Главная

Лист другий. До Юлі

Юля, привіт! 
Ти не подумай, що це я допускаю собі таку надмірну вольність через погане виховання : )) Скоріше це - просто мої власні роздуми вголос; така собі уявна розмова з людиною на ім'я Юля (з якою я, нехай дуже поверхнево, але ж знайомий : ), а не з відомим політиком ЮВТ. Це дещо різні люди – Юля і ЮВТ. І ставлення до них дещо різне.

До ЮВТ, як до будь-якого політика (особливо, політика, який був при владі), в основному - претензії. 
До Юлі, як до будь-якої нормальної людини, особливо, коли їй тепер випало зійтися на дуелі віч-на-віч з тими, кого ми, начебто, остаточно перемогли тієї фантастично яскравої зими 2004-2005, все ж більше - співчуття. 
Напевне, основним поштовхом до написання цього листа став все ж цей... навіть не знаю, як це назвати... ну, вони це називають – суд. Я це судом назвати не можу, оскільки фраза „А судді хто?” вже не звучить тихенько підтекстом, а просто висить в повітрі перед очима, набрана крупними літерами. 
Не біном Ньютона, що цим бикам таки дійсно дуже хочеться тебе посадити. І це – серйозно. Це не можна не брати до уваги. І основних мотивів – два. Перший – "закрити" саму ЮВТ і „спокійно” провести парламентські. А там - і до президентських недалеко. І двічі несудимий починає забіг просто з низького старту, маючи нехитрий джентльменський набір „конкурентів”, де від патріотичних сил його знову потішать грізні Ющенко з Костенком. Ну, і Тягнибок, звісна справа, - куди ж без нього... 
А ще одна спокуса закрити ЮВТ – аби ми боялися. Чи страшно особисто мені? Як би це точніше сказати... Ну ось, для прикладу, повзе змія. Зуби, отрута – все як треба. Чи можна її „не боятися”? Я б сказав так, що це рівносильно неусвідомленню небезпеки. Бо змія думати не звикла, а зуби і отрута – ось вони. То чому ж не вкусити? Показати, так би мовити, хто тут „главний”. 
Себто, відчуття реальної небезпеки, звісно, присутнє. І саме усвідомлення постійної смертельної загрози від цієї гадини не дає шансу на мирне співіснування з нею. Зуби треба вирвати, отруту – зцідити. 
Але ми, начебто, вже раз спільними зусиллями загнали цю бандюку дрючками під колоду?  
Ми ж перемогли тоді це кодло, і вони поховалися, як щурі – хто тут, а хто й за кордоном... По шалашам, по разлівам, по женевам... 
Юлю, ми ж тоді перемогли!!! 
І міліція – наша міліція! – вже була готова додавити цю гангстерську „політичну силу”... Не знаю, чи бачила ти, як щиро в ті дні посміхалася нам наша міліція...  
А та незабутня зустріч Нового року? 
Їй-богу мені жаль, що ти не могла пройтися рядами біля людей саме в той момент! Бо ми святкували велику перемогу. Це було дійсно якесь фантастично прекрасне і гармонійне відчуття ЛЮДЯНОСТІ, яке просто заливало всіх присутніх. Скільки нас тоді було? Кажуть, що близько мільйона... У всякому випадку всі мої знайомі були в той момент на Майдані. 
...Ми вже сиділи за святковим столом, коли десь близько дев'ятої показали Майдан, який готувався до зустрічі Нового року. Оте море людей, які прийшли святкувати нашу перемогу над цинізмом. 
Я не пам’ятаю, щоби ми обговорювали – їхати, не їхати... Просто похапали свої теплі речі і пляшку шампанського, на дзеркала і антену – стрічки, і вже через якихось 10 хвилин наш старенький жигуль виїжджав на Одеську трасу. А там!.. Як неквапливо, з яким почуттям гідності їхала нескінченна помаранчева колона на Київ – святкувати!.. А коли на в`їзді в Київ ми проїжджали біля якогось великого помаранчевого плакату, всі, не змовляючись, салютували трьома сигналами... Ми в'їжджали у свою столицю, звільнену від бандитів.  
А потім – шампанське, яке наливали будь-кому, хто був поруч. І ця фраза – З НОВИМ РОКОМ! – була наповнена для нас таким змістом!..  
Юля, це ж ми всі тоді там були... 
Чи змінилися люди за цей час? Без сумніву. Як же їм не змінитися, коли всім так підло плюнули у відкриту настіж душу? І народ ще глибше позалізав у свої раковини, наїжачився голками, і вже просто так на лозунги не реагує. Щось там таке надломилося – в душах... І ось цей надлам своїми рваними краями багатьом ще спричиняє біль, коли згадують ту новорічну ніч. І тільки одне питання у всіх в очах: як же можна було з усіма нами ТАК поступити?.. 
І дійсно – нормальна людина цього збагнути не може. 
Але я інколи думаю: чи з того мільйона хоч десять тисяч залишилося таких, що не мають бажання жити за тими тваринними законам, які нам пропонує ця паскудна влада? Я так думаю, що не десять, і не двадцять – весь той мільйон. Ми всі не хочемо такого життя. Господи, та й як можна не те, що хотіти – просто змиритися з цією коростою... 
Мільйон, це – армія. Мільйон людей, які самі зібралися для боротьби за свої права, це вже – народ. Ніякі бандити, ніякі фальшиві суди і продажні менти не спроможні залякати таку армію. А чи знайдеться ще пара сотен тисяч тих, хто хотів би ще раз відчути смак перемоги? Остаточної перемоги! 
Я не можу допустити й думки, що буду жити "по понятіям", які встановили ці недоумки для всієї країни. Для моєї країни. Щось в цьому є таке огидно холопське... Пристосовуватися до цих щурів? Боже збав! 
Юля, пам’ятаєш, я тоді тобі сказав, що мої політичні пріоритети лежать трішечки правіше, і що після перемоги над бандитами не виключено, що я перейду до опозиції вже до "нового" курсу. Я знаю, що тобі це не сподобалося. Я бачив це. 
Але чому ти не взяла до уваги те, що в опозицію я, можливо, перейду тільки після спільної перемоги над бандитами. А до того моменту – я твій спільник. 
І головне: навіть перебуваючи в опозиційному стані, ми все одно будемо залишатися на спільних позиціях відносно базових моральних цінностей. 
Я думаю, що після президентських у тебе була можливість реально оцінити дійсну вартість багатьох вірнопідданих промов і клятв у вічній вірності. Твої вчорашні бойові подруги вже відтискають тебе своїми плечима, і роблять це без надмірної елегантності. Ну, як то кажуть – прапор їм в руки. 
Я ж залишаюся твоїм союзником. Бо мені дійсно потрібна безкомпромісна перемога над бандитами. Ніяких торгів. 
Безперечно, треба йти в політичну партію. В яку? Поки що не визначився. 
Але хочу відверто сказати, чому не в "Батьківщину". Я хочу піти в ту партію, яка буде конкурувати з "Батьківщиною" як в плані синтезу перспективної ідеології, так і навіть в якості утворення отого утилітарного PR продукту, який у "Батьківщини" на президентських був, м’яко кажучи, не дуже високого рівня. Напевне, це єдиний доступний варіант „стимулювати” ваших штабних – конкурувати з ними.  
Тимошенко, як публічний політик, обов`язково мусить бути присутньою на нашій політичній арені. І мені так смішно читати „аргументи” на кшталт: от, якби Тимошенко дала дорогу Гриценку (Яценюку... хто там ще?), то ті вже точно б показали себе у всій своїй красі. Зобідили маленьких – не дали рейтингу! Чисто тобі арія юродивого з „Бориса Годунова”...  
Я дуже сподівався на твою перемогу на президентських. Власне кажучи, я був майже на сто відсотків впевнений. 
Певна справа, що на цій поразці життя не закінчується, але ж і нормальним життям те, що відбувається у нас в країні, назвати не можна. Власне кажучи, не мені тобі про це розповідати... 
Не хочу давати тобі якихось безглуздих порад, але на двох моментах все ж зупинюсь. 
Перше. Якщо вчора люди хотіли чогось дуже абстрактного, в тому сенсі, що кожний, уявляючи собі оту „країну мрій - 2005” давав волю власній фантазії, то на сьогодні ось це колективне бажане має вже досить конкретні контури. Далеко не у всіх, певна справа, але у дуже багатьох. Це – Грузія. До того ж всі впевнилися, що це дійсно можливо за дуже короткий термін.  
Друге. Неможливо масово вивести людей, якщо не буде повернено довіру. Не хотілося б обговорювати той варіант, коли людей на вулицю виведе неконтрольована руйнівна сила (а таке, простежуючи національну і економічну політику наших „адамів смітів” цілком можна очікувати вже в середньостроковій перспективі). 
Як повернути довіру? Не знаю. Я не політик. Мені ще не доводилося вибудовувати свої словесні конструкції з підсвідомим (чи – свідомим) контролем: а чи достатньо правдоподібно це виглядає? Досі мене парило лише одне: чи вдалося мені викласти свої думки так, як я це відчуваю.
До того ж мені так само досі оте надломлене десь рве в середині по-живому. 
А може це й нормально? Може саме це й є свідченням того, що ти ще дійсно живий?.. 
В тому сенсі – як людина?

Информация о материале

Опубликовано: 09 июля 2011

Лист перший. До Віті

Вікторе Андрійовичу! 
Сонечко ти наше помаранчеве, радість ти наша майданна, адреналін ти наш внутрішньо-венозний! 
Як живеться тобі, нещастя ти наше? Як спиться тобі? А нерви у тебе - ні к чорту, як показав той випадок з пошматованим тобою плакатом. І що тобі, власне кажучи, тоді не сподобалося? Ти що, тваринко, дійсно себе досі вважаєш месійкою, клоун ти наш ряжений? Падаль ти наша живуча, шакалик ти наш облізлий, мушка ти наша дрозофільна...

Ну, ось і закінчується останній акт помаранчевої вистави -– бандити, яких ти нам божився позакривати у тюрми, мають намір посадити туди Тимошенко, а ти підгавкуєш у них на других ролях з гальорки. 
Хоча, про що це я? Вітя, ти ж свого кента Ківалова в лице памятаєш? Ну, це той, кому ти на фото нашкарябав автограф своєю чистою десницею. Так цей самий Ківалов ясно же колись сказав: 
«Потому что, как видим, при «оранжевой» власти (бандиты) могут чувствовать себя вольготно и безнаказанно. И наоборот, организованная преступность стремится всеми силами предотвратить приход к власти Партии регионов. Потому что вместе с Президентом Януковичем в государство вернутся стабильность, порядок, а бандиты и убийцы будут преследоваться по всей строгости закона». 
Ну, ось, як бачиш, і повернулися до нас чисто стабільність з конкретним порядком. А вже як бандити й убивці переслідуються -– аж гай шумить! Прямо в трьох стихіях невтомно переслідуються: в повітрі, на землі і на воді, - і ніде їм сховатися, отим проклятим бандитам і вбивцям від невгамовної строгості закону... А особливо переслідується під водою. З батареєю на спині. Да, Вітя? 
Вітя, як це могло трапитися? Вітя, то що -– бандити, яких ти поминав на майдані, були „не "настоящі"”? Про яких тоді бандитів взагалі була мова? Чи це Тимошенко – „"бандит"”? Чому ж ти тоді з нею цілувався ото при всіх постійно? Бо чисто, як пацану приємно? Панімаєм.… Ну, це, в принципі, також достатній мотив.  
А може, я щось пропустив цікаве з твого сірого і невиразного президентства? Не можу втриматися, щоби не зауважити, що ця твоя нікчемність і сіруватість особливо криклива на фоні наших яскравих переживань і ще більш яскравих сподівань. 
То ж, може я дійсно прогавив той історичний момент, коли ти взявся за кримінальне кодло? Як це зробив без надмірного пафосу твій грузинський колега -– позакривав всіх "„авторитетів"”, та й вся розмова. 
Не знаю, не знаю…... Ми ж з тобою давно не бачилися –- з тієї новорічної ночі, коли ти презентував нам свого нового друзя, Азарова. 
Я розумію, нам ніколи було десь зустрітися: ти був зайнятий, та й я ж весь час - на роботі та й на роботі. Але, відверто кажучи, хоч я і працюю, як газонокосарка, та якось нічого веселого попереду не бачу. Ну, таке, знаєш... щоби хоч здалеку було схоже, якщо не на палац твого іншого друзя - шоколадного, то хоч на рекламу отих пігулок М&М, там де все таке різнобарвне, і геть всі поголовно, незрозуміло з якого дива раді, як від звеселяючого газу. Хоча, відверто кажучи, я мріяв про щось таке, більш приземлене, схоже на Грузію сьогодні. 
Правда, отой твій новорічний друзь підбадьорює мене останнім часом, як може: не скігли, каже, бо все у нас іде тіп-топ, а те, що ти пролітаєш над отим покращенням, так не на ту масть ти фішки поставив. Бо у нас, як в казино -– або все, або нічого. Ось Ющенко все виставив на чорне з біло-голубим, то ж не прогадав.  
Правда, для нього влаштували окрему гру, більше схожу на оте "„Поле чудес"”. А тепер, тіпа, розігрується головний приз - – президентська дача! Ітак, треба вгадати, кому ми не будемо заважати стати наступним президентом. Підказуємо дві букви: перша „Я”, остання „Ч”. А тепер – слово!.. Ай, маладєс!.. Таки вгадав з першого разу. Що ж, забирай чесно вкрадену дачу! До речі, Вітя, а тобі не приходило в твою нехитро влаштовану голову, що державна -– це, певним чином, і моя? І що на будівництво нової знову ж потрібні будуть гроші? З отого самого бюджету? Не приходило? А даремно.
Те, що ти, Вітя, був не президентом, а лялькою латексною багаторазового використання, то вже таке. А ось -– бандити і трупи їхнього виробництва? Так би мовити, -– ручна робота їхня? 
Чи може за п`ять років бандити замолили свої гріхи і стали білими пухнастими зайчиками, а бейсбольні біти – морквинами в їхніх руках, а натомість Тимошенко -– канкрєтним кримінальним авторитетом? Чи може ти, месійка, взяв на себе їхні гріхи? Тоді тобі –- до хреста, а не до краденої президентської дачі в теплу люлю. Тож невже такі радикальні метаморфози можливі за такий короткий термін і в такому масовому порядку, щоби вчорашні бандити і гвалтівники стали для держави інструментом правосуддя?  
Ні, Вітя, це просто сьогодні вся влада зосереджена в тих руках, яким ти замість одягнути „браслети”, передав булаву. 
Повторюю спеціально для тебе, слідкуй уважно за артикуляцією: ти, Віктор Андрійович Ющенко, конкретно ти, а не хто інший, щоби бандити не носилися, як примітивні дурники зі своїми бейсбольними бітами, зробив все від тебе залежне, щоби передати їм з рук в руки МВД, прокуратуру, СБУ, армію, податкову. Передав ти їм це все досить недорого, беручи до уваги, скільки вони вже цими „серпами” накосили. А скільки ще накосять? О, тобі фантазії не вистачить!.. Певна справа, що й ти хотів би так бабло косити, але, як казав товариш Мурзік – тобі так не буде. Хоча б просто тому, що ти є чмо, Вікторе Андрійовичу, тому й кормишся тим, що тобі пацани кинуть до миски. Урвав твій тезка Межигірський плацдарм для подальшого наступу, і дивиться з посмішкою на твої дитячі витівки з захопленням державної (!) президентської дачки. Уявляю цю картину: спітнілі ручки хтиво тремтять, блудливі оченята бігають туди-сюди... А як тільки-но вийдеш за ворота краденої дачі -– то як же ці руки широко хрестяться, а з отих очей єлей -– так і капає!.. Як у святих на картинах Ель Греко. 
А ще уявляю, як пацани сміялися, коли слухали твої плаксиві рюмсання:– не виганяйте, мовляв, сироту, бо ж прийдеться, бідному, микатися з сім`єю по вокзалам... Я думаю, що їх це розважало тією мірою, якою нас від цього нудило. Їй-богу, був би художником –- намалював би це кумедне видовище: ти з гастарбайтерськими картатими сумками в руках тиняєшся по Південному вокзалу, а діточки тягнуть на шнурочках свої БМВ, чи що там у них тепер. Мда, Вітя, а ти таки дійсно придурок. Как нізко пал секам... Вже якщо вирішив бути хижаком, то й будь ним. Не в тому сенсі, що мені хижаки до вподоби (бо коли вони пхаються до людей, ті мусять їх просто відстрілювати, як скажених собак), а в тому сенсі, що такі падальщики, як ти, викликають вже просто рвотний рефлекс своєю огидністю. І з цим нічого не вдієш. Це, так би мовити, фізіологічно-захисна реакція організму -– утримувати дистанцію від того, хто розкладається і начинений трупною отрутою по самі вінця. Не подавати йому руки, не їсти з ним за одним столом, мити руки після того, як поручкався з його „любими друзями” -– елементарна захисна гігієна. 
Вітя, ти напевно думав сам собі, що от я, мовляв, такий класний батя, як то кажуть -– люблячий в доску атєц сімейства, вкраду трішечки -– не для себе ж, все для них, рідних! Сором очі не виїсть, з часом все забудеться, а бабло - ось воно, в тумбочці на поличці. І ось тоді -– тірлім-бом-бом, ми славно заживьом! Ти ж так думав, правда? 
А ще ти, сільський дурнику, думав, що фішка ляже так: Яник, як йому й належить за рівнем IQ в п’ять балів, буде тупо й інтенсивно „"ламати дрова"” по всій країні. Тимошенко ви спільними зусиллями законопатите. І ось тоді на наступних президентських ти, такий сумно-величний, з’`являєшся знову на сцені зі своїм нехитрим набором б/ушних любих друзів, і починаєш робити в повітрі своїми чистими руками паси, як Алан Чумак. Ну, хрестишся, само-собою, про Бога п’ять копійок вставляєш і все таке інше. А ми, звісна справа, пускаємо розчулено сльозу, припадаємо до твого м’якенького дамського плечика і починаємо, як це було у 2004-тому, скандувати: Ві-тя! Ві-тя! Ві-тя!.. Ти - наш президент!.. 
Ні, Вітя, тобі так не буде. Бо разом з лівим баблом і так дешево вкраденою під „"занавєс"” своєї президентської кар`’єри дачкою, тобі прикріплюється такий собі віртуальний бейджик з твоїм навічно запльованим ім`ям. І нікого не буде цікавити (а ти ж на це розраховував, чи не так?), що ти вкрав набагато менше, ніж твій тезка. В сухому залишку твого президентства залишиться одне слово -– юда. Це, Вітя, тавро на все життя. А втім, хіба це можна назвати життям? Знаєш, якось я прочитав фразу: ніщо так не калічить мужчину, як відсутність характеру. То це про тебе. Яке вже там у тебе, пся крев, може бути життя?.. Тваринне існування. Багате, але ж - тваринне. Як же жахливо, напевне, існувати, коли всі нормальні люди з огидою дивляться тобі в спину... 
Не буде тобі, Вітя, з тої зради ні користі, ні радості. Поки ще оця твоя „криша” сидить при владі, то й ти можеш спати спокійно, натравлюючи СБУ на тих, хто тобі не до вподоби. А як прийдуть до влади ті, кого ти здав? А таки рано, чи пізно, а прийдуть. 
І ось тоді зраджена тобою нація мусить виставити персонально тобі свій рахунок – за всі роки бандитського пограбування і терору. 
І дуже сподіваюся, що прийде той час, коли до запаху твоїх рук принюхаються присяжні –- чим воно там пахне... 
У всякому разі я постараюсь прикласти до цього свої помірні зусилля. 
Сука ти, Вітя.

Информация о материале

Опубликовано: 09 июля 2011

Потомственный аристократ

Вам, милый друг, он не ровня –
Наследный принц, сын кнопкодава -
Такая вот, милорд, х.йня -
Отец - барон, графиня – мама.

(А что отец – луганский хам,
Маман – домашняя хозяйка,
Сынок – урод и нарик в хлам –
Брехня, месье – холопов лайка).

Ах, как галантен он в любви,
Как благородство в нём играет -
Острит изящно и томит -
Не даст – так п.здюлей вломает.

Какой бездонный интеллект –
Он матюков с полтыщи знает –
Забыл вот только слово «нет» -
На «нет» - дуэлью отвечает.

Дуэль проста – по харе хлоп
Обидчицу – и ну за косы,
Рукою – в глаз, ногою – в лоб –
Пока пощады не запросит.

Шерше ля фам – скажу я Вам –
Холопка первая напала,
Ей отомстил маркиз Роман –
Начистил крепостной е.ало.

На сим прощаюсь, мон ами,
С рассказом о девице падшей -
Наследник голубой крови,
Дюк де Янук, Витюня-младший.

Информация о материале

Опубликовано: 09 июля 2011

Без царя в голове, или Многовекторная шизофрения

За двадцать лет независимости Украина так и не смогла найти собственного места в мире и уверенного пути развития, продолжая метаться и скулить, словно потерявшийся щенок. Более того, она до сих пор не обрела сам смысл своего существования, который был бы понятен всем её гражданам, всем слоям общества. Зачем мы развалили Советский Союз? Зачем мы упразднили испохабленный нами же социализм и ввели еще более уродливый капитализм? Кого и почему мы регулярно избираем в органы власти, ради кого морозим задницы на майданах и рвем глотки на митингах? Какие у нас планы на будущее и есть ли они вообще – и планы, и будущее?

Большинство жителей Украины никогда не ответят на эти вопросы, потому что даже не поймут их смысла. И нам нужно честно признать, что большинство живущих вокруг нас людей, а может быть даже и мы сами, думаем не мозгом, а животом, сердцем, половыми органами – в общем, набором типичных звериных инстинктов, облеченных в тело высшего примата хомо сапиенса, для многих представителей которого голова нужна только, чтобы в неё кушать, а еще носить на ней стильную прическу или кепочку-таблетку. А вот в самой голове никого – ни у распоследнего гопника с Троещины, ни у высокопоставленного чиновника с Банковой. Да что там! Практически вся страна живет без царя в голове. 
А вот думающее меньшинство, к сожалению, использует свои интеллектуальные способности в сугубо личных целях. Например, делает себе состояние – кто миллионное, а кто уже и многомиллиардное. Для таких людей вопрос планов на ближайшие двадцать лет стоит так: куда именно выгодно вложить сейчас свой капитал, чтобы за эти два десятилетия он приумножился или хотя бы не растаял? 
Всё остальное для них второстепенно или вовсе неинтересно. Вот если, к примеру, олигарху нужно увеличить прибыль, он сосредоточенно работает по направлениям экспорта в Украину сырья (газа) и импорта из неё на Запад стальных чушек. И вся официальная экономика страны озабочена только этим – газ, труба, газ, металлургия, предприятия, налоги, снова газ, тарифы, экспорт… Если олигарху нравится футбол, а вдобавок он еще знает, как заработать на нем еще пару миллиардов, то он начинает строить стадионы и готовиться к Евро-2012. 
А вот если олигарху неинтересны танки и вообще бронетехника, если он не видит, как можно на этом хорошо заработать, то и оборонные предприятия Украины стоят без заказов, перебиваясь выпуском сковородок. И авиапром с электроникой им тоже не нужны. 
Вообще, у этих ребят сохранился атавизм мышления начала 90-х годов, когда «братва» крышевала автосервис, представляющий собой старый ангар с ямой, газосваркой и парой кувалд. Никаких вложений (специалист-работяга обходится не слишком дорого, радостно вкалывая за сотню долларов), зато дохода хватает и «братве» на цепочки, и в «общак» положить. Такое представление о производстве сохранилось у многих, и они до сих пор юзают древние домны и мартены, не желая тратиться на реконструкцию и новые технологии. А лицом предприятия у нас всё еще считается не цех № 1, а заводоуправление – вот туда и уходят все скудные амортизационные средства. Надо же ведь секретаршам каждый год мониторы обновлять!
Впрочем, не лучше и другие ребята, вышедшие из дверей райкомов и обкомов ЛКСМУ с портфелями, полными казенных денег и контрактов на импорт в Украину разного заморского барахла. Теперь это уважаемые банкиры, владельцы сетей фирменных салонов, но в производстве разбирающиеся еще меньше, чем бывшие хулиганы из их двора. Вот поэтому «высокие технологии» в Украине в лучшем случае представляют собою отверточную сборку автомашин и холодильников из импортных составляющих во всё том же ангаре. Это просто и выгодно, а потому куда привлекательнее, чем годами возиться с созданием нового турбореактивного двигателя на «Мотор-Сиче».
Здесь следует добавить, что двигатели, самолеты и бронетехнику делают не только в Украине. А в мире бизнеса существует конкуренция, смысл которой вовсе не в том, чтобы делать что-то лучше соперника. Отнюдь! Поступая так, вы лишь рискуете быстро разориться, не более. Залог победы в честной конкурентной борьбе состоит в том, чтобы иметь большую доходность за счет снижения себестоимости (и качества) и роста продаж. А ещё есть не совсем честные методы (лоббирование, подкупы) и совсем нечестные – когда вопросы решают жестко и бесцеремонно.
Так вот, украинскую технику за границей никто не ждет, потому что тамошний рынок давно распределен всеми тремя методами. Пробить этот барьер невероятно трудно, потому что для этого необходимо не только предоставить дешевый образец хорошей продукции, не только убедить тамошних уважаемых людей немалыми подарками, но и разрулить проблему с конкурентами, которые пойдут на все три метода, чтобы вышвырнуть вас со своего рынка сбыта. А в Украине не нашлось никого, кто был бы готов сразиться на мировой арене за интересы своего ВПК. 
Директора заводов? Они заняты проблемами своих предприятий! 
Профильные государственные чиновники? А вы уверены, что их бездействие и неудачи на экспортном фронте не оплачены фирмами «Дженерал моторс» и «Локхид»? 
А люди, занимающие еще более высокие посты, всегда были заняты более важным делом – защитой интересов вышеуказанных ребят. Поэтому изо всех сил поднимали экспортно-сырьевой бизнес и стимулировали импорт готовой продукции.
Конечно, на Западе тоже когда-то производили стальные чушки. Однако свои производства Запад давно уже переводит в страны третьего мира. Так выгоднее. А потому продукцию нашей металлургии и химии пускают на мировые рынки. По сути, украинские предприятия работают на благополучие стран «золотого миллиарда». Равно как и украинские покупатели импортных товаров. И такая ситуация устраивает всех: вкалывающих за копейки недалеких обывателей, считающих себя удачливыми бизнесменами торговцев трусами, важно надувающих и без того толстые щеки государственных чиновников. Ну и, конечно, исправно получающих с этого процесса деловых пацанов. 
Собственно говоря, украинские олигархи играют классическую роль экономических, а заодно и политических посредников между Украиной и остальным миром – в основном странами Запада. Роль, которая называется португальским словом «компрадор», в XX веке приобретшим почти ругательное звучание. Потому что компрадор – это примерно то же, что бургомистр и обер-полицай времен немецкой оккупации. 
Впрочем, пока немцы стояли в городке, обоих уважали и ломали перед ними шапки. Так же компрадорская буржуазия пользуется уважением своих сограждан, пока те еще не созрели для национально-освободительного движения, коего в Украине нет даже в эскизных набросках. Потому что не надо путать балаганный Майдан или клубы поклонников Степана Бандеры с национально-освободительным движением. Поскольку с пещерным галицко-украинским национализмом и уж тем более с организованным самими компрадорами Майданом оно не имеет ничего общего. Ведь во главе его стоит сила, заинтересованная в развитии национальной экономики и уничтожении компрадорского колониализма, в обретении настоящей, а не бутафорской политической независимости. Сегодня в Украине такой силы нет. 
Может ли она появиться в ближайшее время? Тоже нет. Потому что для этого владельцы и директора пока еще существующих высокотехнологических предприятий должны вначале осознать, что хорошая прибыль от 100 % работы их заводов – это куда больше, чем жалкие подачки от эмиссаров «Дженерал». Что можно заработать миллиарды, а не тайком принимать миллионы. А затем они должны создать, так сказать, заговор – то есть собраться вместе и договориться. О том, что пора бы уж поставить у власти своего человека, который бы защищал их интересы. Собственно говоря, это один из классических, а главное – совершенно конституционных и ненасильственных способов свержения компрадорской системы.
Но вместо этого стремительно стареющие «хозяйственники» вот уже в который раз продолжают делать ставку на представителей компрадорской олигархии. Тут на ум приходит два объяснения этому странному явлению. Если они серьезно верят в то, что эти люди вдруг бросят лоббирование сырьевого (или импортно-барахольного) бизнеса своих спонсоров и начнут ломать эту систему, то наши ветераны-директора просто маразматики. А если они, поглаживая в кармане чек на пару миллионов, просто играют комедию, а тем временем доводят свое предприятие до полного краха, то они просто типичные последователи одного парня из Кариота, который тоже предпочел деньги в руке царству в небе.
Тут хотелось бы развеять еще один миф об Украине как «великой транзитной державе». Миф глупый и нелепый, хотя в него верят миллионы, о нём совершенно серьезно говорят по телевизору. Что же в нём не так? Ведь нельзя же отрицать, что через Украину действительно проходят кое-какие транзиты, а будь её руководство поумнее, то эти потоки были бы в разы больше. Да, это так. Однако мостом владеет вовсе не тот, кто перетаскивает по нему грузы. А тот, кто может перекрыть на нем движение и заставить других согласиться с его новыми условиями. 
Как показали события последних лет, Киев на такое не способен. Украина никакая не «великая транзитная держава», она просто рикша, которая перевозит по своей территории чьи-то грузы. При этом её власть не контролирует ничего – ни транзитные потоки, ни собственную страну. Наоборот, это заграница через украинских компрадоров контролирует нашу власть и государство. 
Таким образом, в обозримом будущем Украину ожидает лишь то, что с таким кряхтением делает её власть и элита – они отчаянно спасают компрадорскую систему от краха, грозящего ей по вполне естественным причинам, имя которым мировой экономический кризис и истощение украинских производственных фондов. Проще говоря, домны потрескались, мартены морально устарели, шахты истощились, а подросшее поколение вообще не хочет работать и не умеет работать руками. И всё это наложилось на целый набор внешних неприятностей: сокращение рынков сбыта, атака на них китайских металлургических монстров, новое подорожание газа, проблемы с получением кредитов. 
Но не будем переживать за систему – она устоит. Сгниет, согнется, покроется язвами, истечет сукровицей, но устоит. Потому что заменить её всё равно нечем. А для того, чтобы ничего и не появилось, существует вторая система, во многом виртуальная – система украинской публичной политики, задача которой – морочить головы тем, у кого еще в них есть хоть чуточку ума.
Украинские ультралевые малочисленны и нещадно преследуются властями, но они есть. И они совершено правильно считают, что споры вокруг памятников Бандере и Екатерине, пляски на голодоморных гробах и бесконечно растягиваемый языковый вопрос, равно как и обещания интегрироваться то в сторону России, то в сторону Европы, – всё это создано, поднято и раздуто с целью отвлечения социальной напряженности в стране. То есть пусть лучше галичане и луганчане бьют друг другу морды из-за флагов, чем они вместе пойдут громить Кончу-Заспу и экспроприировать капиталы олигархов. 
Мнение верное, но неполное, потому что это всё же мнение людей, видящих мир через линзу марксизма. А вот если мы несколько расширим поле зрения, то увидим и другую причину: этим набором политических бредней людей отвлекают не только от социальной борьбы в духе ленинизма, но и от альтернативного метода реанимации Украины – антикомпрадорского движения. Поскольку у него куда больше шансов на успех, чем у второй социалистической революции. 
Однако для свержения компрадорской системы, которая, не забудем, поддерживается Западом, требуется прочная смычка заинтересованных лиц (новой элиты – взамен сорящими халявными миллионами разбогатевших свинопасов) и электоральных масс. А вбить в головы последних новые идеи очень непросто, ведь сначала оттуда нужно вытрясти старый хлам. Иначе они так и будут верить в то, что будущее Украины – в бескрайних полях подсолнечника или новых дотаций для истощенных шахт. А голосовать будут по-прежнему за «интеграцию в Европу» или «сближение с Россией».
Вообще, если посмотреть со стороны, то украинская политика покажется не только абсурдной бессмыслицей, каковой так и осталась «национальная идея» Украины, но и явлением, требующим немедленного вмешательства психиатра. Потому что когда политик говорит о «многовекторности», когда он пытается «сближаться с Россией», одновременно «идя в Европу», когда он объявляет о нейтралитете и тут же подписывает новый план сотрудничества с НАТО, то это очевидное раздвоение сознания. Или, по-научному, шизофрения, которая, увы, достигла своего пика обострения как раз при нынешней власти.
Вероятно, дело тут в том, что стремление любой ценой удержать власть вызвало желание угодить сразу всем украинским избирателям. Отсюда и эта горячечная «многовекторность», попытка предстать политиком, который удовлетворяет желания всех частей общества. Однако это напоминает попытки персонажа известного фильма «Психо» быть одновременно собой и собственной мамой. Самое время звонить в «Павловку»!
Вот только хватит ли там мест для всех? Ведь если политик, бубнящий в телевизоре про «многовекторность», просто морочит зрителям голову, прекрасно понимая, что несет ахинею, то как быть с сотнями тысяч людей, верящих в реальность этой бессмыслицы? А ведь они не просто верят – они ещё и проголосуют за это на ближайших выборах. Не думая мозгами, а следуя инстинктам или стадному порыву. Точно так же, когда они голосовали за независимость, до сих пор не поняв, в чем именно она заключается. Точно так же, когда они грюкали касками в 1993-м, орали «Кучму геть!» в 2001-м и «Ю-щен-ко!» в 2004-м, каждый раз оставаясь с носом. И точно так же, когда они массово ломанулись голосовать за «стабильность» и «покращення життя». 
Интересно, на что их разведут в следующий раз? Может быть, придумают интеграцию в арабский мир? Или союз с Израилем? Почему бы нет! Такой электорат поверит чему угодно, более того, он будет это с пылом обсуждать, спорить, устраивать митинги и пикеты. И будет казаться, что Украина и правда пытается куда-то двигаться: на восток, на запад, на юг, вправо-влево. Но на самом деле само государство, его власть и его нынешняя компрадорская элита будут оставаться на месте – они уже пристроились в этой жизни, и им нет нужды куда-то спешить. Компрадорская система нуждается в стабильности, как никакая иная! А вот метаться то в одну, то в другую сторону будут лишь огромные толпы идиотов, живущих без царя в голове.
Хотя, если так предположить, будь в каждой нашей голове царь, то, может быть, нам бы и не пришлось отмечать каждый год День независимости. И вместо того, чтобы вкусить радость свободы и национального сознания, мы бы продолжали уныло клепать сотни самолетов и ракет. А вечерами, сварив невкусные серые сосиски из натурального мяса без красителей и глютомината, мы бы смотрели скучные отечественные фильмы без орального секса и кровавой расчлененки...

Информация о материале

Опубликовано: 08 июля 2011