Вбивство лідера ОУН (б) Степана Бандери у Мюнхені 1959-го тривалий час вважалося широким загалом красномовним символом «руки Москви» та підступності КДБ. Тим часом історики малюють значно масштабнішу картину. Нова книга директора Українського наукового інституту у Гарварді Сергія Плохія «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду» показує грандіозний зріз суспільства часів холодної війни. Сьогодні, до річниці народження Бандери, ми публікуємо розмову про останній твір Плохія.
Критики називають цю книгу взірцем роботи історика. Між іншим, вона написана легкою мовою та у науково-детективному стилі, тому захоплює з першої сторінки. Ми поставили професору Плохію питання про деталі вбивства та його розслідування.
Біографія вбивці Бандери, як і саме вбивство, варта висококласного кіносценарію. Богдан Сташинський виріс в українській патріотичній сім'ї. КДБ змусив його стати агентом радянських спецслужб і зрадити власну родину, видавши нареченого сестри, командира УПА. Після вишколу в КДБ саме Сташинський убив спершу одного з лідерів ОУН Лева Ребета у 1957 році, а через два роки – керівника найбільшого крила ОУН Степана Бандеру. Зробив це з невідомої доти зброї, що стріляла цианістим калієм. Пізніше одружився з антирадянськи налаштованою німкенею. 1961 року здався американським спецслужбам і постав перед судом у Західній Німеччині. Там дав відверті свідчення, завдяки чому ми знаємо найменші подробиці цих злочинів.
Доля Сташинського переплітається з масою трагічних сюжетів українського суспільства тих часів. Ми дізнаємося про методи вербування агентів, наскрізь пронизану шпигунами мережу ОУН та УПА, корупцію в оточенні Бандери. Також автор дає розуміння того, що коїлося в головах радянських партійних функціонерів і кадебістів, та чому вбивства Бандери й Ребета не виправдали їхніх очікувань. Насамкінець читач зустрічає несподіваний місток від загибелі лідерів ОУН до вбивства Кеннеді й сьогоднішніх операцій ФСБ.
Вбивство Бандери не виправдало сподівань КДБ, бо зміцнило український рух
- Ви назвали атентат Сташинського ідеальним убивством. Як власне операція розроблялася?
- Про ідеальне вбивство йдеться через те, що фактично слідчі не могли знайти спосіб, яким убили Бандеру. Були підозри, що це було самогубство. Стосовно Ребета, то поліція взагалі вважала, що це був інфаркт. Навіть коли Сташинський втік на Захід і почав свідчити, офіцери ЦРУ йому не вірили, тому що вважалося нереальним здійснити таке вбивство невідомою світу зброєю.
Цікава річ про політичні вбивства полягає в тому, що їхній успіх чи неуспіх визначається не тільки технічністю виконання завдання, а й тим, який наслідок мало це політичне вбивство на контекст – суспільний, міжнародний, політичний. І в цьому розумінні хоча технічно вбивства Ребета і Бандери були виконані досконало, їхні наслідки в обох випадках були зовсім не ті, на які сподівалося КДБ.
- Які плани мали радянські спецслужби щодо вбивств Ребета й Бандери?
- У випадку з Ребетом КДБ мало сподівання, що стане відомо, що це було саме вбивство і що звинуватять конкурентів Ребета з табору Бандери, і це спричинить боротьбу між двома угрупованнями ОУН. А у випадку з убивством Бандери сподівання були, що виникне боротьба за владу у бандерівському крилі. Але й того, й іншого не сталося. Тому це технічно ідеальне вбивство, що привело до зовсім інших наслідків. Особливо, коли Сташинський втік і почав свідчити.
- У книзі говориться, що коли КДБ тільки схиляло Сташинського до співпраці, все було обставлено так, щоб він не почувався зрадником і винним перед власною сім'єю та власними переконаннями. Яку саме психологічну роботу проводило КДБ?
- Йдеться про те, що агента намагалися переконати в справедливості тієї справи, якій він мав себе посвятити. Це ми знаємо зі свідчень самого Сташинського, частково це підтверджується також матеріалами КДБ, які були розсекречені. Його переконували, що боротьба УПА і всього підпілля була приречена, а їхні жертви були невиправданими. Казали: добрі справи для самих українців в Західній Україні – це пошук компромісу з владою. Таку психологічну роботу КДБ проводило зі Сташинським, коли йшлося про його вербування для діяльності проти УПА в Україні. А коли йшлося про виконання вбивств на Заході, то Сташинському казали, що для України було б найкраще, якби всі політичні біженці повернулися додому. А ось такі авантюристи, як Бандера, перешкоджають це зробити, тому таких людей треба фізично прибрати. Тобто, суть психологічної обробки в КДБ зводилася до того, що все це робиться для вищого добра, в тому числі, добра України.
Такі психологічні, ідеологічні маніпуляції використовувалися для того, щоб зробити агента не лише дисциплінованим, але й щоб він був переконаний у справедливості того, що він робив.
- Сташинський постає жертвою режиму – його змусили стати зрадником, потім він зрадив своїх «господарів» у КДБ. Адже спершу він вагався, не відразу давав КДБ правильну інформацію про українське підпілля. Та й не з першого разу зважився виконати наказ про вбивство Бандери. Чи можливо з наявних джерел зрозуміти, наскільки свідомо він зрадив власні переконання?
- Під час свідчень у Західній Німеччині Сташинський говорив про те, що він не знав багато про національний рух. Казав, що був аполітичною людиною і не мав жодного відношення до цього руху. Це виявилося неправдою, про це ми вже знаємо з розсекречених матеріалів КДБ. У своїх автобіографіях він писав, що був переконаним націоналістом, що був віданним цій справі. На якомусь етапі він хотів, щоб його доля склалася героїчно – так само, як життя керівника боївки УПА, якого він вкінці зрадив. Коли його заарештували, то дали зрозуміти, що КДБ все про нього знає. І Сташинський зробив вибір на користь того, як не бути заарештованим і засланим в ГУЛАГ.
І дійсно, таке враження, що перші кілька місяців він грав з КДБ гру – давав їм інформацію, але таку, на підставі якої не можна було заарештувати керівника боївки Івана Лабу та інших бійців УПА. Але на якомусь з етапів він потрапив під підозру, тож мусив доводити відданість КДБ.
- Яким чином?
- Він запропонував, що піде в ліс, вистежить Івана Лабу і здасть його каральним органам. Він вважав, що позбутися Лаби – це був єдиний спосіб виплутатися з цієї ситуації. Однак цього не сталося, бо участь Сташинського у вбивстві Лаби стала широковідомою серед українського суспільства, у тому числі, в його власному селі. Зрештою Сташинський намагався сам себе ошукати, приймаючи наратив, який йому запропонував КДБ – про те, що все на краще, необхідно припинити цю війну, на яку витрачаються людські життя. Він намагався себе в цьому переконувати, але вірогідно до кінця так і не зумів.
Сташинський хотів одружитися з німкенею Інґе Поль, яка була дуже антирадянськи налаштована, і він про це знав. Його керівники чинили страшенний супротив цьому шлюбу. Очевидно, десь глибоко всередині власного «я» Сташинському не вдалося придушити ті первісні переконання. Він хотів прожити вік з людино, яка поділяла не комуністичні переконання, а той первісний, м'яко кажучи, скептицизм до радянської влади, який був притаманний самому Сташинському.
- Чому КДБ йому дозволив одружитися з такою особою?
- По-перше, після вбивства Бандери у нього дійсно був зірковий статус. КДБ намагався заборонити цей шлюб, але зрештою був запропонований варіант, в якому КДБ мав би також виграти від цього одруження.
- Що цей шлюб міг дати КДБ?
- Було вирішено, що подружжя працюватиме на КДБ разом. Вважали, що це збільшить шанси Сташинського не бути викритим у німецькомовних країнах чи навіть за їхніми межами. У КДБ вважали, що це не найкращий варіант, але варіант, який може піти на користь закордонним операціям.
ЦРУ не повірило, що бандеру міг убити одинак з отруйною зброєю
- Сімʼя Сташинських відмовилася від Богдана після його зради. Зрештою, Іван Лаба, якого Сташинський видав, був нареченим його сестри. Як він намагався пояснити рідним, що своєю зрадою намагався врятувати їх (а заодно й себе)?
- Спочатку родина розірвала будь-які звʼязки зі Сташинським. Коли його перевели зі Львова до Києва, де він два роки навчався у спеціальній школі КДБ, він продовжував надсилати їм якісь гроші, вони від них відмовлялися. Але зрештою за наполяганням офіцерів КДБ Сташинський відновив контакти з родиною. Він мав дві сестри. Та з сестер, нареченого котрої Сташинський видав, ніколи з ним не примирилася. Але друга сестра мала з Богданом більш близькі контакти, і через неї йому вдалося відновити звʼязок із сімʼєю. Він навіть їздив до них.
- Навіщо це було потрібно КДБ?
- Думаю, для того, щоб коли він перебуватиме за кордоном, існував канал, через який на агента можна було впливати. Тобто, щоб він мав звʼязки з територією, підконтрольною Радянському Союзу. Вже коли Сташинський був за кордоном, частину його платні передавали родині, зокрема, батькові. Сімʼя фактично розкололася. Однак це тривало до того часу, поки Сташинський не втік на Захід і західні радіостанції не почали передавати про те що саме він убив Бандеру. Після цього вся родина фактично від нього відмовилася. Але на практиці це багато не значило, тому що Сташинський у цей час вже перебував у вʼязниці.
- Чи сьогодні хтось живе з роду Сташинських?
- Більшість моїх досліджень повʼязані з архівами. Все, що мені відомо про родину Сташинських, - це те, що є в українській пресі. Журналісти час від часу навідуються в село Борщовичі, звідки походили Сташинські. Річ у тім, що родина виїхала з села, а будинок Сташинських зараз належить зовсім іншим людям. Вочевидь, сестер Сташинського вже немає, але, певне, десь лишилися племінники.
- Чому зрештою подружжя Богдана та Інґе втекло на Захід і чому Сташинський здався поліції? Ви говорите про «синдром Раскольнікова», але вочевидь, факторів було більше.
- Наскільки можна зрозуміти зі свідчень Сташинського та матеріалів ЦРУ, він переконав Інґе вийти за нього заміж за умови, що вони обоє залишаться на Заході, коли їх наступного разу відішлють за кордон. Такий був первісний план. Коли вони з'ясували, що їхні розмови у квартирі прослуховуються, в них почалася паніка. Богдан та Інґе намагалися втекти раніше, але цього їм зробити не вдалося, оскільки КДБ заборонив Сташинському виїздити за межі Радянського Союзу. Привід дало лише родинне горе – смерть дитини. Сташинський її ніколи не бачив, Інґе народила у Берліні. Богдан виїхав до Берліна буцім-то для того, щоб заспокоїти Інґе і щоб вона на фоні емоційних переживань не створила проблем для КДБ. Так він виїхав за кордон і так реалізував першопочатковий план. Що цікаво, межу між східним і західним Берліном вони перейшли за кілька годин до початку будівництва Берлінського муру.
- І здався він поліції саме для того, щоб потрапити на Захід?
- Звернулися до поліції, але насправді Сташинський хотів здатися американським спецслужбам. Богдан та Інґе прийшли до поліційного відділення у Західному Берліні і попросили, щоб їх передали американцям. Однак американці, послухавши зізнання про вбивство Ребета й Бандери, перевірили все за своїми базами даних і не повірили Сташинському. По-перше, за їхніми даними, Ребет помер природною смертю. Щодо вбивства Бандери – була версія, що хтось із його найближчого оточення отруїв його, щось підсипавши в каву. Версія про те, що вбивця-одинак міг ходити вулицями Мюнхена, підстерігати і вбивати зі зброї, про яку доти ніхто не чув, здалася їм малоймовірною. Американці передали його західнонімецькій поліції, сказавши: якщо ти дійсно вчинив убивства, то маєш за них відповісти. І це був найбільший шок для Сташинського.
- А яким був його план?
- Він хотів розповісти про свою роботу на КДБ і в нагороду отримати протекцію та охорону з боку Сполучених Штатів, а швидше навіть переїхати до США і, таким чином, бути поза сферою досягнення КДБ.
Німецький суд визнав винним у вбивстві Бандери голову КДБ, а не Сташинського
- Далі тривав суд, під час якого Сташинському вдалося завоювати симпатію і суддів, і публіки, і преси. Як йому вдалося це зробити?
- Є кілька причин. Все звинувачення базувалося лише на його свідченнях. Якби Сташинський сказав, що ці свідчення були здобуті примусом, то вся справа завалилася б. Але він давав свідчення, бо розумів, що західнонімецька в'язниця є для нього найбезпечнішим місцем. Бо якби його виправдали і залишили б у тій самій Західній Німеччині без жодного прикриття, то став би жертвою викрадення або вбивства з боку своїх колишніх колег і керівників. Західна Німеччина на той момент була просто таки просякнута мережами шпигунських і контррозвідуальних агентств.
Стосовно публіки, то Сташинському вдалося створити образ аполітичної людини і що він вчинив те, що вчинив, з метою врятувати свою родину. Він переконував, що щиро вірив у комуністичні ідеали і лише пізніше дозрів до того, щоб зрозуміти, наскільки це було пасткою.
Якщо говорити про суддів, то фактично цей процес став політичним. Сташинський не отримав великого покарання через те, що свідчив проти комуністичної системи в цілому. Головним винуватцем у цьому процесі було визнано голову КДБ Олександра Шелєпіна, а роль Сташинського інтерпретували як знаряддя вбивства.
Сташинський отримав всього 8 років. М'якому покаранню сприяли ці три компоненти: звинувачення, що трималося лише на свідченнях, образ ошуканої і розчарованої людини, і те, що свідчення були використані проти найвищого керівництва СРСР. Через співпрацю зі слідством та адміністрацією відсидів лише дві третини терміну.
- Після звільнення слід Сташинського фактично губиться. Є версії, що можливо, він досі живий. Ви особисто маєте надію на те, що можуть бути знайдені джерела, які вказали б на те, де перебуває вбивця Бандери або де він завершив свій вік?
- Я думаю, що це стане відомо рано чи пізно. Моє припущення базоване в тому числі на інтерв'ю, яке є в книзі, - з колишнім керівником секретної розвідки і контррозвідки Південної Африки. Сташинський точно у 1970-х роках був у Південній Африці. Я припускаю, що він там і залишився. Питання, чи він живий. Сташинський 1931 року народження. Коли я брав інтерв'ю у 2013 році, мені здалося, що цей колишній керівник розвідки ПАР знає про Сташинського більше, ніж готовий сказати. Можливо, з певних причин захищав інформаціюпро нього. Тому я не виключаю, що у 2013 році Сташинський ще був живий.
- З чим пов'язаний спалах інтересу до постаті Сташинського на початку 2000-х років? Тоді виник такий собі псевдосташинський, який давав інтерв'ю в ЗМІ. Як ви це трактуєте?
- Сташинський вперше з'явився в медійному просторі 2007 року після вбивства Олександра Литвиненка в Лондоні. Одна з перших заяв з цього приводу пролунала з російської сторони – про те, що спецслужби РФ не причетні до вбивства Литвиненка і що політичні вбивства були припинені після втечі Сташинського. Ця заява цікава тим, що стала першим офіційним визнанням того, що Сташинський дійсно працював на КДБ і вбивство Бандери було операцією КДБ. До того ані КДБ, ані структури, що вважаються наступниками КДБ, про це не говорили на офіційному рівні.
А вже пізніше, перед Революцією Гідності, знову виникло більше уваги до Сташинського. Ліворадикальні групи в Харкові почали робити демонстрації й вимагали назвати один з парків у місті імені Сташинського. З'явився вебсайт ніби-то Сташинського, згодом було опубліковане інтерв'ю, про яке ви говорите. У цьому інтерв'ю Сташинський буцім-то сказав, що був переконаним комуністом і вбив Бандеру зі своїх власних щирих переконань.
- Хто і з якою метою використовував ім'я вбивці Бандери?
- Не забуваймо, це час, коли Степан Бандера ставав усе більше популярним як символ українського націоналізму. Ім'я Сташинського стало зброєю в ідеологічній боротьбі проти цього процесу – у руках тих сил як в Україні, так і поза нею, які намагалися це зупинити або навпаки розбурхати. Тому ключовою, як і в 1959 році лишилася постать Степана Бандери. Образ Сташинського – чи реального ,чи у вигляді легенди, чи у в образі духу, який матеріалізувався в Інтернеті, - знову використали для боротьби з міфом Бандери.
- Чому після вбивства Джона Кеннеді справа Сташинського зацікавила ЦРУ? Чи вдалося встановити якийсь радянський слід у подіях у Далласі 1963-го?
- Одна з версій того, як і чому загинув президент Кеннеді, полягала в тому, що це було політичне вбивство, до якого причетний КДБ. Тим більше, враховуючи той факт, що Лі Гарві Освальд, убивця Кеннеді, бував в СРСР і мав тісні контакти з Кубою Фіделя Кастро. Тобто версія про слід Радянського Союзу мала підґрунтя. І коли ця версія формулювалася, то, звісно, намагалися зібрати максимальну кількість матеріалів про використання в СРСР політичного вбивства як інструменту впливу. Преса за рік до цього багато писала про суд над Сташинським. Його метод убивства навіть потрапив на сторінки останнього роману Яна Флемінґа про Джеймса Бонда. Тому це був природний пошук прецедентів. Прихильники конспіративних теорій до цього часу вважають, що Сташинський і Освальд зустрічалися і що їх тренували за однаковою програмою радянських спецслужб. На разі ті припущення нічим не підтверджені. Наскільки відомо сьогодні, жодного радянського сліду у вбивстві Кеннеді не було. Але тоді, у 1960-і, цю версію відпрацьовували.
Вбивство Бандери зробило з нього мученика і героя
- Чимало істориків в Україні після прочитання Вашої книги говорять про паралелі із сучасністю – мовляв, ФСБ по суті користується інструментами КДБ, які свого часу випробував Сташинський. Говорять про вбивство Литвиненка і отруєння Ющенка, що було зроблено біологічною зброєю. Ви згодні з такими аналогіями?
- Цілком ясно, що сьогоднішні російські спецслужби є спадкоємцями КДБ як з організаційної точки зору, так і з точки зору методів, що використовуються. У цьому плані до вбивства Литвиненка найближчою паралеллю буде отруєння радіоактивним талієм капітана радянської розвідки Миколи Хохлова. Він відмовився виконувати політичне вбивство і втік на Захід. Там його пригостили отруєною кавою, але він вижив. Це відбулося в Німеччині у 1957 році приблизно в той самий час, коли Сташинський убив Ребета. Це був перший випадок використання КДБ радіоактивних речовин. Я думаю, що паралелі зі вбивством Литвиненка цілком реальні. Щодо стовідсоткових доказів, то треба чекати на відкриття архівів, так, як це сталося зі злочином Сташинського. Сьогодні у його справі маємо частково відкриті архіви КДБ, ЦРУ і західнонімецької поліції.
- Фігура Бандери є у Вашій книзі другорядною, але постає несподіваною для українського публічного дискурсу. У масовій культурі в Україні Степан Бандера є героєм. Натомість у книзі він постає людиною з масою індивідуальних особливостей і навіть слабин. Наскільки вбивство Бандери спричинило до міфологізації його постаті у визвольному русі й сьогодні в українському суспільстві?
- Я думаю, що вбивство було одним з ключових моментів творення міфу Бандери у тому вигляді, в якому він існує сьогодні. Першим поштовхом для міфологізації Бандери ще за життя був його виступ у 30-х роках на львівському судовому процесі, де його та інших керівників ОУН звинувачували в терористичних актах проти польської влади та проти деяких українських діячів, яких ОУН вважала зрадниками українських інтересів. Тоді Бандера, який був засуджений до смертної кари, виступив дуже емоційно і став уособленням безкомпромісної боротьби.
Але на момент убивства у 1959 році в ОУН відбулося багато розколів. Бандера був керівником одного з цих розколів у 1940 році – на мельниківців і бандерівців. Але вже в еміграції відбувалися подальші розколи, і фігура Бандери вже не була настільки героїчною. Він ніколи не повернувся до України і не намагався очолити рух спротиву тут. Тому ставки Бандери як символу опору у 1950-х падали. Але його вбивство якраз повернуло йому статус героя. Більше того, тепер він став мучеником за українську справу. І супроти бажання авторів цих спецоперацій, смерть Бандери згуртувала і його власну організацію і, до певної міри, діаспору в єдиному фронті проти Радянського Союзу. Бо тепер всі українські сили – чи вони були ліві, чи праві, проліберальні чи пронаціоналістичні – усі вважали себе загроженими з боку таких убивць як Сташинський.
Смерть Бандери у Мюнхені в жовтні 1959 року і всі нюанси того, як і ким це робилося – це значна частина нашого сьогоднішнього уявлення про Бандеру як про героя і мученика. У цій книзі я намагався зробити те, що є завданням будь-якого історика – це пройти через нашарування часу і міфологій та зрозуміти, ким був Бандера в повсякденному й організаційному житті. Якими були його стосунки з колегами чи підлеглими, чи німецькими й американськими спецслужбами, і взагалі, яка була динаміка в цей час у відносинах в українській еміграції? Власне, Ви правильно помітили, що ця книга не про Бандеру, не він є її головним фокусом. Але наскільки міг, я намагався застосовувати неміфологічний підхід до особи Бандери.
- Пане професоре, Ваша книга стала сенсацією не лише в Україні, але й серед англомовних істориків. Маю сміливість так стверджувати, зважаючи на порівняно невелику кількість книг сучасних західних істориків про українське минуле. Чим українське видання відрізняється від англомовного?
- Українське видання десь на третину довше за англомовне. Там є два елементи, яких немає або які менше представлені в англомовному. Перше – це те, що в англомовному виданні немає матеріалів, що їх розсекретила служба зовнішньої розвідки України. Йдеться про 6 томів агентурної справи Сташинського. Розсекречення відбулося вже після того, як англійський варіант книги вийшов. Тобто в англомовному варіанті є матеріали з архіву СБУ, але немає з архіву зовнішньої розвідки.
Другий момент – в українському виданні набагато детальніше описані деякі реалії емігрантського життя і подробиці української частини цієї історії. Для англомовного читача вона була б менш цікавою і становила б певне перевантаження іменами та реаліями, про які західний читач не знає і в яких може загубитися. Я вважаю, що український читач більш підготовлений і має більше цікавості до сприйняття цієї інформацїї за умови, що вона не збиває із загального темпу, який задає книга. Так що український читач знаходиться тут у привілейованому становищі. Сподіваюся, він ним вповні скористається.
