Як констатував один мій знайомий, задіяний у виборах, «Україна лишається Україною. Раптового дива не буде». Якщо не аналізувати результати самих виборів, а про них окрема розмова, – сюрпризів справді мало.
Адмінресурс як використовували за минулих влад, так і використовують. Задіяно весь спектр давно відомих прийомів, зупинятися на аналізі яких немає сенсу. Та й чому дивуватися? Окремі організації партії влади складаються на 75% з колишніх регіоналів. Яке їхало, таке й здибало.
Ні для кого не секрет, що самоврядування в Україні мертве. Його немає. Сільради перетворилися в конторки, «де ставлять печатки». Реальних же ресурсів місцеві ради давно позбавлені або ж вони «приватизовані».
Аж надто це усвідомили аграрії та підприємці, яким звалили на шиї тягар соціальних зобов'язань, узятих владою. Місцеві керманичі особливо не зацікавлені міняти ситуацію ні раніше, ні зараз.
Показово, що вибори до рад новостворених громад, та й увесь процес децентралізації, стикнулися із запеклим опором з боку сільських голів.
Багато хто називає це не інакше, як словом «саботаж». Люди старої системи залишаються ворожими до змін відкрито чи приховано. Це передбачувано, адже їхня перспектива в нових умовах доволі примарна.
Далі трішки політики. Явка виборців на рівні 48,2% (нижче від показників загальноукраїнських виборів; президентські 2014-го – 60,2%, парламентські 2014-го – 52,4%) – теж не сюрприз. Місцеві вибори традиційно залишаються менш помітною подією для українців, ніж «київська політика».
Люди й далі не надто вірять у можливість впливати на своє життя через органи самоврядування, що саме по собі є діагнозом «рішучим реформам» і контрастує нас із країнами з міцними демократичними традиціями.
Переможцями перегонів стали БПП, «Батьківщина» та Аграрна партія. Решта політичних сил, зокрема представлених нині в парламенті, добилися або мінімальних результатів, або взагалі потрапили до списку з показником «нуль».
Отже, більшість партій провалили партійну роботу на місцях, не зуміли мобілізувати ресурси, прихильників, виставили заслабких кандидатів. Сказати по-простому – ці партії не мають своїх структур.
Напевно, це – одна з найбільших «сенсацій» минулих виборів. Виникає запитання: від чийого імені виступають їхні лідери, яких ми щодня бачимо в ефірах національних телеканалів? Хто ці люди, і за що їм така увага? Це ще раз нагадує про симулятивність нашого політичного «печерського клубу».
Наступна невтішна констатація дещо суб'єктивна, але ви самі можете пересвідчитися в її справедливості в будь-якому селі.
Українці не розуміють суті децентралізації та створення ОТГ. Якщо ширше, у людей кричуща непоінформованість щодо реформ і справ у державі загалом. На жаль, це підтверджують більшість кандидатів у депутати місцевих рад та партійних функціонерів, яким доводиться щоденно роз'яснювати виборцям базові речі.
Натомість вибори показали, що найнадійніші агенти змін у глибинці – аграрії та підприємці. По-перше, вони усвідомлюють, що остаточний занепад нереформованого села стане катастрофою для всіх. По-друге, розуміють, що в умовах старої системи неможливо добитися якісних зрушень. Потрібні перебудова, нестандартні рішення, єднання зусиль.
Ще один сумний висновок: сьогодні жодна ідея не запалює українське селянство по-справжньому. Люди втомлені й недовірливі. Якщо згадати десятиліття грабунку села в усіх сенсах, настрої цілком зрозумілі.
Але буде помилковим вважати, що українці опустили руки. Скоріше, вони, приглядаючись, вичікують. Їм мало красивих обіцянок. Люди хочуть бачити конкретні дії та результат. І це – те, що дає надію всім нам.
Тому надзвичайно важливими, якщо не сказати переможними, стануть приклади успіху, які зможуть продемонструвати як новостворені ОТГ, так і лідери громад. За ними виборці визначатимуться з орієнтирами на роки вперед.
