«Знайти себе». Я дуже часто чую цю фразу від солдатів, що повернулися із зони АТО, і маю на увазі - знайти себе в мирному житті. Це складно, тому що тут немає звичних наказів, тут не завжди ставлять чіткі завдання. Тут дуже багато варіантів, в яких так просто загубитися. Жити як раніше - вже неможливо, плисти за течією теж, тому що ти інший - більш справжній, ніж до війни, більш вимогливий до себе й до інших. Які вони - хлопці, яким вдається знаходити себе, створювати бізнес з нуля, займатися улюбленою справою і ділитися досвідом з іншими, я розповім в серії історій «Знайти себе: робота після дембеля».
* * *
В мене є знайомий юнак, у якого залишилось тільки три пальці на одній руці. Він воював. Був масажистом до війни і зараз хоче знову практикувати масаж. Я чим зможу, тим з радістю йому допоможу. Ми домовились, що коли відкриємо реабілітаційний центр, то він зможе там практикувати.
«Давайте Ваші руки сюди», - сказав мені молодий масажист Діма Крикун. Я вмикаю диктофон, покірно простягаю руки, він їх масажує. В деяких місцях відчуваю біль, Діма каже, що це зажаті м’язи – біль в таких випадках нормальне явище. В маленькому масажному кабінеті на Подолі на стіні висить великий прапор України, на поличках стоять різні масажні олійки, в цілому - затишно і тихо. Наступні півгодини спокійний рудоволосий хлопець родом з Житомирщини розповідатиме мені, чим для нього є його улюблена справа, як він до неї йшов і про що мріє тепер. А потім пригостить смачною кавою і домашніми кручениками.
Я мріяв колись, що на строкову службу попаду в ВДВ, але був водієм. А от коли мобілізували, мрія збулася - попав в 95 бригаду. Прослужив рік.
Про війну в мене було уявлення з якихось серіалів, що це в більшості рукопашні бої, а не така війна, якою я її побачив – війна артилерії. Спочатку були блокпости, пістолети-ножі, а потім були миті, коли розумів, що можна і життя втратити. Страшно було залишитись інвалідом. Страх згодом, правда, стає менш виразним. Пам’ятаю, як міни над головою пролітали і ти чітко розумієш, що ось летить смерть - і вона тебе все ж таки пролітає.
На фронті прості речі набувають великої цінності. Коли ми стояли під Слов’янськом, вода була на вагу золота, нам видавали півтора літра на день, тобто помитись було неможливо. А спека страшна стояла у травні, і коли пішов дощ і усі почали набирати воду в якісь ємкості, щоб помитися, я не витримав, роздягнувся і в чому мати народила бігав по полю - мився.
Мені війна додала впевненості. Я перестав вагатись в якихось речах. Відсіялись люди, в яких теж не був впевнений, що це справжні друзі.
От і на свою справу я теж нарешті зважився після АТО. Бо до війни я працював на будівництві, але масаж мені завжди подобався, просто я не наважувався цим займатися.
Демобілізували мене весною 15 року. Мені хотілося продовжити воювати, але просто перебувати в зоні АТО – ні, тому що я не бачив сенсу, коли по тобі стріляють, а ти просто сидиш в окопі.
Я спочатку додому повернувся, потім у Київ, шукав себе. Перепробував багато професій, поступив в КПІ, повернувся на будівництво. Місяць попрацював, але в мене були проблеми зі спиною і небажання там працювати переважило. Протрузії в шийному відділі я отримав після травми на фронті.
Якось зустрів знайому, вона спитала, чому я постійно без настрою. Сказав, що не можу зрозуміти, чим зайнятись. Розговорилися, розповів про масаж. Вона розповіла про масажиста в Білій Церкві, якого добре знала. Зрештою вийшло так, що він дав мені уроки масажу, але не міг видати ніякого документу. Після занять з ним, я надибав в інтернеті рекламу від проекту «Воїну – гідна праця», закінчив там спочатку безплатні курси масажу, потім заплатив і продовжив курс. Далі взяв стіл на виплат. Матеріально мені допомагали рідні. Почав працювати, спочатку до мене ходили друзі, знайомі і рекомендували одне одному масаж від мене. Згодом зміг повернути гроші, які я брав у борг.
«Кіборг-масаж» - це весела назва. Зараз багато хто питає, а чому саме така. Коли я отримав сертифікат з масажу, розповів про це другові, а він просто пожартував: «То що? Тепер будеш робити в Києві кіборг-масаж?», - хоча я ніяк не пов’язую це з аеропортом. І ніяким кіборгом себе не вважаю.
Я служив в другому баті 95 бригади. Був кулеметником в БТРі. В Пісках ми пробули з 4 жовтня по 1 грудня, а в аеропорті стояли наші перший і 13 батальйони - і ми доставляли туди боєприпаси, супроводжували конвої, возили їжу і забирали поранених. А коли в них були дуже значні втрати, а декого відпустили у відпустку, туди відправили наш бат. Пробув я там недовго, але «жарко» там було постійно. Найбільше запам’яталося, коли на взльотку виїжджали, ось там сєпари нас крили дуже сильно, а ми їх, і все це відбувалося на відстані 700 метрів.
Я дуже хочу далі розвиватись у своїй справі. Мені інколи навіть не зручно себе масажистом назвати, тому що ще не так багато досвіду. Масаж для мене – це і улюблена робота, і допомога людям. Мені здається в цій професії можна розвиватись без кінця.
Мої знайомі за невеликі гроші виділили мені приміщення на Подолі в підвалі. Відкрив його в травні. Я дуже люблю Поділ. Ще мені допоміг проект «Допоможи іншому». Вони розглядають пропозиції атошників, і якщо їм подобається, шукають на це діло спонсора. Так було і зі мною.
А ще нещодавно я поступив в інститут фізкультури, документи з КПІ забрав. На сесіях в політесі просто засинав, та й взагалі зрозумів, що інженер – це не моє. А зараз, коли заходжу на територію інституту фізкультури - у мене одразу мурашки по шкірі, бо я дуже радію, що навчаюся там на реабілітолога. На парах сиджу з відкритим ротом.
Я спочатку займався класичним масажем, тепер окрім нього - спортивним. Сподіваюсь створити ще якийсь авторський масаж. Ще мої друзі, атошники, з фонду «Гідність побратимів» хочуть відкрити реабілітаційний центр і пропонують бути там масажистом. Мені це теж цікаво, і я певен, що буду їм допомагати. Тому що для мене важливо, щоб моя робота приносила користь людям. Я з радістю до цієї справи підтягну ще хлопців, розкажу про масаж, але коли мене питають не про саму справу, а скільки на цьому можна заробити – то такі люди мені нецікаві.
Після якісного масажу, якщо людина фізично не працює і не займається спортом, у неї на другий день буде кріпатура. До мене якось прийшла жінка з великою купою проблем. Я їй хотів допомогти хоч трішки, тому, можна так сказати, вклав душу, поки робив їй масаж. А наступного дня спитав, як самопочуття. Вона сказала, що думала, щоб їй таке придумати, щоб не йти на другий сеанс, бо дуже все болить. І додала, що прийшла на роботу, розповіла про біль колегам, а вони сказали, що вона побувала в руках у справжнього чоловіка. На що вона їм відповіла, що побувала в руках асфальтного катка. От думаю тепер, чи не взяти цю назву для авторського масажу.
Для учасників бойових дій 5 масажів у мене безплатно. Але я завжди наголошую, тільки для тих, хто має УБД і тих, хто воював справді на передовій. Але є проблема, що люди, які робили щось героїчне там, не хочуть робити масаж безкоштовно – це принципові люди в усьому. А ще, як показує досвід, поки дружина за вуха не приведе, вони не йдуть.
Мене запрошували в АТО як масажиста. Але їхати треба мінімум на тиждень, а зараз з навчанням мені важко викроїти час. Проте, я думаю, що зможу згодом поїхати і допомогти хлопцям.
Я дуже довго думав про те, що буду робити, якщо буде загострення на сході і вирішив, що якщо не буде оцих домовленостей і буде, що там робити, точно поїду, а справу залишу на друзів, щоб підтримували.
Я не вважаю свою роботу бізнесом. Хоча я і приватний підприємець. Кожна людина має займатися тим, що вона любить. Якщо людина любить крутити гайки – дуже добре, нехай крутить їх класно і професійно.
Коли я демобілізувавася, по декілька разів на тиждень збирався їхати назад. Але все ж таки, якщо ти повернувся звідти живим, то значить, тобі є що робити тут. І взагалі ти навіщось народився на цей світ. Я живу в цій країні і хочу щось робити для неї. Не опускати руки і не шукати когось крайнього. У всіх своїх бідах і нещастях винуваті ми самі. Потрібно просто подумати, що ти робиш не так. Потрібно зрозуміти чим хочеш зайнятися і йти в цьому напрямку. Приклад щастя дуже простий – роби те, що тобі подобається. Мені б дуже хотілося, щоб дехто з атошників перестав нити й бухати і звинувачувати всіх - від президента до дружини у своїх бідах, а брав і робив щось власноруч.
В мене є знайомий юнак, у якого залишилось тільки три пальці на одній руці. Він воював. Був масажистом до війни і зараз хоче знову практикувати масаж. Я чим зможу, тим з радістю йому допоможу. Ми домовились, що коли відкриємо реабілітаційний центр, то він зможе там практикувати.
Мене можна назвати майже щасливою людиною. Коли отримаю диплом реабілітолога, тоді на 100 відсотків. А взагалі в мене стільки планів, що на одне інтерв’ю не вистачить. І звісно, мені б хотілося мати сім'ю, будинок - і я знаю, що все це колись в мене буде.
А ще хочеться встановити рекорд по масажу по Україні, але який саме, не буду поки що розповідати.
Мене дуже надихають вперті і цілеспрямовані люди, наприклад, паралімпійці. Я просто в захваті, коли бачу людей з фізичними вадами, які досягли своєї мети. А ще, коли в мене інколи опускаються руки, я згадую, ким був до війни і чим займаюсь зараз – значить, я на правильному шляху.
