Главная

Меньше всего заинтересованные

На этой неделе украинский нацизм, так и не сумев добраться до беззащитного тела хрупкой певицы Самойловой, принес в сакральную жертву экс-депутата Госдумы Вороненкова, чтобы обвинить Россию. Но испанский диспетчер дон Хуан Педрилья был начеку.

Внимательно отслеживая свой прибор, дон Хуан Педрилья обнаружил, что перед тем, как экс-депутат Вороненков исчез с радаров, возле него были замечены два украинских истребителя, одним из которых был печально известный майор Волошин, прославившийся тем, что сбил из «Бука», неумышленно привезенного российской армией в ДНР, малайзийский «Боинг». Казалось бы, случайность, но как объяснить тот факт, что в этот день мимо Пушкинской как раз пролетала израильская ракета, все киллеры были давно мертвые, и их сначала подбросили на место преступления, а потом передумали и оставили одного раненного, вследствие чего дон Хуан Педрилья к вечеру закрыл свой «твиттер» и превратился в сетевого бота? Совпадений с «Боингом» слишком много, а это значит, что мировая закулиса снова начала травлю России, мстя ей за многочисленные успехи Владимира Путина на «Евровидении» и американских выборах. В Москве уже проницательно сообщили о «сакральной жертве», а также объяснили, что Россия «меньше всего была заинтересована в смерти Вороненкова», и поэтому готова возглавить следствие, с ходу предложив множество чрезвычайно правдоподобных версий случившегося.

Самое очевидное - СБУ выманила «заметного политического деятеля» в Киев, чтобы застрелить его средь бела дня, потому что ночью, во-первых, что за интерес, да и темно, во-вторых, по сведениям Натальи Поклонской, в Киеве постоянно убивают всех, кто разгуливает по центру, еще со времен Майдана, и это очень удобно для сокрытия следов преступления, ибо где же еще прятать сухой лист, если не в лесу.

На первый взгляд, головорезы Порошенко казнили русскоязычного гражданина Вороненкова из каких-то своих банальных соображений - за неуважение к бандуре, к примеру, либо просто проиграли в карты Кровавому Пастору, или даже самому Яценюку, который что-то давно уже русских не убивал, при том что кураж ведь никуда не делся. А то еще за жертвой мог тянуться криминальный след от открытых против него в России уголовных дел, и какой-то благородный бандит, может, не сдержался, это жизнь. Кроме того, нельзя полностью исключать тещу, успевшую порадоваться кончине зятя с криком: «Слава тебе, господи, а что с ним еще делать?» - едва ли не раньше, чем тело дочкиного мужа увезли в морг. Чужая семья потемки, и если у тещи были тяги среди киллеров СБУ или Нацгвардии, кто из русских людей бросит в нее эмпатический камень?.. Чай, не хор Александрова утонул с балеринами, убит предатель родины, в стране праздник, Владимир Владимирович скромно и со вкусом идет в театр на комедийный спектакль «Последняя жертва», но какая же она последняя?

На то и комедия.

Не менее убедительно выглядит также версия, что Вороненков был убит СБУ, чтобы отвлечь внимание русских людей от выздоровления премьер-министра Медведева, который, оказывается, все это время вовсе не болел, по крайней мере, гриппом, и оставалось только догадываться, что Путин подсыпал ему в айфон, когда утверждал, что «Дмитрия Анатольевича не уберегли», и почему оно не сработало. Абсолютно очевидно также, что украинские каратели отвлекали внимание всего мира от провокации с Юлией Самойловой, которую они планировали убить изначально, но испугались смелого русского депутата Милонова, пообещавшего поехать вместе с «бедной девочкой» в Киев, натянуть на морду флаг и, бегая по Майдану, с прозрачным намеком кричать «кукареку». В этом случае Самойлова гарантированно заняла бы первое место на конкурсе, тем более что самым трудным ее конкурентом называли какого-то итальянца, переодетого обезьяной, но кто такая обезьяна против матерого русского петушары и недалекой, но хрупкой девицы в тележке? Да, поездка на родину мирового фашизма стала бы для Юлии серьезным испытанием, - говорят, что Первый канал поначалу даже планировал отправить на «Евровидение» инвалида поопытнее - певицу Валерию с перебитыми в трех местах ногами, или, чтобы не так сильно бросалось в глаза, певца Газманова, специально обученного в середине песни случайно сломать позвоночник о трембиту; обсуждался даже вариант приезда Кобзона по кусочкам. Но у Юлии была мечта, и топтать ее было нельзя, так что судьбоносное решение о выступлении по скайпу стало наилучшим выходом из этой непростой ситуации, ибо в ином случае нацисты непременно бы ее застрелили. И тут им очень кстати подвернулся бывший депутат Государственной думы.

С каждым новым убийством российские власти рассуждают все более логично, а вот Украине крыть в ответ абсолютно нечем. Депутат Вороненков должен был свидетельствовать в пользу Украины в суде по делу о госизмене Януковича и захвате Крыма Россией по личному сговору с президентом Владимиром Путиным, поэтому какие у Путина могут быть причины для его устранения, понять невозможно. Зато совершенно очевидны преступные мотивы СБУ, раскрытые Москвой буквально по горячим следам: ведь ни у кого не было ни малейших сомнений в том, что, получив украинское гражданство и государственную должность, Вороненков передумает давать показания против Путина и уедет сидеть в российской тюрьме, попутно выводя на чистую воду киевскую хунту, захватившую Крым под видом зеленых человечков, чтобы подсунуть его России и начать, наконец, ядерную войну, которую Порошенко обещал на выборах своим кровожадным избирателям на Майдане и против которой восстал Донбасс, и, кроме того, не стоит забывать о роли ЦРУ, которая настолько очевидна, что и говорить нечего.

В этой связи у украинских диверсантов, уже несколько лет предпринимающих набеги на Крым непосредственно со дна озера Сиваш, на текущей неделе появилась новая цель - экс-нардеп Верховной Рады Леонид Грач, рассказавший в обиженном интервью, как «умные порядочные» генералы ФСБ организовывали захват Крыма Россией еще с 2005 года и обещали сделать его крымским президентом, и он соглашался, а они все равно переспрашивали, и он опять соглашался, а потом они захватили Крым и поставили Аксенова, а Грача послали на хутор бабочек ловить. Соответственно, Грач почувствовал себя несколько опущенным.

Оно-то, конечно, кому нужен старый маразматик, обманутый хулиганами, а с другой стороны, не пообещают ли ему теперь в ЦРУ украинское гражданство в обмен на показания в суде? Не убьют ли, как собаку, выманив в Киев сладкими посулами? Не проще ли ему самому как можно быстрее пойти гулять на набережную и сдуться ветром за борт в надлежащую волну?.. Сегодня все эти непростые вопросы остаются без ответа. Как, собственно, и наиболее животрепещущая загадка последних лет - почему бы всемогущим украинским карателям просто не завалить самое проблемное звено - Виктора Януковича, обрубив одним махом все концы? Тем более Владимир Владимирович в последнее время так нервничает. Возможно, боится, что до него доберутся раньше.

Информация о материале

Опубликовано: 01 апреля 2017

Видение Евро

Ах, не пустили.

Так пусть Мильчаков с Гиркиным приезжают петь на Евровидение.

СБУ гарантирует им свободный въезд в Украину. Ну и споют они примерно так же, плюс-минус улучшайзер.

Я, если попытаюсь пересечь границу России, то через тридцать минут окажусь в наручниках, только за то, что в сети высказывался против оккупации моей страны. У меня уголовка в России за буквы в американском инернете. Интересно, если я буду при этом петь в российском участке - меня кацапы отпустят из любви к искусству?

При этом я не оккупировал ни одного метра российской земли.

А эти из жалости, на колясочке, да с гармошечкой, как дидывоевали по электричкам.

Они бы еще слепоглухонемую ампутантку прислали, желательно таксу-пианистку, и хитро так зырили из-за кремлевской стены - как оно покатится на колесиках под горку? Сильно ли пизданется, и сколько процентов отобъет по хахлам?

Нелюди.

Информация о материале

Опубликовано: 01 апреля 2017

Проблемы в Государственной исполнительной службе, о которых стоит говорить

Исполнение судебного решения – является завершающей стадией судебного процесса, успешно пройдя который можно восстановить свои нарушенные права. Тем не менее, преодолеть эту стадию успешно и быстро, удается далеко не всем, и тем кому не повезло, логического завершения могут дождаться только спустя годы, а то и вовсе не дождаться. Занимается исполнением судебных решений и решений иных государственных органов - Государственная исполнительная служба.

С момента своего официального создания в 1998 году, Государственная исполнительная служба Украины, которая должна была стать гарантом реализации судебных и других решений, не раз подвергалась ряду изменений, которые государственные мужи с гордостью называли реформами. Но от количества проведенных реорганизаций и реформ, процесс исполнения решений в Украине, по состоянию на сегодняшний день, так и не достиг надлежащего уровня. По данным Министерства юстиции Украины фактическое исполнение не превышает 30%.

В чем же на самом деле причина такого низкого уровня исполнения решения в нашей стране и почему такой показатель держится вот уже более 18 лет.

В Общественной организации «Верховенство права», некоторые юристы которой также некогда имели отношении к данной структуре, попытались объяснить плачевное положение дел.

К примеру, на сегодняшний день, на одного государственного исполнителя приходится в среднем от 1500 до 3000 тысяч исполнительных производств, но по-настоящему эффективных законодательных механизмов для надлежащего, а тем более своевременного их исполнения нет. Попробуйте только обойти, как минимум, 1500 адресов и поговорить с каждым из должников о причинах неисполнения документа, отобрать пояснение, составить акт, а в обязанность исполнителя входит еще и масса другой процессуальной работы, не всегда полезной, с точки зрения здравого смысла.

Множество вопросов есть и к качеству выносимых судебных решений, не способствуют процессу исполнения и процессуальные диверсии сторон. Также, нет и однозначной судебной практики в отношении лиц, действительно уклоняющихся от исполнения решений, в то время, как такая ответственность прямо предусмотрена Уголовным и Гражданским законодательством.

К примеру, часто суды по очень «интересным» основаниям отказывает государственному исполнителю в удовлетворении обоснованных представлений по запрету выезда за границу должнику, разъяснении решения, установлении способа/порядка исполнения либо принудительному вхождению в помещение должника. Может быть оттого, что судьи не очень компетентны в исполнительном производстве?

О расследовании уголовных производств в отношении злостных должников, а тем более привлечении их к уголовной ответственности, сказать просто нечего. Исполнители шутят, что скорее будет второе пришествие, чем привлечение «их клиента» к уголовной ответственности.

Одним из важных факторов, также является время, затраченное на получение информации от других государственных органов об имущественном состоянии должника. На сегодняшний день нет единой электронной базы, которая позволила бы государственному исполнителю получить полную информацию по принципу «одного щелчка». Необходимая и важная исполнителю информация, разбросана по разным базам, доступ к которым по большей части для него ограничен. Иногда простого ответа из полиции о транспортных средствах должника приходиться ждать месяцами, а при наличии даже 1000 тысяч исполнительных производств, постоянных обращений граждан, жалоб, судебных заседаний, направить повторный запрос либо выяснить судьбу предыдущего - целая проблема.

Низкий уровень исполнения судебных решений также связан с отсутствием нормального финансирования государственных исполнителей и обеспечением их соответствующей материально-технической базой, способной обеспечить комфортные условия труда. На сегодняшний день зарплата государственного исполнителя с 10-летним стажем (нужно искать днем с огнем) не превышает 5,5 тысяч гривен, вновь назначенный получит на руки не более 3000 тысяч гривен. Помещения, где трудятся государственные исполнители, оставляют желать лучшего – зачастую это внутрипарадные либо полуподвальные помещения с отсутствием элементарного косметического ремонта без надлежащей охраны и системы сигнализации. Об обеспечении государственных исполнителей нормальной офисной техникой и канцелярскими принадлежностями можно и вовсе не говорить.

Безусловно, нельзя не сказать и о низком уровне профессионализма многих государственных исполнителей, ведь работать в таких условиях и за такие деньги согласится либо выпускник ВУЗа, либо человек любящий эту работу, либо человек изначально идущий работать не на зарплату. А ведь нужно еще отметить, что далеко не все работающие сотрудники по своим морально-волевым качествам могут выполнять такую работу. А ведь иногда судебными решением предписывается выселять семьи с детьми и стариков, необходимо принудительно вскрывать квартиры и забирать имущество, постоянно испытывая сильнейший прессинг.

А теперь подумаем, как может обычный гражданин относиться с уважением к данному государственному органу, зная или видя реальное положение дел в ней? Ответ прост - неуважительно и попустительски.

А что же постоянные реформы? А тут как раз все просто, ведь как правило горе-реформаторы из различных организаций, привыкли называть главной проблемой коррупцию и знают лишь другие поверхностные проблемы. Отсюда и результат реформ, точнее его полное отсутствие.

Информация о материале

Опубликовано: 31 марта 2017

Радянсько-фінська війна: завдання - вижити. Три уроки для України

Хоробрість та самопожертва вояків не здатна змінити реалій співвідношення сил та рівня технічної оснащеності армій. У дискусіях щодо стратегії України у протистоянні з Росією часто посилаються на фінський досвід. «Рішучі патріоти» розповідають як маленька Фінляндія перемогла СРСР. При цьому зазвичай опускають неприємний факт, що після кожної військової «перемоги» фіни втрачали нові території. Прихильники «болючих компромісів з Росією» наводять Фінляндію як приклад успішного розвитку країни, яка погодилась співпрацювати з агресором. Історія опору Фінляндії СРСР справді повчальна для України. Але саме історія, а не міф.

Зимова війна

Фінляндія, приєднана до Російської імперії у 1809 році, користувалась у її складі широкою автономією. Набуття країною повної незалежності у ході розпаду імперії 1917 р. затьмарила коротка, але жорстока громадянська війна між «білими» та «червоними». Втім, фінам вдалося побудувати ефективну демократичну державу.

На відміну від сучасного російського керманича, Сталін ніколи не казав про розпад Російської імперії як про «геополітичну катастрофу». Натомість він заповзято збирав її колишні володіння. Коли знищення Чехословаччини нацистами 1938 р. продемонструвало небажання західних демократій воювати, СРСР домовилось з нацистською Німеччиною про розподіл східної Європи.

Відповідно до пакту Молотова - Ріббентропа до радянської «сфери впливу» ввійшли, зокрема, країни Балтії та Фінляндія.

Після німецько-радянської агресії проти Польщі СРСР під загрозою сили нав’язав державам Балтії «пакти про спільну оборону», завдяки яким розмістив свої війська на їх території. Ті не насмілились опиратися.

У жовтні 1939 настала черга фінів. Їм запропонували «обміняти» території на Карельському перешийку на двічі більші території в Карелії для «забезпечення безпеки Ленінграду» та дозволити оренду півострова Ханко для розміщення там радянської військової бази.

Погодитись на радянські вимоги означало передати СРСР лінію прикордонних укріплень. Саме так вчинила Чехословаччина, віддавши Німеччині Судети, після чого була стерта з політичної мапи Європи. Фіни обрали опір.

Оборона на лінії Маннергейма

Радянське керівництво, враховуючи величезну перевагу радянського угрупування над фінською армією у техніці (приблизно шестикратне у артилерії, десятикратне в авіації та дев’яностократне (!) у танках), очікувало «бліцкригу».

Українцям добре знайомий фірмовий цинізм Кремля. Все це було і у 1939. Організація провокації з нібито обстрілом фінами радянського підрозділу 26 листопада 1939. Атака без оголошення війни. Заяви, що СРСР не напало на Фінляндію, а просто допомагає її уряду – насправді створеному у захопленому прикордонному селі з фінських комуністів-емігрантів.

Але вершиною цинізму стала відповідь радянського прем'єра Молотова на звинувачення у бомбардуваннях радянською авіацією мирних фінських міст, включно зі столицею Гельсінкі. Керівник уряду СРСР (а за сумісництвом і народний комісар закордонних справ) заявив, що радянська авіація «лише скидає хліб голодним фінам».

Слід відзначити, що на відміну від СРСР, яке ціною репресій проти власних громадян і їх рабської праці створило величезну військову машину, розвиток фінської армії, як і української, обмежувало міністерство фінансів.

Звісно, Фінляндія просто не могла собі дозволити хоч якось співмірну з СРСР кількість військової техніки. Втім, фінські військові відчували дефіцит навіть відносно дешевих протитанкових гармат і мусили героїчно (але значно менш ефективно) боротися з радянськими танковими армадами пляшками з горючою сумішшю – знаменитими з тієї війни «коктейлями Молотова».

Відома «лінія Маннергейма» аж ніяк не нагадувала неприступну фортецю. 140 кілометрів захищало лише 130 довготривалих оборонних точок. На спорудження укріплень витратили менше бетону, ніж на побудований 1993 року новий будинок Фінської національної опери.

Але фінам допомагала оборонятися природа рідної країни. Більш-менш розвинена мережа доріг. До того ж можливість вільного використання бронетехніки була лише на Карельському перешийку. Довгий кордон північніше Ладозького озера прикривали правічні ліси, скелі та озера.

А ще допомагала «сирість» Червоної Армії, офіцерський склад якої був знекровлений репресіями, а підготовка залишала бажати кращого. Град снарядів випускався «по площам», а вогневі точки залишалися живими.

Танки погано взаємодіяли з піхотою. Остання зазнавала важких втрат від фінських кулеметів, а броньовані машини, які проривалися до оборонних позицій без піхотного прикриття, знищувалися гранатами та запалювальними пляшками.

На Карельському перешийку Червона Армія зазнала важких втрат, але, принаймні, не була розбита. А радянські колони, які спробували атакувати центральну Фінляндію північніше Ладозького озера, взагалі були оточені суттєво меншими за чисельністю фінськими підрозділами. Фінські бійці-лижники перерізали комунікації, а потім громили по частинам знерухомлені радянські війська.

Хоча «котли» Зимової війни були оперативного, а не стратегічного рівня, перемоги над сильнішим противником надихали фінських солдат. Захопленні зброя та припаси поповнили небагаті запаси фінської армії.

Але СРСР підкидав все нові і нові підкріплення. Радянські командири вчилися на оплачених дорогою ціною помилках. Натомість фінська армія практично вичерпала всі резерви. Тож коли «лінію Маннергейма» врешті решт прорвали у лютому 1940, фінський уряд змушено пішов на переговори.

Атака на Фінляндію викликала обурення у світі. СРСР як агресора виключили з попередника ООН - Ліги Націй. Проте Кремль відреагував на це так само, як нині реагує на чергове «глибоке занепокоєння».

На відміну від України, чимало держав зголосилися поставляти фінам «летальну зброю». Але Німеччина, підтримуючи СРСР, блокувала відповідні поставки своєю територією.

Зброя і техніка йшла через Норвегію та Швецію. Але, враховуючи час на доставку та необхідність її освоєння, на фронт до завершення бойових дій потрапила лише невелика її частина.

Франція і Британія відправляли війська

Більш того, Франція та Британія показали, що готові надати фінам військову допомогу, надіславши експедиційний корпус. Чому ж західні демократії були готові воювати за нейтральну державу? Ті самі, які допустили розчленування союзника - Чехословаччини та, попри формальне оголошення війни Німеччині, не завадили останній розгромити Польщу.

Відповідь проста – шлях до Фінляндії лежав через північну Швецію, де знаходились стратегічні поклади залізної руди. Від поставок з цих родовищ критично залежала німецька промисловість. Під приводом допомоги Фінляндії французи та британці розраховували отримати контроль над ними.

Звісно Німеччина не могла цього допустити і загрожувала Норвегії та Швеції атакою у випадку висадки франко-британського експедиційного корпусу. Тож норвежці і шведи відхилили запит союзників. Втім, ті готувалися до висадки незалежно від позиції скандинавів. Звістки про радянсько-фінський мирний договір зупинили вже готові вирушати кораблі із матеріалами для експедиційних сил.

Фіни не мали змоги чекати допомоги. Вони побоювались, що через опір Швеції та Норвегії вона взагалі до них не дістанеться. Навіть за найсприятливіших умов існував ризик колапсу фронту і радянської окупації столиці та густонаселеного півдня Фінляндії до появи передових франко-британських частин.

Згідно з підписаним 12 березня 1940 у Москві мирним договором фінський уряд погодився на значні територіальні поступки. СРСР дісталося 10 % території Фінляндії, де проживало 12 % населення. Це були промислово розвинені райони, включаючи друге за величиною місто Фінляндії Віїпурі (нинішній Виборг).

Чому не окупували?

Чому ж СРСР тимчасово відмовилось від своїх планів повної окупації Фінляндії, про які свідчило створення маріонеткового уряду?

СРСР прагнув уникнути прямого військового зіткнення з західними державами. Крім того, продовження військових дій (а вже насувався період весняного бездоріжжя) загрожувало зв’язати надто багато частин Червоної армії на півночі.

Сталін же прагнув сконцентрувати військову силу на західному напрямку, аби зібрати плоди фронтального зіткнення західних демократій та нацистської Німеччини, яке очікувалося навесні – влітку 1940 р. Під прихованою чи явною загрозою відкриття другого фронту проти Берліну можна було ще далі посунути західні кордони СРСР.

Фіни виконують вказівки Москви

Власне все так і відбулося. Влітку 1940 р. нацисти атакували і розгромили Францію. У цей час СРСР формально анексував країни Балтії, відібрав у Румунії Бессарабію та Північну Буковину.

Не залишили у спокої і Фінляндію. Вже наприкінці березня 1940 р. поблизу кордонів Фінляндії з’явилася Карело-Фінська Радянська Соціалістична Республіка. Її очолив колишній керівник маріонеткового комуністичного уряду Фінляндії Отто Куусінен. Фактично це була «організаційна форма» для приєднання фінських територій до СРСР.

СРСР відкрито втручався у внутрішні справи Фінляндії, вказуючи, кого не можна обирати президентом, вимагаючи відпустити затриманих комуністичних активістів, які влаштували заворушення. Після евакуації британських військ з французького Дюнкерку СРСР зажадав, щоб концесія на видобуток нікелю у Фінляндії, яка належала англійській компанії, була передана йому.

На відміну від 1939 р. фінський уряд намагався виконувати вимоги сусіда, аби уникнути продовження агресії. Проте навряд чи поступливість краще прислужилась би Фінляндії, ніж військовий опір, якби не зміна позиції Німеччини.

Пропозиція Гітлера

Після анексії Бессарабії війська СРСР наблизились до румунських нафтових родовищ – основного джерела нафти для окупованої нацистами Європи. Одне з положень Московського договору зобов’язувало фінів власним коштом прокласти залізницю на півночі до шведського кордону. Іншими словами, створити лінію для наступу радянських військ до тих же родовищ залізної руди у Швеції, на які 1940 р. націлювалися французи та британці.

Реакцією Гітлера стала підготовка плану війни проти СРСР. Фіни виглядали корисним союзником, тож їм запропонували приєднатися до походу проти більшовизму. Це була «пропозиція, від якої неможливо відмовитись» – адже Фінляндія критично залежала від торгівлі з Німеччиною та окупованими нею територіями, зокрема від поставок звідти продовольства.

З іншого боку, фінське суспільство негативно ставилося до німецького тоталітаризму. Фінські еліти також не були повністю переконані у остаточній перемозі нацистів.

Тож, на відміну від решти німецьких союзників, Фінляндія не підписала політичного договору з Німеччиною. Хоча це не завадило фінським військовим і Вермахту плідно співпрацювати.

Фінська армія не атакувала СРСР 22 червня 1941. Фінляндія не дозволила почати таку атаку розташованим на її території чотирьом німецьким дивізіям. Але фіни сприяли мінуванню Фінської затоки німецькими тральщиками у ніч на 22 червня, а також заправляли німецькі бомбардувальники, які скинули міни поблизу баз Балтійського флоту.

СРСР полегшив завдання фінському уряду, здійснивши 25 червня масштабний авіаналіт на територію Фінляндії. У відповідь фінський парламент схвалив «оборонну війну» і фіни перейшли у наступ.

Через те, що кращі радянські частини були перекинуті на захід, фіни відносно легко повернули окуповані СРСР у 1940 землі. Крім того, вони захопили значну частину радянської Карелії.

З одного боку, у випадку перемоги Німеччини могло йтися про розширення Фінляндії на схід. Якщо ж Німеччина програє, окуповані фінами території могли б стати певним козирем за столом переговорів.

Втім, фіни дбали про те, щоб не надто сердити росіян та західних союзників. Хоч фінська армія і підійшла до Ленінграду, вона не обстрілювала і не бомбардувала місто. Також, попри німецький тиск, фіни не намагалися «перерізати» залізницю, якою з Мурманська йшов потік західної військової допомоги СРСР.

Новий наступ СРСР

Коли наприкінці 1943 р. стало ясно, що військова удача остаточно відвернулася від нацистів, фіни почали зондувати ґрунт для переговорів про вихід з війни. Втім СРСР зажадав відновлення кордону 1940 р. та подальших територіальних поступок, не кажучи вже про величезні репарації. Фінський уряд згорнув переговори, сподіваючись, що СРСР не зможе перекинути війська на другорядний напрямок, аби атакувати утримувану фінами територію.

Фіни помилились. 9 червня 1944 року (одночасно з висадкою союзників у Нормандії) почалася потужна атака на фінські позиції на Карельському перешийку. Червона армія у 1944 р. була значно серйознішим противником, ніж у 1939 р. Вже до кінця місяця південь перешийку було зайнято радянськими військами, вони також відбили столицю Карело-Фінської РСР Петрозаводськ.

Хоча фіни врешті решт змогли стабілізувати фронт, навряд чи би їм це вдалося без підтримки швидко перекинутих німецької піхотної дивізії, бригади самохідних артустановок та підрозділу бомбардувальників.

Ще важливішими були термінові німецькі поставки фінській армії гранатометів - «фаустпатронів», які дали змогу хоч якось протистояти радянським танкам.

Фіни погодились на дещо пом'якшені щодо розміру репарацій радянські умови (пізніше СРСР фактично «скасував» поступку, змусивши фінів поставляти товари за довоєнними цінами).

Крім кордону 1940 р., фіни додатково втратили вихід до Північного Льодовитого океану – порт Петсамо з розташованими поблизу копальнями нікелю. СРСР також змусило фінський уряд дозволити створення військово-морської бази СРСР у Поркаллі – лише за 30 кілометрів до фінської столиці.

Але за виконанням умов перемир’я наглядали не окупаційні війська, а лише Союзна контрольна комісія. Справами країни відав фінський уряд, функціонували державні установи та основні політичні партії. Фінським військом керували ветерани боїв з Червоною армією.

Відкуп. Чому не з’явилась «Фінська Народна Республіка»?

Радянське керівництво не мало ілюзій щодо можливості «радянізувати» Фінляндію без її окупації. Але у 1944 р. Німеччина ще здійснювала активний опір, а американські і британські війська просувалися на схід у Франції. Кожна радянська дивізія, залишена у Фінляндії, знижувала шанси СРСР посунути кордон свого впливу на захід.

Чому ж Фінляндію не окупували після 1945 р.? З тих же причин – у кінці 40-х окупаційні радянські війська забезпечували створення «соціалістичного табору».

Тривав збройний опір на заході України та у країнах Балтії. Потрібно було утримувати потужне армійське угруповання і на Далекому Сході. Потік радянської військової допомоги «плив» до Китаю, де тривала громадянська війна, і до Кореї, де така війна незабаром розпочалася.

А ще потреба СРСР переоснащувати авіацію реактивними літаками. Дорогий атомний проект, без успішної реалізації якого радянська імперія залишався б другорядною потугою. І все це на тлі розваленої війною економіки.

А тим часом з Фінляндії вчасно йшли поставки за репараціями - десятки тисяч електродвигунів, сотні трансформаторів, залізничних локомотивів, риболовецьких суден, криголами, розбірні фінські будинки. Радянська окупація порушила б ці поставки, натомість з’явилося б нове вогнище партизанської війни.

Тож 1948 р. Кремль зробив вибір на користь «синиці у руці», підписавши з Фінляндією договір «Про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу». В обмін на зобов’язання Фінляндії відбивати напад на СРСР, спрямований через її територію, останній визнав фінський нейтралітет та право зберегти власний внутрішній устрій.

Уроки фінського опору для України

Підсумуємо фінські уроки:

Перший. Хоробрість та самопожертва вояків не здатна змінити реалій співвідношення сил та рівня технічної оснащеності армій. Відповідне співвідношення українських та російських збройних сил є кращим, ніж Фінляндії та СРСР. Але спільним є головне - в обох випадках слабша армія не здатна завдати противнику стратегічної військової поразки.

Її роль – максимально підняти «ціну» ворожої агресії. Армія дозволяє зберегти незалежність. Але якщо співвідношення військових сил не зміниться (як це сталося у парі «Фінляндія – СРСР» у 1941 р.) – військо не може бути інструментом повернення втрачених територій.

Другий. Компроміси з агресором справді врятували Фінляндію. Але це сталося завдяки тому, що вона перебувала на периферії інтересів СРСР. Для сучасного Кремля «українське питання» завжди буде пріоритетним. Відтак українські поступки лише заохотять російських очільників до спроб його «остаточного вирішення».

Уявили Україну, яку очолює пожиттєвий Медведчук?

Через співпрацю з СРСР навіть у справді демократичній Фінляндії посаду президента майже 26 років займав лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» Урго Кекконен. Він пішов з влади лише за станом здоров’я.

Коли поставала загроза впливу на Кекконена, СРСР неодноразово втручався, здійснюючи дипломатичний чи економічний тиск на Фінляндію. Уявили Україну, яку очолює пожиттєвий Медведчук?

І нарешті. Протистояння СРСР і Фінляндії припинилося тоді, коли Кремль відмовився від планів повернути «втрачений шматок імперії». Пошук справжнього, а не «холодного» миру між Росією та Україною почнеться, коли Москва справді думатиме про Київ, як про сусідню столицю, а не про «матерь городов русских».

Информация о материале

Опубликовано: 31 марта 2017