Главная

Харківські правоохоронці розслідують кримінальне провадження щодо розтрати чиновниками відділу освіти Зміївської райдержадміністрації на реконструкції стадіону «Авангард» державних коштів у сумі понад 7 млн грн. Про це йдеться у ухвалі Зміївського районного суду від 28 січня 2016 року.

У грудні 2015 року відділ освіти Зміївської райдержадміністрації уклав угоду з ТОВ «Міленіум Спорт» щодо реконструкції стадіону «Авангард» у місті Змієві вартістю 15,69 млн грн.

За даними слідства, до кінця 2015 року підрядник отримав на виконання відповідних робіт кошти у сумі понад 7 млн грн. Були підписані акти виконаних робіт, хоча роботи фактично не завершено, внаслідок чого мала місце розтрата грошових коштів.

13 січня до прокуратури надійшов лист від слідчих облуправління СБУ, які побачили розтрату державних коштів під час реконструкції цього об’єкту. Зараз провадження розслідує районний відділ поліції.

Суд дозволив правоохоронцям доступ до документів, які знаходяться у відділі освіти та стосуються відносин з ТОВ «Міленіум спорт» і приватного підприємця, який здійснює технічний нагляд за виконанням робіт.

На фото можна побачити, як 16 лютого 2016 року виглядав стадіон, на реконструкції якого було освоєно 7 млн. грн. Накриття та трибуни існували до початку проведення робіт.

Ремонт стадіону «Авангард» проводиться за кошти Державного фонду регіонального розвитку та коштів місцевого бюджету. Технічною документацією передбачено облаштувати футбольні поля, бігову доріжку, відремонтувати трибуни на 1 526 місць і побудувати нових 552 місця. Також потрібно побудувати приміщення для VIP глядачів, роздягальні, побутові приміщення, внутрішні і зовнішні інженерні комунікації.

Реконструкція почалася ще в 2011 році, тоді на стадіоні було освоєно близько 2 млн грн. Але через відсутність грошей роботи призупинили. Тепер будівельний об’єкт готовий на 23%.

У 2015 році проект з реконструкції стадіону відібрала регіональна конкурсна комісія до переліку робіт, які отримують фінансування з ДФРР. Тоді вартість реалізації цього проекту була 7,​​13 млн грн., у тому числі з ДФРР – 6, 42 млн грн., і з місцевого бюджету – 0,71 млн грн.

В 2015 році вартість зросла до 15,69 млн. грн.

ТОВ «Міленіум Спорт» прописано у Дніпропетровську й належить Олені Рязанцевій та Вячеславу Шеремету. Директором є Олена Павлишина.

Информация о материале

Українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, яка нараховує сотні років. Основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців – Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації – унеможливити становлення незалежної держави Українського народу – повноправного члена європейської співдружності націй.

Набуття Україною незалежності у 1991 році у результаті розпаду СРСР від початку розглядалося і розглядається російською елітою як прикре історичне «непорозуміння», яке повинно бути якнайшвидше виправлене. За визначенням В.Путіна цей розпад – «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Події 2014-2015 років довели, що така точка зору знаходить широку підтримку у всіх прошарках російського суспільства. Навіть у січні 2016 року згідно з результатами соціологічних опитувань 64 % росіян підтримують агресію проти України.

У свідомості кремлівського керівництва і значної частини населення Росія оточена ворогами, які прагнуть захопити російські природні ресурси. Провідну роль у цій «глобальній змові» відіграє Захід на чолі зі США. Для того щоб вистояти у фантомному протистоянні, Росія, на переконання керівництва РФ, повинна за будь-яку ціну відновити контроль над втраченими територіями СРСР і «соціалістичного табору». Ключовим завданням є захоплення України, яке повинно кардинально збільшити російські демографічні, політичні, економічні, військові та інші ресурси. В ірраціональній картині світу «кремлівських мрійників» відновлення контролю над Києвом – літописною «матір’ю городів руських», столицею і прабатьківщиною східнослов’янського православ’я – є життєво важливим інтересом Росії.

Ще 26 серпня 1991 року, через два дні після прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, П.Вощанов, прес-секретар президента РРФСР Б.Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»: «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів».

28 серпня 1991 року віце-президент РФ О.Руцькой на чолі офіційної делегації РРФСР прибув до Києва з метою примусити керівництво України відмовитися від щойно проголошеної незалежності, також погрожуючи переглядом кордонів у разі відокремлення України від Росії.

Вже за півроку територіальні претензії РФ до України були оформлені офіційними рішеннями вищих державних органів Росії. 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ прийняла постанову № 2809-1 «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році», згідно з якою постанова Президії ВР РРФСР від

5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» була визнана такою, що не має юридичної сили з моменту її прийняття. У грудні 1992 року З’їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді РФ розглянути питання про статус Севастополя,

і 9 липня 1993 року, виконуючи це доручення, ВР РФ постановою «Про статус міста Севастополя» оголосила російський федеральний статус міста.

Принципове переконання у скороминучості державної незалежності України визначає російську політику щодо України після 1991 року, закріплену відповідними стратегічними документами. Так, у публічній доповіді «Россия – СНГ: Нуждается ли в корректировке позиция Запада?» Служба зовнішньої розвідки РФ, очолювана тоді Є.Примаковим, визначила оптимістичним для РФ сценарієм розвитку СНД посилення доцентрових процесів аж до «утворення в межах СНД конфедерації». У цьому сценарії було також наголошено на можливості «переходу до федерального устрою у низці країн Співдружності». У доповіді російської розвідки, спадкоємниці ПГУ КДБ СРСР, було проголошено своєрідну російську доктрину Монро, або нове видання «доктрини Брежнєва» для пострадянського простору: дії Заходу на теренах колишнього СРСР мають узгоджуватися з Кремлем.

Президент РФ Б.Єльцин визначив головною метою політики Росії щодо СНД «створення інтегрованого економічного і політичного об’єднання держав, спроможного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві». Президент РФ В.Путін залишив цю мету без змін. У російському стратегічному документі зазначається, що «на території СНД зосереджені наші головні життєві інтереси в галузі економіки, оборони, безпеки, захисту прав росіян, забезпечення яких становить основу національної безпеки країни; ефективне співробітництво з державами СНД є фактором, що протистоїть відцентровим тенденціям у самій Росії». Політична і економічна стабільність держав СНД прямо поставлена у залежність від проведення ними дружньої політики щодо РФ.

Кризові процеси, які визначали політичний і економічний порядок денний у РФ протягом 1990-х років (антиконституційний заколот Б.Єльцина 1993 року, що завершився брутальним розстрілом парламенту РФ, поваленням конституційного ладу і масовими жертвами, геноцид чеченського народу під час 1- і 2-ї чеченських війн, низка жахливих терористичних актів, «колоніальні» війни у Молдові, Таджикистані, Грузії, сепаратистські прояви у низці регіонів РФ (республіки Північного Кавказу, Татарстан, Башкортостан, Якутія, Тува, Свердловська область тощо), гіперінфляція і катастрофічне падіння ВВП, дефолт 1998 року, суцільна криміналізація суспільства і держави тощо) затримали майже на 10 років реалізацію реваншистської стратегії Росії.

Розв’язуючи складні внутрішньополітичні й економічні проблеми, у 1990-і роки Кремль був змушений підтримувати ілюзію добросусідських відносин з Україною. Зокрема, 5 грудня 1994 року РФ разом із США і Великою Британією підписала Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум), згідно з яким взяла на себе зобов’язання:

- поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України (ст. 1);

- утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН (ст. 2);

- утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги (ст. 3) тощо.

У 1997 році був укладений Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, згідно з яким сторони зобов’язалися:

поважати територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів (ст. 2);

будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права (ст. 3) тощо.

Лінія державного кордону, поважати який зобов’язалася РФ, була визначена на картах у 2003 році Договором між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Водночас протягом наступних років РФ всіляко гальмувала процес демаркації державного кордону з Україною, тобто його позначення на місцевості.

Загальмувавши дезінтеграційні процеси в РФ та надійно зцементувавши «батогом і пряником» економічну і політичну еліту, нове російське керівництво на чолі з В.Путіним перейшло до безпосередньої реалізації реваншистської стратегії. Насамперед було визначене завдання з’ясувати реакцію США та їхніх союзників, для чого Росія вдалася до застосування силових засобів проти України (жовтень 2003 року – криза навколо острова Коса Тузла, січень 2006 року і січень 2009 року – «газові війни») і Грузії (війна 08.08.08). Після цих подій у Кремлі сформувалось стійке уявлення про наявність у еліт західних країн, насамперед європейських, «мюнхенського синдрому» – готовності до поступок агресорові за рахунок держав Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Пасивна реакція західних держав на російські провокації суттєво сприяла формуванню у верхівки РФ переконання про безкарність, фактично заохочувала Кремль до агресивних дій проти держав колишнього СРСР і «соціалістичного табору».

Поворотним моментом для В.Путіна стала Помаранчева революція 2004 року, яку російський національний лідер сприйняв як свою особисту поразку. Саме тоді було відпрацьовано сценарії, застосовані через 10 років. Зокрема, у 2004 році Росією була вперше розіграно карту «східноукраїнського» сепаратизму. 26 листопада 2004 року Луганська обласна рада проголосувала за створення Південно-східної республіки,

28 листопада на з’їзді депутатів усіх рівнів із 17 регіонів України, переважно східних і південних, у м. Сєверодонецьк Луганської області, в якому брала участь представницька делегація з РФ на чолі з мером Москви Ю.Лужковим, обговорювалось створення Південно-східної федеративної держави зі столицею у Харкові.

У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО В.Путін заявив президентові США Дж.Бушу: «Україна – це взагалі не держава. Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами… якщо Україна піде в НАТО, то піде без Криму і Сходу – вона просто розпадеться». Такі уявлення стали основою стратегічного бачення цілей РФ на новому етапі експансії, яке, ймовірно, було сформульовано на спільному засіданні Ради безпеки і Державної ради РФ 25 грудня 2008 року.

Відповідні положення у прямій або завуальованій формі були закріплені у російських стратегічних документах з питань зовнішньої і безпекової політики ‑ Стратегії національної безпеки РФ, Концепції зовнішньої політики РФ, Воєнній доктрині РФ, а також Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ.

Для реалізації стратегії Кремля російські державні органи створили комплексну систему примушення держав СНД до єдності. Така система включає в себе інструменти політико-дипломатичного, економічного, насамперед енергетичного, інформаційно-пропагандистського і у разі доцільності військового тиску з широким використанням технологій підривної діяльності, теоретично розроблених і практично випробуваних ще за часів сталінського СРСР.

Складовою цієї системи комплексного тиску мала стати теоретично опрацьована і практично випробувана парадигма «гібридної війни». Сучасне офіційне російське розуміння цієї парадигми викладено у доповіді начальника Генерального штабу ЗС РФ генерала армії В.Герасимова на загальних зборах Академії воєнних наук РФ у січні 2013 року.

Важливим напрямом російської політики щодо України є підривна діяльність. У 2006 р. ФСБ РФ створила підрозділи для дій у соціальних мережах («18 центр»). Російські спецслужби активізували створення агентурних мереж в Україні. Почали діяти численні структури російського впливу всього політичного спектра – від праворадикальних і клерикальних до комуністичних. Після 2004 року російські спецслужби сформували у південно-східних регіонах і Криму розгалужену мережу антиукраїнських організацій, контрольовану або навіть очолювану російською агентурою – структури Партії регіонів, КПУ, ПСПУ, партій «Родина», «Русское единство», різноманітні православні групи, орієнтовані на ідеї «русского мира», сепаратистські політичні групи («Донецька республіка»), криміналізовані парамілітарні утворення (козачі формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури, що активно використовувалися під час Революції гідності, так звані «тітушки»). Переважна більшість цих груп не мала широкої суспільної підтримки, водночас вони активно взаємодіяли з правоохоронними органами за часів режиму В.Януковича.

З 2008 року Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії проти України. У пресі, на телебаченні, в Інтернеті реалізовувалися пропагандистські кампанії і спеціальні інформаційні операції. Масовими накладами видавались різноманітні книжки про майбутню російсько-українську війну. Ідеологічною основою російської пропаганди стала концепція «русского мира», сформована ще в 1970-х роках у середовищі московської ліберальної інтелігенції (з кола М.Гєфтера) й підхоплена у 2010-х патріархом РПЦ Кирилом (В.Гундяєвим).

Російська пропаганда працювала на три основні цільові аудиторії: західну, українську і власне російську. Головним завданням на західному напрямі було доведення штучності української нації і приреченості української держави, яка так і не відбулася. Серед українців поширювались міфи про правічну єдність з російським народом, про так званий «триєдиний, штучно розділений російський народ», переваги приєднання до чи то новітньої Російської імперії, чи то СРСР-2 «під геніальним керівництвом В.Путіна», та водночас доводилася неспроможність українських еліт керувати незалежною державою, педалювалась їхня корумпованість, неспроможність до знаходження компромісів тощо. Російське суспільство інфікувалося ідеями великодержавного шовінізму, імперства, неповноцінності інших народів порівняно з «найдуховнішим у світі» російським народом, православного фундаменталізму, російського фашизму тощо. При цьому російська пропаганда не зупинялася перед поширенням навіть найбрутальніших вигадок, гідну конкуренцію в чому пропагандистам складали лише російські політики і дипломати.

Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки засоби масової інформації, але й культурно-розважальна індустрія: кінематограф, шоу-бізнес, начебто неполітичні, «культурні» програми телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо. Російська культурна експансія проти України здійснювалась свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, чому сприяла неефективність державної гуманітарної і культурної політики.

Аналогічні цілі переслідувала й російська енергетична політика. У 2009 р. за результатами другої «газової війни» Росія сформувала потужний інструмент тиску на Україну в енергетичній сфері, створила можливості для фінансового знекровлення її економіки. Насамперед як інструмент посилення впливу на Україну використовувалися політично вмотивовані й економічно необґрунтовані проекти «Північного» і «Південного» потоків – своєрідних каналів експорту корупції у Європейський Союз.

Російський капітал нерідко виступає в якості ефективного інструмента Кремля. В Україні до 2013 року російський капітал встановив повністю або частково контроль над галуззю зв’язку і телекомунікацій, паливно-енергетичним комплексом, частиною банківського сектору тощо. Ці процеси, які загрожують національній безпеці України, значно активізувалися після приходу В.Януковича до влади, чому сприяла ідентична кримінально-олігархічна сутність і відповідна бізнес-культура російських і українських кланів.

Протягом усіх років незалежності України Росія із застосуванням усього наявного арсеналу підривних засобів підживлювала антиукраїнські, антизахідні та проросійські настрої серед населення Автономної Республіки Крим і Севастополя. Свідомо ігноруючи результати волевиявлення кримчан під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, кримська влада на початку 1990-х років здійснила кілька спроб відокремлення від України (1992, 1994-1995 роки). Втім, такий сценарій не знайшов широкої підтримки населення півострова. Спровоковані Росією сепаратистські прояви були зупинені завдяки скоординованим зусиллям керівництва держави і органів сектору безпеки і оборони.

Усвідомивши відсутність активної масової підтримки сепаратистських ідей, Кремль зробив ставку на кримський криміналітет. Незавершеність процесу декриміналізації Криму, що розпочався у 1995 році, уможливила проникнення криміналу в державні (зокрема правоохоронні) органи, які нерідко обслуговували кримінальні угруповання. Зрештою, саме наскрізь криміналізовані кримські організації Партії регіонів і КПУ стали надійною опорою російського впливу і відіграли ключову роль під час російської агресії і наступної окупації.

З кінця 1980-х років, коли розпочалося повернення в Крим кримськотатарського народу, Кремль підживлював і експлуатував міжнаціональну ворожнечу між етнічними росіянами та корінним народом Криму – кримськими татарами, усіляко нагнітав ксенофобські настрої серед російськомовних жителів Криму. Цілком логічним продовженням цієї політики одразу після незаконної анексії Криму стало розгортання масштабних переслідувань кримських татар та інших суспільних груп за етнічною і релігійною ознакою.

Одним з ключових чинників антиукраїнської політики Росії в Криму та згодом одним із провідних інструментів незаконної окупації півострова став Чорноморський флот РФ (ЧФ РФ). Згідно з низкою угод, які були підписані Україною і РФ з 1994 по 1997 роки, Україна передала РФ в оренду строком на 20 років низку об’єктів у м. Севастополі, Автономній Республіці Крим і у м. Генічеськ (Херсонська область), які забезпечували базування флоту. Відповідно до угод РФ могла тримати в Криму до 25 тисяч військовослужбовців та зобов’язалась не розміщувати ядерну зброю. Протягом усіх років базування ЧФ РФ на території України Росія фактично блокувала зусилля щодо остаточного унормування умов тимчасового перебування флоту, систематично порушувала взяті на себе зобов’язання, не допускала представників державної влади України до місць тимчасового базування ЧФ РФ для проведення інвентаризації наданого в оренду майна і земельних ділянок. Орендовані об’єкти використовувались як база для ведення розвідувально-підривної, інформаційно-пропагандистської та іншої антиукраїнської діяльності.

У 2008 році розпочалися комплексні заходи з підготовки збройної агресії проти України. Підрозділи російської військової розвідки здійснювали рекогносцировку майбутнього театру бойових дій у Криму і на Сході України. Після 2010 року на теренах Сходу і Півдня України суттєво активізувався «реконструкторський рух», який використовувався ГРУ ГШ ЗС РФ і ФСБ РФ для легендованого вивчення і підготовки територій України для ведення бойових дій.

Після закінчення військового конфлікту з Грузією у серпні 2008 року військово-політичне керівництво Росії провело аналіз основних недоліків, що були виявлені під час ведення бойових дій, та розпочало активну роботу з їх усунення. Основним напрямом роботи російської влади стала масштабна воєнна реформа, яка докорінно змінила підхід до розвитку та застосування збройних сил. При цьому особлива увага зосереджувалась на:

змінах нормативно-правової бази у сфері безпеки та оборони як загальнодержавного рівня (нова редакція Федерального закону «Про оборону» та Воєнної доктрини Росії), так і відомчих концептуальних положень (бойові статути ЗС РФ);

вдосконаленні та розвитку науково-технічного потенціалу, зокрема створенні сучасних засобів і систем управління, в тому числі автоматизованих систем управління, зв’язку та розвідки;

створенні нових військових об’єднань, з’єднань і частин.

Важливою особливістю оперативної та бойової підготовки ЗС РФ, а також інших спеціальних заходів було поєднання єдиним замислом окремих елементів, які проводилися в різних регіонах Росії та Білорусі та в різний час. За інформацією щорічної доповіді Генерального секретаря НАТО за 2015 рік, за останні три роки Росія провела принаймні 18 великомасштабних військових навчань, в окремих з них брали участь понад 100 тисяч військовослужбовців. Зокрема, моделювалося завдання ядерних ударів по державах-членах НАТО та державах-партнерах. При цьому навчання використовувалися для маскування масового переміщення військових підрозділів у рамках підготовки до незаконної анексії Криму і агресії на Сході України.

Практичне відпрацювання Росією сценарію військової агресії проти України було здійснено під час проведення спільного стратегічного навчання (ССН) ЗС РФ та Білорусі «Захід-2013» (19-28 вересня 2013 року). На особливу увагу заслуговує зміст задуму навчання: «У результаті виникнення політичної кризи в суміжній країні посилювалась діяльність опозиційного руху. Використовуючи підтримку третьої сторон,и опозиція намагалась перейти до рішучих дій. У регіонах компактного проживання етнічних меншин здійснювалось формування збройних загонів опозиційних сил, які на основі міжнаціональних та етнорелігійних протиріч розпочинали збройне протистояння з провладними силами. З метою дискредитації законної влади перед світовим суспільством опозиційні сили вдавалися до провокаційних дій. Опозиція продовжувала отримувати всебічну допомогу від західних держав та закликала до міжнародного втручання у внутрішньополітичний конфлікт. З іншого боку, провладні сили намагалися навести конституційний лад у державі власними силами. Загострення ситуації могло спровокувати хвилю акцій непокори і у РФ. Відповідно до міждержавних домовленостей між РФ та суміжною країною на її територію здійснювалось перекидання російського компонента Регіонального (Міжвидового) угруповання військ (сил). У подальшому це угруповання проводило військові операції щодо нейтралізації НЗФ та недопущення проникнення на територію країни нових збройних формувань».

Саме цей сценарій планувалось застосувати для анексії Криму та розгортання збройної агресії проти України. При порівнянні варіанта оперативної побудови російського угруповання військ у ході проведення навчань «Захід-2013» та угруповання військ ЗС РФ, які були задіяні на Донецькому операційному напрямку в серпні-жовтні 2014 року, спостерігається ідентичний підхід. Це однозначно доводить, що окупація Криму була лише складовою загального задуму повномасштабної російської агресії проти України. Криваве протистояння в Криму, спровоковане спецслужбами і збройними силами РФ, мало б надати політичні і пропагандистські підстави для вторгнення російських військ у східні і південні області України, як це відбулося в серпні 2008 року в Південно-Осетинському регіоні Грузії.

Протягом багатьох років українська влада під тиском як Росії, так і держав Заходу розглядала питання оборонного будівництва як другорядні. Реформування армії переважно зводилося до скорочення її чисельності та бойового складу. Не відбувалося оновлення озброєння та військової техніки. Зокрема, більш ніж на порядок зменшився потенціал системи ППО. Масштабної руйнації зазнав вітчизняний оборонно-промисловий комплекс. До мінімуму було зведено бойову підготовку, органи військового управління втрачали ефективність, а особовий склад ‑ бойовий вишкіл. Агресивно нав’язувались ідеалістично-пацифістські уявлення про те, що Збройні Сили, інші військові формування є лише рудиментарним атрибутом держави, які ніколи не будуть застосовані для захисту України.

Прихід В.Януковича, Партії регіонів та очолюваного ними кримінального-олігархічного капіталу до практично монопольної влади створили для Кремля нові можливості посилення впливу на Україну. Так, у квітні 2010 року В.Янукович і Д.Медведєв підписали Харківські угоди, якими було продовжено термін базування ЧФ РФ на території України до 2042 року. За свідченням Д.Медведєва, ці угоди передбачали і другий, економічний етап, реалізація якого була відтермінована. Їх підписання фактично стало стартом для безпосередньої підготовки російської операції з встановлення повного контролю над Україною. У червні 2010 року Україна оголосила про свою позаблокову політику, тобто відмову від євроатлантичної інтеграції при декларативному збереженні курсу на європейську інтеграцію.

Як стало очевидно лише згодом, євроінтеграція не розглядалася і не могла розглядатися В.Януковичем та його найближчим оточенням як стратегічна мета України. Політика наближення до ЄС використовувалася для загравання з проєвропейськи налаштованою більшістю українського суспільства та як засіб маніпуляції проєвропейськими політичними силами, а у зовнішньому вимірі – для безсоромного і цинічного торгу. Апофеозом торгівлі національними інтересами України стала домовленість з В.Путіним про отримання від РФ кредиту на суму $15 млрд. та низки інших економічних преференцій для наближених бізнес-структур в обмін на відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Скориставшись наданими В.Януковичем можливостями, керівництво РФ перейшло до реалізації вирішального етапу своєї стратегії підкорення України. Ця комплексна, поліваріантна стратегія передбачала як мінімум два основні сценарії. Згідно з першим, базовим передбачалось підпорядкування всієї України переважно легальними політико-економічними методами, що мали забезпечити, по-перше, політичну ізоляцію України від Заходу, а по-друге, її приєднання до інтеграційних проектів під проводом РФ (Митного і Євразійського союзів), а також ОДКБ. Одночасно з першим відпрацьовувався другий, резервний сценарій на випадок втрати контролю за керівництвом України, який передбачав проведення стратегічної чекістсько-військової операції з метою відторгнення від України її південно-східних регіонів і Криму.

Російська стратегія виходила з чіткого розуміння сутності режиму, що прийшов до влади в Україні в 2010 році. Декларуючи в офіційних документах, зокрема в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (червень 2010 року), Стратегії національної безпеки (червень

2012 року), Посланнях Президента України до Верховної Ради України (2010, 2011, 2012 роки), завдання щодо європейської інтеграції, посилення практичної взаємодії із Заходом та зміцнення сектору безпеки і оборони, керівництво держави систематично і свідомо саботувало їх виконання. Натомість В.Янукович і його оточення сформували системне корупційне середовище, створивши на цій основі у тісній взаємодії з російським капіталом власний олігархічний клан – так звану «Сім’ю».

Попри захоплення донецьким кримінально-олігархічним кланом політичної влади в Україні, саме в цей час у Донецькій та Луганській областях активізувалося формування окремої «регіональної ідентичності». Це завдання реалізовувалося донецьким і луганським корумпованим істеблішментом під прапорами відповідних обласних організацій Партії регіонів, КПУ, інших проросійських сил, у тому числі за рахунок бюджетних коштів (наприклад, регіональна цільова програма «Патріот Луганщини» на 2011 – 2014 роки, затверджена рішенням Луганської обласної ради від 25 лютого 2011 року № 3/12).

Після перемоги В.Януковича на президентських виборах 2010 року відбувалося стрімке проникнення російської агентури до керівних ланок системи забезпечення національної безпеки України. Показовим є майже одночасне призначення на ключові посади у секторі безпеки і оборони діячів, які мали міцні зв’язки з російськими спецслужбами. Зокрема, слід відзначити призначення Д.Саламатіна (лютий 2012 року) і П.Лебедєва (грудень 2012 року) на посаду Міністра оборони України, О.Якименка – на посаду Голови СБ України (січень 2013 року). Нині ці та інші колишні українські високопосадовці переховуються на території, контрольованій РФ.

Росією й агентурою її спецслужб у державних органах України вживались системні заходи з розвалу українського сектору безпеки і оборони. Саме за часів правління В.Януковича завдано нищівного удару обороноздатності України. Фінансування потреб оборони здійснювалося у критично обмежених обсягах на рівні 1 % від ВВП. Причому суттєві обсяги навіть цих вкрай недостатніх коштів розкрадались оточенням В.Януковича і наближеними до нього бізнес-структурами. Розвиток Збройних Сил фактично не фінансувався. Прискорилися розпродаж найбільш сучасних зразків озброєння та його утилізація.

Дезорганізація роботи МО України під виглядом його реформування унеможливила ефективне управління ЗС України. У 2010 році було розформоване Об’єднане оперативне командування, а за рік – Командування сил підтримки, що суттєво ускладнило застосування сил і засобів ЗС України. Було завершено руйнівне за своєю суттю «реформування» районних (міських) військових комісаріатів, з 2010 року було призупинено зборову підготовку військовозобов’язаних. Саме за часів В.Януковича майже завершилося руйнування української системи ППО, а найсучасніші зенітно-ракетні комплекси і засоби розвідки були передислоковані до Криму. Підрозділи ЗС України, ДПС України, інших органів сектору безпеки і оборони комплектувалися з повним ігноруванням принципу екстериторіальності переважно місцевими мешканцями.

Символічним актом приниження Збройних Сил України стало рішення уряду М.Азарова (розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 липня 2013 року № 503) про передачу історичних будівель Національного університету оборони ім. І.Черняховського Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головною метою введених улітку 2013 року раптових і безпідставних торговельних обмежень РФ проти України, відповідної пропагандистської кампанії в ЗМІ було надання В.Януковичу та його уряду підстав для виправдання перед українським суспільством і західними партнерами майбутнього рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ті ж цілі переслідували збройні провокації поблизу кордонів України.

У листопаді 2013 року демонстративні зрадницькі дії В.Януковича спровокували масові протести у Києві та інших містах України. Спочатку ці протести, швидше за все, розглядалися Кремлем не як загроза виживанню проросійського маріонеткового режиму, а як можливість підірвати потенціал спротиву України російським загарбницьким планам. Ескалація силового протистояння збіглася за часом із зростаючим усвідомленням російським керівництвом реальної перспективи втрати керованості ситуацією в Україні. Очевидно, що проти Євромайдану була застосована відпрацьована у 2004-2005 роках методологія організації контрпротестних акцій у вигляді «антимайданів», яка за два роки до того використовувалась для протидії «Болотному руху» в РФ. Саме «антимайдани» надалі стали організаційною основою для сепаратистських проявів у Криму, регіонах Сходу і Півдня України.

Дії влади напередодні і під час подій, що згодом отримали назву Революції гідності, призвели до стрімкого погіршення відносин України з США і ЄС. Водночас згідно з домовленостями В.Путіна і В.Януковича, які були досягнуті під час їхньої зустрічі 17 грудня 2013 року в Москві, розпочалася реалізація другого, економічного етапу Харківських угод. Домовленостями, зокрема, передбачалися заходи щодо інтеграції енергетичної, фінансової, оборонно-промислової, авіаційно-космічної сфер України і РФ, початку підготовки до приєднання України до Митного союзу. У комплексі це означало для України втрату прямих контактів із Заходом та повне її підпорядкування інтересам Кремля. Тобто В.Янукович та його оточення вступили на прямий шлях до позбавлення України державного суверенітету і незалежності.

Підтримані кремлівським керівництвом і спецслужбами РФ неодноразові спроби режиму В.Януковича «втопити у крові» масові народні протести та збройні провокації призвели до ескалації насильства в м. Києві, загибелі багатьох учасників Євромайдану і працівників правоохоронних органів. Вже у другій половині лютого 2014 року режим почав швидко втрачати контроль за ситуацією.

Після провалу силових спроб знищення протестного руху 18 лютого 2014 року і застосування захисниками режиму В.Януковича вогнепальної зброї проти протестувальників, які перейшли 20 лютого 2014 року у наступ, з метою припинення кровопролиття Верховна Рада України 21 лютого о 16:52 прийняла закон про відновлення дії конституційних положень 2004 року

(№ 4163), за який проголосували 386 народних депутатів України. Проте В.Янукович замість невідкладного підписання цього Закону о 22:40 втік з Києва, заздалегідь вивізши найбільш цінні речі з резиденції у Межигір’ї. Одночасно з ним залишило свої робочі місця і втекло вище керівництво міністерств оборони, внутрішніх справ, податків і зборів, Служби безпеки, Генеральної прокуратури, багатьох інших центральних органів виконавчої влади, обласних і районних державних адміністрацій. Голова Верховної Ради України В.Рибак та його перший заступник І.Калєтнік подали у відставку. Все це у сукупності занурило Українську державу у правовий вакуум. Поза сумнівом, ці дії були узгоджені з Кремлем, який переслідував мету паралізувати державні інститути України та у такий спосіб унеможливити організований спротив російській агресії.

Таким чином, у критичний момент початку активної фази стратегічної чекістсько-військової операції РФ проти України в Криму, на Сході і Півдні України (20-22 лютого 2014 року) військово-політичне керівництво держави, вище командування Збройних Сил України, МВС України, СБ України та інших органів сектору безпеки і оборони України фактично зникло. Унаслідок попередніх дій режиму В.Януковича обороноздатність України опинилася на критично низькому рівні, особовий склад органів сектору безпеки і оборони був деморалізований і втратив здатність до виконання наказів і здійснення опору збройній агресії.

В умовах самоусунення Президента України, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України В.Януковича від виконання конституційних повноважень гаранта державного суверенітету і територіальної цілісності України український парламент взяв на себе повну відповідальність за долю України і вжив рішучих заходів з відновлення конституційного ладу, керованості і обороноздатності держави. 22 лютого 2014 року Верховна Рада України обрала О.Турчинова Головою Верховної Ради України та відновила дію положень Конституції України, які були у неконституційний спосіб скасовані у 2010 році. Через самоусунення В.Януковича від виконання обов’язків глави держави на Голову Верховної Ради України О.Турчинова відповідно до Конституції України було покладено виконання обов’язків Президента України. У стислі строки було призначене нове керівництво органів сектору безпеки і оборони, а згодом повністю сформований новий Уряд України, а також відновлено діяльність органів виконавчої влади як у Києві, так і в регіонах.

Напередодні здійснення стратегічної чекістсько-військової операції Кремль ще влітку 2013 року розпочав безпосередню підготовку до незаконної анексії Криму й агресії на Сході України. У Криму протягом листопада 2013 року – лютого 2014 року відбувалася консолідація проросійських сил, організовувалися незаконні збройні формування (загони «самооборони»), створювалась політична й організаційна інфраструктура для окупації півострова. Водночас практичними заходами підготовки Росії до анексії Криму стало розгортання у Південному військовому окрузі ЗС РФ оперативного угруповання військ (сил) для забезпечення безпеки проведення Олімпійських зимових ігор 2014 року, яке за своїм складом у декілька разів перевищувало потреби забезпечення безпеки спортивних змагань.

РФ значно активізувала розвідку на території України. Зокрема, у другій половині 2013 року кількість обльотів літаками-розвідниками ЗС РФ кордонів з Україною зросла на порядки порівняно з попередніми періодами. Саме у цей час було значно активізовано агентурну роботу на території України, а також видову і радіоелектронну розвідку проти нашої держави.

За заздалегідь підготовленим планом починаючи з 20 лютого 2014 року (ще до втечі В.Януковича з м. Києва) були організовані мітинги під сепаратистськими гаслами у мм. Севастополь і Сімферополь, у яких провідну роль грали громадяни РФ. Поряд з агентурою ФСБ РФ, ГРУ ГШ ЗС РФ, СЗР РФ, а також їх бойовими підрозділами для участі у цих заходах з Росії були спеціально завезені у Крим громадяни Росії з числа спортсменів, працівників охоронних фірм, колишніх військовослужбовців, які виконували роль «обурених кримчан», провокували конфлікти, всіляко намагалися дестабілізувати ситуацію.

Уночі 27 лютого 2014 року російські спецпідрозділи захопили адміністративні будинки парламенту та уряду Автономної Республіки Крим. 28 лютого 2014 року депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим під дулами автоматів «зелених чоловічків» з грубими порушеннями процедури ухвалили рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму та призначили головою уряду Криму С.Аксьонова. Починаючи з того ж дня підрозділи ЗС РФ встановили контроль над об’єктами критичної інфраструктури, аеропортами, перевалами, мостами, розпочали блокування українських військових частин і об’єктів на півострові, деякі з яких були раптово захоплені. Одними з перших були захоплені українські об’єкти зв’язку та телекомунікацій. Уже на початку березня 2014 року окупаційні підрозділи вимкнули трансляцію українського телебачення на півострові.

Працівники головних управлінь МВС і СБ України в Криму і управлінь МВС України і СБ України у м. Севастополі одразу після втечі В.Януковича почали саботувати накази з Києва. З 20 тисяч військовослужбовців підрозділів ЗС України, СБ України, УДО, внутрішніх військ МВС України, розвідувальних органів, дислокованих у Криму, лише 6 тисяч виїхали з окупованого півострова на іншу територію України. Водночас, незважаючи на чисельну перевагу російського агресора, шалений психологічний тиск і блокування військових частин, окремі підрозділи Збройних Сил України стійко тримали оборону і залишили півострів після отримання 24 березня 2014 року відповідного наказу.

За цих умов, швидко збільшуючи військове угруповання, яке за своїм бойовим потенціалом значно перевищувало дислоковані в Криму українські війська, Росія вже у першій декаді березня фактично завершила окупацію півострова.

У документальному фільмі А.Кондрашова «Крым. Путь на родину» (березень 2015 року) В.Путін заявив про свою готовність застосувати ядерну зброю під час операції з окупації Криму в разі втручання країн Заходу. Він також повідомив, що особисто керував військовою операцією, у ході якої російські морські піхотинці та частини спеціального призначення ГРУ ГШ ЗС РФ заблокували українські військові частини. Крім того, В.Путін, визнав, що підрозділи ГРУ ГШ ЗС РФ провели спеціальну операцію зі знищення каналів спеціального зв’язку українських військових частин з Києвом. Також у фільмі повідомляється про факт наведення радара терміново перекинутого у Крим берегового ракетного комплексу «Бастіон» на есмінець США «Дональд Кук», який перебував у Чорному морі.

Указом Президента України від 7 березня 2014 року № 261 було зупинено дію Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим від

6 березня 2014 року № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму». Конституційний Суд України визнав оголошення референдуму таким, що не відповідає Конституції України. Проте всупереч нормам українського і міжнародного права 16 березня 2014 року «референдум» про незалежність Автономної Республіки Крим було проведено. При цьому не було дотримано жодних загальновизнаних стандартів народного волевиявлення. Так званими «міжнародними спостерігачами», яких російська окупаційна влада допустила на півострів для роботи на «референдумі», були представники ультраправих, неонацистських та комуністичних європейських партій, інші особи з нацистськими та неосталіністськими поглядами.

В умовах бойкоту референдуму корінним народом Криму – кримськими татарами, присутності великої кількості озброєних російських військовослужбовців референдум в Автономній Республіці Крим начебто зібрав понад 1,2 млн. заповнених бюлетенів (що відповідає 83,10% загальній кількості виборців), з яких нібито 96,77% засвідчили вибір «за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації». Як відомо, непоодинокі випадки такої «масової підтримки» характерні для виборчої системи РФ протягом останніх 20 років.

18 березня 2014 року в Москві Президент Росії В.Путін, самопроголошений «голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим» С.Аксьонов, «спікер Верховної Ради Автономної Республіки Крим» В.Константінов та самопроголошений мер Севастополя О.Чалий підписали Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії. На цьому урочистому засіданні В.Путін виступив з промовою, в якій вкотре підкреслив, що українці і росіяни – це один народ, а також зазначив: «на Украине живут и будут жить миллионы русских людей, русскоязычных граждан, и Россия всегда будет защищать их интересы…».

Ця заява була оголошена вже у ході другого етапу стратегічної чекістсько-військової операції – захоплення південних і східних областей України. Ще 23 лютого 2014 року в Москві відбувся мітинг, на якому заступник голови Державної Думи Федеральних Зборів РФ В.Жириновський закликав до розділу України на три частини, направлення російських «добровольців», які мали проголосити державу Малоросія зі столицею у Харкові. У російській пресі розгорнулась масова істерія з гаслами про «фашистський переворот у Києві», «незаконну київську хунту» та «нагальну необхідність врятувати російськомовне населення України від оскаженілих фашистів-бандерівців». Ця пропагандистська кампанія різного рівня інтенсивності не припиняється й досі.

28 лютого 2014 року збройні сили Росії розпочали «раптову перевірку боєготовності» військ Південного військового округу, у тому числі ЧФ РФ, із залученням підрозділів із складу Західного військового округу, у якій було задіяно до 150 тис. осіб особового складу, до 90 літаків, 120 вертольотів та 880 танків. Починаючи з 1 березня 2014 року відбулося розгортання російських ударних підрозділів у Ростовській, Воронезькій, Курській, Білгородській, Брянській областях РФ. На Поліському, Слобожанському, Донецькому і Кримському оперативних напрямках у безпосередній близькості від кордонів України було утворене ударне угруповання, яке перебувало в повній бойовій готовності до вторгнення в Україну принаймні до кінця травня 2014 року. ЗС РФ були у повній бойовій готовності для вторгнення на територію України зі сходу і півдня.

Для політичного виправдання російського вторгнення було використано звернення В.Януковича, який втік до Росії, до президента РФ В.Путіна 1 березня 2014 року. 4 березня 2014 року представник РФ в Раді Безпеки ООН В.Чуркін заявив під час її засідання: «Сегодня я уполномочен сообщить также следующее. Президентом России получено следующее обращение президента Украины Виктора Януковича. Я цитирую. Заявление президента Украины. Как законно избранный президент Украины заявляю: события на Майдане, незаконный захват власти в Киеве привели к тому, что Украина оказалась на пороге гражданской войны. В стране царят хаос и анархия. Жизнь и безопасность людей, особенно на юго-востоке и в Крыму, под угрозой. Под воздействием западных стран осуществляются открытый террор и насилие. Люди преследуются по политическому и языковому признакам. В этой связи обращаюсь к президенту России Владимиру Владимировичу Путину с просьбой использовать вооруженные силы Российской Федерации для восстановления законности, мира, правопорядка, стабильности, защиты населения Украины. Виктор Янукович, 1 марта 2014 года».

У той же день з аналогічним зверненням виступив самопроголошений «голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим» С.Аксьонов. В. Путін негайно направив до Ради Федерації Федеральних Зборів РФ пропозицію про введення російських військ в Україну, мотивуючи її «загрозою життю громадян Російської Федерації, співвітчизників, особового складу військового контингенту збройних сил Російської Федерації, який дислокується … на території України». За кілька годин Рада Федерації одноголосно підтримала пропозицію російського президента.

11 березня 2014 року було оголошено про проведення «найбільших за 20 років» навчань повітрянодесантних військ Росії. Офіційно оприлюднена легенда навчань передбачала висадку 3500 десантників у тилу «умовного противника», причому командири мали дізнатися про місце висадки лише на борту літака. У ході навчань 1500 десантників висадились на полігоні у Ростовській області РФ у безпосередній близькості до кордону з Україною.

З 1 березня 2014 року під гаслами приєднання півдня і сходу України до Росії розпочалася координована і контрольована російськими спецслужбами серія протестних акцій у східних і південних регіонах України, так звана «Русская весна». Під їх прикриттям спеціально підготовлені штурмові групи на чолі з російськими офіцерами здійснили спроби захопити адміністративні будинки у Харківській, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській, Одеській, Дніпропетровській областях. Були захоплені будинки обласних державних адміністрацій у Донецьку, Луганську і Харкові, а також управління СБ України у Донецьку і Луганську.

Таким чином, факти неспростовно засвідчують ретельну підготовку до широкомасштабного вторгнення на територію України з метою реставрації маріонеткового режиму В.Януковича. Приводом для такого вторгнення мали стати криваві події у Криму.

Наслідком російської агресії, до надання відсічі якій держава була не готова, стало б повторення української трагедії 1917-1920 років, коли перемогу здобули декласовані елементи на чолі з більшовиками (прямими ідейними нащадками яких є бандформування ОРДЛО), і фактична втрата незалежності України.

Усвідомлюючи ситуацію, нове керівництво України розпочало передислокацію підрозділів Збройних Сил і правоохоронних органів України у східні і північні області держави. Вживалися нагальні заходи з відновлення дієздатності сектору безпеки і оборони, забезпечено керованість силами і засобами ЗС України, утворено Національну гвардію, проведено часткову мобілізацію, почалось формування добровольчих батальйонів для захисту України, була швидко стабілізована ситуація у Києві, а також у Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Харківській, Херсонській областях. В Одеській області загроза громадянському миру була подолана після того, як 2 травня 2014 року не досягла запланованого результату кривава провокація проросійських сил. Здійснювались системні заходи з мобілізації міжнародної підтримки зусиль України у стримуванні російського агресора.

Зухвала агресія РФ отримала гідну відсіч. Всю Україну сколихнув широкий патріотичний рух. Завдяки героїзму військовослужбовців, добровольців, пересічних громадян плани з окупації 8 південних і східних областей України були зірвані, а російський агресор був змушений перейти до прихованої підривної і терористичної діяльності в Україні, за винятком Донецької і Луганської областей. Але і тут наступ російських терористичних військ було локалізовано.

25 травня 2014 року в надзвичайно складних умовах були проведені визнані всім світом вільні і демократичні президентські вибори, переконливу перемогу на яких здобув Петро Порошенко.

Ці події остаточно засвідчили провал планів російського бліцкригу проти України. Спільними зусиллями суспільства і відроджуваної держави, дорогою ціною життів тисяч українців ворог був зупинений. Розпочався черговий етап російської агресії проти України – гібридної війни, яка триває і донині.

Информация о материале

Апеляційний суд відмінив рішення суду першої інстанції та залишив у власності ПП «Композит» земельну ділянку площею 6 га.

Про це йдеться у постанові Харківського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2016 року.

В 2005 році фірма орендувала на 50 років земельну ділянку на території Мартівської сільської ради Печенізького району Харківської області. Ділянка знаходилася у лісистій місцевості на березі Печеніжського водосховища і раніше належала Чугуєво-Бабчанського держлісгоспу. Після отримання землі в оренду її цільове призначення було змінено з земель лісового фонду на землі рекреаційного призначення. Тут планувалося створити базу відпочинку.

В 2014 році Чугуївська міжрайонна прокуратура провела перевірку законності використання цієї землі.

За результатами обстеження земельної ділянки спеціалістом Державної інспекції сільського господарства в Харківській області встановлено, що на земельній ділянці прибережної захисної смуги Печенізького водосховища, яку використовує ПП «Композит», розташовані будівлі, пірси, альтанки та інші будівлі, а сама ділянка огороджена металевим парканом. В той час, Земельний кодекс забороняє на березі водосховища будівництво ближче 100 метрів до води.

За думкою прокуратури, фірма порушила вимоги договору оренди.

Приватники оскаржили у суді законність проведення перевірки державною інспекцією сільського господарства. Однак, не оскаржували сам факт порушень, зокрема, встановлення огорожі. Крім того, фірма не заперечувала факт будівництва на цій ділянці, хоча договір оренди забороняє будь-яке будівництво у прибережній захисній смузі Печенізького водосховища.

В 2015 році прокуратура звернулася до суду з вимогою розірвати договір оренди і суд цей позов задовольнив та повернув земельну ділянку Печеніжській РГА. Але в апеляційному суді колегія суддів прийняла до уваги, що перевірка прокуратурою була проведення з численними порушеннями. Крім того, колегія суддів вказала, що прокуратура не описала характеристики й не порахувала кількість об’єктів, які знаходяться у захисній смузі.

Тож, акт обстеження ділянки був визнано судом недійсним і задовольнив апеляцію ПП «Композит».

Головуючим суддею був Микола Черленяк, який має чотирьохкімнатну квартиру в елітному комплексі «Садова Гірка».

Засновником ПП «Композит» є Юрій Непокритий. Керівником та підписантом підприємства вказано Сергія Пелиха. Бізнес-партнеркою Непокритого по ПП «Дивізіон найкращих яхт» є Марія Перегудова. Це підприємство як і ПП «Композит» розташоване у селі Мартове Печенізького району. На Марію Перегудова з 2006 року мешкала в одній квартирі з Дмитром Перегудовим – екс-очільником «Укроборонпрому» та «Укрспецекспорту» за часів президентства Віктора Януковича. Саме на Марію раніше переписала бізнес сім’я Перегудових.

Про власників рекреаційних земель на території Харківської області читайте тут

Информация о материале

Відповідно до даних, зібраних за методологією рейтингу Doing Business, серед усіх компонентів рейтингу в Україні найгірший стан справ з врегулюванням процедури неплатоспроможності.

Так, середня тривалість процедури банкрутства підприємства, описаного методологією рейтингу, складає 2,9 років (для порівняння, у розвинених країнах- членах ОЕСР – 1,7 роки), а її вартість – 42% від вартості майна боржника (9% для країн-членів ОЕСР). Проте найбільшим шоком є показник коштів, які вітчизняна процедура банкрутства забезпечує повернення кредиторові – 8,3%. За цим показником Україна ділить з Камбоджею 161-162 місце серед 165 країн, у яких існує судова процедура банкрутства. Гірше, ніж у нас, складається ситуація для кредиторів лише у Центральноафриканській Республіці, Сполучених Штатах Мікронезії, Венесуелі та Бурунді. Трохи кращим, ніж у нас, є результат Сурінаму, Ліберії, Домініканської Республіки, Томе і Прінсіпі та Сьєра Леоне.

При цьому не варто думати, що українське законодавство є вкрай недосконалим та примітивним. Навпаки, у профільному Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) формально присутні майже усі інститути, притаманні розвиненим країнам з ефективною системою банкрутства. Однак, недосконале формулювання певних пооложень закону та, особливо, його імплементація, зводить нанівець будь-які інноваційні потуги законодавців.

Ухилення від банкрутства

Однією з головних проблем банкрутства в Україні є те, що у таку процедуру як правило вступають підприємства, які уже тривалий час є неплатоспроможними, та з яких уже виведені усі більш-менш ліквідні активи. Як наслідок, більшість кредиторів залишаються ні з чим, а процедура банкрутства їх проблем не вирішує.

Як правило, у світовій практиці ця проблема вирішується таким чином: на керівника підприємства у випадку появи перших ознак неплатоспроможності покладається чіткий обов’язок звернутися до суду зі заявою про банкрутство очолюваного ним підприємства. Спроба впровадження такого підходу була зроблена і у вітчизняному Законі про банкрутство, однак вона виявилася невдалою, оскільки закон не встановлює ані строків такого звернення, ані відповідальності за недотриманням такого обов’язку. Як результат, положення закону про обов’язкове звернення боржника до суду фактично не функціонують.

Цю проблему частково може вирішити законопроект №3132, який знаходиться на розгляді парламенту: він встановлює строк, упродовж якого орган управління боржником буде зобов’язаний подати заяву до суду про неплатоспроможність. Однак, у цьому документі, як і раніше, ефективна система санкцій за недотримання відповідного правила буде відсутньою.

Цікавою у даному аспекті може бути практика деяких західних країн, у яких керівник, який приховав неплатоспроможність свого підприємства та не звернувся із заявою до суду, несе солідарну відповідальність за боргами такого підприємства усім своїм майном.

Посилення захисту прав заставних кредиторів

Ще однією слабкою ланкою Закону про банкрутство є відсутність належного захисту заставних кредиторів. Відносно таких кредиторів Закон про банкрутство грунтується на двох базових ідеях:

1) встановлення максимального захисту інтересів кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою (наприклад, шляхом виключення заставленого майна із ліквідаційної маси; спрямування виручених коштів від продажу такого майна виключно заставним кредиторам; надання заставним кредиторам права ветувати план санації або ж мирову угоду тощо);

2) позбавлення заставних кредиторів оперативного впливу на процедуру банкрутства (шляхом виключення їх участі у зборах та комітеті кредиторів, а також позбавлення права самостійно звернути стягнення на заставлене майно).

Теоретично, така концепція є правильною та обгрунтованою, однак її імплементація на даний час має чимало недоліків. У першу чергу це пов’язано з тим, що заставний кредитор втрачає будь-який контроль над майном, яке було передано йому в заставу, та рано чи пізно опиняється у ситуації, коли таке майно продається або надто дешево, або надто довго, або трапляються інші негарзди із забезпеченням. У зв’язку з цим, кожен кредитор, вимоги якого забезпечені заставою, маючи здоровий глузд, процедуру банкрутства не ініціює і намагається усіляко її уникати.

Видається, що описану вище проблему можна та варто вирішити шляхом посилення контролю заставних кредиторів над належним їм забезпеченням та збільшенням їх прав, пов’язаних із продажем заставного майна. Разом з тим, хибними видаються намагання банківської спільноти отримати право вирішального голосу у комітеті або зборах кредиторів, оскільки у такому випадку заставні кредитори вирішуватимуть долю боржника у питаннях, які не торкаються їх прав та інтересів, однак істотно впливають на права та інтереси інших (конкурсних) кредиторів.

Мирова угода та санація

Процедура банкрутства далеко не завжди повинна закінчуватися ліквідацією боржника. Іноді інтересам усіх зацікавлених осіб буде відповідати продовження роботи підприємства після внесення коректив у його діяльність: продажу частини активів, ректруктуризації заборгованості, передання корпоративних прав кредиторам тощо. Закон про банкрутство певною мірою забезпечує такі можливості, однак робить це за допомогою двох різних інструментів, правова та економічна природа яких є однаковою: процедурою санації та мировою угодою.

Об’єднання цих двох механізмів у єдиній процедурі реструктуризації та, відповідно, забезпечення можливості комплексного підходу до вирішення проблеми неплатоспроможності за допомогою усіх наявних інструментів, зробило б таку процедуру значно ефективнішою та привабливішою як для боржника, так і для кредитора.

Ліміти на максимальну тривалість дії мораторію

Оптимальна процедура банкрутства повинна знаходити баланс між інтресами кредиторів та боржника, а також враховувати соціальні наслідки ліквідації підприємства. Однак, чинний Закон про банкрутство має радше репутацію закону, який, у першу чергу, стоїть на захисті інтересів боржників. Значною мірою це пов’язано із мораторієм, який вводиться у кожній процедурі банкрутства. Такий мораторій позбавляє кредиторів можливості примусово стягнути з боржника належні їм кошти. Інститут мораторію або ж його аналоги існують практично у кожній країні світу, де існує практика банкрутства, однак специфіка України полягає у надмірній тривалості такого мораторію. Фактично, мораторій супроводжує всю процедуру банкрутства, а тому затягування такої процедури на кілька років робить неможливим ефективний захист кредиторами своїх прав.

Одним з можливих варіантів вирішення проблеми могло б бути запровадження фіксованих часових лімітів тривалості мораторію, зі спливом яких мораторій автоматично припиняв би свою дію, не зважаючи на продовження розгляду справи про банкрутство. Таке правило не тільки б дозволило кредиторам побачити «світло в кінці тунелю», але й запроваджувало б певний механізм стимулювання швидкості процедури банкрутства та дотримання строків, відведених Законом на таку процедуру.

Призначення розпорядника майна

Протягом усіх 16 років існування професії арбітражного керуючого підхід до такої професії у законодавстві та судовій практиці був і залишається однаковий: «хто платить, той і замовляє музику». Єдиною специфікою цього правила у банкрутстві є те, що тут важливе значення має не тільки те, хто платить, але й хто впливає на прийняття рішення про призначення арбітражного керуючого.

Спробою подолати цю тенденцію стало запровадження автоматизованої системи, яка випадковим чином обирала розпорядника майна, грунтуючи свій вибір на досвіді та завантаженості арбітражних керуючих. Разом з тим, як свідчать відгуки багатьох експертів, робота такої системи є далекою від ідеалу, а можливість вибору арбітражного керуючого у «ручному режимі» у ситуації, коли вибір системи не спрацював, дозволяє надзвичайно суб’єктивним чином підходити до обрання кандидатури розпорядника майна.

Проблема призначення розпорядника майна є досить комплексною, та може бути вирішена лише шляхом впровадження цілої низки заходів, серед яких гарантування належної оплати праці розпорядників майна, запровадження ефективних механізмів відповідальності, а також надання можливості кредиторам офіційно та відкрито впливати на вибір розпорядника майна, у тому числі шляхом вибору кандидатур, пропонованих автоматизованою системою.

Винагорода арбітражних керуючих

Суспільство потроху починає сприймати ідею того, що особа, яка розпоряджається значними ресурсами, як правило, не буде працювати належним чином за мізерну плату. Арбітражні керуючі – якраз надзвичайно гарна ілюстрація цього правила. Арбітражний керуючий – це особа, яка повинна володіти істотними юридичними, економічними, менеджерськими знаннями та навиками, та яка несе чималу відповідальність (включаючи кримінальну) за свої дії.

Закон про банкрутство, всупереч світовій практиці, не ставить винагороду арбітражного керуючого у якості пріоритетного платежу у ліквідації, та не забезпечує гарантованого надходження оплати праці розпоряднику майна. У результаті страждають не тільки арбітражні керуючі, які підвішуються на фінансовому крючку певних учасників провадження у справі про банкрутство, але й чимало кредиторів, інтереси яких не враховуються оптимальним чином.

Лише достатньо висока та гарантована оплата праці арбітражних керуючих здатна забезпечити їх мінімально необхідну об’єктивність та неупередженість під час розгляду справи про банкрутство.

Закон про банкрутство має чимало інших напрямків для вдосконалення, включаючи поліпшення регулювання позасудової санації, налагодження визнання іноземної процедури банкрутства та приведення закону у реальну відповідність типовому законом ЮНСІТРАЛ про транскордонну неплатоспроможність, запровадження бази даних для кредиторів для їх інформування про стан процедури банкрутства. Окремої уваги заслуговує процедура банкрутства фізичних осіб, запровадження якої дозволило б у цивілізованій формі врегулювати статус та долю проблемної заборгованості фізичних осіб перед банками, та частково зняло б напругу, пов’язану із валютними кредитами під іпотеку.

Усі ці та чимало інших проблем очікують на своє вирішення українським парламентом, який, на жаль, надто неохоче останнім часом торкається процедури банкрутства. У Верховній Раді України зареєстровано цілу низку законопроектів, спрямованих на вдосконалення процедури банкрутства (зокрема, №3132, №3163, №2286а, №2714 та №2353а), однак, їх розгляд надзвичайно затягується. Наприклад, законопроект 3132 уже шість разів включався у порядок денний Верховної Ради України, однак жодного разу так і не був розглянутий ним.

Информация о материале

Революция достоинства в своей первоначальной сущности была восстанием против милицейского произвола. Сюжетная линия ненаказанности «беркутов» после 30 ноября дала толчок беспрецедентному восстанию, и эта линия продолжается доныне. Система, изменения которой требовали майдановцы — это как раз система милиции — прокуроров — судей. В этой тройке милиция играла самую кровавую роль, задокументированную фотокамерами и судебно-медицинскими экспертами.

Долги

Нереформирование милиции создает огромную моральную угрозу обществу. Сотни высокопоставленных членов правительства, пришедшие к власти благодаря жертвам милиции. Десятки тысяч участников Майдана, избежавшие смерти, заключения, увечья, вынужденной эмиграции — благодаря жертвам милиции. Собственно, миллионы, которые не смогли предотвратить трагедию, медленно, но очевидно назревавшую — и созревшую трагедией Небесной Сотни.

У общества появился колоссальный моральный долг — справедливое наказание системы, которая убила лучших, самых преданных. Общество никогда не будет здоровым, если не вернет свой долг. Эта революция никогда не закончится, пока будет существовать этот долг. Скелетом общества являются морально-этические установки. Пока с ними не все благополучно — страну будет лихорадить, бросать в крайности «зрада — перемога».

Поэтому нельзя понимать реформу милиции как сугубо техническое переформатирование органов внутренних дел. Это должно быть прежде всего справедливое наказание системы — процесс, делающий невозможным повторение майдановской трагедии.

Была ли проведена широкая общественная дискуссия именно в этом ключе — как нам перестроить правоохранительные органы, чтобы гарантировано не было повторения преступлений?

Были ли четко названы механизмы, позволившие «семерке» организовывать тайный террор, «Беркуту« — террор явный, открытый, а УБОПу — этим всем командовать?

Скорее нет, чем да. Потому что дискуссия не вышла за пределы экспертного круга. Был ужасный дефицит фактажа на тех этапах, когда он был нужен, пока тема была особо горячей. Крупнейшие политические силы на этапах предвыборной кампании не предложили достаточного количества эффективных решений для устранения этой проблемы. Не было системной дискуссии ни на уровне парламента, ни, тем более, на уровне коалиции. Некоторые полезные новеллы попали в коалиционное соглашение, но о нем довольно скоро забыли.

Тема предотвращения полицейского произвола, имея мощный потенциал после Майдана, так и не была проработана, и вернулась туда, где была всегда — в узкие круги правозащитников и юристов-специалистов.

Самая смелая реформа

На сегодняшний день реформа полиции является самой масштабной попыткой реформ вообще. Нигде больше власть (в обобщенном значении этого слова) не шла на такой риск и не пыталась ввести такое количество управленческих инноваций, как в реформе МВД.

Вынужденной или наоборот, осознанной является эта попытка, вызвана она внешним давлением, требованиями граждан внутри страны или внутренним желанием политиков — не так важно. Важно то, что она является безусловным лидером. Как в заметности для населения, так и в объективной, исторической значимости.

Однако у нынешней реформы — плохая карма.

Эта реформа полиции началась с того, что противозаконным образом были ликвидированы все законодательные альтернативы правительственному законопроекту №2822 «О Национальной полиции», подготовленному кулуарно, без надлежащей широкой дискуссии. 13 мая проект №2822 был зарегистрирован в Раде, и в тот же день сотрудниками секретариата ВР был противозаконно снят с регистрации законопроект №1692-1, предлагавший альтернативный вариант реформы.

Характерно, что эта почти готовая, выписанная экспертами в проекте №1692-1 реформа полиции никому не была нужна четыре месяца, пока в мае правительство не начало реализовывать свой вариант.

Если бы началось сравнение законопроектов1692-1 и 2822, то оно было бы не в пользу последнего. В частности, №1692-1 предусматривал определяющую роль независимых от руководства МВД конкурсных комиссий, которые должны были набирать полицейских. Или, например, обязательность полиграфа как процедуры при приеме полицейских на работу.

Как свидетельствует опыт аттестационных комиссий, только эти новшества во много раз усилили бы эффект реформирования милиции в полицию. Но — не судьба.

Пиар

Реализована ли полицейская реформа? Нет.

Имеет ли эта реформа признаки успешности? Нет.

С осени, когда полицейская реформа заработала (?), когда состоялся ребрендинг милиции, показатели преступности возросли во много раз. Это очевидно из графиков относительно самых распространенных преступлений, которыми должна заниматься полиция, формально созданная 7 ноября 2015 года.

Как видим, полицейская реформа заметно коррелирует с ростом показателей преступности.

Почему так?

В основе реформ не может быть один только пиар. Так называемая коммуникация реформ не может подменять собой сами реформы. Тем более нельзя навязывать обществу примитивные и агрессивные пропагандистские конструкты — наподобие «святой патрульной полиции». Эти конструкты делают невозможным собственно адекватное развитие реформ, поскольку любая критика реформ будет восприниматься как проявление враждебности.

Только реформы, способные воспринимать критику, имеют шанс на успех. Реформы, которые критику не воспринимают, закончатся быстро и бесславно. Пиар полиции не защищает людей от разбойников и воров.

Очищение?

Возможно, рост (предположим, временный) показателей преступности является платой за кадровое обновление персонального состава полиции?

Наоборот. Прецедент с патрульным полицейским, застрелившим пассажира БМВ в Киеве, неожиданно показал, что даже авангардное подразделение полиции — патрульные — не подверглись надлежащему анализу на служебное соответствие. Патрульный, убивший пассажира, оказался тем следователем, который фабриковал дела против задержанных и избитых активистов Автомайдана во время событий Революции Достоинства. Как он попал в новую полицию? И это при том, что адвокаты Автомайдана передали представителям полиции списки правоохранителей, причастных к преступлениям против Майдана.

Что уж и говорить о других подразделениях полиции?

Проводимая сейчас аттестация носит хаотичный и несистемный характер.

  1. Общественность представляет меньшинство в комиссиях, большинство — милиционеры, в той или иной степени — люди системы. Более того, реально независимая общественность — это один-два человека на комиссию.
  2. Непонятны принципы, по которым идет распределение сотрудников по комиссиям. «Нужных» кандидатов направляют в «нужные» комиссии.
  3. Наличие значительного числа должностных лиц, назначаемых на высокие, руководящие должности в полиции без аттестации и конкурса.
  4. Относительно неширокое применение детектора лжи как средства контроля.
  5. Комиссии, вследствие искусственно созданных условий, не имеют достаточно времени для сбора информации об аттестуемых. Обычно списки кандидатов появляются только накануне собственно собеседования.
  6. Непонятнен механизм так называемой заочной аттестации.

Попытки автора узнать, существуют ли нормативно-правовые акты, регламентирующие пункты 2–6, не были успешными — ответы на депутатские обращения свидетельствуют о том, что переаттестация происходит в ручном режиме. Никаких инструкций, приказов о порядке аттестации, в ответ на запрос получено не было.

По пока неофициальной информации, в Киеве значительное количество преступников, относительно которых прокуратура еще не успела доказать их причастность к преступлениям против Майдана, прошли аттестацию. О масштабах этого явления говорить рано, но есть ряд очень тревожных примеров, когда люди, на чьих руках, по данным активистов, много крови майдановцев, попали на ключевые должности в полицию. И Олейник, застреливший пассажира в погоне, судя по всему, — наименее опасный персонаж из тех, кого можно представить.

Конечно, такие слова автора, основанные на непубличных, засекреченных данных, звучат не весьма убедительно, но фактом остается то, что система аттестации является «дырявой» — сквозь нее, при надобности, проводят людей в обход бдительного контроля.

Реформаторы кто?

На сегодняшний день лицами реформы являются две грузинские барышни — Эка Згуладзе и Хатия Деканоидзе. Этим список публичных адвокатов именно нынешнего варианта реформирования полиции и заканчивается. Очевидно, что такая кадровая репрезентация самой важной в моральном смысле и сложной в организационно-правовом измерении реформы, мягко говоря, недостаточна.

Эка Згуладзе, по ее личному признанию, не является профессионалом в повседневной деятельности полицейских подразделений. Надо отдать ей должное — от поста начальницы полиции она отказалась, именно из соображений своего недостаточного опыта. Згуладзе, безусловно, является прекрасным специалистом именно в «коммуникации реформы» — по крайней мере, в части популяризации полицейской реформы все было сделано качественно. Тем не менее, кто-то должен руководить министерством, координировать реформы — а делать это из Парижа (где, насколько известно, большую часть времени проводит заместитель министра внутренних дел), как свидетельствует опыт, довольно тяжело.

Хатия Деканоидзе не имела раньше никакого опыта руководства полицейскими подразделениями. Ее назначение на должность главного полицейского нельзя объяснить ничем другим, кроме желания двух самых влиятельных властных политических сил — Народного фронта и партии Порошенко — максимально перенести ответственность за полицейскую реформу на внешних управленцев в лице США.

О роли США в полицейской реформе говорится мало, недостаточно. Масштабы материальной поддержки и операционного контроля со стороны американской правительственной международной программы ICITAP не находится сегодня в фокусе внимания. Но можно утверждать, что именно компромисс между американцами и местными топ-политиками определяет, как происходит реформа полиции.

В масштабной американской помощи не было бы ничего плохого, если бы она носила более прозрачный, максимально гласный и компетентный характер. А при нынешнем стиле работы американцев и их представительницы Хатии Деканоидзе мы рискуем получить (точнее, уже получаем) низкое качество управленческих решений. Иностранные советники плохо разбираются в той специфике, для понимания которой даже местным интеллектуалам необходимо полное напряжение ментальных сил.

Кроме того, не была проведена дискуссия о том, насколько оправдано вообще отдавать такую чувствительную сферу, как правоохранительные органы под контроль со стороны пусть и дружеской, но все же чужой страны? Такое решение наши руководители государства как политики должны хотя бы честно объяснить своим избирателям.

К слову, автор является категоричным противником такого подхода. И не только потому, что при прочих равных условиях местные эксперты лучше знают местную проблематику. Скорее потому, что иностранные управленцы не несут надлежащей ответственности за свои ошибки. Зарабатывая деньги на реформах (реформах ли?), они в любой момент могут беспрепятственно прекратить свою работу и выехать из страны. Тогда как украинцы за провалы в реформах вынуждены платить жертвами вопиющей некомпетентности тех органов, которые понасоздавали «варяги».

Нехватка политической и управленческой ответственности — вот, наверное, чуть ли не основная причина пробуксовки полицейской реформы. Авантюрные кадровые решения, преступная толерантность к старым, злокачественным кадрам, непонимание украинской правовой системы — это уже последствия. Непонимание сути событий, обусловивших необходимость милицейско-полицейской реформы, невозможность противостоять реваншу старых кадров в системе, неспособность противостоять интригам местных политиков.

Реформы не могут делаться с балаклавой на голове. Источник идей, или по крайней мере те, кто воспринимает эти идеи как свои родные, должны быть понятными. Доступными для дискуссий, в конце концов.

Непубличный подход к реформам нивелирует рациональный анализ. Если реформа делается тайно, непременно появляются те, кто в нее верит, и те, кто в нее не верит. Дискуссия между этими группами крайне осложнена, поскольку носит практически религиозный характер, поскольку из-за искусственного утаивания данных невозможно опираться на факты, на рациональные аргументы. Происходит злокачественная политизация — чтобы не сказать истеризация —процесса.

Что делать?

Не следует разочаровываться, наоборот, нужно не останавливаться. Надо не бояться перезагружать реформу.

Необходимо создать адекватное поле коммуникации между местными экспертами, политиками и иностранными советниками, осуществить открытый и публичный аудит полицейской реформы: что планировалось сделать, что удалось осуществить, что — нет, почему? И в контексте этого, если нужно, реализовать необходимые кадровые решения.

Нужно честно ответить себе — чем является процесс, называемый реформированием полиции? Каким образом мы, глядя на систему показателей работы полиции, можем гарантировать, что эта реформа не является только освоением средств доверчивых американских налогоплательщиков? Что весь пиар вокруг реформы не является только медиа-прикрытием афер руководства МВД по разворовыванию бюджета министерства и крышеванию нелегального бизнеса? Следует вспомнить дело о наплечниках, «вечном» янтаре, нелегальной добыче песка и т.п.

Можно ли, наконец, считать реформой создание новой патрульной службы? Не является ли это банальным объединением ГАИ и ППС? Каким образом это объединение приблизит полицию к нашему идеалу — к образу правоохранительного органа, который гарантированно не будет пытать и убивать людей? Который не слушается команд сверху, не обслуживает интересы высшего политического руководства государства? В конце концов, имеет новый уровень правосознания, когда права человека — независимо от того, законопослушный это гражданин, нарушитель или даже уголовный преступник, — так вот, когда жизнь и достоинство человека являются наивысшей ценностью для полицейского?

Что сейчас со следствием, с уголовным розыском? Остались ли они в принципе, как институт полиции, как выглядят показатели их деятельности, результаты? Почему творится такой ужас с системой регистрации автомобилей, почему бумажная волокита в сервисных центрах только увеличилась; что мешает, наконец, работать по тем же грузинскими стандартами, если уж так получилось, что все топ-руководство имеет грузинское происхождение?

Можно ли считать реформой банальную замену кадров? Было ли гарантировано четкими и универсальными процедурами высокое качество даже такого осторожного шага, как кадровое обновление состава полиции? Почему случаи нарушения правил обращения с оружием являются настолько многочисленными для новых патрульных? Как сделать так, чтобы авангард реформы — новые патрульные — гарантированно не были соучастниками избиения? Как это было, например, с участником боевых действий Богданом Тицким в машине новой патрульной полиции.

Наконец, отвечает ли профессиональный уровень нынешних исполнителей реформы тем колоссальной задачам, которые перед ними стоят? Нормально ли то, что полицейскими реформами командуют люди, ни дня не проработавшие в полиции, абсолютно незнакомы с украинским законодательством, да и неспособны ознакомиться с ним из-за принципиального нежелания изучать государственный язык и пользоваться им? Какие меры нам надо принять, чтобы привлечь в руководящую полицейской реформой команду настоящих специалистов? Мы должны убедить в серьезности намерений самих реформаторов — потому что как можно внедрять ключевую реформу в Киеве, фактически живя в Париже, как это делает первая заместительница министра МВД Згуладзе?

Необходимо четко и недвусмысленно сформулировать цели реформы и много раз повторить их обществу, власти, всем частям правоохранительной системы. У нас были претензии к старой милиции, дескать, она нарушает права человека, выполняет политические заказы, обслуживает коррупцию наивысших должностных лиц. Какими мерами мы будем добиваться, чтобы новая полиция не занималась тем же?

Надо определить перечень идей, которые несправедливо были отброшены нынешними реформаторами. И вместе с тем определить ряд бесперспективных идей, которые пытались реализовать, но которые сейчас, с высоты приобретенного опыта, уже доказали свою бесперспективность.

Надо категорически отвергнуть практику бесконтрольной передачи реформы в руки иностранных грантодателей. Принятие или непринятие зарубежных рекомендаций должно быть подчеркнуто публичным, и, таким образом, легитимированным в глазах общества. Также следует уделить внимание тому, чтобы пул иностранных «акционеров» реформы был достаточно диверсифицирован. Как минимум, с учетом того, что украинская правовая традиция значительно ближе Европе, чем США.

Особое внимание нужно уделить перезагрузке аттестационного процесса. Надо количественно и качественно увеличить долю независимых, общественных агентов в аттестационных комиссиях, ввести четкие правила и процедуры, без каких-либо сомнительных схем в части правил прохождения этих комиссий. Очевидно, что необходимо определить аттестацию как перманентный процесс, а не разовый акт. Конечно, нужно расширить применение полиграфа — для этого есть мощный банк законодательных инициатив, разработанных специалистами в этой сфере.

Колоссальный кредит доверия, который все еще сохраняет новая полиция, нужно спасать и использовать для дальнейших реформ, а не в политических битвах. И не бояться откровенных дискуссий, не отмалчиваться на запросы народных депутатов, в конце концов, открыто и прозрачно сотрудничать с парламентом, а не отказываться от такого сотрудничества.

Нам не нужна лубочная, «святая» патрульная полиция. Нам нужна полиция, где полицейский является ответственным — в противоположность его предшественникам, безнаказанным милиционерам. Нам нужна полиция, которая внутри себя самой (а в идеале — внутри каждого полицейского) содержит механизм, удерживающий от нарушения закона. Которой, в том же идеале, не нужен внешний контроль прокуратуры. Которая способна сама заставить себя действовать исключительно по закону.

Информация о материале

Харківські правоохоронці розслідують кримінальне провадження стосовно факту внесення службовими особами Блізнюковської РДА та ТОВ «Корпорація «Добробуд» недостовірних даних до актів виконаних робіт, що призвело до розкрадання державних коштів на суму 0,89 млн грн.

Про це йдеться в ухвалі Київського райсуду міста Харкова від 28 січня 2016 року.

В жовтні 2015 року голова Близнюківської РДА Сергій Шахматенко (звільнений у листопаді 2015 року) та невстановлений слідством з невідомих причин керівник «Корпорації «Добробуд» уклали договір на реконструкцію спортзали в с. Садове Харківської області. Вартість угоди склала 0,89 млн грн., роботи планувалося закінчити до кінця грудня 2015 року.

В жовтні РДА перерахувала фірмі 30% авансу, а в листопаді були підписані акти виконаних робіт на суму 390 тис грн., за підсумками яких райдержадміністрація доплатила необхідні кошти. В грудні сторони підписали ще два акти виконаних актів виконаних робіт, за якими 21 грудня департамент виплатив всі передбачені угодою кошти в сумі 892 тис грн. На наступний день сторони уклали додаткову угоду, за якою на ремонт спортзали було виділено ще 66 тис грн. Щоправда, за даними правоохоронців, ці кошти фірмі ще не перераховані.

В середині січня правоохоронці оглянули об’єкт і встановили, що роботи в повному обсязі не виконані. Більш того, вони не відповідають роботам, що були зазначені в актах виконаних робіт.

Суд дозволив правоохоронцям отримати копії документів ТОВ «Корпорація «Добробуд» у «Приватбанку».

Нагадаємо, що роботи на цьому об’єкті довгий час не велися, хоча фірма отримала частину коштів. І тільки після публікації «Наших Грошей» 17 грудня про невідповідність темпів робіт умовам угоди, фірма активізувала реконструкцію сільської спортзали.

26 січня 2016 року заступник голови ХОДА Євгеній Шахненко заявив, що роботи з ремонту спортзали було проведено за кошти фонду регіонального розвитку і їх будівельники вже завершили. Але, за даними «Наших Грошей», на цьому об’єкті виконані лише зовнішні роботи. До цього часу не підведені комунікації, немає опалення, не почалися внутрішні роботи. Хоча проект, який викладений на сайті Мінрегіонбуду, включав в себе й внутрішні роботи, монтаж електросилового устаткування і освітлення, опалення й благоустрій території.

Зліва віце-губернатор Євгеній Шахненко під час огляду виконаних робіт у с. Садове. Фото прес-служби ХОДА

Засновниками ТОВ «Корпорація «Добробуд» до грудня 2015 року були ТОВ АН «Гелана», ТОВ «Будівельна компанія Мангуст», ТОВ «Стекс-Схід».

ТОВ АН «Гелана» записане на Руслана та Вікторію Мануйлових.

Засновниками ТОВ «Стекс-Схід» є Олександр Вдовенко та Олег Грабчак.

ТОВ «Будівельна компанія «Мангуст» заснували Сергій Синсиневич й Василь Шумаков. Раніше серед засновників цієї фірми були Руслан Мануйлов і Сергій Ткачук, який до січня 2016 року займав посаду директора Департаменту капітального будівництва ХОДА. Раніше він також був директором ТОВ «Корпорація «Добробуд».

З грудня засновниками ТОВ «Корпорація «Добробуд» є ТОВ «Вікторі Слайд» й ТОВ «Ірол-Харків».

Засновником ТОВ «Вікторі слайд» є Ігор Глушко. Саме на нього нещодавно було переписано ТОВ «Реал-НП» – фірму, яка здавала в оренду харків’янам вживані трамваї та вигравала тендери на поставку палива за часів губернаторства Михайла Добкіна.

Засновником ТОВ «Ірол-Харків» є Ірина Логозинська. Вона ж з 15 грудня стала керівником ТОВ «Корпорації «Добробуд», яку як і «Реал-НП» перереєстрували в Івано-Франківській області.

Логозинська прописана в Донецькій області. Також вона є засновником ТОВ «Променергосервіс».

Информация о материале
  1. Олег Панфилов: «Такую страну про…»
  2. У Кернеса накинули улюбленцям на суперкоштовну вирубку дерев ще півмільйона
  3. Я терпеть не могу украинский народ
  4. Унтер-офицерские вдовцы