Главная
Сміливіші за Януковича
Вже майже півтора роки, як Віктор Янукович і його найближче оточення живе в Росії. Більшість із них перебувають під санкціями країн ЄС. Усі вони не полишають надій повернутися в Україну та оминути покарання. Зокрема, екс-прем'єр Микола Азаров оголосив в Москві про створення «комітету порятунку України«, куди ввійшли колишні народні депутати Володимир Олійник та Ігор Марков. На презентації «комітету» втікачі відреклися від Януковича і заявили, що він повинен сидіти на лаві підсудних.
Однак не всі соратники екс-президента втекли з країни. Частина з них залишилися в Україні. Одні активно займаються політикою, інші будують бізнес.
Вони засуджують колишнього шефа, описуючи його, як людину низьких моральних якостей. Деякі тримають образу через втечу і боягузтво.
«Українська правда» розбиралася, як сьогодні живеться представникам влади Віктора Януковича, які залишилися в Україні.
Льовочкіни
Сьогодні глава адміністрації Януковича разом зі своєю сестрою Юлією Льовочкіною – народні депутати України. Фото: Радіо Свободи
Після втечі Віктора Януковича життя колишнього глави АП Сергія Льовочкіна не стало гіршим. Всі перипетії, пов'язані з екс-президентом і його сім'єю, оминули Льовочкіна. Міністр внутрішніх справи Арсен Аваков та прем'єр-міністр Арсеній Яценюк звинувачують його у численних гріхах, але на ділі його ніхто не чіпає.
Сьогодні глава адміністрації Януковича разом зі своєю сестрою Юлією Льовочкіною – народні депутати України, члени уламків Партії регіонів під назвою «Опозиційний блок».
Льовочкін залишається одним із найвпливовіших політиків в Україні. Як розповідають джерела «Української правди», близькими до ньогослід вважати 11 депутатів, які не входять до «Опозиційного блоку». Частина з них пов'язана з Льовочкіним ще з часів, коли він працював радником екс-голови Верховної Ради Володимира Литвина, інша частина – по газових справах і роботі в АП.
Останнім часом до «списку людей Льовочкіна» почали зараховувати обранця від фракції Блок Петра Порошенка Сергія Капліна, натомість викреслили прізвище Олега Ляшка.
Голова адміністрації Януковича не приховує бажання повернутися до влади і чекає вдалого моменту застрибнути до «золотої ложі». Раніше він зізнавався, що очікує дострокових парламентських виборів.
«Склад цієї Ради не відповідає настроям суспільства. Тож дострокові парламентські вибори – неминучі», – розмірковуєЛьовочкін.
Попри амбіції колишнього керівника АП, за весь час роботи у Верховній Раді він вніс лише шість законопроектів, які були зареєстровані в один день – 27 листопада 2014 року.
Минулого року тоді ще журналіст, а нині народний депутат Сергій Лещенко повідомив, що Льовочкін оформив на свою сестру Юлію Льовочкіну малий острів з великим півосторовом у Конча-Заспі. Спираючись на фотографії Google за 2005 рік, він пояснював, що півострів раніше міг бути островом, який штучно приєднали до материка, що, до речі, заборонено Водним кодексом України.
За клопотанням Лещенка у квітні цього року Обухівський райвідділ міліції відкрив кримінальне провадження щодо забудови Льовочкіними цього острова.
Між тим у МВС повідомили, що досудове розслідування у провадженні триває до сьогодні.
У коментарі Юлія Льовочкіна заявила УП, що упродовж 11 років скуповувала у різних людей 12 ділянок, які в травні 2014 року були з'єднані в одне ціле загальною площею 3,29 гектарів: «Жодна з них не передавалася мені з земель комунальної або державної власності», – переконує сестра глави АП часів Януковича. Депутат наголосила, що не порушувала законів України, бо «земельна ділянка ніколи не була островом».
У травні цього року Аваков заявив, що українські правоохоронці співпрацюють з Федеральним бюро розслідувань США у провадженні щодо розкрадання компанією Дмитра Фірташа Ostсhem 5,7 мільярдів гривень. У цьому провадженні, за словами головного міліціонера, «є питання» до Сергія Льовочкіна.
Колишній соратник Януковича через прес-релізи «Опозиційного блоку» всіляко заперечує свою причетність до криміналу.
На початку липня Арсеній Яценюк на засіданні уряду звинуватив Дмитра Фірташа, Сергія Льовочкіна та Віктора Януковича у спробах довести до банкрутства Одеський припортовий завод.
«Це група «Янукович-Фірташ-Льовочкін». Там нанесені збитки державі, і тому МВС почало кримінальне провадження», – заявляв прем'єр.
Попри гучні заяви Яценюка, відомство Авакова не розслідує цього факту.
«У Головному слідчому управлінні кримінальні провадження за даним фактом не розслідувалися, відповідно до інформації зі слідчого управління ГУМВС України в Одеській області кримінальні провадження за фактом доведення до банкрутства Одеського припортового заводу станом на 24.07.2015 до ЄРДР не вносились та у провадженні слідчих підрозділів області не перебувають», – йдеться у відповіді МВС на запит УП.
Що б не говорили, схоже, що ім'я колишнього глави адміністрації Януковича ще не скоро зникне з перших шпальт газет і ефірів телеканалу «Інтер».
Лавринович
ГПУ повідомила Лавриновичу про підозру у розтраті більше 8,5 мільйонів гривень і зловживанні службовим становищем. Фото: kommersant.ua
Колишній член Партії регіонів Олександр Лавринович тричі був міністром юстиції України. Після парламентських виборів 2012 року його розглядали, як одного з головних претендентів на посаду голови Верховної Ради, але через фобії Віктора Януковича парламент очолив Володимир Рибак.
До липня 2013 року йому було доручено керувати Мін'юстом, після чого Лавринович став головою Вищої ради юстиції.
Коли Янукович утік, екс-міністр залишився в Киві і продовжував працювати у ВРЮ до квітня 2014-го.
Тривалий час Олександр Лавринович був у тіні, але прокуратура витягнула його на світло. У липні цього року ГПУ повідомила йому про підозру у розтраті більше 8,5 мільйонів гривень і зловживанні службовим становищем.
Як зазначає Генеральна прокуратура, ці гроші були витрачені «з метою приховування фактів злочинного порушення законодавства правоохоронними органами та судом під час здійснення розслідування та судового розгляду в суді справи Юлії Тимошенко».
У 2011-13 році міністерство юстиції відстоювало позицію української влади у справі «Тимошенко проти України» в Європейському суді. Мін'юсту допомагали американські компанії – Skadden, Arps, Slate, Meagher & Flom LLP and Affiliates.
Наразі Печерський райсуд Києва обрав для екс-міністра юстиції запобіжний захід у вигляді внесення застави – 1 мільйона 218 тисяч гривень.
Лавринович заявив УП, що вважає звинувачення генпрокуратури безпідставними, бо запрошення іноземних радників – не його рук справа.
«Я не мав таких повноважень. Залучення (іноземних компаній – ред.) відбувалося за ініціативою урядового уповноваженого, який представляє Україну в Європейському суді з прав людини, а контракт підписував керівник апарату міністерства юстиції», – пояснюєекс-міністр.
Незважаючи ні на що, Лавринович запевняє, що не збирається ховатися від слідства за кордоном.
«Проти мене порушують справу, тому що інші члени (колишнього – ред.) уряду, до яких є серйозні питання, перебувають поза межами України», – говорить він.
Про часи Віктора Януковича екс-міністр юстиції розповідає небагато. За його словами, у 2011 році він регулярно спілкувався з Януковичем, але вже восени 2012-го екс-президент перервав цей контакт.
На запитання, чому це сталося, Лавринович відповідає лаконічно: «Думаю, варто про це запитати у Януковича».
Щодо свого майбутнього у політиці він неоднозначний.
«У когось є бажання виштовхати мене або за кордон, але це неможливо, я не поїду. Або виштовхати мене назад в політику, щоб я згадав свої буремні роки», – зазначає Лавринович.
Ландик і Ландік
Екс-нардеп Володимир Ландік зараз мешкає в Сєверодонецьку, де керує споживспілкою Луганської області. Фото: Главком
Валентин Ландик був одним із останніх «червоних директорів» Партії регіонів. Особливість «червоних директорів» полягає у впертому переконанні власної правоти. Разом з «регіоналами» він пробув у парламенті з 2002 до 2014 року.
Ландик та його син Андрій є співвласниками компанії побутової техніки «Норд».
Центральний офіс компанії перебуває в окупованому Донецьку. Там нам повідомили, що місцевий завод «Норда» почав роботу 14 липня.
У свою чергу син колишнього нардепа Андрій Ландик переконував УП, що заводи на окупованих територіях не функціонують. На уточнення про роботу «Норда» в Донецьку, він відповів: «Був момент, коли працював, але зараз ні. Там неможливо працювати».
За словами близьких до Ландика людей, зараз він перебрався до Києва, але проросійських настроїв не полишив.
На жаль, УП так і не вдалося поговорити з ним, натомість ми зустрілися з його братом – Володимиром Ландіком, батьком Романа Ландіка, відомого завдяки скандалу з побиттям моделі.
Володимир Ландік був народним депутатом від Партії регіонів п'ятого і шостого скликань, очолював Луганське обласне відділення партії.
Після втечі Віктора Януковича Ландік хотів зайти в парламент від 112 округу Луганської області, але зайняв лише дев'яте місце серед інших самовисуванців.
У розмові з УП він категорично відмовився говорити про свого брата і сина, але годинами може розповідати про окупацію Донбасу та зрадників у Луганську.
Сьогодні екс-нардеп мешкає в Сєверодонецьку, де керує споживспілкою Луганської області.
«Це готувалося століттями, ми триста років воюємо з Росією. Путін упіймав момент і вирішив напасти на Україну найгидотнішим методом», – резюмує Ландік про війну на сході.
Такі настрої колишнього депутата невипадкові – у Луганську він втратив весь свій бізнес, зокрема медіа-холдинг ІТАР, рештки якого переїхали до Сєверодонецька. На запитання, чи підтримував він Євромайдан, Ландік запевняє: «Ну звичайно підтримував, а хто ж його не підтримував? Не підтримували його ті, хто все життя був на зарплаті в Росії».
Між тим колишній член Партії регіонів відкрито називає «Опозиційний блок» «п'ятою колоною Кремля», а Віктора Федоровича вважає «боягузом».
На його думку, саме втеча Януковича до Росії дала можливість Володимиру Путіну напасти на Україну.
«Ти підписав договір з Майданом, перевибори, потім спокійно йдеш, ніхто тебе не чіпає. От і все. Ну будь же мужиком! Що ж ти здриснув, і Путін увів війська?» – обурюється екс-соратник Януковича.
Акімова
Акімова очолює аналітичний центр «Нова соціальна і економічна політика», який фінансує Сергій Льовочкін. Фото: golos.ua
Перший заступник голови Адміністрації президента часів Віктора Януковича Ірина Акімова – одна з тих регіоналів, про яких відомо зовсім небагато.
Окрім роботи в АП, вона обіймала посаду виконавчого секретаря Комітету з економічних реформ при президентові України.
Акімова трудилася на Банковій до січня 2014 року, після чого Янукович призначив її своєю радницею. На цій посаді вона протрималася практично до втечі останнього.
Колишня регіоналка залишається однією з найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус». У 2014 році вона зайняла 46 місце, перегнавши на одну сходинку Ліну Костенко.
Зараз Акімова очолює аналітичний центр «Нова соціальна і економічна політика», який фінансує Сергій Льовочкін. «Це абсолютно недержавна організація, ми працюємо на неприбутковій основі», – пояснює вона.
Про часи Євромайдану екс-працівник АП згадує дуже стримано і офіційно.
«Я не активний противник революції, але переконана, що для України передача влади мирним шляхом в процесі позачергових виборів є завжди сприятливішою, – резюмує вона. – Революційні процеси несуть великий удар для політичного і економічного клімату і, як правило, б'ють по інтересах звичайних громадян».
Акімова зізнається, що за місяць роботи на посаді радника президента їй нічого не вдалося порадити Януковичу: «Не було можливості радити, бо не було контактів і не було інтересу. Тобто практична можливість щось порадити була відсутньою».
На відміну від більшості регіоналів, Акімова стримано і беземоційно говорить про колишнього начальника.
«Якщо капітан залишає свій корабель, то напевно, називайте це злочином, нечесним вчинком – можна вибирати будь-які епітети. Але те, що це абсолютно ненормально і заслуговує на засудження – очевидно».
На запитання про повернення в політику Акімова відповідає з легким підтекстом.
«Поки я це питання залишаю відкритим. Життя довге. Можливість повернутися в політику завжди залишається. У рамках якої партії – покаже час», – підсумовує колишній працівник АП.
Рибак
Рибак ділиться, що сьогодні багато часу витрачає на роздуми і аналізування. Фото: trubyna.org.ua
Батько Партії регіонів – так жартома називають Володимира Рибака, якого саме вважають засновником цієї партії.
У своєму останньому інтерв'ю на посаді президента України, записаному в Харкові 22 лютого, Віктор Янукович заявив, що на Рибака був скоєний напад, а його машину обстріляли. Відповідь колишнього голови Ради не забарилася. Вже наступного дня Рибак записав відеозвернення, де повністю спростував слова Януковича.
Після втечі Сім'ї, колишній спікер парламенту «заліг на дно» і перестав з'являтися на публіці.
«Українські правді» Рибак розповідає, що з 1998 року живе в Києві, і скаржиться, що не може поїхати в Донецьк відвідати могилу своїх батьків.
Колишній голова парламенту зізнається, що йому пропонували йти на парламентські вибори у складі «Опозиційного блоку», але він відмовився.
Свою дитину – Партію регіонів – Рибак сьогодні безжалісно критикує і засуджує.
«Я вважаю, що Партія регіонів повинна бути закрита, треба вибачитися перед нашими виборцями», – обурюється він.
Про колишнього президента екс-спікер говорить з образою, пояснює, що Янукович 2012 і 2014 років – дві різні людини: «Перші два роки він добре працював і кадри підбирав, а потім… Царем став, чи ким – я вже не знаю».
Рибак ділиться, що сьогодні багато часу витрачає на роздуми і аналізування. На запитання про повернення в політику відповідає натяком: «Усе може бути».
«Я знаю, як партія будується, знаю, що треба робити. Ще рано про це говорити», – додає колишній соратник Януковича.
Тігіпко
Наполеонівські плани Тігіпка зруйнували його ж амбіції. Фото: day.ua
У Сергія Тігіпка давні стосунки із Віктором Януковичем. На президентських перегонах-2004 він очолював виборчий штаб Януковича, але після другого туру виборів іде з команди останнього.
Майже через 10 років – у 2012 році партія Сергія Тігіпка «Сильна Україна» влилася до Партії регіонів, а сам він стає заступником голови партії. У мережі ще сьогодні можна знайти тролінг Романа Вінтоніва, із запитанням до Тігіпка, чи не планує політик змінити прізвище на Янукович.
Вже після втечі екс-президента лідер «Сильної України» намагався взяти ПР під свій контроль.
«Я не боюся відповідальності очолити Партію регіонів», – заявляв він тоді у прямих ефірах.
Наполеонівські плани Тігіпка зруйнували його ж амбіції: він подався кандидатом в президенти без рішення партії і її акціонерів.
Після такого вчинку ПР висунула кандидатом в президенти Михайла Добкіна, а Тігіпка виключили з партії «за порушення статуту».
На президентських виборах колишній заступник голови ПР здобув підтримку 5,23% українців. На позачергових виборах до ВР-2014 партія «Сильна Україна» не подолала навіть прохідного бар'єру, назбиравши лише 3,11% голосів.
На час написання цього тексту Сергій Тігіпко перебував у відрядженні.
У прес-службі партії повідомили, що «Сильна Україна» спробує себе на місцевих виборах, але вже без свого лідера.
Керівник секретаріату СУ Олег Баранов зазначив, що більшість свого часу Тігіпко приділяє бізнесу: «Як голова наглядової ради АО «ТАСКОМБАНК», він бере активну участь у розробленні стратегії розвитку банку».
Місцеві вибори Тігіпку не надто цікаві, наразі він заряджає свої батарейки, щоб «вистрілити» наступного разу.
Яким вийде «наступний раз», в якому таборі і за яких обставин – покаже тільки час.
- Информация о материале
На головного лісника Харківщини відкрили справу за продаж лісу своїй дружині
Прокуратура Харківської області проводить розслідування правомірності дій керівництва обласного управління лісового та мисливського господарства при закупівлі приватною фірмою деревини в державних лісгоспах. Про це у відповідь на звернення народного депутата Романа Семенухи повідомив заступник прокурора Харківської області Олег Мельник.
За його словами, зараз слідче управління прокуратури проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні за фактом зловживання владою (ч.2ст. 364 КК України). Зокрема, перевіряється можлива корупційна складова під час придбання деревини в одному з харківських лісгоспів товариством з обмеженою відповідальністю «Альба».
Керівником Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства з 2014 року є Борис Білоус. Засновником ТОВ «Альба» є його дружина Валентина Білоус. Також вона є засновником ще одного підприємства, яке займається переробкою деревини – ТОВ «Елна».
Крім того, родина Білоусів є акціонерами ПАТ «Мерчанська меблева фабрика». Валентина Білоус володіє часткою в 14,98%, Борис Білоус – 11,29%, а його брат Іван Білоус – 13,59% акцій компанії.
- Информация о материале
И прости нам долги наши
В качестве одного из аргументов в свою пользу Греция в переговорах с кредиторами из ЕС прибегла и к морализаторству, вспомнив о том, как чуть более чем 60 лет назад списывала долги ФРГ. Действительно, к 1953 году состояние западногерманской экономики было довольно плачевным. «Экономическое чудо» лишь набирало обороты, а на бюджете тяжелым бременем лежали внешние долги. Приблизительно половину из них составляли репарации, наложенные на Германию еще по итогам Версальского договора, еще столько же — кредиты, взятые после Второй мировой на восстановление разрушенной войной экономики.
По нынешним меркам, процентное соотношение внешнего долга к ВВП было смешным — 25%. Но Германия остро нуждалась в капиталовложениях для стимулирования экономического роста. И в феврале 1953 года сумела договориться с рядом стран о списании 50% долга, а выплаты по второй половине реструктуризировать на крайне выгодных условиях (рассрочка как минимум на 30 лет, возможность тратить на обслуживание долга не более 3% экспортной выручки). В итоге последний транш был выплачен только в 2010 году. И что наиболее любопытно — в числе европейских стран, простивших долги ФРГ, была и Греция.
На Ангелу Меркель такие доводы не подействовали, но интересно разобраться с вопросом, когда, каким странам и при каких условиях списывают внешнюю задолженность.
Щедрость парижская, кёльнская, неапольская…
В 1956 году, когда перед угрозой дефолта оказалась Аргентина, ее делегация встретилась в Париже с представителями стран-кредиторов, чтобы договориться о реструктуризации — переговоры прошли успешно. С этого момента начинается история Парижского клуба — одной из наиболее влиятельных неофициальных международных организаций, представляющей интересы стран-кредиторов (в настоящий момент в клубе 20 государств). Двадцатью годами позже был создан и Лондонский клуб — неформальная организация, объединяющая частные банки-кредиторы (около 1000 банков к настоящему моменту).
С начала деятельности и по май 2014-го в рамках Парижского клуба было достигнуто более 430 соглашений с 90 различными странами-должниками. Общая сумма урегулированного внешнего государственного долга различных стран составила более $583 млрд.
Но если изначально клуб сталкивался с вопросами реструктуризации госдолгов, то со временем стало очевидно, что задолженность ряда беднейших государств приобрела характер безнадежной. Особенно ярко эта тенденция проявилась в конце 1980-х — начале 1990-х годов. Ведь если во время глобального биполярного противостояния страны третьего мира, в зависимости от избранного политического курса, могли рассчитывать на поддержку со стороны Запада или СССР — то с завершением этого периода оказались, по сути, предоставлены сами себе.
И если для развитых стран Парижский клуб разработал так называемые стандартные условия реструктуризации (пролонгация выплат на десять лет по рыночной процентной ставке с льготным периодом в три года), то уже в 1988 году были разработаны Торонтские условия, позволявшие списывать треть внешнего долга странам с доходом ниже установленного Всемирным банком уровня. Оставшаяся сумма реструктуризируется частями: на 14 и 25 лет (включая льготные периоды в 8 и 14 лет).
В 1994 году были приняты отдельные Лондонские условия для стран с низким уровнем дохода, которые через несколько лет пришлось еще раз пересмотреть в виде Неапольских условий. Согласно им беднейшие страны могли рассчитывать на списание уже двух третей долга с пролонгацией выплат до 40 лет (с 16-летними льготами).
Но и этого оказалось недостаточно. В 1999 году была принята Инициатива HIPC (heavily indebted poor countries), направленная на сокращение бремени внешнего долга беднейших стран мира. На данный момент в нее вовлечены более 40 стран, в основном африканских. Это те страны, внешний долг которых по отношению к экспорту товаров и услуг или к объему доходов госбюджета превышает 150 и 250% соответственно.
Для стран, привлеченных к HIPC, действуют Кёльнские условия, согласно которым возможно списание до 90% внешнего долга.
И как раз на начало XXI века приходятся наиболее крупные списания государственных долгов беднейших стран перед членами Парижского клуба и международными финансовыми организациями. Так, к примеру, в 2004 году Парижский клуб принял решение поэтапно списать 80% долга Ирака (свыше $30 млрд.). В 2006-м внешний долг Малави был уменьшен с $363 до $9 млн. В 2010-м было списано практически 100% задолженности Республики Конго ($2,4 млрд.), Либерии ($1,4 млрд.) и Гаити ($214 млн.). В 2013-м — свыше 60% долга Мьянмы (свыше $6 млрд.). И это далеко не полный список.
Отдельно в 2005 году на саммите G8 было принято решение о списании 18 беднейшим странам мира долгов перед ВБ и МВФ ($40 млрд.).
Важно отметить три принципиальных момента. Во-первых, прямое списание задолженности государств перед государствами — явление довольно частое. Но проблема в том, что оно тесно увязано с сотрудничеством должника с МВФ. Как правило, претендующая на списание страна обязана в первую очередь урегулировать спорные вопросы с фондом, согласиться выполнять его рекомендации, получая взамен дополнительную финансовую помощь от МВФ и/или ВБ. Во-вторых, речь практически всегда идет о незначительных суммах по меркам государств — участников клуба. В-третьих, претендуя на помощь в рамках той же HIPC, государство как бы автоматически попадает в «черный список» стран четвертого мира.
Исключения из правил
Тем не менее в истории, кроме упомянутого выше прецедента с ФРГ, были и другие «нестандартные» примеры списания внешнего долга. Самый недавний — списание в 2009 году с Сербии $550 млн. долга Косово (которое Белград, впрочем, все равно считает частью своей территории).
Но еще более любопытные шаги были предприняты в начале 1990-х по отношению к Польше и Болгарии, столкнувшимися с серьезными трудностями при переходе к рыночной экономике.
Так, в период 1991–1994 годов Парижский клуб списал Польше половину стоимости внешнего долга (на членов клуба приходилось 60% задолженности) и 80% просроченных процентов по нему. Оставшаяся часть была реструктуризирована почти на два десятилетия с льготными периодами. В итоге только за эти три года польский бюджет сэкономил около $9 млрд. (для страны Восточной Европы того периода — огромная сумма). В 1994 году практически аналогичное соглашение было достигнуто и с Лондонским клубом (общее снижение долга еще на $6,6 млрд.). Что характерно, списание открыло доступ Польше к новым международным кредитам (и частным, и по линии МФО), что и послужило толчком к ускоренному росту польской экономики уже к концу 1990-х.
Болгария в марте 1990 года была вынуждена объявить о своей неплатежеспособности — в отличие от Варшавы София задолжала в основном коммерческим банкам. Лишь к концу 1993 года было достигнуто соглашение с Лондонским клубом (подписали свыше 300 банков). В общей сложности Болгария получила списание 47–48% внешнего долга на сумму $8,1 млрд.
Однако подобная практика со стороны кредиторов не стала правилом для стран Восточной Европы. Румыния получила лишь возможность реструктуризировать часть долга.
Венгрия, Чехия и Словакия прошли начало 90-х с повышенной долговой нагрузкой, но без списаний и реструктуризации — из-за чего, кстати, выиграли в более долгой перспективе, заслужив репутацию добросовестных должников.
Впрочем, было бы несправедливо приписывать успех «польского экономического чуда» исключительно уступкам со стороны кредиторов. Как свидетельствует опыт той же Болгарии, подобные меры не гарантируют успеха: сегодня Болгария в списке стран по ВВП по ППС на душу населения отстает от Польши на два десятка позиций в списках МВФ и ВБ (приблизительно на 33%, или $8 тыс.).
- Информация о материале
Донорская кровь — смертельная лотерея для больного
Основной принцип донорства — безопасность для донора и реципиента. В то же время в Украине переливание компонентов крови связано с множеством рисков. ВИЧ ½ и гепатиты с разными генотипами — это тот смертельный бонус, который нуждающийся в компонентах крови пациент может получить с переливаемыми ему эритроцитами, тромбоцитами, с плазмой крови. На это может повлиять человеческий фактор, ошибка тест-системы или сбой в работе устаревшего оборудования.
Справедливости ради необходимо отметить, что не все донорские станции — в группе риска. В каких-то регионах есть современное оборудование, но не во всех есть обученный персонал. Где-то не хватает тест-систем, а где-то тест-системы низкого качества. У каждого региона свои проблемы, но главная проблема — неэффективное использование денежных средств.
Без системы управления качеством работы центров крови одна из важнейших служб обеспечения жизнедеятельности граждан — Служба крови Украины стала невольным пособником в распространении ВИЧ-инфекций и других острых и хронических вирусных заболеваний.
Эти факты указывают на то, что Служба крови Украины, кроме выполнения своей стратегической функции — обеспечения пациентов компонентами донорской крови, крайне необходимой в лечении онкологических заболеваний, анемии, лейкемии, гемофилии, а также при кровопотерях, несет угрозу здоровью нации.
Еще год назад о проблеме материально-технического обнищания и о качестве работы донорских центров знали исключительно врачи, больные и их родственники. Особенно остро ощущали на себе проблему родители онкобольных детей, а таких в Украине с каждым годом становится на тысячу больше. На плечах их родителей часто оказывается весь процесс: от поиска донора до доставки компонентов крови в лечебное учреждение.
Сегодня, учитывая высокую потребность в компонентах и препаратах крови для лечения раненных в АТО, эта тема наконец-то попала в фокус внимания широкой общественности.
Система требует реанимации
В XXI веке мировая наука далеко продвинулась по пути снижения рисков заражения реципиента. Многоступенчатое тестирование донорской крови, лейкофильтрация, автоматизация процессов для исключения влияния человеческого фактора — все это снижает риск заражения практически до нуля. По европейским стандартам обязательно тестирование и донора и сырья двумя методами — ПЦР (полимеразной цепной реакции) и ИФА (иммуноферментного анализа). Каждая из методик позволяет выявлять наличие вируса на разных стадиях, что уменьшает риск пропустить зараженный образец крови.
Во всем мире служба крови считается одним из элементов национальной безопасности, наряду с экономической, информационной, военной. У нас же Национальная служба крови не претерпела никаких изменений — ни в законодательном плане, ни в организационном — со времен распада СССР в 1991 году.
Как и раньше, наша служба крови построена по административно-территориальному принципу (в соответствии с системой финансирования) и состоит из 68 станций переливания крови (СПК) различного уровня подчиненности и 600 трансфузионных отделений лечебных учреждений. Структура и функции национальной службы крови развитых стран, как правило, определяются в законах о службе крови. В Украине такой закон отсутствует, а деятельность службы крови регулируются только подзаконными актами Кабинета министров и финансируется в основном из местных бюджетов.
Такая децентрализация на практике оказалась неэффективной. А отсутствие национальных стандартов привело к ухудшению качества как забора крови, так и хранения ее компонентов, или же к глобальному дефициту компонентов крови в тех случаях, когда пациенту нужна неотложная помощь.
В группе риска находятся пациенты онкологических и гематологических отделений, пациенты во время различных операций, роженицы — все, кому необходимо переливание компонентов крови. И лотерея заключается не только в отсутствии тестирования двумя методами, но и в подготовке и ответственности персонала, и качестве тест-систем, которые из-за недостаточного финансирования и нерегулярности тендеров иногда закупаются в России. К сожалению, именно на совести российских производителей тест-систем инфицирование многих больных вирусами.
Например, у нас не существует единого стандарта, как обрабатывать локтевой сгиб перед донацией: можно 2 секунды, а можно и 20. Но в первом варианте возрастает риск бактериального заражения крови. В лучшем случае такая кровь, которая для кого-то жизненно необходима, пойдет в утилизацию. В худшем — пациент приобретет еще одно сопутствующее заболевание.
В то же время при утилизации на ветер будут выброшены немалые деньги: стоимость реагентов, тест-систем, контейнера для крови, других расходных материалов, которые в большинстве своем покупаются за валюту.
Это реалии практически каждой СПК, которая выживает, как может. А в условиях экономического кризиса — могут все меньше и все хуже. И когда речь идет о финансировании СПК, необходимо помнить — это залог спасения жизни и здоровья людей, которые нуждаются в качественных и безопасных компонентах донорской крови.
Если затраты СПК еще как-то финансируются из бюджетов (на уровне 70-80%), то средства на техническое переоснащение и развитие практически не выделяются. Даже областные центры крови значительно устарели и работают на оборудовании прошлого века. Что уж говорить о больничных отделениях, где заготовка крови иногда происходит даже в коридорах, а оборудование не позволяет соблюдать технологическую цепочку и необходимые температурные режимы.
Оценку состояния нашей Службы крови дал Американский международный альянс здравоохранения (АМАЗ), проанализировавший в 2013 году работу шести областных СПК. Везде были выявлены одни и те же проблемы: несовершенные системы по управлению качеством, устарелые методы заготовки и хранения крови, нерациональное использование заготовленных компонентов, недостаточное количество бесплатных доноров и работы по их привлечению. Стандартизация процессов отсутствует. И все это перечень недостатков лучших центров, которые прошли аудит.
Вывод один. «Советская» система Службы крови изжила себя и давно перестала удовлетворять потребности современного общества. Вопрос создания современной Национальной службы крови поднимался неоднократно, но неизменно затихал на уровне пустых деклараций.
Евроинтеграция и обмен опытом
Несмотря на национальный курс гармонизации законодательства Украины с законодательством ЕС, наши чиновники очень медленно внедряют те нормы и указания, которые прописаны в Директивах ЕС. А главное — наша исполнительная власть до сих пор не прислушалась к рекомендациям Всемирной организации здравоохранения, которая указывает на необходимости установления национального контроля за качеством и доступностью препаратов крови.
Ссылаясь на опыт ЕС, первое, что требует незамедлительного пересмотра — это структура самой Службы крови Украины.
В Украине помимо 68 СПК и 600 трансфузионных отделений, которые подчиняются управлениям здравоохранения при госадминистрациях города или области, действуют профильные институты. Они находятся в системе Национальной академии медицинских наук Украины. А ведомственные организации подчиняются кто Министерству обороны, кто Мининфраструктуры. Это не позволяет создать центральный механизм управления всей системой. Но главное — отсутствует независимый орган контроля.
В то же время в соседней Польше вся служба крови подчинена Министерству здоровья. В структуре одного ведомства находится и Национальный центр крови, и Военный центр переливания крови, и Институт гематологии и трансфузионной медицины. А количество пунктов заготовки крови, по сравнению с Украиной, в три раза меньше. При этом эффективность централизации хорошо отслеживается в сравнительном анализе: по всей территории Украины работает 668 пунктов заготовки крови, а в Польше всего 161 и большинство из них — передвижные. Украина в год проводит 837 тысяч донаций (2013 г.). В то время как наши соседи, с значительно меньшим количеством центров производят 1231 тысячу заборов крови у доноров (2013 г.)
И если уйти от проблем социальной ответственности граждан, которые должны понимать важность участия в донорских программах, а рассматривать только экономическую составляющую вопроса, выходит, что затраты Украины на содержание малоэффективной Службы крови весьма нерациональны.
Финансовое расточительство
Отсутствие видения, как должна работать Служба крови Украины, отсутствие адекватного законодательного регулирования и единых стандартов приводит сегодня, во-первых, к недоступности компонентов донорской крови нуждающимся, а во-вторых, к неэффективному использованию ресурсов, в том числе и финансовых.
К примеру, один из «лучших» областных центров ежегодно получает около 15-17 млн грн (из местного бюджета), исключительно на текущие расходы. Еще часть средств в СПК поступает из центрального бюджета. Они идут на закупку сетов, реагентов и других расходных материалов. При этом обеспечить больницы качественными компонентами крови такому центру удается лишь наполовину.
Если учесть, что в стране работают 62 СПК и 491 трансфузионное отделение, то бюджет их ежегодного содержания превышает 1 млрд грн. Но чиновники предпочитают не афишировать такие колоссальные затраты. Мало того, у исполнительной власти не нашлось пока что инструментов, как направить эти деньги на реформирование прогнившей системы, которая уже угрожает национальной безопасности.
Например, колоссальные финансовые потери происходят с процессом заготовки плазмы крови. Дело в том, что центры крови Украины заготавливают плазму в больших количествах и хранят ее до окончания срока годности. После чего невостребованная плазма подвергается утилизации. В то же время около 70 тонн плазмы (подлежащей утилизации) могли бы продаваться на переработку заводу-фракционатору и приносить около 70 млн грн дохода ежегодно.
Практика показывает, что из общего количества заготавливаемой плазмы клинически применено 38% донорского материала. Остальные неиспользованные литры плазмы, по примеру развитых стран, должны идти на переработку заводом-фракционатором. Польша, не имея своего завода, ежегодно продает около 60% плазмы зарубежным заводам, которые делают из нее альбумин или другие препараты, жизненно необходимые множеству больных, а деньги от продажи направляют на развитие службы крови.
Парадокс ситуации заключается в том, что в Украине есть собственный завод по производству препаратов из плазмы крови. Аналогов заводу нет в СНГ, а в Европе таких единицы. Но закупать отечественную плазму завод будет готов лишь тогда, когда центры смогут предложить к продаже качественное, отвечающее международным стандартам сырье. Поскольку завод несет ответственность за качество препаратов, которые должны спасать людей.
Отечественный завод является одним из двух заводов-фракционаторов в Восточной Европе (включая Польшу, Словакию, Венгрию, страны Балтии), а также единственным заводом Восточной Европы, производящим препарат ФакторVIII, без которого не могут жить пациенты с гемофилией. Поэтому не использовать потенциал уникального отечественного производства в пользу импортных препаратов-аналогов является, как минимум, расточительством и саботажем развития экономики Украины.
Большинство стран нуждаются в подобном производстве для самообеспечения жизненно необходимыми препаратами и импортозамещения аналогов. На данный момент украинский завод может перерабатывать 80 тонн плазмы в год и выпускать продукцию с сертификатом качества GMP (Надлежащая производственная практика). Помимо этого завод расширяет мощности и готов увеличивать экспортный потенциал страны.
Но реалии таковы, что руководство уникального предприятия вынужденно закупает плазму соответствующего качества за рубежом. А украинские центры крови продолжают тратить деньги на заготовку и хранение низкокачественной плазмы крови, выливая ее в канализацию.
Устарелые методы забора и переработки крови. Низкое качество заготавливаемых компонентов крови и производства лекарственных препаратов. Отсутствие учета и единой электронной информационной системы, как доноров, так и донорского материала. А главное — нерациональное использование бюджетных средств. Все это говорит о том, что сфера, которая сопряжена с ежедневным спасением жизней, требует серьезного реформирования. И к этому процессу должны быть подключены не только специалисты служб крови, но и международные эксперты, общественные организации, представители завода по фракционированию плазмы крови. Что позволит спасти жизнь сотням тысяч наших сограждан.
- Информация о материале
В елітному пригороді Харкова незаконно роздали коштовні землі профспілкового санаторію
Слідчий відділ Харківського РВ ГУМВС України у Харківській області проводить досудове розслідування по факту незаконного відчуження та зміну цільового використання земель «Санаторію Рай-Оленівка» площею 25,05 га.
Про це йдеться в ухвалі Харківського районного суду від 24 липня.
Дочірнє підприємство «Санаторій Рай-Оленівка» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» на підставі державного акту від 1997 року використовувала земельну ділянку оздоровчого призначення, яка розташована в межах с. Рай-Оленівка Пісочинської селищної ради Харківського району площею 49 га.
В 2006 році директор санаторію підписав клопотання про відмову від користування земельною ділянкою площею 20,52 га. Після чого рішенням Пісочинської селищної ради ділянка була включена до земель запасу.
Як встановило слідство, підписуючи клопотання, директор санаторію діяв незаконно, адже не мав на це згоди правління ЗАТ «Укрпрофоздоровниця».
В 2008 році Пісочинської селищна рада передала в оренду ТОВ «Харківська інвестиційна будівельна компанія» Петра Маркова ті Ігоря Конарєва на 49 роківдві ділянки землі площею 8,37 га та 11,60 га зі зміною цільового призначення з оздоровчого на житлову та громадську забудову.
Однак в 2009 році договір на оренду першої ділянки було розірвано, а землю передали у власність 47 громадянам. У тому ж році ще понад два десятки людей отримали земельні ділянки на території Рай-Оленівки.
Правоохоронці вважають, що посадовці Пісочинської селищної ради виділили землю санаторію з порушенням вимог Земельного кодексу. Адже Кабмін не надавав згоду на зміну цільового призначення землі, яка належала ДП «Санаторій Рай-Оленівка».
За думкою слідчих, вчинили порушення закону й посадовці Держкомзему, які погодили земельну документацію.
Вартість відчуженої земельної ділянки становить 9,67 млн. грн.
Зараз тривають слідчі дії.
Головою Пісочинської селищної ради с 1992 по червень 2015 року був Олександр Чернобай. В червні він написав заяву про відставку. З липня заступником голови Пісочинської селищної ради є його син Олег Чернобай.
До свого призначення він працював в міліції у відділі боротьби зі злочинами у сфері земельних відносин.
Крім того, депутатами Пісочинської селищної ради є брат Олега Чернобая – Андрій, та теща – Зінаїда Заєць.
Санаторій «Рай-Оленівка» розташований в Пісочинському курортному селищі з однойменною назвою, в 12 км від Харкова, в оточенні листяного і соснового лісу. Недалеко від санаторного закладу є водоймище. На території оздоровниці розбитий великий парк і сад, що займають в середньому 25 га.
- Информация о материале
Подполковник 79-ой бригады Семен Колейник: «Я должен был погибнуть еще тогда, но я живой. поэтому все остальное воспринимаю как бонус»
Прошлое лето было, без преувеличения, самым драматичным в истории украинских ВДВ. Трагически погибли днепропетровские десантники в сбитом самолете, несла потери то там, то тут легендарная житомирская 95-ка, николаевская бригада оказалась в котле на границе с РФ. Весь год после этого они, будто сделанные из металла, восстанавливались и вновь отправлялись на самые сложные задачи по всем направлениям, полушутя, полусерьезно переиначив поэтому свой фирменный слоган с «Никто кроме нас» на «...ть, снова мы?!»
Этим летом все десантные бригады по-прежнему находятся на передовой, но, учитывая снижение интенсивности боев в сравнении с прошлым годом, одних с заслуженными почестями навестит сам президент, другие сыграют в футбол со спецназом.
Цензор.НЕТ встретился с десантником, который уехать на восток не может, - известным по событиям прошлого лета на границе с РФ подполковником Семеном Колейником.
Полтора месяца под огнем реактивных систем залпового огня «Град», который впервые применила против украинцев российская армия, он удерживал на границе высоту, названную позже в его честь - по позывному – «Браво».
Последствия от полученных там контузий грозили замкомбату 79-ой николаевской бригады комиссованием, но 32-летний офицер 15 из 32 лет жизни провел в армии и расставаться с нею, даже после пережитого, не собирался. Сейчас Колейник-Браво учится в Национальном университете Минобороны, восстанавливает здоровье и планирует еще послужить государству. Даже если не на передовой в роли боевого-офицера.
Самое известное фото Сэма Браво с места событий прошлого лета на границе с РФ
Я очень не люблю, когда, вспоминая ту историю, все время говорят -обо мне. Я там был не один. Просто на тот момент возглавлял все это на должности замкомбата (командир батальона с ранением находился в Николаеве). Каждый солдат, каждый сержант, каждый офицер, независимо от того, повар он, командир роты или командир орудия - делал свою незаменимую работу. Обидно, что о них всех не знают. Обязательно напишите, что каждый из них молодец.
Для всех нас та работа в секторе Д была первым настоящим боевым опытом. До этого мы немного были на приднестровской границе, а потом воевали под Амвросиевкой, Курахино, Марьинкой, Волновахой. На той высоте возле Изварино учиться нам приходилось на ходу, иногда прямо в бою. Времени и возможности на боевую подготовку уже не было.
Обстрел с российской стороны не был для нас неожиданностью. Мы стояли в 800 метрах от границы и видели, как окапываются российские подразделения, перемещаются танковые колонны, летают беспилотники. Мы понимали, что рано или поздно это к чему-то приведет. Морально настраивались и готовили укрытия. Но все-таки, конечно, до последнего надеялись, что они не начнут нас вот так вот выжигать…
Мой родной брат гражданин России, но укроп. Я даже прислал недавно ему кофту с этим логотипом. Он походил в ней по Сибири и писал: «Обидно, но для них это просто растение!»
Поначалу он не верил, что смогу я стрелять в российского солдата и наоборот. Я объяснил, что мне неважна национальность солдата, который с оружием пришел нарушить целостность моего государства. Когда я оказался под «Градами» со стороны РФ - все вопросы и сомнения по этому поводу у него исчезли.
Спустя год я продолжаю считать, что та цель - перекрыть границу - была правильная. И мы ее выполнили. Ни одна колонна не прошла ни от нас, ни к нам. Поэтому замысел командования, экспертную оценку которому сегодня дают все, кому не лень, был верен. Воплотить его полностью помешало только вмешательство российской стороны. Оно же и привело к котлу, в котором мы, в результате, оказались.
Справедливо будет сказать, что ВДВ действительно сражались на всех фронтах войны. Включая самые сложные. Это правда. Но мы всегда работали во взаимодействии с кем-то. С пехотой, со спецназом, пограничниками, с Национальной гвардией. Честь им всем за это и хвала. Мы никогда не стеснялись попросить помощи у кого-то и никто не стеснялся попросить ее у нас.
Действительно были моменты в ходе АТО, когда десантников использовали не по назначению, а больше - как хорошо подготовленную пехоту. Например, ставили в оборону, хотя это не наши задачи. Но, считаю, что у нас не было и нет права сказать «это я буду делать, а вот это нет, потому что не хочу». Не та ситуация.
Мне очень нравится волонтерский десант в Минобороны, потому что даже если собрать самую креативную команду в ВСУ - все равно это будут люди из системы. Поэтому волонтеры большие молодцы. Да, не все у них гладко, не все получается, но пока никто не жалуется и пока никто не сдался, не послал всех к черту. Хотя уверен, что такое желание у каждого было. Если у них все получится - от того вся армия, вся страна выиграет.
Современную украинскую армию я вижу состоящей из хорошо мотивированных военнослужащих, которые имеют нормальное обеспечение, соцпакет, поддержку государства и уважение общества; которых не надо загонять в ряды вооруженных сил, а они сами придут.
Еще у этой армии, конечно, должны появиться новые средства связи, навигации, техники.
Совершенно не всем нужно быть все время на передовой. Кто тогда будет заниматься обеспечением и планированием? Но все, кто и воевать не хочет, и в тылу бесполезен - это лишние люди, обуза. И я за то, чтобы волевым решением с ними попрощаться.
Нам нужно сесть и спокойно, внимательно разобраться во всех наших косячках и прегрешениях во время войны. Учесть весь опыт, полученный на Донбассе. Как это, кстати, сделали русские после первой и второй чеченской кампании. Они изменили боевой устав и учли в нем весь опыт, приобретенный на Кавказе. Но я думаю, что это сделать можно только после войны, а не параллельно с ней.
Уверен, что, пусть и не сразу, но все у нас получится, потому что стакан наполовину полный. Действительно, народ немного подустал и парни на передовой тоже. Потому что не роботы. Но это не критично и не фатально. Настроение у всех боевое и, значит, все будет хорошо.
Часто говорят, что именно в моменты перемирия настроение у военных не очень. Пропадает мотивация, появляется время для сомнений и т.д. Так вот я скажу, что в моменты его отсутствия, то есть во время активных боевых действий настрой у многих еще хуже. Когда вокруг все горит - настроение не очень. Так что перемирие это еще не самое плохое.
Я не верю во все эти посттравматические синдромы. Если человек находит уют в стакане и в жалости к себе, то это не синдром, а личный выбор. Беготня по улицам с пистолетом - то же самое. И не надо ее этим оправдывать. Да, у меня чуть седины появилось, и на здоровье отразились последствия тех дней - слышу плохо, например, со зрением не очень, да и забыть все то не получается, но в целом все нормально.
Я должен был погибнуть еще тогда - год назад, но я живой. Поэтому с того момента я все воспринимаю как бонус, как подарок. Исходя из этого, я и живу. Ощущение такое не прошло даже спустя год. Поэтому не люблю я всего этого нытья - «обо мне все забыли», и т. д. Такая позиция вообще кажется мне какими-то завышенными требованиями к людям. И преувеличенной жалостью к самому себе.
- Информация о материале
Страница 733 из 2102
