Главная

Стратегія Кремля. Розрахунок на економічне виснаження і внутрішні конфлікти. Великого наступу не буде

З часів створення «Мистецтва війни» Сунь Цзи відомо, що для перемоги у конфлікті необхідно добре знати як себе, так і ворога. Стратегічна мета нашої держави в україно-російській війні очевидна – збереження свого суверенітету та відновлення територіальної цілісності.

Натомість Кремлю вдається досить успішно приховувати власні реальні цілі та наміри, що значною мірою забезпечило успіхи «Російської весни - 2014» у Криму та на Донбасі, а нині покращує переговорну позицію російського керівництва у ситуації, коли більшість чинників грає проти нього.

Потік ідеологічно заряджених абсурдних заяв і вимог від російських очільників збиває з пантелику західних оглядачів але дозволяє одночасно досягти кількох цілей. Це і мобілізація прихильників, і створення у супротивників образу Росії як «божевільного з бритвою», якого краще заспокоїти, поки він не наробив ще більшого лиха.

Додатковий бонус – коли справжні завдання конкретної операції не оголошені, практично про будь який її результат можна заявити - «Путин всех переиграл», підбадьорюючи «своїх» і деморалізуючи «чужих».

Димова завіса офіційної та неофіційної риторики приховує існування чіткої стратегії, спрямованої на досягнення цілей Кремля з мінімальними витратами ресурсів, які значно більш обмеженні, ніж здається некритичним споживачам російської пропаганди та деяким ветеранам Холодної війни з СРСР.

Проте російська стратегічна культура не передбачає наявність фіксованих планів, натомість російське керівництво, визначаючи стратегічну мету, рухається до її реалізації, опортуністично підлаштовуючись під змінні обставини. Наближення до мети триває, поки це дозволяє противник, а зустрівши опір, росіяни зупиняються або переходять до використання інших інструментів.

Яка мета Росії щодо України?

За відомою максимою, війна є продовження політики іншими засобами.

Застосуванням збройної сили Росія прагне здобути ті ж результати, які вона у «мирний час» намагалася досягти інформаційними кампаніями, дипломатичним тиском, культурною політикою, підтримкою власних агентів впливу в Україні та газовим шантажем.

Ця мета - обмеження суверенітету України і використання її ресурсів у власних інтересах за моделлю відносин «СРСР - країна соціалістичного табору», а якщо пощастить – «Центр - УРСР».

З одним важливим уточненням - ніяких дотацій за жодних обставин, українці мають не лише служити Росії, але й ще при цьому годувати себе самі. Все ж історія стосунків з різного роду сателітами, починаючи від Фіделя Кастро та завершуючи Александром Лукашенком дечому навчила Кремль.

Слід визнати, що Росії майже вдалося досягти поставлених цілей, насамперед завдяки клептократичному правлінню Віктора Януковича та епічним баталіям між Ющенком та Тимошенко, одним з наслідків яких став сумнозвісний газовий контракт. Саме тому перемога української революції, що призвела до втрати призу, який здавався уже в руках, викликав таку бурхливу реакцію.

Водночас, рішення Путіна про початок війни не варто розглядати як певний емоційний зрив. Україна ввечері 22 лютого 2014 – з керівництвом, обраним парламентом за «революційною процедурою», з деморалізованими силовиками, шокованим суспільством, розладнаними фінансами була надто вразливою, але мала всі шанси зміцніти буквально за кілька тижнів.

Натомість російське керівництво розуміло, що Росія рухається до економічної рецесії, на тлі якої «поразка від Майдану» серйозно посилить для нього внутрішні загрози.

І, нарешті, безкарна агресія проти Грузії 2008 року, дипломатична перемога над США в операції «обмін сирійської хімічної зброї на збереження режиму Асада» переконала Кремль, що з Заходом можна буде домовитись потім, поставивши його перед доконаним фактом.

Операція розгорталася з поступовим розширенням, щоб можна було зупинитися у випадку невдачі і «зафіксувати» здобутки. 23 лютого було інспіроване «народне повстання» у Севастополі – місті з найбільшою лояльністю населення Росії та легкою можливістю застосувати законно розміщенні там підрозділи Чорноморського флоту РФ.

Крим

Тактику «народного повстання» спробували поширити на Крим, але опір керівництва Меджлісу та проукраїнські налаштованих кримчан, які приєдналися до кримських татар, зірвав ці плани.

Тож 27 лютого у будівлі кримського парламенту з’явилися озброєні «зелені чоловічки». Затримка з рішенням про збройну відсіч нападникам (цілком зрозуміла у постреволюційних умовах та, як показав час, обґрунтованій невпевненості Києва у лояльності місцевих силовиків) дозволила агресору нав’язати ініціативу і розгорнути потужне замасковане вторгнення.

Початкова військова перевага українців у Криму була нейтралізована загрозою повномасштабного удару армії РФ, підтвердженою наданням 1 березня російським парламентом В. Путіну дозволу на застосування військ в Україні. У Кремля був і «фіговий листок» для міжнародної спільноти – прохання від «законного президента» України Віктора Януковича ввести війська для «відновлення законності» та «захисту населення».

Свою роль зіграла і забезпечена спецслужбами РФ зрада призначеного керівником ВМС України контр-адмірала Дениса Березовського, що зірвала можливість організації військових контрзаходів у Криму, коли вони були ще можливими та додатково деморалізувала особовий склад українських частин.

За таких умов Київ не ризикнув перевіряти готовність Кремля іти до кінця, і обмежився заздалегідь приреченою тактикою пасивного опору, яка, тим не менш, дозволяла виграти час на укріплення нової влади.

Водночас, схоже, що Кремль не планував похід на українську столицю. Від радикального кроку його утримували побоювання значно гострішої ніж за захоплення Криму міжнародної реакції, ризик втягнутися у партизанську війну, та, найголовніше – небажання брати відповідальність за економічне життя України, що було б неминучим у випадку відкритої окупації російським військом.

Судячи з розвитку операції, завданням мінімум було отримання фактичного контролю над Кримом та перетворення його на форпост контрреволюції в Україні, який би одночасно унеможливлював би будь який її рух на Захід. Референдум у Криму спочатку мав лише розширити повноваження автономії, що б, однак, не знімало з України необхідності її фінансувати.

Але легкість, з якою був захоплений Крим, успіхи інспірованих російськими спецслужбами та підтриманих «російськими туристами» заворушень 1 березня зі штурмами адмінбудівель у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську та Одесі, які початково виконали роль відволікаючих ударів у критичний момент кримської операції, спонукали російське керівництво до розширення масштабів агресії.

Рішення про анексію Криму вірогідно було ухвалене між 3 березня 2014 року, коли Верховна Рада автономії призначила референдум про розширення її повноважень на 30 березня, та 6 березня, коли кримські депутати та міська рада Севастополя проголосували за входження до складу Російської Федерації та призначили відповідний референдум на 16 березня.

Формальна анексія Криму давала Путіну величезний внутрішньополітичний капітал, завдавала дошкульного удару статусу США, як «світового поліцейського» і виконувала важливу роль у організації подальшого наступу на Україну.

Плани розширення наступу

Навіяна «новими суб’єктами федерації» перспектива увійти до складу РФ мала надихнути прихильників «русского мира» (які уявляли сусідню країну як «СРСР без дефіциту ковбаси») та місцеву владу Півдня та Сходу України, перед якою маячила загроза від революційного Києва.

Крім того, перспектива «непереможного російського наступу» також деморалізувати силовиків (яким повідомляли про російські оклади і натякали про наслідки «неправильних дій»).

Хвиля «контрреволюційних повстань», спрямованих російськими спецслужбами та підкріплених найманцями, мала призвести до фактичного розколу України на дві частини, формування економічно цілком життєздатного контрольованого утворення (яке ще й забезпечило б сухопутний коридор до Криму), а також омріяної кремлівськими стратегами ролі Кремля як рівноправної сторони переговорів з Заходом про майбутнє нашої держави.

Україні готувалася доля велетенської Боснії і Герцеговини – конфедерації практично незалежних одна від одної частин під міжнародним протекторатом.

Засудження анексії Криму за таких умов мало б не більше практичне значення, ніж невизнання західними державами законності окупації країн Балтії СРСР після Другої Світової війни.

Проте Кремль не побачив (насамперед тому що не бажав того визнавати), що соціально активна більшість населення великих російськомовних міст Півдня та Сходу України стали інтегральною частиною української політичної нації, а економічні еліти відповідних українських регіонів не прагнули стати жертвою недружніх поглинань з боку російського капіталу.

Спроби захоплення влади сепаратистами у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Одесі були придушені за активної участі місцевих проукраїнських активістів.

Донбас

Плани Кремля реалізувалися лише у «старому промисловому регіоні» Донбасу, де частка населення, яке хотіло б «повернутися в СРСР» була найвищою, а місцеві еліти вирішили використати наміри росіян для політичного реваншу та гарантування збереження набутого за роки правління Януковича.

Важливим чинником була і участь озброєних бойовиків «з-за поребрика». З іншого боку, на відміну від Криму, захоплення низки міст Донбасу загонами підготовлених найманців призвело до оголошення антитерористичної операції та початку активних дій українських силових структур проти незаконних збройних формувань.

Невдача спонукала Кремль модифікувати плани. Тепер Донбас замість Криму мав виконати роль «проросійського якоря» для України, у той час, як Захід і українське керівництво можна було б шантажувати інтенсифікацією конфлікту у випадку спроби повернутися до кримського питання.

Основна вада цього плану - Київ не може на нього погодитись, оскільки він означатиме досить швидке руйнування української державності, а для Заходу можлива інтенсифікація україно-російської війни є негативним сценарієм, але менш неприйнятним ніж капітуляція перед геополітичним шантажем.

З іншого боку, залишивши Донбас Україні, Кремль повністю втратить стратегічну ініціативу, що для слабшої сторони у протистоянні з США та ЄС означатиме гарантовану поразку, смертельну для режиму Путіна.

Власне все, що відбувається з того часу – спроби Кремля примусити Україну до миру на його умовах, у той час як Захід виснажує Росію санкціями, приберігаючи найбільш болючу для Росії але й дорогу для нього економічну зброю на кшталт відключення SWIFT на випадок значного розширення агресії.

Сподівання Кремля на те, що він зможе підтримувати «народні республіки» на плаву лише поставками озброєнь, військових спеціалістів та найманців провалились.

Хоча насичення незаконних збройних формувань найсучаснішими засобами ППО «посадило» українську військову авіацію, українське військо розгромило «ополченців» і було готове почати «зачистку» величезної міської агломерації, яка тягнеться від Донецька до російського кордону через південь Луганської області.

В принципі, росіяни могли втримати значні анклави, прикриваючи їх вогнем артилерії з власної території, але політичні наслідки можливої втрати Донецька та Луганська здались Путіну надто небезпечними. Наприкінці серпня він наказав ввів у бій ударне угрупування російської армії.

Регулярні російські підрозділи завдали поразки силам АТО, але й самі зазнали тяжких втрат, що унеможливило їх подальший наступ, зокрема взяття Маріуполя.

Путін залишив своїм маріонеткам контроль над обласними центрами та забезпечив хай непряме, але визнання Україною «народних республік» на Мінських переговорах. Щоправда, за це він заплатив дорогу ціну у вигляді пакету секторальних санкцій від США та ЄС.

Кремль сподівався, що усвідомлення українською владою неможливості військової перемоги та перманентної загрози розширення конфлікту змусить її погодитись утримувати економічно зруйнований внаслідок бойових дій та мародерства Донбас та легалізувати бойовиків в обмін на формальне відновлення територіальної цілісності.

З цією метою росіяни навіть «поступилися» вимогою федералізації України та поставили керівниками «народних республік» українських громадян.

Розрахунок був простий. «Чорна діра» Донбасу добила б розкрадену командою Януковича та поранену війною українську економіку. Амністія і офіційний статус вчорашніх «терористів» деморалізували б патріотичний рух та посіяли б ворожнечу між ним та владою, не виключено, що й силового характеру.

І головне – втрата державою монополії на насильство, адже «народні міліціонери» Донеччини та Луганщини продовжували б виконувати накази кураторів з ФСБ та ГРУ. Готовий рецепт «failed state».

Українська влада не піддалась на шантаж. Вони здійснила кроки до виконання Мінських домовленостей, але спровокувала бойовиків на їх зрив.

Паралельно Київ припинив утримувати державні заклади, які хоч і перебували на окупованих територіях, але отримували фінансування з Києва, виплачувати соціалку, припинив роботу банків, та почав запроваджувати офіційні і не офіційні обмеження на поставки товарів і продуктів на окуповані території. Мета: примусити Кремль хоча б частково утримувати їх.

Відносне перемир’я осені 2014 року, коли стало ясно, що Україна не збирається капітулювати чи попри наростаючі економічні труднощі, розвалюватись, Кремль використав для сколочування з місцевих бойовиків та найманців більш менш боєздатних підрозділів.

Їх використання дозволило здійснювати військовий тиск на Україну з нижчим ризиком додаткових санкцій Заходу.

Інтенсифікацією конфлікту у січні – лютому 2015 року, включаючи обстріли реактивними снарядами Маріуполя та Краматорська, Кремлю вдалося домогтися Мінську-2, але дипломатичною перемогою Росії він не став.

Прописаний алгоритм виконання домовленостей суттєво зменшує шанси на збереження контролю Кремля над Донбасом у процесі його «трансферу» Україні. Новопідготовленні підрозділи «народних республік» втратили боєздатність у атаках на позиції української армії під Дебальцевим.

Щоб добитися хоча б символічної перемоги росіяни знову змушені були застосувати власне регулярне військо, яке також понесло втрати.

Які ж стратегічні цілі Кремля на даний момент?

Подібно до Гітлера і Британії, або Садама Хусейна та Ірану 80-тих, агресор після провалу початкових планів та неможливості вийти з конфлікту, переходив до війни на виснаження.

Рецесія російської економіки внаслідок поєднання впливу падіння ціни на нафту та західних санкцій перетворилася на повномасштабну економічну кризу, яка поглиблюється з кожним днем. Рік війни коштував Кремлю приблизно третини накопичених фінансових резервів.

Але певний запас міцності ще залишається, крім того російське керівництво намагається урізати витрати аби протриматися якнайдовше, сподіваючись, що економіка України впаде першою. Економічний колапс в Україні, масові соціальні протести, зростання впливу лояльних Кремлю політичних сил цілком може призвести до розвалу фронту.

Це, у свою чергу, створить можливість замаскованим під «ополченців» російським військам без значного опору та втрат просунутись не надто густо населеним Приазов’ям та півднем Херсонської області.

Створення сухопутного коридору, отримання контролю над Північно-Кримським каналом та найбільшою у Європі Запорізькою АЄС вирішує інфраструктурні проблеми Криму.

Навіть, якщо Захід не вдасться схилити до переговорів за таких умов, російському населенню можна пред’явити нові перемоги та наочно продемонструвати «жахливі наслідки Майдану», переконавши його «слухатись начальство» та жити з «затягнутими поясами».

Як Кремль планує цього досягти? Навряд чи він спробує підвищити градус геополітичного шантажу, приміром використавши бойову авіацію та тактичні ракети для ударів вглиб української території.

Надто високий ризик, що результатом буде не капітуляція України, а нові дошкульні економічні удари Заходу та поставки летальних озброєнь. Сумнівно також, що він вдасться до нових потужних атак в зоні АТО.

Поява під Дебальцевим «бурятських танкістів», заміна російських військ у Таджикистані місцевими контрактниками є наочним свідченням дефіциту боєздатних підрозділів російської армії. Навряд чи Кремль ризикуватиме «витратити» їх у боях з українськими частинами, які довели свою стійкість в обороні, адже йому ще знадобляться навчені солдати для утримання розширеної зони окупації.

Тож, враховуючи встановлення хоч відносного, але менш «запеклого» ніж восени, перемир’я, російські еліти сподіваються, що навіть «тліючий» конфлікт ефективно відлякне від України інвесторів, а військові витрати на тлі зниження економічної активності врешті решт стануть непідйомними.

Завдання України у даній ситуації – тримати оборону та ефективно вирішити свої нагальні внутрішні проблеми, позбавивши тим самим Кремль будь яких ілюзій, що вона може зникнути як стратегічний регіональний гравець.

Информация о материале

Опубликовано: 22 мая 2015

Перетворити українську оборонну війну – в інтернаціональну!

Шановний пане президенте України!

Перетворіть Ви українську оборонну війну в інтернаціональну війну проти московської імперії зла!

Українці 280 років допомагали московитам будувати Російську імперію й змушені були брати участь у її загарбницьких війнах та в придушуванні національно-визвольних рухів народів Кавказу й Середньої Азії.

Тепер Москва мобілізовуєчеченців, калмиків, якутів та чоловіків інших підкорених народів для війни проти України з метою повернути Україну під владу Кремля.

Повернення України під владу Кремля означатиме відновлення великої Російської імперії.

Відродження Російської імперії загрожує свободі всіх сусідніх із нею народів, загрожує миру в усьому світі.

У свій час великі політики, як, наприклад, Отто фон Бісмарк, казали, що без України велика Російська імперія неможлива. І не може імперія існувати без воєн за розширення імперії – бо мир і демократія об'єктивно збільшують у суб'єктів РФ прагнення до виходу з-під влади Москви.

Після ІІ-ї Світової війни утвердилась й розширилась міжнародна норма права – право націй на самовизначення.

Панування московитів над колись підкореними народами Поволжя й Зауралля, Середньої Азії й Кавказу суперечить міжнародному праву.

Росія зухвало ставить себе над міжнародним правом і совістю світу. Коли Ічкерія проголосила була свою незалежність, Москва застосувала проти чеченців усі види зброї, окрім атомної – і розчавила Ічкерію. Невдовзі спровокувала війну проти Грузії й відчахнула від неї Абхазію й Осетію.

Минуло п'ять років і Москва напала на Україну.

Їй мало своєї великої національної території. Вона – імперський хижак і намагається все більше й більше захоплювати чужих земель. Розмахуючи атомною бомбою, залякує цивілізований світ і нав'язує йому свою волю.

Російська Федерація – зменшена імперія зла – увійшла в суперечність із технічними, гуманітарними й моральними реаліями 21 століття й має бути демонтована.

Пане президенте,

Задля реальної свободи України, задля національної свободи Ічкерії, Татарстану, Башкортостану та інших народів, що перебувають у московському колоніальному ярмі – почніть мобілізацію (на добровільній основі) людей різних національностей, передусім громадян колишнього СРСР та країн так званої народної демократії до української армії!

Закличте уряди й народи, що дорожать національною свободою, до спільної боротьби проти імперії зла за звільнення московських колоній і вільного їх розвитку.

Воля народам! Воля – людині!

Информация о материале

Опубликовано: 22 мая 2015

Продовольственная опасность

Розничные сети наращивают влияние в экономике Украины. В 2014 году розничный оборот составил 903,5 млрд грн - больше половины валового внутреннего продукта. Значительная часть приходится на организованную розницу - сети супермаркетов и гипермаркетов. В рейтинге топ-200 крупнейших компаний по версии «Форбс» уже 35 компаний-ритейлеров. Из них трое в топ-20: на 4-й (АТБ), 5-й (Фоззи-груп) и 14-й позиции (Эпицентр). Сетевики заняли практически монопольное положение на рынке. Это подтверждает Антимонопольный комитет Украины, который обвинил крупнейшие сети супермаркетов в картельном сговоре.

АМКУ доказал, что крупнейшие сети согласовывали тарифную политику. Торговцы навязывали поставщикам (прежде всего, отечественным — малым и средним) невыгодные условия сотрудничества. В итоге потребители получали необоснованно завышенные цены, не слишком беспокоясь об ассортименте. По оценкам ведомства, картельный сговор стоит экономике 20 млрд. грн в год.

Пользуясь своим положением и ресурсами, розничники долгое время скупали украинские предприятия, чтобы производить продукцию под собственными торговыми марками. При этом усиливалась конкуренция с независимыми производителями, что приводило к их постепенному вытеснению с рынка.

Фактически, «бароны» ритейла на сегодняшний день обладают неограниченными финансовыми возможностями. В условиях, когда на Украине фактически идет война, в руках нескольких человек оказался ключ к продовольственной безопасности страны.

А что если владельцы сетей направят свои ресурсы против Украины? Таким вопросом задались народные депутаты, которые предложили национализировать крупнейшую украинскую торговую сеть - АТБ (Днепропетровск). Мотивация - связи с представителями самопровозглашенных республик. Тяжесть выдвинутых обвинений «впечатляет»: работа в Крыму и на неподконтрольных украинской власти территориях на Донбассе, а также связи с так называемым «православным олигархом» Константином Малофеевым, который слывет одним из финансистов «крымской весны» (кроме того, считается, что именно он имеет отношение к появлению начальника своей безопасности Игоря Стрелкова в Славянске).

Депутаты открыто обвинили владельцев сети в финансировании терроризма, а вдобавок - передали в правоохранительные органы свидетельства выведения средств через подставные фирмы. Генпрокуратура и СБУ уже занялись расследованием уклонения от уплаты налогов на сумму 2,5 млрд гривен. Правда, этот процесс может затянуться не на один год. А ущерб наносится стране уже здесь и сейчас.

Возникает вопрос обоснованности и аргументации обвинений. А судьи кто? Как доказать «порочные» связи? Такие вопросы имеют право на существования. Но не менее важен и другой вопрос: как сохранить крупнейший сектор украинской экономики под контролем государства. Что нужно делать? Не раз многие государства во время военных действий применяли жесткие меры для контроля над промышленностью, банковской сферой, продовольственным рынком. Как говорится, не до жиру, быть бы живу. Среди таких стран - Великобритания, Швеция, Норвегия, Испания, Португалия, Франция, США и Канада.

В новейшей истории Украина впервые сталкивается с военной агрессией. Но можно провести и иные параллели: опыт восстановления госконтроля за кризисными секторами экономики. Речь идет о банковском секторе. В 2008 году риск обвала финансовой системы страны был остановлен докапитализацией частных системных банков, оказавшихся на грани пропасти. По сути, тогда была проведена национализация. Достаточно вспомнить банк «Укргазбанк», который был докапитализирован, а фактически – национализирован государством. Украина заплатила немалые суммы из бюджета, для того, чтобы банк работал и дальше.

Тем же путем предлагают идти сегодня и 15 депутатов, подписавших законопроект о национализации торговой сети АТБ.

«Мы должны не рассматривать это с точки зрения ведения бизнеса Буткевича (мажоритарный собственник сети, - ред.), а со стороны нацбезопасности. И чтобы все торговые сети, которые намерены служить и господу и дьяволу знали, что это может произойти и с ними. Я не сторонник того, чтобы идти до конца и все национализировать. Но если мы действительно видим работу компании и на Украину, и на ее врага, то национализация - единственный метод», - сказал нардеп Игорь Луценко. «Я его (законопроект) подписала из соображений национальной безопасности. И отзывать свою подпись я не буду. Из таких же соображений я подписала и законопроект по национализации торговой сети «Брусничка». И если ко мне подойдут с таким же предложением по «Амстор» я подпишу и его», - вторит ему Татьяна Черновол.

Согласно предложению нардепов, у владельцев торговые сети никто не собирается бизнес просто отбирать. Авторы законопроекта предлагают механизм выкупа у владельцев по рыночной цене, с целью дальнейшего создания государственной сети социальных магазинов. «Я считаю, что единственный правовой метод в данной ситуации - это выплата компенсации. Мы не может просто так взять и конфисковать его торговую сеть, потому что это запрещено законом и Конституцией. Поэтому эта собственность оценивается и выкупается, а все ради того, чтобы она нам не принесла вреда», - объяснил Игорь Луценко.

Помогут ли рецепты, которые позволили ранее поддержать на плаву отечественные фининституты, спасти и экономику в целом? Все зависит от понимания парламентариями необходимости защитить интересы государства и умения учитывать ошибки и просчеты кампании по реструктуризации банков.

Информация о материале

Опубликовано: 22 мая 2015

Приватизация. DESHEVLE.NET

Продавать в разгар войны и в пик экономического кризиса — значит нарываться на демпинговые цены… Эту истину прекрасно знает президент Украины, упорно не собирающийся расставаться с семейным бизнесом — компанией «Рошен». По неофициальным данным, за нее предлагают порядка миллиарда долларов при оценке продавцом примерно втрое дороже. А предложить Порошенко сейчас толкнуть за бесценок остров «Ленкузни» — было бы просто садизмом.

Но то свое, а государственное жалко заметно меньше. Грандиозные планы выноса из госдома всего ценного, что еще осталось (по факту, за любую цену), анонсируются уже почти год. Еще прошлым летом премьер заявлял, что страну ждет самая масштабная за всю историю приватизация. Впрочем, то было лишь сотрясание воздуха.

В реальности прошлогодний итог приватизации откровенно жалкий. Продажи составили менее полумиллиарда гривен, вдвое уступив даже достаточно скромным цифрам поступлений от аренды (это при планах-то в 19 с лишним миллиардов гривен). Это не помешало бодро нарисовать (в основном для МВФ) цифру в 17 млрд грн на этот год. За прошедшие четыре месяца ее не выполнили даже на 1%...

Сейчас правительство снова озвучило планы под замечательным названием «Про проведення прозорої та конкурентної приватизації у 2015 році». Вышло красиво, ни к чему не обязывающе и совершенно нереально.

На этот раз в список загнали почти три с половиной сотни объектов. Среди них многострадальный Одесский припортовый (который собираются продать уже второй десяток лет), вяло отжимаемый у менеджеров Дмитрия Фирташа «Сумыхимпром», энергетика (в первую очередь, 78-процентный пакет генерирующей компании «Центрэнерго», несколько теплоэлектроцентралей, блокирующий пакет «Киевэнерго»).

Насколько серьезно отнеслись к утверждению списка, показывает традиционное появление в нем акций донецкой шахты им. Засядько.

Список можно анализировать долго и пока почти совершенно бессмысленно. Он заранее невыполним, погоду могут сделать буквально пара объектов, остальное — почти массовка.

Интересным стало давно ожидаемое появление в списке украинских портов, их аж 13. Более половины — одесские. Ранее их вывели из списка предприятий, не подлежащих приватизации. По факту почти все из них государство уже и так не контролирует (самые вкусные причалы давно сданы в долгосрочную аренду или концессию). Так что «неправильным покупателям» придется здорово потрудиться, чтобы просто попасть на территорию.

Очень сомнительно, что государство сможет договориться с контролирующими порты бизнес-группами о высокой цене за легализацию. Пока попытки госменеджеров банально усилить свое влияние успешно блокировались.

Вообще одна из целей приватизации (кроме галочки перед МВФ) формулируется как «лучше ужасный конец, чем ужас без конца». Весной об этом прямо говорила министр финансов Наталия Яресько, заявив, что в стране более трех тысяч предприятий, в которых государство имеет госдолю и большинство из которых убыточны. «Мы не имеем от них ни налогов, ни дивидендов и только расходуем бюджетные средства для их поддержки», — подытожила министр.

Впрочем, как нетрудно понять из списка, из трех с лишним тысяч на продажу выставили десятую часть, более-менее вкусную. Остальные будут и дальше висеть на балансе государства.

Любопытно, что осенью прошлого года сам Фонд госимущества хотел продать более 1250 объектов. И тогда в число «звезд» был включен и ныне отсутствующий «Турбоатом» (входящий в сферу интересов партнера президента Константина Григоришина).

От продажи основного фаворита — 89,6% Одесского припортового — в прошлом году планировали получить около 600 млн долл. (по тогдашнему курсу почти 10 млрд грн). Сейчас гривня дешевле, но сумма в нацвалюте ожидается примерно такой же. Потенциально предприятие (вместе с идущим к нему аммиакопроводом) стоит в разы дороже, но война, срочность и особенности продаж, непонятки с поставками сырья практически гарантируют — второй «Криворожстали» не будет.

Кстати, об организации. Особенностью продаж будет явное отстранение от них Фонда госимущества. За прошедший год в результате борьбы за влияние Банковой и «нарфронтовиков» фонд так и не получил легитимного руководителя. Его глава остается и.о. с перспективой быстрого снятия.

Этой весной Петр Порошенко поручил составить список предприятий не фонду, а министру экономразвития и торговли Айварасу Абромавичусу. Кстати, тогда же прогнозировалось, что реальные продажи начнутся не раньше конца года, а скорее, в начале 2016-го. О механизме в целом ничего конкретного, кроме обещания честных аукционных торгов (да и то с допуском особых случаев). Ну и Минэкономразвития и ФГИ должны будут «обеспечить специальные встречи с инвесторами».

Предполагается, что летом пройдет несколько презентаций иностранным инвесторам. Кстати, в прошлом году фонд заявил, что ведется «активная работа по подготовке объектов к приватизации, чтобы после принятия соответствующих решений на высшем государственном уровне провести ее максимально эффективно». Если это все, что получилось в итоге, то не стоило и мучиться.

С интересом потенциальных покупателей пока не очень ясно. Россиян и связанные с ними фирмы обещали отсекать (как и структуры Рината Ахметова), особого внимания западных инвесторов не наблюдается. Правда, и президент, и премьер (с редким для них единодушием) заявили об интересе к приватизации французских инвесторов.

Яценюк даже пообещал, что Франция направит экспертов в помощь Фонду госимущества, «чтобы приватизация была честная и прозрачная, не под кого-то, а под реального инвестора». Об этом же говорил и Порошенко: «Используем экспертизы французского бюро для проведения наиболее прозрачной приватизации в истории Украины». Ранее именно французская EDF проявляла интерес к покупке «Центрэнерго», но в последнее время явно охладела к процессу. Зато французов привлекает украинский агробизнес в целом и покупка земли, в частности. Зато ждем большой активности от инвестиционной группы ICU. Ждем, Петр Алексеевич, ждем…

Об американских участниках пока даже не слышно, а немцы сейчас откровенно панически относятся к инвестициям в Украину… В общем, привлекать придется сложно, и основными критериями будут низкая цена и очень умеренные обязательства.

Многие эксперты считают, что вместо анонсирования сотен объектов стоило бы провести пилотную продажу нескольких «звезд» с целью прощупать рынок. И сконцентрировать усилия именно на них. Проблема в том, что все это надо было делать еще вчера.

Фактически в дрязгах и согласованиях бездарно потеряли год на подготовку, выйдя на рынок в разгар очередного снижения рейтингов и оценок падения ВВП Украины.

Подождем первых конференций. И хотелось, чтобы к тому времени хотя бы у Фонда госимущества появился наконец легитимный глава. Может, хоть это удастся обитателям Банковой и Грушевского.

Информация о материале

Опубликовано: 22 мая 2015