Наскільки є схожими або різними
- кандидат як медіа-персонаж, і
- він (вона) як реальна жива людина?
Попри значні зусилля, які докладаються, щоб публікум системно плутав ці речі та обирав найсимпатичніших в телевізійно-плакатному віртуалі, іноді в медіа-персонажа може (у переносному сенсі) відклеїтись якась деталь ретельно сконструйованого іміджа. Або в прямому - відмовити телесуфлер чи “жучок” у вусі. Саме подібні казуси допомагають нам побачити за технологіями живу людину.
Відносини між політиком та його публічною персоною складні та неоднозначні. Хибне конструювання іміджу призводить до появи вічних учасників перегонів з вічним результатом нижче рівня статистичної похибки. Але грамотно сконструйований імідж накладає сильніші зворотні зв'язки на свого носія. Оточення, що грає короля (королеву, генерального секретаря) теж може надто загратись. І тоді починається легкий розлад, що обережні у висновках люди звуть фаховою деформацією особистості.
Подальший розгляд стосується в першу чергу публічних персон кандидатів. Оскільки бажання (чи усвідомлена необхідність) демонструвати нам певну персону теж багато що може сказати. Серед учасників є носії дещо схожих іміджів та ідеологій. А хто є чиїм дублером, остаточно з'ясується після підрахунку голосів.
1) Чесні кандидати - умовно “нове обличчя” Гриценко і заслужений учасник перегонів Мороз; обидва декларують проєвропейські соціалістичні погляди
2) Правий і ще правіший — поміркований Костенко і радикальний Тягнибок
3) Лівий і ще лівіший — недавно зсунутий у червону частину політичного спектру Литвин і перманентно червоний Симоненко. Різниця між “лівими” і “правими” в умовах України виявляється не настільки чіткою, як можна було б сподіватись. В “правих” часто трапляються цілком соціалістичні ідеї; в “лівих” - настільки правоконсервативні, що хоч в республіканську партію з ними візьмуть.
4) Берегиня і Захисник (може, все-таки Захисниця?) - Тимошенко і Богословська. Берегиня, що фігурує на бігбордах з традиційно українською твариною тигром-альбіносом, та підписується як ТигрЮля. І Захисник, що охоче віддасть Севастополь під “спільне управління” з іншою державою.
5) Троє Міцних Господарників і просто сильних чоловіків - Янукович (міцний господарник 90-х), Тігіпко (схожий на молодого Януковича без двох судимостей; гарний вибір для тих, хто не любить “донецьких”) і Ратушняк (схожий на Януковича з Заходу; гарний кандидат для тих, хто скептично ставиться до східняків, і Схід визначає десь від Чернівець)
6) Залишки Надії Нації-2004 і Надія-2010 з протилежним знаком. Ющенко і Яценюк. Мінус бджільництво дає дикі кольори смугастих бігбордів. Наче ті бджоли дають неправильний мед. Мінус підкреслене українство призводить до диких для кожного носія української культури способів повідомлення про свою етнічність. Це село може й продуктивне, але знаходиться далеко за межами України... Супрун - м'яка версія “надії нації”, в програмі по суті те саме, що в Ющенка, тільки жодних категоричних тверджень. Але подивившись фрагмент її дебатів з Богословською, автор вважає за доцільне віднести Супрун до групи 4)
7) Альтернативний погляд на президентство (або ж Мамо, чому я Кандидат?) — Бродський, Пабат, Противсіх, Рябоконь. Вони дуже різні, але схожі в одному - досить приблизний стосунок викладеного в програмах до посадових обов'язків Президента. В Бродського і Рябоконя зустрічаються цікаві думки. Скоріше філоського, ніж програмного змісту. В Пабата! Хіба що! Надмір! Знаків оклику! Хто такі “всі”, від яких “нас” захистить Противсіх, зрозуміти важко. Хоча, чіткіше сформулювавши месидж, він міг би потрапити до групи 4). Як Захисник Когось Конкретного від Чогось Відомого.
Отже, на президентських виборах-2010 цілком могло вистачити семи кандидатів. Включно з одним фріком, який (яка) невідомо що робить в компанії політиків першої ліги. На решту в креативному селі явно забракло креативу. Або в політиків - волі запропонувати щось принципово відмінне порівняно з перегонами-2004
Спроба визначення міри культурності кандидатів
Основний метод: порівняльний аналіз положень програм стосовно відродження та розвитку українскої культури. За визначеними раніше групами:
1) Гриценко і Мороз вважають культуру одним з питань, що потребує уваги. Але не першочергової. Спочатку треба побороти корупцію. Саме в кишенях корупціонерів осідають потрібні на розвиток гроші.
2) Костенко пропонує убезпечити інформаційний простір та протидіяти інформаційній агресії, захистити національні культурні інтереси та основи духовності українців; забезпечити ідеологічні основи державності та розвивати історичну пам'ять. Що загалом логічно, але жодних натяків, яким чином це буде реалізовуватись.
Тягнибок включає в програму розділ “Інформаційний простір, освіта і наука. Збереження ідентичності та розвиток культури.” Де міститься красива фразеологія без визначень основних понять та механізмів реалізації планованих дій. Як повертатимуть науковців? Яким чином буде розвиватись кіноіндустрія? Яким чином і від чого буде захищено інформаційний простір? Адже досить лише трохи перестаратись, і почнеться захист інформаційного простору від самих українців. Або закриття науковців в спецпідприємствах за методою Берії...
3) Литвин виступає за “відродження духовності і моралі на основі християнських цінностей”. З таким положенням могли б взяти і в християнські демократи. Якби решта програми не була лівішою, ніж в соціаліста Мороза, і настільки ж декларативно проросійською, як в Симоненка.
За версією Симоненка: буде захищено культурно-мовні права національних меншин, захищено канонічне православ'я та традиційних конфесій, заборонено тоталітарні секти. Обсяг державних інвестицій в розвиток науки, культури, освіти та охорони здоров'я становитиме 15%. Культура в цьому контексті залишається дещо загадковою сутністю, як і відсоток витрат на культуру, і приоритетні напрямки її розвитку. А також походження коштів в тумбочці, звідки візьмуться 15%.
4) Богословська пропонує: використовувати російську як офіційну і англійську як міжнародну; за 5 років в кожній області побудувати молодіжний дім — центр культури. У блоці Віра дещо еклектично поєднуються: розвиток релігійної свободи, вивчення теології, доступність інтернету, ТБ, кіно і театр, включно з експериментальним. Схоже, нам пропонується повірити в загальну доступність інтернету, а в театрі і кіно експериментувати в першу чергу на теологічні теми.
За Тимошенко потрібні: виховання твердої віри в Бога, надання різного статусу духовній та світській сім'ї (тут явно бракує особливого статусу для сім'ї ієрогамної та водночас гетеросексуальної). А також відродження української мови та розвиток культури, відновлення національних світоглядних традицій і правдивої національної історії. Дещо з “правої” складової культурної програми Тимошенко могло б з'явитись в програмі Ющенка або Костенка. Розвиток кінематографа у загадковий спосіб об'єднує Тимошенко з Тягнибоком. “Ліва” складова включає вільний доступ до якісної освіти, користування комп'ютером та інтернетом незалежно від рівня статку. А як же прийнятий за інціативи БЮТ “закон 404”, що вже сьогодні створює підстави для обмеження інформаційної свободи в мережі, теж незалежно від рівня статку користувача?
В нас є опція повірити, що Тимошенко переймається українською культурою. Але конкретика, що і яким чином буде зроблено, cкоріше вгадується з біло-сердечного туру поп-виконавців. Попса, попса, і ще трохи попси на додачу...
5) В програмах Міцних Господарників прямі згадки культури відсутні. І це правильно. До цього іміджу поганенько ліпиться і акустична гітара, і дуети з поп-співачками. Та навіть чудові вірші Анни Ахметової звучать якось нещиро.
В Тігіпка є російська як мова міжнаціонального спілкування та відновлення рівня освіти. Україна буде сильною, конкурентоспроможною і демократичною, але чи вдастся це зробити за відсутності культури виробництва? В Януковича: “дві мови — одна країна”. Чому саме дві, адже мов меншин та корінних народів в нас значно більше? В Ратушняка культура також дорівнює мові, але українській. Тут явно бракує офіційного статусу угорської. Щоб вийшло повне віддзеркалення Януковича.
6) Яценюк стверджує, що “питання здоров'я, освіченості і культури нації — не місце для отримання прибутків”. Хай пан кандидат розкаже це людям, для яких мистецтво є єдиним фахом та єдиним способом прогодувати себе. А заодно поцікавиться, чому деякі артисти світового рівня в Україні живуть від халтури до халтури. Може, краще потурбуватись, щоб місця отримання прибутків таки були, не тільки для “дочок” іноземних компаній, але і для вітчизняних митців?
“Багатокультурність є силою” — теж сумнівна теза; останннім часом концепт мультикультуралізму досить суворо критикується фахівціями Великобританії і Голандії. Адже чесний і благонамірений маргінал, який хоче приєднатись до домінуючої культури, в мульткультурному суспільстві позбавлений чітких орієнтирів, до чого саме приєднуватись. І вимушено лишається маргіналом, навіть в другій чи третій генерації. Таким чином Надія перетворює си на повну Безнадійність.
Супрун за культурницькими переконаннями перебуває в кластері 6), хоча за іміджем скоріше в 4). Спільне з Ющенком: “залучення недержавних коштів до підтримки культури”. І спільне з Яценюком: “дієвий механізм активного протистояння комерціалізації”. Відмінність: “підтримка творчих спілок і об'єднань”.
За Ющенком, “ми нація з унікальною історією та культурою”, “ми віддаєм належне ролі християнства і прагнемо єдності українського православ'я”, “ми пам'ятаємо минуле, щоб мати майбутнє”. Автор позитивно ставиться до частини культурницьких ініціатив Ющенка; бо дещо з того треба було зробити ще 10-15 років тому. Але водночас змушений констатувати їх надмірну ретро-орієнтованість, іноді навіть анти-сучасність.
Дійсно, хоча знати своє минуле корисно і цікаво, в нас також є теперішнє, і, хотілося б сподіватись, майбутнє. Невже шлях розвитку лише один, і ми всі його однаково розуміємо за замовчуванням? На добре чи на зле, таке традиційне читання думок скоріше властиве деяким культурам Сходу, ніж Україні. Можливо, в Ющенка є персональна візія подальшого розвитку української культури. Але в програмі вона прописана хіба що таємними водяними знаками.
7) В програмах Бродського, Пабата, Противсіх і Рябоконя відсутній навіть натяк на предмет обговорення.
У підсумку маємо:
- надмір мовноязичного питання, наче когось катують у фольклорному Львівському метро, змушуючи змінити мову спілкування.
- надмір апелювань до духовності та релігії, наче ми живемо в теократичній державі.
Є скоріше байдужість або загальна абстрактна стурбованість питаннями культури, ніж чітке бачення комплексу проблем та способів їх вирішення. А також практично відсутні плановані кроки та інструменти, спрямовані на відродження і розвиток української культури.
