Главная

Як посадити президента-корупціонера, який вас призначив. Рецепт Перу

Голова Transparancy International Хосе Угас не справляє враження супермена: простий і усміхнений, замість дорогого годинника на руці – хіпстерські фенєчки. Загалом дуже легка людина в спілкуванні. Він ніколи не був держслужбовцем. Однак незважаючи на зовнішню простоту – принциповість та чесність саме цієї людини змінила хід історії цілої країни.

Хосе Угас – один із найголовніших антикорупціонерів Перу.

Він посадив на 25 років президента, який призначив його, а разом з ним голову Служби національної розвідки, голову Верховного суду та генерального прокурора. Менш ніж за 1,5 роки роботи на посаді спеціального прокурора він розслідував близько 250 справ проти високопосадовців Перу та повернув у країну сотні мільйонів награбованих грошей.

А почалося все, коли в Перу вибухнув гучний скандал навколо появи відео, на якому довірена особа президента Монтесінос бере хабар. Як і годиться, відразу було прийнято рішення створити спеціальну групу, що розслідуватиме цей факт корупції. Тим не менш, на питання: «Так що, на це було політична воля?» – пан Угас сміється: «Звичайно ж ні, вони хотіли показуху».

Про те, як при повній відсутності політичної волі можна запроторити за ґрати все керівництво країни, – Хосе Угас розповів нам сам.

Через 9 днів після мого призначення президентом ми відкрили справу проти нього

– Розкажіть, будь ласка, як ви стали борцем із корупцією?

– Коли в Перу вибухнув скандал, мені подзвонив мій сусід, який на той час був міністром юстиції, і запропонував зустрітися. Я знав його давно, адже він був професором в університеті та навіть колись викладав у мене. Він зайшов до мене в гості і запропонував прогулятися по вулиці, попросивши при цьому залишити телефон вдома. «Монтесінос усіх прослуховує, усе чує, тому треба бути дуже обережним», – сказав він.

На той момент я працював в адвокатській фірмі, вірніше, був її співвласником з декількома партнерами, і ми спеціалізувалися саме на кримінальному праві.

Він запитав мене, чи не хочу я стати спеціальним прокурором у справі розслідування щодо Монтесінос. Я сказав, що не очікував, але можу.

Єдине, чого я не хотів, – це йти на державну службу. Тому сказав, що готовий робити все безкоштовно, у якості радника.

– Але ви все ж таки стали прокурором?

– Так, наступного разу він повернувся через декілька днів, сказав, що поговорив з президентом, і той хоче, щоб я очолив цю спецгрупу зі спецрозслідування.

Ми поїхали до президента разом, міністр представив мене – і знаєте, що президент зробив? Відразу вийшов на прес-конференцію.

Фактично, мене підставили. Адже поки ми говорили з президентом Фукіморі, в іншому залі вже збиралися ЗМІ на прес-конференцію, на якій він мав мене представити. Я ж про це нічого не знав.

І ось він просить мне пройти в іншу залу з ним, ми виходимо – а там величезна кількість журналістів, камер...

– І що ви говорили журналістам?

– Нічого, говорив виключно він. Сказав, що вже порушено справу проти Монтесінос, і я буду займатися її розслідуванням. Він говорив, що ця справа про корупцію обов'язково буде розслідувана, а винні покарані, що в мене будуть необмежені можливості та підтримка.

Я був у шоці. Адже справи де-юре ще навіть не було, я не бачив жодного документа, який міг би довести чиюсь провину.

Тому перше, що я зробив, після того як вийшов з тієї прес-конференції – подзвонив знайомій, яка спеціалізувалася на піарі й запитав, що мені робити. Вона сказала: скликати свою прес-конференцію.

І от за 2 години після прес-конференції президента я скликав свою власну, де сказав, що насправді президент не зовсім правильно описав ситуацію – справи ще немає, ми тільки починаємо вивчати документи.

Ви знаєте з, якими заголовками на наступний день вийшли всі газети? – «Президент збрехав. Справи проти Монтесінос немає».

– І після цього вас не звільнили..?

– Ні. Хоча дуже хотіли. Через 2 дні після цього мені знову подзвонив мій друг – Міністр юстиції і сказав, що президент Фукіморі дуже злий і хоче мене звільнити. Це був п'ятий день, як мене було призначено на посаду.

Я відповів: окей, де мені поставити підпис під звільненням?

Він сказав, що не дасть мене звільнити, що він поставив умову президенту: якщо той звільнить мене, то він і сам піде.

Президент відступив і дав нам далі працювати.

– Як сталося так, що ви почали розслідування проти самого президента, який вас призначив?

– Через кілька днів (після призначення на посаду очільника спецгрупи зі спецрозслідування – авт.) на телеканалах з'явилося відео, на якому президент дякує брату тодішнього найвідомішого наркобарона світу Пабло Ескобара, пізніше вбитого – за підтримку його передвиборчої кампанії на 1 мільйон доларів.

Що я зробив – я знову зібрав прес-конференцію, на якій сказав, що ми відкриваємо справу проти президента країни.

Наступного дня, після того як я вдруге вийшов на прес-конференцію, через 9 днів після мого призначення, – президент сів на літак і втік з країни.

– Тобто через те, що ви заявили, що починаєте проти нього розслідування, він втік з країни?

– Я не можу так стверджувати.

Тоді в країні був колапс. Люди вийшли на вулиці, уряд весь пішов у відставку, президент втік.

Прийшов новий уряд, який дав зелене світло на розслідування справ по колишній владі – при тому, що частина вже нової влади була замішана в корупції з Монтесінос.

СВІЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД МИ СТВОРЮВАЛИ З НУЛЯ, АЛЕ ПІЗНІШЕ ЦЕ ДАЛО РЕЗУЛЬТАТИ

– Як вам вдалося уникнути політичного впливу на розслідування та суддів?

– У нас було повністю автономне антикорупційне розслідування, прокуратура та суди.

У мене на той час було 6 прокурорів, які вели справи, та 6 суддів, які видавали на ці справи всі дозволи.

Ми знайшли нових доброчесних молодих суддів з різних частин країни, яких не було помічено ні в яких корупційних скандалах. До речі, майже всі вони були жінками. З шести суддів – 5 було жінок, так само і серед прокурорів було 5 жінок та 1 чоловік.

Дуже важливо, щоб це були незалежні органи – окрема незалежна система, від початку і до кінця: розслідування, прокуратура та суд.

Щоб ніхто з політиків не мав на нього впливу.

Ми свій Антикорупційний суд створювали з нуля, але пізніше це дало свої результати. Ми виграли всі справи, по яким вели розслідування.

– Чи можете ви сказати, що зараз більшість суддів в Перу – чесні?

– Відсотків 30% все одно зав'язані в корупції, це показують наші дослідження, як Transparancy International. Але більшість – це нові люди, нового формату, освічені та чесні.

Тим не менш, для спеціальних антикорупційних кейсів, пов'язаних з ТОП-посадовцями, потрібен свій спеціальний суд.

– Як вам вдавалося зібрати необхідні докази, довести справи до кінця?

– Нам пощастило, оскільки Монтесінос фільмував усі хабарі, які давалися.

У спецслужбі була спеціальна кімната, обладнана камерами, у якій вони завжди давали хабарі. Вони навіть камери спеціально розміщували з різних ракурсів, щоб добре було видно людину. Камери були всюди: за дзеркалом, вмонтовані в світильник, всього десь штук 7. Спецслужба завжди продумувала, хто де сидить, і таким чином було все відео, хто отримував хабарі.

Тобто в нас були відеодокази по всім чиновникам.

Ми працювали тільки над однією справою. Спочатку я був призначений державним обвинувачем по справі по Монтесінос, а потім вже й по Фуджіморі. Усього було близько 250 справ, пов'язаних із ними, які ми розслідували впродовж 14 місяців.

– Чи співпрацювали ви з міжнародними правоохоронними органами, чи створювали якісь спільні робочі групи?

– Звичайно. Співпрацювали з ФБР, з урядами різних країн, це було дуже важливо. Вони допомагали в розслідуваннях, і з деякими ми навіть заприятелювали.

– Чи здавали корупціонери один одного?

– Звичайно. Тільки так ми змогли взяти багатьох високопосадовців.

Для цього ми прийняли спеціальний закон, який дозволяв угоду зі слідством.

Ми пропонували людині замість 25 років тюрми – наприклад, 12, але за умови, що він дає слідству всі прізвища, документи й докази.

Цей інструмент спрацював якнайкраще.

– Які ще антикорупційні закони ви приймали?

– Всього було три основних закони: угода зі слідством, зняття недоторканності з високопосадових чиновників та скорочення строків розгляду клопотань прокурорів в суді.

Розгляд наших клопотань суддями могла тривати декілька місяців. За цей час фігуранти справ просто втікали з країни. Тому ми скоротили законодавчо розгляд наших клопотань до декількох годин і продовжили їх дію до декількох тижнів.

– Скільки часу зайняло у вас прийняття необхідних законів?

– Усі необхідні зміни в застарілий Кримінальний кодекс ми змогли внести за один тиждень.

У країні був хаос, всі повтікали – і я прийшов до конгресу з новим Міністром юстиції з конкретними пропозиціями, що треба прийняти. Тоді всі боялися нас і погоджувалися на ці зміни, бо ніхто не хотів виступати проти і стати черговим фігурантом нашого кримінального розслідування.

Усі боялися, що якщо виступатимуть проти, то це буде свідчити про їх причетність до справи Монтесінос, і що я почну розслідування проти них.

Головний рецепт для України – три речі: незалежність, незалежність та незалежність. суддів, прокурорів, всього слідства

– Чи переслідували вас, намагалися колись дати хабар?

– Хабар – ні, але було багато дискредитаційних матеріалів.

Проти мене було порушено близько 75 кримінальних справ – здається, всі органі в державі розслідували мою причетність до торгівлі наркотиками, зброєю, якоїсь корупції. На мене завели кримінальні справи майже по всім статтям Кримінального кодексу, які є в моїй країні.

В моїй машині знаходили бомбу, і коли я працював на посаді, мого сина намагалися залякати, зустрівши його по дорозі в школу.

Утім, уся моя команда мала персональних охоронців, яких нам виділила держава.

Найсмішніше, що через місяць після того, як нам дали цих державних охоронців, ми почали розслідування щодо їх керівника – і в результаті його посадили. Він теж був пов'язаний з Монтесінос.

– Чи пробували вас дискредитувати?

– В одній з газет, яка належала Монтесінос, щотижня виходила стаття з моєю фотографією на обкладинці. Чого тільки не писали: і що я пов'язаний з наркокартелями, і торгую зброєю, навіть писали, що начебто в них є фото, де я нюхаю кокаїн разом з Монтесінос. Писали, що в мене начебто стосунки з моєю асистенткою...

Одну із таких публікацій використав конгресмен, пов'язаний із Монтесінос, щоб почати проти мене розслідування.

На той час ми вже мали кримінальну справу проти цього конгресмена – він завозив контрабанду на своєму «Ягуарі», і ми це довели та посадили його.

– Чи співпрацювали ви з медіа? Взагалі, чи важлива співпраця з журналістами в такій роботі?

– Я щомісяця звітував перед міністром юстиції та президентом – відсилав звіт. І регулярно, щомісяця виходив до медіа та розказував, як просуваються справи.

Пізніше така відкритість мені дуже допомогла. Коли той конгресмен, про якого я вам розказував, вирішив ініціювати розслідування проти мене – мене дуже підтримали журналісти, навіть люди вийшли на вулицю. Перед парламентом на площі був величезний мітинг в мою підтримку.

– Як ви ставитеся до того, що корупцію приписують тільки країнам третього світу, мовляв в розвинутих країнах цього немає?

– Коли заможні країни говорять про нас, про вас – країни третього світу – про те, що ми корумповані, я завжди кажу що це – танець для двох.

Гроші від корупції опиняються в Лондоні, у Швейцарії, у Ліхтенштейні.

Тобто, в розвинутих країнах теж є корупція. Просто там вона існує в інших формах. Вона перетікає з наших країн в розвинуті –і всі начебто цього не помічають.

– Ваш головний рецепт для України.

– Три речі: незалежність, незалежність та незалежність.

Суддів, прокурорів, всього слідства.

Коли люди в антикорупційні правоохоронні органи чи судді призначаються урядом або президентом – про яку незалежність може йти мова? Цього не має бути.

Наведу приклад вашого нового агентства з превенції корупції. 11-та стаття говорить про те, що воно – незалежне, стаття 8 – про те, що агентство підпорядковується Кабінету Міністрів.

Такого не може бути. Суперечність закладено в самому законі.

Информация о материале

Опубликовано: 01 июля 2016

Футбольная иллюзия мира и войны

Вообще говоря, любой чемпионат мира или Европы по футболу, да и любое крупное спортивное событие изнутри выглядит как карнавал. Местами — загадочный венецианский, но чаще — оторванный бразильский. И пусть новости время от времени напоминают сводки боевых действий, хотя не для нас, конечно, уж мы-то знаем, что такое настоящие боевые действия. Но в общеевропейском смысле все, что происходит за пределами поля, на самом деле является не менее важным, чем собственно футбол-праздник. С некоторой национальной спецификой, в очередной раз напоминающей о неоднородности Европы, о которой ниже.

Иллюзия войны

Карнавал — великий уравнитель. Бизнесмен, еще вчера сидевший на переговорах о приобретении стартапа. Обычный офисный клерк, до последнего ваявший квартальный отчет. Рабочий с автозавода, отпахавший смену на конвейере. Безработный, с удовольствием валявший дурака последние три месяца. Вчера они не только не знали друг друга, они даже не имели ни единого шанса пересечься, у каждого из них свой круг общения, они ходят в разные магазины и сидят в разных ресторанах.

Сегодня они надевают одинаковые футболки, похожие шляпы, бок-о-бок сидят в забегаловках, с удовольствием поглощают хот-доги и много пива. Для них это — короткая отдушина в ежедневной рутине, когда исчезают барьеры, когда можно ощутить себя не только членом семьи (оставшейся где-то на родине), что дает возможность быстро флиртануть — карнавал же…

Это шанс плюнуть на правила и условности, на дресс-код, мать его, вернуться в счастливую юность, исполнить на центральной площади гимн и народные песни своей страны, обнять незнакомого и тут же забыть его. Ощутить себя гражданином своей страны. С маленькой буквы гражданином, без пафоса, без обязательств, без ответственности.

Сыграть роль министра иностранных дел. Приглядеться к аналогичному субъекту, наряженному в футболку другого цвета. Войти в контакт. В баре за пивом перейти к переговорам. Подписать договор о дружбе и сотрудничестве и обмыть его немедленно.

Особо агрессивному — сыграть роль министра обороны, объявить войну и облить неприятеля пивом, в крайнем случае — использовать в качестве аргумента пластмассовый стул. Закончить войну и пойти объяснять полиции, что именно характеризует противника как законченного дебила.

Это повторяется каждые четыре года. Кстати, этот раз — последний: следующий Евро пройдет по всему континенту, что дух фестиваля, проходящего единовременно в одной стране, безусловно, убьет.

Ведь каждый такой турнир — возможность для организатора предъявить Европе себя, а для многих — повод выбраться за пределы страны. Повод уникальный — нет и не может быть никакого другого обоснования тому, что 20 тысяч граждан Исландии одновременно собрались и отправились в один французский город.

Были случаи в истории, когда крупные футбольные турниры, решали гораздо более серьезные задачи. Приходилось слышать мнение, что чемпионат мира 2006 года в Германии стал для немцев возможностью окончательно похоронить миф об их агрессивности ко всему чужому. И запредельная гостеприимность не только госструктур, но и всех, кого приходилось там встречать, убедила в этом всех его гостей. До миграционного кризиса оставалось еще 10 лет.

Каждая страна выбирает свое отношение к происходящему. Украина и Польша как раз выбрали путь презентации, что, в общем, было реализовано. До войны в Украине оставалось менее двух лет.

Кажется, во Франции уверены, что Евро приходят и уходят, а страна остается. Поэтому важно провести это время с максимальным удовольствием и минимизировать ущерб. Собственно, и то, и другое, полностью соответствует национальному характеру.

Гости рано или поздно уедут — а мы за время их пребывания не должны позволить им побить посуду, а уж потом — вспомним пару приятных моментов.

Так вот, о посуде. Все вышеописанные нормы проведения карнавалов являются среднеевропейскими. Свои представления о празднике исторически имеют балканские товарищи, что продемонстрировали хорватские фаны, забросав поле файерами и освободив местную федерацию от «лишних» 100 тысяч евро. Нет, конечно, почти в каждой стране имеются личности, думающие (по Бабелю) только «об выпить рюмку водки и об дать кому-то по морде». Просто исторически так сложилось, что именно на Балканах таких людей больше других, что выливается в периодические санкции УЕФА против стран этого региона.

Польские фаны, за исключением известных на всю Европу болельщиков «Легии», ведут себя привычно, и от наших отличаются только многочисленностью (во Франции они предоставляют огромный объем услуг), громкостью, цветом одежды и слоганом, используемым в процессе прыганья: «Кто не скачет — тот из полиции». Видимо, реформа органов внутренних дел в Польше еще не началась.

Так что, мир не меняется? Нет, мир меняется. Не забудем, что нынешний Евро проходит под постоянной угрозой терактов, и хотя никаких особых мер безопасности на стадионах не заметно, будем верить в то, что спецслужбы делают свое дело тихо и тайно.

А расстрел забытого в пресс-центре стадиона в Лилле штатива был исполнен, говорят, профессионально. Но не стоит верить, что «Исламское государство» засмотрелось на матчи и играет на тотализаторе.

Украинских болельщиков в Лилле избили фаны дрезденского «Динамо», известные на всю Германию как очень правые, не переносящие на дух мигрантов и все как один являющиеся поклонниками партии «Альтернатива для Германии». Эта партия, как известно, пользуется духовной поддержкой Москвы. Эхо войны?

То, что мир стал другим, доказывают и болельщики из России. Конечно, они и ранее, поддерживаемые государством и Божьей помощью, использовали массовые мероприятия для демонстрации силы русского духа: вспомним хотя бы «русский марш» на Евро в Польше и 150 арестованных.

Но впервые для такой демонстрации была направлена пара сотен бойцов на государственные средства — для целенаправленного избиения англичан, хулиганский дух которых помер еще в 1990-е. И которые (частенько игнорируя мнение о них окружающих и справляя малую нужду там, где находятся), все же не были готовы встретиться с воспитанниками бойцовских клубов, вооруженных железными прутами и готовых убивать.

И это логично. Российская пропаганда, как известно, упорно внедряет исторические мифы и символы в реальность, в результате чего страна продолжает воевать в Великой Отечественной войне, борется с инакомыслием, нацпредателями и прочей нечистью.

Для всего мира спорт является мирным заменителем сражений. Иллюзией войны. Россия, сражающаяся в реальности, не нуждается в мирном замещении священного вставания с колен. Она это делает серьезно, а если так — никакой пластиковый стул не может быть эффективен. Только кастет.

И нет никаких сомнений: осужденные французским судом россияне будут встречены после освобождения в Москве сотнями восхищенных единомышленников. Именно они станут для многих россиян своими афанасьевыми. Они, бойцы, ответившие делом на растоптанный государственный флаг. Они, удостоенные удовлетворенного высказывания российского президента: мол, как же двести человек отметелили несколько тысяч? Да знает он — как…

Точно так же никто, думаю, не сомневается, что в 2018-м, если чемпионат мира по футболу пройдет-таки в России, английские болельщики окажутся в российской тюрьме, независимо от того, что они натворят в действительности. Ответные санкции, ничего личного. А поскольку ответ должен быть ассиметричным — за трех россиян сядут пятеро англичан. Или 15. И десяток французов, чтобы их полиция впредь знала, как вести себя с наследниками побед.

Но что бы ни произошло в будущем, реакция всего мира, а не только правоохранительных органов, показала, что заразить вирусом войны карнавал не удалось.

Иллюзия мира

День бесславного вылета сборной России отныне будет отмечаться во французской полиции как профессиональный праздник. Эта сборная, как и украинская, сделала все, чтобы избежать самого страшного — встречи двух команд на стадии плей-офф. Этот благородный поступок обеим командам еще зачтется, поскольку избежать человеческих жертв в случае встречи наверняка бы не удалось.

Спорт — не только мирный заменитель сражений. Спорт — еще и отражение жизни, национальных характеров, достижений и поражений. Украина в муках пытается сформировать себя, но прошлое продолжает держать ее за ноги, и сбросить его не удается и не получится.

В вылетах двух сборных есть нечто родственное. Футбол Украины и России продолжает жить в похожих условиях — лимита на легионеров, в результате чего мало-мальски способный местный футболист получает райские условия контракта при отсутствии необходимости напрягаться каждую неделю — «Шахтер» или «Динамо» обыграют «Александрию» в режиме неторопливой прогулки. Упираться стоит 8—10 раз в сезон — во время донецко-киевского дерби да в еврокубках, а не два раза в неделю.

Само собой, пропадает стимул ехать куда-то в Европу, где необходимо вкалывать ежедневно за гораздо меньшие деньги. Так же, само собой, нет желания использовать чемпионат Европы как возможность проявить себя. Нас и тут неплохо кормили.

Но если Россия благодаря пока еще полным закромам продолжит в ближайшее время идти по пути вбухивания национального богатства в «Зенит» и «Терек», с закономерным фиаско уже на домашнем чемпионате мира (если он у них будет), то у нас полным ходом идут реформы.

Усыхание олигархов уже привело к исчезновению одного клуба — «Металлиста» де-юре, а «Днепр» приближается к этому де-факто. «Шахтер» и «Динамо» сокращают бюджеты, отказываются от крупных покупок, оставаясь, правда, даже в таком состоянии недостижимыми для остальных клубов — где зарплаты не видят по полгода.

Конечно, существование небедных, по немецким меркам, клубов в бедной и нефутбольной стране резало глаз. Конечно, в среднестатистической восточноевропейской стране бюджет клуба определяется рынком и объемом затрат крупной компании на рекламу и промо.

Но все же для ограниченного числа людей в Украине футбол был и зрелищем, и объединяющим фактором, и вообще — атрибутом жизни.

Ничто не вечно, скажете вы, и вас поймут фаны «Металлиста». Наши молодые парни должны играть в Европе, считаете вы, и правы в этом на все 100. Только для того, чтобы они вообще появились, должны трудиться квалифицированные детские тренеры на хороших полях. Только тогда в ряд экспортных товаров Украины, наряду с зерном, металлом и программистами, встанут футболисты. Потенциально, как мы знаем, товар высоколиквидный.

Но пока их просто на пальцах одной руки сосчитать. Да и то — за Александра Зинченко, блеснувшего во Франции, благодарить надо не Михаила Фоменко, а Сашиного отчима и личного тренера, а также тренера российской «Уфы», где он и состоялся как футболист. Теперь, ему, парню, судя по интервью, не по-юношески взвешенному и спокойному, надо ехать в цивилизованный мир, расти и не портиться.

Но все, что случилось во Франции, — не только следствие явления «зажравшиеся миллионеры не хотят и не могут работать». Хотя, по большому счету, не случилось ничего, и это, видимо, была проблема наших ожиданий. Ведь сказал же Коноплянка нечто в смысле: «Чего прицепились? Мы там были. Чего вам еще нужно?» Кто-то сотворил себе из него кумира и звезду, а он ясно объяснил: да не такой я, не Бэйл, не Гетце и даже не Крыхковяк, обычный я парень, просто богатый очень….

«Сборная является отражением нашей жизни», — сказал Фоменко, и это будет последний раз, когда о нем можно будет вспомнить. Михаил Иванович — тренер не великий и не плохой. Он такой, какой есть, и не он является причиной произошедшего.

Мы как-то привыкли, что игроки Шахтера», «Днепра» и «Динамо», приходя в сборную вдруг становятся командой, забывая все межклубные проблемы. Но раньше это были не проблемы — так, трения. Проблемы начались сейчас.

Мы можем сколько угодно закрывать на это глаза, но фактом остается то, что одни игроки сборной сбрасываются на тепловизоры для армии и дружат с бойцами «Азова», а другие периодически ездят домой в Донецк, к родителям и знакомым, отдыхают в Крыму.

Когда такой вызов приходит в семью, как известно, многие перестают говорить о политике, замыкаются в личном, бытовом и текущем. Опыт подсказывает — гарантии того, что в один нехороший день кто-то не сорвется, не наговорит грубостей и хлопнет дверью, нет.

Так то в семье. А здесь имеем 20 молодых спортсменов, полных тестостерона, как правило, не склонных к аналитике и политическому моделированию.

Еще три года назад невинная, в общем, провокация Степаненко, ткнувшего клубную эмблему динамовскому сектору в ничего не значащем матче, закончилась бы вялым переругиванием и забылась на третий день. Дарио Срна и не такое творил.

Но сегодня это был как взрыв. Потом можно было жать руки под камерами, заверять в единстве и взаимовыручке, но игра не обманывает, и пас ближайшему товарищу куда-то за поле сопровождается внутренним голосом: «Чтоб ты подавился!» А потом они все вместе убегают от журналистов с быстротой контратаки.

Нет, конечно, не любое игровое движение является следствием происходящих в стране событий. Когда Коноплянка не забивает с трех метров Германии, это не значит, что причиной тому — конфликт в Донбассе, а означает лишь то, что его левая нога, по большому счету, — для ходьбы. А Хачериди, когда пропускает за спину большого северного ирландца, думает в это время, конечно, не об Авдеевке.

Больше того, каждый в отдельности игрок может и выкладываться изо всех оставшихся сил, ведь, по сути, кроме Коноплянки и Ярмоленко никто чемпионат не провалил (ах да, Коноплянка тоже не провалил) — все работали, как могли, и ошибались, как всегда. Ну, разве что с Северной Ирландией наступил ступор, но, как правильно отметил Тарас Степаненко, уровень английского Чемпионшипа (первой, по-нашему, лиги) выше нашей Премьер-лиги.

Но команда перестала быть суммой индивидуальностей.

И нет никакой уверенности, что это дело временное, сотрется и забудется. Хотя, положа руку на сердце, неужели мы считаем такой уж страшной проблему одного спортивного коллектива — на фоне тысяч погибших и ежедневных смертей? Да не проблема это. Проблема — когда в дом прилетает снаряд или когда противопехотной миной отрывает обе ноги. А тут — только игра.

Мы смотрим ее, потому что она возвращает нас в мирное прошлое, когда борьба шла только в штрафной площадке, а не в авдеевской промзоне, получая за полтора часа свою долю иллюзии мира.

Но все же она немного больше, чем просто игра, ибо напоминает нам, что мир — не черно-белый, что для достижения результата коллективу

(а страна — тоже своего рода коллектив) нужны синхронность действий и доверие.

А задача тренера — этого добиться, для чего нужны мудрость и разум.

Разум должен твердить: нас объединяет гораздо большее, чем разъединяет. Что мы — вообще одни и те же люди — в Киеве, Донецке и Львове. Разум должен убеждать: мы все не должны быть пешками в игре того, кто принес войну на украинскую землю и поддерживает ее ради какой-то геополитической победы, а теперь ради той же придуманной им же победы калечит простых английских мужиков и завтра может покалечить немецких домохозяек. Что озверение с нашей стороны — тоже его победа и наше поражение.

Разум и авторитет нужен нашей сборной.

Да что там сборной… Он стране нужен.

Информация о материале

Опубликовано: 01 июля 2016