Євген Захаров – учасник дисидентского руху 1970–1980-х років. Голова правління Українскої Хельсинкської спілки по правам людини. В 2015 году удостоєний премії Lew-Kopelew-Preis, яка присуджується за боротьбу за мир і права людини.
Мої батьки дружили з дисидентами. Від мене нічого не ховали, я з дитинства читав самвидав. Скажімо, «Котлован» Платонова або «Все тече» Василя Гроссмана, книжка, з якої я вперше дізнався про Голодомор. Я відрізнявся від ровесників тим, що набагато більше знав історію, був більш просунутим в цьому сенсі. Я був такий собі внутрішній емігрант. Політикою займатися не хотів, але і емігрувати не бажав. Мені було цікаво тут жити, розібратися в ситуації. На початку 1970-х я зрозумів, що нічого доброго очікувати не треба, але ті, хто був розумніший, стверджували, що СРСР загине. Я, до речі, не розумів цього. Думав, що так має бути, але коли?
В мене телефон постійно прослуховувався, я це точно знаю, бо була така технологія, коли людину прослуховували і давали їй про це знати, щоб тримати в страху, в стресі. 10 років мій телефон прослуховували. З 1980-го по 1990-й. Для мене була неможлива ніяка кар’єра.
Вперше мене викликали до КДБ в 1976 році, а до того за мною стежили (я точно це знав), ще коли я був студентом, починаючи з 1-го курсу. Більш того, мені ще у школі спеціально написали погану характеристику. Першою книжкою самвидава, яку я друкував, була поезія Мандельштама. Мені було тоді 13 років. І це був перший том Мандельштама в Харкові. І потім я знаходив його у людей, з якими був незнайомий. Я передруковував поезію, що не друкувалася офіційно, бо вважалася антирадянською.
Я сам поширював самвидав. Але тоді це був ще не український самвидав, а самвидав російською мовою, який привозили із Москви. Це також була заборонена література. Твори Солженіцина, Шаламова, Георгія Владімова, Юрія Домбровського, інших прозаїків. Ось за ці дії, за розповсюдження давали до трьох років позбавлення волі, якщо буде доведено, що ця особа розповсюджувала антирадянську літературу. А як визначали, що антирадянська? Дуже просто — віддавали на експертизу, і експерти казали: «Так, антирадянський твір».
Найбільш відома книжка українського самвидаву — «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Я думаю, що не було такої національно свідомої людини, яка б цю книжку не читала. Цей твір був перекладений багатьма мовами, видавався за кордоном. Окрім того, були інші видання в самвидаві, публіцистичні статті, поезія, проза.
У дисидентів був певний кодекс честі. Його колись, до речі, добре сформулював Шаламов: «не вір, не бійся, не проси». Настрій сталінського гетто передався також дисидентському руху. І людям, які вже стали опонентами системи, до того ж публічними опонентами, бо радянська влада в 1970-1980 роки переслідувала головним чином тих, хто публічно заявляв про свою незгоду з її ідеологією, практикою, її діями.
Саме публічність фактично була мірилом того, що цих людей будуть переслідувати. В різний час і в різних місцях це було по-різному. В Україні розуміння цього панування прийшло десь після 1972 року, після другої хвилі репресій. А до того більшість шістдесятників, особливо в центрі і на сході, робила радянську кар’єру, деякі були в партії. Були українські молоді інтелігенти, які просто хотіли реалізації своїх прав, хотіли, щоб був соціалізм з людським обличчям, але пізніше виявилось, що навіть це є криміналом в радянській Україні. Тут велику роль зіграла окупація Чехословаччини в 1968 році. Ці танки розчавили всі сподівання на краще тих, хто мріяв про людяний соціалізм. До 1968 року ще не було таких масових та жорстоких репресій, можна було одночасно друкуватися в самвидаві і в літературних журналах, працювати в наукових інститутах. Але після хвилі масових арештів в Україні фактично задавили все українське. А після 1972 року всі проекти, що були, культурні українські проекти, видання енциклопедій, дослідження різного роду — все це було зупинено. Людей, які цим займалися, або арештовували, або звільняли з роботи. У цих справах через допити пройшло більш ніж півтори тисячі осіб, наскільки я пам’ятаю. Після цього було усвідомлення того, що радянська Україна є твоїм опонентом і рано чи пізно, якщо ти не зміниш свою позицію, за тобою прийдуть. Це було абсолютно ясно. Хоча були люди, які писали листи покаяння і друкували їх в газетах, виступали по телебаченню. Вони закликали інших людей, щоб ті перестали займатись антирадянською діяльністю.
Була стаття 187(1) «поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад», а також «виготовлення або розповсюдження в письмовій, друкованій або іншій формі творів такого ж змісту». Ця стаття передбачала до трьох років колонії, мінімальне покарання — штраф 100 рублів, але всім давали три роки за розповсюдження такої літератури. Що це була за література? Така, що не могла бути надрукована в офіційних виданнях через цензуру. Цензура забраковувала все, що не вкладалося в радянську ідеологію, що хоч трохи від неї відходило. Така література друкувалася в самвидаві. Розповсюджувалась вона за допомогою друкарської машинки або фотоспособом, або копіями, якщо в когось був доступ до копіювальної техніки, але це було дуже рідко. Така техніка знаходилась під пильним наглядом КДБ.
Слідство посилалось на експертизи та відсилало справу до суду. Були докази того, що особа ці твори розповсюджувала, а експертиза доводила, що вони антирадянські та такі, що зводять наклеп на радянський лад, і тому маєш відсидіти до трьох років. Що було суттєво, за зберігання цих творів ця стаття не карала. За зберігання була інша стаття, 62. Цю статтю застосовували до тих, хто вже проходив по статті 187(1). Перша частина — від 6 місяців до 7 років позбавлення волі і ще від 2 до 5 років заслання. І по ній давали або 6+5 або 7+5. Менше не давали. Це вже були особливо небезпечні злочинці, «особо опасные государственные преступники», які утримувалися в окремих політичних таборах. Вони були в Мордовії, потім в Пермській області. І ще спочатку в Володимирській в’язниці, а потім в Чистопольській. А ті, хто проходив по статті 187(1), відбували три роки в загально-кримінальних колоніях. Ще була друга частина статті 62 для тих, хто вже отримав першу частину — там було від 3 до 10 років позбавлення волі плюс 5 років заслання. Це була окрема зона, де таких людей утримували. Їх називали «полосатиками», бо вони були в полосатій формі. Стус отримував цей термін, Василь Овсієнко і багато інших політв’язнів.
Доходило до абсурду. Одному політв’язню інкримінували як антирадянську літературу його щоденник, в якому він записував свої думки або цитати. Що цікаво, в обвинувальному висновку доводили, що в цьому щоденнику була антирадянська пропаганда. Цей чоловік — Григорій Куценко обрав позицію не брати участі у слідстві, відмовлявся від всього, нічого не казав. Але тут він не витримав і питає «Що ж ви пишете? Це ж цитати з Гоголя! А ви кажете — антирадянська пропаганда». Вони промовчали, але у вирок це не записали.
Ще один приклад наведу. Ось така поезія:
Ведь что вытворяли!
И кровь отворяли,
И смачно втыкали под ногти иглу.
Кого выдворяли, кого водворяли.
А мы всё сидим, как сидели, в углу.
Любезная жизнь! Ненаглядные чада!
Бесценные клетки! Родные гроши!
И нету искусства — и ладно, не надо!
И нету души — проживём без души!
И много нас, много, о Боже, как много,
как долго, как сладостно наше житьё!
И нет у нас Бога — не надо и Бога!
И нету любви — проживём без неё!
Пейзаж моей Родины неувядаем,
багровое знамя, да пламя, да дым.
А мы всё сидим, всё сидим, всё гадаем,
Что завтра отнимут?
А мы — отдадим.
Це поезія моєї матері — Марлени Рахліної. Вона написала її в 1975 році. Вийшла в самвидаві, була надрукована в журналі «Комплімент», її викликали до КДБ і сказали, що це антирадянська діяльність. Вони казали: «Ви створили антирадянський документ та розповсюдили його з метою підриву радянської влади». Вона відповідає: «Ні. Я написала вірш і читала його своїм друзям. Ніяких антирадянських документів я не створювала». — «Це ви так вважаєте, а ми це трактуємо саме таким чином. І якщо ви будете продовжувати свою діяльність, опинитесь в жіночому таборі для політв’язнів».
Дисидентiв звільняли з роботи, виключали з вишів, якщо це не допомагало — переслідували іншими шляхами. А що може зробити людина? Вона ніде не може за фахом влаштуватись. Куди б вона не приходила — їй відмовляють й іноді говорять, що був дзвінок з КДБ «не брати». Підводили під статтю «тунеядство». Тих, хто не міг влаштуватись на роботу, висилали за 100-й кілометр. Було декілька політв’язнів, які виходили на волю, не могли влаштуватись, і їх таким чином було покарано.
Те, чим легально почав займатися «Меморіал» у 1987 році, за десять років до цього робила група молодих істориків: збирала матеріали, друкувала у самвидавному альманасі. Редакція написала на першій сторінці свої імена і адреси. Ще була відносно велика група людей, які збирали такі матеріали, але не писали своїх імен. От я був одним із таких людей: я збирав такі тексти, але не афішував цього. Розумів, що самвидав вважається антирадянським і, якщо мене спіймають, я отримаю 3 роки, і тому робив це обережно. Тобто, я давав читати тільки тим людям, в кому був впевнений. У мене було коло читачів, і не тільки в Харкові, а й в інших містах, куди я особисто привозив ці книжки. Я вважав, що так буде правильно, я не міг нікого підставляти. Бо за розповсюдження карали.
В мене був друг, який вважав, що сама стаття за розповсюдження літератури — антилюдяна і антидемократична. Він давав читати книжки багатьом. Це призвело до того, що на нього писали доноси. Він жив у Москві (сам був з Білорусі), звуть його Наум Єфремов, вчився у Московському державному університеті на мехматі, хлопець дуже талановитий був і є, слава Богу, він мій близький друг. В Москві розповсюджував літературу, його знайшли, обшукали, і він поїхав з міста. Це могло допомогти. У Вітебську він працював вихователем у дитячому будинку, знав педагогічних працівників і роздав самвидав директору кожної школи. Він вважав, що так правильно. На нього знову хтось написав донос. Його знову обшукали, він втік до Ростову, потім в Новочеркаськ, де його заарештували. Дружина не витримала такого життя і від нього пішла. Він не мав роботи, квартири, прописки. В нього не було нічого — якийсь одяг та пара книжок. Працював тільки на шабашках. Це призвело до того, що він мав бути репресованим. Так і сталось. Дуже важко сидів, в кримінальному таборі. Якби не перебудова, отримав би статтю 62. Але поки йшло слідство, прийшов Горбачов, справу відправили в прокуратуру, і він отримав 2,5 роки. Цікаво, що не 3, бо в Білорусі за цією статтею давали менше покарання. Зараз він мешкає в Москві, головний редактор видання «Іndex of censorship» — це російська версія британського журналу проти цензури. До речі, в його справі були докази проти мене. Якби трошки пізніше помер Черненко, я би також був засуджений. Я давно був під їхнім ковпаком. Але не сталося. Почалася перебудова, і це зупинилося.
Коло дисидентів було не таким маленьким. Я його оцінюю приблизно в півмільйона на весь Радянський Союз. Були дані про політичних в’язнів з так званої «президентської папки» Горбачова. На кожного в’язня було приблизно 96 осіб з його оточення. 6 тисяч політв’язнів помножити на сто, і виходить десь 600 000 людей, які були під наглядом КДБ більш-менш постійно.
Мушу сказати, що у 1985 році я вже достатньо втомився від радянської влади. Було відчуття безнадійності, всі друзі сиділи, я був під пильним наглядом, і нічого доброго не відбувалося. Все це пригнічувало, приводило до депресії, а коли ось такі настрої тривають, тоді люди власне і виходять, бо в них вже не має сил терпіти це приниження та ганьбу. Погодитись з якими вже не можеш, бо якщо погодишся, будеш приймати ці правила, то не зможеш себе поважати.
Були такі ситуації, коли людей саджали виключно за те, що вони писали поезії, пісні складали. В Харкові пам’ятаю історію, коли звільнили з роботи вчительку, яка зробила кабінет української мови та літератури в школі і написала плакат «Шануймо рідну мову». Якби вона написала «Уважайте родной язык», цього би не сталось. Тобто була політика насильницької русифікації.
Коли цензура починається, вона захоплює все більші і більші простори, і під цензуру підпадає те, що ніяк не має підпадати. Коли починають, скажімо, приховувати інформацію про кількість загиблих, а у нас таке було, це погано. Вся інформація, що стосується прав людини, не може бути закритою, навіть під час війни. Ніхто не має права вирішувати, яку інформацію можна давати, а яку — ні, це не функція держави. Під час війни повинні бути певні обмеження, але вони мають бути конструктивні. До того ж у нас офіційно немає війни, тому ці розмови безпідставні. Якби ввели військовий стан — тоді інша справа, за Конституцією є обмеження прав і свобод під час військового стану. Тоді це можна робити на законних підставах.
Сучасна українська влада повторює помилки старої радянської. Є речі, які не змінилися в силу інерції, в силу того, що мало часу пройшло. Ментальність залишилась радянською у багатьох в правоохоронних органах. Я завжди вважав, що не можна політичними засобами обманювати реальність. Практики, які існують в державі, не можуть суттєво випереджати суспільну свідомість. Якщо ми напишемо абсолютно ліберальний закон, але люди не будуть відчувати його своїм, він не буде працювати. Або якщо закон написаний надто жорсткий, який карає за те, що люди вважають не можна карати, — його будуть зводити нанівець. Практика та закон мають бути на крок попереду суспільної свідомості і не більше. У нас яка проблема в країні — одні мешкають у позавчора, а інші — у післязавтра. У нас дуже великий розрив в головах у тих, хто має доступ до інтернету, і у тих, хто не має. У них абсолютно різне мислення, вони зовсім по-різному сприймають буття. Це дуже серйозно впливає на те, що відбувається в державі. Про що б ми не говорили, ви побачите довкола цього прихильників старих радянських практик і тих, хто хоче від цих практик позбутись. Так у нас це працює, така ситуація.
Омбудсмен з прав людини — це представник громадянського суспільства, це завжди опонент держави у питаннях з прав людини, завжди. Ця людина має захищати права людини проти держави, коли держава їх порушує чи обмежує необґрунтовано. Чинний омбудсмен Валерія Лутковська є гарним фахівцем, їй багато чого вдається. Але в деяких питаннях в неї таке мислення: «це моє», а це «не моє», «це мої повноваження», а це — «служби безпеки». Вона вважає, що вона не повинна втручатись. Крім того, Лутковська не є достатньо публічною. Вона дуже розумна, зробила кар’єру, self-made women справді, я її дуже поважаю, але тут не погоджуюсь. Ну, скажімо, вона не мала промовчати щодо законів 16 січня 2014 року, а вона промовчала. Вона, певно, вирішила, що якщо виступить, то не зможе захищати інших. Завжди є такий вибір і завжди треба зважувати, що є більш значущим. Але я вважаю, що головне для омбудсмена — завжди говорити те, що думаєш про порушення прав людини, не мовчати. Це принципово.
