Очевидно й інше, не здолавши цієї прірви, ані виграти війну, ані реформувати країну українцям не вдасться.

Між поганим і гіршим

Ситуації прірви між політичною елітою і суспільством були в історії всіх європейських країн і всі вони її колись долали. От тільки методи, якими вони це робили для нас, вочевидь, не підходять.

Прусський король Фрідріх Великий, долаючи подібний розрив між своїм генералітетом і армією (що повністю складалася з найманців) створив афоризм «солдат мусить боятися кийка капрала більше ніж неприятеля».

Крутими заходами долав у своїх полках розрив між солдатами та генералітетом молодий Наполеон Бонапарт. Фактично в ті часи розрив долався привчанням солдата безумовно виконувати будь-який наказ, без заперечень і сумнівів.

Не краще поводилися в минулі роки в Європі і зі «всепропальщиками». У Другу Світову війну їх карали у всіх воюючих країнах, з тої різницею, що одні (СРСР і Німеччина) їх розстрілювали та гноїли в концтаборах, а інші (Британія) садили у в’язниці і примушували розбирати завали від бомбардувань завданих німецькою авіацією.

Сучасна Росія розрив здолала шаленою пропагандою, завдяки якій в країні створено культ особи президента Путіна. Очевидно, для нас всі подібні заходи – неприйнятні.

Україні треба шукати нових, креативних засобів аби унеможливити негативний вплив «всепропальщиків» на свідомість громадян і в першу чергу – на армію.

Варто зазначити – сильним кроком для цього були четверта хвиля мобілізації і демобілізація солдат, що відслужили рік. Втомлених, зневірених і почасти деморалізованих чоловіків замінили люди значно більш мотивовані – цей факт відмітили навіть видання терористів.

Змінився дискурс і в Інтернеті – від тотального засудження влади і вимог її негайної заміни, в мережі розпочалася дискусія на тему, чи прийнятна заміна керівництва країни прямо під час війни, бо до такого не вдавалися навіть козаки-запорожці? З’явилася ціла низка блогерів які всіляко критикують і висміюють тези «всепропальщиків».

Існує на жаль, ще й протилежна крайність – трапляються випадки коли ярлик «всепропальщиків» навішують на людей, які повідомляють про реальні проблеми в Зоні АТО, або реальні загрози.

Так, під час оточення на Луганщині 32-го блок-посту, волонтерам з «Фонду Діани Макарової» та «Волонтерської сотні» довелося вислухати масові звинувачення і в сіянні паніки, і практично в державній зраді – через те що повідомляли про реальний стан ситуації навколо залоги блок-посту, і це було явно не до вподоби командуванню сектором.

Щоправда, у цій ситуації джерелом інформації виступали не «диванні аналітики», а відомі люди – волонтери, які на війні бували неодноразово. Але борців зі «всепропальщиками» це не зупинило.

А як відрізнити новини правдиві від чергової «всепропальної» хвилі?

Так само як і аналізуючи будь-яку інформацію. Треба брати новини з кількох джерел, цікавитися, описує людина власні враження чи передає чиїсь, запитувати себе з якою метою може бути поширена та чи інша інформація, критично ставитися до будь кого джерела.

Пам’ятати, що враження з місця не завжди відповідають загальній обстановці, і що кожна людина подає свою суб’єктивну току зору. І не забувати, що за будь якої ситуації немає порадника гіршого за паніку.

Однозначного рішення проблеми – нема. А тоді в АТО, після усвідомлення того, який ефект можуть мати пости «всепропальщиків», я відчув злість приблизно такого змісту: «Хай би вам, мудрили… Самі на війну їдете? Поміняти щось здатні? То займіться ділом, а не патяканням».

Информация о материале

2014-2015 годы подарили нам замечательный исторический парадокс. Чем ближе семидесятилетие победы над Гитлером, и чем фанатичнее победный культ в соседней России, тем охотнее ее сравнивают с нацистской Германией, а президента Путина – с бесноватым фюрером.

Параллели действительно налицо – во всяком случае, во внешней политике. Тут вам и аншлюс Австрии, и аннексия Судет, и демонстративные референдумы, и пропагандистское кино о возвращении исконных немецких земель домой. Да и строки из Ремарка, посвященные нацистской прессе, выглядят вполне современно: «Передовые газеты были ужасны – лживые, кровожадные, заносчивые. Весь мир за пределами Германии изображался дегенеративным, глупым, коварным. Выходило, что миру ничего другого не остается, как быть завоеванным Германией».

Разве этого недостаточно, чтобы произвести Владимира Владимировича в Гитлеры наших дней? Но исторические аналогии – штука обманчивая, хоть и заманчивая. И прежде, чем ставить путинскую Россию на одну доску с Третьим Рейхом, стоит учесть одно немаловажное обстоятельство.

В 1930-х и 1940-х Адольф Гитлер был главным, но далеко не единственным завоевателем-реваншистом. Версальско-Вашингтонская система не устраивала многих, и у каждого имелся свой собственный «Крымнаш».

Скажем, фашистская Италия считала «нашим» весь Средиземноморский бассейн (именно так – «mare nostrum»), захватывала Абиссинию, аннексировала Албанию и вторгалась в Грецию.

Милитаристская Япония еще до прихода Гитлера к власти посылала вежливых людей в Манчжурию и обстреливала Шанхай, а позднее вообще пустилась во все тяжкие. СССР делил с нацистами Польшу, терроризировал Финляндию, аннексировал Прибалтику, присоединял Бессарабию и Буковину. Гитлеровские сателлиты довольствовались крохами с барского стола: Румыния оккупировала земли между Днестром и Бугом, Венгрия – Закарпатье и Воеводину, Болгария – северную Грецию и Македонию.

Даже несчастные поляки, ставшие жертвой агрессоров, незадолго до этого поучаствовали в разделе Чехословакии и отхватили Тешинскую область. Захват чужой территории не считался чем-то вопиющим – каждый искренне верил, что лишь восстанавливает историческую справедливость.

Иными словами, Адольф Алоизович был типичным продуктом своей эпохи – самым свирепым из множества больших и малых хищников, самым буйным пациентом в мировой палате №6.

Напротив, Владимир Владимирович – единственный в своем роде. Он пребывает в гордом одиночестве.

Никто не поддержал его украинскую авантюру, никто не собирается признавать аннексию Крыма. От внешней политики РФ благоразумно дистанцировались даже Лукашенко с Назарбаевым.

Предполагаемые «союзники», которых российская дипломатия ищет по всему свету, в лучшем случае держат нейтралитет. Ибо сегодня ни один серьезный игрок, кроме Москвы, не заинтересован в разрушении сложившегося миропорядка.

Если уж сравнивать Путина с Гитлером, то перед нами фюрер, пролежавший 70 лет в анабиозе и после пробуждения обнаруживший, что с миром творится что-то не то.

Работать решительно не с кем! Поблизости не видно ни старины Бенито, ни Сталина с Молотовым, ни воинственных японцев, ни даже какого-нибудь захудалого Антонеску, мечтающего о Великой Румынии.

Более того, пока не удалось найти настоящих чемберленов и даладье, которые бы официально признали, что Суде… ой, Крым – наш. Никто не понимает, как здорово перекраивать политическую карту Европы и присоединять чужие земли. Заурядная аннексия вызывает у иностранных лидеров абсолютно неадекватную реакцию.

Что, черт возьми, случилось с мировой политикой?!

А случилось следующее. За 70 лет, прошедших с момента окончания Второй мировой войны, человечество шагнуло далеко вперед. Оно училось на собственных ошибках и эволюционировало. Оно становилось мудрее и гуманнее.

Цивилизованные люди убедились, что аннексировать чужую территорию – опасно и вредно. Плевать на международное право – бесперспективно. Присоединяться к агрессору в надежде поживиться его добычей – глупо. Ценить грубую силу, а не предсказуемость и договороспособность – нерационально.

Мир учился и менялся, а Россия – увы, нет. Она так и застряла в сороковых годах прошлого столетия, в эпохе дяди Адольфа и воевавших дедов. Семьдесят лет прошли для российского общества впустую: в отличие от остальных участников войны, наш сосед извлек из мясорубки 1939-1945 совсем не те уроки. Самый безумный отрезок XX века стал считаться прекраснейшим, достойнейшим, благороднейшим временем.

Полурелигиозный культ Великой Победы построен отнюдь не на скорби, а на упоении былой славой. Отсюда – бряцание ржавым оружием, готовность игнорировать современную реальность и назло мировому сообществу жить по законам 1940-х.

Сегодняшняя Россия опасна не танками и «Градами», а своим самобытным архаизмом, своим стремлением опрокинуть окружающий мир в прошлое. Она напоминает неандертальца с дубиной, ворвавшегося в современный мегаполис и атакующего беззаботных хипстеров.

Но что делать бедняге-хипстеру, столкнувшемуся с нежданной угрозой? Как победить пришельца из тьмы веков? Можно издеваться над его отсталостью и кичиться собственной продвинутостью, но в борьбе с неандертальцем айфоны и айпады не помогут. Чтобы дать отпор непрошеному гостю, придется отложить хрупкие девайсы в сторону.

Придется отбросить цивилизационный лоск, взять в руки что-нибудь тяжелое и сразиться с агрессивным громилой. Причем в разгар драки будет казаться, что между борющимися нет никакой разницы. Но разница есть: в случае победы современный человек сможет вернуться к любимым айфонам и айпадам. А если победит неандерталец, кругом не будет ничего, кроме милого его сердцу каменного века.

Нечто подобное происходит и в украинском обществе. Как ни печально, дорогие россияне уже заставили Украину играть по своим правилам.

Вместе с Россией мы погрузились в далекое прошлое.

Они обзывают нас «фашистами» – мы сравниваем их президента с Гитлером.

Они размахивают георгиевскими ленточками – мы считаем российско-украинский конфликт Отечественной войной.

Они изымают из продажи солдатиков в немецкой форме – мы запрещаем коммунистическую символику.

При этом Украина фактически живет в советской парадигме 1940-х годов: «Все для фронта, все для победы!», «Не отдадим врагу ни пяди родной земли!», «Наше дело правое, мы победим!»

Но если кремлевский натиск удастся отбить, у нас есть шансы все-таки вернуться в XXI век. А если восторжествует северный сосед, то возвращения уже не будет.

Потому что России действительно нравится обитать в прошлом. Потому что в сороковых было круто.

Потому что деды воевали, и за 70 лет их гордые потомки так и не научились ничему другому.

Информация о материале
  1. Большие дипломатические маневры
  2. Резьба шилом по мылу
  3. Главы районов Харькова декларируют элитные авто, доставшиеся в наследство, и магазины
  4. Механический парад для неоконченного пианино