Кожна людина має право на свободу об’єднань. Будь-хто, за бажання і потреби, може спільно з однодумцями створити ту чи іншу асоціацію: від громадської організації до політичної партії.
Таку можливість волевиявлення проголосили ще в 1948 році на сторінках Загальної декларації прав людини. З того часу це право мають громадяни всіх цивілізованих країн світу. Зокрема, й українці.
Та чи досконало це право прописане в нашому законодавстві? Чи, можливо, через його гостре підводне каміння наша нація донині набиває на тілі купу ран?
Як вирішити цю проблему і як запустити в Україні процес політичної еволюції?
Створення та діяльність політичних партій в Україні регламентується законом «Про політичні партії в Україні». Закон, прийнятий ще в 2001-му, охоплює, фактично, все існування політсил в нашій країні: від виборів до процесу ліквідації/заборони політичної партії.
Зрозуміло, що за час існування цього закону (17 років) Україна змінилася: ми стали освіченіші, вибагливіші і більш претензійні. Тому природньо, що цей закон став обростати недоліками, які щороку ріжуть око все більше.
Тут важливо розуміти: вади закону – це не лише непродумані чи застарілі норми, прописані на папері. Це реальне гальмо в розвитку повноцінного політичного життя, яке колись мріяли будувати на принципах демократії.
Підписи з Криму: місія нездійсненна
Протягом останніх років зміни до закону «Про політичні партії в Україні» вносилися «точково» і були, по суті, малоефективними. А відбувалося все це тоді, коли документ потребував стратегічних змін. Яких саме? Спробую пояснити.
До прикладу, закон передбачає: рішення про створення політичної партії має підтримати підписами не менше 10 тисяч громадян України, які мають право голосу на виборах. Більше того, ці підписи повинні зібрати:
- Не менш як у двох третинах районів у не менш як двох третин областей України, Києва, Севастополя;
- З двох третин районів Криму.
Якщо ж ця вимога не буде виконана – реєстраційне свідоцтво може анулюватися через суд. Через нинішню військову агресію Росії та окупацію Криму, виконати всі ці приписи фізично неможливо.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12 червня 2007 року нібито врегулював це питання, проте відповідні формулювання продовжують своє існування в законодавстві без примітки про їхню неконституційність.
Саме тому в 2016 році у Верховній Раді зареєстрували відповідний законопроект,яким пропонували не збирати підписи на тимчасово окупованих територіях, доки Україна не поверне контроль над ними. Втім, ці правки «зависли» в повітрі між комітетами парламенту і не знайшли стежки до реалізації.
Норми закону щодо підписів в Криму першочергово замислювалися як непогана ідея: законотворці не хотіли допустити протиставлення політичних партій за регіональною ознакою. Та, на жаль, цей механізм не дієвий.
Чи не краще впровадити норми, які б передбачали не лише подолання виборчого бар’єру, а й певного мінімального рівня електоральної підтримки в кожній області України, місті Києві та деокупованій АРК?
Цікавою з цієї точки зору є виборча система, яку пропонують застосовувати проектом Виборчого кодексу, прийнятим Верховною Радою в першому читанні в листопаді 2017-го.
Йдеться про застосування персоніфікованого голосування, що дозволяє виборцям голосувати за конкретного кандидата, включеного до регіонального списку партії (усього, згідно з законопроектом, загальнодержавний виборчий округ поділяється на 27 регіональних округів).
Заборонити не можна залишити
Ще один «камінь спотикання» в сучасному законі про політичні сили – можливість обмеження свобод політсил органами влади. Йдеться, зокрема, про заборону діяльності політичної партії в судовому порядку, за адміністративним позовом органу, що реєструє партії.
Найбільш відомий випадок заборони політичної партії в Україні стосувався, звісно ж, Комуністичної партії. Тоді, відповідно до тодішнього законодавства, Міністерство юстиції звернулось до Окружного адміністративного суду Києва з позовом про припинення їхньої діяльності.
Повітря комуністам «прикрили», адже їхня діяльність суперечила вимогам закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Зокрема, нововключеному пункту, згідно з яким заборонялася діяльність, спрямована на пропаганду комуністичного тоталітарного режиму та його символіки.
Все ніби й добре, за умови замовчування того факту, що цей закон можуть визнати неконституційним (відповідне подання вже направлено 46-ма нардепами до Конституційного Суду). Відтак, Комуністична партія зможе легко повернутися на політичну арену.
Історію комуністів нагадую для того, аби закцентувати: заборона діяльності партії має бути виключним кроком державних органів. Відповідно, і механізм такого втручання має бути прописаний детально.
Зараз для того, щоб припинити діяльність партії, достатньо знайти в законі «Про політичні партії в Україні» потрібне визначення: дії політичної партії спрямовані на ліквідацію незалежності України; підрив безпеки держави; незаконне захоплення державної влади; пропаганду війни чи релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини; посягання на здоров'я населення тощо.
Під такі загальні формулювання можна підвести практично будь-що і назвати це злочином, навіть, якщо це буде допис в соцмережах. Погодьтеся, непогана тактика для усунення політичних конкурентів.
Критикувати можна. Подумки
Недосконалим є законодавчо прописане право політичних партій на використання державних засобів масової інформації, а також право на оприлюднення критики щодо органів влади.
У законі йдеться: критикувати владу можуть всі, а політсили навіть можуть використовувати для цього державні (!) і недержавні ЗМІ.
Що ж ми бачимо на практиці?
ЗМІ або не допускають партії до ефіру, оскільки процедура реалізації зазначеного права не прописана в законі, або комунальні ЗМІ «люб’язно» вирізають з ефіру чи не кожне лихе слово, запущене в того чи іншого чиновника.
Чого не вистачає?
Незважаючи на низку мінусів у законі, що мав би регулювати діяльність партій в Україні, все не так плачевно.
Процес вдосконалення партійного законодавства вже розпочато, і першим кроком у створенні сприятливих чинників для розвитку політсил стало прийняття закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання і протидії політичній корупції», яким, зокрема, передбачено впровадження державного фінансування політичних партій.
Та цих змін не достатньо. Треба ще – більших, дієвіших. Гадаю, для початку в законі не завадило б прописати такі моменти:
- Передбачити механізм тимчасового переведення партій, які під час виборчої кампанії (як загальнонаціональної, так і місцевої) не отримали жодного мандату, у громадські організації.
- Обмежити кількість нардепів, які мають право входити до складу керівних органів партії, бути делегатами з’їздів, зборів та конференцій партії. Це забезпечить членам партії можливість неупереджено контролювати діяльність фракції в парламенті та її відповідність ідеалам партії.
- Врегулювати процедуру прийняття рішень у партії, передбачивши демократичний порядок скликання партійних з’їздів, конференцій та зборів. Це допоможе звичайним членам партії, за потреби, власними силами збирати відповідні з’їзди, конференції тощо.
- Передбачити процедуру апеляції стосовно виключення членів з партії тощо.
До речі, у 2015 році в закон «Про статус депутатів місцевих рад» внесли цікаві зміни, які розширили можливості партії з позбавлення мандатів місцевих депутатів через механізм відкликання за народною ініціативою (процес, коли виборці ініціюють відкликання «свого» місцевого депутата).
Але знову ж таки, через недолугість формулювання на практиці таке відкликання депутатів працює недосконало, і можливе воно лише за безпосередньої участі партії.
Постійні зусилля – ключ до повного розкриття потенціалу
Для демократизації законодавства про політичні партії можна зробити багато, головне – почати. Мова про активний процес обговорення необхідності комплексних змін.
Треба, аби українці їх хотіли, бо розуміли: політичний процес кульгає не лише через горе-політиків, а й через недосконалий закон, що дозволяє недобросовісним партіям безкарно порушувати чи обходити його норми.
Нині у Верховній Раді зареєстровано кілька законопроектів. Та загалом усі вони (крім, хіба що, проекту Виборчого кодексу, який комплексно охоплює процес підготовки і проведення виборів) точкові, безсистемні і спрямовані на вирішення окремого маленького питання.
Тож поки ведуться безкінечні дискусії, виборці все більше втрачають довіру до своїх обранців, політичних партій та інститутів демократії загалом.
Зараз, у часи всезагальної зневіри, вкрай необхідно діяти, розробляти нове законодавство, змінювати статус-кво та повертати українцям віру в силу власних політичних переконань та власного вибору.
