Главная

Історик Георгій Касьянов: Способи здійснення декомунізації нагадують комуністичні практики

Сьогодні в медіапростір не потрапляють цілі сегменти академічного знання. І історія як наука не є винятком.

Проте саме історія, поряд з іншими гуманітарними науками, дає можливість розібратися в проблемі по суті.

Власне для цього «Українська правда. Життя» запросила до розмови Георгія Касьянова, доктора історичних наук, професора, завідувача відділом новітньої історії та політики Інституту історії Національної Академії наук України.

Спеціалізація науковця – історія України ХХ століття.

Касьянов є автором численних досліджень і книг, в тому числі про найбільш трагічні явища в українській історії – про українських дисидентів «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років», націоналізм – «Теорії нації та націоналізму», Голодомор – « Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії».

Темою нашої розмови став вкрай суперечливий процес декомунізації та особливості викладання історії в сучасному світі.

Де-факто, імперії були інкубатором нації

– Чим є для вас, історика, процес декомунізації?

– Цей процес вже має історію: це історія Центрально-Східної Європи, Балкан і країн Балтії, у яких те, що ми називаємо «декомунізацією», тривало від початку 1990-х років.

Зазвичай цей процес включав відкриття архівів спецслужб, у деяких країнах – люстрацію, топографічні перейменування, перегляд історії з наголосом на те, що комунізм був неприроднім явищем для східноєвропейских націй. І, звичайно, це переписування історії із зображенням комуністичного періоду як суцільного колективного страждання.

У будь-якому разі, цей процес і далі триває в багатьох із цих країн, і ми зараз активно долучилися до нього.

Як історик я ставлюся до декомунізації як до історичного факту.

Як громадянин вважаю, що в цьому процесі робиться дуже багато помилок, що він відбувається за умов відсутності суспільного консенсусу, багато в чому є нав'язаним суспільству однією політичною групою.

Способи здійснення декомунізації, на мій погляд, надто нагадують комуністичні практики.

– Чому не «дерадянізація»? Хіба був комунізм у Радянському Союзі?

– Звичайно, «декомунізація» – це звуження того, що відбувається. Порядок денний набагато ширший.

По-перше, це «десовєтизація» або «дерадянізація». По-друге, очевидним є антиросійський компонент, оскільки «декомунізатори» вважають, що комунізм і радянська влада – це імпортний продукт від північного сусіда.

Також йдеться про імперську спадщину, про що нам сигналізує історія з Кіровоградом і, певною мірою, з Дніпропетровськом. Зараз ми перебуваємо в стані війcькового конфлікту з Росією, і все, що з нею пов'язано, вписується в наратив української нації-жертви імперії – чи то царської, чи то «совєцької».

– Чи була Україна жертвою радянської імперії?

– Україна була одним з будівничих цієї радянської імперії, а також і царської імперії.

Є навіть книжка Девіда Сондерса «The Ukrainian Impact on Russian Culture» про те, як вихідці з територій, які зараз ми зараз називаємо Україною, у 18 столітті будували Російську імперію.

Ми маємо справу з так званим постколоніальним синдромом, коли знаходять такого собі цивілізаційного Іншого, який несе історичну відповідальність за складнощі сучасного стану. Сучасні негаразди пояснюють втратами у минулому, які виникли унаслідок «імперської політики».

Це стандартний набір постколоніальної риторики.

Але якщо поставити запитання, де виникав український рух – ми побачимо, що він виникав в університетах, наукових і просвітницьких товариствах, громадянських установах (наприклад земствах), які створювалися імперією.

Тобто, де-факто, імперії були інкубатором нації. Вони, з одного боку, виконували певні асиміляторські функції, з іншого – створювали інфраструктури, в яких народжувалися національні рухи. Звісно, не з метою створення націй, а навпаки. Проте, мета і результат можуть не збігатися…

Певна частина політиків, громадських діячів наполягають на тому, що Україна найбільше потерпіла від Радянського Союзу. Але в Росії є люди, які стверджують, що саме Росія найбільше потерпіла від Радянського Союзу.

Це суто ідеологічний словник, і якщо він переноситься в професійне історіописання, то історія в даному разі перестає бути наукою, натомість стає частиною ідеологічного обслуговування політичної еліти, яка на даний момент перебуває при владі.

– Чому питання, які мусили б досліджуватися в академічному середовищі, розглядають політики у Верховній Раді?

– Професійні історики цим займаються, вони про це пишуть. Але ви знаєте, що аудиторія професійного історика – це професійне коло і в найкращому разі студенти.

Аудиторія ВР чи уряду, частиною якого є Український інститут національної пам'яті, – уся країна.

Якщо ми візьмемо історію з чотирма меморіальними законами, які ухвалили 9 квітня 2015 року, ми побачимо таку динаміку.

Невелика група людей, серед яких є й ті, хто вважають себе істориками-науковцями, підготувала чотири проекти законів досить сумнівної юридичної якості, пролобіювала ці закони через Верховну Раду. Політики, які це підтримали, депутати, які ухвалювали ці закони, навряд чи взагалі їх читали.

Два з цих законів спрямовані на витиснення радянського ностальгічного наративу пам'яті, символів цього наративу з публічного простору і його заміщення наративом націоналістичним.

Найбільш свіжий і найбільш символічний приклад: у Києві пропонують проспект Ватутіна перейменувати на проспект Шухевича, а Московський проспект на проспект Бандери.

Це логіка «мінус міняємо на плюс», радикально ідеологізована і доволі більшовицька: нав'язування думки усьому суспільству.

Люди, які є ініціаторами декомунізації, своїми діями дуже нагадують комсомольських активістів

– Рік тому було написано лист іноземних істориків-україністів, які виступили проти цих законопроектів. З якої причини цього не зробила спільнота українських істориків? Були окремі критичні коментарі, але спільної заяви не було.

– Це був лист до Порошенка, Гройсмана і Яценюка.

Власне йшлося про те, щоб Порошенко не підписував два закони: один – про вшанування пам'яті учасників визвольних змагань, національної визвольної боротьби, і другий – про заборону комуністичної символіки.

Я не знаю історію створення цього листа. Можу тільки сказати, що є українські науковці, які підписали цей лист.

Але ви питаєте про спільноту – а чи є та спільнота?..

Українці історики-науковці інституційно не організовані в професійну спільноту, яка має спільну громадську позицію. Наприклад, є рух французьких істориків, який започаткований 2005 року якраз саме з приводу ухвалення меморіальних законів у Франції.

У нас є Національний комітет істориків. Він – як снігова людина. Про нього чули, але ніхто не бачив, не знає про його діяльність.

У нас є професійні секторні спільноти, журнали, довкола яких гуртуються певні групи істориків. Але деякі фахівці-історики просто не хочуть встрягати в політику, іноді навіть є відраза до того, щоб займатися такими речами.

Чесно кажучи, той лист в мене теж не викликав великого захоплення.

Якщо йдеться про те, щоб якось протистояти цьому процесу, то треба його постійно критикувати, писати статті, висловлювати свою позицію. Підписали листа, випустили пару – і все. Хто тепер про нього пам'ятає?

А процес тим часом йде.

Тепер про закони.

Їх критикували не тільки історики. Їх критикувала Венеціанська комісія, яка цілком чітко вказала на те, що: по-перше, покарання, що передбачене за певні дії, надто жорстке, просто неадекватне; по-друге, що вони так чи інакше, прямо чи опосередковано можуть фактично обмежити істориків, і не тільки професійних істориків – а взагалі свободу слова.

У грудні 2015 року, коли надійшли рекомендації Венеціанської комісії, представники Українського інституту національної пам'яті пообіцяли, що вони доопрацюють.

Уже квітень, цим законам вже рік – а відомостей про зміни до них немає. Може, щось й відбувається, тільки ми про це не знаємо.

Тобто, закони поки що залишаються такими, якими вони є. Вони діють, їх впроваджують у життя.

За законом про вшанування пам'яті учасників національного визвольного руху, якщо хтось критично зараз висловиться про Бандеру в публічному просторі, він вже підпадає під дію цього закону.

Я, наприклад, не вважаю Бандеру загальнонаціональним символом, здатним викликати повагу усіх, та й видатним діячем. Якщо я цю думку висловлюю публічно, я вже bad boy не лише для тих, хто зробив з нього ікону, але й для згаданого закону.

– Навіщо потрібен Інститут національної пам'яті, коли є Інститут історії НАНУ, який займається дослідженнями?

– Інститут національної пам'яті – не дослідницька установа, це урядовий орган, який має здійснювати так звану історичну політику. Коли Ющенко підписував указ про створення Інституту національної пам'яті, у нього були певні мотиви, і він копіював польський досвід, який, як бачимо зараз, не в усьому є зразковим…

Мені, як професійному історику, не потрібний Інститут національної пам'яті. Я не впевнений, що він взагалі потрібний суспільству.

Якщо говорити про його роль в суспільстві і про те, що і як цей Інститут робить, я можу однозначно сказати, він зараз створює проблеми, з якими доведеться мати справу в майбутньому.

Основна ідеологія того, що вони роблять, – це нав'язування суспільству певного наративу пам'яті. Тобто фактично йдеться про ідеологічну уніфікацію – цілком як у Радянському Союзі.

Люди, які є ініціаторами декомунізації, своїми діями дуже нагадують комсомольських активістів.

Прагнення ідеологічної уніфікації, принаймні в галузі історії – це відкритий шлях до ідеологічної уніфікації в інших сферах. Суспільство набагато більше, ніж одна ідеологія, навіть популярна.

Якщо Інститут національної пам'яті хоче звести Україну до певних ідеологічних стандартів, то, очевидно, це буде проблемою для всієї країни в майбутньому, яка не вся потерпить «єдінствєнно правільного учєнія».

– Яким мало б бути ставлення до радянського минулого? Чи достатньо цей досвід усвідомлений та опрацьований?

– Хвиля негативу щодо радянського минулого пройшла ще в 1990-ті роки.

Дехто, у тому числі і професійні історики, вважає, що через те, що ми вчасно не дерадянізувалися, не провели люстрацію, а радянські еліти перефарбувалися в національні – і стався весь цей «дерибан», економічний і політичний.

В цих побудовах є думка про те, що радянський період – це суцільний негатив, перерва в «природному» розвитку.

Однак країна, яка в 1991 році стала називатися державою Україна, виникла в межах Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Це історичний факт.

І ніхто, навіть відколупуючи меморіальні дошки і зносячи пам'ятники, цей факт не може заперечити.

Очевидно, що в Радянському Союзі Україна остаточно склалася територіально, перетворилася на індустріальну державу з суцільною грамотністю. Якою ціною – інша справа, але це доконаний факт.

Українці перетворилися на урбанізовану націю. Можна багато чого згадати про Радянський Союз. Були репресії, Голодомор, страшні жертви під час Другої світової війни.

Але, було створено потужну індустрію, передову шкільну систему. Україна й досі використовує промисловий, кадровий, інтелектуальний потенціал, який був створений Радянським Союзом.

Власне, за останні 25 років в основних промислових секторах, які й досі тримають нас в колі розвинених індустріальних країн, майже нічого якісно нового не зроблено.

Від ентузіастів «декомунізації» можна почути такий пассаж: ми зараз виконуємо ті завдання, які не було виконане у1990-ті.

Варто нагадати їм про таке: доки в 1990-ті подібні їм ентузіасти подолання комуністичної спадщини долали тоталітарне минуле у доступний їм спосіб, іншу комуністичну спадщину трансформували у капітал ті самі «кляті комуняки», які правильно зрозуміли Маркса.

Зараз ситуація дуже подібна: борці з трухлявим комуністичним минулим гучно длубають гранітний непотреб, створюючи галас, за яким не чути, як цілком конкретні люди і групи «дерибанять» рештки колишньої «загальнонародної власності», імітують реформи та евроінтегрують свої статки.

Архіви – делікатна справа

– Як історик чи маєте ви довіру до документів, які були секретними за радянських часів? До речі, можу пригадати доволі скептичне ставлення Адама Міхника до ентузіазму, з яким чекають відкриття архівів спецслужб. Він казав про те, що ці документи скоріше за все вже опрацьовані цензурою, і навряд чи вони відкриють щось нове.

– Уявлення про те, що архіви щось серйозно додадуть в розуміння минулого, в певному сенсі має підстави.

Будь-який історик, який пише про минуле, має попрацювати в архівах, щоб хоча б відчути контекст епохи. Що стосується того, що архіви призведуть до пізнавальної революції, – це, звичайно, наївний позитивізм.

Можу навести простий приклад.

У 1960-70-ті роки західні дослідники писали про Радянський Союз, про тоталітаризм, була так звана тоталітарна школа. Суть системи вони описали абсолютно адекватно. Потім, у 1990-ті це все стало наповнюватися архівними документами – але по суті нічого не змінилося, крім розширення фактографії.

Я працював з архівами спецслужб ще в 1992 році, коли писав книгу про дисидентів. З Адамом Міхником можна погодитись – це дуже специфічні архіви.

Коли уможливили доступ до цих архівів, у багатьох країнах Центральної і Центрально-Східної Європи на запити про персоналії можна було отримати дані лише про вас самих особисто чи ваших родичів.

Тобто, якщо ви є в цьому архіві і йдеться про особові справи, ви можете свої файли подивитися, персональні файли інших живих людей – ні.

– З якої причини?

– Я працював з архівами КДБ, середня справа – це 30 томів на одну людину. Там багато персональної інформації, матеріали допитів, і там є документи, які очевидно можна сфальсифікувати.

Наприклад, під час допиту в протоколі можна прочитати, що ось той про вас казав це. Це могло робитися спеціально, для того щоб людину «розколоти» – а насправді та людина нічого не казала. Але це може бути підставою, що людина прочитає і зробить і напише: ось той був «стукачем».

Це найпростіший приклад.

Люди потрапляли в стресову ситуацію, їх допитували, шантажували, піддавали психологічним, фізичним тортурам. У такому стані людина багато що може сказати.

Як відомо, в судах свідчення, які здобуті під тортурами, не визнаються легітимними. Якщо в судах вони не визнаються легітимними, чому я як історик міг би їх використовувати в книжці? Вони теж будуть нелегітимними і вони можуть завдати шкоди цій людині, її репутації, або її родичам.

Архіви – делікатна справа. В Польщі були скандали, пов'язані з Лехом Валенсою, що він був співробітником спецслужб. Те саме було в Чехії, Німеччині, щодо відомих людей.

Взагалі історик має мати добру професійну підготовку, знати, як працювати з джерелами, він має бути соціально зрілою людиною.

У мене було багато матеріалів, і якби я опублікував їх на початку 1990-х років, як зараз кажуть, це була б «бомба». Але я свідомо цього не зробив, тому що як фахівець знаю: це може бути фальшивка, спеціально розроблена операція, і тоді я просто стану її учасником.

У нас питання підручників – це питання ідеологічне

– Як співвідносяться курс історії в середніх школах і вищих навчальних закладах України, з тенденціям в глобальному світі?

– Питання історії в школі й у підручниках вперше постало після Першої світової війни. Тоді стало зрозуміло, що шкільні курси історії фактично побудовані на мілітарній історії, пов'язаній з тим, що сусідні нації розглядаються або як вороги, або як небажаний фон.

Після Другої світової війни знову повернулись до цього питання. Вже починаючи з 1950-х років, створювалися різні комісії, які вивчали підручники. Наприклад, була німецько-ізраїльська комісія, німецько-французька комісія. Що цікаво – була німецько-польська комісія за часів комуністичного режиму в Польщі.

Вони намагалися нейтралізувати певні спірні питання у підручниках.

В принципі, будь-яка нація має свій національний наратив, який побудований на дуже простому принципі: ми існуємо дуже довго, та територія, яку ми зараз займаємо, – це наша історична територія, і власне це все.

Такий наратив є фактично в усіх країнах світу, Європи.

У більшості країн Старої Європи шкільна історія відокремлена від наукової історії. Це історія, яка побудована на тому, щоб діти знали минуле і були лояльними до своєї країни.

Наукова історія, історія як наука – займається іншими справами.

Якщо ви подивитесь перші підручники з історії України, то побачите, в 1990-ті роки їх створювали академічні історики.

По-перше, завдяки цьому ці підручники відразу, з самого початку, стали доволі нудними. По-друге, злилися в одне ціле академічна історія і дидактична історія. Таким чином, самі академіки потрапили під вплив моделі дидактичної історії. По-третє, ця історія транслює певний ідеологічний стандарт. Як в українському випадку, що нація існує тисячу років.

Таким чином, у нас питання підручників – це питання ідеологічне.

Фактично, починаючи з 1990-х років, з першого покоління підручників, змістовно в сенсі ідеологічної лінії вони не змінилися. Всі ці скандали часів Табачника – це більше журналістські історії, ніж реальні зміни. Фактично підручники з історії, особливо з історії України, виконують суто ідеологічну функцію, і дуже мало аналітичну і пізнавальну.

Підручники друкуються, припустимо, у кожному вищому навчальному закладі. Якщо є кафедра історії України, там обов'язково хтось надрукує або методичку, або свій підручник чи посібник.

Вважаю, що якщо йдеться про громадянське виховання, то шкільного курсу цілком достатньо.

У вищих навчальних закладах не потрібний курс історії України – оцей обов'язковий стандартних семестровий курс історії України, який повторює шкільний курс і часом дуже нагадує подібний обов'язковий курс історії КПРС радянських часів.

Була спроба два роки тому заступити його курсом історії культури України. Звичайно, був скандал. Звичайно, викладацьке лобі, всі ці люди, які викладають історію України бухгалтерам, стоматологам та іншим неісторикам, збурилися.

А якщо говорити про професійних істориків, то, звичайно, на історичних факультетах підручник з історії як джерело інформації – нонсенс. Якщо людина йде на спеціалізацію «історія», вона з першого курсу має історію вивчати за першоджерелами, за науковими дослідженнями тощо – а не за підручниками.

В Україні шкільний курс намагалися змінити.

У 2008-2010 роках був проект, пов'язаний з тим, щоб олюднити українську історію, позбутися надміру мілітарних сюжетів, етноцентризму, ксенофобії, культурної нетерпимості. Це почалося в 2007 році і закінчилося в 2010-му.

Над змінами працювала група під керівництвом Наталі Яковенко, що дуже цікаво, при Українському інституті національної пам'яті, але тут більше важили особистості, а не інституція.

Коли Табачник став міністром освіти, він початково намагався цю ідею використати у свій спосіб, але невдовзі переключився на більш цікаві для нього речі.

За нинішньої політичної ситуації перегляд підручників в контексті «олюднення», гуманізації української історії виглядає мало вірогідним.

– Чи можливо подолати традицію замочування складних питань? Що саме для цього потрібно?

– У нас немає традиції замовчування. Це була радянська ідея – білі плями, таке інше.

У нас інша традиція: культивування певних сюжетів, які перетворюються з історичних сюжетів на ідеологічні форми.

Припустимо, деякі країни практикували проект навмисної амнезії.

Наприклад, Іспанія намагалася забути про те, що відбувалося в громадянську війну в 1930-ті роки. Французи погодилися не те щоб забути Варфоломіївську ніч, але не надавати цьому історичному факту того значення, яке надавалося до середини 19 століття.

Або, припустимо, революційні репресії в Бретані в 90-ті роки 18 століття дехто називав геноцидом – однак там також досягли певного консенсусу, щоб це питання не культивувати.

У нас є свої скелети в шафі. До прикладу – Волинська трагедія, Волинська різанина, їх по-різному називають Але це те, що не дуже хочеться згадувати.

До Голокосту в Україні є теж різне ставлення. Навіть у наших підручниках з історії України певний час не було взагалі згадки ці події. Голокост згадувався тільки в контексті Західної Європи, що там знищували євреїв.

В Україні нацисти знищили, за різними підрахунками, від 900 тисяч до 1,5 мільйона євреїв – просто тут, на місці, їх нікуди не вивозили.

За радянських часів це замовчувалося. А в часи незалежності це був не дуже зручний сюжет. Адже треба було пояснити позицію місцевого населення, яке досить часто охоче допомагало німцям в цій справі. При цьому, в Україні були дві тисячі праведників – герої, які рятували євреїв, ризикуючи власним життям.

Це дуже складні речі... Вони стосуються всіх країн Центрально-Східної Європи, не тільки України.

У Польщі були й досі залишаються проблеми з тим, як ставитися до Голокосту. Особливо коли до влади приходять праві, починаються проблеми.

Є різні варіанти.

Якщо йдеться про амнезію, то такий проект можна було б реалізовувати – однак незрозуміло, що брати предметом забування. Зараз є намагання реалізувати проект амнезії, коли знищується оцей радянсько-ностальгічний варіант колективної пам'яті.

Вже є конфлікти з цього приводу. Що буде далі – подивимось.

Зараз наближаємося до іншої «суперечливої» дати – 9 травня.

До 2015 року це був День Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945. Згідно з одним з меморіальних законів від 9 квітня минулого року назву і хронологію змінено.

9 травня тепер – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945. У цей спосіб згадане свято також «декомунізували».

Так само запроваджується ще одна пам'ятна дата – 8 травня – День пам'яті і примирення.

За задумом ініціаторів закону, це наближає Україну до європейських практик.

В принципі, з новою назвою і датами все було б гаразд, якби в тексті закону не було такого цікавого формулювання, яке стосується форм увічнення перемоги:

«Недопущення фальсифікації історії Другої світової війни 1939-1945 років у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках, засобах масової інформації, публічних виступах представників державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб».

Було б цікаво дізнатися, яким чином забезпечуватиметься «недопущення фальсифікацій», хто буде визначати наявність цих фальсифікацій, і якими є критерії.

Мені здається, що й тут ми маємо перспективу перетворити дату, яка може об'єднувати людей – на яблуко розбрату, яке буде до смаку як тим, кому подобається термін «Друга світова», так і тим, хто готовий покласти здоров'я і життя (і не лише власне) за «Велику Вітчизняну».

Информация о материале

Опубликовано: 13 мая 2016

Реформа пенитенциарной системы в Украине — отечественный бренд-кризис?

Принцип ответственности перед будущими поколениями предполагает осознание последствий от своих действий и их влияние на жизнь людей в дальнейшем. Все действия, которые мы предпринимаем, так или иначе отразятся на последующих поколениях наших сограждан, а иногда — и жителей других стран.

Но некоторые события последнего времени в Украине очень мало напоминают действия в рамках спланированной и четкой стратегии развития страны. В частности, возникает немало тревожных вопросов по реформированию пенитенциарной системы. Эта тема — не самая медийно-популярная, и кроме того — довольно специфичная, так как мало кто понимает, о чем вообще идет речь, и, соответственно, мало кто берется комментировать происходящее, в отличие от вопросов компетенции Минобороны, СБУ, ОВД, Генпрокуратуры. Это достаточно долгое время позволяло Пенитенциарной службе оставаться закрытой и обособленной.

Само реформирование пенитенциарной системы Украины можно разделить на два вида — «тихое» и гласное. Так вот «тихая» реформа началась еще весной 2014-го с ряда решений, которые во многом остались незамеченными:

1) была объявлена амнистия, по которой освободилось 16 624 осужденных. В последний момент в закон внесли правки и разрешили амнистировать осужденных за незаконный оборот наркотиков, что является беспрецедентным событием;

2) было прекращено выделение средств на проведение ремонтных работ и улучшение коммунально-бытовых условий учреждений исполнения наказания;

3) отказ эвакуировать осужденных и персонал исправительных учреждений из зоны проведения АТО. «Еще 28 ноября 2014 г. мы были готовы к эвакуации. Но в последнюю минуту Министерство внутренних дел, в функции которого входит конвоирование осужденных и арестованных, отказалось это делать», — рассказал в одном из своих интервью глава пенитенциарной службы В.Палагнюк. Однако ситуация в учреждениях была неконтролируема уже в начале июня: произошел ряд нападений на объекты ИН с целью захвата оружия, имели место отдельные случаи нападений на сотрудников, неоднократно артиллерийским обстрелам подверглись исправительные колонии в Донецке, Макеевке, Горловке, Торезе, ряд колоний в Луганской области, вследствие чего погибали как сотрудники учреждений, так и осужденные. Но это не стало достаточным основанием для проведения эвакуации;

4) народные депутаты поддержали изменения в Уголовно-исполнительный кодекс Украины, вследствие которых ст. 118 получила такую редакцию: «Привлечение осужденных к лишению свободы к общественно полезной работе:

1. Осужденные к лишению свободы имеют право работать в местах и на работах, определяемых администрацией колонии».

До этого осужденные к лишению свободы были обязаны работать. Теперь же — так как человек не обязан реализовывать свои права — осужденные имеют полное право не работать. Но у администраций учреждений исполнения наказания оставался маневр: осужденных, желавших воспользоваться предусмотренными законом льготами (замена неотбытой части наказания более мягким и условно досрочное освобождение), можно было стимулировать к работе, поскольку согласно ст. 130 того же Кодекса: «Мероприятия поощрения, применяемые к лицам, лишенным свободы: 1. За добросовестное поведение и отношение к труду, обучение, активное участие в работе самодеятельных организаций к осужденным могут применяться следующие меры поощрения... «.

Перечень самих поощрений нам не так важен: основной смысл в том, что для получения поощрения необходимо производить над собой усилия, нужна внутренняя интенция и направленность осужденного на ресоциализацию, а значит — возможность быстрее вернутся домой. Безусловно, эта «уловка» работает с теми, у кого есть дом, паспорт, кому есть куда идти. Конечно, таких осужденных немного, но и эту возможность для маневра законодатели недавно решили убрать, о чем пойдет речь ниже.

Что касается гласной реформы, то во время ее презентации 10 февраля 2016 г. вместо четкой эффективной стратегии были озвучены в основном популистские лозунги: «мы уволим почти всех старых сотрудников», «к нам приедут новые и умные из Гарварда», «норвежские инвесторы все это оплатят и подскажут, как сделать еще лучше» и самое главное — «мы продадим старые СИЗО». Речь идет в первую очередь об изоляторах Киева и Черновцов. И если Лукьяновский СИЗО давно требует фундаментальных изменений в части хозяйственной деятельности, то изолятор в Черновцах считается одним из лучших в Украине.

Расскажу по порядку. История с Лукьяновским СИЗО длится уже не первый год, условия содержания в нем действительно оставляют желать лучшего, что подтверждают многочисленные фотоснимки как самих арестованных и осужденных, так и правозащитников, журналистов. Проблемы у Киевского следственного изолятора обострились после смерти Макара Колесникова. По официальной версии, он умер от алкогольного отравления. Родственники, разумеется, в это не верят, прокуратура ведет следствие и даст правовую оценку произошедшего. Масла в огонь подлила следующая внезапная смерть осужденного — от сердечной патологии, после чего таки было принято решение произвести инспекторскую проверку условий содержания осужденных и подследственных. По ее итогам было запрещено использовать 14 камер, но это вряд ли исправит коммунально-бытовые условия осужденных.

В Минюсте заявили, что готовы продать Лукьяновское СИЗО, им якобы поступило подобное предложение — за 8 млн долл. Но дело в том, что законодательной базы для продажи или сдачи в аренду учреждений исполнения наказаний нет. «Согласно действующему законодательству, целостные имущественные комплексы исправительных и воспитательных учреждений, исправительных центров, учреждений исполнения наказаний и следственных изоляторов не подлежат приватизации и не могут передаваться в аренду», — говорят в пенитенциарной службе. Соответственно, чтобы проводить подобные действия, необходимо приводить в соответствие законодательную базу. И об этом в Минюсте молчат.

Кроме того, специалисты по недвижимости уже заявляли в СМИ, что ориентировочная стоимость участка на месте Лукьяновского СИЗО составляет порядка 20–30 млн долл. Как получается такая разница в цене? Все очень просто: Минюст продает здание, а не землю. Участок земли под зданием СИЗО не принадлежит ни Минюсту, ни пенитенциарной службе — земля взята в аренду у Киева. А пенитенциарная служба, по словам ее руководителя В.Палагнюка, аренду не платит: договорились!

Также стоит понимать, что платить за СИЗО будут не в долларах, а в гривнях, и 8 млн долл. сегодня, завтра в Украине могут превратиться в 1 тыс. долл. И тут вырисовывается следующая схема продажи:

1) потенциальный покупатель платит оговоренную сумму;

2) ему разрешают построить новое «европейское» СИЗО за пределами Киева (строить будет либо сам, либо привлекать строительную организацию);

3) после сдачи в эксплуатацию нового СИЗО предпринимателю разрешают снести старое здание и построить что-то свое;

4) он платит аренду за землю Киеву.

В ноябре министр юстиции П.Петренко рассказал, что якобы есть участок земли в городе Ирпень Киевской области (хотя на самом деле участок в Коцюбинском, и там находится действующее учреждение исполнения наказания) для строительства СИЗО вместимостью 1 тыс. чел. Продолжительность строительства министр оценил в девять месяцев. О стоимости строительства речи не было. Возникает вопрос: почему именно на 1 тыс. чел.? В Лукьяновском СИЗО в разные годы содержалось и более 3 тыс. граждан. И точно ли министр юстиции ничего не путает, когда говорит о строительстве СИЗО за девять месяцев? Для строительства «с нуля» такого здания — это утопия в украинских реалиях.

По поводу же нового владельца здания, почему никто не говорит о том, что, например, Киев может выставить непомерную арендную плату? Причем сделает это уже после постройки нового здания: или плати, или забирай свою гостиницу и уходи. Также не следует сбрасывать со счетов разного рода «защитников памятников архитектуры» — эти и в ЮНЕСКО напишут, и в суд пойти не постесняются. Тем более, они уже сейчас об этом заявляют в СМИ. Поэтому на месте потенциального инвестора я бы очень сильно задумался, стоит ли связываться. Допускаю, что в такой ситуации это не будет человек со стороны, а значит, шум в прессе никого не остановит, и даже «свои честные» строители тоже найдутся.

Теперь же рассмотрим ситуацию вокруг Черновицкого СИЗО. 7 октября 2015-го было принято постановление Кабинета министров Украины (№1066-р), в котором значится: «Согласиться с предложением Государственной пенитенциарной службы относительно ликвидации Черновицкого учреждения исполнения наказаний управления Государственной пенитенциарной службы в Черновицкой области (№33) в связи с аварийным состоянием зданий и сооружений, в которых размещено указанное учреждение, и его расположением в непосредственной близости от исторического центра г. Черновцы, объектов, принадлежащих к Всемирному наследию ЮНЕСКО, и учебных заведений». Такие причины закрытия, как аварийное состояние и отсутствие культурной ценности, очень сильно удивили знающих ситуацию людей.

Здание изолятора было построено в 1812–1819 гг., расположено на Соборной площади в самом центре Черновцов и является памятником архитектуры. Почти 100 лет назад, в конце 1916-го, помощник военного прокурора по гражданской части Евреинов писал: «Обозревая тюрьму, я установил, что само помещение является настолько целесообразно устроенным, значительным по размерам и специально приспособленным, что некоторые недостатки содержания арестованных могут быть немедленно же устранены».

В июне 2015-го приехал «обозреть тюрьму» министр юстиции П.Петренко: об этом значимом событии есть фотоотчет на сайте ГПтСУ. А также текст достаточно стандартного содержания: «Был, посмотрел все, зашел в церковь, уехал». Если судить по этому материалу, то визит прошел без проблем, никаких кардинальных решений озвучено не было. Однако, выступая на брифинге в тех же Черновцах, министр заявил: «До конца текущего года Черновицкий следственный изолятор, который расположен в самом центре города, прекратит свою работу и будет законсервирован». Консервирование решили разбить на два этапа. Для начала — вывезти всех пожизненно лишенных свободы, таких осужденных содержалось 14. И второй этап, который ничем не отличается от «схемы» в Киеве.

В августе 2015 г. 14 осужденных к пожизненному лишению свободы были вывезены в разные исправительные учреждения по стране. А в октябре, открывая набор в новую патрульную полицию в Черновцах, премьер-министр А.Яценюк сказал, что Кабинет министров принял решение закрыть изолятор поскольку: «...условия в этом СИЗО, как и в Лукьяновском СИЗО в Киеве, далеки от европейских». Но сам премьер изолятор не посещал.

Но тут опять возникает вопрос: в 2014-м на ремонт СИЗО в Черновцах было выделено 500 тыс. грн. Средства выделялись для ремонта камер СИЗО в соответствии с современными стандартами, были проведены замены систем водоснабжения, электроснабжения, канализации, отопления. Следует отметить, что условия содержания в изоляторе Черновцов считаются одними из лучших в стране. Зачем было ремонтировать безнадежное СИЗО?

Теперь же вернемся к следующим этапам «тихого» реформирования. 26 ноября 2015 г. Верховная Рада приняла Закон «О внесении изменений в Уголовный кодекс Украины (относительно усовершенствования порядка зачисления судом срока предварительного заключения в срок наказания)». Соответствующий законопроект №3413 был подан группой нардепов во главе с Надеждой Савченко. А уже 22 декабря президент подписал эти изменения. Основными целями закона его авторы назвали «компенсацию» осужденным время пребывания в следственных изоляторах, уменьшение численности содержащихся и сроков их пребывания в СИЗО, а также сокращение расходов бюджета. Законодатели мотивируют свое решение ужасным санитарным и коммунально-бытовым состоянием следственных изоляторов (а кто же перестал выделять средства на ремонт?).

В тексте закона написано: «Зачисление судом срока предварительного заключения в случае осуждения к лишению свободы в рамках того же уголовного производства, в рамках которого к лицу было применено предварительное заключение, производится из расчета один день предварительного заключения за два дня лишения свободы». А также: «Этот Закон применяется ко всем лицам, относительно которых на момент вступления в силу настоящего Закона вступил в законную силу обвинительный приговор, наказание по которому не отбыто полностью».

Таким образом, речь идет о зачислении одного дня, проведенного в СИЗО, за два дня пребывания в колонии. Самое любопытное, что эта норма распространяется на всех осужденных, в отношении которых приговор вступил в законную силу, по состоянию на 24 декабря. То есть не только на тех, кто сейчас пребывает в следственных изоляторах, а на всех осужденных — не важно, за преступления какой степени тяжести они отбывают наказания: сидит человек за неуплату алиментов или бандитизм. Эта же норма распространяется на осужденных к пожизненному лишению свободы, которые теперь смогут раньше просить помилования.

По данным ГПтСУ на 12 февраля 2016 г. освободилось:

— 440 лиц — осужденных за умышленное убийство,

— 216 лиц — за нанесение умышленных тяжких телесных повреждений,

— 283 лица — за преступления, связанные с наркотиками,

— 539 лиц — за разбой,

— 375 лиц — за грабеж,

— 524 лица — за кражу.

В целом по формальным признакам под действие указанного Закона подпадают около 49 тыс. лиц, удерживающихся в учреждениях ГПтС Украины. Из них могут быть освобождены от дальнейшего отбывания наказания 6 тыс. лиц, среди которых:

— 3 тыс. лиц, осужденных за совершение тяжких преступлений,

— 1,8 тыс. лиц, осужденных за совершение особо тяжких преступлений.

То есть в ближайшее время освободятся около 50 тыс. чел. из

70 тыс. осужденных, которых Украина официально считает «своими» (без учета зоны АТО и АР Крым). Что позволит «разгрузить» большую часть учреждений исполнения наказания и впоследствии поставить вопрос об их продаже.

Дальше больше: в декабре 2015-го Верховная Рада приняла в первом чтении законопроект «Об амнистии». В СМИ было озвучено, что под действие закона подпадут 4 тыс. осужденных, но неясно, учтены ли в этой цифре те лица, сроки которых сдвинутся вследствие действия «закона Савченко». Амнистию намерены в первую очередь применить к тем категориям осужденных, которые наиболее не защищены и уязвимы социально: к женщинам и несовершеннолетним; мужчинам, имеющим детей в возрасте до 16 лет или детей-инвалидов; к инвалидам первой, второй и третьей групп; людям, больным туберкулезом, онкологическими заболеваниями; лицам, достигшим пенсионного возраста; участникам боевых действий.

А также за основу был принят законопроект 2251а, которым предлагается изменить упомянутую в начале моей статьи норму Уголовно-исполнительного кодекса о порядке наложения поощрений таким образом: «Статья 130. Меры поощрения, применяемые к лицам, лишенным свободы: 1. За выполение возложенных обязанностей и правил поведения, установленных этим Кодексом и правилами внутреннего распорядка колонии». То есть поощрять можно будет, если осужденный ведет «овощной» образ жизни и ничего не нарушает, о внутренних интенциях или устремлениях следует забыть. Вот и получается, что работать не нужно, стремится к чему-то хорошему необязательно, достаточно просто не нарушать то, что само по себе не очень сложно. Это все равно, что за отсутствие нарушений правил дорожного движения каждому дарили бы Rolls-Royce и делали вид, что так правильно. Эти поправки пока еще не внесены в кодекс, но такая возможность остается. Депутаты считают, что подобные изменения будут способствовать «гуманизации» процесса отбывания наказания, но со стороны выглядит, как будто пытаются еще больше «разгрузить» тюрьмы (к осужденным можно будет применять льготы независимо от их поведения).

Возникает вопрос: готова ли наша страна к такому количеству внезапно освободившихся осужденных? Ведь у большинства из них элементарно не будет паспортов, многие из них будут больны, им некуда будет пойти, и не будет за что жить. А главное — они выйдут с четкой уверенностью, что им все должны. Некоторые из них, возможно, будут жителями зоны проведения АТО (Донецкая, Луганская области) или временно оккупированных территорий (АР Крым). Что предложит им наше государство? Предполагаю, что ничего.

Продолжая тему реформирования пенитенциарной системы Украины, хочу обратить внимание на некоторые аспекты службы, которые действительно нуждаются в кардинальных изменениях. Например, порядок труда осужденных к лишению свободы. Во время презентации реформы было заявлено создание единого «холдинга», который будет управлять всеми производственными мощностями службы. То есть, по сути, меняется подчинение, но не меняется смысловое наполнение и законодательная база процесса, что изначально губительно скажется на «реформе», фактических изменений не произойдет.

Зачем осужденному работать, спросите вы? Хороший вопрос, который вызывает много споров и спекуляций... Но, простите, разве каждый из нас задается вопросом «Зачем мне работать?». Это воспринимается как что-то само собой разумеющееся. Нам необходимо покупать еду, одежду, содержать семью, оплачивать аренду жилья, коммунальные услуги, проводить досуг… Все это требует денег, лично за каждого из нас ведь государство не платит?

Помимо озвученных платежей, не следует также забывать о компенсации, которую должен выплачивать осужденный за то горе, которое он совершил своим преступным деянием. Зачастую это немалые деньги. В украинских реалиях, как правило, взыскать материальный ущерб практически невозможно, не в последнюю очередь из-за отсутствия оплачиваемой работы для осужденных. Почему же возникают споры в отношении труда осужденных? Вопрос, скорее, риторический.

При изоляции в спецучреждение человек помещается в совершенно иную социокультурную реальность, созданную поколениями осужденных, со своим языком, идентичностью, ценностями и смыслами и укрепившуюся за время отбывания длительного наказания. Безусловно, она не создана из ничего, а состоит из обыденных для нас ценностей, смыслов и языка, трансформировавшихся в восприятии осужденных из-за неприятия или непонимания наказания, озлобленности на саму систему исполнения наказаний, неустойчивости в восприятии, т.е. опирается на искаженный ценностно-смысловой фундамент обыденной реальности.

В свете всего вышеизложенного нам не приходится говорить об исправлении осужденных в том смысле, в котором они могут стать достойными членами общества и не нарушать нормы обыденной социокультурной реальности. Но мы в праве говорить об исправлении как принятии культурной традиции, установленной в местах лишения свободы, для адекватной адаптации в среде осужденных, занятия определенного места в их иерархии, идентификации себя с группами внутри их среды и установления коммуникации с ними.

Таким образом, на протяжении многих лет происходила выработка и утверждение типа реальности, который стал выражением культурной традиции, изолированной в местах лишения свободы, только там адекватной и отвечающей потребностям осужденных. Но при этом полностью лишенной ценностно-смыслового фундамента за пределами спецучреждений и продуцирующей людей, неспособных занять какое-либо место в обыденной реальности нашего общества.

Социальные процессы, происходящие внутри украинского общества, меняются. На основании этого подходы к исправлению осужденных путем их трудоиспользования в промышленном производстве, сельском хозяйстве, различных спортивных и культурно-массовых мероприятиях, а также при полном отсутствии моделирования взаимодействия гражданина и социальных институтов, наглядной демонстрации положительной реализации своих прав и обязанностей членами социума, ответственности за принятые решения кажутся недостаточными и не отражающими потребности современного украинского общества. Так как исключительно в исполнении своих обязанностей, реализации своих прав и принятии ответственности за принятые решения мы и можем говорить о человеке, как достойном представителе общества. Труд должен восприниматься не как самоцель, но как инструмент приобщения к социальной действительности.

В свете общегосударственных «европейских устремлений» хочется обратить внимание на Европейские пенитенциарные правила (последняя редакция 2006 г.). Этот документ регламентирует деятельность пенитенциарных учреждений стран — членов ЕС и носит рекомендательный характер с поправками на национальное законодательство. Для Украины это важный документ, который почему-то не берется во внимание. Итак, можно выделить следующие основные принципы организации труда осужденных согласно Европейским пенитенциарным правилам:

— Осужденный обязан работать (администрация учреждения должна стремиться предоставить достаточно полезной работы). Не обязаны работать только лица, взятые под стражу, т.е. чья вина еще не доказана. Но в добровольном порядке они могут работать.

— Труд — способ исправления (характер предоставляемой работы должен поддерживать или развивать навыки, которые позволят осужденному зарабатывать на жизнь после освобождения).

— Общественная полезность труда (организация и методы работы должны походить на сходные работы на свободе, чтобы максимально подготовить осужденного к освобождению).

— Объединение труда и профессионального обучения (осужденным должна предоставляться работа с элементами профессиональной подготовки).

— Труд не должен приносить осужденным страдания.

— Использование полученных навыков осужденными после освобождения (основной смысл правил — научить осужденных адекватному поведению в обыденной жизни после освобождения).

Как видим все просто и очень не похоже на сегодняшнюю организацию труда для осужденных в пенитенциарной системе Украины. Коротко и даже обзорно мы рассмотрим другие постсоветские страны:

— Беларусь — согласно действующему законодательству, «осужденные обязаны трудиться на работах, установленных администрацией колонии». Содержание одного осужденного — 1077 грн/месяц*.

— Россия — «осужденные обязаны трудиться на работах, установленных администрацией колонии». Содержание одного осужденного — 2032 грн/месяц*. Средняя месячная зарплата — 2070 грн*.

— Эстония — «осужденные обязаны трудиться на работах, установленных администрацией колонии». Содержание одного осужденного — 31 552 грн/месяц*. Средняя месячная зарплата — 4808 грн* (*по текущему курсу НБУ).

Во время презентации реформы нам рассказывали о положительном опыте Норвегии и о том, как их специалисты нам помогут. Да, действительно в этой стране — одни из лучших, если не лучшие тюрьмы в мире. В Норвегии 49 тюрем и около 4 тыс. осужденных. В самой большой тюрьме, в центре Осло, содержатся 350 осужденных, построена она 150 лет назад.

Работа в тюрьмах Норвегии рассматривается как один из этапов реабилитации, поэтому осужденные трудятся на работах по самообеспечению, занимаются благоустройством территории — подстригают газоны, ухаживают за цветами на клумбах, а также работают на кухне, в парикмахерской, на ферме, ухаживая за скотом, трудятся на полях, выращивая рожь и пшеницу. В некоторых заведениях есть прачечные, которые обслуживают не только постояльцев тюрем, но также воинские части, больницы и дома престарелых. В других функционируют лесопилки и мастерские по производству мебели, что является неким подспорьем к тюремному бюджету.

Отдельное место в презентованной реформе уделено сотрудникам (но не прохождению службы) — большую часть из них предлагают лишить званий (разаттестовать), сократить, а оставшихся прогнать через аттестационные комиссии, которые уже проверяли «компетенцию милиции». Это должно высвободить средства для повышения зарплаты в среднем на 40% для сотрудников колоний. Рядовой на первом году службы сейчас получает 1600 грн офицер — 2000–2200 грн. Как видим, «повышение» заработной платы планируется колоссальное, оно сразу же позволит привлечь выпускников Кембриджа и Гарварда на службу, а также повысит престиж ведомства.

Разаттестация сотрудников добавляет еще один пикантный нюанс: работать в ведомстве смогут люстрированные из других силовых ведомств сотрудники. Эта модель практикуется и сейчас, но после указанной реформы это процесс станет массовым. Европейские пенитенциарные правила говорят о том, что сотрудники должны быть обеспечены достойной заработной платой и условиями прохождения службы, в противном случае предполагается развитие коррупции. Не допускается использование неподготовленного персонала, что практикуется у нас ввиду огромного некомплекта сотрудников. Тому есть ряд объективных причин: на данный момент сотрудники пенитенциарной службы имеют очень низкую зарплату, лишены всех возможных льгот (бесплатного проезда, компенсации за аренду жилья и коммунальные услуги, возможность оздоравливаться и пр.). Срок выхода на пенсию несколько лет назад был поднят с 13,5 до 25 лет.

Но решений этих вопросов в предложенной «реформе» нет. Точно так же, как и нет решения проблемы наркотрафика (об этом говорить вообще не принято) в исправительных учреждениях, содержании наркозависимых и психически больных (они содержаться на общих основаниях со всеми остальными осужденными), коррупции в медицине (освобождения осужденных по болезни), а также в применении к осужденным льгот.

Можно ли считать предложенную «реформу» отвечающую тем вызовам, которые сегодня стоят перед государством? С уверенностью могу утверждать, что это скорее «смена вывески»: фундаментальные основы системы остаются прежними, что связано, в первую очередь, с отсутствием специалистов. Удивительно ли, но к подготовке проекта реформы не привлекались сотрудники пенитенциарной службы, ее ветераны, члены научного совета.

Анализируя нынешнюю ситуацию, сложившуюся в системе исполнения наказания в Украине, можно сделать ряд ключевых выводов:

1. Согласно нашему законодательству, зона проведения АТО — это Украина, сидят там люди, осужденные именем Украины. На данный момент там осталось около 7 тыс. осужденных. Следует понимать, что не все из них — жители Донецкой и Луганской областей, там отбывают наказание жители многих областей Украины. Пока что одна сторона вопроса решается сама собой — люди эвакуируются самостоятельно, после отбытия срока наказания, но до сих пор неясен их правовой статус в Украине. Вторая часть вопроса — это правовая оценка действий ГПтСУ и Минюста, в частности отказа от эвакуации осужденных и сотрудников учреждений.
2. Рядовой сотрудник такого сложного и многогранного ведомства не может получать 1600 грн на первом году службы (что даже при заявленном повышении на 40% вследствие реформы звучит смешно), не может быть лишен всех возможных льгот и привилегий. Сотрудники службы должны делать то, что наше общество в силу разных причин сделать не смогло: социализировать людей. В стратегическом плане эта деятельность — важнейшая для государства, т.к. именно от нее напрямую зависит уровень преступности.
3. Не важен возраст тюрем, важно, как их эксплуатировать, и сколько средств выделять на ремонт (в Украине с апреля 2014-го перестали выделять средства на ремонт учреждений исполнения наказания, а до этого не выделяли больше 40% от необходимого). С таким подходом любой «новый» СИЗО через несколько месяцев станет обычным «старым».
4. Мы не можем полностью ориентироваться на норвежский опыт, т.к. 4 тыс. норвежских осужденных и 70 тыс. (а потенциально наша система рассчитана на 240 тыс.) украинских — далеко не одно и то же.
5. Осужденные обязаны работать (это не предмет обсуждения, это данность, стране не хватает чистых улиц, дорог и оперных театров). Их труд должен оплачиваться.
6. Производство на территории исправительных учреждений не создавалось для того, чтобы приносить прибыль (хотя в нашей стране в былые времена труд осужденных успешно использовался с этой целью). Его основная миссия — ресоциализация, адаптация и получение осужденными навыков самообеспечения.
7. Осужденные должны частично трудиться на работах по самообслуживанию (шить себе одежду, стирать, готовить еду, убирать, обустраивать прилегающую к общежитию территорию, ремонтировать общежития).
8. Если Минюсту так хочется строить новые учреждения исполнения наказаний, то пусть это делают осужденные. Демонтаж старых зданий, ремонт существующих также должны проводить осужденные, находящиеся на участках социальной реабилитации либо же отбывающие наказания в исправительных центрах.
9. Необходимо понять, что осужденные существуют в иной ценностно-смысловой реальности, прочно веря в значимость ее императивов. Повседневность осужденных формируется устойчивой иерархией внутри групп, визуальными знаками отличия и принадлежностью к той или иной «масти», режимным образом жизни, представлениями о должном и достойном, внутренним кодексом поведения, закрепленными в языке (жаргоне). Не изменив эту внутреннюю реальность осужденных, мы наполним новые здания старым смыслом.
10. В середине 1960-х социолог Роберт Мартинсон написал работу «Ничего не меняется», общий смысл которой сводится к следующему: как бы ни менялся режим в учреждениях (ужесточался или «гуманизировался»), на рецидивность это, по большому счету, никак не влияет. Он считал, что основная задача пенитенциарных учреждений — не сделать преступников еще большими врагами общества, чем они были до этого.
11. Если оставить все как есть, то получится, что мы продуцируем социальных инвалидов, которым все должны, но которые не обязаны вообще что-либо делать. Во сколько обходится нашей стране рецидивизм? Похоже, никто не задумывается над этим вопросом.
12. Брать за основу реформу, предложенную Минюстом, нельзя. Она лишена понимания фундаментальных оснований службы, повседневной реальности осужденных, процессов, происходящих «за забором». Озвученные «Европейские стандарты» — это не вседозволенность для осужденных, которая следует из принятых и готовящихся законодательных норм. Основой реформы должно стать создание внутри исправительных учреждений среды адекватных отношений гражданина и социальных институтов, наглядной демонстрации положительной реализации своих прав и обязанностей членами социума, а также принятия ответственности за принятые решения. Так как именно моделирование современных общественных процессов — а они очень сильно меняются за период отбывания наказания осужденным — дает реальную возможность подготовить человека к действиям внутри социума, адекватно реагировать на его вызовы, уметь репрезентировать себя, в первую очередь перед работодателем, а также вести свою повседневную деятельность в правовом поле.

Информация о материале

Опубликовано: 13 мая 2016