2017 рік став досить плідним для реформи земельних відносин. І хоч на ділі жодних видимих зрушень не було ні в законодавчому її забезпеченні, ні в пов’язаних сферах, наприклад системі підтримки агровиробників, але сталося дещо вкрай важливе. Досягнення року - поява масштабної, насиченої, досить професійної суспільної дискусії про те, у якому напрямку має розвиватися сільське господарство, якого формату земельної реформи потребує та яке в цьому місце мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Це вселяє певну надію, бо осмислена суспільна дискусія – це перший крок до правильних рішень, підтриманих усім суспільством, і до подолання тих проблем сільського господарства, що накопичувалися десятиліттями.
Тому коли 7 грудня Верховна Рада продовжила мораторій ще на один рік, нічого надзвичайного не трапилося. Так, парламент вкотре відклав вирішення земельного питання в довгий ящик. Це вже стало поганою традицією, але не зупинило суспільну дискусію. Тож є всі шанси на те, аби до 2019 року українське суспільство напрацювало всі механізми, необхідні для запуску ринку землі, а після виборів – запустило їх у роботу (з огляду на високу соціальну чутливість питання імовірність запуску до виборів дуже низька).
А поки дискусія триває. 21 грудня у Creative Quarter відбулися дебати про реформу земельних відносин. Основні учасники – два народні депутати, перший з яких виступав за скасування мораторію, другий – проти (захід проводили за правилом Chatham House, що забороняє ідентифікувати спікерів). Разом із своїми секундантами вони навели чимало аргументів «за» і «проти». Дискусія вийшла дуже цікавою. Щоправда більшість наведених у ній аргументів відома тим, хто давніше цікавиться цією темою, а всі охочі можуть легко знайти їх в медіа. Якщо багато висловлених тверджень не нові, то можна поглянути на ці дебати глибше, абстрагуючись від їхньої інформаційної складової та замислюючись над світоглядною.
Передусім обидві сторони переконані, що скасування мораторію в першому випадку та його збереження у другому – це інструменти для того, щоб зробити агросектор розвинутим, а зайнятих у ньому людей – багатими. Жодний інструмент не важливіший за мету. До того ж, зазвичай існують інші інструменти, за допомогою яких її можна досягати. Це наштовхнуло на думку, що дискусія навколо мораторію занадто роздута: не про нього треба дебатувати, а про те, якими інструментами досягати єдиної для всіх мети.
Мета в обох сторін спільна – розвиток агробізнесу й економіки, достаток населення. І навіть чимало деталей їхнього бачення мети однакові, наприклад розвиток фермерства, висока зайнятість на селі тощо. Це означає, що насправді об’єктивний простір для дискусії вузький, бо якщо мета подібна - дайте кожному досягати її своїми інструментами й отримаєте результат, навіть стійкіший, ніж міг би бути, якби існував суспільний консенсус щодо інструментарію.
Чи існують інші інструменти для досягнення мети, окрім мораторію чи його зняття? У процесі дебатів обидві сторони озвучили дуже багато проблем земельних відносин, що існують в Україні десятиліттями. Мораторій чи його зняття – це не чарівна паличка, яка в один момент подолає всі проблеми. Для цього потрібна кропітка й багаторічна праця багатьох кваліфікованих людей. З огляду на це питання мораторію можна спокійно винести за дужки, щоб воно не відволікало увагу, та сфокусуватися на тому, як подолати оці проблеми, і на самому їх подоланні.
Натомість маємо зовсім інший підхід. З одного боку, депутати артикулюють проблеми земельних відносин. І це добре. З іншого боку, на них лежить своя часка відповідальності за те, що влада не вирішує цих проблем роками. Депутати та високопосадовці постійно заговорюють зазначені проблеми, а не вирішують їх. На подібних дискусіях вони концентрують увагу на питанні мораторію, де-факто другорядному, ламають списи навколо того, потрібно його знімати чи ні. І тим самим формують ракурс суспільної думки, відволікаючи увагу від головних питань – законодавчого регулювання земельних відносин, системи цільової підтримки фермерів, визначення моделі ринку землі. Усе це вносить елемент бутафорності в будь-яку дискусію про земельну реформу за участю представників влади, депутатів. На жаль, ці дебати не виняток.
Що заважає кожній із сторін прийняти позицію іншої або принаймні толерувати її на певний час? Відповідь одна – страхи. Прихильники мораторію бояться, що землю скуплять олігархи, іноземці, та мають чимало інших боязней. Противники мораторію бояться, що збережеться нинішній дисбаланс, при якому великі агрохолдинги отримують усе, зокрема прибутки, вплив на владу, можливість лобіювати власні інтереси та спрямовувати розвиток агробізнесу в потрібне їм русло, а прості фермери та власники паїв - нічого, животіючи у вимираючих селах. Звісно, певна рація в цьому є. Але в даному випадку страхи витісняють бачення. Як кажуть, у страху великі очі. Страхи – це зазвичай тільки уявна реальність, яка майже ніколи не збувається. Не можна ухвалювати важливі державотворчі рішення, керуючись страхами. Це шлях у нікуди. Якби українські герої керувалися страхом, вибираючи, чи бути на Майдані у лютому 2014-го і чи їхати на Донбас після цього, цих дебатів узагалі могло б не бути. Потрібно відкидати страхи й рухатись далі, назустріч опонентам, спільно шукаючи консенсус і точки дотику. Не відомо, чи учасники дебатів є адептами страхів, чи вони свідомо їх наганяють. Але очевидно, що страхи потрібно виносити за рамки дискусії й фокусуватися на тому, що та як потрібно зробити, а не на тому, що поганого може статися. Такого фокусу бракує не тільки цим дебатам, а й суспільній дискусії про земельну реформу в цілому.
Нарешті, що саме пропонували учасники дебатів? Якщо описати стисло й загально, то прихильники мораторію виступали за те, щоб держава спочатку усунула недоліки земельного законодавства та його реалізації, розробила й запровадила ефективну підтримку фермерів і створила умови, щоб фермери поступово викупили землю після зняття мораторію та запровадження ринку сільгоспземель. Противники мораторію вважають, що якомога ліберальніший ринок зробить свою справу: ціна на землю та орендні ставки виростуть, з чого виграють власники паїв, сільське господарство вимушено стане ефективним, що призведе до розвитку економіки, а фермери будуть змушені займатися виробництвом нішевих продуктів, що автоматично забезпечить високу зайнятість.
Обидві картини досить привабливі. Вони наштовхують на цікаву аналогію. Земля, сільське господарство – це нещасна жінка. Держава – це чоловік-пияк, який не може зробити її щасливою. Прихильники мораторію стверджують, мовляв дайте пиякові ще трішки часу - він візьметься за голову, перестане пити та зробить жінку щасливою. Але йому вже стільки шансів давали, що терпець уривається. Противники мораторію кажуть: нумо замінімо чоловіка-пияка на іншого - ринок. Він виконає функції чоловіка, зробить жінку щасливою, як зробив це в багатьох інших країнах, дарма що жінці важко буде до нього звикнути з огляду на пострадянський, неринковий життєвий досвід. У першому випадку запропоноване рішення ґрунтується на марних надіях, у другому – на зайвому стресі. Що має вибрати жінка?
Протистояння двох сторін дебатів виходить за рамки земельного питання. Це протистояння так званих дирижистів, які вважають, що держава може й повинна зробити все необхідне для успіху певної галузі, та лібералів, які покладають великі надії на ринок та його невидиму руку. Це боротьба світоглядів, а в даному конкретному випадку – ще і протистояння поколінь, бо на дебатах навіть неозброєним оком було видно, що прихильники мораторію – це здебільшого представники старшого покоління, яке сформувалося при СРСР, а противники – відносно молоді люди, що їм далекий радянський патерналізм і які, мабуть, поїздили світом і на власні очі бачили, наскільки результативною може бути ринкова економіка. Біда в тому, що в розвинутих країнах дирижисти і ліберали шукають точок дотику та, знайшовши їх, перетворюють на точки економічного зростання. В Україні, складається враження, прірва між одними й іншими нездоланна.
Закінчилися дебати на мінорній ноті. На них були присутні справжні фермери – експресивні, не завжди стримані люди, які, щоправда, усією душею люблять землю та хочуть добра для тих, хто на ній працює. Неозброєним оком було видно, що багатьох із них життя не бавить, але це не вплинуло на щирість їхньої любові до землі. І от саме ці люди були в неймовірному захваті від заключного виступу поважного члена однієї політичної сили, що була представлена в парламенті протягом усіх 16 років після запровадження мораторію. За цей період та сила була й у владі, і в опозиції, з урядовими портфелями, і без них, але не зробила нічого для проведення земельної реформи й покращення життя селян. Вона мала найбільше можливостей для того, щоби щось змінити, але неодноразово доводила свою неспроможність діяти, проводити у країні зміни на краще. І тепер вона знову займається популізмом найвищої проби, морочить людям голову й показує, що не має ані найменшого наміру щось змінювати у своєму світоставленні та способі існування. Біда в тому, що в цілковитому полоні популізму опиняються щирі люди, які люблять землю і все життя на ній пропрацювали, як би важко їм це не давалося. Коли простота та щирість, сп’янілі від вербальних чар, опиняються в добровільному полоні цинізму – це жалюгідне видовище. Тому завершення цих дебатів – це символ суспільної трагедії наших днів, одної з найбільших перешкод для розвитку України. Гіркота цієї символічності затьмарила всі позитивні враження від дискусії.
