Главная
Ефективність як ідеологія
Якщо спитати середньостатистичного українського виборця, яку державу він хоче, то, згідно із соціологічними даними, почуємо щось таке: щоб держава все давала й нічого не просила взамін. Тобто вибухову суміш патерналізму радянського штибу з банальним інфантилізмом. Українці, з одного боку, не люблять усього державного, а з другого — сакралізують представників влади. Вони хочуть сильну державу, але перетинатися з нею якомога менше. Держава — це ніби якась окрема реальність, що існує поруч, але впливати на неї зась — хіба що тільки коли хабара треба дати або на кухні на неї поматюкатися. Більшість виборців досі не можуть зрозуміти, що держава — це лише величезна машина з перерозподілу ресурсів у суспільстві. І головне її завдання — розподіляти їх ефективно, відкрито та з якнайбільшою суспільною користю.
Зайвий раз нагадувати про тотальну неефективність Української держави немає сенсу. При цьому за всіма формальними ознаками, як-от кількість держслужбовців, органів чи всіляких законів, що регулюють усе й уся, ми попереду планети всієї. У нас чи не найбільше чиновників — понад 250 тис. У нас близько 500 тис. законодавчих документів у базі Верховної Ради. Між цими документами понад 1 млн (!) зв’язків, тобто посилань один на інший, виносок, доповнень тощо. У державних органів офіційно до 9 тис. функцій, із них понад 1 тис. — суто контролюючі та регулюючі. Здавалося б, куди вже бути сильнішою такій величезній за кількістю та функціями державі.
Однак, як бачимо, кількість зовсім не означає якість. І те, що в нас 10 людей, як в анекдоті, не можуть вкрутити одну лампочку, зовсім не означає, що так має бути завжди. І зрозуміло це стало аж ніяк не сьогодні, а ще років 20 тому. Ось тільки проблема в тому, що всі влади реформи обмежували зміною або кольору лампочки, або її форми, або форми стільчика, на який треба стати, щоб дістати до лампочки.
А взяти й звільнити тих 10 непрофесіоналів чи, що ще гірше, корупціонерів, яким вигідна така ситуація, і натомість найняти одного чесного електрика нікому й на думку не спадало. По-перше, бо саме ці 10 непрофесіоналів прийдуть на вибори. По-друге, бо ситуація, коли на роботі тримають неефективну людину, дає роботодавцеві величезні можливості для впливу. Так, ти не вмієш працювати, так, ти крадеш, зате я про це все знаю, і тому ти будеш відданий, хай навіть і через страх, мені й тільки мені. По-третє, бо за купівлю лампочки набагато дорожче від її реальної вартості я отримав відкат. Не кажучи вже про те, що мені належить підстанція, яка подає струм до неї.
Ось і весь рецепт реформ по-українськи. І за останні два роки майже нічого не змінилося. Ну хіба що кількість вкручувачів трохи зменшили, а стільчик стали називати по-англійськи — chair. Проводку міняти ніхто не збирається, тим більше привчати платити за світло чи запитати власника підстанції про джерела його доходів. Ось тільки є одна проблема: так далі жити не можна. Не через якісь красиві лозунги, ні. Просто система валиться на очах. Держава як згаданий механізм перерозподілу ресурсів та досягнення бодай якоїсь соціальної справедливості взагалі перестає виконувати свої функції. Діяти як уламок системи СРСР вона вже не здатна, не здатна вона й ні на що інше. Україна наразі є країною переможно сильної бюрократії, яка підзвітна господарям-олігархам. Отже, якщо держава не є сильною, то що ж робити?
Знову ж таки, щоб відповісти на це запитання, зовсім не обов’язково
відкривати Америку через хвіртку. Українці не кращі й не гірші за решту народів світу, тому цілком можемо послуговуватися вдалими рецептами інших. Особливо світу західного, який ми звикли називати розвиненим. А принцип його існування дуже простий. Майже все побудоване на приватній ініціативі та вигоді. Тобто дайте людям усе зробити самим. Головне, щоб їм це було вигідно. І тоді не потрібні натовпи наглядачів із дрючками чи бюрократів із ручками. Адже ніщо не мотивує краще, ніж чітке розуміння власного інтересу в справі.
Якщо держава ще й перестане заважати тисячами заборон, регулюючих документів, указів, інструкцій тощо, то ви не повірите, як швидко країна обросте саме тим найважливішим прошарком: середнім класом
Тобто ми доходимо до геть простого висновку. Сильна держава — це ефективна держава, тобто така, що вигідна для всіх, кого вона об’єднує. А вигода може бути досягнута тільки через приватну ініціативу та дотримання чи навіть примат приватних інтересів громадян. Коли громадяни задоволені, тоді добре й державі. Адже, зрештою, будь-яка висока геополітика зводиться до того, щоб створити для своїх громадян умови, коли їхні інтереси задовольняються краще, ніж громадян інших держав. Решта концепцій — це лише намагання приховати свої дитячі комплекси гучними, але пустими словами про «велику історію», «велику расу» чи «русскій мір». Держава апріорі неефективний власник, бо вона не є конкретною особою. Те, що в нас постійно знаходиться хтось у владі, хто починає плутати свої інтереси з державними, нічого насправді не змінює.
Викладену вище концепцію прийнято називати словом «лібералізм», який, своєю чергою, намаганнями російської пропаганди та й власних горе-реформаторів викликає в більшості українців вельми негативні асоціації з розрухою та невизначеністю 1990-х. О’кей, не дратуватимемо людей термінами. Але без нього нам не обійтися ну ніяк. Не через якусь політику. Просто ліберальні принципи ведення справ — це передусім голос розуму та вміння казати собі правду. Якби не дотримання цих принципів, навряд чи США стали б тим, ким вони є зараз.
Правда така. Ситуація в Україні настільки запущена, що реформи, а не те, що мають на увазі під ними пани Яценюк і Порошенко, — це дуже боляче. Так, вигідно бути популістом й обіцяти підвищення пенсій і зарплат, навіть коли держава перетворюється на якісь майже середньовічні цехи за інтересами, що дбають тільки про свою та свого господаря кишеню.
У нас немає виходу, окрім як різко, втричі-вп’ятеро, зменшити кількість державних службовців і взагалі державний сектор включно з кількістю соціальних пільг/виплат. І продати майже все, що є на балансі держави. Так, сотні тисяч людей втратять роботу. Зате мільйони зможуть нарешті розпочати власну справу. І розпочнуть. Обов’язково. Як показують ті ж таки 1890-ті, люди завжди знаходять вихід із ситуації. А купа стратегічних підприємств дістануть можливість працювати нормально. Так, треба стежити, щоб продаж не здійснювався в одні руки. Особливо в руки наших олігархів.
Якщо ж держава ще й перестане заважати тисячами заборон, регулюючих документів, указів, інструкцій тощо, то ви не повірите, як швидко країна обросте саме тим найважливішим прошарком: середнім класом. Щоб власник, наприклад, маленького подвір’я на Одещині мав право випускати своє вино й продавати його без оплати ідіотської, точніше лобістської, ліцензії вартістю 500 тис. грн за рік.
Отже, перші два кроки зрозумілі: тотальний перезапуск (а не легеньке погладжування, як зараз) усього державного апарату, тотальна дерегуляція, тобто якнайбільша приватизація та передача всіх можливих функцій у приватні руки, та надання податковій політиці стабільного вигляду. Інакше кажучи, податків мало, вони невисокі, але платять їх усі. Держава має бути сервісним центром і контролюючим органом, що стежитиме за дотриманням правил гри всіма її учасниками, а не цербером і найбільшим власником. Ви вважаєте, що не можна знижувати, бо пенсії не буде чим платити? А зараз, коли податки чи не найвищі в Європі, це дуже допомагає? Чи в нас щорічний дефіцит пенсійного фонду не обчислюється десятками мільярдів гривень?
А хочете мати велику пенсію, то відкладайте на неї на власний рахунок чи в державному, чи в приватному, якщо ви розумніший, банку, а не перекладайте це на державу, яка просто перерозподілить ваші гроші між усіма громадянами незалежно від їхнього реального внеску в економіку. Отак наші бабусі та дідусі й отримують жалюгідну тисячу гривень на руки.
О’кей, звільнили дві третини держслужбовців, зламали хребет бюрократії. Що далі? А далі треба знову ж таки казати собі правду: не може міністр працювати за зарплату 5 тис. грн, щодня підписуючи документи на десятки мільйонів. Не може народний обранець мати ті ж таки 5 тис. грн на місяць, бо його тоді ніщо не обмежує від корупції чи тушкування. Будьмо ковбоями до кінця. Якщо всім вигідно, отже, і державним службовцям має бути вигідно. Тобто висока, удвічі-втричі більша, ніж зараз, зарплата плюс паралельне жорстке, якщо не жорстоке, антикорупційне законодавство. За принципом що вищий посадовець, то більша відповідальність за корупційну дію. І ще й премія в розмірі кілька відсотків хабара чи відкату тому, хто цього корупціонера здасть. І всім вигідно, еге ж?
І останнє. Хочу звернутися до своїх колег-депутатів, нинішніх і колишніх, до лідерів громадської думки, експертів, бізнесменів, «креаклів» — до всіх тих, кого прийнято називати словом «еліта». Пані та панове, у нас немає часу. Ми не маємо більше права на популізм. Будьмо нарешті чесними хоча б із самими собою. Більше не можна брехати та відкладати реформи, бо скоро не буде вже що реформувати. Вважаю, що всім, хто має прогресивні погляди та розуміння, що в безодні, у яку ми падаємо, дна немає, треба об’єднуватися. З максимально чесним порядком денним. Треба казати правду й боротися за реформи. Кожному на своєму місці й разом, у складі громадських структур, бо інакше Україна має всі шанси перетворитися з країни переможно сильної бюрократії на цвинтар, де буде похована не бюрократія, яка знайде кому служити за будь-якої влади, а саме ми, актив суспільства. Ну й держава як така.
- Информация о материале
Чорні діри ЖКГ. Як здихатися монополістів і зупинити тарифи
Протягом останнього року ціни на газ і тарифи на житлово-комунальні послуги перебувають в центрі уваги українців.
Для більшості населення ця тема дуже болюча.
Додає гостроти те, що багато політиків хочуть заробити на ній додаткові бали.
Публічні дискусії точаться навколо питань справедливості цін і розміру субсидій, тоді як тема монополії на ринку теплової енергії - поза обговоренням.
Це поганий знак, адже розмір тарифів на житлово-комунальні послуги напряму залежить від того, як швидко буде вирішена проблема «чорних дір» у комунальному господарстві, через які зникають кошти та інші матеріальні ресурси.
Отже, що відбувається у вітчизняному ЖКГ?
Підприємства теплокомуненерго отримують газ за пільговою ціною - 2 934 грн за тис куб м. Вони монополісти - одночасно і виробляють, і подають тепло в будинки.
Теплові мережі перебувають у них на балансі, через що жодна інша компанія не може отримати до них доступ. Якщо споживач, який живе в багатоквартирному будинку, хоче купити тепло в когось іншого, він не може цього зробити.
Підприємствам теплокомуненерго це вкрай вигідно. Вони заробляють на втратах. У них нема стимулів скорочувати споживання газу. Навпаки - чим більше його спалюється, тим краще. Так само підприємства теплокомуненерго не зацікавлені в покращенні якості своїх послуг, бо доступ до інших виробників заблокований.
Проте вже невдовзі ціни на газ для теплокомуненерго зміняться. Очікується, що вони становитимуть 5 500 грн за тис куб м. За умови монополізованого ринку можна прогнозувати, що основний тягар ляже на споживачів.
Чи є альтернатива підприємствам теплокомуненерго, і яка модель ринку теплової енергії була б найбільш прийнятною? Альтернатива є.
У країнах ЄС протягом останніх 20 років у виробництві тепла стабільно зростає частка відновлюваних джерел енергії, переважно біопалива. В середньому вона становить 23%. В окремих країнах цей показник вищий: в Норвегії - 70%, Данії - 47%, Австрії - 41%, Фінляндії - 37%, Швеції - 35%, Литві - 34%, Латвії - 28%.
Для України така практика не нова. Виробники теплової енергії з відновлюваних джерел активно працюють у секторі бюджетних установ, причому за нижчими тарифами, ніж виробники тепла з газу. Однак в ЖКГ їх поки що не пускають.
Тимчасом в ЄС працює цивілізований ринок теплової енергії. Як правило, використовуються дві моделі, кожна з них має свої переваги.
- Модель «єдиного покупця»: постачальник або оператор мережі купує тепло у всіх виробників і продає її споживачам на рівних умовах за однаковою ціною. При цьому у різних ділянок теплової мережі можуть бути різні власники.
Функціонування такої моделі можливе, якщо за продаж тепла кінцевому споживачу відповідає одна компанія, наприклад, оператор теплової мережі.
Одночасно вертикально інтегрований оператор тепломережі зобов'язаний надавати стороннім виробникам доступ до мережі на рівних умовах зі своєю власною генеруючою потужністю. Модель «єдиного покупця» найбільш поширена у системах централізованого теплопостачання країн Європи.
- Модель «відкритих теплових мереж»: виробник має гарантоване підключення до мережі за умови, що він напряму продає тепло власним клієнтам в обсязі необхідного споживання. Наразі ця модель застосовується дуже обмежено.
Головним чином - через її складність. Прикладами реалізації є кілька великих міст Польщі, пілотні проекти у Стокгольмі та фінському місті Еспоо.
Базові моделі ринку централізованого теплопостачання
Тобто в Євросоюзі виходять з того, що на ринку теплової енергії не повинно бути монополії. У країнах ЄС проведений так званий анбандлінг. Іншими словами - юридичне розділення теплопостачальних підприємств принаймні на дві незалежні компанії, одна з яких виробляє тепло, інша - його транспортує і постачає.
Крім того, забезпечені умови для доступу незалежних виробників до тепломереж.
Загалом у країнах Західної, Центральної та Східної Європи посилюється тенденція до приватизації систем централізованого теплопостачання. Там частка приватної власності у даному секторі становить до 40%. А як побудувати український ринок? Потрібно почати з реалізації кількох ключових ініціатив.
- Провести анбандлінг підприємств теплокомуненерго принаймні на дві незалежні компанії: з виробництва тепла та з його транспортування і постачання.
- Скасувати заборону на приватизацію об'єктів комунальної власності для компаній, що генерують тепло. Компанії, що його транспортують, залишаються у комунальній власності та, як і раніше, не підлягають приватизації.
- Законодавчо гарантувати доступ до теплових мереж виробникам теплової енергії з відновлюваних джерел.
- Запровадити систему тендерів, що проводяться принаймні раз протягом опалювального сезону. Компанія, яка виграла тендер, гарантовано продає свою теплову енергію споживачу.
Перший крок - внесення змін до закону «Про теплопостачання». Роботу над проектом вже почали представники виконавчої та законодавчої влади, профільних асоціацій, експертного середовища в рамках робочої групи при Державному агентстві з енергоефективності та енергозбереження України.
Більшість учасників, враховуючи досвід країн Євросоюзу та особливості України, схиляється до думки, що нова модель ринку теплової енергії повинна бути побудована на принципі «єдиного покупця».
При цьому правила доступу третьої сторони до тепломереж мусять бути частково регульованими. Тобто базові умови доступу до мережі визначені у національному законодавстві, а деталі, що враховують місцеву ситуацію, можуть бути узгоджені між власником тепломережі та незалежним виробником, який хоче підключитися.
Критерії доступу незалежних виробників до мереж та продажу тепла повинні включати проведення обов'язкового тендеру, гарантований доступ до тепломереж виробникам тепла з відновлюваних джерел та правило 1/3: незалежний виробник не може постачати в мережу більше 1/3 загального теплового навантаження.
Який результат отримає країна у разі запровадження нової моделі?
По-перше, тариф для кінцевих споживачів знизиться або не буде підвищуватися.
По-друге, будуть ліквідовані «сірі» схеми в комунальному господарстві.
По-третє, зросте частка виробництва тепла з відновлюваних джерел. Це означає, що країна буде імпортувати менше газу або взагалі відмовиться від імпорту.
Як відомо, Національний план дій з відновлюваної енергетики на період до 2020 року передбачає заміщення 7,2 млрд куб м природного газу біопаливом.
За оцінками Біоенергетичної асоціації України, до 40% цього обсягу треба замістити саме у ЖКГ. Досягнути цього можна лише в умовах створення конкурентного ринку теплової енергії в Україні.
Однак справа не лише в необхідності виконання національного плану. Без демонополізації та рівних правил гри в ЖКГ не вдасться подолати прірву між тарифами та якістю послуг. Тарифи зростатимуть, але на якості послуг це майже не позначатиметься. Настав час від популізму перейти до реальної роботи.
- Информация о материале
Цена филологической находки КСУ: тупик конституционной реформы
18 марта 2016 г., Конституционный суд Украины сделал достоянием гласности решение, которым окончательно похоронил остаток иллюзий относительно своей компетентности и независимости.
Касалось оно конституционного представления 51 народного депутата Украины из провластной коалиции, с которыми случился коллективный приступ слабоумия, вследствие чего они обратились в КСУ с просьбой растолковать понятие «следующая очередная сессия», содержащееся в статье 155 Конституции Украины. По большому счету, Конституционный суд должен был бы отказать парламентариям в открытии производства, как минимум посоветовав им заняться повышением уровня своего образования. Но это, наверное, был бы не тот Конституционный суд, который, будучи подвешенным на крюк за грехи прошлого, последние два года четко и последовательно исполняет пожелания действующей власти.
Итак, судьи КСУ два месяца ломали головы над тем, как в угоду власти объяснить, что следующая сессия Верховной Рады — это не обязательно наступающая непосредственно за текущей, а любая другая после нее, и в конце концов сделали это. Не помешала даже абсурдность аргументации практической необходимости официального толкования конституционного положения «на следующей очередной сессии Верховной Рады Украины». Необходимости, банально связанной с антиконституционностью взятых по Минску-2 обязательств. В частности, относительно «проведения конституционной реформы в Украине со вступлением в силу до конца 2015 года новой Конституции», где ключевым элементом является децентрализация (с учетом особенностей отдельных районов Донецкой и Луганской областей, согласованных с представителями этих районов). А также с нежеланием или неспособностью вершителей конституционного процесса организовать работу в рамках должных условий и сроков.
В своем решении КСУ установил, что «из-за ограничения во времени относительно выполнения необходимых процедур для окончательного одобрения законопроекта о внесении изменений в Конституцию Украины относительно децентрализации власти (реестр. № 2217а) может сложиться ситуация, что этот законопроект может быть не рассмотрен на протяжении третьей сессии Верховной Рады Украины».
В этом контексте нужно вспомнить, что соответствующее представление 51 народного депутата поступило в КСУ 19 января 2016 г. До этого, еще в конце декабря 2015 г., парламентарии приняли постановление (№ 907-VІІІ от 24.12.2015) о внесении изменений в календарный план проведения третьей сессии Верховной Рады восьмого созыва, продлевающее срок ее проведения до 2 февраля 2016 г. В тот же последний день третьей сессии и планировалось окончательно одобрить законопроект о внесении изменений в Конституцию Украины относительно децентрализации власти.
В общем, если вспомнить хронологию событий, связанных с принятием конституционных изменений в части децентрализации, окажется, что это хронология подтасовок, манипуляций и нарушения разумных сроков.
Так, 19 июня 2015 г. спикер парламента передал на рассмотрение Венецианской комиссии проект изменений в Конституцию Украины относительно децентрализации. Поскольку украинская власть очень спешила, то через три дня, 24 июня, появился предварительный Вывод европейских экспертов (CDL-PI(2015)008). В трех пунктах документа их оценки были положительны, в двадцати шести — содержались существенные критические замечания. Однако украинская власть сразу сообщила, что Венецианская комиссия одобрила проект изменений в Конституцию. К тому же, как позже выяснилось, в Венецию передали текст, отличавшийся от наработок членов Конституционной комиссии.
1 июля 2015 г. президент внес в парламент проект Закона Украины «О внесении изменений в Конституцию Украины» (относительно децентрализации власти)», а уже 15 июля, накануне дня голосования (16 июля) о включении законопроекта (реестр. №2217а) в повестку дня и направлении в КСУ, его редакцию вдруг изменили.
27 июля 2015 г. КСУ начал рассматривать дело №1-18/2015 в режиме закрытого заседания, а уже 30 июля (за три дня!) предоставил свой вывод №2-в/2015 о соответствии законопроекта о внесении изменений в Конституцию Украины относительно децентрализации власти требованиям статей 157 и 158 Конституции Украины.
31 августа 2015 г., в последний день второй сессии парламента, работу которой специально (хотя и сугубо формально, поскольку фактически народные избранники в то время отдыхали) продлили до открытия третьей парламентской сессии, состоялось предварительное одобрение проекта изменений в Конституцию относительно децентрализации. В результате, как известно, страна получила «конституционные изменения на крови».
Особый факт этой хронологии — обратившись в КСУ, власть не потрудилась даже сделать хорошую мину при плохой игре, потому что28 января 2016 г. (на следующий день после регистрации законопроекта реестр. №3812 от 26.01.2016) Верховная Рада Украины приняла, а президент немедленно подписал Закон Украины «О внесении изменений в статью 149 Регламента Верховной Рады Украины». Кстати, принимая свое нынешнее решение, КСУ не дал этому оценки, а послушно притворился, что он не в курсе и разрешает парламенту сделать это только в будущем.
Таким образом, нынешнее решение Конституционного суда, вышедшего за рамки своих полномочий и позволившего себе «установить» иной порядок изменений в Конституцию, чем предусмотренный самим Основным Законом, — логическое продолжение издевательства над конституционно-правовыми нормами и процедурами, происходившего в течение всего конституционного процесса. Качество содержания последних решений КСУ, очевидно, ставит под сомнение интеллектуальный уровень судей и их профессиональную подготовку к деятельности, связанной с пиком карьеры правоведа. Уровень примитивизма аргументов суда (тех судей, которые голосовали «за») в этом решении просто поражает: «Рассматривая затронутый в конституционном представлении вопрос, Конституционный суд Украины учитывает, что слово «следующий» означает «тот, который наступает, располагается или появляется вслед за кем-нибудь, чем-нибудь; ближайший после кого-то, чего-то», то есть указывает на последовательную очередность действий (событий), которые идут друг за другом. Это слово имеет и другое значение — «который должен состояться» (последующий, дальнейший) (Большой толковый словарь современного украинского языка). Таким образом, слово «следующий» имеет несколько значений. Учитывая это и с целью выяснения содержания положения «на следующей очередной сессии Верховной Рады Украины», которое содержится в статье 155 Конституции Украины, Конституционный суд Украины считает необходимым применить также системное, логическое и целевое толкования».
То есть единственной основой официального конституционно-правового толкования КСУ был лингвистический словарный анализ. При этом из двух значений, предлагаемых Большим толковым словарем современного украинского языка, суд взял не «основное» лингвистическое толкование, а «другое» — второстепенное. Ну, а доктринальные, правовые документы, гносеологические и теоретические аспекты ему вообще не нужны. Он их не анализирует. Или не способен анализировать?
Впрочем, чего еще можно ожидать от органа, который в 2010 г., отменив конституционную реформу 2004 г., создал основания и принципы для конституционного переворота? Все шансы на реабилитацию имиджа, на рост доверия, на восстановление авторитета этого учреждения, к величайшему сожалению, потеряны. Это факт. И это выбор судей, которые не умеют говорить власти «нет». Власть, безусловно, это использует в собственных интересах.
Не помешал Конституционному суду выполнить провластную задачу даже тот факт, что в своем решении от 17 октября 2002 г. № 17-рп/2002 он уже высказывался по поводу положения «на следующей очередной сессии Верховной Рады Украины». Тогда, давая официальное толкование положений статей 75, 82, 89, 91, 104 Конституции Украины относительно полномочий Верховной Рады Украины, КСУ, в частности, указал: «С сессионным характером работы Верховной Рады Украины Конституция Украины связывает и определенные особенности осуществления ее полномочий... Вопрос о внесении изменений в Конституцию должен быть рассмотрен и решен на двух очередных сессиях Верховной Рады Украины последовательно (статья 155 Конституции Украины)». Сейчас, давая официальное толкование положению, которое содержится именно в этой статье 155 Конституции Украины, в решении №1-рп/2016 суд без каких-либо правовых объяснений и аргументов кардинально меняет свою же правовую позицию, которая подтверждена в Украине продолжительной конституционно-правовой традицией и практикой. Тем самым создает недопустимую коллизию, по которой действуют две правовые позиции суда, взаимно исключающие друг друга. В то время как суды общей юрисдикции, согласно процессуальным кодексам Украины, обязаны придерживаться единства судебной практики — единственный орган конституционной юрисдикции этот принцип уже в который раз грубо нарушает на конституционном уровне. Такое пренебрежение приводит к разрушению системы ценностных координат, в которой пытается жить общество. А это очень опасно для государства. Идет разрушение его правовой системы.
Кроме того, Конституционный суд Украины проигнорировал правовую традицию, уже сформированную и реально работавшую в нашем государстве, пусть даже в узком вопросе — конституционного процесса, — которой всегда придерживались все его участники и субъекты. Она касалась вопроса календарного времени, количества одобрений и так называемых «временных задержек» в процедуре внесения изменений в Конституцию. «Временные задержки», как и другие правовые составляющие механизма внесения изменений в Конституцию, вводятся для баланса между его жесткостью и гибкостью. Они обеспечивают конституционную стабильность, лишают конъюнктурного политического влияния, ограничивают исполнительную власть. А также обеспечивают при исключительно парламентской процедуре (как это принято в Украине) право народа влиять на конституционные изменения. Поэтому все международные рекомендации содержат требования консенсусных решений, профессиональных дискуссий, общественных обсуждений и так далее...
В пределах общего континентального подхода, западноевропейской традиции и в Конституции Украины в свое время при ее принятии был введен соответствующий сбалансированный «средний» механизм, в частности в статье 155. Этот порядок и сроки так называемой временной задержки понимались и толковались всеми субъектами избирательного процесса одинаково.
К тому же Конституционный суд Украины не ограничился официальным толкованием, а взял на себя несвойственную ему функцию — конституциедателя. То есть в решении № 1-рп/2016 по собственному усмотрению существенно откорректировал процедуру внесения изменений в Конституцию Украины, предусмотренную разделом ХІІІ Конституции и, в частности, статьями 154–158. Заметив, что парламент «может предусмотреть в Регламенте Верховной Рады Украины возможность принятия законопроекта о внесении изменений в Конституцию Украины как закона на более поздней очередной сессии Верховной Рады Украины с соблюдением положений, закрепленных разделом ХІІІ «Внесение изменений в Конституцию Украины» Основного Закона Украины». То есть акт относительно внутренней организации работы парламента — Регламент Верховной Рады Украины, который можно переписывать хоть ежедневно, — суд уравнял с Конституцией Украины, а то и поставил над ней, хотя сам Основной Закон этого не предусматривает по конституционной процедуре. И это вместо признания неконституционными изменений, внесенных в январе нынешнего года в статью 149 Регламента. Это не укладывается в какую-либо правовую доктрину и традицию!
Но в своей жажде удовлетворить власть КСУ на этом не остановился. Хотя в своем представлении народные избранники его об этом и не просили, суд попутно решил еще и «усовершенствовать» механизм, заложенный в статью 158 Конституции, которая предусматривает: «Законопроект о внесении изменений в Конституцию Украины, который рассматривался Верховной Радой Украины, и закон не был принят, может быть представлен в Верховную Раду Украины не ранее чем через год со дня принятия решения относительно этого законопроекта». В последнем решении КСУ утверждается: «Если законопроект о внесении изменений в Конституцию Украины был предварительно одобрен большинством от конституционного состава Верховной Рады Украины, но не рассматривался Верховной Радой Украины на ее очередной сессии, то на него не распространяется указанное положение части первой статьи 158 Основного Закона Украины». То есть из всех возможных случаев, когда «Законопроект о внесении изменений в Конституцию Украины, который рассматривался Верховной Радой Украины и закон не был принят...», как это предусмотрено в статье 158 без всяких процедурных ограничений, КСУ по собственному усмотрению выбрал только один юридический факт, когда законопроект рассматривался, но не принят парламентом, согласно статье 84 Конституции. Это снова неспособность или нежелание анализировать и давать объективное и профессиональное официальное толкование положений Конституции?
Из этого явствует, что власть готовится к различным вариантам развития событий и страхуется от потери года в предоставлении так называемого «особого статуса отдельным районам Донецкой и Луганской областей» во время так называемой «децентрализации». А ради политической целесообразности с Конституцией можно делать все что угодно, — считают и во власти, и в КСУ. И здесь уже не до условностей в виде уважения к Основному Закону страны и соблюдению конституционных процедур.
Приговор
Я уверена, что черта перейдена. Несмотря на то, что последние два года Европа закрывала глаза на многое в современных политико-правовых процессах Украины, это решение КСУ не останется незамеченным. Кстати, Венецианская комиссия на последней, мартовской пленарной сессии уже обсуждала несколько случаев необоснованного вмешательства в работу конституционных судов в государствах-членах ПАСЕ. Эта тема будет в центре внимания и 4-го съезда Всемирной конференции по конституционному правосудию, который пройдет в Вильнюсе 10—13 сентября 2017 года.
Можно смело спрогнозировать, что Украина — в очереди на обсуждение ее проблем конституционной юрисдикции. Не исключается даже принятие соответствующих выводов, как это было после решения КСУ № 20-рп/2010 от 30 сентября 2010 г., когда Венецианская комиссия, оценивая конституционную ситуацию в Украине (CDL-AD(2010)044), указывала на недопустимость изменения Конституционным судом процедуры внесения изменений в Конституцию.
Но сегодня важнее то, что это решение КСУ в полной мере делегитимизировало конституционный процесс в Украине. Несмотря на традиционное притворство власти, будто «караван идет» при любых обстоятельствах, такими своими действиями она только ускоряет неминуемую развязку. Ее результатом станет новый Общественный договор, в основе которого будет новая Конституция Украины на началах верховенства права, свободы, демократии, конкуренции — как политической, так и экономической. Потому что страна не может потерять последний шанс выжить.
- Информация о материале
Юра Єнакіївський закрив свою справу у Шокіна
Через бездіяльність Генпрокуратури адвокат Юрія Іванющенка домігся закриття карної справи за розкрадання кіотських мільярдів.
Українські прокурори мали би ненавидіти Реєстр судових рішень. Бо саме там з’являються задокументовані факти їхньої ефективності, після яких важко розповідати: «Ми працюємо. Незабаром побачите. Поки що – таємниця слідства» і т.д.
Черговий такий факт з’явився в Реєстрі кілька днів тому. Стосувався він розпилу «кіотських грошей» фірмами Юрія Іванющенка у часи Віктора Януковича.
Наприкінці січня адвокат біглого Юрія Іванющенка – Юрій Колесніков – через суд змусив Генпрокуратуру закрити кримінальне провадження проти його підзахисного, порушеного ще рік тому за розкрадання так званих «кіотських» мільярдів на утеплення шкіл та лікарень за часів Януковича.
Логіка адвоката, а відповідно і суду – була проста і ефективна.
Рік тому Генеральна прокуратура відкрила кримінальне провадження і оголосила підозру Юрію Іванющенку, але з того часу не зробила взагалі нічого, щоб все це розслідувати.
Сухою мовою ця сентенція звучить так:
«За останній рік не прийнято жодного процесуального рішення, що є порушенням прав громадянина Іванющенка, якого без наявності достатніх підстав підозрюють у вчиненні злочину, обмежено в пересуванні, щодо рухомого та нерухомого майна якого прийнято рішення про накладення арешту. У зв’язку із неналежним здійсненням своїх обов’язків, прокурор, який здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні №42015000000000207 не забезпечив швидке, повне та неупереджене розслідування вказаного кримінального правопорушення».
За цим провадженням Іванющенку інкримінували незаконне збагачення на 72 млн швейцарських франків, що за курсом НБУ становить 1,88 млрд грн., та організацію заволодіння 170 млн грн. державних коштів, отриманих Україною від продажу квот Японії на викиди парникових газів згідно з Кіотським протоколом.
Адвокат вказав на недодержання заступником Генпрокурора Юрієм Столярчуком розумного строку розслідування кримінального провадження і на те, що докази для доведення вини Іванющенка досі не встановлені, а підозру йому 29.12.2014 Генпрокуратура винесла передчасно. А відтак пан Іванющенко весь цей час безвинно страждає.
Наприкінці 2015 року – через рік ударного нічого нероблення Генпрокуратурою – адвокат напряму звернувся до прокурора щодо закриття справи, але той відмовив. Тому захисник Іванющенка звернувся до суду.
Аргументи у захисту Юри Єнакіївського були наступні.
Фірма «Карпатибудінвест», якою опосередковано володіли донька і дружина Іванющенка, законно отримувала гроші від ДП «Держекоінвест», за договором.
Також адвокат зіслався на судово-економічну і будівельну експертизи, які підтвердили факт виконання робіт, і те, що у 2015 році «Карпатибудінвест» за рішенням суду стягнув 25 млн грн. боргу з ДП «Держекоінвест». На жаль, у рішенні не вказано, де адвокату вдалось роздобути експертизи на його користь. Хоча журналісти «Слідства.інфо« тоді добряче поїздили по Україні для документування виконання робіт:
Однак принесені адвокатом Іванющенка папірці, на його думку, спростовували факти, викладені у заяві про злочини, що надійшла у Генпрокуратуру від «Центру протидії корупції» і на підставі якої і було розпочато провадження.
Суд погодився з адвокатом і зобов’язав прокурора Генпрокуратури протягом 3 днів з моменту ухвали (тобто до 30 січня) закрити кримінальне провадження. Ухвала ця оскарженню не підлягає.
Після опублікування цієї інформації, помічник генпрокурора Владислав Куценко повідомив, що ГПУ не закрила кримінальне провадження проти Іванющенка, оскільки вважає рішення Солом’янського райсуду м. Києва незаконним. Куценко стверджує, що прокуратура подала скаргу в апеляційний суд Києва, але не сказав, коли саме.
Разом з тим, згідно зі ст. 309 Кримінального процесульного кодексу ухвала слідчого судді про закриття провадження оскарженню не підлягає. Також Куценко не спростував дані з судової ухвали про відсутність процесуальних дій прокуратури по справі більше ніж рік розслідування.
Відповідальним за розвал справи проти Юри Єнакіївського є замгенпрокурора Юрій Столярчук, у якого в Єнакієве є рідня по лінії дружини.
Отож з ухвали ми дізнались, що конкретно цю карну справу проти Іванющенка завалив замгенпрокурора Юрій Столярчук. Це давній знайомий Віктора Шокіна. До 2004 року він працював у слідчій групі Шокіна по справі Гонгадзе. Потім вийшов на пенсію і вернувся в ГПУ у 2014 році разом із Шокіним і став його заступником – спершу начальника управління, а потім генпрокурора.
Учасниками підозрілих тендерів «Держекоінвесту» у 2012 році на 1,22 млрд грн. було ціле гніздо фірм, які були підконтрольні «Сім’ї», але записані на підставних осіб. Лише «Карпатибудінвест» з контрактом на 204,62 млн грн. через лондонські фірми офіційно належав дружині і дочці Юрія Іванющенка та його партнеру Івану Аврамову. Проте у квітні 2015 р. лондонські активи Іванющенка і Аврамова було переведено на нові офшори – «Latchley Holding Limited» і «Benozan Holdings Limited».
У липні 2015 році «Карпатибудінвест» успішно стягнув 25 млн грн. боргу з ДП «Держекоінвест» за договором, по якому вела розслідування Генпрокуртура. У жовтні 2015р. це рішення було підтверджене в апеляційному суді.
Ми виокремлюємо цей факт, оскільки «Карпатибудінвест» став єдиним із когорти мутних підрядників «Держекоінвесту», кому після Євромайдану вдалося відсудити кіотські гроші.
Наприклад, не вдається вибити гроші фірмі «Інтертехенерго», яку теж приписували Іванющенку, а після зміни влади навіть новому міністру екології від «Свободи» Андрію Мохнику.
А «Карпатибудінвесту» вдалось. Чому так сталося? У нас є версія.
Після Євромайдану, коли відбулися нові вибори до парламенту, народним депутатом став житель м. Єнакієве Олег Недава. У Верховній раді він приєднався до фракції «Блоку Петра Порошенка». На момент обрання Недава працював менеджером із зовнішньоекономічної діяльності фірми «Карпатибудінвест» Іванющенка-Аврамова.
Досьє: Олег Недава
У 2003 році Недава очолював спільний інвестфонд Іванющенка і Аврамова – «Нові технології». У 2005 році очолював ТОВ «Інтерфікс Лімітед», власником якого став інвестфонд «Нові технології». У 2002-2007 рр. був керівником ЗАТ ЦЗФ «Вуглегірська», мажоритарним акціонером якого було ПП «Укргостекс», засноване Іваном Аврамовим. Також у 2005 р. значився директором ТОВ «Юридична фірма «Лекс Плюс», що належала ТОВ ФК «Лідер», яка створена племінником та помічником нардепа Іванющенка – Артемом Щербаковим, і ТОВ ФК «Стоік» Івана Аврамова. У 2006-2007 рр. Недава був керівником ТОВ «Керамікальянс», співвласником якого є інвестфонд «Нові технології».
Після Євромайдану Олег Недава, який більше 10 років віддав бізнесу Іванющенка і Аврамова, перейшов на службу у парламентську фракцію президента. У «Блоці Петра Порошенка» такий бекграунд колеги схоже нікого не бентежить. Тому і виглядає несерйозно розслідування проти власників «Карпатибудінвест» пропрезидентською Генпрокуратурою.
Звичайно, ГПУ не може відкрито дати індульгенцію Юрі Єнакієвському. Відтак доводиться створювати хоча б видимість боротьби.
Так, 4 лютого, коли в Іванющенка вже мало бути на одну карну справу менше, Генпрокуратура, користуючись нерозголошенням цього факту, похвалилася іншими успіхами.
Речник Генпрокуратури Владислав Куценко повідомив, що прокуратура обшукала «Карпатибудінвест» через будівництво сміттєвого полігону біля Запоріжжя. Куценко повідомив, що фірма неправомірно домоглась збільшення бюджетного фінансування із 40 млн грн. до 100 млн грн.
Але, як показує практика, від показного порушення карних справ і до реальних вироків – відстань від як від землі до неба. Тож нам би дуже хотілося, аби прокуратура вміла не тільки відкривати провадження, а й розслідувати їх.
Наразі відомо ще кілька кримінальних проваджень, пов’язані з Юрієм Іванющенком (32013110090000107; 12014000000000245; 42014000000001605; 22014000000000110). Жодне з цих проваджень поки не отримало логічного завершення. Але навіть у випадку, якщо прокурори злізуть з печі, шанси на логічний вирок щодо Юри Єнакіївського невеликі. Бо він не є там основним фігурантом. Ось що вдалось знайти у судовому реєстрі:
Хронологічно перше провадження № 32013110090000107 було зареєстроване ще у серпні 2013 року щодо посадових осіб ДП «Держекоінвест». Їх підозрювали у розтраті державних коштів при проведенні тендерів. Прокуратура підозрювала фірми-переможці закупівель в ухилянні від сплати податків і перерахування грошей фіктивним компаніям. Втім, як видно з судового реєстру, рух по цьому провадженню почався тільки з 2014 року після Євромайдану.Коли в кінці 2014 року під генпрокурором Віталієм Яремою захиталось крісло через відсутність результатів у боротьбі з корупцією, 29 грудня ГПУ пред’явила підозру Іванющенку саме в рамках провадження № 32013110090000107. По цьому ж провадженню 14 січня 2015 р. Юру Єнакієвського оголосили в розшук.
21 лютого 2015 року карну справу щодо Юрія Іванющенка виділено в окреме провадження №42015000000000207. Це сталося після заяви в Генпрокуратуру «Центру протидії корупції» від 05.12.2014 року, де описувалися його оборудки. Саме це персональне провадження і закрив через суд адвокат Іванющенка.
Провадження № 12014000000000245 зареєстроване у 18.06.2014 р. за фактами зловживань службовим становищем посадових осіб ДП «Держекоінвест» в інтересах третіх осіб при проведенні тендерів на суму 0,95 млрд грн. з порушенням процедури і принципів конкуренції – тендери проводились за процедурою за процедурою закупівлі в одного учасника, тобто без конкурсу.
Ще одне провадження №42014000000001605 було відкрито 20.11.2014 за листом Генпрокуратури. Це провадження стосувалося іншого розділу біографії біглого авторитета – укладення ДП «Антрацит» у 2008-2011 рр. завідомо невигідних угод, що призвело до банкрутства вказаного підприємства. Відомо, що це провадження було згодом об’єднане з матеріалами провадження № 32013110090000107 – першої карної справи по розкраданнях у ДП «Держекоінвест».
Провадження № 22014000000000110 зареєстроване 10.04.2014. Йдеться про розтрату на ДП «Укрспирт» через перерахування коштів ТОВ «Інтерстарт» за роботи і послуги, які фактично не надавалися на суму 436,5 млн грн. За даними Служби безпеки, схему запровадив екс-директор підприємства Олександр Харт за вказівкою Юрія Іванющенка та близького оточення екс-президента Віктора Януковича. Свого часу єдиним підозрюваним по цій справі був саме Олександр Харт, якого оголосили в розшук. Наразі відомо, що ГПУ завела справу на дрібнішого учасника оборудки – начальника управління контролю за виробництвом та обігом спирту ДП «Укрспирт», який не встиг сховатися. Відтак саме його зараз слідчі тягають по судах.
На жаль, дізнатися всі подробиці кримінальних проваджень неможливо, оскільки реєстр досудових розслідувань є закритим для громадськості. Відтак ми лише оперуємо тим, що оприлюднюють правоохоронні органи і публікується в судовому реєстрі.
Цікаво, що чимала кількість судових рішень по Юрі Єнакієвському і «кіотських» грошах у судовому реєстрі опубліковані без розголошення їх змісту – інформація заборонена до оприлюднення згідно з законом про доступ до судових рішень п. 4 ст.7. Тобто суд сам вирішує, засідання буде закритим, а відтак і закриває будь-яку інформацію з нього.
Припускаємо, що на засіданнях по Іванющенку справді йшлося про речі не для широкого загалу. І, очевидно, зараз Генпрокуратура ефективніше оберігає таємниці Юри Єнакієвського, аніж займається його обвинуваченням.
Більш детально про позицію Генпрокуратури розповісти важко, оскільки, як записано в Ухвалі суду:
«Заступник Генерального прокурора України Столярчук Ю.В. в судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду скарги повідомлявся належним чином».
- Информация о материале
Государство обяжет украинцев раскрыть все свои нелегальные доходы
В правительстве и Верховной раде готовятся к проведению налоговой амнистии «теневых» доходов граждан. Процесс будет сопровождаться разовым нулевым декларированием имущества и денег, в том числе тех, с которых не были уплачены налоги. Также фискальные органы получат право отслеживать официальные доходы и реальные расходы украинцев, выявляя «теневую» составляющую. Пока что имеющиеся законодательные наработки слишком «сырые», чтобы рассчитывать на их принятие в ближайшее время. К тому же, по мнению специалистов, прежде чем запускать амнистию капитала, следует наконец-то провести налоговую реформу, создав стимулы для налогоплательщиков не скрывать свои доходы.
Государственная фискальная служба (ГФС) может получить доступ к информации о расходах украинцев. Это станет возможным с принятием соответствующих законодательных изменений, сообщили «Апострофу» в ГФС. Используя данные о расходах, фискальные органы смогут сопоставлять официальные доходы граждан с суммами их покупок. Если расходы превысят доходы, налогоплательщикам придется пояснить источники происхождения денег или заплатить налог.
«Учитывая мировой опыт внедрения таких методов контроля, необходимо провести разовое декларирование средств, имущества и валютных ценностей физических лиц», – сообщили «Апострофу» в пресс-службе ГФС. Другими словами, налоговикам нужно понимать, чем реально владеют украинцы и сколько у них денег.
Раскрыв все нажитое перед фискалами, украинцы будут вынуждены начинать все с чистого листа, в дальнейшем добросовестно уплачивая налоги. Декларировать доходы каждый год не придется, говорят в ГФС, но признают, что повторная подача декларации может потребоваться «в случае необходимости дополнительного подтверждения данных о полученных доходах, а также об имущественном положении».
«Разовое декларирование позволит в будущем идентифицировать объекты движимого и недвижимого имущества, внедрить автоматизированную систему мониторинга изменений финансового и имущественного положения граждан, а также будет подтверждением доходов, направленных на приобретение имущества, других расходов», – уточнили в ГФС.
От идеи к закону
То, о чем говорят фискалы, может стать реальностью для граждан уже в ближайшей перспективе. Разработка соответствующего законопроекта предусмотрена в рамках выполнения программы деятельности Кабмина и Стратегии устойчивого развития «Украина-2020» в 2016 году. То есть Кабмин сам себя обязал это сделать.
В Министерстве финансов уже поднимали вопрос об амнистии капитала граждан в 2014 и 2015 годах. Среди прочего, в законопроекте Минфина предлагалось, чтобы после декларирования, все расходы, превышающие официальные доходы, облагались по двойной ставке подоходного налога, то есть - 30%. При этом для всех, кто отказался бы декларировать имущество, налоговики по умолчанию установили стоимость активов 200 тыс грн. Но в итоге с этой идей решили повременить.
Как пояснил партнер, руководитель отдела налогообложения и юридических услуг EY в Украине Владимир Котенко, предложенный законопроектом механизм был настолько обременительным и непродуманным, что вызвал легко предсказуемое возмущение и сформировал мощную оппозицию к предлагаемым в законопроекте непрямым методам и нулевому декларированию: «Итогом совершенно прогнозируемого и заслуженного провала законопроекта стала дискредитация идеи нулевого декларирования и непрямых методов, от чего в первую очередь выиграли коррупционеры и прочие получатели крупных теневых доходов».
«При разработке налоговой реформы-2014 года мы увидели первый прообраз норм об амнистии капиталов физических лиц, который был удален из текста принятых изменений в (налоговый) кодекс. Можно предположить, что данной частью законодатель легко «пожертвовал», понимая неготовность налогоплательщиков - физических лиц к такому кардинальному шагу – выведению активов из тени и добровольной уплате налогов в бюджет», – говорит старший менеджер налогово-юридического департамента компании «Делойт» Наталья Руденко.
Пока правительство взяло паузу, свои законопроекты по поводу введения нулевой декларации зарегистрировали народные депутаты Юрий Луценко (фракция «Блока Петра Порошенко») и Александр Кирш (фракция «Народный фронт»). Согласно идее парламентариев, гражданам предложат задекларировать все доходы и активы, которые были получены и оформлены без уплаты налогов, в частности, подоходного налога и Единого социального взноса.
При нулевом декларировании есть два варианта: граждане либо освобождаются от уплаты каких-либо дополнительных налогов за ранее скрытые активы, либо платят в госбюджет фиксированную, как правило, небольшую ставку от их общей стоимости. В отличие от варианта Минфина, который не предусматривал взимание налога за декларируемые ранее скрытые активы, депутаты предлагают взять с украинцев от 1 до 5% в зависимости от суммы утаенных активов. Среди прочего, ставка 1% прописана для декларируемого на сумму до 25 млн грн, 2% - от 25 до 50 млн грн, 3% - от 50 млн до 75 млн грн, 4% - от 75 млн до 100 млн грн, и 5% за все что выше 100 млн грн.
По словам Владимира Котенко, новые законопроекты отказываются от непрямого контроля, предусматривая лишь не бесплатную амнистию, поскольку чем больше сумма нарушений, в которых признаешься – тем больше заплатишь. Под эту новую идеологию подбирается инструментарий, при котором из обязательного, нулевое декларирование превращается в добровольное. «Надо признать, депутаты тонко понимают мотивацию тех, на кого рассчитаны их законопроекты. Так, среди прочего, законопроекты предлагают ввести заявительный порядок осуществления инвестиций за рубеж и размещения иностранной валюты за рубежом. Сейчас, напомню, действует разрешительный порядок (эвфемизм слова «нельзя»). Сама по себе идея амнистии отторжения не вызывает. Более того, в том или ином виде, но найти способ «подвести черту» под прошлым придется. Однако слишком уж одинокой и не координированной с другими налоговыми и регуляторными мерами выглядит эта попытка. Вот и остается вопрос, а искренне ли хотели амнистию и валютную либерализацию? Или это просто очередная попытка «заболтать» проблемы, сохранив status quo?», - заявил эксперт.
В ГФС депутатский законопроект не поддерживают, указывая, что его нормы могут использоваться для отмывания денег. Налоговики обращают внимание, что в документе четко не определены особенности декларирования и подтверждения имеющихся в собственности граждан активов, что может привести к неоднозначной трактовке норм, нарушению порядка декларирования и легализации незаконно полученных средств. «Законопроект не содержит запретов относительно декларирования доходов и имущества, полученного преступным путем, в том числе в результате действий, которые законодательно определены как тяжкие...», – отметили в ГФС, уточнив, что возможность легализации «преступных денег» будет негативно воспринята международной организацией FATF (занимается противодействием отмыванию доходов и финансированию терроризма).
Кроме того, в ГФС отмечают, что в проекте народных депутатов не предусмотрено введение непрямых методов контроля. Как объяснила «Апострофу» глава комитета по вопросам налоговой и таможенной политики Нина Южанина (фракция «Блок Петра Порошенко»), предложение Луценко и Кирша пока выглядит более «сырым», чем то, что ранее предлагали в правительстве. Правда, и вариант Минфина, по мнению Южаниной, имел слабое место – предлагалось обязать всех граждан на момент декларирования доходов положить деньги на счета в украинские банки.
«Стратегически понятно, зачем это делать. Но практически эту норму никто не выполнит, а значит, идея нулевого декларирования не будет поддержана и эта кампания не состоится», – отметила глава налогового комитета.
По ее мнению, ведя подготовку к амнистии доходов, важно не оставить без внимания деньги украинцев, находящиеся в офшорах. «Нужно провести все так, чтобы не были наложены штрафные санкции на этих людей, которые открыли счета и задекларировали деньги на этих счетах», – полагает нардеп.
Кроме того, по словам Южаниной, важно создать стимулы гражданам для дальнейшей добровольной уплаты налогов. «После нулевого декларирования должна быть сплошная безльготная ставка на все виды доходов, но она должна быть небольшой», – полагает Южанина.
Переписать или доработать
В профильном парламентском комитете допускают два варианта развития событий – либо договориться с авторами депутатских вариантов о подготовке новых проектов с участием Минфина, либо же принять эти проекты в первом чтении и сразу приступить к доработке ко второму.
Как объяснила «Апострофу» Наталья Руденко, некоторые технические пробелы, отсутствие обоснований размера предложенных ставок, недостаточно четкие разъяснения по применению амнистии в отношении нерезидентов, с доходов которых также, возможно, не был удержан налог в Украине, можно доработать ко второму чтению законопроекта.
«Чего концептуально не хватает в законопроекте, так это какой-либо мотивации в дальнейшем для добросовестного поведения налогоплательщиков после проведенной амнистии – например, применение сниженной ставки дополнительного налога, если в течение следующих двух-трех лет налогоплательщик не допустит нарушения в уплате налогов; либо такого стимула как практика сравнения доходов с расходами», – отметила Наталья Руденко.
При этом, по мнению эксперта, в законопроекте есть ряд положительных моментов. Среди прочего, это отказ от лицензирования НБУ открытия резидентами Украины счетов в зарубежных банках и приобретения корпоративных прав. В данном случае предложен уведомительный порядок. Как отметила эксперт «Делойт», это дискуссионный, но, безусловно, огромный шаг вперед в возможностях ведения бизнеса. Кроме того, по словам юриста, важно, что в депутатском варианте предложен механизм более справедливого и жесткого подхода к бывшим и нынешним чиновникам, и их активам. Так, весь период «пребывания на должности» исключается из периода, в отношении которого можно заявить амнистию по приобретенным активам с нарушениями налогового и валютного законодательства.
Если говорить о возможной реакции на такие изменения в обществе, то существует риск, что на фоне тотального недоверия к органам власти украинцы могут побояться раскрывать свои сбережения. Ведь нет гарантии, что сотрудники контролирующих органов не станут использовать информацию о состоятельных гражданах в преступных целях.В любом случае, амнистия капиталов требует тщательной и доступной информационной кампании на протяжении не менее одного года до даты вступления правил об амнистии в силу, считает Наталья Руденко:
«Плюс при отсутствии кадровой реформы - как налоговой, так и судебной - принятие субъективных решений неминуемо. И риски давления, к сожалению, неустранимы – информационные базы данных охраняются недостаточно, персональных злоупотреблений хватает».
Готовы ли украинцы начать с чистого листа и честно платить налоги — вопрос открытый, учитывая общий уровень коррупции в обществе. И здесь важно, какую стратегию выберет государство – кнута или пряника. Ведь, пойдя на жесткие методы контроля за доходами и сбережениями в офшорах, власти могут столкнуться с еще большим сопротивлением от среднего класса, после чего на идеи добровольного декларирования можно будет окончательно поставить крест.
- Информация о материале
Друге пришестя Ахметова
Новина про те, що олігархи Ахметов та Бойко можуть повернутися на Донбас і фактично очолити «ДНР» і «ЛНР» замість Захарченка й Плотницького, здійняла в українських ЗМІ справжній ураган. Утім, іншої реакції, крім масового обурення, бути й не могло. За останні два роки журналісти написали, мабуть, гігабайти текстів про роль обох діячів у розпалюванні сепаратизму на Сході. І гіпотетичне призначення двох настільки зловісних постатей на ключові пости в Луганську й Донецьку після цього не могло сприйматися інакше, як зрада.
Про те, що Бойко й Ахметов нібито погодились очолити бунтівні регіони й інтегрувати їх знову до складу України, з посиланням на джерела в Адміністрації президента написав журналіст видання «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін. Постать доволі авторитетна, підстав не довіряти якій немає.
«Путін, за нашими відомостями, підтвердив готовність замінити Захарченка та Плотницького менш одіозними персонажами. Порошенко, як нам стало відомо, проявив інтерес до «плану Медведчука», який передбачає створення в ОРДіЛО адміністрацій, які очолили б фігури, які влаштовують і Київ, і Москву. Сам же Віктор Володимирович, судячи з усього, підказав Петру Олексійовичу кандидатів — Ріната Ахметова та Юрія Бойка. Кажуть, кандидатури президенту сподобалися», — написав Рахманін у своїй статті.
Що такі переговори були, сумніватися зайве. Підтверджують це й інші джерела. Одначе казати, мовляв, такий план прийняли за основу й послідовно втілюватимуть, зарано. На практиці це бачиться вкрай утопічним. Адже деструктивні процеси на Донбасі зайшли надто далеко. Швидше за все, мова лише про один із обговорюваних варіантів, котрий, безумовно, існує, та аж ніяк не є головним. Цілком можливо, що і в пресу він потрапив зовсім не випадково й «витік» був організований навмисно, з метою перевірити реакцію громадськості.
Хоча загалом такий план напевне влаштував би Росію, поки що не зрозуміло до пуття, як його реалізовуватимуть. Адже громадська думка обох ворогуючих держав ніколи не прийме такого повороту подій і розцінюватиме його виключно як «злив». Повернення українських олігархів на Донбас стане величезним ударом по рейтингу як Путіна, так і Порошенка.
Описаний Рахманіним план урегулювання конфлікту, поза сумнівом, дає змогу проросійським силам в Україні істотно зміцнити свої позиції в парламенті й усерйоз розраховувати на реванш. Утративши 2 млн жителів Криму і 3,5 млн — Донбасу, Україна водночас позбулась одвічного прокляття — розколу на дві практично рівні частини. Вибори 2014 року показали, що без своїх базових регіонів орієнтовані на Росію партії неминуче зазнають поразки і йдуть в маргінес, а сама РФ губить важелі впливу на Україну.
Аби не допустити остаточного відколу нашої країни, Москві вкрай потрібно знову домогтися, щоб проросійська меншість могла голосувати на парламентських і президентських виборах, як раніше. У зв’язку із цим перехід Донбасу під крило старих українських союзників Кремля — регіоналів, що нині об’єдналися під брендом «Опозиційний блок», бачиться для РФ дуже бажаним. Але погодитися з таким поворотом подій можуть там аж ніяк не всі.
Найрадикальніша частина російського суспільства, безумовно, не прийме здачі Донбасу Україні в жодному вигляді. Адже пропаганда два роки яскраво ілюструвала «жахи київської хунти», волала про розіпнутих дітей і касетні бомби, спонукала росіян кидати все і їхати на війну за «русскій мір». Тим часом агітпроп донецьких бойовиків щодня твердить, мовляв, на Донбасі нарешті побудували справжню «народну республіку» без олігархів. Неважко уявити, яка реакція буде в націоналістично настроєних російських мас і збройних угруповань регіону, коли одного разу їх поставлять перед фактом, що війна була марна, всі гучні слова про боротьбу з фашизмом — фейк і що територію треба буде віддати під управління українським магнатам.
Хоча обидві «народні республіки» Донбасу є абсолютно маріонетковими структурами й не можуть існувати без підтримки з Росії, фактор донецьких та луганських бойовиків зовсім ігнорувати не варто. Тисячі добре озброєних людей — цілком серйозна сила. І навряд чи вона буде готова скласти стволи в ім’я інтересів Ахметова та підкорятися йому.
Бойовики дивляться на Україну вкрай вороже, значна частина їх воює з ідеологічних міркувань, і просто зупинити помахом руки розкручений маховик насильства росіянам буде непросто. У якийсь момент збройний люд може просто втратити керованість, розбитися на дрібні загони та угруповання і продовжувати опір уже за власною ініціативою, не сподіваючись на підтримку Кремля. Адже Росія наситила Донбас зброєю вже так, що війна може тривати автономно досить довго.
Не забуваймо, що на початковому етапі конфлікту регіон уже був занурений у некеровану отаманщину, придушити яку виявилося непросто. Та й говорити про цілковиту перемогу над нею досі не доводиться. Крутий політичний розворот, швидше за все, повторно штовхне Донбас у хаос партизанщини й бандитизму. Важко уявити, що така кількість бойовиків, котрі відчули смак влади та вседозволеності, просто здасть зброю і повернеться до статусу охоронців супермаркетів Ахметова чи шахтарів на рудниках ДТЕК.
Для України реалізація «плану Медведчука» є однозначним кроком назад, у часи Януковича, а тому робить марними й Революцію гідності, й усі жертви після неї. Достатньо згадати, до яких наслідків призводили спроби влади піти на поступки бойовикам і внести в Конституцію зручні для них зміни, щоб зрозуміти, чим здатен обернутися реванш регіоналів. Утім, на щастя, Україна не Росія, тож можна бути впевненим, що опозиційні до Порошенка сили блокуватимуть «план Медведчука» ще на початкових стадіях реалізації, навіть якщо президент усе-таки зважиться на цю авантюру.
Однак малоймовірно й те, що сам Петро Олексійович зацікавлений знову вручати путівку в політику Ахметову та Бойку. Адже передача Донбасу під управління олігархів і дальша його реінтеграція в правове поле України означатимуть миттєве посилення конкурентів. А ще такий жест назавжди обрушить рейтинг самого Порошенка й цілком може підштовхнути країну до хаосу. Чи потрібно це президентові? Навряд чи.
Утім, на Донбасі теж ніщо не віщує швидкого повернення Україні окупованих територій. У школи ОРДіЛО зараз активно завозять російські підручники, «податкове законодавство» «ЛНР» і «ДНР» підганяють під російське, а практично в усіх «міністерствах» псевдореспублік нині працюють куратори та менеджери з РФ, які поступово перебудовують роботу місцевих органів і структур на новий, російський лад. Усе це якось не відповідає розмовам про швидке повернення Донбасу й, навпаки, засвідчує протилежні плани супротивника. Тож навряд чи варто говорити про друге пришестя Ахметова як про близьке майбутнє.
- Информация о материале
Страница 569 из 2102
