Главная
Путин стягивает войска на Донбасс: генерал озвучил тревожный прогноз по Украине
Пророссийские боевики стягивают военную технику к линии разграничения сторон на Донбассе. Это объясняется тем, что Владимира Путина не устраивает нынешнее состояние в оккупированных регионах и он ищет пути, как это изменить, в частности готовя новые провокации против Украины. Такое мнение высказал экс-замглавы генштаба Вооруженных сил Украины, генерал-лейтенант Игорь Романенко.
Они готовятся к 24 августа. Путин же любит организовывать различные события, например, провести у себя Олимпийские игры, чемпионат мира, а также испортить праздник соседа.
Кроме того, у него пока не складывается никаких четких позиции по Украине. По Крыму известно, что американцы подтвердили (декларация о непризнании Крыму российским, - «Апостроф»), а на Востоке Путин хочет что-то изменить, предложив референдум, который не предусматривается Минскими соглашениями.
Понятно, что Путина не устраивает нынешнее состояние в оккупированных регионах, поскольку они несут не только моральные и дипломатические потери, но также финансовые и экономические. Поэтому он ищет пути, как это изменить. А предложение Путина о референдуме говорит о том, что он косвенно разрушает Минские соглашения, о которых он каждый раз говорит следующее: Россия их выполняет, а Украина не хочет.
Это и является причиной, почему он концентрирует военные силы на линии фронта.
Да, сейчас они несколько уменьшили интенсивность боевых действий в связи с хлебным перемирием и это происходит на тактическом уровне.
Вместе с тем, они ежегодно проводят учения. Каждый раз в них задействуется большая группировка войск, близка к тому, чтобы начать широкомасштабную операцию. Например, 2017 год они использовали для того, чтобы завести войска в Беларусь и усилить наступательные группировки за счет строительства совместной противовоздушной обороны с белорусами. В Крыму они сформировали ударную группировку и провели слаживание путем проведения учений. То есть они сладили эти войска и доставили туда все самое современное вооружение, которое есть в России сегодня - в воздушном, сухопутном и морском компонентах.
Украине же надо готовиться, чтобы цена начала новых масштабных действий была неприемлемой для России. Это главное, что останавливает агрессора.
Я не говорю, что Путин начнет наступление, но он формирует новые группировки, поднимая до необходимого уровня военный потенциал РФ. И если не он не достигнет своих целей политическим или дипломатическим способами, то пойдет на военный шаг. И одним из вариантов является удар в День независимости Украины, он хочет испортить врагу проведение праздничных мероприятий.
Вряд ли уже принято решение. По референдуму он же получил отрицательные ответы, а теперь анализирует ситуацию, действуя шаг за шагом.
Возможно ли обострение до осени? Бои местного значения, конечно, будут, но для чего-то большего пока оснований нет.
Что же заставит Путина пойти на новую полномасштабную войну? Восприятие того, что чем дальше, тем хуже ситуация для них с Украиной. И если Путин увидит, что внутри страны будет какое-то послабление, то он обязательно захочет использовать это. В таком случае он попытается захватить южные регионы нашей страны, в которых, как он думает, ждут «Новороссию». Мы же должны быть сильными и не давать россиянам примеры своей слабости.
- Информация о материале
Входять і виходять: як депутати фракції та партії міняють
Ідейність та відданість принципам. Зазвичай, такі риси політики продають нам під гаслами своїх виборчих кампаній.
Як правило, політики приходять у парламент під егідою якоїсь партії. Рідше – як самовисуванці. У своїх передвиборчих програмах вони завжди декларують важливі та благородні ідеали. Але не завжди їх дотримуються.
Внутрішніми міграціями політиків у Раді вже нікого не здивуєш. Вони змінюють то фракції, то партії, то втомлюються від авторитарних лідерів і йдуть у вільне плавання.
У Раді 8-го скликання переходів менше, ніж у попередніх, обраних за змішаною системою. Однак навіть менша кількість переходів не робить роботу нардепів більш передбачуваною.
Депутати виходять із фракцій або змінюють одну на іншу з різних причин – хтось не згоден із політикою лідерів, комусь більше подобаються колеги з іншої політичної сили, когось просто виганяють.
«Часом це може бути «ідейний» перехід, якщо депутат не згоден з лінією фракції і тому залишає її. Проте під такі ідейні переходи можуть маскуватися і переходи, що пов’язані з певними кулуарними домовленостями, – зауважує аналітик Громадського руху ЧЕСНО Олексій Вєдров. – Багатьох депутатів приваблюють перспективи, які відкриває членство у провладних фракціях: навіть якщо це не пряма матеріальна вигода, то точно допомога в ухваленні потрібних рішень».
До слова, раніше журналісти зневажливо називали «тушками» політиків, які перебігали до провладних фракцій. У минулому це було поширеним явищем. У нинішній Верховній Раді більше депутатів покинуло провладні фракції, ніж приєдналися до них.
Депутати Ради 8-го скликання виходили чи заходили до депутатських фракцій і груп 75 разів. Найпопулярніший рух політиків, за даними Громадського руху ЧЕСНО, вихід із будь-якої фракції або групи. Всього за каденцію позафракційними та позагруповими стали 39 нардепів. По 9 переходів активісти зафіксували до БПП та депутатської групи «Воля народу».
Більшість із переходів здійснили мажоритарники. За словами експертів, вони – у виграшному становищі.
«У цій Верховній Раді мажоритарники робили це 51 раз, а списочники – 24 рази. Щоправда, однією з причин такої різниці є не лише менша лояльність мажоритарників до політичних сил та їхніх програм і посилене лобіювання ними бізнес-інтересів, а й право фракції позбавляти обраних за списком депутатів їхніх мандатів із подальшим заведенням до парламенту наступних претендентів у списку», – пояснює Олексій Вєдров.
Ілюструють це правило випадки з колишніми членами БПП Єгором Фірсовим та Миколою Томенком, яких президентська фракція позбавила мандату після виходу.
Якщо для списочників існує лише такий ризик, для мажоритарників – його взагалі немає.
«Навіть якщо кандидатура мажоритарника висунута якоюсь партією, це не означає його приналежність до партії чи фракції. Він лише декларує принципи партії, а може цього й не робити. Що з ними можна зробити? Запитати – як вам не соромно?», – зазначає експерт із парламентаризму Володимир Крижанівський.
Юридичної відповідальності за переходи мажоритарників немає. Чи є моральна – питання риторичне. Для цього слід розуміти мотивацію та вигоду для самого нардепа. Спецпроект «Вибори вибори» вирішив пригадати, хто й куди ходив у цій каденції, які на це були причини, а також зазирнув у політичне минуле народних мігрантів.
Не зрікаються в любові
Народний депутат Олег Барна у 2014 році потрапив до парламенту вперше. Він прийшов ідейним мажоритарником від партії «Блок Петра Порошенка» і від самого початку був вірним фракції. Попрощався Барна з БПП через велику прикрість.
У грудні 2015 року під час звітування в парламенті тодішнього прем'єра Арсенія Яценюка Олег Барна вручив голові Кабміну квіти та спробував винести його з трибуни. Після цього в парламенті сталася бійка.
Фракція засудила вчинок Барни та виключила його зі свого складу. Нардеп натомість заявляв, що сам пішов у вільне плавання. Непорозуміння тривало три місяці, і вже в кінці березня 2016-го Олег Барна знову офіційно повернувся до фракції.
Для народного депутата це друга спроба піти в політику. Вперше Барна балотувався до парламенту 3-го скликання самовисуванцем, але його не обрали.
Подібні стосунки з БПП й у нардепа Федора Негоя. До парламенту він прийшов самовисуванцем, однак згодом приєднався до президентської фракції. У квітні 2015-го Негой із фракції вийшов. Але за рік – повернувся.
Для депутата Негоя це скликання парламенту вже друге за життя. На минулих виборах він також отримав мандат самовисуванцем, а потім приєднався до фракції «УДАР».
Буває, що і самі фракції зрікаються в любові своїх депутатів. Так сталося з представником БПП Бориславом Розенблатом. Депутат начебто сам вийшов з фракції після зняття з нього недоторканності внаслідок підозри в бурштинових оборудках.
«Я тимчасово припинив членство в партії. Я вийшов із фракції, тому що, як ви знаєте, я дав обіцянку своїм виборцям довести свою невинуватість у суді. У мене є принципова позиція. Якщо я потрапив до такої скандальної справи, я повинен захистити свою честь», – коментує своє рішення Розенблат.
Але це, скоріше, було схоже на спроби хоч якось відбілити репутацію БПП.
Це не перший похід Розенблата в політику. У 2002 році він також балотувався до парламенту від партії СДПУ(о), на чолі якої тоді стояли Віктор Медведчук, Леонід Кравчук та Олександр Зінченко. Каже, що для нього важливі не люди, а ідеологія, і саме ця політична сила була йому ідейно найближчою.
«Я думаю, що кожна європейська людина – вона соціал-демократ. Я хочу просто нагадати, що на початку 2000-х років Соціал-демократична партія була опозиційною силою, яка була проти олігархічних структур», – пояснює депутат.
І додає: «Коли в нашої компанії виникло багато проблем, а перші були з паном Азаровим по відшкодуванню ПДВ, ми звернулися до різних партій. Але тільки СДПУ(о) почала займатися цим питанням. Тому я підтримав цю політичну силу».
Своєрідна любов із «радикалами» в нардепа Сергія Мельничука. Ще у 2015 році «Радикальна партія» виключила депутата зі свого складу за поведінку, яка його дискредитує. Тоді він приєднався до депутатської групи «Воля народу» і побився в Раді з колишніми колегами.
І навіть попри те, що Мельничук встиг вийти вже й із «Волі народу», пристрасті з «радикалами» не вщухають. Цьогоріч після ефіру на одному з телеканалів нардеп ударив свого колишнього колегу Романа Лінька, зламавши йому носа.
Розчаровані
Ревний «свободівець», мажоритарник із Полтавщини Юрій Бублик прийшов до парламенту від партії «Свобода». Від цієї політичної сили він потрапив до Ради і минулого скликання, а в 2015 році – висувався на мера Полтави.
У квітні 2016 року він приєднався до фракції БПП, але за рік – вийшов. В одному зі своїх інтерв'ю Бублик заявив: фракція БПП – справжнє болото, а він долучився, щоб врятувати коаліцію.
«Коли запрошували до входження, брали на себе зобов’язання про наведення елементарного порядку. Я брав декілька напрямків – Держгеокадастр, Державна архітектурно-будівельна інспекція, Держекоінспекція на рівні Полтави. За проміжок часу свого перебування не те, що не покращилася – навіть усугубилася ситуація. Бути співучасником цього всього дійства… Я був не «за», – пригадує нардеп.
І додає: »Хтось закидав, що мені давали гроші за входження до фракції, це далеко не так. Я як пішов, так і вийшов, не мав ніяких зобов’язань».
Зараз народний депутат – позафракційний.
Депутат-мажоритарник зі Львівщини Тарас Батенко балотувався під егідою президентської партії. Але у 2015-му вийшов із фракції БПП.
«Заявляю про свій вихід з депутатської фракції БПП на знак протесту з приводу початку політичних репресій у країні. Я виховувався на вчинках плеяди шістдесятників та дисидентів, покоління, яке завжди критично ставилося до узурпації влади будь-ким. Узурпація починається з нехтування громадською думкою, а закінчується появою політичних в'язнів», – написав 31 жовтня 2015 року народний обранець на своїй сторінці у Фейсбуці.
Очевидно, що в коментарі народного депутата йдеться про затримання Геннадія Корбана. Нині Тарас Батенко обіймає посаду голови політичної ради партії «УКРОП».
На попередніх виборах мажоритарник також балотувався до парламенту, але як самовисуванець.
Нардепи з історією
Нардеп-мажоритарник Сергій Міщенко прийшов у парламент як самовисуванець. У квітні 2015-го він приєднався до фракції БПП. Нібито – також заради коаліції. Однак не минуло й року, як депутат із фракції вийшов.
Міщенко – народний депутат уже вдруге. До попереднього складу парламенту він був обраний по тому ж округу, що й зараз, і був позафракційним.
Цікаво, що Сергій Міщенко в політику ходить щонайменше з 2006 року. У 5 та 6 скликанні він балотувався від Блоку Юлії Тимошенко. А ось входи-виходи з фракції у нього почалися ще з 2007 року. За 6 скликання він виходив із БЮТу двічі.
У 4 скликанні людина з таким же іменем була помічником нардепа-комуніста Бориса Олійника.
У березні 2015 року за складних обставин покинули фракцію 4 народних депутативід БПП – Андрій Денисенко, Віталій Купрій, Олександр Дубінін та Валентин Дідич. Усі прийшли до парламенту як мажоритарники від Дніпропетровщини. Поки що нардепи не знайшли собі пристанища в жодній фракції.
Андрій Денисенко пояснив свій вихід конфліктом на грунті вбивства у Волновасі працівника СБУ, до якого причетний помічник нардепа.
«Вони вважали мене людиною «Привату», хоча я завжди був людиною Яроша. Мій вихід із фракції БПП був пов’язаний з публічною атакою на мене з боку ГПУ, СБУ, АП та окремих членів фракції під час конфлікту президента з Коломойським за «Укрнафту та «Укртранснфту», – переконує Денисенко.
Андрій Денисенко всього тричі намагався потрапити до парламенту і щоразу – від різних політичних сил. Минулого разу він балотувався від партії «Свобода», а в 2006-му – «Пора–ПРП». У четвертому скликанні був помічником депутата від «Нашої України» Івана Васюника.
«Я є принциповим націонал-патріотом, націоналістом-державником і був лише в партіях правого і право-центристського спрямування, – пояснює нардеп. – Починав свій політичний шлях у КУНі при Славі Стецько, був у НРУ за часів Чорновола, очолював регіональні структури Ющенка, організовував у Дніпрі обидві революції, брав участь у формуванні добробатів та загонів «Правого сектору».
Віталій Купрій також балотувався до парламенту у 2012 році як самовисуванець. Після виходу з фракції якийсь час політик був в «УКРОПі», однак покинув цю політичну силу.
Валентин Дідич висувався на попередніх виборах від партії «УДАР». Він і зараз входить до президії політичної ради партії «УКРОП».
Разом із ним – Олександр Дубінін. У його послужному списку – балотування у 2007 році від БЮТ до парламенту та до Дніпропетровскої обласної ради від місцевої політичної сили «Україна майбутнього». Обласним депутатом Дубінін таки став.
Народний депутат Олександр Шевченко балотувався як мажоритарник від партії БПП, хоча й не був її членом. Але вже наприкінці 2015 року нардеп покинув провладну фракцію.
«Я увійшов до фракції БПП враховуючи співпадіння моїх політичних пріоритетів з головними положеннями Коаліційної угоди та програмою, з якою БПП йшов на вибори рік тому. Якщо ж фракція БПП під зовнішнім тиском зраджує цій присязі, мій людський обов’язок, мій статус народного депутата України, моя гідність патріота не залишають мені вибору», – написав він тоді на своєму офіційному сайті.
Цікаво, що нардепа Шевченка пов’язують з опальним олігархом Ігорем Коломойським. Поряд із братами Шевченками мільярдер є співвласником курорту «Буковель» і, згідно з численними повідомленнями у пресі, головним інвестором.
На вибори мера Івано-Франківська Шевченко балотувався вже від партії «УКРОП». Нині Олександр є членом президії політичної ради партії.
Шевченко балотувався до Верховної Ради і на попередніх виборах, і в далекому 2002-му році, але тоді був самовисуванцем.
Скандальний депутат Євгеній Мураєв також має цікаву історію свого депутатства. До нинішнього парламенту він прийшов як самовисуванець від Харківщини. Влітку 2015-го приєднався до фракції «Опозиційний блок». Утім, уже за рік – вийшов.
Причина виходу, за словами Мураєва, – різне сприйняття часу в нього та колег по фракції.
«Із фракції вийшов через низку голосувань, які суперечили моїм особистим переконанням. Маються на увазі закони, що дозволяють Порошенку узурпувати владу, які лобіюють інтереси ФПГ, неучасть «Опоблоку» у відставці Яценюка, підтримка так званої «реструктуризації заборгованості» МВФ, по суті, здача України в економічну кабалу», – запевняє нардеп.
Хоча раніше «Опоблок» для Мураєва залишався «єдиною конструктивною силою в парламенті», зараз депутат так не вважає.
Любов до партії в Мураєва тривала недовго. Вже зараз він очолює політичну раду «За життя!» – партії Вадима Рабіновича, який, до речі, офіційно з «Опозиційного блоку» не вийшов.
Позаду в депутата – велика історія спроб потрапити в політику. До парламенту він намагався пройти з 2007 року від політичної сили «КУЧМА». У 2012 році балотувався від «Партії регіонів» і таки пройшов. Мураєв двічі був депутатом Харківської обласної ради – спершу від партії «Віче», яку очолювала Інна Богословська, а згодом – як регіонал.
«Я ніколи не обираю політичну силу, щоб «пристати», і був членом тільки однієї партії – Партії регіонів, погляди якої поділяв. Бути з кимось чи не бути – для мене завжди питання збігу поглядів. «Віче» або «КУЧМА» були досвідом політичної, організаційної, штабної діяльності. Це була робота, але я не був членом цих партій, за якими – ідейна порожнеча», – пояснює депутат.
Мураєв відомий також тим, що був помічником екс-прем’єра Миколи Азарова. За його словами, контакти підтримують вони винятково особисті, але все одно вважає екс-прем’єра-втікача професіоналом.
Кілька історій виходу є й у депутатів-списочників від «Самопомочі», яких у свій час партія виключала з фракції. Жодного з них не позбавлено мандата. Таких депутатів усього 9, здебільшого вони залишилися позафракційними, однак деякі – Ірина Суслова, Павло Кишкар та Віктор Кривенко – приєдналися до БПП.
Суслова, яку виключили за голосування про призначення Віктора Шокіна генпрокурором, залишилась у фракції. Кривенка та Кишкаря виключили з фракції через голосування за децентралізацію. Противники ухвалення цих змін наполягали, що вони нададуть надто широкі права окупованим районам Донбасу.
Нардепи-мігранти не протрималися довго і в БПП, взимку цього року вони залишили пропрезидентську фракцію. Це був своєрідний протест проти тиску на НАБУ та невиконання коаліційної угоди. Зараз депутати прописалися в партії «Народний рух», яку очолює Кривенко.
Якщо для Кишкаря це перший похід у парламент, то Віктор Кривенко балотувався до Верховної Ради 5-го скликання від партії «Віче».
Окрім фракцій, у Раді існують також депутатські групи, у які об'єднуються позафракційні депутати. Із них також виходять. Як, наприклад, зробив нардеп Андрій Деркач у 2015 році.
Свій вихід із «Волі народу» він пояснив »неможливістю брати участь у діях, пов'язаних з політичними «договорняками» з чинною владою, яка довела до зубожіння український народ і продовжує займатися мародерством під час війни на сході країни, спекулюючи на патріотичних настроях населення». Відомо, що після смерті Ігоря Єремєєва нардеп фактично очолював депутатську групу.
Деркач – один зі старожилів парламенту. Він тут із 3 скликання і постійно змінював партії. Вперше нардеп потрапив до Верховної Ради разом із «Трудовою Україною», пізніше – від «За ЄдУ!», ще пізніше – «СПУ». У 6 скликанні приєднався до Партії регіонів і був вірний цій політичній силі аж дві каденції. Однак у силу обставин до парламенту в 2014-му пройшов як самовисуванець. І в цьому скликанні, і в попередніх – член «солодкого» бюджетного комітету.
Народний депутат Андрій Немировський вперше в парламенті, але за каденцію поміняв політичне спрямування кілька разів. До Ради він пройшов за списками «Самопомочі», проте ніколи не був у їхній фракції. Власне, і до списків його включили як члена партії-партнера «Самопомочі» – «Воля».
Якийсь час нардеп лишався позафракційним, а згодом увійшов до депутатської групи «Воля народу». Однак за рік нардеп змінив табір і перейшов до БПП.
Народний депутат Віктор Развадовський переходи здійснював у межах депутатських груп. Мажоритарник із Житомирщини одразу приєднався до групи «Воля народу». Та наприкінці 2016-го вийшов із неї.
Незабаром нардеп приєднався до іншої депутатської групи – «Відродження».
Развадовський у Верховній Раді вже не вперше, але обирали його лише коли балотувався як самовисуванець. Так він став депутатом 3, 4 та двох останніх скликань. У 2006 році він був кандидатом від «Народного блоку Литвина», а роком пізніше – політичної сили «КУЧМА».
Подібну міграцію з «Волі народу» у «Відродження» здійснили Володимир Кацубата Михайло Ланьо, обоє в минулому – регіонали.
Народний депутат Володимир Литвин вийшов із «Волі народу» восени минулого року. Він заздалегідь попередив колег про свій вихід, якщо вони підтримають пенсійну реформу. Ті підтримали – і нардеп виконав свою обіцянку.
У чинний парламент Литвин вперше прийшов як самовисуванець. До цього він успішно балотувався від різних партій. Спершу – від «За ЄдУ!». Потім – двічі від блоку імені себе, щоправда, перший раз був невдалим. На виборах 2012 року Литвин обирався від «Народної партії».
Молоді та амбітні
Народний депутат Дмитро Добродомов – мажоритарник-самовисуванець. Але по приходу в парламент добровільно приєднався до фракції БПП. Та вже влітку 2015-го нардеп покинув фракцію через нові політичні амбіції – він створив партію «Народний контроль» та пішов із нею на вибори мера Львова.
Це не перші політичні спроби Дмитра Добродомова. У 2002 році він балотувався до парламенту як самовисуванець, а через 10 років – як представник партії «УДАР».
До «Народного контролю» приєднався Олег Мусій. Нині він член політичної ради партії. До парламенту Мусій балотувався самовисуванцем, однак одразу вступив у фракцію БПП. Із фракції вийшов після голосування за децентралізацію. Мусій відомий як міністр Майдану, після революції він очолив Міністерство охорони здоров’я.
Завсідники парламенту
Поки українці шукають нові обличчя та чекають на їхню появу на наступних виборах, у Верховній Раді 8-го скликання близько половини депутатів мають попередній досвід парламентської роботи.
Один нардеп просидів у Раді всі 8 скликань, два – по 7, шестеро обиралися в парламент 6 разів, 14 – по п'ять, 26 – 4 рази, 27 були нардепами тричі і аж 98 – двічі.
Рекордсменом у цьому сенсі є мажоритарник Юхим Звягільський. Він обирався як самовисуванець, але приєднався до фракції партії «Опозиційний блок». Впродовж своєї політичної кар'єри Звягільський кілька разів змінював свою партійну приналежність: був то в НЕП, то в «За Єду!». А з 2006 року – регіонал. Із фракції у фракцію нардеп не ходить, як, власне, і на засідання. За даними моніторингу Громадського руху ЧЕСНО, Юхим Звягільський – один із депутатів, які найменше беруть участь у голосуваннях.
Слідом за ним за кількістю пройдених скликань – депутати Іван Кириленко та Віктор Пинзеник. Кириленко – вірний соратник Юлії Тимошенко ще з часів партії «Громада» скандального прем’єра-втікача Павла Лазаренка. З 2006 року він стабільно балотувався від її політичної сили. До цього був колегою Звягільського у провладному блоці «За ЄдУ».
Не менше змін і в біографії Віктора Пинзеника. Його перший похід у політику стався під егідою політичної сили «Наша Україна». У 2006 році він балотувався від партії «Пора-ПРП», а вже за рік – у складі БЮТу. На попередніх виборах Пинзеник потрапив у Раду як кандидат «УДАРу», а до чинного складу парламенту – як член президентської політсили.
Аналітик руху ЧЕСНО Олексій Вєдров зазначає:
«Інколи морально безвідповідальним може бути невихід із фракції, якщо вона перейшла «червону межу» і вдається до неприйнятних для політичних поглядів депутата дій. Якщо ж ідеться про перехід не з ідеологічних і політичних, а з корисливих (у широкому сенсі) міркувань, то такі дії, як правило, не вітаються суспільством і суперечать загальноприйнятим моральним уявленням».
Але, як показує досвід, основні мотиви для виходу депутатів із фракцій – це незгода з політикою голосувань, занадто авторитарний стиль лідерів або ж зміна політичного курсу в спонсорів депутата. Не виключено, що в деяких випадках причиною можуть бути і докори сумління. Але це не точно.
Допомогти депутатам ефективно працювати, щоб потім не шкодувати, може виборча реформа, проект якої вже пройшов перше читання і наразі очікує другого. За умови відкритої системи з регіональними списками, депутати матимуть більше ваги всередині партій та фракцій, це допоможе підвищити внутрішньопартійну демократію, дасть обранцям право на власну думку та методи її відстоювання.
І тоді, можливо, кількість парламентських мігрантів значно зменшиться, бо зникнуть основні мотиви для переходів.
- Информация о материале
Пророк с ехидцей. Что оставил после себя Владимир Войнович
Незадолго до развала Советского Союза Войнович создал поистине кафкианскую пьесу «Трибунал». Обыкновенный сотрудник НИИ вместе с женой идут в театр скоротать вечерок. Уже начало этой судебной комедии эпическое:
«Лариса: Сеня, я не понимаю, что здесь происходит! Почему здесь так много вооруженных людей?
Подоплеков: Успокойся, Лара. Что ты нервничаешь? Это же спектакль».
Главный герой ошибся. Заявленное зрелище сразу же превратилось в судилище – над ним, невинным агнцем. Абсурд консервным ножом вскрыл социалистическую действительность, и оказалось, что она абсурдна, и что это вовсе не спектакль.
30 лет спустя автор переделал это произведение под российскую современность. Ну, как переделал – слегка обновил: Подоплеков стал представителем «офисного планктона», арестовали же его за то, что осмелился пискнуть, когда все молчали. Тоталитаризм ли, авторитаризм – «Болотные дела» разные, формы правления отличаются, а суть одна.
У Войновича с юности был острый глаз и злой язык. Хотя использовать то и другое в творчестве сходу сын репрессированного журналиста, конечно, не мог. Его даже в Литинститут не взяли – учился в педагогическом. Из грехов молодости за ним числятся две повести (о целине и народовольцах) да несколько десятков стихотворений в столбик – одно понравилось космонавтам и Хрущеву. Но писатель не стал вливаться ни в ряды соцреалистов, ни в хор партийных одослагателей. Он параллельно работал над романом, который вместе с правозащитной деятельностью и отказом сотрудничать с КГБ привели Войновича к непримиримому конфликту с властями.
Ныне странно представить, что, в общем-то, невинная книга «Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина» о простодушном рядовом, который волею судьбы и доноса вынужден сражаться с целым полком «своих», стала билетом автора в эмиграцию. И все же именно после истории воина- дурачка в декорациях армейских нелепостей Войновича стали воспринимать как пламенного сатирика.
Эта репутация упрочилась и дополнилась званием пророка в середине 1980-х, после публикации романа (тогда антиутопии) «Москва 2042». Перечитать его сегодня – волосы дыбом. Московская Коммунистическая Республика (Москореп) – скрепы, скрепы. За пределами ее колец враждебности – «сыновние республики». Весь остальной мир, естественно, опасен и страшен. Беднейшие слои самообеспечиваются: мелкая живность содержится на балконах (здравствуйте, санкции!). Питание составляет главным образом лебеда и брюква (здравствуй, импортозамещение!). Верховный правитель – Гениалиссимус – возглавил обнесенную высоченным забором территорию в результате мятежа сотрудников спецслужб. Церковь активно опыляет новую государственную систему. Три «П» – посконность, патриархальность, православие – укатывают и прогресс, и здравый смысл. В финале кагебешное шило меняется на монархическое мыло.
Особенно в романе достается Александру Солженицыну, которого постсоветская интеллигенция посчитала примером нравственности и за это канонизировала. Выведя его в образе карикатурного Сим Симыча Карнавалова, Войнович тяжелым катком проехался по любезным сердцу Александра Исаевича патриархальности и православию, довлеющими над здравым смыслом.
К теме идола, которым стал борец с режимом, он обращался и в начале 2000-х, в публицистическом исследовании «Потрет на фоне мифа». Как бы Владимир Николаевич ни относился к Солженицыну-писателю, с Солженицыным-человеком он не соглашался практически ни в чем. Особенно либерала Войновича раздражала идея непременного подчинения «стада» одному руководителю, всегда знающему, в каком направлении двигаться обществу и не допускающему дискуссий.
Войнович не первым заметил, но первым начал упрямо твердить: антисоветский – не значит прогрессивный. И возводить личность ксенофоба и крайнего националиста в ранг морального авторитета, как минимум, опасно, а вообще – преступно.
Что касается патриотизма самого Войновича, то он его доказал не только на словах. После 12 лет обитания в Западной Германии и США он возвращается на родину. Пишет немного – больше говорит. Благо, характер, диссидентский опыт и возраст, когда уже поздно бояться, позволяют не выбирать выражения.
Когда его спрашивали о том, почему он не столь активно вещает для зарубежной аудитории, Войнович убежденно отвечал: сначала должен произойти сдвиг внутри страны, поэтому и приходится разъяснять «азы» – сколько хватит сил. Этим писатель последние лет двадцать преимущественно и занимался.
Войнович предвещает развал РФ на куски: одни начнут дрейфовать в сторону инноваций и цивилизации; другие, осененные божьими заповедями, вернутся к домострою, портянкам и гужевому транспорту. Путин – тупиковая ветвь пропаганды и ментального раболепия, стопроцентно заслуживший международный трибунал. «Денег нет, но вы держитесь» – откровенное воровство, пенсионная реформа – блеф. Захват Крыма – преступление, тем более гадкое, что глупое. Отказ освободить Олега Сенцова – позор.
При этом Войнович настаивал: его не следует безоговорочно относить к пессимистам. На самом деле, он верил, что все его пророчества уже сбылись. И отечество, как об этом мечтали коллеги-оптимисты со времен Чаадаева, в будущем станет на проевропейские рельсы, ведущие к свободе, открытости и демократии. Чаадаев, правда, этого так и не дождался.
- Информация о материале
Инвестировать в себя
По данным НБУ, за семь последних лет украинские компании отмыли через оффшоры 7,9 млрд долларов. В большинстве случаев эти деньги должны были вернуться в Украину в виде оплаты за экспортированные товары, но оседали на счетах дружественных контрагентов за границей до лучших времен, и лишь спустя время возвращались в Украину, но уже не как валютная выручка, а как прямые иностранные инвестиции (ПИИ). Свыше 20% всех ПИИ в Украину – это средства украинских же компаний, в свое время осевших на Кипре, в Нидерландах, Швейцарии, Австрии и других странах.
Несмотря на то, что на первый взгляд стабильности национальной волюты ничего не угрожает, дисбаланс между импортом и экспортом товаров не может не настораживать. По данным НБУ, даже при благоприятных внешнеэкономических условиях для украинских экспортеров, в течение января - мая 2018 года продолжалось постепенное увеличение дефицита внешней торговли - до 3,4 млрд долл., в сравнении с 2,6 млрд долл. в январе - мае предыдущего года. С одной стороны, это говорит о том, что импорт растет быстрее экспорта, с другой, позволяет предположить, что до сих пор далеко не вся валютная выручка экспортеров возвращается в страну.
Согласно закону «Про порядок проведения расчетов в иностранной валюте», валютная выручка резидентов от экспортных операция подлежит зачислению на их валютные счета в украинских банках не позднее 180 дней с момента таможенного оформления. Способов обойти это условия не мало, начиная от сговора с банком, который закрывает глаза на не возврат валюты и заканчивая банкротством либо самого резидента, либо его контрагента за границей, тоже связанной компании, расположенной, как правило, в оффшорных зонах либо низконалоговых юрисдикциях.
Например, украинская компания-экспортер может заключить с контрагентом-нерезидентом договор о зачете встречных требований, вследствие чего валютная выручка по контракту экспортеру не возвращается. Или использовать вексельные формы расчетов, позволяющие де-юре считать сделку завершенной, а де-факто продлить период возврата валюты в страну на неопределенный срок, ведь вексель может иметь сроки погашения, намного превышающие 180 дней. Благодаря «вексельной» схеме, можно вообще уклониться от возврата валюты в страну и избежать ответственности за нарушение сроков расчетов при проведении внешнеэкономических операций.
Не редко, пытаясь вывести валюту из страны, компании прибегают к процедуре банкротства. После проведения экспортной операции банкротится либо иностранный контрагент, так и не оплатив фактическую поставку товара, либо украинская фирма-экспортер, после банкротства которой, возвращать оплату уже некому. Причем если украинская фирма является плательщиком НДС, то до фиктивного банкротства, она еще и возместить НДС из госбюджета успевает, «нагрев» государство дважды. В течение первого полугодия текущего года только крупные плательщики получили 45,5 млрд грн возмещения НДС, более 70% от общего объема бюджетного возмещения по Украине. Причем значительную часть возмещения, свыше 75%, получили предприятия агропромышленного комплекса.
По свежи расчетам НБУ, пятая часть всех прямых иностранных инвестиций в Украину, поступивших за 2010-2017 гг, это так называемые round-tripping отечественного капитала. Средства, в свое время выведенные из Украины посредством различных схем, которые потом возвращаются на родину в виде прямых вложений в акционерный капитал из-за границы и кредитов от прямого инвестора. И тут экспортеры агропродукции тоже в лидерах, причем не только по поставкам товаров в другие страны, но и по использованию различных схем, позволяющих придержать оплату за этот товар где-то на островах.
В случае с экспортом агропродукции речь как правило идет о плательщиках единого налога четвертой группы, операции которых не подлежать контролю трансфертного ценообразования, чем они активно пользуются. В итоге, по данным НБУ, если сравнить данные Департамента сельского хозяйства США об объемах экспорта сельскохозяйственной продукции и данные Всемирной организации торговли по объемам экспортной выручки, то Украины окажется в первой десятке стран мира среди экспортеров агропродукции и лишь в третьем десятке, по объемам экспортной выручки. Как бы не росли цены на товары АПК на внешних рынках, валюты в стране больше не становится именно благодаря множеству способов не возвращать ее в страну.
Это подтверждает и анализ НБУ динамики поступлений экспортной выручки в 2015–2017 гг. - по их данным, не смотря на изменения норм обязательной продажи валюты, экспортеры все равно заводят ее в страну лишь в объеме, необходимом для пополнения оборотных средств. остальное продолжает оседать на счетах контролируемых компаний за границей. Косвенно это подтверждает и статистика по поступлениям негарантированных займов от нерезидентов – более половины этих ничем не обеспеченных кредитов, были получены украинскими компаниями от фирм, зарегистрированных в странах с низким уровнем налогообложения. И юрисдикция этих контрагентов, и отсутствие обеспечения по займам, говорят об их связанности с украинскими компаниями. По сути, они хранят деньги украинских экспортеров «до востребования» и готовы в любую минуту в виде кредита их вернуть. По итогам 2017-го 76% общего количества экспортных операций было проведено с привлечением иностранных посредников по месту регистрации в странах с льготным налогообложением.
Последствия от этих практик для украинской экономики очевидны – чем выше дефицит валюты на внутреннем рынке, тем выше давление на гривну, тем меньше возможностей у НБУ регулировать ее курсовые колебания и пополнять наши валютные резервы, которые нам нужны в ближайшие годы из-за пиковых выплат по внешним займам. Несмотря на благоприятные внешнеэкономические условия, дефицит платежного баланса не сокращается – 41 млн долл. США по итогам мая. Дефицит текущего счета тоже растет – 415 млн долл. за пят месяцев 2018 года, против 308 млн долл. за соответствующий период прошлого года. Международные резервы после совершения платежей по госдолгу, номинированному как мы помним в иностранной валюте, в июне снизились до 18 млрд долл. В такой ситуации потребность страны в валюте очевидна и по идее власть должна сделать все возможное, для того чтобы минимизировать использование схем, позволяющих эту валюту в страну не возвращать. Особенно сейчас, когда в разгаре уборочная и экспортеры агропродукции, те самые, которые активно используют вышеописанные схемы невозврата валюты, активно заключают контракты с иностранными, но дружественными, контрагентами.
Национальный банк, в ответ на информационный запрос ЗН, ответил, что видит «тенденцию к снижению объемов возврата валютной выручки, о чем были проинформированы разные ведомства Украины». Хотя коммерческие банки видят какие объемы валюты не вернулись в страну по истечению 180 дней, отведенных на возврат средств и наверняка информируют об этом Нацбанк, суммы «невозврата» в НБУ не назвали ссылаясь на банковскую тайну, бережно оберегающую от ответственности и экспортеров, и регулятора. В НБУ считают, что ответственность за своевременный возврат валютной выручки в страну лежит на Государственной фискальной службе, осуществляющей, кроме прочего, и контроль за валютными операциями экспортеров.
Действительно, в случае не поступления валюты в течение 180 дней банки уведомляют об этом территориальные подразделения фискальной службы по месту регистрации экспортера. А те на основании этих сообщений должны провести документальные проверки указанных предприятий.
В ГФСУ за запрос ЗН ответили, что во время этих проверок нередки случаи, когда экспортеры, после осуществления крупных поставок продукции за границу в течение 3-4 месяцев исчезают, а валютная выручка за экспортированную продукцию не поступает. «При этом впоследствии проверить таких субъектов нет возможности, так как они отсутствуют по мету регистрации. Кроме того, если субъект внешнеэкономической деятельности не является плательщиком НДС, налоговые органы лишены возможности отследить цепочку приобретения товаров растительного происхождения», - говорится в ответе ГФСУ. По сути, фискальная служба признает, что действующие механизмы контроля в действительности не дают возможности что-либо контролировать. Даже санкции, которые накладывает на субъектов ВЭД Минэкономразвития, по заявлению ГФСУ, не являются эффективным и тем более упреждающим механизмом. Санкции, даже к тем компаниям, которые пребывают в розыске, применяются спустя значительный промежуток времени (в течение трех лет) с момента нарушения, что дает экспортеру возможность свободно вести внешнеэкономическую деятельность еще долгое время. После вступления в силу нового закона о валюте, с января 2019 года, статья 37, предполагающая эти санкции и вовсе будет исключена из ЗУ «О внешнеэкономической деятельности», как и отдельные положения других статей, предполагающие применение к субъектам ВЭД санкций в случаях нарушения ими законодательства Украины. Читай - станет еще хуже.
ГФСУ неоднократно предлагала НБУ внедрить процедуру резервирования денежных средств экспортерами в уполномоченных банках в порядке (размерах средств и сроках), установленном НБУ, или урегулировать осуществления экспортных операций при условии получения экспортерами предоплаты в размере не менее 75% суммы контракта. Но предложения не были поддержаны регулятором банковского сектора, так как «предполагают вмешательство государственных органов во внешнеэкономическую деятельность в случаях, не предусмотренных законодательством».
Сумму, которую экспортеры не вернули в страну с начала года в ГФСУ тоже, якобы, не знают. Банки, уведомляя их о нарушении сроков расчетов, предоставляют фискальной службе лишь информацию о названии предприятия и его код, номер и дату договора, дату оформления таможенной декларации по экспортной операции. В ГФСУ сообщают лишь что на начало июля начислили почти 38 млн грн пени за нарушение сроков возврата валютной выручки. Учитывая, что пеня начисляется в размете 0,3% от суммы неполученной выручки за каждый день просрочки, все-таки итоговая сумма фискальной службе известна, просто озвучивать эту цифру они не хотят. Либо чтобы панику не сеять, либо чтобы не добавлять претензий к своей работе.
Мы уже упоминали, что одной из «причин» невозврата валютной выручки в страну является банкротство или закрытие украинского экспортера – мол, деньги не выплачены, потому что платить их уже некому. Так вот при закрытии фирмы ее обязательно должны проверить налоговые органы, а при банкротстве еще и Минюст, уполномоченный выяснить, не является ли это банкротство фиктивным. По идее каждая из этих проверок должна выявить и махинации компании с экспортными контрактами. Но как ни странно, ничего не находят и на платежной дисциплине экспортеров это никак не отражается. Минюст, например, за прошлый год обнаружил только два случая фиктивного банкротства из почти пяти тысяч дел, и еще два случая доведения до банкротства в первом полугодии этого года. ГФСУ вообще умолчала о результатах таких проверок, лишь констатировав, что их общее число существенно сократилось в сравнении с прошлым годом.
Очевидно, что вопрос возврата в страну валюты, не смотря на его актуальность, так и не стал головной болью государственных органов. Власти стремительно идут путем валютной либерализации, но не торопятся закрыть те бреши, ради перекрытия которых в свое время шли на ужесточение правил. С 2016-го Украина разрабатывает законопроекты по противодействию уменьшению налоговой базы и перемещению прибыли за границу с учетом международных инициатив ОЭСР. Они должны имплементировать в национальное законодательство нормы BEPS, необходимые для перекрытия распространенных схем по выводу капитала из Украины. Только в марте этого года они наконец были утверждены Кабмином и почили где-то в парламентских комитетах. Несмотря на то, что письмо о присоединении Украины к Программе расширенного сотрудничества относительно BEPS, было подписано еще в ноябре 2016-го. В апреле 2017 было подписано совместное протокольное решение о реализации Плана BEPS в Украине, но к июлю 2018-го мы так и не продвинулись в выполнении своих обязательств. Госорганы лишь декларируют желание повысить прозрачность финансовых операций и налоговый контроль, но совершенно не стремятся реально решать эти проблемы, находя тысячу оправданий своей бездеятельности.
- Информация о материале
Військові Харкова заточили 4 мільйонні фарма-торги під виробника Анаприліну, що веде бізнес з оточенням Путіна
Військово-медичний клінічний центр Північного регіону 13 липня провів аукціон на закупівлю лікарських засобів, найдешевшу пропозицію в результаті якого у розмірі 3,69 млн грн зробило ТОВ «Фармацевтична компанія “Здоров’я”«. Про це повідомляється в системі «Прозорро«.
Формальна економія відносно очікуваної вартості закупівлі склала всього 0,18%. Участь в аукціоні взяли лише дві компанії, які не торгувались між собою, – потенційний переможець ТОВ «ФК “Здоров’я”« та ТОВ «Фіто-Лек».
Замовник міг залучити до торгів більшу кількість учасників, однак провів закупівлю лікарських засобів 28 найменувань одним лотом, включивши до нього, зокрема, таблетки Анаприлін.
У тендерній документації Центр прописав, що примириться із «аналогом» по кожному з препаратів, однак, цей припис не спрацював би у випадку з таблетками Анаприлін (міжнародне непатентоване найменування – Propranolol), оскільки в Україні у них немає замінників.
За даними реєстру лікарських засобів, лише одна компанія в Україні виробляє таблетки із вмістом пропранололу і це – «ФК “Здоров’я”«.
В остаточній тендерній пропозиції компанії ціна за упаковку згаданих таблеток (40 мг №10х5) становить 48,52 грн з ПДВ. Однак, в аптеках Харкова їх можна знайти дешевше – по 43 гривні за аналогічну упаковку, тобто на 11% дешевше.
Попутно дорожче претендент на перемогу пропонує:
- Розчин для ін’єкцій Гепарин-Фармекс, 5000 МЕ/мл, по 5 мл у фл.№5 – 239,77 грн/уп проти аптечних 191,25 грн/уп (20%).
- Гриппоцитрон Хот Лимон, порошок для орального р-ну по 4 г, №10 – 102,51 грн/уп проти аптечних 88 грн/уп(14%).
Зауважимо, що ціни тендерної пропозиції єдиного конкурента «ФК “Здоров’я”«, «Фіто-Лек», по деяких позиціях співпадають до копійки (Омепразол, Гепарин-Фармекс, Ліотромб, Диклофенак-Здоров’я, Гриппоцитрон Хот Лимон, Налоксон), а по решті різняться у діапазоні 0,1-1,1%.
ТОВ «Фіто-Лек» ділять Олег Рожкевич та Сергій Куценко. Останній є депутатом Харківської міськради від «Солідарності».
ТОВ «ФК “Здоров’я”« зареєстроване на ТОВ «ФГ “Здоров’я”«, яким через офшор «Компанія здоров’я холдінгс лімітед» (Віргінські острови) володіє росіянин Леонід Огородніков, відомий як бізнес-партнер голови російського виробника зброї «Ростехнологии» Сергія Чемезова з найближчого оточення Путіна (детальніше тут).
- Информация о материале
Сторож Трампу своему
Произошла очередная вяликая эпохальная историческая победа Путина над Трампом, в результате которой все психанули, а Трамп обзавелся мячом двойного назначения.
Стоит оговориться, что американский президент отнесся к подарку российского коллеги весьма легкомысленно и даже в какой-то мере неприлично: Владимир Владимирович чуть ли не пять минут с присущими ему улыбочками старался, рассказывал, что вот, мол, мяч, какой блестящий, лично силиконом натирал, выловлен прямо на чемпионате, и вот вы говорили, что мяч на нашем поле, а теперь вот я вам его подарю, и мяч, таким образом, будет уже на вашем поле, и таки подарил, а Трамп такой: ага, Меланья, лови, - и небрежно кинул мяч в жену с трибуны.
А жена, надо сказать, с Путиным в этот раз была как-то не очень. Прошлым летом Владимир Владимирович что-то ей еще втирал про поддержку тигров и медведей, половые органы бабушки и врал про размер своей рыбы, а Меланья в ответ радостно улыбалась, недоумевая про себя, что это еще, блин, за пошлый гном. Сейчас она уже точно знала, с кем имеет дело, потому что после церемонии рукопожатия отвернулась с таким выражением лица, будто только что пожала лысую змею из холодильника.
Все это выглядело настолько пугающе, что российские «Известия» даже были вынуждены нанять «частнопрактикующего психолога Олега Сергиенко», который объяснил, что первая леди США - «глубоко несчастная женщина, у которой далеко не все гладко в семейной жизни», и нечего даже сравнивать эту американскую кикимору с абсолютно гладкой толстенькой Алиной, заплывшие глазки которой так и лучатся семейным счастьем под охраной роты автоматчиков.
В общем, очевидно, Владимир Владимирович в свое время слегка переборщил с компроматом, но, в конце концов, разве он сторож Трампу своему? Ну, допустим, сторож. Однако как быть с каналами связи? Все знают, что Трамп изолирован собственной администрацией в подвале Белого дома и обо всех новостях узнает по телевизору, вследствие чего Путин был даже вынужден открыть в Америке канал Russia Today, на котором специально обученные дикторы строят Трампу угрожающие рожи и делают руками многозначительные жесты, мол, давай, отрабатывай, скотина рыжая. Трамп горячо кивает и бросается отрабатывать - то томагавками по Асаду жахнет, то дипломатов русских вышлет, то Украине «Джавелины» выдаст, то на «Северный поток - 2» гонит, а как чуть что, так сразу обижается: фейк ньюс, говорит, ваш Russia Today, непонятно ничего.
Неудивительно, что Путин, в конце концов рассердившись, затребовал личную встречу на самом высоком уровне, к которой подошел с большой ответственностью несмотря даже на то, что, по словам выдающихся российских политологов, она была нужна не ему, а Трампу, который мечтал ошарашить своих многочисленных недоброжелателей каким-нибудь оглушительным успехом на геополитическом фронте. Для этого Владимир Владимирович заказал себе лимузинъ, чей размер, судя по бесконечным восторгам российской прессы, превышал фрейдовский как минимум вдвое, и новые цирковые каблуки; была учтена даже такая, казалось бы, мелочь, как правильное рукопожатие. Так, многие обратили внимание, что во время этого ритуала Путин крепко схватился левой рукой за стул, посыпались глупые шуточки про жопу и ходули, но на самом деле это был трезвый холодный расчет. Известно, что у Трампа есть дурная привычка тянуть собеседника за руку на себя, а Владимир Владимирович сильный, но легкий, и было бы некрасиво, если бы президент вяликой державы от глупого рывка невоспитанного деда улетел бы лицом в ковер, а туфли остались бы стоять на месте.
Таким образом, схватившись за стул, Путин фактически предотвратил ядерную войну. Это называется ответственность за судьбу мира.
На этом фоне президент Дональд Трамп, к сожалению, показал себя крайне легкомысленным субъектом. Если Путин опоздал на встречу на 40 минут, то Трамп явился еще через 20 минут, а широко разрекламированный им «маленький подарок для господина Путина», под которым в России неоднократно подразумевали Крым, оказался паршивой шайбой, завернутой в потную майку хоккеиста Овечкина.
Здесь самое время вспомнить про пресловутый мяч, так неосмотрительно отброшенный Трампом. Известный разжигатель войны сенатор Грэм заявил, что подарок Путина необходимо проверить на жучки и, конечно же, попал пальцем в небо (ФСБ, например, молча сожгла шайбу Трампа в ближайшем посольстве и всего делов), однако он вряд ли был настолько далек от истины, как это может показаться с первого взгляда. Уже через несколько дней после саммита госсекретарь США цэрэушник Помпео объявил об успешном создании какого-то нового канала для общения и диалога двух президентов, и не приходится сомневаться, что теперь в отсутствие иных разумных вариантов общение и диалог Путина и Трампа будут происходить через мяч - Трампу достаточно зашить в него записку «Помогите!», ну или там «Спасите!», и перекинуть через забор Белого дома, где его подберет специальный майор и отнесет в диппочту, а там уже дело техники.
Трудно сказать, насколько более безопасным станет мир после судьбоносного саммита, который так понравился обеим сторонам. Вернувшись домой, Путин затеял с утроенной силой запускать всевозможные ракеты, кричать о том, как он порвет НАТО за Украину и Грузию, обещать Украине военное обострение на Донбассе и вообще вести себя как потерпевший. Окрыленный дипломатической победой российский посол Антонов пошел забирать назад отобранную ранее американцами «российскую дипсобственность», но был бесцеремонно выкинут оттуда под зад коленом, в Вашингтоне подняли вопрос об усилении санкций, в том числе против «Северного потока - 2», а сам Трамп уже намекает, что в ходе закрытой части саммита жестко дал русскому царю в морду и уже с нетерпением ждет возможности повторить, обещая при случае стать Путину «худшим из врагов». В общем, вся надежда - на новый канал связи. Но Трамп его, кажется, уже куда-то задевал.
- Информация о материале
Страница 20 из 2102
