Я здригався, коли десь поряд вибухав снаряд, бо йшов такий дзвін, що різав по вухах. Але я бачив людей, в тому числі і дітей, які вже не здригались, і це не тому, що вони звикли до вибухів, а тому, що це вже дуже глибока травма! Спочтаку можна подумати: які сміливі люди і який несміливий я. Але ці люди здригаються, коли закривають очі, вони не можуть спати.
Скільки ж потрібно нам буде лікувати оцих людей! Тому - це тільки початок біди, біду ми ще будемо вигрібати. І нам потрібно готуватися до того, щоб її прийняти і з нею впоратися. Важливо, щоб Україна не перегоріла, не було так званого професійного вигоряння як волонтера, як того, хто творить добро. Оцього всього ми маємо не допустити, ми повинні зберегти себе.
Євангельско-протестантські церкви України зібралися ще в травні минулого року, тоді ми тільки почали займатись евакуацією - вивезли перший дитячий будинок зі Слов'янська. З того все і почалося.
Потім нам дзвонили люди, запитуючи, чи ми можемо їм допомогти. І ми почали вивозити дитячі будинки, будинки сімейного типу, прийомні сім'ї, а згодом і всіх підряд. За цей період ми вивезли понад 50 тисяч людей з зони АТО.
Далі почалося питання розселення. Одна з перших баз, яка була розрахована на 250 людей, заповнилася на 270. Ми почали розміщувати людей по Україні, розпочали партнерство з іншими церквами. А для того, щоб нам краще координувати свою роботу, розробили таку платформу, яка допоможе координувати наші дії. Зробили сайт і дали цій платформі назву: "Спасемо Україну". Зараз я є координатором цієї платформи.
В середині літа розпочали новий етап у Слов'янську - повернення людей і відбудову пошкодженого житла. Будинки відбудовували люди з західної України, і їх там дуже багато. Там можна було побачити багато волонтерів, на яких казали "ви - бандерівці", а вони на це просто посміхалися. І справи цих волонтерів показують, що вони кинули свої сім'ї і приїхали, щоб допомагати, а хтось кинув свої сім'ї і приїхав, щоб грабувати. Сьогодні в нас є безліч перевалочних баз, є міста компактного поселення, приходить дуже багато гуманітарної допомоги. Зібрано понад 3 тисячі тон тільки продуктів - це просто банки з салом, м'ясом, різного роду консервації, крупи і так далі. Це те, що зібрав і передав звичайний народ.
Потім ми почали допомагати Донбасу в широкому розумінні цього слова: це і Луганська, і Донецька області. Окрім евакуації почали завозити продукти, коли їх почало не вистачати. Згодом відкрили соціальні столові. Зараз в нас близько 60 столових, які працюють на окупованій території. В основному їх ми відкривали в будинках молитви, тобто в наших осередках. Спочатку були дуже великі "наєзди" зі сторони ЛНР, особливо козаків. Вони казали, що тут не буде ваших церков, тут не буде сект, і що тут буде єдина Православна церква Московського патріархату.
Коли була окупація Слов'янська, 30 травня, це була якраз Трійця, сепаратисти забрали четверо наших священиків. Потім вони просили за них викуп, ще пізніше ми поставили їх у обмін, тобто дуже довго боролися за те, щоб їх звільнили. Але коли Слов'янськ було визволено, їх ніде не знайшли. Були розмови, що їх забрали з собою. Пізніше виявилось, що їх давно вбили і закопали у братській могилі.
Зробили ексгумацію тіл і аналізи ДНК - ідентифікували. Це було четверо молодих ні в чому не винних хлопців, які мали сім'ї, дітей. Близько двох місяців тому одному з батьків цих священиків подзвонив якийсь чоловік і розказав, що він з числа тих шести людей, які брали участь у викраданні наших хлопців. Він розповів, що наших священників вбили в день викрадення. Спочатку їх били, катували, але вони померли як мужики - молилися і співали. Потім їх розстріляли, кинули в яму і всіх підпалили. Коли батько запитав у цієї людини, навіщо він це все розповідає, той відповів, що хоче викуп за те, що видасть двох в звикрадачів. З шести вже двох немає в живих, один зник, він сам - четвертий і ще двох, тих, що живуть у Москві, готовий видати. Зрозуміло, що ніхто викупу не давав і помсти ніякої не робив. Одне-єдине, про що спитав батько, - це мотиви вбивства. На що почув у відповідь, що була вказівка від другої релігійної сили - деморалізувати церкву. На другий день після викрадення тих хлопців обстріляли і підпалили бізнес людей, які були членами нашої церкви.
Ми можемо звільнити територію, але найголовніше - нам потрібно звільнити розум людей від злоби і сепаратизму. Я не скажу, що на Донбасі так багато сепаратистів, а в центральній Україні - його менше. Тому що я зустрічав дуже багато людей тут, які кажуть: "Ось вони до нас приїхали, ось тут вони не так працюють, ось вони не так поводяться…", - і так далі, а це теж називається сепаратизм - розділення на своїх і не своїх.
І люди по всій Україні мають зрозуміти, що різні сили хочуть нас розділити між собою, ми повинні це контролювати і не допускати в свої серця і в свій розум цього розділення, а можна цього досягти лише тоді, якщо ми будемо доторкатися до болю інших людей. Коли я доторкаюся до болю дитини, коли витираю їй сльози, тоді мені все одно, якої вона масті. Нам потрібно відчути, чому сьогодні Донбас такий, чому там інша поведінка в людей. А тому, що 20 років нашої Незалежності ми на це не звертали уваги. І на Західній Україні народ був більш пристосований або готовий, для того, щоб зустріти ці зміни і прийняти Незалежність. В Центральній частині менше були до цього готові, а на сході - взагалі ні. Чому? Тому що була якась певна ідеологія, яка тримала в рабстві. Ми жили в соціалістичному строї, але на Донбасі він залишився і зараз. І люди там мають зрозуміти, що вони самі повинні брати за себе відповідальність. Зараз ми живемо на ринку послуг і кожен з нас має можливість розвиватись так, як він хоче. Але людям на сході про це ніколи ніхто не казав.
І якщо ми сьогодні як нація внесемо нову систему, тобто нові цінності - ми зможемо жити інакше. Але в нас зараз з хаосу робиться хаос, з безладу - безлад. З неграмотності робимо неграмотність. Ми повторюємо одне і те ж по колу. Але це все вже не спрацювало вчора, в цьому немає майбутнього. Зараз усі повинні докласти максимум зусиль, щоб заропонувати народу зовсім новий смак. Смак доброго, смак любові, смак милосердя, і народ до цього готовий. Тому що сьогодні в Україні відбувається нонсенс: люди згрупувалися. Хто сьогодні одягнув і нагодував армію? Хто дав людям житло і тепло? Волонтери! Україна показала: ми - самодостатні! Але зараз - війна, а у війні ніколи немає і не буде справедливості.
Найважче ще чекає нас попереду. Зараз ми живемо на адреналіні, в напруженні, на згрупуванні, але ми не зможемо так довго. Я дуже часто бачив точки неповернення. А чи готові ми ще більше зазнати втрат? От, наприклад, я не готовий. Я готовий до того, щоб воно заморозилось так, як воно є. І це не тому, що я зрадник, це не тому, що я не люблю Україну, це не тому, що я не люблю мою землю, ні. Просто хай це буде довше по часу, хай вирішується будь-якими способами, будь-якими сварками, переговорами, договорами, хай це буде 5 або більше років, але мирним шляхом, ніж 5 місяців бойні.
Розмовляв з однією жінкою зі сходу, яка мене питала: "Ну что, там в Киеве не могут найти, каким образом победу сделать?" А в неї в Києві живе сестра, і мій друг до неї каже: "А ви готові до того, що завтра Ваша сестра буде вбита? Ви розумієте, що якщо почнеться наступ, то Ваша сестра може загинути?" А вона розкрила очі і каже, що ні.
Коли ми зрозуміємо, що таке біль, ми почнемо по-іншому мислити.
Востаннє ми виводили людей з Дебальцева 7 лютого. Я ходив по підвалах і дуже багато з ними спілкувався. І от кожний підвал, кожне бомбосховище - це свого роду збір певного контингенту людей. Буває, що заведеться одна вівця і вона починає псувати усе стадо, тоді люди починають питати, навіщо Україна розпочала війну і так далі. Їх хтось постійно підживлює цими сєпарськими настроями. І я бачив цих людей, спілкувався з ними, питав у них: "А хіба Львів - це не Україна? Чому львів'янин не може прийти на свою землю, а росіянин або чеченець може прийти сюди і стріляти. Чому ви бачите нас, тих, хто справді допомагає і не бачите тих, хто вороги?" А відповіді від них немає, є тільки шипіння через зуби. Тому що я привіз їм допомогу і вони її приймають. В мене є сім'я, я з центральної України, в мене - нормальні умови життя. Я міг би сьогодні сидіти вдома, але я приїхав, щоб допомогти цим людям! А де ті всі "гумконвої", які нібито прийшли? Люди дивляться, як те вугілля, яке вони видобували, вивозиться невідомо куди, як шахти ріжуть на металобрухт і теж вивозять, як грабують заводи. Я питаю: "Хіба ви не бачите, хто вас грабує і хто допомагає?" І народ таки не бачить. Але коли починаєш розмовляти з ними, в них очі починають відкриватися. Коли в людини емоція на висоті, то розум дуже низько. Тому нам дуже багато треба спілкуватися з цими людьми і бути дуже терплячими. Їх потрібно психологічно лікувати.
А буває, заходиш в інше бомбосховище, а там люди починають дякувати нам. Просять: "Хлопці, побудьте півгодинки, зараз довариться плов - поїмо". Там зовсім друга атмосфера. Я пояснюю, що дуже поспішаю,а вони просять, ну хоча б каву випийте! Люди готові допомогти тобі, чимось поділитися, вони хочуть радості.
Пам'ятаю, зайшов в один підвал і кажу: "Давайте ми вас заберемо. А чоловіки кажуть, що поїдуть завтра, бо працювали 2 місяці і їм повинні сьогодні віддати зарплату: "От завтра ми її заберемо і поїдемо!" Я в них спитав, чи вони впевнені, що їм її віддадуть? Хлопці відповіли, що вчинять скандал, якщо не віддадуть. Вони мене переконали. А 8 числа нас туди вже не пустили. І я страшенно жалкую, що не був до кінця твердий, що не гаркнув на них, як слід. Зараз я тягнув би їх за петельки і голосно кричав: "Біжіть звідси, поки є можливість!" Оце і є точка неповернення, коли я до кінця не зробив те, що міг зробити.
Одну дівчину ми теж дуже сильно вмовляли. До неї усі сусіди казали: "Та їдь ти звідси, в тебе ж дитя мале!", - а вона каже: "Та все, все, успокойтесь, дайте я котлети дожарю!" А жарила вона їх біля під'їзду на вогнищі. Я зрозумів, що для неї оце "котлети дожарити" - це час подумати, тобто дайте мені хвилину спокою, щоб я щось вирішила!!
Я здригався, коли десь поряд вибухав снаряд, бо йшов такий дзвін, що різав по вухах. Але я бачив людей, в тому числі і дітей, які вже не здригались, і це не тому, що вони звикли до вибухів, а тому, що це вже дуже глибока травма! Спочатку можна подумати: які сміливі люди і який несміливий я. Але ці люди здригаються, коли закривають очі, вони не можуть спати. Скільки ж потрібно нам буде лікувати оцих людей! Тому - це тільки початок біди, біду ми ще будемо вигрібати. І нам потрібно готуватися до того, щоб її прийняти і з нею впоратися. Важливо, щоб Україна не перегоріла, не було так званого професійного вигоряння як волонтера, як того, хто творить добро. Оцього всього ми маємо не допустити, ми повинні зберегти себе.
Але якщо ми будемо сподіватися тільки на владу, ми завтра почуємо розчарування, ми завтра будемо кричати: "Ганьба!" І знову почнемо робити революції. Але влада не зміниться, поки не зміниться народ. Поки він залишиться з тими ж самими принципами, амбіціями, тим самим підходом до життя. Зараз в нас просто відбулась нова ротація біля корита розподілу. Нічого не змінилося. Для того, щоб змінювалося суспільство, має змінитися наповнення цього суспільства - народ. А народ зміниться лише тоді, коли він почне шукати нові принципи життя.
Я розмовляв з людьми, які допомагають армії, і вони розуміють, що зараз їх позиціонують з машиною убивств. Вони кажуть: "Ні, ми не цього очікували. Ми хотіли допомагати нашій армії, але ми бачимо, як народ хоче допомагати армії і не хоче допомагати мирним людям. Як тільки ми хочемо допомагати мирним людям, на нас вже дивляться не так - і це неправильно!"
Для мене найбільш радісне, коли я бачу людей, яким вдалося допомогти, а вони, приїхавши на нове місце, кажуть: "Ой, як добре, що я виїхав!" Оце те, що буде супроводжувати все життя і ніколи не забудеться! Розмовляв літом з однією жінкою, а вона дуже освічена і грамотна людина. Приїхала з дитиною і буквально за 2 тижні змогла пристосуватися до життя в Києві. Але перед тим вона сиділа 2 тижні в підвалі, допоки їй не подзвонила подруга і сказала: "Вєра, збирай речі!". Вона почала спочатку віднікуватись. Але подруга почала на неї просто кричати: "Вєра, ану кинула все, ану швидко побігла і зібрала у сумку необхідне. Взяла дитину, документи, цінні речі і вийшла на вулицю - зараз до тебе підійдуть хлопці і заберуть! "Вона по кроках нею керувала, до тих пір, поки її не вивезли. А в Києві ця жінка отямилась і не могла зрозуміти, чого вона там сиділа 2 тижні у підвалі і не могла включити розум, що звідти потрібно бігти. "Яка я дура!"- сказала нам вона. Ось наскільки люди травмовані. "Я так вдячна, що на мене кричали! Що мене заставили, і тепер я ще раз почала нове життя". Таких випадків можна розповідати безліч!
Ми контролюємо тих людей, які розселені в нас по містах - це дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім'ї, ми їх постійно супруводжуємо, як і безпомічних людей. Житла насправді на сьогодні достатньо. Єдине, що бардак у державі, і його ніхто не моніторить,тому що держава - це така машина дуже груба і дуже неповоротка, і вона вирішуватиме проблеми, але це буде через півроку, а потрібно зараз. Тому, як і у всі часи, суспільство або волонтерство є більш ефективним. Проблема в тому, що в країні немає консолідації суспільства та держави. Влада не бачить, який величезний ресурс вона може використати, а головне - поставити мудрих людей, які створять правильні механізми співпраці і все, тоді воно буде працювати. Але, на жаль, ніхто зараз цим не займається. Тому що в держави немає ресурсу і тому що влада боїться працювати з громадськістю. Давайте виробимо певні правила гри, і ми готові, як волонтери підписати ці певні правила гри, а якщо ми не будемо їх виконувати, тоді покарайте нас по закону. Ми б вже давно зрушили з мертвих точок, але не можемо цього зробити, бо немає правил, і кожен робить те, що йому заманеться. Вже є проблеми і серед волонтерів: вони приходять на якісь круглі столи і кричать: "Це все ми,ми, ми..", - а це вже гординя. І якщо ви прийшли по нагороду, тоді ви не волонтери, а якщо прийшли зробити щось добре, тоді мовчки зробіть це добре.
Якщо ми знову стаємо хамами, то за що ми тоді боролися взагалі? За що вмирали люди: якщо ми кажемо, що в нас відбулася Революція Гідності, то давайте жити гідно і зупиняти все те, що робиться не гідно.
