Главная

Таргетування інфляції – пролог реформ, не епілог

Досвід запровадження таргетування інфляції в країнах з середніми доходами свідчить, що в більшості випадків зміна монетарного режиму відбувалась в пакеті з масштабними структурними реформами. І в той же час, запровадження інфляційного таргетування в країнах з ринками, що формуються часто супроводжується відвертим критицизмом.

З одного боку, дискусії стосуються технічних нюансів зв’язку між інфляційними цілями, обмінним курсом, процентними ставками та потоками капіталу, відображаючи технократичний погляд на питання імплементації нового монетарного режиму. З іншого боку, критика фокусується на питаннях «недосяжності цілей» чи питаннях «шкідливості для економічного розвитку». Саме в останньому випадку чітко простежується намагання замаскувати більш активну присутність держави в економіці безвідносно до того, що така присутність вже призвела до ситуації, коли економіка просто захлинається від неї, сигналізуючи стагнацією та колапсом зростання ВВП на одну особу.

Такого роду критика розвивається кількома шляхами. Один з них – відвертий популізм. І чим полум’яніше виглядають гасла щодо монетарного стимулювання розвитку, тим абсурднішою виглядає критика з макроекономічної точки зору.

В іншому випадку мова йде про більш витончену багатоперіодну гру, коли несприйняття встановлених зобов’язуючих кількісних цілей щодо інфляції прикривається риторикою про певні проекти, нібито направлені на економічний розвиток, і насправді зорієнтовані на цілком конкретних бенефіціарів. При чому, ті самі бенефіціари представляються суспільству в ролях флагманів точок зростання, дредноутів технологічних проривів чи просто «справжніх господарників».

І таргетування інфляції та незалежний центробанк стоять не просто на заваді цьому – він опиняється на вістрі докорінних інституціональних змін, покликаних радикально змінити існуючу систему, несприятливу для стабільності фінансової системи та економічного розвитку. Чому так відбувається?

Таргетування інфляції спирається на незалежність центробанку, його прозорість та відсутність фіскального домінування, а досягнення інфляційних цілей допускає потенційний конфлікт з необачною фіскальною політикою. Тому уряди та парламенти опиняються перед дилемою: слідувати логіці реформ для загального покращення макроекономічної ситуації чи емітувати реформи в розрахунку на те, що центробанк дасть слабину і буде допускати м’якшу політику у відповідь на політичний тиск.

Реформи чи імітація реформ

Ще докризовий досвід продемонстрував наявність двох траєкторій дій, що слідують за таргетуванням інфляції. Перша передбачає серйозність намірів щодо реформування країни, завдяки чому після запровадження цього монетарного режиму активізуються інші структурні реформи. Перш за все вони стосуються фіскального сектора, ціноутворення, регулювання природних монополій тощо.

По-суті, це реформи, які, з одного боку, концентруються на зниженні інфляційного тиску, що генерується через перекладання витрат виробників на споживачів в монополізованих секторах, а також вкрай повільною реакцією пропозиції на зміни в структурі попиту (структурна негнучкість). З іншого, - вони націлені на «розвантаження» складової витрат та посилення конкуренції.

Фіскальне домінування усувається разом із усуненням схильності центробанку до операцій, що непрямо субсидують бюджет, державні банки чи природні монополії. Це змушує переорієнтувати фіскальну політику на підвищення ефективності перерозподілу, заохочення інклюзивного зростання (вигоди від зростання ВВП, які відносно рівномірно розподіляються в суспільстві), покращення автоматичної стабілізації бюджету у відповідь на зрушення у сукупному попиті (реакції в сумах доходів та видатків, що коректуються автоматично завдяки структурі оподаткування та дизайну соціальних виплат, з метою компенсації втрат попиту в економіці, викликаних шоками).

Реформування ціноутворення, природних монополій та створення більш ефективних інститутів ринку суттєво покращує здатність економіки до перерозподілу ресурсів, робить її більш гнучкою. Але при цьому знижується залежність між граничними витратами виробників та кінцевими цінами. В підсумку послаблення ефекту перекладання витрат на споживачів через підвищення цін робить монетарну політику менш залежною від дилеми: жорстко досягати інфляційної цілі чи допускати відхилення інфляції від цілі, намагаючись пояснити це недосконалістю структури ринків, підсумком чого може стати втрата довіри до центробанку-таргетера.

Саме кумулятивні зміни в економіці дозволяють побачити, що інфляційне таргетування приносить позитивні плоди. Яскравими прикладами цього шляху є Чилі, Колумбія, Перу, Ізраїль, Південна Корея, Таїланд тощо. Якщо прийняти до уваги сировинний фактор, то до групи країн з вираженим сировинним багатством, які пішли цим шляхом належать Нова Зеландія, Австралія, Канада, Норвегія, Чилі, Колумбія, Перу Південна Африка тощо.

Друга інституціональна траєкторія передбачає, що за таргетуванням інфляції не слідують структурні реформи. Більше того, оскільки даний монетарний режим повинен забезпечувати рівень інфляції безвідносно до динаміки електорального циклу, політики можуть вважати, що додаткові реформи звужують їхню політичну привабливість. На додаток, за інфляційного таргетування можлива і втрата частини ренти, яка визискується політичними групами з економіки. Подальші реформи паралізуються, і це проявляється у «вузьких місцях» економічної системи країни.

Наприклад, неспроможність реалізації обачної фіскальної політики в умовах інфляційного таргетування може прискорити нагромадження державного боргу. У випадку, коли здатність до фіскальної експансії (збільшення державних видатків, зменшення податків) обмежена зовнішніми факторами чи вузькістю внутрішніх ринків, збільшення боргу відбувається за рахунок державних корпорацій та природних монополій.. Викривлення практик корпоративного управління передається решті секторів, що призводить до погіршення дисбалансів та ще більшої вразливості країни до шоків.

Робити не можна імітувати

Звісно, прив’язаність інфляційного таргетування до необхідності реформ є обов’язковим інгредієнтом масштабних змін. Найбільш важливим є те, що незалежність центробанку та кількісні інфляційні цілі стають проявом вибору на користь переосмислення не тільки усієї макроекономічної політики, а демонтажу інститутів, відповідальних за макроекономічну слабкість країни.

Але, якщо інфляційне таргетування не виступає тригером подальших реформ, країна постійно існує в умовах фіскальних дисбалансів, відкритих чи прихованих, що супроводжуються більш спотвореними формами визискування ренти з боку політичних чи інших груп.

Навіть в таких умовах за наявності мінімально необхідного порогу незалежності центробанк може здійснювати відносний контроль за інфляцією. Однак, він стикатиметься з тим, що тиск на нього змінюватиметься. З відвертого «заволодіння» монетарною політикою він трансформується у спроби саботажу фінансового регулювання. Основна передумова для цього – природно нижчий поріг прозорості та складність публічного контролю. Прикладом такого шляху є Бразилія, Аргентина, Гана тощо.

Іншим малоприємним прикладом наслідків зупинки реформ після запровадження таргетування інфляції є ситуація, коли уряд на більш стриману монетарну політику намагається відреагувати амбітними інфраструктурними проектами. Розрахунок на активізацію економіки, «затиснуту» «ворожим і безсердечним центробанком», та мультиплікативні ефекти дуже часто не дають результат, а лише перерозподіляють сукупний попит на користь публічного сектора.

Мультиплікативний ефект спрацьовує, але не у вигляді стимулювання реального випуску та зайнятості. «Будівництва століття» чи їх менш амбітні еквіваленти в умовах протилежних очікувань від макрополітики мультиплікують інфляцію, що ставить під сумнів ефективність та довіру до центробанку. Дилема, підвищувати ставки, щоб компенсувати інфляційний тиск чи відхилятися від цілі з розрахунку, що суспільство має черговий раз повірити, начебто такі дії спрямовані на стимулювання економіки, починає актуалізовуватись із ще більш виразною потворністю. Прикладом цього є останні роки функціонування економік Бразилії та Туреччини тощо.

Отже, зміна монетарного режиму – це не епілог структурних реформ, а пролог до болісних змін. А ситуація, коли центробанк перетворюється на «один в полі воїн», є вкрай небезпечною. Дуже просто дискредитувати монетарний режим із зобов’язаннями щодо кількісних інфляційних цілей і під гаслом відхилення фактичної інфляції від цільової «відіграти все назад». Однак виграш від цього явно не наведе фокус на прискорення зростання та підвищення добробуту країни.

Информация о материале

Опубликовано: 28 июля 2017

Украина: от искусственной и реальной конфронтации — к консолидации

Установление совершенного правосудия, совершенной свободы и совершенного равенства — вот тот простой секрет, который наиболее действенным способом обеспечивает самое высокое процветание всех классов.

Адам Смит

Научная гипотеза всегда выходит за пределы фактов, послуживших основой для ее построения.

Владимир Вернадский

Для того чтобы быть субъектом истории и геополитики, Украина должна воплощать собственный цивилизационный проект, основой которого является стратегия достойной самореализации общественно консолидированных граждан.

Общественная консолидация и общественная конфронтация: методология подхода

Общественная консолидация — не просто основа стабильности каждого общества, она является движущей силой его развития, в частности и выхода из любых кризисов. В свое время именно общественная консолидация позволила Соединенным Штатам Америки завершить гражданскую войну эффективной цивилизационной трансформацией и преодолеть Великую депрессию; Финляндии — отстоять свою идентичность и выйти к экономическому и социальному процветанию; Японии — возродиться после поражения во Второй мировой войне и стать на путь мирового лидерства в ряде инновационных отраслей науки и техники.

Поэтому очевидно, что Украина, которая находится в почти кризисном состоянии, выступая одним из центров глобальной гибридной войны, как никогда нуждается в общественной консолидации.

Какой может быть методология осмысления такой консолидации?

Устаревшие, но, к сожалению, живучие методологические стереотипы «исторического материализма» и «научного коммунизма» — то ли в чистом виде, то ли в скрытых, замаскированных формах — являются несостоятельными не просто потому, что есть закон о декоммунизации, а потому, что они совершенно не работают в новых условиях. Разделение общественной жизни на «экономический базис» и «относительно самостоятельную духовно-культурную надстройку», признание действенности антагонистично-конфронтационного решения общественных противоречий, доминирование принципа социоцентризма над человекоцентризмом — все это противоречит фундаментальным тенденциям развития современного цивилизованного мира, где человек, его права, самореализация и достоинство являются высшей ценностью и главным акцентом.

Новые вызовы нуждаются в новых методологиях. Тех методологиях, которые не будут идеологически ангажированными, обосновывая верность линии очередной «партии власти», а станут стратегическими инструментами изменений к лучшему для всего общества и для каждого человека в обществе. Без адекватных современных методологий — инструментов мышления и действий, объединяющих гуманитарную науку и власть, — общество может попасть в ловушки системной внешней манипуляции или, если есть развитый олигархат, манипуляции внутренней.

Вполне очевидно, что обе формы манипуляции искажают саму возможность настоящей консолидации. В их основе также лежат определенные методологические подходы, но они формируются вопреки интересам большинства граждан и являются губительными для общества, поскольку служат причиной консолидации отдельных групп, а не граждан всей страны. Часто именно такие подходы, действующие по веками проверенному принципу «разделяй и властвуй», являются довольно действенными элементами гибридной войны.

Следовательно, сейчас есть потребность в новых методологиях консолидации, которые не только эффективно и гуманистично отвечают на новые вызовы, но и противодействуют как устаревшим, так и новейшим «гибридным» методологиям, провоцирующим искаженные способы мышления и взаимодействия.

Может ли нынешняя отечественная гуманитарная наука предложить эффективные новые методологии, способные выполнять эти задачи? Считаем, что да. Одной из таких методологий может быть разработанный авторами статьи метаантропологический потенциализм — методология развития потенциала человека, нации, человечества от обыденных до высших жизненных проявлений, которая развивает идеи известных украинских и иностранных ученых В.Вернадского, В.Шинкарука, В.Франкла, М.Шелера и уже была успешно применена для осмысления цивилизационного проекта Украины, делающего нашу страну субъектом истории.

Напомним, что потенциализм — это методология, главным принципом которой является оценка возможностей, «которые заложены в той или иной системе и... при соответствующих условиях могут быть реализованы», а метаантропология — это методологическая стратегия, основанная на признании того, что в индивидуальной и общественной жизни человека есть не только обыденные, но и граничные (предельные) и высшие духовно-моральные (запредельные) состояния и качества, в которых раскрываются возможности человека. Объединение этих методологий довольно продуктивно: потенциализм приобретает гуманистическое наполнение, а метаантропология преодолевает отстраненность от реалий развития человека и общества.

В соответствии с метаантропологическим потенциализмом, следует сначала прояснить параметры имеющегося бытия социальной системы и человека в этой системе, а также осмыслить их потенции. Уже на этой основе можно строить модель социальной системы — проект ее метаграничного (запредельного) бытия как такой, который не будет ни утопическим, ни слишком приземленным. Следующим этапом является создание стратегий воплощения этой модели, которая нуждается в предельных усилиях граждан страны, но такие усилия являются осознанными и осмысленными, а потому продуктивными.

Нашей целью является: анализ состояния общественной консолидации в Украине, ее проблем и потенций; построение актуальной для современного украинского общества модели консолидации и стратегий ее обретения. Это требует определения общественной консолидации и ее сущностных черт. Но прежде чем перейти к этому, констатируем наличие в любом обществе как консолидационных процессов, так и конфронтационных.

Действительно, нет ни одного общества, которое пребывает в состоянии абсолютной конфронтации или абсолютной консолидации. Социальная система всегда состоит из этих двух процессов при доминировании одного из них. Причем нам всегда хочется полностью преодолеть конфронтацию и утвердить абсолютную консолидацию, особенно в кризисных состояниях развития общественных систем.

Но такое желание может быть довольно опасным. Абсолютная консолидация означает тоталитаризм. В условиях открытого общества вряд ли можно говорить о полном переходе от конфронтации к консолидации — это означало бы разрушение живой диалектики системы «оппозиция–власть», которая является фундаментальным условием демократии.

Это предопределяет необходимость осмысливать не переход к консолидации и даже не путь ее обретения, а путь ее развития.

Следовательно, рядом с консолидацией в обществе всегда есть конфронтация. В определенных проявлениях она может быть даже катализатором консолидации. Однако существует предел, за которым конфронтация становится разрушающей и консолидацию в социальной системе, и социальную систему как таковую. Это особенно опасно в кризисных условиях (финансово-экономический кризис, война и т.п.) Есть ли опасный предел конфронтации в нынешней Украине, в которой несколько кризисных ситуаций объединены? Вынуждены ответить утвердительно. И именно поэтому должны сейчас говорить о преодолении конфронтации, подразумевая именно опасный ее предел.

Но когда мы описываем существующее состояние социальной системы Украины, следует делать акцент не только на опасных проявлениях конфронтации, которые надо преодолеть, но и на тех формах консолидации (пусть недостаточных и несовершенных), которые все же имеют место, и которые мы будем совершенствовать, предлагая идеальную модель. При этом следует учесть то обстоятельство, что состояние гибридной войны, в котором сейчас находится Украина, актуализирует как конфронтационные, так и консолидационные процессы.

Для реализации указанных методологических принципов и выполнения поставленных задач, осмыслим сущностные параметры общественной консолидации и общественной конфронтации.

Общественная консолидация в обычных и кризисных условиях: контекст субординации и координации

Общественную консолидацию можно понимать как единство социума на основе общих ценностей и общей цели. Такое определение указывает на значимость именно мировоззренческого компонента ради консолидации экономического, политического, военного и т.п. — ведь люди могут ощутить настоящее родство и доверие только на общей ценностной основе. В продуктивной общественной консолидации мировоззренческий компонент максимально задействован, и это делает его не формальным или случайным, а глубинным и стратегическим.

Выше мы поставили вопросы о пределе конфронтации, за которым она становится опасной. Теперь такой же вопрос следует поставить в отношении консолидации. Какова необходимая степень консолидации социальной системы для существования последней в обычных и кризисных условиях? Этот вопрос крайне актуален для современной Украины, которая, вследствие как внешних, так и внутренних причин, является кризисным общественным организмом.

Справедливо будет предположить, что степень консолидации в кризисных условиях должна быть большей, чем в обычных. Но в чем заключается не количественное, а качественное отличие консолидации в обычных и кризисных условиях? В традиционных социумах (до эпохи гибридных войн и гибридного мирового порядка) это отличие выражалось в простом нарастании субординации, которая за определенной чертой начинала однозначно доминировать над координацией как свободным партнерством и сотрудничеством и обусловливала большую сплоченность и мобилизованность в процессах преодоления кризисных ситуаций и состояний на основе нарастания авторитарности власти.

Это в значительной степени касается и современного кризисного общества. В то же время можно сказать, что в современном кризисном социуме координация как принцип общественного взаимодействия иногда бывает эффективнее, чем субординация, примером чего в Украине является волонтерство. Более того, в ряде ситуаций само доминирование координации является условием эффективного решения проблем.

Качественное отличие консолидации современной демократической социальной системы в обычных и кризисных условиях заключается в том, что в обычных условиях есть относительное равновесие координации и субординации, тогда как в кризисных условиях (в зависимости от задач и проблем) существует субординативно-координативная турбулентность: продуктивная консолидация определяется выраженным пиковым доминированием то субординации, то координации.

Подобная субординативно-координативная турбулентность может быть управляемой, а может — стихийной. В первом случае получаем формирование стратегий, позволяющих обуздать предельные проявления субординации и координации. Во втором — стихийность процессов «пиковых колебаний» субординации и координации приводит к расшатыванию всей социальной системы: за определенной гранью получаем хаос, угрожающий самому существованию социума.

Именно второй вариант — в виде повторяемых ситуаций — довольно часто наблюдаем в современном кризисном украинском обществе. Возможны два выхода из этого: либо усиление и доминирование субординации (как это обычно происходит), либо создание субординативно-координативной целостности с контролируемой турбулентностью «пиковых колебаний» как субординации, так и координации.

Консолидация страны в контексте современной мировой цивилизации: плодовитость концепта «ноосфера»

Консолидация того или иного общества предполагает не только внутреннюю консолидацию этого общества, но и консолидацию внешнюю — международную. Такая консолидация означает цивилизационное единение с другими странами, что вызывает желание ассоциировать ее с глобализацией. Однако всегда ли глобализация является консолидацией? Учитывая противоречивость процесса глобализации, который в значительной степени приводит к обнищанию одних стран и гиперобогащению других и служит причиной экологического кризиса, этот процесс можем называть всемирной интеграцией, но не консолидацией.

Консолидация означает нечто большее, чем интеграция. Это не просто экономические связи и кооперация, требующие компромиссов, но и ценностное, гуманитарное единение, которое невозможно без консенсуса. Обретение консенсуса требует взаимодействия под влиянием не воли к власти, а воли к познанию и творчеству, воли к свободе и пониманию Другого. Получаем единение, обусловленное разумом, который ограничивает волю к власти и жажду обогащения, защищая и развивая человечное в человеке.

И тут совершенно уместно вспомнить предложенную В.Вернадским идею ноосферы (сферы разума) — третьей фазы развития Земли после геосферы (безжизненной природы) и биосферы (живой природы). На этой основе органичным представляется концепт ноосферной цивилизации, который может стать довольно конструктивным для осмысления процессов всемирной консолидации не только в современной Украине, но и в любой стране мира. Постановка вопроса о ноосферной цивилизации означает проект «глобализации с человеческим лицом», глобализации, основывающейся на идее и практике разумного, мудрого миропорядка, в котором сверхдержавы не развиваются за счет превращения других государств в объекты манипуляции в роли геополитических буферов или источников дешевых природных и человеческих ресурсов.

Ноосферная цивилизация — это проект глобализации без геополитического и социокультурного доминирования, без режиссуры постколониального мира вместо неоколониального. В результате именно ноосферная цивилизация становится противодействием миру гибридных войн и гибридного миропорядка. Она порождает глобализацию как всемирную консолидацию — синергийное сотворчество стран на основе общих гуманистических ценностей. Для В.Вернадского она проявляется прежде всего в прекращении войн и преодолении голода, что является первым проявлением человечества как целостности.

Ноосферная цивилизация, открывающая путь к глубоким гуманистическим изменениям, может быть осмыслена как коррелят ключевого понятия метаантропологии как теории развития человека — «запредельное бытие человека», определяющееся как измерение человеческого бытия, которое создается не просто волей к познанию и творчеству, а волей к любви, свободе и пониманию Другого — то есть волей к гуманистическим инновациям, в которых человек может быть только целью, а не средством какой-либо консолидации.

В координатах социальной метаантропологии можем говорить о консолидации, цель которой — «не стремление к мировому военному или цивилизационному господству, а объединение мира в свободную, по-настоящему демократическую культурную целостность на основе ценностей духовного роста, социальной ответственности, толерантности, экологической безопасности и экономического усовершенствования, что означает выход на новый онтологический уровень эволюционирования».

Это означает глубинную гуманистическую трансформацию человеческого бытия. В.Вернадский снова и снова обращается к необходимости и возможности такой трансформации, заявляя, что вид Homo Sapiens — отнюдь не вершина эволюции, а человек будущего будет существенно отличаться от современного. И речь идет прежде всего о моральном, умственном и духовном отличии, тогда как биологическое будет выступать только предпосылкой этого.

Именно гуманистическое, духовное развитие человека становится и целью, и смыслом какой-либо консолидации. Человекомерность консолидации страны и разумная открытость проектам консолидации других стран — важные критерии продуктивности консолидации как общественного процесса в Украине и за ее пределами.

Общественная консолидация, общественное единство и общественное партнерство

Важно понять соотношение понятий «общественная консолидация», «общественное единство» и «общественное партнерство». Они близки, но не тождественны. Понятие «общественная консолидация» означает определенный процесс, тогда как понятие «общественное единство» выражает, скорее, результат. Сравним понятие «консолидированное сообщество» и «единое сообщество». Первое не только очерчивает динамичность взаимодействия членов сообщества, но и намекает на субъект-субъектные отношения в этом взаимодействии. Тогда как общественное партнерство возникает путем развертывания общественной консолидации в демократическом обществе. Партнерство здесь является важным условием свободы, равноправия и подчиненности праву в процессе обретения и развертывания консолидации.

При этом в современной Украине налицо консолидация за пределами партнерства и демократии, рожденная искаженными субъект-субъектными отношениями, которые реализуются с доминированием манипуляции, становятся теневым властным взаимодействием, договоренностями современных феодалов. Эта консолидация является искаженной, потому что она является консолидацией не всего общества, а отдельных групп, причем враждебно настроенных одна против другой (политические партии, блоки и т.п.). Такая консолидация является только солидаризацией — интеграцией против общего врага (или искусственно созданного образа врага), а не единением ради общей творческой цели.

Подмену консолидации солидаризацией сегодня успешно используют творцы и манипуляторы гибридной войны, которые раздувают внутренние конфликты в обществе, искусственно наращивая и усиливая их. В результате в украинском обществе наблюдаем значительную искусственную конфронтацию. Это не значит, что в Украине нет объективных причин для конфронтации, являющихся следствием истории страны, однако искусственная конфронтация является господствующей.

Это требует более глубокого осмысления. Но прежде давайте определим, что такое конфронтация, и рассмотрим ее типологию.

Общественная конфронтация: от общественного противоречия и общественного напряжения до общественного конфликта

Совершенно очевидно, что общественная конфронтация является противоположностью общественной консолидации. Так же очевидно, что ненастоящие, искаженные формы консолидации снова и снова порождают конфронтацию.

Но что такое общественная конфронтация по своей сути? В отличие от консолидации, общественная конфронтация — это столкновение индивидов и социальных групп на основе противоположных ценностей. Общественная конфронтация — это противостояние не только на уровне индивидов и социальных групп, но и на уровне стран и их союзов. Последняя является наиболее опасной: в ХХ веке именно она порождала мировые войны.

В своем развитии конфронтация проходит путь от общественного противоречия и общественного напряжения до общественного конфликта. Важно осознать не только то, что общественное противоречие является самой мягкой формой конфронтации, но и то, что противоречие может быть как конструктивным, так и деструктивным. В случае конструктивного противоречия в социуме, представляющие это противоречие противоположности хотят взаимодействия, поэтому его решение ведет к развитию социальной системы, в частности к развитию консолидации. Такое противоречие не порождает конфронтацию. Напротив, оздоровляя консолидацию своим решением, оно разрушает саму возможность конфронтации.

Деструктивное общественное противоречие или антагонизм — это взаимодействие противоположностей, настроенных на уничтожение друг друга. В нашем случае за этим всегда стоят социальные субъекты, которые не принимают ценностей Другого, а потому считают его чужим и враждебным. Конфронтация начинается именно с такого противоречия, и если она доходит до общественного напряжения, получаем такой ее уровень, который может серьезно затормозить развитие страны.

И, наконец, когда на основе социального напряжения возникает общественный конфликт — то состояние общества, когда оно может быть искалечено и отброшено в прошлое — на уровне страны это приводит к потере идентичности и независимости.

Искусственность и естественность конфронтации в Украине

К сожалению, подобные конфронтационные процессы в Украине как социальной системе существуют в тревожном объеме. Причем они могут быть как искусственными, так и исторически обусловленными. В настоящее время искусственная обусловленность конфронтационных процессов в украинском обществе доминирует. При этом, становясь причиной ряда искусственных конфронтационных процессов с довольно тяжелыми последствиями, сама она является результатом вовсе не искусственной конфронтации. Это фундаментальная конфронтация между олигархатом и народом Украины.

Стремясь вытеснить осознание этой конфронтации из общественного сознания, скрыть сам факт ее существования и укрепить свою экономическую и политическую власть, современный олигархат создает в Украине искусственные конфронтационные противостояния между разными политическими силами, сообществами и даже регионами. С другой стороны, причиной этих искусственных конфронтационных противостояний в украинском обществе являются и вполне естественные конфронтационные противостояния в среде олигархата, время от времени достигающие пиковых уровней.

В результате в обществе снова и снова возникают растиражированные масс-медиа вопросы, разъединяющие, деконсолидирующие общество. Примером является известный «языковый вопрос», который политические игроки поднимают с разных позиций, но с одной целью — отвлечь граждан от реальных проблем, использовать энергию их недовольства и искусственно активированной ксенофобии по классической формуле «разделяй и властвуй».

Здесь надо осознать три ключевых обстоятельства.

1. Провоцируя конфронтацию в обществе, олигархат создает такую систему отношений субординации и координации, когда они мешают друг другу. В результате субординация становится слабой и неэффективной или слишком жесткой, а координация — слишком стихийной. В таком столкновении этих коммуникативных процессов появляется возможность нелегитимного (псевдолегитимного) присвоения и перераспределения капитала.

2. Олигархат хочет довести уровень искусственной конфронтации в обществе от общественных противоречий до общественного напряжения — и не больше. Уровень общественного конфликта ему, как правило, не нужен, поскольку он может разрушить экономический и демографический базис общества, с которого олигархат питается. Однако за определенным пределом провоцирования общественного напряжения, общественный конфликт возникает неизбежно.

3. В условиях гибридной войны олигархат в Украине весьма консолидирован и настроен легитимизировать свое господствующее положение в правовом поле. Это неизбежно усиливает его конфронтацию с народом до общественного напряжения и может вызвать крайне опасный — не только для олигархата, но и для всего Украинского государства — общественный конфликт. В атмосфере гибридной войны внутренний общественный конфликт может стать роковым. Поэтому предельно актуализируется роль интеллектуалов-гуманитариев (ученых, волонтеров, общественных и государственных деятелей), способных объяснить и олигархату, и большинству общества необходимость консолидироваться на основе консенсуса всех социальных, этнокультурных и политических групп Украины — ради общей победы на кризисном этапе и достойной жизни сегодня и в будущем.

Какие есть возможности для преодоления предпосылок общественного конфликта и актуализации общей консолидации в условиях Украины как кризисного социума? Очень важным является осознание гражданским обществом и его лидерами неотвратимости конфронтации олигархата и народа Украины и социального напряжения, рожденного этой базовой конфронтацией.

Полное преодоление предпосылок социального конфликта в современной Украине предполагает полное освобождение от власти олигархата и выход из неофеодального олигархического социума в действительно открытое демократическое общество равных возможностей и достойной самореализации человека.

Можно ли преодолеть конфронтационные процессы без полного освобождения от олигархата и его власти? Да, уже сейчас — через осознание, что настоящее решение общественных противоречий является единственно возможным без доведения их до конфликтов и антагонизма, и через соответствующие действия на этой основе. В этом главный критерий продуктивности консолидации в нынешнем социуме — и в обычном, и в кризисном. А главным субъектом продуктивной консолидации сегодня может стать, прежде всего, гражданское общество, которое актуализирует координативное измерение общественного взаимодействия — столь необходимое при нынешнем кризисном состоянии Украины.

Теперь важно осознать характер общественной консолидации в тоталитарном, авторитарном и демократическом обществе — чтобы не допустить непродуктивные формы общественной консолидации, сформированные в прошлом и по сей день проявляющиеся в разных атавистических формах.

Общественная консолидация: бремя прошлого и вызовы настоящего

Нужно констатировать, что, в зависимости от историко-политической ситуации, существуют выраженные отличия консолидации в обществе. Консолидация будет по-разному проявлять себя в тоталитарном, авторитарном и демократическом обществе.

Консолидация в тоталитарном обществе всегда обусловлена идеологией «единственно правильных» ценностей и жесткой конфронтацией с «врагами народа». Более того, жесткая конфронтация в тоталитарном обществе становится необходимым условием консолидации. Такая конфронтация возникает как общественный антагонизм: условием консолидации является теория и практика уничтожения, а в лучшем случае трудового перевоспитания «врагов народа», «шпионов», «вредителей»; такие теория и практика становятся катализатором консолидации.

Субординационные процессы однозначно доминируют над координационными — и при обычном, и при кризисном состоянии общества (при этом постоянно создаются искусственные кризисы, ситуации «борьбы против» и «борьбы за», оправдывающие жесткость командно-административных методов и контроля). Консолидация в тоталитарном обществе искусственна, оговорена «сверху», однако большинство населения, и прежде всего носители обыденного мировоззрения, пребывают в состоянии массовой экзальтации относительно вождя и постулатов господствующей идеологии.

Консолидация в авторитарном обществе означает доминирование воли лидера и его окружения в ее организации, сопровождающееся имитацией диалога с оппозицией, которую не уничтожают, а просто вытесняют на маргинес. В отличие от тоталитарного общества, в авторитарном отсутствует провозглашенная система «единственно правильных» ценностей, однако она существует в скрытом виде: успешные субъекты авторитарного социума вынуждены демонстрировать лояльность к системе ценностей лидера страны. Вообще, авторитаризм порождает систему имитаций, которые укореняются на уровне традиций и ритуалов и позволяют «авторитетам» разных уровней продвигать своих людей на разные уровне субординативной авторитарной пирамиды. Именно связи в этой пирамиде являются реальной консолидацией общества, причем субординативная пирамида авторитаризма с ее системными имитациями становится тем более неадекватной, чем больше ее субъекты хотят полномочий и власти, тогда как на уровне гражданского общества существует стихийно-координативная консолидация, которая предельно усиливается, когда современный авторитарный социум вступает в кризисные состояния.

Консолидационные процессы в демократическом обществе обусловлены ценностным плюрализмом и общностью цели, которая не предполагает антагонистического отношения к оппоненту. Это делает такую консолидацию наименее искусственной, поскольку она становится довольно динамичной и развернутой, отвечает структуре общества и его развитию, а процессы субординации и координации в ней сбалансированы и отображают взаимодействие государства и гражданского общества. Искусственность консолидации в демократическом обществе будет обусловлена не внутренними, а внешними причинами. В кризисных условиях современного демократического общества наблюдается усиление, качественное изменение и мобилизация процессов как субординации, так и координации, что позволяет успешно отвечать на вызовы, порождающие кризисы.

Проблема в том, что современное украинское общество живет в условиях олигархического неофеодализма, в котором демократические черты смешались с авторитарными. Это усложняет построение консолидации на началах субординативно-координативной целостности, способной сделать Украину победителем в любом системном кризисе.

Рассмотрим это подробнее.

Консолидация общества на демократических и гуманистических принципах: украинские реалии

Констатируем, что в современном цивилизованном мире неотвратимы демократические и гуманистические принципы консолидации. Даже в откровенно авторитарных и тоталитарных странах происходит объединение обычных принудительно-манипулятивных способов консолидации с демократическими или, по крайней мере, имитация и маскировка под них.

Таким образом, если украинцы хотят войти в цивилизованный мир, они, даже в современных кризисных условиях, должны избрать именно демократический вариант консолидации. Олигархический неофеодализм, являющийся следствием тоталитарного и посттоталитарного прошлого Украины, следует трансформировать в демократическое общество.

Что это означает? Прежде всего поддержку достойного, нравственного человека, способного не только на компетентную деятельность с иммунитетом к имитациям, но и на созидание человечности в основных измерениях социального бытия, в которых происходит консолидация — и в духовно-культурном, и в экономическом, и в политическом.

При этом нужно осознавать, что консолидация страны — это консолидация не только людей, но и институтов и сообществ, среди которых важнейшими являются государство и гражданское общество. Их консолидация в Украине как демократической стране требует органичного объединения субординации как основного принципа взаимодействия в государстве и координации как соответствующего принципа гражданского общества. Как мы видели выше, такая консолидация в кризисных условиях социума — требование времени. Именно консолидация государства и гражданского общества способна сделать кризисное украинское общество конкурентоспособным, порождая необходимый субординативно-координативный континуум.

Демократизм и гуманизм — не романтическое приложение к общественной консолидации в Украине, а главные ее принципы, изнутри наполняющие социум сбалансированностью вертикальных и горизонтальных связей, порождая его эффективность и не позволяя скатиться в крайности авторитаризма и анархии. Демократическая и гуманистическая консолидация украинского общества предполагает толерантность к позиции Другого, отстаивание своей позиции не с помощью скрытых или явных манипуляций, а в публичных диалогах, где уважают достоинство оппонента и его право на мировоззренческую позицию и истину.

И тут чрезвычайно велика роль гуманитарной интеллигенции в осознании и актуализации общих ценностей и общей цели украинского общества. Понятно, что интеллигенция в демократической стране не может и не должна просто внушать гражданам те или иные ценности и образ цели, потому что это приводит к рецидивам утопического сознания. Ее роль — в свободном создании идей, концепций и образов, в модерировании дискуссий об их продуктивности и воплощении, в организации мировоззренческого диалога в обществе. Такая роль и деятельность гуманитарной интеллигенции — важный фактор конструктивной консолидации нашей страны, в том числе в измерении национальной безопасности.

Нельзя забывать, что налаживание мировоззренческого диалога — прежде всего между региональными политическими элитами, — диалога, который инициируют и организуют представители интеллектуальной элиты, нужно считать фундаментальным условием национальной безопасности и сегодня, и в будущем. Сам факт такого диалога, преодолевающего антагонистическое противостояние региональных политических элит и групп, настроенных на захват и владение ресурсами страны, является важным шагом к изменению имиджа Украины в мире и фактором обеспечения консолидации нашей страны с международными партнерами.

При этом современная украинская гуманитарная интеллигенция не должна стать орудием государства для влияния на граждан, как это было в тоталитарные времена. Она должна стать естественным элементом гражданского общества и интеллектуальным посредником между ним и государством.

Тогда мировоззренческие изменения, которые должны произойти ради консолидации, не превратятся в инородное тело общественного сознания, как это было в тоталитарные и посттоталитарные времена, а станут органичными относительно гуманистического развития общества и личности в обществе.

Информация о материале

Опубликовано: 28 июля 2017

Комунальники Кернеса замовили його ж оточенню самоскидів на 25 мільйонів

КП «Шляхрембуд» Харківської міської ради 19 червня за результатами тендеру замовило ТОВ «Автоком» вантажних автомобілів на 24,75 млн грн. Про це повідомляється у системі «Прозорро».

До 4 липня мали поставлять 10 самоскидів Ford Cargo 3536D 6х4 Євро 5 вантажопідйомністю 19,7 т 2016 року випуску по 2,47 млн грн.

Вони будуть обладнані кондиціонером, магнітолою та жовтим проблисковим маячком на всю ширину кабіни. Гарантійний строк становить два роки без обмеження пробігу.

Група «Автек» продає такі автомобілі вантажопідйомністю 21,5 т без маячка на 10% дорожче – по 89 950 євро, або 2,71 млн грн.

Угода передбачала забезпечення виконання зобов’язань в розмірі 2%. Її ціна на 16% нижча від очікуваної вартості в 29,60 млн грн.

Єдиним конкурентом було запорізьке ТОВ «Укрспецтехінвест» Дмитра Сліпченка та Юрія Плюшка, який керував нині ліквідованим ТОВ «Укрспецавто» Євгена Рапінчука. У держреєстрі суперник вказав номери телефону +380612393646 та +380675247612, які також використовувало ТОВ «Альфатех».

Натомість дві інші фірми не допустили до аукціону.

ТОВ «Логістик Машинері» не подало форму тендерної пропозиції та не вказало місцезнаходження обладнання та матеріально-технічної бази, ПІБ і номер телефону керівника одного з покупців, а також свій правовий статус у загальних відомостях.

У пропозиції ТОВ «Торговий дім Автокраз» не було коректора фар та поперекового упору і підігріву крісла водія. Також фірма не вказала предмет одного з аналогічних договорів та місцезнаходження обладнання й матеріально-технічної бази, не підтвердила наявність власної оргтехніки, не принесла акти до договору оренди нежитлового приміщення у ПАТ «АвтоКрАЗ».

Місцевий «Автоком» належить киянину Юрію Ігнатку і харків’янам Вадиму Євтюшкіну та Ігорю Аріху. Останній є депутатом Харківської міськради, соратником мера Геннадія Кернеса та фігурантом історій про виділення безкоштовно землі в Харкові за кооперативною схемою.

Юрій Ігнатко разом з Іваном Тюпою і Миколою Сибірцевим володіє ТОВ «Авеста-Буд», чиїм підписантом є Сергій Велигоша, якого теж пов’язують із земельними махінаціями у Харкові. Власником цієї фірми раніше був Василь Ігнатко, екс-депутат Закарпатської облради від Партії регіонів.

Євтюшкін також володіє АТЗТ «Автомар «, ТОВ «Автомар Трейд» та ПП фірма «Соломєя» сам і ТОВ «ЕМІ-Україна» Семеном Циганком і тим же Аріхом.

Информация о материале

Опубликовано: 28 июля 2017

Топ-5 прихованих загроз пенсійної реформи

Щодо пенсійної реформи, запропонованої урядом, розгорілась неабияка дискусія. Більшість експертів збігаються на думці, що у ній є чимало прихованих течій. Найцікавіше, що наші реформатори так уміло прописують «потрібні» для них норми в законопроекті, що пересічній людині дуже складно здогадатись, що ж насправді криється за складними бюрократичними формулюваннями. А там, повірте, на вас чекають неабиякі «сюрпризи».

Загроза 1. Перегляд пенсійного віку

Уряд пропонує підвищити пенсійний вік для осіб, які працюють на шкідливих виробництвах. Чом би ні? Треба ж виконувати зобов’язання перед міжнародними донорами – зменшувати дефіцит пенсійного фонду. Правда, як саме реалізуються ці домовленості, м’яко кажучи, викликає шок.

Не так давно вік виходу на пенсію для людей, хто працює на шкідливому виробництві, визначався не кабінетними чиновниками, а вченими. Саме вони досліджували, як довго можуть працювати хіміки, металурги тощо. Відомо, що на шкідливому виробництві особа здатна продуктивно виконувати свої обов’язки в межах 15-20 років. Далі йдуть незворотні процеси в організмі.

Проте влада вирішила (без якогось там наукового обґрунтування), що все це - пусті балачки. Мовляв, кілька років додаткової роботи «на благо батьківщини» нікому не завадять.

Якщо для середньостатистичних працівників пенсійні коливання більш-менш допустимі, то для громадян, які все життя працювали в шкідливих умовах, це апріорі неможливо. Люди на виробництві будуть просто помирати. Єдиною підставою для збільшення пенсійного віку для цієї категорії працівників може бути покращення умов праці. Відповідно - зменшення шкідливого впливу. Наприклад, якщо деякі їхні функції виконуватимуть роботи, а людина тільки на кнопку натискатиме. Зрозуміло, що про таку модернізацію в сучасній вітчизняній промисловості годі мріяти.

Загроза 2. Підвищення ставок єдиного соціального внеску

В Кабміні також запропонували підвищити ставку єдиного соціального внеску для роботодавців, у яких люди працюють на шкідливих виробництвах.

Звісно, така позиція в певній мірі є справедливою. Адже особи йдуть швидше на пенсію. Відповідно, враховуючи свій зменшений страховий стаж, менше сплачують внесків до пенсійного фонду. Логічно, аби роботодавці покривали цю різницю. Проте в нинішніх умовах це не можна впроваджувати. Насамперед, йдеться про підприємства, які найбільше постраждали за останні 2-3 роки, і які, в основному, формували наш ВВП - металургійні комбінати, підприємства хімічної промисловості. Росія, як один із основних покупців їхньої продукції, відійшла. Відповідно, у підприємств суттєво впав обсяг випуску продукції. На нових ринках вони ще не встигли зорієнтуватись. Через анексію Криму та війну на Донбасі ми фізично втратили низку промислових об’єктів. А ті, що залишились, ледве животіють. Якщо зараз збільшимо для них ставку єдиного соціального внеску – це просто їх доб’є.

Спершу варто стабілізувати економічну ситуацію в країні, аби всі ці потужності, які на ладан дихають, стали більш менш конкурентними, зуміли вирівняти обсяги свого виробництва та доходів хоча би на докризовий рівень. Лише тоді можна говорити про якесь обґрунтоване збільшення ЄСВ. Не швидше.

Загроза 3. Перерозподіл пенсій

Уряд планує змінити формулу розрахунку пенсій. Така, непомітна на перший погляд річ, кардинально змінює розмір самих пенсій.

Про що, власне, йдеться. Як відомо, є визначена формула розрахунку пенсії, де враховується страховий стаж участі в солідарній системі. Цей стаж множиться на умовний коефіцієнт 1,35.

Тобто, якщо страхового стажу у людини є 20 років, то у формулі він становитиме 27 (збільшений на цей коефіцієнт). Що ж нам пропонують наші реформатори? Чергове «ноу-хау» - замінити коефіцієнт 1,35 на 1. Фактично, це передбачає, що не буде жодного збільшення страхового стажу!

За словами експертів, такого роду обнуління коефіцієнту в найближчі три-чотири роки суттєво знизить розмір пенсій. Дехто навіть прогнозує, що пенсії можуть втричі зменшитись. Тому коефіцієнт індексації 1,35 не можна в жодному випадку скасовувати.

Варто також зауважити, що на сьогодні дефіцит пенсійного фонду становить приблизно 140 млрд грн. В уряді прагнуть з усіх сил його зменшити. Похвально, звісно. Але ж ставки ЄСВ у нас не змінюються. Тоді, за рахунок чого відбуватиметься обіцяне збільшення пенсій?

У цій ситуації висновок напрошується очевидний - за рахунок перерозподілу пенсій. Тобто, у когось заберуть частину коштів, комусь – додадуть. Це ілюзія, що пенсійна реформа осучаснить пенсії і, відповідно, в усіх вони збільшаться. Цього не буде. Але чомусь про таку «складову» урядовці мовчать.

В пенсійні реформі, зокрема, передбачено, що особи без достатнього страхового стажу не матимуть права на пенсію. Натомість, отримуватимуть соціальну допомогу від держави – своєрідну допомогу по бідності.

У мене виникає питання - а що робити громадянам, які проживають у сільській місцевості? Вони - найбільш вразливі у цьому контексті. Там об’єктивно з працевлаштуванням сутужно. Багато-хто все життя на заробітках – заробляє тяжкою працею на кусок хліба для своїх дітей. Часто, все, що у них є в рідній країні, так це земельні паї.

Проте в Мінсоцполітики вважають, що це не просто земельні угіддя, а потенційне джерело збагачення. Там розраховували якийсь умовний середній дохід від паїв. Байдуже, що люди у результаті з того шматка землі можуть мішок зерна зібрати. Сам факт його існування уже передбачає умовний дохід.

Якщо в майбутньому наявність паїв, садів чи якихось інших земельних ділянок враховуватиметься як дохід, то їхні власники взагалі не матимуть ні пенсії, ні соціальної допомоги! Адже розмір соцдопомоги розраховуватиметься за методикою, яку використовують у випадках малозабезпечених сімей. Це не буде якийсь гарантований мінімальний рівень. Прекрасна перспектива – просто ода закону і справедливості по-українськи.

Загроза 4. Урізання пільг для чорнобильців

На кому б це ще зекономити? Довго не думаючи, в уряді вирішили звернути своє пильне око на чорнобильців. Вочевидь, вирішили, що вже дуже комфортно їм в Україні живеться.

В результаті, запропонували скасувати право на додаткову пенсію для четвертої категорії чорнобильців з 1 січня 2015 року – заднім числом. Чимало чорнобильців у судовому порядку відновлювали право на отримання цієї додатковї пенсії, яку уряд тимчасово не виплачував. Тепер влада вирішила позбавити їх такої можливості. Виходить, хто встиг у судовому порядку відвоювати право на додаткову пенсію – тіштесь. А іншим – зась.

Така норма - антиконституційна. Вона суперечить 22 статті Конституції, яка передбачає, що не допускається звуження змісту обсягу існуючих прав і свобод громадян. Скасування додаткової пенсії для 4 категорії чорнобильців - якраз і є звуження соціального стандарту.

В контексті чорнобильців Кабмін також запропонував обмежити ще й інші їхні права.

Сьогодні існує норма, за якою допомога із тимчасової непрацездатності для 4 категорії виплачується в розмірі 100% від середньої заробітної плати. В народі це називають лікарняними. Розраховуються в залежності від страхового стажу. Закон передбачає, що для чорнобильців 1-4 категорії виплачується 100% середнього доходу лікарняні. Уряд пропонує для 4 категорії цю норму скасувати - аби на них поширювалась загальна норма, яка залежить від стажу. Це відверте знущання з людей! Чорнобильці 4 категорії мають право отримувати лікарняні в повному обсязі, не залежно від того, який у них страховий стаж. Це ж питання не їхнього збагачення, а елементарно – здоров’я, яке вони не з власної волі втратили!

Не менш абсурдною є норма, яка стосується допомоги з вагітності та пологам, застрахованим особам, віднесених до 4 категорії чорнобильців. Їм також законом перебачено отримувати лікарняні в повному обсязі – 100% від розміру середнього заробітку. Цю допомогу реформатори пропонують скасувати. Залишити тільки для 1-3 категорії. У такому випадку 4 категорія чорнобильців автоматично переходить на ті умови, які існують для всіх громадян. Ось так влада піклується про людей, які і так кожен день змагаються за своє життя. Тепер їм доведеться змагатись ще із державною системою.

Загроза 5. Гірські пільги

Ще одна дуже показова новація «оптимізаторів» – скасування гірських надбавок. На цьому прикладі можна показати, як начебто незначні на перший погляд «правки», докорінно змінюють життя простих людей.

Діючий закон передбачає, що мешканцям гірських населених пунктів пенсія виплачується у збільшеному розмірі – на 20% від її розміру. Тобто, якщо людина отримує пенсію 2000 грн, то 400 грн має надбавки, 4000 тис – 800 грн, відповідно. Це справедливо, адже чим більша пенсія – більша надбавка. Автоматично диференціюється.

Уряд пропонує замітити 20% від розміру пенсії на 20% прожиткового мінімуму для людей, які втратили працездатність. Йдеться приблизно про 1200 грн, 20% від якої становить 240 грн. Це і буде «надбавка» для всіх – і для тих, хто мінімалку отримує, і для тих, хто все життя заробляв собі на пенсію. Всього кілька нових слів у законі, але вони докорінно міняють всю його суть. Пенсії автоматично знижуються.

Невже, в межах бюджету пенсійного фонду це є такою значною економією? Цікаво, а ці урядовці бачили, в яких умовах живуть люди у віддалених високогірних районах? Чи знають вони, що там в деяких місцях навіть доріг немає? Я вже не кажу про комунікації. Однак, влада замість того, аби стимулювати людей там залишатись і розвивати регіон, забирає у них й так мізерні надбавки, показуючи усю силу свого реформаторського хисту.

Економія коштів, кажете? В голові не вкладається, як можна називати адекватною соціальною політикою урізання соціальних виплат, які в рік дають економії 20-30 млн грн. При цьому, страждають конкретні категорії громадян. Чому уряд на це йде? Складно знайти логічне пояснення. Можливо, йому просто потрібно показати видимість роботи. Урізали – молодці. А хто там страждає – байдуже. Принаймні, економічних обґрунтувань тут не видно.

Показова деталь. Ми прийняли зміни в бюджет на 2017 рік. Так, на будівництво футбольних полів закладено 270 млн грн. Спорт, звісно, це чудово, якби паралельно не общипували з усіх боків тих же чорнобильців, пенсіонерів. Закінчиться війна, буде економія десь в 30-40 млрд грн, от тоді будуйте поля хоч в кожному райцентрі.

Або ж ситуація з Маріїнським палацом. Знову на його будівництво заклали в бюджет 200 млн грн! Його 10 років будують. Страшно навіть називати суми, які там безслідно зникли. Проте владу такі відверті «бюджетні діри» особливо не хвилюють. Набагато зручніше познущатись з простих трудяг, пенсіонерів, селян, чорнобильців, вагітних жінок, мешканців гірських районів…В результаті, маємо не реформи для покращення життя українців, а відверті зловживання та маніпуляції щодо власного народу. Навряд, це та європейська Україна, про яку нам торочать без упину з трибуни ВР. Швидше – країна, де проста людина завжди опиняється на узбіччі політичних інтересів.

Информация о материале

Опубликовано: 27 июля 2017