Главная

Главный мотоциклист России Александр Залдостанов признался, что ему нравится заниматься этим без шлема, ибо так он чувствует себя воином, и объявил об изобретении табуретки, основным достоинством которой является название. Российская Федерация стоит на пороге очередного триумфа харизмы над здравым рассудком.

Александр (Хирург) Залдостанов, президент байк-клуба «Ночные волки», «КоммерсантЪ»:

«Для меня байк-шоу - это война. Я себя чувствую воином, потому что борюсь с угрозами нашему государству. Сейчас, в новых условиях, на войне бомбят не стратегические объекты, а сознание людей. И я воин на такой войне... Везде меня судят, от Киева до Канады, везде мы в санкциях, везде мы террористы... Я езжу без шлема, и это мой выбор. Это то нарушение, которое я себе позволяю. И готов оплачивать все штрафы, пусть они идут государству. Мне нравится ощущение езды без шлема, когда ветер треплет мне волосы, они поэтому у меня до сих пор длинные... Мы разработали второй проект (русского народного мотоцикла) - мотоцикл «Сталинец». Вот он будет недорогой, надежный, простой как табуретка. Вернее, как «Калашников». «Сталинец» для нас разрабатывают в Сталинграде, на заводе «Поршень». Одна беда - какой-то он пока совковый получается. А у русского мотоцикла должна быть своя харизма».

Лучшая харизма для русского народного мотоцикла - это треугольные колеса в виде балалаек и встроенные лапти в комплекте со шлемом-ушанкой, украшенной декоративными скоморохами, но амбициозная задача, которую поставил перед сталинградскими инженерами мозговой бомбардировщик Залдостанов, значительно шире и включает в себя, как минимум, косметичку.

Известно, что косметичка - это главный атрибут русского мотоциклиста, его сакральная основа и истинная скрепа, привнесенная великой культурой Достоевского и Пришвина в изначально бездуховное байкерское движение, возникшее якобы в США, хотя на самом деле все знают, что его придумал Путин: говорят, что когда Владимир Владимирович был еще совсем маленький, какой-то вкрадчивый мужчина заманил его шоколадками под мотороллер и нанес ему там детскую травму, вследствие которой Владимир Владимирович стал первым русским гомомотоциклистом.

Так или иначе, ныне ни один русский байкер не мыслит себя без косметички, и нет для него оскорбления страшнее, чем если кто посторонний к нему туда залезет, что и доказал знаменитый скандал с интимным обыском «Ночных волков» на польской границе, вследствие которого штурм Берлина, на который направлялись грозные русские мотоциклетники, пришлось перенести на неопределенный срок из-за утери вазелинового фуража, разворованного грубыми поляками.

Что же касается Залдостанова лично, то такая значительная фигура в мире гомомотоциклизма без косметички и вовсе как без рук, иначе где бы он хранил помаду и шампуньки для своих длинных шелковистых волос, которые развеваются на ветру так красиво, что он даже готов платить за это незабываемое зрелище деньги, рискуя разбить башку о первое же дерево.

Красота требует жертв, а русский гомобайкер просто обязан выглядеть красиво, ведь он все время на войне - бомбит сознание противника одним только своим видом, а уж когда начинает говорить, то враги и вовсе ложатся штабелями, потому что им, видите ли, смешно. Исходя из этого понимания, а также осознавая свою ответственность перед родиной, Хирург даже прекратил мазать волосы салом для сексуального блеска. Многие говорили ему, что это ошибка, ведь кусок сала так удобно носить в кармане, однако Залдостанов был тверд в своих убеждениях: русский патриотический байкер не должен иметь с вражеским продуктом ничего общего.

Между тем, косметичка явно поставила сталинградских дизайнеров в тупик: одно дело срисовать с натуры «Харлей» и построить вместо него обычный русский драндулет, бессмысленный и беспощадный, с последующей доработкой напильником по цене самолета, и совсем другое - придумать к нему косметичку, отсутствующую у западных аналогов, и чтобы это все еще к тому же было недорого, надежно и похоже то ли на табуретку, то ли на автомат.

Ну, допустим, с надежностью у изделий русских авто- и мотоконструкторов никогда проблем не было: достаточно посвящать по шесть коротких часов в день ремонту, и катайся себе сколько влезет, только сильно не разгоняйся, а то руль оторвется, однако вряд ли Залдостанов когда-нибудь рискнет сесть на русский мотоцикл и поехать: он ведь шлемом принципиально не пользуется, а передвигаться на русском мотоцикле без шлема - верная смерть, хотя многие бы и одобрили.

К тому же, как мы уже отмечали, Хирург считает, что когда он едет на байке, это очень красиво, но даже у самого упоротого патриота вряд ли повернется язык сказать, что изделие русских умельцев может в принципе отличаться какой-то красотой, да еще и при этом работать. Самый красивый мотоцикл, который когда-либо создавала русская инженерная мысль, был у не вполне ночного Волка в мультфильме «Ну, погоди!», что же касается надежности эксплуатации, то в этом вопросе дальше подковывания блохи русские левши так и не продвинулись, вот только на хрена кому-то вообще подковывать блоху?

Нетрудно таким образом прийти к выводу, что амбициозный проект «Русский мотоцикл» так и не выйдет из стадии некрасивых рисунков, быстрее уж русские байкеры научатся ездить на табуретках. Неудивительно поэтому, что прагматичный Хирург решил главные свои усилия сосредоточить не на создании мотоцикла как такового, а на придумывании для него самого крутого в мире названия. Вот это дело всегда было русскому человеку по плечу, тем более что вариантов у него в таких случаях обычно бывает всего два, и коль скоро в России уже имелась страшная машина «Победа», по умолчанию был выбран вариант «Сталинец». Прекрасное название, находящее горячий отзыв в сердце любого русского патриота. Все равно как если бы Германия начала выпуск юбилейной серии мотоциклов «Гитлеровец», «Гестаповец» и «Газенвагеновец», разве что, в отличие от русского аналога, они бы вряд ли были похожи на табуретку, да еще и при этом ездили.

Нетрудно представить, какую благородную ярость испытали бы по этому поводу русские люди и с какой силой застучал бы в их сердца пепел Бухенвальда, или что там у них в таких случаях стучит, хотя и непонятно, что тут такого - это же история, а исторически сложилось так, что кто больше русских людей убил, того они и больше всего и уважают. Известное дело: убивает - значит любит.

Украинцы, впрочем, тоже сейчас любят тех, кто больше русских людей убил (попутно сожалея, что недостаточно старались и не вырубили этот прекрасный народ под корень), а того, кто грохнет Залдостанова, и вовсе на руках носить готовы. Другой вопрос, кому он нужен со своими мозговыми бомбежками, если работают они только на российской территории, по ватным головам, которые и без Хирурга непонятно чем забиты. Потому и судят его «везде», кроме России, хотя на самом деле все должно быть как раз наоборот, да и на зоне Залдостанова, несомненно, приняли бы с дорогой душой, вместе с его красивыми развевающимися волосами и косметичкой. Впрочем, этот уникальный опыт у Хирурга еще впереди, и случится он достаточно скоро. По крайней мере, гораздо раньше, чем русские изобретут свой мотоцикл или хотя бы табуретку.

Информация о материале

- Ну, я побежал.

Путин оскалился крысиной лыбой и побежал.

- Куда он? - удивлённо поинтересовался Обама, неспешно начищая карабин.

- Так ведь это, гонка вооружений, - пояснил одетый в короткую юбку Песков, усердно размахивая помпонами.

- А бежать зачем? - не понял Обама, пряча карабин в сейф и доставая обрез.

- Так ведь это, ну а что делать? - недоуменно пожал плечами Песков и, приспустив веки, сладостно протянул:

- Импортозамещение...

- Я всё слышу! - сердито прокричал Путин, наматывая круги. - Щас вот запущу центрифугу, а потом как е…нём!

- А-а-а, ну-ну.

Обама покрутил пальцем у виска и, спрятав обрез, достал боеголовку.

- Нас не догонят! Нас не догонят! Вперёд, Россия! - радостно кричал Песков.

- Щас-щас, - угрожающе шипел Путин, мотая очередной круг. - Уже прям чувствую, началось вращение. Скоро как е…нём, ядерная пыль!

- Крым - наш! Крым - наш! - флегматично мычали придворные лакеи.

- П…ец, всему п…ец, - шептались на кухнях.

- Весело тут у вас, - заметил Обама, пряча боеголовку и запирая сейф. - Ну, я пойду деньги делать, а вы развлекайтесь.

- И я, я тоже хочу делать деньги, - заскулил Песков.

- А ты, скотина, быстро бежать за мной, - прикрикнул Путин. - Уже почти раскрутили. Скоро, скоро как е…нём!..

Информация о материале

Той факт, що в будь-якій воюючій країні різко збільшується кількість правопорушень із так званої золотої тріади злочинів – торгівлі зброєю, наркотиками й людьми, є беззаперечним. На жаль, Україна аж ніяк не виняток. Вона й раніше завдяки дуже вигідному географічному положенню викликала цікавість міжнародної наркомафії як головний перевалочний пункт і латиноамериканського кокаїну, і афганського героїну в багату Європу.

Але війна, санкції щодо Росії та виникнення на території України «чорної дірки» на Донбасі зумовили великі зміни в міжнародному трафіку наркотиків – у наш бік. Можна констатувати, що країна має всі шанси перетворитися на одного з основних транзитерів різноманітного наркозілля до ЄС. За активною участю як російсько-сепаратистських бандформувань та їхніх кремлівських кураторів, так і злодійкуватих вітчизняних правоохоронців.

Зміна маршруту

Нещодавно Європол укотре виступив проти спрощення візового режиму з Україною. Європравоохоронці стверджують, що злочинні угруповання із країн колишнього СРСР і Балкан зможуть скористатися цим для вільного пересування по ЄС задля збільшення трафіку наркотиків та зброї. Особливо з огляду на дуже складну військово-політичну ситуацію в регіоні. На жаль, вони таки мають рацію.

Україна традиційно в полі зору міжнародних наркокартелів, які вже давно оцінили й географічну зручність (межування з кількома державами ЄС, вихід до Чорного моря), й фантастичну корумпованість правоохоронців. А від кінця 2000-х ця цікавість посилилася в рази. Ще два роки тому Тиждень писав: «...після того як європейська поліція всерйоз стала боротися з албанською мафією, що раніше через Балкани завозила левову частку наркотиків у Європу, колумбійські наркокартелі та афганські опійні королі почали шукати нові шляхи поставок дурману. І вони пролягли через басейн Чорного моря, зокрема через три порти: болгарську Варну, румунську Констанцу та українські Одесу з Іллічівськом. Традиційний героїновий шлях через Туреччину та Кавказький регіон тепер також пролягає через чорноморські порти, бо албанську та нігерійську мафії, які цим займалися, зараз сильно затисли не тільки поліцейські, а й конкуренти з циганської та російської мафій. Україна перетворюється на наркотичні ворота в Європу, і ця обставина значно утруднює її євроінтеграцію». Від того моменту ситуація тільки в багато разів погіршилася, адже до вказаних факторів додалися війна й загальна нестабільність у державі.

На жаль, тоді, на початку 2010-х, коли ще можна було все зупинити кількома гучними затриманнями, «кришуванням» наркотрафіку займалися «сімейні» брокерські контори в Одеському порту, що допомагали за хабарі безконтрольно розмитнити будь-що. Тому про реальну боротьбу з наркокартелями не йшлося. Окрім хіба що спорадичних зусиль деяких працівників правоохоронних органів або випадків, коли перехоплення здійснювали за міжнародною наводкою і не провести їх у корумпованих чиновників просто не було можливості.

До того ж саме в останні два роки президентства Януковича проводилася реформа сфери боротьби з наркотрафіком, що в теорії мала сконцентрувати всю цю царину в руках одного уповноваженого органу. Так, від Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків МВС усі функції хотіли передати новоствореній Державній службі України з контролю за наркотиками. Планувалося, що й СБУ в перспективі перестане займатися цим питанням. Одначе реформу так і не довели до кінця. Натомість скоротити оперативних працівників устигли.

Відтак виникла ситуація, що на цей момент у нас не виявилося навіть єдиного державного органу, відповідального за протидію міжнародним наркокартелям. А коли в Україну прийшла війна і просто на кордоні з Росією з’явилася 400-кілометрова дірка, крізь яку можна провезти будь-що, аби потім контрабандними каналами відправити вантаж далі на територію держави, то результати, як кажуть, не забарилися.

Героїновий бум

Зовсім недавно, 12 червня цього року, Служба безпеки України, подейкують, за наводкою американських спецслужб провела масштабну спецоперацію, в результаті якої було вилучено 500 кг героїну – це приблизно 1,5 млн доз. Його орієнтовна вартість на наркоринку майже 1,4 млрд грн. Затримана партія є рекордною для нашої країни за всю історію. Більше наркотиків заарештували в тому-таки Одеському порту тільки 2010 року, коли вдалося перехопити 1,2 т (!) кокаїну, що прийшли з Венесуели. Хоча про гучні затримання цього наркотику за останні два роки нічого не чутно, за словами оперативних працівників СБУ, з якими поспілкувався Тиждень, це говорить про майстерність наркодилерів та продажність наших силовиків, а не про те, що товар перестали возити.

Однак повернімося до героїну. Згадані півтонни його прибули в Україну через митний пост «Іллічівськ» Одеської митниці на поромі Cheng A у вантажівці з рулонами гідроізоляційного бітуму. Для зручності сувої із зіллям були спеціально промарковані. Наркоділки намагалися переправити його з України до Польщі через митний пункт пропуску «Ягодин» на Волині. Саме там їх і затримали – «вели» з порту через усю територію країни.
Як сказано в повідомленні СБУ, таким чином було викрито стійкий транзитний канал контрабанди героїну із Близького Сходу до країн ЄС (Іран – Туреччина – Україна – Польща). До складу транснаціонального організованого злочинного наркоугруповання входили організатор – громадянин однієї з європейських держав – та п’ять українців.

У квітні 2015 року в Одесі тим-таки СБУ та Державною фіскальною службою була «накрита» ще одна величезна партія – майже 150 кг героїну, заховані у вантажі із сіллю. Під час проведення митного контролю в морському торговому порту на судні серед майже 900 мішків солі силовики виявили 15 згортків із наркотиком загальною вагою 146,8 кг. Служба безпеки встановила й затримала кількох іноземних громадян, яких підозрюють у причетності до вказаного контрабандного каналу. Оперативники стверджують, що вантаж ішов за маршрутом Іран – Грузія – Україна – Нідерланди. Тобто так званим кавказьким, який в останні два-три роки почав діяти безперебійно й чітко саме через чорноморські, зокрема й вітчизняні, порти, а не через Туреччину, як доти. Ним афганський героїн іде до країн ЄС. І якщо раніше чимала частина цього товару курсувала через територію Росії, то тепер, в умовах війни з Україною та санкцій проти Кремля, себто посиленої уваги до будь-яких вантажів, які йдуть безпосередньо з РФ до ЄС, наркоділки вирішили змінити напрямок. Тепер усе це линуло через Україну, передусім через три порти: Одеський, Іллічівський та Скадовський. У перспективі оперативники кажуть і про можливість використання Ренійського порту на Дунаї, особливо після того як від 1 січня 2016 року остаточно має запрацювати економічна частина Угоди про асоціацію України з ЄС.

Ще раніше, в листопаді 2014 року, харківська міліція затримала двох іноземців, у яких було вилучено 20 кг героїну. Як виявилося, вони намагалися організувати міжнародний канал постачання наркотиків із Пакистану транзитом через Одесу й Харків. Потім зілля планували переправити для реалізації в Італію.

Як розповіли в обласному УВС, один із підозрюваних, 53-річний громадянин Пакистану, проживає на території України від 2000 року. Останнім часом він мешкав на зйомній квартирі в Харкові, а його спільник, 36-річний іспанець, прилетів до України тиждень тому як турист. Підозрювані розфасували наркотик у 53 пакети і сховали їх у порожнині деталей меблів. «Якби ця партія була продана в Україні, то принесла б наркоторговцям більш ніж $2 млн прибутку. Це приблизно 100–150 тис. доз «важкого наркотику», – розповів голова обласного УВС Анатолій Дмитрієв. А потрапив дурман до Харкова, за словами правоохоронців, з окупованої території Донбасу.

Цей приклад показує другий великий шлях наркотику через Україну, який тепер пролягає теренами «ДНР-ЛНР». Наведені випадки – це тільки найгучніші затримання. Тоді як у приватних бесідах працівники правоохоронних органів відверто кажуть, що насправді їм вдається зупинити зовсім невеликий відсоток того, що наразі йде через нашу територію.

Новий хаб «шовкового шляху»

В останні роки правоохоронці різних країн реєструють справжній героїновий бум: площа посівів маку в Афганістані та Пакистані зростає в геометричній прогресії. І дедалі більші партії наркотику надходять двома маршрутами «Шовкового шляху», за термінологією Європолу та DEA (американської спецслужби із протидії наркотрафіку), яким постачають зілля з Азії до Європи: південним та північним. Південний – це вже вказаний кавказький, через Іран, Азербайджан, Дагестан, Чечню, Інгушетію та Кабардино-Балкарію, Грузію/Абхазію і далі через Туреччину або Україну. Північний – це маршрут, який пролягає країнами Середньої Азії та центральними регіонами Росії і продовжується через Калінінград та країни Балтії в Європу. Найбільша проблема й тенденція останнього часу в тому, що південний і північний маршрути тепер нерідко перетинаються на території України й окупованих районів Донецької та Луганської областей. Саме там аналітики прогнозують формування нової перевалочної бази «Шовкового шляху».

Вітчизняні силовики вже кілька разів цього року скаржилися на те, що потік наркотиків через країну збільшився в рази. Якщо чорноморські порти в Україні вже давно є величезною зоною ризику з погляду наркотрафіку, який відстежує багато спецслужб, і не тільки українських, то території «ДНР-ЛНР» – це новий клондайк для наркотрафіку. Адже «чорна дірка» під владою бандформувань – прекрасна можливість для перевезення наркотиків без будь-яких проблем. Тим більше коли російські прикордонники майже не перевіряють вантажі, які прямують в Україну.

Оперативні працівники СБУ, з якими вдалося поспілкуватися авторові цих рядків, стверджують, що з окупованих районів Донбасу вже рухається чималий потік наркотиків. Зілля туди надходить або з Кавказу через Краснодарський край, або із внутрішніх територій Росії. Потоки об’єднуються в Ростові, звідки йдуть безпосередньо в Україну.

Курирують це питання найвищі керманичі сепаратистських «бантустанів» за сприяння російських спецслужб, які теж нагрівають на цьому руки. Так, згідно з інформацією, отриманою від джерел видання в українських спецслужбах, котру підтверджують деякі журналісти, головним щодо питань наркотрафіку є такий собі Заур Ісмаїлов, «генеральний прокурор ЛНР». Саме він опікується поставками передусім афганського героїну, який надходить іранським маршрутом через Кавказ до Краснодарського та Ставропольського країв РФ, а потім і на окуповану територію. Користуючись контрабандними схемами, його ввозять на територію України. Свої канали мають, відповідно, чеченці, абхази та осетини.
Щодо обсягів, то конкретних цифр, звичайно, немає. Однак, за інформацією Тижня, в останні місяці ціни на важкі наркотики в усіх прилеглих до Донбасу областях різко обвалилися – майже удвічі. Це однозначно свідчить про збільшення пропозиції. І навіть за умови, що традиційно абсолютна більшість важких імпортних наркотиків, які потраплять до України, тут не залишається, а йде далі, в Європу. А оперативні працівники СБУ кивають на постійну контрабанду вугілля та металопрокату з окупованих територій. Усе це ввозиться фурами й потягами на територію України зовсім безконтрольно, за 1–1,5 тис. грн, сплачені на блокпосту. Саме в металі та між вугіллям приховують наркотики, які потім ідуть у Харків або Запоріжжя й далі на Захід. Звідтіля корумповані прикордонники та податківці пропускають зілля до Європи.

Понад те, ходять уперті чутки, що за з’ясуванням стосунків між різними кланами в «ДНР-ЛНР» стоять змагання за право очолити якраз наркотичний трафік. Наприклад, прихильники вбитого бойовика Бетмена й досі стверджують на своїх форумах, що їхнього лідера стратили, бо його батальйон заважав наркобізнесу луганських бойовиків на чолі з «головою ЛНР» Ігорем Плотницьким. Як писав ватажок диверсійної розвідгрупи «Русич», відомий російський радикальний націоналіст Алєксєй Мільчаков, Бєднов (Бетмен) заарештував у Краснодоні місцевого «оператора» трафіку наркотиків на прізвисько Шико, бо сподівався сам очолити «ЛНР» і підім’яти під себе наркобізнес. Однак бойовики Плотницького звільнили Шико, а невдовзі з допомогою «приватної військової компанії Ваґнера» жорстоко розстріляли кортеж Бетмена. Цікаво, що Ваґнер, за чутками, які ходять поміж сепаратистами, – це безпосередній представник ФСБ, котрий керує групою зачистки неугодних кремлівським кураторам бойовиків. А Бетмен уліз у пряму схему, курирувану російськими спецслужбами, тому його доля була вирішена швидко й безальтернативно.

У світлі цього не можна не згадати й конспірологічної теорії про те, що у війні проти України Росія не цурається жодних методів, зокрема й посилення наркотрафіку через нашу територію. А коли згадати, що подібний досвід використання наркотрафіку для боротьби з ідеологічними противниками КГБ мало ще за радянських часів, коли допомагало мафії постачати героїн із Афганістану в Європу, то цей варіант уже не здається вигадкою. Збільшення наркотичного транзиту неодмінно розкладатиме й так слабкий державний апарат України. Особливо якщо на цьому можна ще й дуже добре заробити.

Информация о материале

Оксана Якубова – заступник командира батальйону по роботі з особовим складом. Замполіт, щоб було зрозуміліше. Вперше помітила її в поїзді - я поверталася зі Слов’янська, вона їхала з війни. Вона сиділа неподалік – через прохід. Жінка у камуфляжі. Я спостерігала за нею, дослухалася до її розмов по мобільному, пару разів перезирнулися, хотіла з нею заговорити… Але так і не заговорила. За два тижні я знову їхала до Слов’янська. Коли побачила її у вагоні – ми вже всміхалися одна одній як старі знайомі. Я одразу запропонувала інтерв’ю. Вона погодилася.

Війна для Оксани почалася у березні 2014-го року: потрапила під першу хвилю мобілізації, бо колись працювала економістом у військовій частині, 2004-го року звільнилася з армії у званні капітана.

На момент, коли їй прийшла повістка, вона була головним економістом-фінансистом Міністерства фінансів України.

Номер частини, на прохання Оксани, не вказую. Локації теж.

Мобілізація

30 березня 2014 року мене викликали у військкомат, сказали, що їду начфіном у військову частину в місто N. Не на фронт – просто в частину. На те, щоб зібрати речі, в мене було 2 години, тоді ж навіть лікарських комісій не було…

Я приїхала у N, жила прямо в частині, возила хлопцям зарплати на передову.

Наші перші загиблі були вже 22 травня 2014 року – Рубіжне… Ми багатьох не могли знайти, шукали, їздили…

Тільки у вересні Міноборони уточнило, що перевезенням 200-х мають займатися військкомати. А тоді, в травні минулого року, взагалі було невідомо, хто це має робити.

Приміром, мені дзвонять: треба 8 «цинків». А я не те, що не знаю, де їх брати, а навіть і те, як вони виглядають. Дзвонила по всіх військових частинах – поможіть, але реально помогли бердичівські волонтери. Саша Єрмошин. Дістав за добу.

І ми поїхали зі своїми гробами збирати наших хлопців – Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків… Мені на дорогу сказали: як будеш забирати тіла, то прямо в труну не клади, спочатку поклади останки в пакет, щоб не протекло…

…Зараз ми вивозимо загиблого з передової до міста, де більш-менш спокійно. Привозимо в морг, обписуємо своїх, де тільки можемо – прямо ручкою чи маркером по всьому тілу. Щоб не згубили. Коли приїжджає «Чорний тюльпан«, вмовляємо хлопців сказати, куди конкретно наших завезуть, щоб не було такого, що батьки приїжджають у Дніпропетровськ і там по 8 – 10 годин шукають.

Про найжахливіше

Найжахливіше – це повідомляти батькам, що син уже 200-й.

…У мене є одна мама, син якої вже рік як пропав безвісти. Її двічі викликали на опізнання в морг. Вона двічі його не опізнала. А потім вона мені дзвонить, радиться: мовляв, прийшов аналіз ДНК і кажуть, що то мій син.

Але вона не вірить, бо автомат з його пальцями знайшли в Дніпропетровську, а тіло – у Запоріжжі, і чому так – ніхто не розуміє. Я тоді їй говорю: забирайте, бо поховають, як невідомого, а то ж теж чиясь дитина.

Вона забрала, поховала, а потім мені дзвонить і каже: «Мій син живий, я знаю».

…Нещодавно був у мене дуже тяжкий хлопчик. Андрюша. 28 років. Ми стояли на позиції Червоний пахар. Зранку був обстріл. Після обстрілу в Андрюші немає ока, три осколки в голові, палець відірваний…

Веземо його в Артемівськ, а там госпіталя нема, лише лікарня. Тому ми там зі своїми чергуємо: привозимо, завозимо в операційну, чекаємо з операційної, хтось з наших обов’язково ночує з ним першу ніч, а вже як відправляємо на Харків, то з чистою совістю їдемо до себе.

Бо був у нас випадок, що ми доставили нашого пораненого з відірваними ногами, а він стік кров’ю прямо в операційній…

…І от дзвоню я батькам Андрюші. Кажу: його поранено, тяжко, але він живий, уже в лікарні. Потім ще раз дзвоню: вертушка з ним уже вилетіла на Харків…

І так їм передзвонюю на кожному етапі, де їхня дитина...

Кілька днів тому вони мені подзвонили, сказали, що вже ходить наш Андрюша. Тільки ока нема і пальця.

Паперовий фронт

Оформлення бумажок – дурість дічайша.

У березні цього року мене перевели на посаду заступника командира батальйону по роботі з особовим складом. По-старому це замполіт.

В частині я одразу сказала, що поїду в батальйон, не буду більше сидіти в N. І поїхала на фронт. Тоді наші хлопці якраз з Дебальцева повиходили...

І почалися папери. Якщо 300-й – то ми повинні брати пояснення у двох свідків, які бачили, як його було поранено. Інакше це буде не поранення, а травма.

Якщо 200-й, то пишеться заключення лікаря, що такий-то помер у зв’язку з такою-то травмою, а вже після ми проводимо внутрішнє розслідування – треба взяти пояснення у тих людей, які бачили, як він загинув. Брати такі пояснення – моя робота.

Умови для паперової роботи на передовій просто «прекрасні» – усі розкидані хтозна-де… Цілий день в роз’їздах, пишеш вночі, поки батарея на комп’ютері не сяде. Потім ці папери передають в частину, тобто аж у N. У частині їх підписують, роблять наказ, передають на Київ, а далі вже сім’я може оформлювати статус сім’ї загиблого і допомогу.

Багато наших хлопців і їх батьки – це прості люди, часто з сіл. Їм треба допомогти, інакше вони цю бюрократичну машину не подолають… Формально – це зовсім не мої обов’язки, бо вони просто розвернуться і махнуть на все рукою.

Коли я говорю з батьками, то кажу: рідні мої, готуємо три однакові пакети документів. Два на військкомат і на СОБЕС – одні видають статус сім’ї загиблого, а другі – 600 тис грн. Третій пакет – на всі інші інстанції, які вам будуть давати якісь пільги.

Паперовий фронт – це дуже страшно. Особливо для простих людей, які з цими бумажками ніколи не мали справи. Які часто навіть не знають, куди їм далі з тим статусом звертатися, що це пільги на комунальні послуги, приміром, на громадський транспорт, відпочинок…

Чиновники, які оформлюють папери, не усвідомлюють себе їхніми помічниками. Скоріше суворими контролерами. На початку мені найскладніше було працювати з Рівненською областю – там не оформлювали документи сім’ям загиблих по три-чотири місяці.

Зарплата за війну

Так звану «доплату за зону АТО» нам не виплатили не тільки за червень, а й за травень. Дали лише голу зарплату. А батальйон стоїть на першій лінії…

Справа у тім, що нас 11 травня виключили з однієї бригади, а 12-го мали включити в іншу. Тобто 11 травня ми ніби вийшли з зони АТО, а 12-го мали знову увійти.

Чесно: спочатку ми навіть раді були, бо отримали змогу розпочати оформлення статусу учасника бойових дій для наших хлопців – нас же ніби вивели з зони АТО, а отже, ми отримали «точку виходу», яка потрібна, щоб розпочати процедуру.

Я сама збирала папери. На всіх. Щоб хлопці потім не мучилися. Наказ сектора на вхід, наказ сектора на вихід, наказ по стройовій частині, що він вийшов з частини в зону АТО, наказ по стройовій частині, що він вийшов із сектора і зайшов у частину…

Ви розумієте, навіщо дублювати наказ по стройовій частині секторним наказом? Бо я не розумію. Плюс усі копії документів…Сама завезла усі документи в частину…

Поки я возила папери, наступило 10 червня, п’ятьом хлопцям вже демобілізуватися, нам за кілька днів на позиції виходити, а кадровик тої бригади, куди нас перевели, каже: «Ви в мене досі не в штаті».

Починаю розбиратися: усі в один голос розповідають, хто які наробив помилки, як нас не треба було передавати, а як треба… Кадровик однієї частини не може знайти спільну мову з кадровиком іншої. Тому довелося подзвонити в штаб АТО і сказати: ми нікуди не зсунемося з місця, поки ви не вирішите наше питання.

Тільки так вдалося добитися наказу про наше зарахування. А доплат не дають досі.

Інвентаризація

Передають нас з одної частини в іншу – треба провести інвентаризацію.

Приходять і кажуть: здайте зимові бушлати і теплі підштаники. А мої ж з Дебальцева виходили! Які бушлати?!

А як вони в бліндажах з 25 січня, то ви уявляєте собі ті підштаники? Ви спробуйте півроку поживіть в штанах!

Дуже корисне діло – помотатися по бліндажах і пошукати ці речі. Тут би зі зброєю розібратися, а вони ще хочуть, щоб я підштаники рахувала.

Форму видають на 9 місяців, а як людині через 3 місяці звільнятися, то її треба здати.

Згідно з наказом міністра оборони, військовослужбовець має здавати: жилет, каску (я не сперечаюся, це треба повертати), але крім того ще – форму, бушлат, натільну білизну, речовий мішок, казанок, ремінь брючний... Ну і кому треба ці норми? Чому б не списувати речове майно автоматично?

Нам кажуть: робіть акти на списання. Але ж все не спишеш. На кожну річ треба скласти акт, пояснення, за яких обставин згоріло або прогнило… І все це дуже зручно складати в бліндажі, особливо коли стріляють.

Я сміюся: хлопчики, кажу, у вас дембель 10 серпня? Так ви в мене в трусіках вийдете і поїдете додому.

Екскурсанти

Офіційна реакція на будь-яку скаргу номер 1: «Це не моя компетенція». Офіційна реакція на будь-яку скаргу номер 2: створити комісію і прийняти до відома результати.

Ми ці комісії називаємо екскурсантами – ходять, дивляться, пишуть зауваження. На тому все.

Серед чиновників є така мода: на кілька днів заїхати в зону АТО, щоб оформити собі статус учасника бойових дій. От вони і їздять натовпами. Не на передову, звісно, а в штаб, на передову хіба що на годинку заскочуть. Одна екскурсія, друга, всі папери в папочку – і опа, учасник бойових дій…

А в моїх то «входу» нема, то «виходу», то наказ по стройовій частині не пройшов… І виходить, що учасники бойових дій у нас на папері одні, а в боях інші.

Мені здається, що треба вводити різні статуси – учасник бойових дій і учасник АТО. Бо бути на першій лінії та сидіти в штабі в Артемівську – це зовсім різні речі. Ну які бойові дії в Артемівську? Чи в Краматорську, куди всі вони їздять… Чи в Слов’янську… Чи в Ізюмі…

Треба щоб вони нарешті перестали їздити з комісіями заради тих корочок... Бо сил від них нема. Приїжджають і починають вчити, як ми тут неправильно воюємо. А я ж можу і відповісти, бо моя цивільна посада часто вища, ніж у тих, хто мене перевіряє, і погони мені не потрібні: війна закінчиться – я додому...

Катастрофа, каже комісія, ваші хлопці їдять прямо з казанків, а не з одноразового посуду, а це ж негігієнічно. А де я візьму той посуд, якщо його немає на складі? Чи їм тоді взагалі не їсти?

Або: багато п’яних, у вас тут самі алкоголіки.

Та хто тут алкоголік знаю тільки я, бо я тут з ними, а ви не маєте права це казати, бо для вас вони уже герої.

Аватари

Аватари – велика проблема для всіх. Багато нормальних хлопців гине, коли їх рятують, бо він же хоч і алкаш, але людина.

П’яних здаю в комендатуру, там його тримають добу, потім я мушу його забрати, приводжу назад в частину – він знову напивається. Оформлюємо протокол. Тоді сім’я недоотримує грошей – його ж позбавляють усіх додаткових виплат… Сім’ю шкода.

Я вважаю, що алкоголіків треба просто звільняти й відпускати додому без права на отримання статусу УБД.

Фактично це проблема військкоматів, яку вони перекидають на частини – побільше набрати, а там вже самі з ними панькайтеся.

Якщо це доброволець – його узагалі не перевіряють. У мене був один такий, що в нього були проблеми і зі здоров’ям, і з законом, і з алкоголем. А як він напився, то почав на себе руки накладати. Мене підняли о 2-й ночі, ми його ледь зафіксували.

Є такі вояки, що з ями не вилазять. Я навіть деяким гроші пропонувала, щоб вони самовільно залишили частину. Але вони не їдуть! Бо їм тут добре – вони собі тільки п’ють і в ямі сидять. Їх же нікуди не посилають.

А як починають розмовляти з домом – оооо… Вони такі герої, ледь не на спині убитого друга листа пишуть…

Я ж не те, що проти алкоголю... Як мої з Дебальцева вийшли, то дзвонять – кажуть: живі… І одразу попереджають: як ми тобі вночі дзвонитимемо, то ти не ображайся.

А потім волонтери передзвонюють: Оксано, там твої п’ють.

А я кажу: не чіпайте, моїм сьогодні можна.

Політінформації

Мені кажуть: ваша робота переписати всіх людей, все про всіх знати…

Я показую блокнот і кажу: ось вони тут, всі переписані – мені ж усі їхні телефони треба, і як батьків звуть, дружин, дітей.

А мені: ні, у вас має бути окремий аркуш на кожного, і на ньому, крім контактів, ще список виховних бесід, які ви з ними провели.

Він мені це говорить, а я навіть не знаю, як йому сказати, що він тупий: де я на передовій буду ці аркуші тримати? За пазухою? Я зараз повертаюся з відпустки, так не знаю, де мої речі і чи вони не згоріли…

А не дай боже, що зі мною… Блокнот-то я непомітно скину, а з пачкою паперу мені що робити?

Виховні бесіди в нас проходять так: спочатку про аватарів, потім про те, чому тупо говорити «всі крадуть, президент поганий, Яценюк теж».

От, кажу, хлопці, вам сьогодні хліба не привезли. Це хто винен? Президент? Кабмін? Сидимо і розбираємося…

Або говорять: третій Майдан, третій Майдан… А я боюся, що все буде по-іншому. Гірше.

От дивіться: ми на передовій ледь-ледь виживаємо, за свої солдатські й офіцерські зарплати, коли вони є, старі машини ремонтуємо, щоб по передовій мотатися. А тут у Києві і не тільки в Києві – шикарні авто, за кермом ледь не діти, які явно на таку машину не заробили.

Невже ані ці діти, ані їхні батьки не розуміють, що хлопці, як звільняться, то до них прийдуть. Прийдуть і запитають: а що ви робили, поки ми там були?

Чоловік і син

Мене мобілізували у березні 2014-го, а як підійшов строк до дембеля, приїхала я додому, а за два дні мій син отримав повістку. Я пішла у військкомат і написала заяву на контракт до кінця особливого стану: коли один з родини служить – другого не забирають.

Моєму сину 26, як незалежність почалася, мій син ще й у школу не ходив.

Я вважаю, що на цій війні молодші за 35 років взагалі воювати не повинні. Бо це наше покоління проголосувало за цю державу і мало її нормально збудувати, і вся відповідальність тільки на нас.

Як їхала на фронт, то чоловіку сказала, що буду сидіти в Краматорську. Але одного разу він невчасно подзвонив – якраз стріляли… А потім мене ще по телевізору показали… Так що він уже знає, де я. Переживає.

Люди часто реагують неадекватно. Моєму чоловіку якось сказали: «Значить, ти чоловік такий, як від тебе жінка втекла на фронт».

Зараз я повертаюся з відпустки. Приїду і буду своїх благати: хлопчики, не йдіть у відпустку до дембеля. Дуже тяжко...

Бо ми чужі.

…До мене якось один підійшов, а ми були у санаторії, і говорить: мовляв, він приїхав відпочивати, а тут ми, АТО-шники, і що відпочинок насмарку, бо йому весь час незручно, що ми на фронті, а він тут…

І почуваєш себе проблемою. І стараєшся нікому не казати, звідки ти.

Информация о материале

Компьютер, смартфон, умные часы или какой-нибудь другой девайс уже сегодня способен выступить в роли «командного центра», приводя в движение целый мир разнообразных механизмов и устройств. Дистанционно запустить прогрев двигателя автомобиля, на расстоянии управлять температурным режимом в доме, получать от собственного холодильника список недостающих или уже несвежих продуктов — не большая фантастика, чем предположение тридцатилетней давности, что пишущая машинка помимо своей основной функции будет получать и отправлять письма, показывать кинофильмы, работать телевизором и даже видеотелефоном, по которому можно бесплатно связаться почти с любой точкой Земли.

И точно так же, как эти немыслимые с точки зрения человека 80-х годов вещи являются сегодня лишь частью функций обычного ПК, сигналы домашнего холодильника о рекомендуемых покупках — тысячная доля того, что уже начинает приносить так называемый Интернет вещей (Internet of Things, или IoT).

От «умного дома» до «умного города»

Термин «Интернет вещей» был предложен Кевином Эштоном в 1999 году, а одно из лучших его определений принадлежит Робу Ван Краненбургу: «IоT — концепция пространства, в котором все из аналогового и цифрового миров может быть совмещено, переопределит наши отношения с объектами, а также свойства и суть самих объектов». С точки зрения техники это — приборы и датчики, объединенные проводной и беспроводной связью. Иначе говоря — дальнейшее объединение реального и виртуального миров в единое пространство.

«Умный дом», о котором шла речь вначале, — лишь часть этого пространства, причем не самая сложная. Просто этот пример наиболее нагляден, тем более что, с одной стороны, дает безграничное поле для фантазии, а с другой — реализуется уже сейчас. Так, например, один из самых интересных гаджетов выпуска начала 2015 года — видеозвонок с Wi-Fi от SkyBell. Звонок-домофон содержит видеокамеру, датчик движения и микрофон. Если кто-то звонит в дверь, видеозвонок связывается с хозяином, и тот на своем планшете или смартфоне видит посетителя, может пообщаться с ним и впустить внутрь.

Представим, например, что в многоквартирном доме отключили горячую воду, а кран остался открытым. Вскоре горячую воду, но уже в отсутствие хозяина, включают, и она заливает соседей снизу. (Пример весьма реальный.) Пока воду перекроют по всему стояку, сумма ущерба, который придется компенсировать соседям, безуспешно звонившим в дверь, может стать астрономической. Со звонком же от SkyBell она будет минимизирована настолько, насколько быстро владелец устройства даст электронному замку команду впустить в квартиру соседку или сантехника. В мире с более продвинутым «Интернетом вещей» проблема решится еще проще — на верхнем крае раковины или ванны будет стоять датчик, по команде которого кран, управляемый электроникой, выключится сам.

И это одна из важнейших характеристик будущего «Интернета вещей» — чем дальше, тем больше он сможет, развиваясь и совершенствуясь, обходиться без участия человека. Возьмем, опять же, пример из обыденной жизни. Мусорные баки, которые стоят рядом с домом, переполняясь, подают радиосигналы, на основе которых компьютер на борту мусоровоза самостоятельно составит маршрут поездки за день с учетом экономии горючего. Правда, вести мусоровоз по маршруту пока все равно будет водитель. Но тоже до поры до времени — городской транспорт без водителя уже не фантастика, а реальность.

Революция и конкуренция

Пример с компьютерным маршрутом мусоровоза относится к третьему уровню одной из классификаций «Интернета вещей». Первый уровень — идентификация самих вещей с использованием специальных чипов и т.д.

Второй — сеть, обслуживающая потребителей на уровне «умного дома». Третий — на уровне «умного города». Наконец, четвертый уровень — сети, выходящие за пределы одного города. В идеале — это вся планета, однако до него далеко еще настолько, насколько политики не столь продвинуты как футурологи.

Да и что говорить о политиках, если даже бизнесмены мирового уровня не могут договориться друг с другом. В том числе и по поводу «Интернета вещей».

Сегодня одна из главных проблем для развития IoT (ожидается, что уже через пять лет на планете будет 50 миллиардов активных устройств «Интернета вещей») — то, что им занимаются, конкурируя друг с другом, Samsung и Google. Что происходит в таких случаях, уже проходили на других примерах — в результате «войны форматов» устройства разных производителей «не понимают» друг друга. Уже на уровне «умного дома» такая ситуация может привести к тому, что потребитель будет ограничен в выборе устройств, так как ему придется ориентироваться на одного производителя. Ну а «умный город» в полном объеме, пожалуй, и вовсе полноценно функционировать не сможет.

Компания Samsung заявила, что к 2020 году вся ее продукция будет обладать функцией подключения к «Интернету вещей», и в нынешнем мае представила семейство чипов для разных девайсов, от стиральных машин до беспилотников, стоимостью от $10 до $100. Работать они будут с использованием разных стандартов связи — Wi-Fi, Bluetooth, Bluetooth Low Power, ZigBee и Thread. В свою очередь, компания Google представила операционную систему Brillo, которая предназначена для подключения маломощных устройств в единую сеть с поддержкой существующих технологий Google.

Не исключено, что у этих двух компаний в будущем появятся новые конкуренты, и это еще более усложнит ситуацию.

Без человека не обойтись

Впрочем, у «Интернета будущего» есть еще одна проблема, которую пока всерьез не обсуждают, но потенциально не менее серьезная, чем конкуренция между разными производителями. Назвать ее можно конфликтом между человеческим и компьютерным разумом, и с каждым новым технологическим витком она становится все более реальной.

О ней говорит уже столь уважаемый ученый, как Стивен Хокинг, который как никто, пожалуй, ощущает на себе зависимость от компьютерных устройств (из-за своей болезни Хокинг пользуется для передачи речи специальной системой, разработанной американской компанией Intel). Кроме того, в создании оборудования для ученого принимала участие британская компания Swiftkey, разработавшая компьютерную технологию, благодаря которой Хокингу, в зависимости от высказанного им ранее, предлагаются слова, которые он бы мог употребить в следующей фразе. Так что взаимоотношения с компьютером у профессора очень тесные и личные. Опасения же его заключаются в том, что искусственный интеллект когда-нибудь превзойдет человеческий разум, возьмет инициативу на себя и станет сам себя совершенствовать со все возрастающей скоростью. «Возможности людей ограничены слишком медленной эволюцией, мы не сможем тягаться со скоростью машин и проиграем», — считает Хокинг.

Кроме того, современные люди становятся все более зависимыми от гаджетов. Чем больше функций способен выполнить смартфон, тем беспомощней становится человек, который потерял (разбил, не смог вовремя зарядить) умное устройство, — он моментально лишается массы возможностей. Психологи уже говорят о том появлении новых фобий — боязни выйти из дому без смартфона, боязни остаться без доступа к Интернету и т.д. «Умные вещи» в свою очередь тоже очень чувствительны и зависимы от множества факторов: наличия электричества, стабильной работы интернет-провайдеров или мобильных операторов. Третий щекотливый момент — безопасность. Ведь злоумышленники могут получить доступ к управлению и «умным домом», и, что гораздо страшнее, «умным городом».

Так что «Интернет вещей» в обозримом будущем вряд ли сможет полностью исключить человеческое участие и контроль над ним.

Информация о материале

Не может быть? Признаться, автора сначала несколько удивила такая радикальная постановка вопроса государственным органом, контролирующим госбюджет. Как-никак последние годы лотерейщики перечисляли в казну державы более чем по 300 млн грн. Чтобы получить подтверждение такому предложению, пришлось обращаться с информационным запросом.

Из ответа на запрос следует. В 2014 г. Счетная плата (СП) осуществила плановый анализ состояния госрегулирования проведения лотерей. А 26 февраля 2015 г. коллегия СП утвердила отчет «О результатах анализа состояния государственного регулирования проведения лотерей и их влияния на наполнение Государственного бюджета Украины». И лишь 25 мая рекомендации из данного отчета были оформлены в виде письма председателю ВР. (На аналогичную тему были отправлены письма премьер-министру и Антимонопольному комитету). Среди предложений СП значится: «рассмотреть вопрос приостановки проведения лотерейной деятельности в Украине до урегулирования вопроса получения лицензий на право ее осуществления и введения полноценной государственной монополии».

Без лицензии, но законно

Для понимания вопроса следует процитировать еще два пункта рекомендаций СП для ВР: 1) «ускорить рассмотрение специальных законов относительно проведения азартных игр в казино и букмекерской деятельности в Украине»; 2) ускорить рассмотрение специального закона, который бы определил основы реальной государственной монополии на выпуск и проведение лотерей, принципы государственной политики в этой сфере, средства государственного регулирования лотерейного рынка».

Полезно также вернутся в 2014 г. Неспроста он стал годом пристального внимания СП к лотерее. В феврале-марте 2014-го окончательно закончился срок действия лицензий всех операторов лотереи и, соответственно, у них начались серьезные неприятности. Заметьте, не у чиновников Минфина, по непонятной причине не подготовивших необходимую нормативную базу для лицензирования, а у операторов, которые повлиять на регулятора никак не могут. Кстати, вот одна из оценок работы министерских кураторов лотереи из отчета СП: «Таким образом, уже два года Министерством финансов не согласованы и не утверждены проекты приказов «Об утверждении Лицензионных условий ведения хозяйственной деятельности по выпуску и проведению лотерей» и «Об утверждении Порядка контроля за выполнением Лицензионных условий ведения хозяйственной деятельности по выпуску и проведению лотерей».

В условиях фактического чиновничьего бойкота рынок лотереи удержался на плаву лишь потому, что критическая ситуация была предусмотрена законом «О государственных лотереях в Украине» от 06.09.2012 г., где в ст. 15 значится: «В случае отсутствия нормативно-правовых актов, необходимых для получения новых лицензий, операторы лотерей, проводившие деятельность по выпуску и проведению государственных лотерей до момента вступления в силу этого Закона на основании выданных лицензий, продолжают свою деятельность до получения новых лицензий, но не более чем на три месяца с момента вступления в силу указанных нормативно-правовых актов».

Дошло до того, что в августе 2014-го, вместо того чтобы приложить все усилия для решения вопроса лицензирования, министр финансов А.Шлапак публично призывал бойкотировать украинские лотереи.

Приблизительно в то же время всех без разбора лотерейщиков начали обвинять в российских корнях. Одновременно Минфин презентовал свою идею легализации казино и букмекерской деятельности, запрещенных в 2009 г. При этом кроме двух соответствующих законопроектов появился еще один — «О лотерее». Получается, что министерство не интересовало лицензирование действующих лотерейщиков, оно работало на создание нового рынка по новым правилам. И эти правила легко читались в законопроекте. Где под понятием «реальной государственной монополии» узнается появление еще одного посредника — национального организатора лотерей. Последний по замыслу авторов новой модели может проводить лотереи сам, а может выдавать это право (вместо государства) опять-таки частным структурам, плата за лицензии которыми не предусматривалась. Так стоит ли срочно ломать рынок, если государство от этого ничего не выиграет, зато весьма рискует потерять? Выходит, речь идет, скорее, о перераспределении рынка. Не хотелось бы, чтобы уважаемая Счетная палата вольно или нет, пускай из лучших побуждений, но дала себя превратить в инструмент передела рынка.

А осенью в ГПУ последовало депутатское обращение по поводу нелицензированной деятельности лотерейщиков. Апогеем 2014-го стала спецоперация МВД по ликвидации очагов подпольного игорного бизнеса. Под каток операции попали и легальные операторы. Финиш года ознаменовался безуспешной попыткой провести через ВР пакет из трех законопроектов об игорном рынке.

Аудит-2014 Счетной палаты всплыл на поверхность лишь в конце первого полугодия 2015 г. в виде указанных выше писем. Он интересен еще и тем, что в отчете СП фактически собраны все аргументы против сегодняшней модели лотерейного рынка и его профильного закона.

Нет предела совершенству

Закон «О государственных лотереях в Украине», принятый в сентябре 2012 г., благодаря которому в бюджет государства все еще продолжают поступать средства, несовершенен. Его необходимо ускоренно заменить другим. Не изменить или усовершенствовать, а именно заменить, как не учитывающий лучшие международные традиции госрегулирования. Такова логика авторов отчета СП. При этом почему-то в качестве примера приводится Британия, где, для справки, лотерейные традиции начали отсчет лишь с середины 1990-х. Уже забыли традиции СССР, который 70% расходов на строительство объектов Олимпиады-1980 (в том числе в Украине) покрыл за счет Спортлото? Впрочем, вряд ли аудиторам известно, что в свое время Европейская ассоциация лотерей официально подтвердила, что отечественный закон о гослотереях учитывает практику европейских стран. Просто в Европе министры не призывают к бойкоту лотереи…

Не нравится аудиторам и отсутствие в законе (как и в Налоговом кодексе) процентного ограничения максимального размера призового фонда. По их мнению, которое они приводят и в майском письме, самостоятельное его установление (завышение) операторами приводит к уменьшению поступлений в бюджет.

Но, во-первых, начиная с 2015 г., размер призового фонда в принципе никак не может влиять на размер налога. Ведь согласно новой системе налогообложения лотереи налог берется со всех без исключения денег, поступивших операторам.

Во-вторых, размер призового фонда никогда не минимизировал отчисления в бюджет, т.к. чем выше призовой фонд, тем больше вероятность выигрыша, и тем больше людей вовлекаются в игру. Выигравший зачастую вновь покупает лотерейный билет, значит, растет и общий оборот оператора. Меньше средств достается и теневым операторам. Растут и отчисления от налога на доходы физлиц. Другое дело, что значительный рост призового фонда может привести к возникновению игровой зависимости. Поэтому его регулирование — это компромисс между оператором и государством. Это мощнейший фактор регулирования в руках грамотного чиновника. Но где нам взять чиновников, которые мыслят масштабами государства?

Удивляет критиков закона, что согласно ст. 7 статус оператора гослотерей получают бессрочно с момента получения лицензии, а сами лицензии выдаются бесплатно. Хотя это как раз — по-европейски. Лицензии на проведение лотерей в большинстве стран являются бесплатными, т.к. система налогообложения подразумевает плату оператором государству независимо от его затрат и на протяжении всего действия оператора. Срок действия такой лицензии не ограничивается, чтобы инвестиции в бизнес были перспективными для инвестора, и, главное, не толкали его в серые схемы.

Монополия де-юре и де-факто

Рынок монополизирован тремя операторами, считают аудиторы. На самом же деле закон не устанавливает монополии для трех частных операторов. Закон закрыл доступ на рынок новым частникам, как это делается в цивилизованном мире, но не ограничивает доступ на рынок государственных банков. Каждый из них может уже сейчас стать госоператором лотерей. Напомним, «Ощадбанк» имел лицензию. Правда он не проводит деятельность по организации лотерей. Для этого ему потребовалась бы не одна сотня миллионов гривен инвестиций. Не обвинять же «Ощадбанк» в том, что из-за него (или других госбанков) в стране де-факто (но не де-юре) создана «монополия».

Если же снять ограничения и для вхождения на рынок частных операторов, то мы вернемся в
2000-й с 90 операторами. Как известно, это не способствовало росту бюджетных поступлений, зато увеличивало риск мошенничества.

По мнению СП, в Украине не вводится система защиты информации, предусматривающая обязательные технологическую и физическую защиту разыгрываемых устройств и средств снятия, хранения ввода и вывода информации… в том числе информационных массивов с использованием средств криптографической защиты информации.

На самом деле не все так печально, поскольку операторы заинтересованы, и как минимум два из них используют системы защиты своей информации, установленные компаниями, сертифицированными столь уважаемым аудиторами Госспецсвязи. И Минфин мог бы в этом удостовериться во время проверок, проинформировав проверяющих из Счетной палаты, ведь они эти вопросы с операторами не обсуждали. Однако он этого почему-то не сделал.

Что касается фантазий с криптографической защитой информации в лотерейной деятельности, то прецедентов подобного в мире мы не обнаружили.

Неудобный закон — причина бездеятельности?

Ну не кость в горле этот закон от 2012-го? Оказывается, он — едва ли не главная причина бездеятельности Минфина. После его принятия министерство «фактически было лишено возможности проверять условия проведения лотерей на соответствие лицензионным условиям, так лотереи приобретали статус государственных после их опубликования операторами еще до момента их добавления Минфином в лицензионные дела операторов».

Логика данного вывода трудно постижима. Скорее всего, чиновники прежнего разлива мечтают загнать операторов в жесткие рамки анахронизма видов лотерей, хотя это лишает бизнес возможности развития в соответствии с мировым техническим прогрессом в отрасли. Традиционно по каждому чиху стремятся к бесконечным согласованиям в закрытых кабинетах, вместо того чтобы прописать принципы регулирования, изложив их в тех самых лицензионных условиях. Хотя знают: столь желанные ограничения, действующие до вступления закона в силу, сокращали бюджетные отчисления.

Что касается возможности проведения государственных лотерей подобных азартным играм, то она существовала (и активно использовалась — лотереи с большим призовым фондом «Фурор» или «Кено») и до появления закона. Ведь лотерея и азартная игра имеют общие черты. Точно так же можно говорить о проведении азартных игр, подобных лотереям, но от этого игры не становятся лотереями.

И наконец Минфин отнюдь не лишен возможности проверять условия проведения лотерей на соответствие закону и лицензионным условиям. На самом деле он может и должен в любое время контролировать оператора и требовать от него остановки противоправной деятельности, а не искать причину своей пассивности для аудиторов СП. Было бы только желание. Закон о гослотереях не связывает право Минфина в отношении проведения проверок лотерейных операторов с наличием у них лицензий.

* * *

Так что не все так плохо в лотерейном королевстве, как это видится с колокольни Счетной палаты. У него есть все возможности наладить эффективную работу. Главное, чтобы ему не мешали, а еще лучше — помогли борьбой с нелегалами. Что касается профильного закона, то он пока несовершенен. Но не настолько, чтобы его нельзя было доработать, согласовать положения с другими законами, подготовить необходимую нормативную базу. Собственно, сделать то, что еще в 2012-м было предусмотрено. И выполнить эту работу на благо культуры и спорта Украины нужно быстро, а не плакаться в жилетку Счетной палаты в надежде прогнуть под себя закон…

Информация о материале
  1. Оточення віце-мера Харкова розіграло 7 мільйонів на коштовні спортмайданчики у школах
  2. Как конспирология разрушает мозги
  3. Біг по колу, чи Через терни до європейських зірок
  4. Закат экспорта