В інтерв'ю Цензор.НЕТ міністр освіти і науки УКРАЇНИ Сергій Квіт розповів про перешкоди на шляху Міністерства у просуванні нового Закону «Про вищу освіту», організацію навчального процесу в установах, евакуйованих з території бойових дій, про майбутнє Академії наук та реформування освітньої галузі.
Скептики називають прийняття нового Закону та діяльність Міносвіти під керівництвом Сергія Мироновича чи не єдиним здобутком Революції. Незважаючи на це, тема реформ в освіті не активно обговорюється в медіа. Тож нарешті маємо змогу дізнатися, як Міністерство долає спротив «старої школи», та ще й в умовах військової агресії.
Студенти й викладачі евакуйованих установ не здаються, хоча їм дуже важко
- Ви заявили, що в умовах війни з Росією виступаєте проти співпраці в технічній сфері українських науковців з російськими коллегами. Власне, це питання особистого вибору. Що Вас підштовхнуло видати спеціальну заяву з цього приводу?
- Цей випадок стосувався одного конкурсу наукових робіт - програми, вже давно фінансованої «Фольксвагеном». Компанія продає машини в Росії та Україні, і як соціально відповідальний бізнес фінансує тут наукові дослідження. Вони звернулися до Міністерства освіти і науки, щоб ми підтримали їхній проект з проведення німецько-українсько-російського конкурсу наукових досліджень. Однак запропонований формат передбачав науково-технічну співпрацю між країнами, а не між незалежними експертами. Ми виступаємо за те, щоб Україна та Росія співробітничали саме на рівні інтелектуалів, критично й демократично мислячих людей. Це важливо, тому що російські інтелігентні люди для нас переважно перебувають в тіні російського телебачення, хоч саме з ними потрібно налагоджувати контакти.
Україна припинила науково-технічну співпрацю з Росією, оскільки ця країна на нас напала й окупувала частину української території. Ми написали вповні доброзичливого листа представникам «Фольксвагена», в якому пояснили, що наразі в нас інша реальність: Росія є країною-агресором, а українським науковцям зараз небезпечно їхати в Росію. Тому ми запропонували змінити формат співпраці - щоб третьою стороною поруч з українською та німецькою, як певна корекція умов конкурсу на час війни, виступили інституції, евакуйовані з території бойових дій. Саме Росія завдала їм величезної шкоди.
«Фолькваген» не дав жодної відповіді, оголосивши конкурс у тому форматі, який вони планували із самого початку. Я розумію, що наука й торгівля - це те, що рухає прогрес. Однак у даному випадку зовсім не реагувати на факт військової агресії неможливо. Тому була опублікувана заява, що МОН проти науково-технічної співпраці з окупантом.
- Ви пропонували зробити третьою стороною установи, евакуйовані з окупованих районів Донецької та Луганської областей. Однак, чи спроможні вони сьогодні проводити такі масштабні проекти?
- По-різному. Звісно, найбільше постраждали академічні установи, тому що все обладнання залишилося на окупованих територіях. З університетами легше, хоча матеріальна база також втрачена. Для дослідників ця втрата має драматичний характер. Я був на відкритті Донецького національного університету на новому місці - у Вінниці. Зустрічався з кафедрою хімії. Це прекрасні науковці, але вони залишили свої лабораторії в Донецьку. У Вінниці евакуйованому університетові йдуть назустріч: знайшли у центрі міста корпус, гуртожитки. Їх треба було привести до ладу, придбати меблі, перевести до Вінниці фінансування. Поступово все приходить до ладу. Крім того, зараз ми звертаємося до іноземних партнерів, і будемо намагатися, в першу чергу, надолужити матеріально-технічну базу евакуйованих установ. Всього їх 26, з яких 16 - університети.
Я стараюся поступово об'їжджати наші евакуйовані інституції. Перед самою окупацією був у Донецьку, потім у звільненому Слов'янську. Зовсім недавно їздив на Луганщину, був у Сєвєродонецьку і Кременній. Збираюся до Маріуполя. Два найбільших і найкращих університети Луганська евакуйовано в межах Луганської області. Луганський національний університет імені Тараса Шевченка переїхав до Старобільська і Кременної, Східноукраїнський національний університет імені В. Даля - до Сєвєродонецька. І студентам, і викладачам важко. Хтось живе на спортивних базах, хтось на квартирах, у гуртожитках. Але люди тримаються, не здаються. Відбувається навчальний процес. У Кремінній кинулася в очі велика кількість синьо-жовтих прапорів. Це не просто патріотизм у звичному українському дискурсі. Наші люди підкреслюють, що не хочуть нікуди їхати з Луганщини, збираються повернутися після перемоги додому. У цьому випадку також маємо підтримку місцевої влади. Геннадій Москаль - надзвичайно ефективний губернатор. Не так просто на Луганщині здобути авторитет за теперішніх умов новому керівнику області, а він його має.
Подекуди трапляються проблеми. Наприклад, Національний університет економіки і торгівлі імені М. Туган-Барановського переїхав до Кривого Рогу. Але там був свій економічний виш. Спершу між ними виникли тертя, однак згодом все вирішилося на краще.
Є університети, які чекали автономії, а є такі, що досі просять роз'яснення з кожного приводу
- Процес евакуації цілих університетів є громіздким і законодавчо не закріпленим. Як відбувалася ця процедура?
- Масове переміщення людей і збереження нашого інтелектуального ресурсу - це грандіозне завдання, яке постало перед нами. Вважаю, що ми успішно справляємося з цим викликом. До прикладу, 1 вересня понад 30 тисяч дітей з Донбасу пішли до шкіл і дитячих садочків в інших регіонах України. І всім знайшлося місце.
Що стосується переведення вишів та наукових установ, спершу виникали ініціативні групи. Адже не може Міністерство дати наказ переїжджати, не маючи певності, що люди хочуть це робити. До мене зверталися самі студенти з проханням про переведення. Ми заповнили всі вільні місця в українських ВНЗ. Потім ми тимчасово запровадили спеціальну категорію вільних слухачів і спростили всі процедури оформлення на новому місці навчання. Університети в інших регіонах України масово приймали студентів з Донбасу. Не всі змогли забрати з собою навіть документи. Тому хтось мав лише паспорт, інший - лише студентський квиток. Тож ми вирішили, що при влаштуванні в університет на новому місці буде достатньо написати заяву із зазначенням імені, всіх здобутків і регалій та пред'явити бодай якесь посвідчення особи. Тобто ми максимально дебюрократизували цей процес.
- З якими головними перешкодами Ви зіштовхнулися?
- На початках ми не могли платити зарплати й стипендії, тому що треба було переоформити всі казначейські документи. Слава Богу, тепер цю проблему вирішено.
Друге - переїхали фізично менше людей, ніж хотіли б це зробити. Хтось боїться, що за їхньої відсутності розграбують житло. Інші не можуть покинути старших родичів, за якими потрібен догляд. Іноді просто бояться їхати в невідомість. З цією метою розроблена програма очно-дистанційної форми навчання.
- Як рухається процес імплементації Закону України «Про вищу освіту»?
- Процес рухається. Всі закони про науку та освіту, які ми зобов'язалися прийняти при укладанні Коаліційної угоди, мають бути внесені весною. Імплементація Закону «Про вищу освіту» включає в себе 26 підзаконних актів, змін та доповнень до існуючих законів і кілька десятків міністерських документів. Зроблені значні кроки по впровадженню академічної, фінансової, організаційної автономії. З наступного навчального року зменшиться навчальне навантаження викладачів з 900 до 600 годин на рік, ВНЗ зможуть обслуговуватися в банках, самі організовувати свій навчальний процес. Мінімум до 25 % збільшиться кількість вибіркових дисциплін. Однак головне тут - зміна цілого украду академічного життя, професійної культури, виявлення активної позиції університетських громад.
Такі речі не змінюються звичайним голосуванням, потрібен час. Шлях складний, але його треба пройти.
- Наскільки українські виші виявилися готовими до реформи?
- В Україні різні університети. Є такі, що чекали автономії, інші й досі просять з кожного приводу роз'яснення. Наприклад, щодо питання нострифікації (визнання. - ред.) західних дипломів в Україні. Мене запитують, чи може випускник західного вишу бути прийнятий на роботу в нас. Це при тому, що в Законі є пряма норма: рішення про прийняття на роботу фахівця із західним дипломом приймає сам університет. Лише треба внести відповідні зміни до Статуту вишу. От і вся процедура. Однак керівництво вишів просить у нас відповідного дозволу, мовляв Закон - це одне, а безпосередній дозвіл Міністерства - вже зовсім інше. І ми витрачаємо час на подібні роз'яснення, чим фактично дублюємо Закон.
Але потроху зміни відбуваються. Люди бачать, що Міністерство нікого не тисне, навпаки, дебюрократизує процес і в середній, і у вищій школі. Ми менше навантажуємо людей всілякими звітами задля того, щоб вони вільно могли займатися професійною діяльністю. Адже головна мета реформування освіти й науки - це досягнення найвищої якості у цій сфері. Все інше другорядне.
Кафедри не можуть вирішувати за студентів, які курси їм обирати
- Не таємниця, що чимало науковців і викладачів у принципі не сприймають норми, записані у новому Законі, називаючи їх такими, що не можуть працювати в Україні. Однак у «Києво-Могилянській академії» Болонська система діє вже понад 20 років. Як на мене, це залізний аргумент. Наскільки він сприймається критиками ваших ініціатив?
- Часто суперечки відбуваються через нерозуміння або непорозуміння. Вважаю, що всі питання, які викликають дискусії, треба публічно проговорювати. Наприклад, я скасував наказ про обов'язковість вивчення гуманітарних дисциплін. Почалася паніка, що скасовано вивчення історії та української мови. Притому ніхто з тих людей, що почали надмірно хвилюватися, не читали скасований наказ. Насправді у тому списку фігурує 20 дисциплін, серед яких фізичне виховання й охорона праці. Тепер обов'язкові дисципліни лише ті, які вимагаються навчальними програмами за фахом, а також ті, які визначить сам університет.
От мені, наприклад, зателефонував приятель з одного регіонального вишу. Він розповів, що студенти-літературознавці на першому році навчання мали всього один предмет з напряму підготовки, на який вони вступали. Але при цьому всі інші курси були обов'язковими. Ми скасували поняття обов'язкових нефахових предметів.
Я нещодавно спілкувався з випускником Колумбійського університету. Він розповів, що серед основних предметів для вивчення є гуманітарний блок. Така дисципліна називається «Історія цивілізацій». Це інтегрований курс, куди можна включити що завгодно: історію, мову, філософію і так далі. Наповнення такого курсу визначає сам університет. У нас ця нормальна риса університетської автономії чомусь виявилось проблемою. Тому, зважаючи на численні запити академічної громадськості, Міністерство видало рекомендаційні листи, як можна зменшити навчальне навантаження, організувати викладання українознавчих і філософських дисциплін. З іншого боку, ці листи мають велику вагу, оскільки надані нами методичні рекомендації роз'яснюють, як треба на перехідному етапі імплементувати закон «Про вищу освіту»: ігнорувати цей процес ніхто не може.
Можемо припустити з великою вірогідністю, що у певній кількості ВНЗ знайдуться ректори, які вирішать, що їм не потрібна англійська чи українська мови. Тому ми розписали ті тематичні напрямки, які мають бути обов'язковими. А вже у межах цих тематичних напрямів (історія України, історія української культури, філософія, українська мова) та 12 кредитів університети можуть формувати свої навчальні курси. Культура може поєднуватися з історією, мова з філософією - університет може робити різноманітні пропозиції, щоб зацікавлювати студентів.
- Процедура вибірковості - дуже важлива зміна, однак чимало вишів виявилися неготовими до неї. Ви враховуєте небезпеку, що в таких університетах студентів просто змушуватимуть обирати ті чи інші предмети?
- Кафедри не можуть вирішувати за студентів, куди вони мають записуватися. Їм потрібно зробити презентації пропонованих на наступний навчальний рік курсів, причому зробити це завчасно, навесні. Студенти мають ознайомитися з вибірковими предметами і сертифікатними програмами, а вже тоді обрати те, що їх зацікавить. Причому це стосується не лише гуманітарних кафедр. Тобто ми говоримо про зміну організації навчального процесу. Не всі зрозуміли, чому ми радимо складати розклад таким чином, щоб студент мав «вікна «. Але це очевидно: якщо студент хоче прослухати якийсь курс на іншому факультеті чи кафедрі, то неодмінно виникатимуть накладки у розкладі. Адже він чи вона не може одночасно перебувати у двох місцях. Розуміємо, що формувати такі розклади важко, але це потрібно робити, бо від цього залежить якість навчального процесу.
- Інша проблема - викладання англійської мови, яке Міністерство вимагає забезпечити на високому рівні. Однак, будьмо відвертими, справа не лише у викладанні, а у небажанні самих студентів багатьох університетів вивчати іноземні мови до середнього рівня володіння ними…
- Англійська мова має бути у програмі університетів. В ідеалі абітурієнт при вступі вже має знати англійську на такому рівні, щоб послуговуватися нею. Поки що в нас цього немає, оскільки рівень викладання англійської в школі залишає бажати кращого. Також немає засобів для фінансування загальнонаціональної програми вивчення англійської мови. Тому ми зараз організовуємо великий волонтерський проект «Літня школа англійської мови». У червні хочемо залучити всі середні школи, щоб протягом трьох тижнів наші діти вивчали англійську мову. Ми працюємо з волонтерськими організаціями, іноземцями, викладачами та студентами, які добре розмовляють англійською. Метою цього волонтерського проекту є, в першу чергу, навчання мов і, але також привернення уваги суспільства до важливості вивчення англійської мови, без якої в наш час не може бути ні вищої освіти, ні науки. Сьогодні це ресурс для зростання держави - без володіння англійською ми ніколи не інтегруємося у сучасний світ і не станемо конкурентоздатними.
В академії наук потрібно провести аудит
- Міністерству дорікають недостатнім впливом на середні навчальні заклади. Коли до вас звертаються з проханням зарадити у конфлікті з учителями, робота яких викликає чимало питань, виявляється, що це не компетенція Міносвіти. Де проходить межа вашого впливу на якість середньої освіти?
- Середні школи - це компетенція місцевої влади. Міністерство контролює якість навчального процесу, але призначення вчителів, розклад, господарські справи школи вирішують разом з місцевою владою. Однак нам ніхто не заважає виходити з ініціативами. Нам справді часто скаржаться на державних службовців, директорів, вчителів навіть у Києві. У таких випадках МОН звертається до місцевої влади з кадровими пропозиціями й пильнує, щоб люди, яких з різних причин не можна допускати до дітей, більше там не працювали. Тобто, ми реагуємо на всі скарги. Іноді це призводить до звільнення державних службовців чи директорів навчальних закладів.
- Яка доля чекає на Академію наук? Зараз вже не йдеться про її ліквідацію, а лише про реформування.
- Безперечно, мають бути реформи. Проте насамперед - аудит. Я маю на увазі не лише майно та обладнання, але й реальну оцінку наукових сил. У Радянському Союзі, як тоталітарній країні, все працювало довкола потреб військово-промислового комплексу. І навіть гуманітарні інституції добре фінансувалися лише тому, що вважалися складовою контрпропаганди. Зараз нам слід визначитися, де ми можемо бути конкурентоздатними на глобальній арені, які напрями досліджень входять до національних інтересів держави. Обов'язково треба втримати фундаментальну науку.
Цей аудит матиме міжнародний характер. Далі фінансування всіх наукових досліджень повинно відбуватися з одного джерела, створеного на базі теперішнього Фонду фундаментальних досліджень, на ґрантовій основі. Вважаю, що подаватися на такі ґранти повинні спільно університети та академічні інститути. Таким чином, відбуватиметься інтеграція освіти й науки. Досі ці дві сфери у нас були тотально розділені. Також академічні інститути повинні спільно з ВНЗ відкрити магістерські та PhD програми. Необхідно запровадити науковометричні критерії оцінювання якості академічних інституцій, демократизувати й інтернаціоналізувати українське академічне життя. Маємо створити дослідницькі центри нової якості, в яких би були не лише сучасні лабораторії й відомі дослідники. Сьогодні такі центри є великими екосистемами, де науковці навчаються, продукують ідеї, співпрацюють з інвесторами і на основі своїх відкриттів запроваджують інновації.
- Серед всіх українських міністрів Ви є чи не найбільшим подразником для російської пропаганди. Деякі ресурси називають Вас «националистом, который посылал студентов на убой за идеалы Бандеры». Як воно, жити під таким інформаційним брудом?
- Я на це зовсім не звертаю уваги. Століттями Російська імперія паплюжила наших національних лідерів. В сучасній Росії журналістики вже майже не існує. Є поодинокі винятки. Однак навіть порядні журналісти мають виконувати певні умовності тоталітарної системи. Наприклад, радіо «Эхо Москвы», створене спеціально для того, щоб мисляча частина російського суспільства мала собі якусь віддушину, також є частиною путінської системи. Тож на ворожу пропаганду взагалі не треба реагувати.
Окрім того, я вважаю, що російська пропаганда, як не дивно це може звучати, більш ефективна на Заході, ніж в Україні. В Україні вона впливає лише на певні категорії населення. В нас виробилося настільки іронічне ставлення до влади і перебірливість до засобів масової комунікації, що примітивною пропагандою на українців вплинути не можна. Нехай значна кількість наших медіа і контролюються олігархами, однак завжди зберігається певний етичний баланс, різноманіття думок і поглядів. Якщо українець хоче розібратися у тому, що відбувається довкола нього, він має змогу користуватися різними інформаційними ресурсами. Українська медіа - система поліфонічна, вона не спрямована на зомбування своїх громадян. Поруч з тим, ми дуже щиросердні і наївні люди, якщо допускаємо під час війни за незалежність існування медій, які є частиною путінської пропагандистської системи. Таких, як газета «Вести».
Маємо в Україні певні групи людей, які ведуться на російську пропаганду, не через те, що вони вважають себе росіянами, а тому, що досі почуваються радянськими людьми. Тому головна мета Міністерства освіти і науки України - виховання вільних, освічених, критично мислячих людей. Нехай ця риса стане відмінною ознакою українського національного характеру.
