Відносно недавно в українському кримінальному процесі з’явився новий інститут — негласні слідчі дії. Йому присвячено окрему гл.21 Кримінального процесуального кодексу, яка за своїм обсягом виявилася більшою, ніж спеціальний закон «Про оперативно-розшукову діяльність». Утім, як відомо, кількість не гарантує якості. Чим же негласні слідчі дії відрізняються від звичайних оперативно-розшукових заходів? Як при проведенні негласних дій слідчому добитися результату в тих межах, які є дозволеними, і при цьому не порушити прав людини? На що слід звертати увагу захисникові, який дізнався про застосування щодо свого підзахисного таємних методів розслідування? Відповіді на ці та інші практичні запитання «ЗіБ» шукав разом з доктором юридичних наук, професором кафедри кримінального процесу та криміналістики Академії адвокатури України Валерієм Колесником.
Думка про те, що частину оперативно-розшукових заходів віддали слідчому й той проводить їх, називаючи негласними слідчими діями, насправді є хибною
— Валерію Аркадійовичу, вже два роки поспіль науковці та практики мають чудовий привід для дискусій — новий КПК. Дехто називає його прогресивним, хтось — репресивним. Так чи інакше, але кодекс уніс чимало новел, серед яких — негласні слідчі (розшукові) дії. Проте й тут критики знаходять привід для невдоволення. Начебто на оперативно-розшукові заходи, відібравши право на їх проведення в оперативних підрозділів, почепили ярлик «негласні слідчі дії», залишивши при цьому суть заходів незмінною. Як ви ставитеся до такої позиції?
— Я скажу так: це дуже грубий підхід, але подібне твердження має певне підгрунтя і не позбавлене сенсу. Дійсно, негласні слідчі (розшукові) дії, за своєю сутністю, у переважній більшості фактично є оперативно-розшуковими заходами, які отримали нову назву і право на проведення яких надано слідчому під час здійснення ним досудового розслідування. Якщо раніше оперативні заходи під час розслідування кримінальної справи проводилися співробітниками відповідних оперативних підрозділів за законом про оперативно-розшукову діяльність у рамках справи супроводження кримінального судочинства, то тепер цю процедуру регламентує окрема глава кодексу. Але не все так просто.
З одного боку, нормативно закріплені методи проведення негласних слідчих дій багато в чому збігаються з методами ведення оперативно-розшукової діяльності. На це орієнтує Інструкція про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затверджена спільним наказом ГПУ, МВС, СБУ, Адміністрації Держприкордонслужби, Мінфіну, Мін’юсту від 16.11.2012 №114/1042/516/1199/936/1687/5, де записано (пп.1.6, 1.16), що «методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій — це сукупність організаційних, практичних прийомів, у тому числі із застосуванням технічних засобів, які дозволяють у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством України, отримати інформацію про злочин або особу, яка його вчинила, без її відома». При цьому порядок, тактика та методика проведення цих дій, взаємодія уповноважених оперативних підрозділів «з особами (підрозділами), що залучаються до проведення таких дій, регулюються окремим нормативно-правовим актом органів, у складі яких перебувають уповноважені оперативні підрозділи».
З другого боку, діяльність щодо здійснення негласних слідчих (розшукових) дій є діяльністю процесуальною і мала б підпорядковуватися виключно нормам кримінального процесуального закону. Проте, виходячи з нормативних роз’яснень міжвідомчого наказу, те, що передбачено кримінальним процесуальним законодавством і написано для слідчого, сьогодні регламентується відомчими інструкціями й фактично регулює оперативно-розшукову діяльність. На практиці в багатьох випадках негласні слідчі дії — це дії, які виконують оперативні співробітники з дотриманням порядку та правил, із застосуванням тактичних прийомів саме оперативної діяльності. Але, оскільки такі засоби застосовуються в кримінальному провадженні, вони підпорядковуються вимогам КПК і мають проводитись із дотриманням тактики проведення слідчих дій.
— Тобто з появою в кодексі негласних слідчих дій оперативно-розшукові справи супроводження кримінального судочинства були ліквідовані за відсутністю потреби?
— Такі справи дійсно прибрали, втім, на мою думку, це було поспішним рішенням, бо потреба в оперативному супроводженні досудового розслідування нікуди не поділася. І задовольнити її лише наявними негласними слідчими діями неможливо. Однією слідчою дією не забезпечують проведення іншої…
Наприклад, перед тим, як проводити обшук у квартирі підозрюваного, як раніше, так і за новим КПК, слідчий дізнається, скільки кімнат та інших приміщень у квартирі, хто проживає з власником, коли мешканці виходять із дому й повертаються, чи тримають домашніх тварин, чи можуть несподівано завітати гості тощо. Така оперативна установка потрібна, аби належним чином підготуватися й ефективно провести слідчу дію — обшук. Це є оперативно-розшуковим забезпеченням діяльності слідчого, і таким саме оперативним воно залишилося. Слідчий, як і раніше, у таких випадках дає окреме доручення не іншим слідчим, а саме оперативно-розшуковим підрозділам.
Ще один приклад. Під час здійснення кримінальних проваджень трапляються випадки протидії розслідуванню. Як установити приховану протидію? Чому потерпілий, який ще вчора давав показання, сьогодні заявляє, що нічого не пам’ятає та претензій ні до кого не має? Йому заплатили? Пригрозили? Хто саме? Відповіді на ці та інші подібні запитання слідчий, який не має оперативних позицій серед учасників кримінального судочинства (бо це не його завдання), сам ніколи не знайде. Та й з’ясовувати це постфактум, очевидно, буде запізно. Тут необхідно якщо не діяти на випередження, то хоча б вчасно покласти край протиправному втручанню в роботу органів досудового розслідування. Знову ж таки, без оперативного супроводження кримінального процесу реалізувати це неможливо.
Ну і якщо ОРД можна проводити ще до внесення інформації про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань, то чому оперативні заходи повинні бути заборонені під час розпочатого кримінального провадження? Запровадження інституту негласних слідчих дій жодним чином не скасовує права на здійснення оперативно-розшукової діяльності як у гласній, так і в негласній формах.
Саме тому думка про те, що частину оперативно-розшукових заходів віддали слідчому й той проводить їх, називаючи негласними слідчими діями, насправді є хибною: слідчий не виконує, не перекриває (якщо можна так сказати) ті завдання, які у зв’язку з розслідуванням злочину ставляться перед оперативними підрозділами. ОРД в інтересах кримінального провадження як здійснювалася, так і здійснюється. Ми мали та маємо сьогодні дві форми пізнання події злочину: процесуальну й оперативну.
Слідчі зіткнулися з прихованою протидією з боку оперативних співробітників
— З теорією наче розібралися. А як з практикою? Напевне, оперативні працівники не дуже задоволені тим, що, згадавши в КПК негласні заходи, громадськість посвятили в таємниці ОРД. Чи не розкрили таким чином державних секретів?
— Аж ніяк. Таємниць проведення негласних заходів ні у формі негласних слідчих (розшукових) дій, ні у формі негласних оперативно-розшукових заходів законодавець
не розкривав. Усе, що виписано сьогодні в КПК, давно вже є (і є навіть більше) на сторінках багатьох підручників з ОРД, які можна придбати на книжковому ринку. Аби закрити це питання, також зауважу, що відповідно до закону «Про державну таємницю» і зводу відомостей, що її становлять, розголошенню не підлягає факт проведення конкретних негласних слідчих дій, у конкретному провадженні, певними особами й відносно визначеної особи. Також державною таємницею є форми та методи оперативно-розшукової діяльності, а вони в нормах КПК не розкриваються. Процедура ж організації проведення, зокрема отримання дозволу, складання протоколу, надсилання отриманих даних прокурору тощо, не може бути закритою. Адже саме вона забезпечує можливість перевірки допустимості одержаних фактичних даних і забезпечення реалізації та дотримання прав кожного з учасників кримінального судочинства.
Питання полягає в іншому: оперативні співробітники не в захваті від того, що в деякі оперативно-розшукові заходи посвятили слідчих. Більше того, можу сказати, що останні зіткнулися з прихованою протидією з боку оперативних співробітників!
Вони не хочуть і не можуть розкривати методи, якими користуються, свої оперативні джерела, не хочуть ділитися своєю спеціальною технікою, бо вона високовартісна (деякі зразки коштують десятки тисяч доларів)… А згідно з КПК слідчий тепер має право особисто проводити негласні слідчі дії та застосовувати сили й засоби ОРД.
Щоправда, це право є швидше номінальним. Візьмемо ч.1 ст.275 КПК: «Слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій». Але ж у слідчого конфідентів немає. Встановлювати конфіденційні зв’язки з громадянами — не його обов’язок. Агентуру підбирає оперативник, для якого такі джерела — найдорожче надбання (на встановлення справжніх ділових відносин витрачається не один місяць, а то й роки). Інколи зав’язуються стосунки, які тривають роками, навіть і після виходу оперативного співробітника на пенсію. І от уявіть: він має віддати це джерело слідчому для проведення досудового розслідування одного кримінального провадження чи навіть проведення однієї негласної слідчої дії! Так завтра в нього не залишиться взагалі нікого.
Водночас слідчі не до кінця розуміють, у чому саме полягає сутність тих чи інших негласних заходів. Ані положення кодексу, ані норми згадуваної інструкції, яка на 3/4 повторює КПК, не розкривають змісту, конкретних завдань негласних слідчих дій, тактики їх проведення. І в інструкції прямо зазначається, що тактика проведення негласних слідчих дій спирається на тактику проведення оперативно-розшукових заходів, яка регламентується внутрівідомчими актами. Ну як можна процесуальну дію регламентувати закритими відомчими нормативними документами?!
— До речі, у наказах про затвердження інструкцій зазвичай зазначаються правові підстави — відповідно до якої норми закону вони видаються. Відповідно до якого акта видана Інструкція з проведення негласних слідчих дій?
— Мабуть, відповідно до потреб практики. Бо жодних посилань на статті КПК чи іншого закону спільний наказ від 16.11.2012 не містить. Скажу більше: і не може містити. Кожен студент-юрист знає, що кримінальне процесуальне законодавство складається з положень Конституції, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, КПК та інших законів (ч.2 ст.1 КПК). Тобто кримінальне судочинство не може регулюватися підзаконними актами.
Втім, є потреби практики. Бо оперативні співробітники не знають, як розслідувати злочини, і не послуговуються кодексом. А ті, хто ним користується, слідчі, не знають, як проводити негласні заходи.
— Як це «не послуговуються кодексом»? Профільний для оперативників закон про ОРД в частині процедури проведення негласних заходів прямо відсилає до КПК…
— Так, але в багатьох випадках вони «відсилають» слідчого разом з його кодексом і керуються своїми інструкціями. Це — складнощі організаційного порядку, які, сподіваюся, колись будуть подолані.
А сьогодні при організації підготовки та виконанні конкретних негласних дій, використанні їх результатів фактично треба враховувати не лише законодавчі норми, а й вимоги інструкцій, які, до речі, іноді замість унесення ясності додають неузгодженостей. Поясню на прикладі. Згідно з вимогами чинного КПК особою, яка проводить негласну слідчу дію, може виступати слідчий або уповноважений оперативний підрозділ. Тобто всі співробітники оперативного підрозділу можуть бути залучені до проведення негласної слідчої дії. При цьому постанова про проведення такої дії має містити відомості про конкретних осіб, що проводитимуть негласну слідчу дію (стст.246, 251 КПК), а не про широке коло виконавців з якогось визначеного не слідчим і не прокурором як уповноваженими процесуальними особами підрозділу.
Водночас розд.ІІІ інструкції, яка регулює порядок організації проведення негласних слідчих дій, установлює, що «кінцевого» виконавця — уповноважений оперативний підрозділ — визначає керівник органу, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення й у складі якого є орган розслідування та (або) оперативні підрозділи, уповноважені на проведення негласних слідчих дій, а вже в тому «уповноваженому підрозділі» конкретного виконавця негласної слідчої дії призначає керівник останнього та ще й дає йому на допомогу особу, яка буде складати протокол. Отже, один оперативник відповідатиме за проведення негласної слідчої дії, а інший — за складання протоколу, і до призначення жодного з них ні прокурор, ні слідчий стосунку не мають.
Це є відхиленням від норм закону, бо з’являється суб’єкт, який, хоч і не має процесуальних повноважень, проте від імені слідчого й «відповідно до відомчих нормативно-правових актів» (так прямо прописано в інструкції) делегує їх виконавцю. Тут порушуються принципи ще римського права: «Ніхто не може передати іншому більше
прав, аніж має сам». Але чому таке є? Це суто організаційне питання, бо саме керівник правоохоронного органу розподіляє наявні сили й засоби для вирішення поточних завдань, які виконує цей орган. На мій погляд, у даному випадку слідчому треба попередньо узгоджувати питання щодо виконавців його доручення й уже в постанові вказувати персоналію або той підрозділ, який проводитиме негласну слідчу дію.
Навіть 500 понятих не гарантують дотримання прав особи під час обшуку
— Можливо, з урахуванням таких правових колізій та організаційних складнощів, гл.21 варто взагалі вилучити з КПК, принаймні до врегулювання цих питань?
— На мою думку, варто обмежити можливість проведення як слідчих дій тільки деяких із негласних заходів, залишивши при цьому оперативну складову. Наприклад, важко уявити, як слідчий з Києва чи Харкова, в одночасному провадженні якого є 30 чи навіть більше кримінальних проваджень, відповідно до ст.271 КПК виїздить на західний кордон і протягом тижня-двох контролює контрабанду, яка йде транзитом через Україну до іншої держави, або проводить спеціальний експеримент, отримуючи «на виході» ще один епізод кримінального провадження, відомості про який треба негайно внести до ЄРДР, і переходячи до статусу свідка як безпосереднього очевидця скоєння злочину.
Негласне, тобто таємне від володаря чи власника або під виглядом іншої особи, проникнення в публічно недоступні місця, по суті, є негласним обшуком, який, за положеннями ст.267 КПК, начебто може проводити сам слідчий. Уявіть: він під виглядом пожежного інспектора заходить у приміщення й нібито перевіряє пожежну сигналізацію, а фактично проводить негласний огляд. А завтра він же приходить як слідчий офіційно робити обшук. Це ж нонсенс!
Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.272 КПК) взагалі є окремим напрямом оперативно-розшукової діяльності, який охоплює цілий комплекс заходів: підбір агентів, оформлення низки документів- прикриття, підбір квартири-прикриття, навіть дружини-прикриття, не кажучи вже про створення вигаданих підприємств. То яка ж це слідча дія? Яким чи якими і скількома протоколами її треба оформити?
Проте введення окремого інституту негласних слідчих дій, на мою думку, все ж можна вважати явищем позитивним — воно відображає результат поступового зближення кримінального судочинства та оперативно-розшукової діяльності на шляху до розв’язання спільного завдання — протидії злочинності.
Негласні слідчі дії, безумовно, розширюють можливості слідчого щодо здобування значущої інформації. Фактично це додатковий потужний інструмент. Мабуть, ніхто не сперечатиметься з тим, що прихований спосіб отримання інформації є більш результативним, аніж «гласні» заходи. За умови дотримання процесуальної форми результати таких слідчих дій, як зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (так званої прослушки) і допит підозрюваного, матимуть однакову доказову силу. Втім, якому з доказів суддя надасть перевагу при винесенні вироку — риторичне запитання.
Отже, правильне користування негласними слідчими діями як інструментом зменшує трудозатрати та значно збільшує інформативність прийнятих рішень.
— Так, але, якщо згадати той самий обшук, як довіряти його результатам, коли напередодні в цьому самому приміщенні проводилося негласне обстеження? Не було ні власника приміщення, ні понятих...
— Я розумію, до чого ви ведете. Але це питання стосується суто довіри до правоохоронних органів, а не довіри до конкретного слідчого чи окремо взятого оперативного співробітника. Його треба чимскоріше вирішувати. Нам необхідно підвищувати довіру до учасників кримінального провадження, які наділені відповідними повноваженнями, треба працювати над психологією людини, юриста, слідчого, прокурора, судді. Жоден закон сам по собі, скільки б запобіжних механізмів він не містив, не убезпечить від зловживань з боку його виконавців.
Поняті? Так, під час негласного проникнення їх немає й бути не може. Тут через недовіру існує перекіс. Нині лунають пропозиції, аби для проведення обшуку залучалися не два поняті, а по два поняті на кожного слідчого й оперативного співробітника! Обгрунтовується це тим, що слідчий без нагляду з боку неупереджених осіб зробить щось не те: підкине, забере й не скаже. Але в цирку півтисячі глядачів спостерігають за одним фокусником і не помічають, звідки беруться голуби в порожньому капелюсі чи гральні карти в кишенях тих самих глядачів! Насправді навіть 500 понятих не гарантують дотримання прав особи під час обшуку. Інший бік цього питання: а хто в нас сьогодні виступає понятими? Хто з нас беззастережно і стовідсотково впевнений у повній незацікавленості залучених слідчим за підказкою оперативного співробітника понятих?
До речі, про запобіжні механізми. Для негласних слідчих дій є дуже прогресивна норма — ст.253 КПК, яка зобов’язує прокурора повідомляти осіб, щодо яких такі дії проводилися. Постає питання відповідальності: треба ж буде розповісти людині про обмеження її прав. Це та межа, якої виконавець не переступить.
Однак, на жаль (а може, на щастя), наскільки такі заходи ефективні для правоохоронців, настільки ж вони й небезпечні. Негласні слідчі дії для слідчого — «золоте дно», яке адвокат здатен перетворити в пекло.
Слідчі, судді не хочуть зв’язуватися з державною таємницею — велика ймовірність наразитися на кримінальну чи іншу відповідальність
— Чому, поясніть?
— Хоча б тому, що негласність у кримінальному провадженні як сутнісна ознака автоматично ставить питання збереження державної таємниці і відповідальності винних за її розголошення, втрату таємних документів (постанов, протоколів). Тут, щоправда, практики ще не набили лоба… Все попереду.
Є ще багато запитань, що залишаються відкритими: а чи в усіх слідчих, оперативних співробітників, спеціалістів, які беруть участь у цих діях чи долучаються до їх проведення, є допуск до таємної та цілком таємної інформації? Хто повинен перевірити наявність відповідних довідок про допуск особи до державної таємниці? Можливо, копії цих довідок треба долучати до матеріалів кримінального провадження? Бо інакше можна розпочинати інше кримінальне провадження — за порушення державної таємниці.
Далі — носії інформації (як електронні, так і паперові), на яких зберігається інформація. Вони теж містять гриф секретності й повинні бути відповідним чином зареєстровані та зберігатися у визначених місцях … Оперативний працівник склав протокол. На зворотному боці вказано, де цей протокол зареєстрований, де він надрукований. А чи виконано це на тому комп’ютері, принтері, які є сертифікованими для роботи з державною таємницею? А чи є відповідні кімнати в кожному райвідділі, прокуратурі, суді, де такі документи виготовляються, зберігаються? Бо якщо такий протокол надруковано не на тому принтері (адвокат може це встановити через проведення криміналістичної експертизи), то, знову ж таки, маємо новий склад окремого злочину або принаймні привід для службового розслідування.
Тому слідчі, судді не хочуть зв’язуватися з державною таємницею — велика ймовірність наразитися на кримінальну чи іншу відповідальність.
Ще один нюанс. Начебто проста для сприйняття ч.2 ст.266 КПК («Дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів»): «Технічні засоби, що застосовувалися під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також первинні носії отриманої інформації повинні зберігатися до набрання законної сили вироком суду». Проте її практично неможливо реалізувати суто з технічного боку (до речі, згадувана інструкція це питання взагалі оминає).
На практиці один і той самий пристрій чи носій використовується під час виконання доручень слідчих за різними провадженнями, а також у межах оперативно-розшукової діяльності, яка ведеться поза межами кримінального процесу. Бо далеко не в кожного оперативного співробітника є відповідні технічні засоби. Вони, як я вже говорив, часто бувають дуже високовартісними. Їх може бути всього 2—3 на підрозділ. А якщо їх «витратили» під час проведення заходів (є засоби й одноразового використання)? Трапляються випадки, коли технічні засоби отримання інформації, що встановлюються в приміщенні (так звані жучки), залишаються там, де знімалася така інформація… А коли пристрій просто зламали під час виконання іншого завдання, хто нестиме відповідальність за незабезпечення процесуальної вимоги щодо його збереження до вироку суду за конкретним кримінальним провадженням?
Гадаю, усім зрозуміло, що зобов’язати оперативні підрозділи зберігати технічні засоби, які були використані слідчим або оперативними співробітниками під час проведення однієї негласної слідчої дії, і не давати більше можливості працювати з ними іншим слідчим або тому самому слідчому, але для проведення інших негласних слідчих дій до вироку суду — неможливо.
Те саме стосується носіїв інформації — норма КПК вимагає зберігати первинні. Добре. Але ж як бути, коли, наприклад, за результатами двотижневого зняття інформації з транспортних телекомунікаційних систем слідчий має лише 15 с розмови підозрюваного, що стосується справи? Викопіювання робити не можна, і кілометри плівки мають зберігатися у прокурора як додатки до надісланого йому протоколу. Заплющити очі на це неможливо, бо згідно з вимогами ч.3 ст.266 КПК «носії інформації та технічні засоби, за допомогою яких отримано інформацію, можуть бути предметом дослідження відповідних спеціалістів або експертів». І захисник поставить слідчого в дуже незручне становище, якщо раптом зажадає дослідити ці носії і технічні засоби. Я навіть тут не згадую про те, що інформація про такі засоби, про форми й методи їх застосування сама по собі, навіть без прив’язки до конкретної справи, становить державну таємницю.
Ці проблеми сьогодні не можуть бути розв’язані практикою. Вони повинні бути врегульовані законом.
— Я так зрозумів, що адвокат, вивчивши у справі лише аспекти дотримання вимог таємного діловодства та використання техніки, іноді здатен звести нанівець результати негласних слідчих дій. Що ще порадите йому дослідити в матеріалах у зв’язку із застосуванням щодо клієнта негласних методів здобування інформації?
— Я б не ставив так запитання — воно звучить дещо провокаційно. Хоч я й викладаю в Академії адвокатури, наша розмова адресована не тільки захисникам, а й слідчим, прокурорам, суддям. Дотримання встановленої процесуальної форми є однією з гарантій дотримання прав та інтересів усіх учасників кримінального судочинства. Тому, формуючи матеріали кримінального провадження, той самий слідчий чи прокурор повинен уникати можливих порушень процесуальних вимог.
І слідчий, і прокурор, який здійснює процесуальне керівництво, і захисник, і суддя у зв’язку із використанням інформації, отриманої під час проведення негласних слідчих дій, мають переконатися (хтось забезпечити, а хтось перевірити):
- чи уповноваженою особою прийняте рішення про проведення негласної слідчої дії;
- чи уповноважена особа дала дозвіл на її проведення;
- чи пройшов цей дозвіл погодження з прокурором, який здійснює процесуальне керівництво даним досудовим розслідуванням (він один і несе відповідальність).
Далі за документами, що складаються у зв’язку з дорученням на проведення негласної слідчої дії, треба відстежити ланцюжок надання повноважень: коли, ким, як, в якому порядку призначено конкретного виконавця цих дій. Бо саме він, такий виконавець, отримав права слідчого. Саме він, а не інша особа повинен скласти протокол і нестиме відповідальність у разі порушення процесуальної форми.
Тут ще варто звернути увагу на те, що інструкція дещо відступає від загального порядку і правил складання протоколу, передбачених КПК. Зокрема, її п.4.5 зазначає: «Виконавець щодо складання протоколу про проведення негласної слідчої (розшукової) дії визначається керівником уповноваженого оперативного підрозділу, який проводив такі дії». Не може проводити захід одна людина, а складати протокол — інша! Якщо ж керівник підрозділу своїм рішенням призначив іншого співробітника, не того, хто проводив негласну слідчу дію, то такий керівник, який формально виконав припис інструкції, водночас фактично порушив вимоги КПК.
Насамкінець також варто перевірити дотримання процедури передання протоколу від особи, яка проводила негласну слідчу дію та складала протокол, до прокурора чи слідчого, котрий давав доручення. Так би мовити, по зворотному ланцюжку уповноваження.
— І наостанок, враховуючи, що нас читають судді, адвокати, працівники правоохоронних органів, що б ви їм побажали?
— Усе нове, що виводить людей із зони комфорту, змушуючи змінювати власні звички, у тому числі професійні, наражається на невдоволення. Не став винятком і КПК 2012 р. Критикувати цей документ можна було на стадії підготовки проекту. А сьогодні це закон, який необхідно виконувати, не допускати порушень і водночас шукати правильні виходи зі складних ситуацій, що виникають на практиці. І допомогти практикам мають науковці й законодавці. Юристам добре відомий вислів: «Закон не догма, а керівництво до дій». Але діяти треба по закону.
