Главная

Государственные закупки в мире — это в среднем 10–15% ВВП страны. Соответственно, правительства пытаются максимально эффективно направить деньги налогоплательщиков на стимулирование собственного экономического развития, занятости и максимально ограничить отток средств в экономику других стран.

В результате использования инструмента государственных закупок для достижения целей собственного экономического развития в мире динамично прогрессирует политика протекционизма в этой сфере.

Так, со времени, когда начался глобальный финансово-экономический кризис (IV квартал 2008 г.), по оценкам Global Trade Alert, 11 стран мира ввели 22 новые меры, предусматривающие локализацию при осуществлении госзакупок.

В 47 странах мира с самыми крупными экономиками (США, ЕС, другие страны ОЭСР, Китай, Индия, Индонезия, Тайвань, Аргентина) под требования к локализации подпадает около 6% государственных закупок, что оценивается в сумму, превышающую 423 млрд долл. США. По меньшей мере 10 млрд долл. США импорта ежегодно ограничивается требованиями к локализации в государственных закупках этих стран.

Согласно данным всемирной базы данных таблиц «затраты—выпуск», на сегодняшний день показатель «проникновения» импорта в сектор государственных закупок очень низок и в среднем составляет 5,5%. Иными словами — эти рынки фактически закрыты для свободной международной конкуренции.

К большому сожалению, в украинской практике государственные закупки осуществляются большей частью хаотично и волатильно. Из-за отсутствия приоритизированных и стратегических планов использования инструмента государственных закупок для стимулирования экономического развития и занятости, а также из-за использования преимущественно ценового критерия оценивания тендерных предложений (99%!) уровень проникновения импорта в сектор государственных закупок Украины достигает 38%. Нечего и говорить, что это существенным образом превышает аналогичные показатели других стран.

Эти факты принципиально отличают украинскую политику в сфере государственных закупок в общемировом измерении. Ведь в условиях хронического дефицита платежного баланса, сокращения производства и снижения уровня занятости инструмент государственных закупок должен быть направлен именно на стимулирование занятости и производства в рамках национальной экономики.

В этом контексте особое внимание привлекает нашумевшая парламентская инициатива «Купуй українське, плати українцям». Она предусматривает установление на законодательном уровне многофакторной модели оценивания тендерных предложений в рамках государственных закупок. В частности, в законопроекте предлагается ценовой критерий (удельный вес которого все еще составляет 70%) дополнить такими критериями, как качество, продолжительность производственного и потребительского циклов, условия оплаты и т.п.

С точки зрения формирования промышленной политики национальной экономики принципиально важным аспектом этой законодательной инициативы является введение обязательного критерия локализации при оценивании тендерных предложений.

Так, согласно положению законопроекта, подтверждение уровня локализации до 20%, в частности наличие в тендерном предложении местных ресурсов, в том числе средств производства, рабочей силы и материалов для изготовления товаров, позволит производителям получить преференцию до 25% в ценовой конкуренции с импортированной продукцией.

В практическом аспекте подтверждение критерия локализации не является новеллой, ведь для отечественных производителей это было и является обязательной предпосылкой для целей экспорта. Особенно это касается использования таможенно-тарифных преференций в рамках соглашений о свободной торговле, в частности с ЕС. Соглашениями о свободной торговле предусматривается предоставление таможенных преимуществ только для товаров происхождением (т.е. добытых, произведенных или в достаточной мере обработанных) из страны — стороны соглашения.

Например, на экспорт товаров в ЕС действует ввозная пошлина на определенный товар условно в 50%. Но в рамках ЗСТ с Украиной пошлина на этот товар составляет 0%. Для того чтобы воспользоваться этим преимуществом, экспортер должен доказать, что страной происхождения его товара является Украина, через получение сертификата EUR-1. Процедура определения страны происхождения регламентирована и предусматривает определенный алгоритм получения такого сертификата.

Аналогичная процедура подтверждения локализации предусматривается и для нового формата государственных закупок, который будет продолжать функционировать на имеющейся электронной платформе государственных закупок. Конечно, для удобства будут предложены и дополнительные сервисы. В частности, мы инициировали предложение интегрировать систему ProZorro с Единым государственным порталом административных услуг, что обеспечит возможность подачи тендерных предложений онлайн через «Личный кабинет», в рамках которого вся необходимая информация об участнике и его тендерном предложении будет подтягиваться автоматически.

Но первая в истории независимой Украины попытка сформировать политику государственных закупок через призму промышленного развития вызвала чрезвычайно острую дискуссию. В действительности спор уже вышел далеко за рамки обсуждения положений законопроекта и трансформируется в дискуссию взглядов о дальнейшей судьбе государства, экономики и общества.

Вместе с тем самыми острыми вопросами дискуссии остаются борьба с коррупцией, международные обязательства и роль государства, а точнее — «рука рынка».

По определению всемирно известного экономиста Э.Райнерта, такая дискуссия является характерным признаком бедного и внешне зависимого государства, которое и в дальнейшем, вероятнее всего, будет беднеть.

Вместе с тем даже наличие такой дискуссии — уже позитив, поскольку она действительно пробуждает от иллюзий и сна, а также идентифицирует истинные мотивы государственных деятелей, которые завели страну в тупик.

Выход из этой ситуации, конечно, есть. Он, согласно рекомендации Э.Райнерта, заключается в необходимости гиперпроактивных действий со стороны государства, в основе которых — национальный экономический прагматизм. Принципиально важно, что к таким действиям должны побуждать не советы иностранных субъектов, а примеры их успешной экономической политики во времена перехода к новому уровню развития.

Что касается политики успешных стран в сфере публичных закупок, заметим, что она основывается на детальном анализе производственных возможностей и потребительских нужд. В обязательном порядке формируются средне- и долгосрочные планы государственных закупок, которые коррелируют с необходимостью обновления основных фондов коммунальных хозяйств, развития инфраструктуры и транспорта, энергомодернизации и инновационного развития, а также стимулирования развития депрессивных регионов или секторов экономики.

Прагматизм использования инструмента государственных закупок в промышленной политике состоит также в максимальном привлечении местных человеческих и материально-технических ресурсов для реализации государственного заказа. Так, предоставляя преимущество местным производителям, государство сохраняет баланс в циркуляции денег:

— во-первых, деньги остаются в пределах страны. Часть средств (в среднем 20%) возвращается в бюджет в результате уплаты предприятием НДС по контракту. Плюс 20% возвращается в бюджет при выплате заработной платы сотрудникам предприятия;

— во-вторых, через формирование спроса со стороны государства происходит стимулирование производства и занятости населения. Например, классическим потребителем продукции машиностроения (вагоны, трамваи, троллейбусы и т.п.) является государство. Соответственно, наличие таких предприятий должно обязывать государство размещать заказ на собственных предприятиях. Иначе встанет вопрос в целесообразности существования таких предприятий.

Естественно, что формирование спроса на конечную продукцию «подтягивает» сопредельные отрасли производства, транспорт и пр., а через покупательную способность населения формируется спрос на другую продукцию, стимулируя производство в соответствующих секторах экономики.

В результате объединения указанных факторов формируется мультипликативный эффект, в целом оказывающий положительное влияние на развитие экономики. Детальнее об этом дальше.

При импорте средства уходят из страны навсегда. В украинском кейсе это несколько больше, чем просто отток финансовых ресурсов за границу. Поскольку мы не эмитент валют международных расчетов (доллар, евро и др.) и у нас отрицательное торговое сальдо, для оплаты контрактов по импорту мы должны идти на валютные заимствования, а это также дополнительные затраты — в среднем 5% годовых. Соответственно, государство проиграет дважды. И это только на первом этапе. На втором и третьем — могут появляться дополнительные трудности и перерасходы.

Например, польский производитель трамваев, которому наше государство направило несколько миллиардов гривен, в свое время продал эти трамваи РФ на условиях локализации. В практическом аспекте это означает наличие отдельных составляющих в конечной продукции этой страны. Но в связи с введением санкций против РФ этот контракт разорвали, и со временем трамваи продали в Украину. В этом контексте возникает вопрос: как быть в случае возникновения потребности, например, заменить стекло, произведенное на Уральском стеклозаводе?

Отечественная практика насчитывает много аналогичных случаев, но эти факты не принимают во внимание при формировании промышленной политики.

Многие противники поддержки отечественного производителя обосновываются свою позицию низким качеством и высокой ценой. Аргумент справедливый, поэтому роль государства должна заключаться не только в формировании спроса и обеспечении занятости, но и в установлении критериев эффективности, которые могут быть достигнуты только через совершенствование производственных процессов и повышение качества продукции непосредственно в процессе производства.

Ярким примером является опыт Кореи, когда через государственный заказ формировался спрос на продукцию отечественного производства. На первом этапе было именно так — продукция была низкого качества и значительно дороже иностранных аналогов. Но через формирование спроса со стороны государства, в сочетании с другими инструментами государственного партнерства, а именно — индустриальные парки, экспортно-кредитное агентство и т.п., мир увидел первую продукцию корейского происхождения, которая уверенно заходила в соответствующие ниши международных рынков. Многие из нас были свидетелями экспансии на нашем рынке импортных магнитофонов «Интернационал» корейского происхождения. Это было около 20 лет назад. Сейчас корейские бренды, например LG, занимают передовые позиции на мировых рынках высокотехнологичной продукции.

Общенационального успеха Корея достигла благодаря определяющей роли государства в статусе партнера, заказчика, адвоката и лоббиста отечественного производителя.

Аналогичная ситуация была и в Турции где, благодаря эффективной государственной политике ВВП за последние 15 лет вырос с 200 до 860 млрд долл. США. Показательно то, что политика национального экономического прагматизма и национализма позволила Турецкой Республике в 2013 году вернуть МВФ последние заимствования, и на сегодняшний день она уже самостоятельно выступает уверенным международным инвестором и донором технической помощи.

У мирового опыта множество других примеров успешного государственно-частного партнерства, которые, безусловно, должны быть адаптированы и имплементированы в Украине. Понятно, что изменение правил проведения государственных закупок — лишь элемент развития промышленной политики Украины. Но он является определяющим для эволюционного перехода к новому звену формирования национального экономического прагматизма.

В рамках системы Global Trade Analysis Project установлено, что внедрение в Украине критерия локализации на уровне 20% при осуществлении государственных закупок обеспечит сокращение импорта на 4,4 процентного пункта (п.п.). Соответствующий рост спроса со стороны государства на продукцию отечественного производства обеспечит повышение объемов производства промышленной продукции в Украине на 3,0 п.п., в частности химической продукции — на 1,2 п.п., машин и оборудования — на 1,8, электрического оборудования — на 2,7, различной готовой продукции — на 5,1 п.п.

Мультипликативный эффект промышленного развития в результате взаимодействия между секторами товаров и услуг отечественной экономики позволит ускорить темпы роста ВВП Украины на 1,1 п.п. и сократить уровень безработицы на 0,4 п.п.

Очевидно, что стимулирование промышленного развития через инструмент государственных закупок должен также сопровождаться и другими мерами со стороны государства, среди которых на сегодняшний день самыми актуальными являются пересмотр тарифных расписаний Украины в рамках ВТО, упрощение процедур торговли, обеспечение налоговых преференций для индустриальных парков, упрощение условий присоединения к инженерным сетям, безотлагательный запуск экспортно-кредитного агентства, создание сети торговых представительств Украины за границей и т.п.

В этом контексте важно подчеркнуть необходимость согласовывать государственные меры экономического развития с иностранными партнерами. Безусловно, это должно происходить прозрачным и аргументированным образом. Иначе такие меры могут классифицировать как дискриминационные или субсидиционные. Но это — вопрос экономической дипломатии.

Что же до инициативы внедрения ценовых преференций в государственных закупках, следует подчеркнуть, что это является мерой создания благоприятных предпосылок, не предусматривающих предоставления адресной государственной помощи, т.е. в пределах категории так называемого «зеленого ящика». При этом такая мера вводится в условиях обострения дефицита платежного баланса и при чрезвычайных обстоятельствах в международных отношениях, а именно — временной аннексии Крыма и АТО на востоке Украины, что предопределяет дисбаланс в структуре и динамике экономического развития.

Но официальные источники почему-то не уделяют надлежащего внимания этим обстоятельствам, пытаясь соблюсти общие правила международной торговли вопреки очевидным убыткам и угрозам национальной безопасности страны. Как известно, главной целью членства в международных экономических организациях и торговых соглашений является создание благоприятных предпосылок для экономического развития. Соответственно, в случае возникновения угроз или дисбаланса экономического развития отдельного члена международной организации или соглашения предусмотрена возможность введения государствами мер по стабилизации ситуации.

Так, согласно положениям системы Соглашений ВТО такие меры подпадают под исключения из общих правил, а именно: статья ІІІ.8.(а) «Национальный режим по внутреннему налогообложению и регулированию» ГАТТ; статья ХХІ.(b),(iii) «Исключения по соображениям безопасности» ГАТТ; статья ХІІІ «Недискриминационное применение количественных ограничений» ГАТТ; статья V «Развивающиеся страны» Соглашения ВТО о государственных закупках; Договоренность о положении Генерального соглашения по тарифам и торговле 1994 года относительно платежного баланса. Указанные меры также подпадают под действие статьи 36 «Общие исключения» экономической части Соглашения об ассоциации между Украиной и ЕС.

Информация о материале
Меткигосударственные,закупки,как,инструмент,формирования,промышленной

Харківський метрополітен під кінець року уклав цілу купу договорів з ФОПами значно переплативши за різні товари. 22 грудня було укладено 4 договори на загальну суму 3,05 мільйона гривень.

Про це стало відомо з електронного порталу публічних закупівель «ProZorro».

На 949,3 тис.грн. метрополітен закупив фарб та емалей у ФОП Григоренко Сергій Іванович.

Вартість емалей ПФ-115 різних кольорів та грунту ГФ-021 завищена в 2 рази. В грудні 2017 року військова частина А3074 купує такі самі емалі та грунт, якраз вдвічі дешевше.

Наприклад, метрополітен купує емаль ПФ-115 жовтого кольору по 65,15 грн. за 1 кг, в той час як військова частина придбала банку (2,8 кг) емалі ПФ-115 жовтого кольору за 97,61 грн. Емаль ПФ-115 червоного кольору метрополітеном купується по 63 грн. за 1 кг., військова частина купує банку (2,8 кг) емалі ПФ-115 червоного кольору за 95,4 грн. Емаль ПФ-115 зеленого кольору метрополітеном купується по 57,98 грн. за 1 кг., військова частина придбала банку (2,8 кг) емалі ПФ-115 зеленого кольору за 92,54 грн.

Крім цього, у компанії «Хімрезерв-Харків», яка є офіційним дистриб'ютором емалей ПФ-115, підтвердили, що на сьогоднішній день ринкова вартість емалей є вдвічі дешевшою, ніж вартість за якою їх купуж метрополітен.

В телефонній розмові у компанії «Хімрезерв-Харків» підтвердили, що банку (2,8 кг) емалі ПФ-115 будь-якого кольору можна придбати за 80-95 грн. (в залежності від кольору емалі).

На 362 тис.грн. метрополітен купує персональні комп’ютери та процесори у ФОП Мальований Вадим Володимирович.

І, знову зі значною переплатою.

Наприклад, ноутбук DELL Inspiron 3567 метрополітен купує по 17390 грн. за 1 шт., в той час як ринкова вартість цього ноутбуку – 12-12,5 тис.грн.

Ноутбук Asus VivoBook Max X541NC обійдеться метрополітену по 12850 грн. за 1 шт., в той час як ринкова вартість такого ноутбуку – 9,7-10 тис.грн.

Неттоп Asus VivoMini UN65U-BM009M обійдеться метрополітену по 17100 грн. за 1 шт., в той час як ринкова вартість такого неттопу– 12,5-13 тис.грн.

На 744,17 тис.грн. метрополітен з переплатою закупив комп’ютерного обладнання у ФОП Бріков Олександр Валерійович.

Флеш накопчувач USB 16Gb GoodRam UTS2 (Twister) Black метрополітен купує по 226 грн., в той час як такий самий флеш накопичувач можна придбати за 183 грн.

Флеш накопчувач 64Gb Team C155 Golden метрополітен купує по 765 грн., в той час як такий самий флеш накопичувач можна придбати за 536 грн.

Монітор LCD 27» LG 27 MP68HM-P метрополітен купує по 10200 грн. за 1 шт., в той час як такий самий монітор можна придбати за 7599 грн.

Також метрополітен на 997,95 тис.грн. придбав олив і мастил у ФОП Крикуха Валерій Геннадійович.

І, як ви вже здогадались – метрополітен знову переплатив.

Наприклад, оливу 10W40 Liqui Moly метрополітен купив по 210 грн. без ПДВ за 1 літр, в той час Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Вінницягаз» придбав оливу 10W40 Liqui Moly по 125 грн. без ПДВ за 1 літр.

Директором КП «Харківський метрополітен» є Вячеслав Стаматін.

Информация о материале
Меткистаматіну,«під,ялинку»,мільйонні,переплати,за

Для успіху людині важливо не відставати від сучасних тенденцій. Якими будуть драйвери економічних і соціальних змін? Хто втратить роботу, а хто створить неймовірно потужний стартап? Які країни й завдяки чому стануть беззаперечними лідерами, а які завжди плестимуться позаду?

З цією книжкою ви зможете більше — зазирнути в майбутнє й передбачити перспективи завтрашнього дня.  Книжка «Індустрії майбутнього» Алека Росса, одного з провідних американських експертів у галузі інновацій, стала бестселером і отримала схвальні відгуки від таких поважних видань, як Forbes, Financial Times, New York Times.

В Україні книжка вийшла у видавництві «Наш формат», яке і надає цей уривок.

Роботи наступного покоління будуть продуктами масового виробництва, і їхня вартість ставатиме дедалі нижчою, тож вони складатимуть конкуренцію навіть найдешевшим працівникам. Роботи докорінно змінять тенденції на ринку праці, а також загальні економічні, політичні й соціальні тренди.

Можна навести приклад тайванської компанії «Foxconn», яка виготовляє, зокрема, айфони, а також багато інших гаджетів «Apple», «Microsoft» і «Samsung». Її найбільший виробничий комплекс розташований у промисловій зоні Шеньчженя поблизу Гонконгу. Тут на п’ятнадцяти окремих фабриках працює півмільйона людей.

Можливо, думаючи наперед і керуючись міркуваннями економічного й соціологічного характеру, засновник і голова ради директорів «Foxconn» Террі Ґоу 2011 року анонсував придбання впродовж наступних трьох років одного мільйона роботів як доповнення до приблизно мільйона працівників-людей. Пан Ґоу не раз ставав об’єктом жорсткої критики за погані умови праці й нелюдське ставлення до працівників на своїх фабриках. Багато робітників живе в бараках безпосередньо на території фабрики, працюючи по 12 годин на добу шість днів на тиждень. Але що станеться з цими людьми, коли разом з ними працюватиме ще й мільйон роботів? Пан Ґоу планує, що ці роботи працюватимуть поруч із людьми; але також зрозуміло, що він не найматиме на свої фабрики нових працівників-людей.

Нині роботи на фабриках Ґоу виконують рутинні завдання: фарбують і зварюють деталі, збирають із них основи приладів. Кожен такий робот коштує 25 тисяч доларів, що приблизно втричі перевищує середню річну платню робітникові. Щоправда, тайванська фірма «Delta» планує 2016 року почати продавати схожу версію за 10 тисяч доларів. Наприкінці 2011 року «Foxconn» використовував на своїх підприємствах 10 тисяч роботів, тобто по одному роботу на кожні 120 працівників. Наприкінці 2012 року кількість роботів зросла до 300 тисяч: вже стало по одному роботу на кожних чотирьох працівників. «Foxconn» сподівається запустити свій перший цілком автоматизований виробничий об’єкт у наступні 5–10 років.

Чому «Foxconn» вкладає такі великі кошти в робототехніку? Частково це можна пояснити специфікою управлінського стилю Террі Ґоу. Як він пояснював 2012 року в публікації у The New York Times, «люди теж належать до тваринного світу, а керувати одним мільйоном тварин — для мене ще той головний біль».

Але дії Ґоу також продиктовані вимогами ринку. За минулі десять років він зміг найняти таку велику кількість працівників завдяки винятковій дешевизні робочої сили в Китаї. Але в країні відбувається економічний підйом і зарплати збільшуються — на виробничих підприємствах за останнє десятиріччя вони зросли у 5–9 разів, тож утримання великого штату працівників стає дедалі дорожчим задоволенням.

Якщо оперувати суто економічними поняттями, вибір між найманням людей і закупівлею роботів передбачає вирішення дилеми щодо характеру видатків. Людська праця містить дуже незначний компонент капітальних витрат, тобто попередніх видатків на приміщення, техніку, обладнання; натомість вона пов’язана з великими операційними витратами, тобто поточними коштами, як-от зарплатня і пільги працівників. Щодо роботів структура витрат діаметрально протилежна: початкові вкладення великі, а операційні витрати мінімальні — адже роботи не отримують зарплатні. Якщо капітальні витрати на закупівлю роботів зменшуються, то частка операційних видатків на утримання робочої сили зростає, і найманці-люди стають менш привабливими для працедавця.

Із подальшим прогресом технологій роботи витіснятимуть людей із багатьох робочих місць. Вони також створюватимуть нові робочі місця, але ті будуть знов-таки для роботів. Крім того, роботи даватимуть величезну прибутковість — хоча, як бувало вже не раз, отримувані прибутки розподілятимуться нерівномірно. Загалом, роботи можуть стати благом, звільнивши людей від малопродуктивної роботи, але за умови, що люди напрацюють системи, які пристосують ринок праці, економіку й суспільне життя до виживання за неминучої докорінної трансформації. Суспільствам, які не зможуть дати раду цим перетворенням, загрожує велика небезпека.

Я передбачаю, що в 2020-ті роки, коли роботи почнуть масово займати робочі місця людей, виникнуть протестні й робітничі рухи, аналогічні до тих, що в 1990-ті відбувалися проти угод про вільну торгівлю. І що більше, унаслідок прогресу в матеріалознавстві, ці роботи будуть схожими на людей, то більш розлюченою й переляканою буде реакція на них.

Втрата робочих місць у промислово розвинених країнах, яка раніше зачепила сферу промислового виробництва, поступово вражає й інші галузі економіки. Колись надійна робота у сфері послуг, не зачепленій останньою хвилею механізації, нині також стає ризикованою. Під час нещодавнього економічного спаду в США втратила роботу кожна дванадцята людина, що працювала у сфері продажів. Двоє науковців — викладачів Оксфордського університету — проаналізували понад 700 типів професійної зайнятості й опублікували дослідження, основний висновок якого такий: протягом наступних 20 років більш ніж половина робочих місць у США ризикує зникнути внаслідок комп’ютеризації. Роботизація становить серйозну загрозу втрати роботи для 47 % американських працівників і ще для 19 % існує така загроза середнього рівня. Нині поза небезпекою професії, які складно автоматизувати, — наприклад, адвокатська діяльність, — але, скажімо, весь допоміжний штат адвокатських контор можна легко замінити комп’ютерами. Найбільша небезпека нависає над тими 60 % американських працівників, чия основна функція полягає у збиранні й викладенні інформації.

У часи мого дитинства мама працювала асистентом судді округу Патнем у Вінфілді, Західна Вірджинія. Здебільшого вона гортала величезного обсягу семикілограмові книжки, вишукуючи в них потрібну інформацію про старі судові справи й оборудки з нерухомістю. Ці книжки були настільки важкими й часом стояли на полицях так високо, що мама кликала нас із молодшим братом по допомогу. Це була доба до появи інтернету, і персональний комп’ютер ще був великою рідкістю, але вже тоді я, учень старших класів, припускав, що комп’ютер міг би краще впоратися з цією роботою. «Якщо це колись станеться, — відповідала мама, — я втрачу роботу». У наші дні мамину роботу справді виконують здебільшого комп’ютери. А тепер я те саме думаю про роботу мого тата, який у свої 77 років досі тримає юридичну контору в самому центрі Гаррікейна, що в Західній Вірджинії. Наступна хвиля глобалізації поставить його роботу під загрозу знищення, адже вдосконалені комп’ютери незабаром зможуть узяти на себе найбільш стандартизовані аспекти юридичної практики. Навряд чи можна буде замінити на машину адвоката, що викладає справу перед суддею і присяжними. Але більшу частину роботи, яку нині виконують юристи, як-от: складання і перегляд угод, підготовку документів для продажу нерухомості чи авто — буде перекладено на комп’ютери, за винятком хіба що найскладніших і найбільш масштабних справ.

Та це тільки вершина айсберга. Згадаймо про таксистів, яких замінять самокеровані автівки. Компанія «Panasonic» створила робота із 24 пальцями, який миє волосся. Робота вже протестовано в японських перукарнях. Його можна встановлювати в лікарнях, а також використовувати в домашніх умовах. Робот оцінює форму й розмір голови людини, зволожує волосся, миє, підживлює кондиціонером — і виконує все це, як запевняють розробники, на «якісно новому рівні догляду за шкірою голови».

Ще одна професія під загрозою — офіціанти. Мільйони й мільйони людей у всьому світі мають такий професійний досвід. За статистикою, офіціантами доводилося працювати 50 % американців, а для 25 % це була перша в житті робота. Нині у США працюють офіціантами понад 2,3 мільйона людей. Та роботи мають достатній потенціал, аби з часом замінити багатьох із них.

Експеримент вже відбувається в багатьох закладах харчування у світі. Найчастіше його запроваджують у країнах Азії. У ресторані «Hajime» в Банґкоку роботи-офіціанти приймають замовлення, обслуговують відвідувачів, прибирають зі столу. Схожі заклади з’являються в Японії, Південній Кореї та Китаї. Роботи-офіціанти, спроектовані японською компанією «Motoman», можуть розпізнавати порожні тарілки і здатні навіть виявляти емоції й танцювати на потіху відвідувачам. Хіба що не зовсім зрозуміло, як залишати такому офіціантові чайові за якісне обслуговування.

Ризик втрати робочих місць унаслідок роботизації буде дуже різним залежно від країни. Найкраща ситуація складеться в тих країнах, де проектуватимуть і виготовлятимуть роботів на експорт і де будуть розташовані головні офіси, конструкторські бюро і виробничі потужності компаній, що створюватимуть роботів. Це такі країни, як Південна Корея, Японія і Німеччина.

Найбільший ризик загрожує Китаю — країні, яка розбудувала виробничу базу, спираючись на дешеву робочу силу. Втрата робочих місць у виробничій сфері — тренд, добре знайомий у багатьох промислово розвинених країнах, — із подальшим розвитком робототехніки дасться взнаки й у країнах, що розвиваються. Навіть у Китаї, де робоча сила завжди була найдешевшою, стає дедалі економічно вигіднішим закуповувати роботів, про що свідчить історія з Террі Ґоу і його бізнес-імперією.

Немає сумніву, що роботи принесуть суспільству користь. Зменшиться кількість виробничих травм, аварій на автошляхах; хірургічні процедури стануть безпечнішими й менш інвазивними; відкриються міріади нових можливостей: прикуті до домівки хворі діти зможуть навчатись у школі, а глухонімі люди — говорити. Усе це — «чиста» користь для людства. Те саме можна сказати й загалом про глобалізацію. Вона збільшила добробут і матеріальну забезпеченість людей в усьому світі, але ті країни й суспільства, які не переорієнтували ринок праці на нові перспективні сфери працевлаштування, пішли на дно.

Найбільшу користь від нової технології отримають суспільства і бізнеси, які не робитимуть ставок на минуле, а натомість будуть спроможні пристосуватися й скерувати людей у напрямі новопосталих галузей. Одна з цих галузей — робототехніка, а про інші йтиметься в наступних розділах цієї книжки. Ось чому Китай не покладається на саму лише примусову урбанізацію для забезпечення дешевої робочої сили, а потужно інвестує в індустрії майбутнього. Вкладати ресурси варто не тільки в перспективні галузі, як-от робототехніка, а також і в розвиток соціальної структури, що даватиме змогу тим, хто втратить роботу, залишатися на плаву й переорієнтуватися на галузі й професії, що пропонуватимуть нові можливості. Чимало країн — зокрема країни Північної Європи — посилює систему соціального забезпечення, аби звільнені працівники могли реалізуватися в новій сфері діяльності. Це означає, що частину з тих мільярдів доларів суспільного багатства, які буде зароблено в галузі робототехніки, потрібно вкласти в освіту й перекваліфікацію звільнених таксистів і офіціантів. Вважається, що придбання роботів є капітальним вкладенням і не має нічого спільного з операційними витратами; але вкладеннями в робототехніку не можна перекреслити операційні кошти, яких, як і раніше, потребуватимуть люди в суспільстві. Отже, нам варто переглянути поняття капітальних вкладень і закласти обов’язкові поточні витрати для підтримання конкурентоспроможності людей в економіці завтрашнього дня. Адже ми — не програмне забезпечення, яке можна оновити кількома кліками.

Информация о материале
Метки«індустрії,майбутнього»,роботи,робочі,місця

Вбивство лідера ОУН (б) Степана Бандери у Мюнхені 1959-го тривалий час вважалося широким загалом красномовним символом «руки Москви» та підступності КДБ. Тим часом історики малюють значно масштабнішу картину. Нова книга директора Українського наукового інституту у Гарварді Сергія Плохія «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду» показує грандіозний зріз суспільства часів холодної війни. Сьогодні, до річниці народження Бандери, ми публікуємо розмову про останній твір Плохія.

Критики називають цю книгу взірцем роботи історика. Між іншим, вона написана легкою мовою та у науково-детективному стилі, тому захоплює з першої сторінки.  Ми поставили професору Плохію питання про деталі вбивства та його розслідування.

Біографія вбивці Бандери, як і саме вбивство, варта висококласного кіносценарію. Богдан Сташинський виріс в українській патріотичній сім'ї. КДБ змусив його стати агентом радянських спецслужб і зрадити власну родину, видавши нареченого сестри, командира УПА. Після вишколу в КДБ саме Сташинський убив спершу одного з лідерів ОУН Лева Ребета у 1957 році, а через два роки – керівника найбільшого крила ОУН Степана Бандеру. Зробив це з невідомої доти зброї, що стріляла цианістим калієм. Пізніше одружився з антирадянськи налаштованою німкенею. 1961 року здався американським спецслужбам і постав перед судом у Західній Німеччині. Там дав відверті свідчення, завдяки чому ми знаємо найменші подробиці цих злочинів.

Доля Сташинського переплітається з масою трагічних сюжетів українського суспільства тих часів. Ми дізнаємося про методи вербування агентів, наскрізь пронизану шпигунами мережу ОУН та УПА, корупцію в оточенні Бандери. Також автор дає розуміння того, що коїлося в головах радянських партійних функціонерів і кадебістів, та чому вбивства Бандери й Ребета не виправдали їхніх очікувань. Насамкінець читач зустрічає несподіваний місток від загибелі лідерів ОУН до вбивства Кеннеді й сьогоднішніх операцій ФСБ.

Вбивство Бандери не виправдало сподівань КДБ, бо зміцнило український рух

- Ви назвали атентат Сташинського ідеальним убивством. Як власне операція розроблялася?

- Про ідеальне вбивство йдеться через те, що фактично слідчі не могли знайти спосіб, яким убили Бандеру. Були підозри, що це було самогубство. Стосовно Ребета, то поліція взагалі вважала, що це був інфаркт. Навіть коли Сташинський втік на Захід і почав свідчити, офіцери ЦРУ йому не вірили, тому що вважалося нереальним здійснити таке вбивство  невідомою світу зброєю.

Цікава річ про політичні вбивства полягає в тому, що їхній успіх чи неуспіх визначається не тільки технічністю виконання завдання, а й тим, який наслідок мало це політичне вбивство на контекст – суспільний, міжнародний, політичний. І в цьому розумінні хоча технічно вбивства Ребета і Бандери були виконані досконало, їхні наслідки в обох випадках були зовсім не ті, на які сподівалося КДБ.

- Які плани мали радянські спецслужби щодо вбивств Ребета й Бандери?

 - У випадку з Ребетом КДБ мало сподівання, що стане відомо, що це було саме вбивство і що звинуватять конкурентів Ребета з табору Бандери, і це спричинить боротьбу між двома угрупованнями ОУН. А у випадку з убивством Бандери сподівання були, що виникне боротьба за владу у бандерівському крилі. Але й того, й іншого не сталося. Тому це технічно ідеальне вбивство, що привело до зовсім інших наслідків. Особливо, коли Сташинський втік і почав свідчити.

- У книзі говориться, що коли КДБ тільки схиляло Сташинського до співпраці, все було обставлено так, щоб він не почувався зрадником і винним перед власною сім'єю та власними переконаннями. Яку саме психологічну роботу проводило КДБ?

- Йдеться про те, що агента намагалися переконати в справедливості тієї справи, якій він мав себе посвятити.  Це ми знаємо зі свідчень самого Сташинського, частково це підтверджується також матеріалами КДБ, які були розсекречені. Його переконували, що боротьба УПА і всього підпілля була приречена, а їхні жертви були невиправданими. Казали: добрі справи для самих українців в Західній Україні – це пошук компромісу з владою. Таку психологічну роботу КДБ проводило зі Сташинським, коли йшлося про його вербування для діяльності проти УПА в Україні. А коли йшлося про виконання вбивств на Заході, то Сташинському казали, що для України було б найкраще, якби всі політичні біженці повернулися додому. А ось такі авантюристи, як Бандера, перешкоджають це зробити, тому таких людей треба фізично прибрати. Тобто, суть психологічної обробки в КДБ зводилася до того, що все це робиться для вищого добра, в тому числі, добра України.

Такі психологічні, ідеологічні маніпуляції використовувалися для того, щоб зробити агента не лише дисциплінованим, але й щоб він був переконаний у справедливості того, що він робив.

- Сташинський постає жертвою режиму – його змусили стати зрадником, потім він зрадив своїх «господарів» у КДБ. Адже спершу він вагався, не відразу давав КДБ правильну інформацію про українське підпілля. Та й не з першого разу зважився виконати наказ про вбивство Бандери. Чи можливо з наявних джерел зрозуміти, наскільки свідомо він зрадив власні переконання?

- Під час свідчень у Західній Німеччині Сташинський говорив про те, що він не знав багато про національний рух. Казав, що був аполітичною людиною і не мав жодного відношення до цього руху. Це виявилося неправдою, про це ми вже знаємо з розсекречених матеріалів КДБ.  У своїх автобіографіях він писав, що був переконаним націоналістом, що був віданним цій справі. На якомусь етапі він хотів, щоб його доля склалася героїчно – так само, як життя керівника боївки УПА, якого він вкінці зрадив. Коли його заарештували, то дали зрозуміти, що КДБ все про нього знає. І Сташинський зробив вибір на користь того, як не бути заарештованим і засланим в ГУЛАГ.

І дійсно, таке враження, що перші кілька місяців він грав з КДБ гру – давав їм інформацію, але таку, на підставі якої не можна було заарештувати керівника боївки Івана Лабу та інших бійців УПА. Але на якомусь з етапів він потрапив під підозру, тож мусив доводити відданість КДБ.

- Яким чином?

- Він запропонував, що піде в ліс, вистежить Івана Лабу і здасть його каральним органам. Він вважав, що позбутися Лаби – це був єдиний спосіб виплутатися з цієї ситуації. Однак цього не сталося, бо участь Сташинського у вбивстві Лаби стала широковідомою серед українського суспільства, у тому числі, в його власному селі. Зрештою Сташинський намагався сам себе ошукати, приймаючи наратив, який йому запропонував КДБ – про те, що все на краще, необхідно припинити цю війну, на яку витрачаються людські життя. Він намагався себе в цьому переконувати, але вірогідно до кінця так і не зумів.

Сташинський хотів одружитися з німкенею Інґе Поль, яка була дуже антирадянськи налаштована, і він про це знав. Його керівники чинили страшенний супротив цьому шлюбу. Очевидно, десь глибоко всередині власного «я» Сташинському не вдалося придушити ті первісні переконання. Він хотів прожити вік з людино, яка поділяла не комуністичні переконання, а той первісний, м'яко кажучи, скептицизм до радянської влади, який був притаманний самому Сташинському.

- Чому КДБ йому дозволив одружитися з такою особою?

- По-перше, після вбивства Бандери у нього дійсно був зірковий статус. КДБ намагався заборонити цей шлюб, але зрештою був запропонований варіант, в якому КДБ мав би також виграти від цього одруження.

- Що цей шлюб міг дати КДБ?

- Було вирішено, що подружжя працюватиме на КДБ разом. Вважали, що це збільшить шанси Сташинського не бути викритим у німецькомовних країнах чи навіть за їхніми межами. У КДБ вважали, що це не найкращий варіант, але варіант, який може піти на користь закордонним операціям.

ЦРУ не повірило, що бандеру міг убити одинак з отруйною зброєю

- Сімʼя Сташинських відмовилася від Богдана після його зради. Зрештою, Іван Лаба, якого Сташинський видав, був нареченим його сестри. Як він намагався пояснити рідним, що своєю зрадою намагався врятувати їх (а заодно й себе)?

- Спочатку родина розірвала будь-які звʼязки зі Сташинським. Коли його перевели зі Львова до Києва, де він два роки навчався у спеціальній школі КДБ, він продовжував надсилати їм якісь гроші, вони від них відмовлялися. Але зрештою за наполяганням офіцерів КДБ Сташинський відновив контакти з родиною. Він мав дві сестри. Та з сестер, нареченого котрої Сташинський видав, ніколи з ним не примирилася. Але друга сестра мала з Богданом більш близькі контакти, і через неї йому вдалося відновити звʼязок із сімʼєю. Він навіть їздив до них.

- Навіщо це було потрібно КДБ?

- Думаю, для того, щоб коли він перебуватиме за кордоном, існував канал, через який на агента можна було впливати. Тобто, щоб він мав звʼязки з територією, підконтрольною Радянському Союзу. Вже коли Сташинський був за кордоном, частину його платні передавали родині, зокрема, батькові. Сімʼя фактично розкололася. Однак це тривало до того часу, поки Сташинський не втік на Захід і західні радіостанції не почали передавати про те що саме він убив Бандеру. Після цього вся родина фактично від нього відмовилася. Але на практиці це багато не значило, тому що Сташинський у цей час вже перебував у вʼязниці.

- Чи сьогодні хтось живе з роду Сташинських?

- Більшість моїх досліджень повʼязані з архівами. Все, що мені відомо про родину Сташинських, - це те, що є в українській пресі. Журналісти час від часу навідуються в село Борщовичі, звідки походили Сташинські. Річ у тім, що родина виїхала з села, а будинок Сташинських зараз належить зовсім іншим людям. Вочевидь, сестер Сташинського вже немає, але, певне, десь лишилися племінники.

- Чому зрештою подружжя Богдана та Інґе втекло на Захід і чому Сташинський здався поліції? Ви говорите про «синдром Раскольнікова», але вочевидь, факторів було більше.

- Наскільки можна зрозуміти зі свідчень Сташинського та матеріалів ЦРУ, він переконав Інґе вийти за нього заміж за умови, що вони обоє залишаться на Заході, коли їх наступного разу відішлють за кордон. Такий був первісний план. Коли вони з'ясували, що їхні розмови у квартирі прослуховуються, в них почалася паніка. Богдан та Інґе намагалися втекти раніше, але цього їм зробити не вдалося, оскільки КДБ заборонив Сташинському виїздити за межі Радянського Союзу. Привід дало лише родинне горе – смерть дитини. Сташинський її ніколи не бачив, Інґе народила у Берліні. Богдан виїхав до Берліна буцім-то для того, щоб заспокоїти Інґе і щоб вона на фоні емоційних переживань не створила проблем для КДБ. Так він виїхав за кордон і так реалізував першопочатковий план. Що цікаво, межу між східним і західним Берліном вони перейшли за кілька годин до початку будівництва Берлінського муру.

- І здався він поліції саме для того, щоб потрапити на Захід?

- Звернулися до поліції, але насправді Сташинський хотів здатися американським спецслужбам. Богдан та Інґе прийшли до поліційного відділення у Західному Берліні  і попросили, щоб їх передали американцям. Однак американці, послухавши зізнання про вбивство Ребета й Бандери, перевірили все за своїми базами даних і не повірили Сташинському. По-перше, за їхніми даними, Ребет помер природною смертю. Щодо вбивства Бандери – була версія, що хтось із його найближчого оточення отруїв його, щось підсипавши в каву. Версія про те, що вбивця-одинак міг ходити вулицями Мюнхена, підстерігати і вбивати зі зброї, про яку доти ніхто не чув, здалася їм малоймовірною. Американці передали його західнонімецькій поліції, сказавши: якщо ти дійсно вчинив убивства, то маєш за них відповісти. І це був найбільший шок для Сташинського.

- А яким був його план?

- Він хотів розповісти про свою роботу на КДБ і в нагороду отримати протекцію та охорону з боку Сполучених Штатів, а швидше навіть переїхати до США і, таким чином, бути поза сферою досягнення КДБ.

Німецький суд визнав винним у вбивстві Бандери голову КДБ, а не Сташинського

- Далі тривав суд, під час якого Сташинському вдалося завоювати симпатію і суддів, і публіки, і преси. Як йому вдалося це зробити?

- Є кілька причин. Все звинувачення базувалося лише на його свідченнях. Якби Сташинський сказав, що ці свідчення були здобуті примусом, то вся справа завалилася б. Але він давав свідчення, бо розумів, що західнонімецька в'язниця є для нього найбезпечнішим місцем. Бо якби його виправдали і залишили б у тій самій Західній Німеччині без жодного прикриття, то став би жертвою викрадення або вбивства з боку своїх колишніх колег і керівників. Західна Німеччина на той момент була просто таки просякнута мережами шпигунських і контррозвідуальних агентств.

Стосовно публіки, то Сташинському вдалося створити образ аполітичної людини і що він вчинив те, що вчинив, з метою врятувати свою родину. Він переконував, що щиро вірив у комуністичні ідеали і лише пізніше дозрів до того, щоб зрозуміти, наскільки це було пасткою.

Якщо говорити про суддів, то фактично цей процес став політичним. Сташинський не отримав великого покарання через те, що свідчив проти комуністичної системи в цілому. Головним винуватцем у цьому процесі було визнано голову КДБ Олександра Шелєпіна, а роль Сташинського інтерпретували як знаряддя вбивства.

Сташинський отримав всього 8 років. М'якому покаранню сприяли ці три компоненти: звинувачення, що трималося лише на свідченнях, образ ошуканої і розчарованої людини, і те, що свідчення були використані проти найвищого керівництва СРСР. Через співпрацю зі слідством та адміністрацією відсидів лише дві третини терміну.

- Після звільнення слід Сташинського фактично губиться. Є версії, що можливо, він досі живий. Ви особисто маєте надію на те, що можуть бути знайдені джерела, які вказали б на те, де перебуває вбивця Бандери або де він завершив свій вік?

- Я думаю, що це стане відомо рано чи пізно. Моє припущення базоване в тому числі на інтерв'ю, яке є в книзі, - з колишнім керівником секретної розвідки і контррозвідки Південної Африки. Сташинський точно у 1970-х роках був у Південній Африці. Я припускаю, що він там і залишився. Питання, чи він живий. Сташинський 1931 року народження. Коли я брав інтерв'ю у 2013 році, мені здалося, що цей колишній керівник розвідки ПАР знає про Сташинського більше, ніж готовий сказати. Можливо, з певних причин захищав інформаціюпро нього. Тому я не виключаю, що у 2013 році Сташинський ще був живий.

- З чим пов'язаний спалах інтересу до постаті Сташинського на початку 2000-х років? Тоді виник такий собі псевдосташинський, який давав інтерв'ю в ЗМІ. Як ви це трактуєте?

- Сташинський вперше з'явився в медійному просторі 2007 року після вбивства Олександра Литвиненка в Лондоні. Одна з перших заяв з цього приводу пролунала з російської сторони – про те, що спецслужби РФ не причетні до вбивства Литвиненка і що політичні вбивства були припинені після втечі Сташинського. Ця заява цікава тим, що стала першим офіційним визнанням того, що Сташинський дійсно працював на КДБ і вбивство Бандери було операцією КДБ. До того ані КДБ, ані структури, що вважаються наступниками КДБ, про це не говорили на офіційному рівні.

А вже пізніше, перед Революцією Гідності, знову виникло більше уваги до Сташинського. Ліворадикальні групи в Харкові почали робити демонстрації й вимагали назвати один з парків у місті імені Сташинського. З'явився вебсайт ніби-то Сташинського,  згодом було опубліковане інтерв'ю, про яке ви говорите. У цьому інтерв'ю Сташинський буцім-то сказав, що був переконаним комуністом і вбив Бандеру зі своїх власних щирих переконань.

- Хто і з якою метою використовував ім'я вбивці Бандери?

- Не забуваймо, це час, коли Степан Бандера ставав усе більше популярним як символ українського націоналізму. Ім'я Сташинського стало зброєю в ідеологічній боротьбі проти цього процесу – у руках тих сил як в Україні, так і поза нею, які намагалися це зупинити або навпаки розбурхати. Тому ключовою, як і в 1959 році лишилася постать Степана Бандери.  Образ Сташинського – чи реального ,чи у вигляді легенди, чи у в образі духу, який матеріалізувався в Інтернеті, - знову використали для боротьби з міфом Бандери.

- Чому після вбивства Джона Кеннеді справа Сташинського зацікавила ЦРУ? Чи вдалося встановити якийсь радянський слід у подіях у Далласі 1963-го?

- Одна з версій того, як і чому загинув президент Кеннеді, полягала в тому, що це було політичне вбивство, до якого причетний КДБ. Тим більше, враховуючи той факт, що Лі Гарві Освальд, убивця Кеннеді, бував в СРСР і мав тісні контакти з Кубою Фіделя Кастро. Тобто версія про слід Радянського Союзу мала підґрунтя. І коли ця версія формулювалася, то, звісно, намагалися зібрати максимальну кількість матеріалів про використання в СРСР політичного вбивства як інструменту впливу.  Преса за рік до цього багато писала про суд над Сташинським. Його метод убивства навіть потрапив на сторінки останнього роману Яна Флемінґа про Джеймса Бонда. Тому це був природний пошук прецедентів. Прихильники конспіративних теорій до цього часу вважають, що Сташинський і Освальд зустрічалися і що їх тренували за однаковою програмою радянських спецслужб. На разі ті припущення нічим не підтверджені. Наскільки відомо сьогодні, жодного радянського сліду у вбивстві Кеннеді не було. Але тоді, у 1960-і, цю версію відпрацьовували.

Вбивство Бандери зробило з нього мученика і героя

- Чимало істориків в Україні після прочитання Вашої книги говорять про паралелі із сучасністю – мовляв, ФСБ по суті користується інструментами КДБ, які свого часу випробував Сташинський. Говорять про вбивство Литвиненка і отруєння Ющенка, що було зроблено біологічною зброєю. Ви згодні з такими аналогіями?

- Цілком ясно, що сьогоднішні російські спецслужби є спадкоємцями КДБ як з  організаційної точки зору, так і з точки зору методів, що використовуються. У цьому плані до вбивства Литвиненка найближчою паралеллю буде отруєння радіоактивним талієм капітана радянської розвідки Миколи Хохлова. Він відмовився виконувати політичне вбивство і втік на Захід. Там його пригостили отруєною кавою, але він вижив. Це відбулося в Німеччині у 1957 році приблизно в той самий час, коли Сташинський убив Ребета. Це був перший випадок використання КДБ радіоактивних речовин. Я думаю, що паралелі зі вбивством Литвиненка цілком реальні. Щодо стовідсоткових доказів, то треба чекати на відкриття архівів, так, як це сталося зі злочином Сташинського. Сьогодні у його справі  маємо частково відкриті архіви КДБ, ЦРУ і західнонімецької поліції.

- Фігура Бандери є у Вашій книзі другорядною, але постає несподіваною для українського публічного дискурсу. У масовій культурі в Україні Степан Бандера є героєм. Натомість у книзі він постає людиною з масою індивідуальних особливостей і навіть слабин. Наскільки вбивство Бандери спричинило до міфологізації його постаті у визвольному русі й сьогодні в українському суспільстві?

- Я думаю, що вбивство було одним з ключових моментів творення міфу Бандери у тому вигляді, в якому він існує сьогодні. Першим поштовхом для міфологізації Бандери ще за життя був його виступ у 30-х роках на львівському судовому процесі, де його та інших керівників ОУН звинувачували в терористичних актах проти польської влади та проти деяких українських діячів, яких ОУН вважала зрадниками українських інтересів. Тоді Бандера, який був засуджений до смертної кари, виступив дуже емоційно і став уособленням безкомпромісної боротьби.

Але на момент убивства у 1959 році в ОУН відбулося багато розколів. Бандера був керівником одного з цих розколів у 1940 році – на мельниківців і бандерівців. Але вже в еміграції відбувалися подальші розколи, і фігура Бандери вже не була настільки героїчною. Він ніколи не повернувся до України і не намагався очолити рух спротиву тут. Тому ставки Бандери як символу опору у 1950-х падали. Але його вбивство якраз повернуло йому статус героя. Більше того, тепер він став мучеником за українську справу. І супроти бажання авторів цих спецоперацій, смерть Бандери згуртувала і його власну організацію і, до певної міри, діаспору в єдиному фронті проти Радянського Союзу. Бо тепер всі українські сили – чи вони були ліві, чи праві, проліберальні чи пронаціоналістичні – усі вважали себе загроженими з боку таких убивць як Сташинський.

Смерть Бандери у Мюнхені в жовтні 1959 року і всі нюанси того, як і ким це робилося – це значна частина нашого сьогоднішнього уявлення про Бандеру як про героя і мученика. У цій книзі я намагався зробити те, що є завданням будь-якого історика – це пройти через нашарування часу і міфологій та зрозуміти, ким був Бандера в повсякденному й організаційному житті. Якими були його стосунки з колегами чи підлеглими, чи німецькими й американськими спецслужбами, і взагалі, яка була динаміка в цей час у відносинах в українській еміграції? Власне, Ви правильно помітили, що ця книга не про Бандеру, не він є її головним фокусом. Але наскільки міг, я намагався застосовувати неміфологічний підхід до особи Бандери.

- Пане професоре, Ваша книга стала сенсацією не лише в Україні, але й серед англомовних істориків. Маю сміливість так стверджувати, зважаючи на порівняно невелику кількість книг сучасних західних істориків про українське минуле. Чим українське видання відрізняється від англомовного?

- Українське видання десь на третину довше за англомовне. Там є два елементи, яких немає або які менше представлені в англомовному. Перше – це те, що в англомовному виданні немає матеріалів, що їх розсекретила служба зовнішньої розвідки України. Йдеться про 6 томів агентурної справи Сташинського. Розсекречення відбулося вже після того, як англійський варіант книги вийшов. Тобто в англомовному варіанті є матеріали з архіву СБУ, але немає з архіву зовнішньої розвідки.

Другий момент – в українському виданні набагато детальніше описані деякі реалії емігрантського життя і подробиці української частини цієї історії. Для англомовного читача вона була б менш цікавою і становила б певне перевантаження іменами та реаліями, про які західний читач не знає і в яких може загубитися. Я вважаю, що український читач більш підготовлений і має більше цікавості до сприйняття цієї інформацїї за умови, що вона не збиває із загального темпу, який задає книга. Так що український читач знаходиться тут у привілейованому становищі.  Сподіваюся, він ним вповні скористається.

Информация о материале
Меткитаємниці,вбивства,бандери,отруйна,зброя,подвійна

В минувшем году Верховная Рада приняла изменения в Налоговый кодекс относительно легко. За законопроект №6776-д депутаты проголосовали ещё 7 декабря, внеся в документ около 200 правок. Однако вскоре выяснилось, что представители аграрного бизнеса крайне недовольны утратой права на возмещение НДС при поставке за границу сои, подсолнечника и рапса, которая сулит им потерю более 10 млрд грн. А 4 млрд грн, которые в бюджете 2018 года заложили на дотации агропроизводителям, этого не компенсируют. Поэтому связанные с агробизнесом нардепы отозвали свои подписи под документом.

Впрочем, налоговый режим экспорта масличных культур не единственное из спорных мест документа. В Союзе украинских предприятий говорят, что внесённые в Налоговый кодекс изменения делят бизнес на откровенно выигрывающих и проигравших. К команде «победителей» в СУП причисляют импортёров электромобилей и владельцев электротакси. В выигрыше и представители IT-индустрии, так как любая их продукция освобождается от НДС. В плюсе осталась и газодобыча — для новых скважин глубиной до 5 тыс. м рента снижена с 29% до 12% и с 14% до 6% — для скважин глубже 5 тыс. м.

В команде же «проигравших» — логистические компании, которые доставляют посылки из-за рубежа. ГФС получит право контролировать не только стоимость каждой посылки, но и количество присланных одному получателю отправлений в месяц. Если физлицо получает более трёх посылок в месяц, следующие будут облагаться НДС и ввозной пошлиной. Одним словом, уже сейчас понятно, что документ придётся серьёзно дорабатывать. А значит, без «сюрпризов под ёлочку», как и в предыдущие годы, не обойтись.

Аграрные войны

Если говорить о макроэкономике, фискальные ограничения экспорта необработанных семян масличных культур вполне разумны. По данным одного из крупных игроков рынка маслопереработки, суммарная мощность маслобойных заводов в Украине составляет около 21 млн т в год, тогда как их реальная загрузка не более 12 млн т. Уже к маю маслобойные предприятия останавливаются. По оценке участников рынка, лишь из-за экспорта сырых семян сои и рапса Украина ежегодно теряет около $250 млн добавленной стоимости. Кроме того, снижение экспорта сырья и развитие перерабатывающих мощностей позволят создать дополнительные новые рабочие места.

Однако именно масличные культуры формируют более 50% прибыли сельхозпроизводителей. Изменение режима налогообложения, по словам зампредседателя Всеукраинского аграрного совета Михаила Соколова, сделает нерентабельным экспорт сырых семян и приведёт к снижению цен на семена подсолнечника, сою и рапс на внутреннем рынке на 16–17%. Естественно, у производителей семян это не вызывает особого восторга. «Агропроизводители вынуждены менять структуру посевных площадей, запланированных под сою, в пользу других культур», — отмечает эксперт Украинской ассоциации аграрного бизнеса Ольга Харабара.

Поэтому отмена возмещения НДС по экспорту сырых семян вызвала недовольство нардепов, лоббирующих интересы агрохолдингов, которые специализируются на экспорте сырья. Любопытно и то, что, как рассказала Фокусу Нина Южанина, глава Комитета ВР по вопросам налоговой и таможенной политики, видя поправку на этапе комитетского рассмотрения, аграрные депутаты её не оспаривали. Осознание последствий принятого решения пришло уже после голосования. Нардепы, представляющие аграрные регионы, стали отзывать свои голоса за эту поправку. Профильному комитету ВР пришлось искать варианты выхода из ситуации.

В общих чертах компромиссный механизм уже понятен. Скорее всего, в ВР на переголосование подадут нормы об исключении подсолнечника из перечня культур по невозмещению экспортного НДС. По сое — производителям дадут возможность закончить маркетинговый год и перестанут возмещать НДС по культуре с 1 сентября 2018-го по 1 января 2022-го. По рапсу — предложат ввести такую же меру с 1 января 2020-го по 1 января 2023-го.

Значительное смещение срока изменения режима налогообложения по рапсу Южанина объясняет тем, что в Украине необходимо запустить переработку этой культуры в биотопливо и наладить экспорт готового продукта. На это нужно около двух лет.

Помимо изменения нормы по НДС, представители аграрного сообщества считают необходимым изменить и максимальный размер аграрных дотаций для одного юрлица. Изначально предлагалось ограничить выплаты 150 млн грн. Но Южанина говорит, что парламент готов рассмотреть увеличение размера выплат до 250 млн в одни руки.

Проблемные электрокары

Довольно контраверсийно и решение нардепов отменить ввозной НДС и акциз на электрокары. По мнению руководителя сектора экономики офиса эффективного управления BRDO Алексея Оржеля, снижение налоговой нагрузки на ввоз электрокаров позитивно скажется на увеличении объёмов этого рынка.

«Принималось решение, исходя из незначительных пока объёмов рынка, поэтому и потери госбюджета будут несущественными», — говорит он. Оржель акцентирует внимание на том, что решение принято лишь на год, а дальше в зависимости от изменений на рынке будет видно, продлевать снижение или нет. Соглашается с ним и советник министра инфраструктуры Александр Озарян. Он отмечает, что в соответствии с Концепцией развития рынка электротранспорта в Украине к 2020 году в стране должно продаваться более 10 тыс. электромобилей в год. «Я считаю, что отмена НДС и акциза приближает нас к этому индикатору, понижая стоимость электромобилей на 17% и делая их доступней», — говорит Озарян. Остальные стимулы развития электротранспорта — налоговые скидки в 18% на покупку электромобиля и отмена регистрационного сбора в ПФ в размере 3–5% от цены пока не реализованы. Хотя они могут дополнительно удешевить электрокары до 23% от нынешней стоимости.

Однако, по словам Южаниной, предложенные нормы развития электротранспорта оказались довольно «сырыми». «Я воздержалась от голосования, поскольку в норме по электромобилям содержится подпункт, который говорит об освобождении от НДС услуг такси на электромобилях и услуг по аренде электромобилей. Эта норма противоречит здоровой конкуренции», — поясняет депутат.

Копать надо

Снижение ренты для новых газовых скважин — одна из ключевых уступок депутатов  крупному бизнесу. Благодаря этому газодобывающие компании получат больше операционных средств, которые смогут использовать на разведку новых запасов и модернизацию существующих скважин. Теоретически такой шаг нардепов поможет приблизиться к выполнению госпрограммы по замещению импортного газа топливом отечественной добычи.

Другой вопрос, что для развития газодобычи необходимы не только фискальные преференции, но и либерализация лицензирования. А это пока лишь мечты. Стоит вспомнить хотя бы имевший место в этом году конфликт между Госагентством геологии и недропользования и государственной же Укргаздобычей. Чиновники отказывались продлить дочке Нафтогаза лицензии на разработку 20 месторождений. Вопрос урегулировали, но Госгеонедра по-прежнему выполняет функции, которые не присущи подобным институциям в развитых странах. А значит, в любой момент возможен новый виток конфликта с бизнесом.

«Нужно менять систему выдачи спецразрешений, систему оценки ресурсов. Руководство Госгеонедр готово к проведению новых аукционов, к изменению нормативной базы в части открытости геологической информации. Но это будет не быстрый процесс», — поясняет руководитель программ DiXi Group Роман Ницович.

Стимулирующая рента станет положительным сигналом для иностранных инвесторов. Однако лишь на основании рентных платежей глобальные корпорации не станут заходить в Украину. Роман Ницович вспоминает пример с компаниями Shell и Chevrone, которые ушли из Украины из-за военно-политических рисков и снижения мировых цен на нефть, что сказалось и на рынке газа.

Поэтому стимулирующим налоговым режимом в ближайшей перспективе воспользуются преимущественно украинские добывающие компании. В первую очередь Укргаздобыча, которая контролирует около 75% рынка.

Жизнь нынче дорога

Наиболее ожидаемые изменения в Налоговый кодекс коснулись рынка табачных изделий. Соглашение об ассоциации с ЕС предусматривает постепенный рост акциза до европейского уровня. Через семь лет самая дешёвая пачка сигарет будет стоить около 80 грн.

В 2018 году акциз на сигареты повысится на 30% и в среднем составит 15,46 грн за пачку. Кроме того, сигареты дороже 32 грн будут дополнительно облагаться адвалорным акцизом в 12%. Рост цен направлен на борьбу с курением. По оценке генерального директора Украинской ассоциации поставщиков торговых сетей Алексея Дорошенко, за последние 7–8 лет, с подорожанием сигарет, количество курильщиков в Украине сократилось приблизительно на 20%. «Это плановое повышение цен, производители к этому готовы. Мы одно время были крупными экспортёрами табачных изделий, в том числе нелегально. Огромное количество сигарет через Приднестровье уходило в Молдову. Теперь мы стали [нелегальными] импортёрами продукции из этой страны», — говорит эксперт.

Правила игры на рынке, по словам Дорошенко, может нарушить контрабандная продукция с оккупированных территорий. «Нередко такая продукция из Донецка через территорию Украины попадает в Европу. Это подделки под известные бренды. В торговые сети такие сигареты не поступают. Но люди находят, где покупать дешевле. А низкие цены всегда можно объяснить тем, что это просто продукция с фабрики без акциза», — добавляет Алексей Дорошенко.

Повышение цен на сигареты — вполне ожидаемое событие. А вот ограничение по количеству посылок, о котором уже говорилось, для любителей шопинга на AliExpress стало шоком. Равно, как и ограничение суммы беспошлинного ввоза товаров для людей, пересекающих границу чаще одного раза за 72 часа либо покидающих страну на период менее суток, в размере 50 евро. В пограничных регионах большая часть населения кормится за счёт мелкой контрабанды из Польши и Венгрии, и если такая норма заработает, многие люди попросту останутся без средств к существованию. Обычных туристов драконовские меры не затронут. Если человек выезжает за границу реже, чем раз в три дня, и дольше, чем на 24 часа, при возвращении на родину он сможет беспошлинно ввезти товаров на 1 тыс. евро в случае путешествия по воздуху, либо на 500 евро — при пересечении границы наземным транспортом.

Как заставить новые нормы работать на практике, пока неясно. Существующие таможенные базы не позволяют оперативно определить, находился ли украинец за пределами страны более суток. Пока нет у ГФС и базы данных, позволяющей определить, сколько посылок человек получил за месяц. Скорее всего, парламентарии проголосуют за перенос даты запуска этих правил с 1 января на 1 июля следующего года.

Информация о материале
Меткиплатить,по,новому,как,отразятся,на

На обложке «Амбала» — таинственный незнакомец на соломе (чем-то похожий на молодого Дина Рида или молодого Подервянского). За спиной стильного «чувака» — таинственный мираж высоких гор и бесконечного романтического пространства. О котором когда-то громко голосила София Ротару: «Романтикэ сингуря, сау ку драгостя...».

Впрочем, зная автора, не следует ждать романтических соплей в его исполнении — в его же первом романе. Это ожидаемо достаточно жесткий и колючий текст, прошитый стебом и сарказмом на пределе абсурда.

Безусловно, это счет автора к времени, к социуму.

Цитата. «Они родились в то время, когда развитому социализму пришел пиздец, их родители стойко несли вялое проклятие советской селекции: им не хватило мужества покинуть уютные села (где их родители когда-то ели лободу, а иногда и соседских мальчиков), чтобы стать начальниками, работниками отделов культуры и депутатами, они цеплялись за свои огороды, генетическая память о голодоморе сделала их неудачниками, и свою грусть они передали детям, которые все-таки уехали в город, чтобы стать ментами.

— Тут ніззя употрєблять спіртні напіткі, — сказал старший мент. — Покажіть докумєнти!».

Ну и относительно романтики на соломе на фоне гор. То есть об искусстве, которое всегда приходит амбалам на помощь. Еще одна цитата. «На помощь пришло искусство, которое, по определению тех же легендарных чикагских докторов, первично по отношению к бытию. Голливудская индустрия, победившая великую депрессию 30-х, родила Рэмбо, Мэтрикса, Терминатора и их бесчисленных клонов, они оставляли за собой выжженную землю, гору трупов и сладкое чувство победившей справедливости. Они сражались и побеждали в одиночку, им не было равных ни на поле боя, ни перед зеркалом, хотя на самом деле они были просто надутыми мыльными пузырями; Шварценеггер даже не смог разбить кулаком окно автомобиля, за него это сделала механическая рука».

— Лесь Сергеевич, долго вы работали над «Таинственным амбалом»?

— Года два.

— То есть издателю пришлось подождать обещания издать текст как можно быстрее.

— А я сам и издавал. За собственные средства.

— То есть? Ни одно издательство не прельстилось заработать на потенциально кассовой книге?

— Я подумал, что лучше сам это сделаю. Поскольку некоторые издатели мне предлагали такие уж «соблазнительные» условия, что я подумал о них: «Вы — кровосиси». Как говорил когда-то экс-премьер Азиров по другому поводу.

— Кстати, «Амбал» в названии романа — не такой уж и однозначный образ. Может, знаете, что «амбал» — это также князь сылвенских остяков в XVI в., это также музыкальная комедия, это также прозвище одного из персонажей в выдуманной вселенной. То есть ого-го сколько подтекстов.

— Я всегда знал, что амбал — это накачанный человек, верзила. И вот, кстати, только из ваших слов я как раз и открыл для себя, что есть и другие значения.

— Ваш роман на пересечении украинского и русского языков. Хотя русский язык, безусловно, доминирует.

— Да, русского языка — больше. И я предвидел, что будут такие вопросы. Поэтому в предисловии написал, что автор — не писатель, и он оперирует словами как красками. И для меня действительно очень интересно, когда один язык возникает на каком-то определенном фоне, это как красная краска на зеленом. Вот такие вещи меня очень интересуют.

— Послушайте, некоторые критики в «Таинственном амбале» уже увидели определенные аллюзии даже на Дэна Брауна, когда речь идет именно о «тайном».

— Упаси Боже! Дэн Браун? Да я прочитал у него только одну страницу — и выбросил ту книгу на мусорник. Сравнение с Дэном Брауном — обидное для меня!

— Тогда с кем бы вы хотели, чтобы вас сравнивали — именно после выхода этого первого романа?

— Да не надо меня ни с кем сравнивать! Я сам по себе. Безусловно, для меня этот роман — определенный вызов. Как-то мне позвонили и сказали, что ждут крупной формы. А у меня ничего нового нет. А мне говорят: «Пиши!». И я сказал себе: «Ок!». А потом забыл об этом. Через некоторое время мне снова звонят и переспрашивают: «Так ты пишешь?». И я сдуру ляпнул, дескать, роман пишу.

Люди обрадовались — это же классно, большой роман! А мне подумалось: «Может, в этом есть определенный знак?». Я же до «Таинственного амбала» никогда раньше не писал никаких романов. Вот и воспринял это больше как спортивный вызов. Сам себя еще раз переспросил: ты можешь это сделать и не облажаться? Ведь если облажаюсь, так мне же и будет стыдно.

— В 2018 г. на украинское кино дают целый миллиард. Может, есть мысли относительно экранизации именно этого текста — за серьезный гонорар?

— Думаю, ничего не получится. Такой текст трудно экранизировать.

— Если хороший режиссер, то он экранизирует даже телефонную книжку.

— Ну, если хороший! Я считаю, что надо браться что-то значительное писать или снимать именно тогда, когда тебе есть что сказать. Когда до тебя этого еще не говорили. И когда ты сам знаешь, как это сказать оригинально — так, как до тебя еще никто не говорил.

В этом плане мне в первом романе было и что сказать, и как сказать. Но сейчас я не вижу для себя новых тем и новых вызовов. Во-первых, многое я уже сказал, и оно довольно легко читается. Человек может легко скользнуть по поверхности текста, а может в него и погрузиться.

— А как вы относитесь к рецензиям на свои тексты, которые для критиков и читателей — контроверсионные, провокативные?

— Рецензент должен быть умнее автора.

— То есть автор должен быть глупее критика?

— По-всякому бывает.

— Ну, а вот, представим, возникает привлекательный финансовый заказ: написать сатирическую-саркастическую, насыщенную пейоративной лексикой мениппею о нашем нынешнем Михо-майдане. И что бы по этому поводу сказал и написал уважаемый автор?

— А я бы вообще ничего не говорил об этом и не писал об этом. Поскольку об этом и так все говорят. Я считаю, когда в стране идет война, то с «ним» надо разобраться где-то в коридоре. Чтобы не делал посреди города такую х...ню. Вот и все!

Нам всем надо с ними просто разобраться — и навалять хорошей п...! Потому что власть на это не способна!

— Значит, несмотря на разные кризисные моменты, все-таки вы являетесь приверженцем власти, сторонником ее позиций, постулатов, ботов?

— Я как настоящий украинец власть не люблю. Но считаю, что на данном этапе, когда в Украине идет война, власть надо поддержать в чем-то хорошем, но надо ее критиковать за все плохое. А уже потом, когда война закончится, — тогда с этой властью и надо разобраться всерьез, по-настоящему. Но именно во время войны гетмана не меняют.

— Как-то летом в одном из интервью вы говорили, что украинцы, в отличие от россиян, никогда не доверяют власти, с подозрением относятся даже к институту государства, которое все время хочет нас «узути». А вот в России наоборот — им постоянно нужен «царь-батюшка». Так не изменились ли ваши взгляды именно сейчас, когда структурированный хаос в Украине почти побеждает?

— Очевидно, что именно украинцы склонны к самоорганизации. И им такая централизованная власть, как у кацапов, не нужна. Для украинцев была бы идеальной швейцарская модель. Но, безусловно, все это —преждевременные разговоры, поскольку во время войны о таком говорить неуместно.

— Но ведь всегда уместно говорить об ощущениях художника, писателя, который остро чувствует вызовы времени и кое-что предвидит как пророк. У вас есть свои предвидения относительно трагического документального сериала в нашей стране: имею в виду именно войну на Востоке и войны на других фронтах?

— Когда что-то рождается, тогда же что-то должно и умереть. Для меня очевидно, что мы, украинцы, рождаемся. И мне также очевидно, что Россия умирает.

Такие вещи находятся в тесной взаимосвязи. И чем скорее России наступит п...ц, тем быстрее все у нас будет расцветать. Это взаимосвязано абсолютно. Так устроен мир.

Вообще, мир так устроен, что когда одно исчезает, то другое появляется.

И здесь не надо быть Кассандрой, и так все видят эти процессы.

И сколько бы сейчас не было ошибок у власти, у государства, я убежден, что общество со временем найдет в себе силы все это исправить и что-то изменить к лучшему.

— Но ведь такой сериал долгожданных изменений может продолжаться десятилетиями, т.е. вам еще хватит материала не на одного «Амбала», но в других хронотопах?

— Сколько это все будет тянуться? Я не знаю. Хотя сейчас такое время, что все очень ускоряется. И может все мгновенно измениться или обрушиться в любой момент.

Еще в конце 80-х мы все жили в «совке». И я сам считал, что этот «совок» навсегда. И что мы в нем как родились, так и умрем. А в 90-х неожиданно, едва ли не за один день, все как-то так произошло... Исчез Союз. Хотя «совок», к сожалению, не исчез.

Стало быть, ничего нельзя предусмотреть заранее.

— Кстати, а вас интересует, как человека современного, такое модное явление, как криптовалюта? Не думаете, что завтра все мы проснемся и окажемся исключительно в режиме онлайн — с виртуальными деньгами и другими лакомствами?

— А я еще вообще не разобрался, что это такое. Знаю, что есть эта криптовалюта Bitcoin. Выходит, я не настолько умный, чтобы глубоко понимать, что это.

— А насколько вообще вы сегодня активны в сетевой жизни, в интернет-деятельности? В состоянии ли легко отличить фейк от информации достоверной? Потому что мне кажется, что сегодня уже никто и ничего не может различить в этом мире — где правда, а где ложь.

— А я вообще не сижу в Интернете. У меня даже компьютера нет.

— То есть ваши рукописи, как у булгаковского Мастера, никогда не сгорят, поскольку они написаны от руки?

— Да, от руки! А потом мои близкие это все расшифровывают, печатают. Зато у меня есть телевизор, в котором есть разные приставки. И я все вижу и знаю. Впрочем, очень далек от Фейсбука, от всего такого. Я не говорю, что это все плохо. Просто мне это не очень интересно.

— Ну, простите, но ведь никто не поверит, что популярный автор далек от обсуждения, например, такого громкого сериала, как «Игра престолов». Вообще, сериалы вас интересуют хотя бы как потенциального сценариста?

— «Игра престолов» — красивый сериал! И хотел бы покритиковать — да не за что. Там есть одна очень интересная особенность, которая меня восхищает. Как творческий человек, как литератор, я могу предвидеть определенный ход событий в произведении. Почти на 100%. А в «Игре престолов» не могу ничего предвидеть! Я могу сделать ставки на определенного героя, а уже в следующей серии его сценарист прикончит. Для тех козлов, которые пишут этот сценарий, вообще нет ничего святого!

— А какое украинское кино последнего времени вас больше всего зацепило?

— Это достаточно риторический вопрос. Поскольку что-то я вообще не помню в последнее время своих походов в кино.

— И все же у вас немало встреч, творческих вечеров, презентаций. Постоянно в дороге, в разных городах Украины.

— И в прошлом году, и в этом — довольно часто путешествую. Люди звонят, хотят, чтобы я приехал, выступил. Такие поездки как раз и показывают, что Украина — разнообразная. И даже город со страшным названием Кривой Рог, куда только черт лысый занесет такого, как я, именно и оказывается нормальным городом с нормальными интеллигентными людьми, с замечательным батальоном «Кривбасс».

Впрочем, полярные у меня впечатления от интеллигентного Кривого Рога и, например, от Львова, который все время погружается в какое-то свое болото жлобизма, хотя бы по сравнению с тем Львовом, каким он был еще 10 лет назад.

— В чем проявляются такие изменения к худшему?

— Жлобов стало больше — вот и все.

— А как отличить рагуля от жлоба?

— Это почти одно и то же. Хотя рагуль — более изысканное определение.

— А в Киеве жлобов стало больше или меньше, ведь сам Киев стал «Вавилоном», как говорят «панаехали».

— Я хочу сказать следующее. Если бы в Киеве были только жлобы, то здесь никогда бы не было Майдана.

— А что думаете — с позиций интеллектуальности и духовности — о нынешнем составе нашего парламента, который часто и справедливо критикуют?

— Как говорил когда-то товарищ Геббельс: когда я слышу слово «духовность», то хватаюсь за пистолет! Там, в парламенте, возможно, и не надо какой-то особой духовности и интеллектуальности. Там нужен простой ум, профессионализм. Но сейчас там просто собралось очень много людей, о которых моя бабушка сказала бы — бараны проклятые. Ну, а так, в целом, все хорошо.

— В то же время, и мне это доподлинно известно, среди ваших почитателей немало именно политиков.

— Послушайте, наше общество уж слишком заполитизировано. Именно наши политики на первых полосах — как звезды Голливуда. И, кстати, это одна из причин (у меня есть своя теория), почему в Украине нет хорошего театра. И не будет!

— Интересно, почему же его нет и почему «не будет»?

— Потому что для хорошего театра нужен интерес социума к драматургическому действию. А здесь у нас такого действия нет, поскольку интерес общества заканчивается на телевизоре, на политической жизни. Для них это и есть главный театр Украины. После того как человек насквозь пропитан этой политикой, которая из него капает, как вода из губки, он уже не будет воспринимать объективно и органически сценическое действие. Следовательно, если у нас и есть театр, то это театр — политический. И многим нашим соотечественникам другого и не надо.

— Но ведь все зрительные залы в Киеве переполнены. На некоторые спектакли даже нельзя приобрести билеты.

— Это они, очевидно, ходят погреться в театр, поскольку дома батареи холодные. Или дамы выгуливают свои шубы или платья. Это тоже нормально. Хотя это не имеет никакого отношения к сути театра.

— Кроме криптовалют и Саакашвили, еще одна тема, которая активно обсуждается в нашем социуме, — тема украинских певиц, выступающих на территории РФ. К ним вражеское отношение, много шума. Следует ли в целом уделять столько внимания — даже в информационных войнах — именно попсе?

— Я же не могу критиковать мой народ за то, что он так делает, за то, что он против кого-то воюет. Считаю, что наш народ имеет на это право. И если народ считает, что Ани Лорак — бездуховная с...а, зарабатывающая деньги у кацапов, ну, значит, может, так оно и есть. Я сам не такой, чтобы кого-то критиковать.

— А все-таки, что и кого украинскому писателю сегодня больше всего хочется покритиковать?

— Мне лично всегда хочется покритиковать только одно в нашей стране — безграничный идиотизм. А так — больше ничего. Потому что я достаточно спокойно отношусь к жизни.

— А в чем этот безграничный идиотизм больше всего проявляется в Украине?

— В том, что некоторые люди просто не думают, что они делают. Они безответственные. Когда это просто Вася — это одно. А когда в парламенте принимают дебильные законы — это другое. И именно дебильные законы открывают путь коррупции. Рагули открывают путь такой коррупции, поскольку они не мыслят интересами государства.

— А как задушить в себе коррупцию? Ведь сделать это не по силам почти никому — ни нашим, ни американцам.

— У меня когда-то была одна мысль... А что если коррупцию в Украине легализовать? Чтобы с каждой взятки и человек, дающий взятку, и человек, принимающий взятку, — оба платили налог. То есть налог за взятку. Таким образом, мы легализируем и коррупцию, и налоги.

На мой взгляд, это будет очень выгодная история. Если какое-то падло не заплатит налог за взятку, вот тогда ему и тюрьма, 100%. И у нас же будут два свидетеля — тот, кто дает, и тот, кто берет. И они будут писать кляузы друг на друга. Попробуй доказать, что я не прав.

— Так, может, мы как-то реабилитируем и тему кумовства, которая для многих в Украине является злом в деле создания государства. Может, это тоже очень большое счастье?

— Это же все идет еще с древних времен. Когда-то это называлось «непотизм», т.е. раздача разных должностей родственникам или близким, независимо от их способностей. Это форма фаворитизма. И все это идет от практики, когда римские папы раздавали «своим» какие-то прибыльные должности. Поэтому вряд ли это удастся уничтожить нам. Лажа заключается именно в том, что нашим нынешним, как и древним в Риме, во что бы то ни стало надо устроить свою семью. Хотя среди членов такой семьи могут быть и идиоты. Собственно, по такой схеме работает коррупция и в африканских странах.

— В свое время вы достаточно остро говорили на тему «ленинопада», т.е. свержения памятников большевистской эпохи. Одни монументы уже снесли. И что делать дальше? Энергия же бьет ключом.

— На месте разрушенных монументов надо строить другие. Не должно быть пустых мест. С другой стороны, это только внешняя проблема, ведь снести монументы легко, а вот задушить в себе «совок» — это только наша большая благородная цель.

— Сейчас ощущение новогодних праздников. И, очевидно, самый абсурдный вопрос, какой можно задать именно вам, — о самой романтической встрече Нового года с Подервянским.

— Я ненавижу Новый год! Поскольку он связан для меня с постоянными дебильными телепередачами, с салатами оливье, с елкой, которую недавно прославил Янукович. Вот у нас дома есть пальма, и я вешаю на нее игрушки. И пальма мне нравится больше, чем елка.

— После романа «Таинственный амбал», возможно, у вас есть планы вернуться к живописи? Предполагаются ли ваши художественные выставки в 2018-м?

— Пока что несвоевременно об этом говорить. Хотя своевременно признаться, что после занятий литературой тянет именно к кисти. И Марсель Дюшан когда-то говорил, что все, что делает художник, и называется искусством. Какая разница — краски или слова? Хотя разница все же есть, ведь после слов тянет к краскам, а после красок — к словам.

— К чему вас тянет сейчас?

— К краскам. Поскольку только что выдохнул роман.

— Еще перед выходом романа вы говорили, что «Таинственный амбал» — о поиске смысла жизни. Нашли его?

— Ищу.

Информация о материале
Меткилесь,подервянский,«коррупцию,украине,надо,легализовать»
  1. НАБУ: два роки під ударами
  2. Психология рантье. Через 20 лет Украина будет принадлежать постаревшим мажорам
  3. Украина-2018: дорога между вызовами и рисками. Но дорога...
  4. Топ-корупціонери: вироки за 2015-2017 роки