Українці вкрай скептично ставляться до політичного напряму, яким рухається їхня країна після революції на Євромайдані.
Обдурені олігархічним політичним класом, розчаровані вкрай скромним масштабом реформ, і обурені безперервними провокаціями з боку Росії, на кінець 2015 року, 60% українців були переконані, що країна рухається невірним шляхом.
Ключова проблема полягає в тому, що нові лідери України продовжують дотримуватися правил, встановлених протягом останніх 25 років і удосконалених Росією та іншими клептократіями.
Олігархи висмоктують багатство з суспільства, смикаючи за ниточки в судовій системі, політиці і виборчих системах, ЗМІ та бізнесі. Правила гри фальсифікуються, щоб гроші і далі стікались в кишені небагатьох – чи то «вершки» з державних компаній, чи то прибутки законного бізнесу, чи то кошти урядів-донорів і міжнародних фінансових інституцій.
Ця боротьба за гроші і владу породжує хаос, як сталось минулого року під час зіткнень урядових і приватних сил безпеки довкола Укртранснафти і Укрнафти.
З часів Майдану, чаша терпіння переповнилась навіть в ідеалістів, таких як колишній міністр економіки і торгівлі Абромавічюс чи міністр охорони здоров'я Квіташвілі.
Криза навколо офшорних активів нового міністра фінансів Олександра Данилюка є ще одним прикладом. Навіть якщо Данилюк не задекларував свої активи помилково, ця ситуація демонструє цинічну байдужість до суспільної довіри. Це також є симптомом того, як політична система пограбувала Україну і покинула її, втягнуту в неефективність та корупцію.
Коли лідери турбуються про те, як управляти своїм власним особистим багатством чи багатством своїх друзів, у них немає часу, щоб думати про те, як поліпшити систему охорони здоров'я, притягти до відповідальності осіб, відповідальних за вбивства на Майдані, реалізувати реалістичну політику щодо внутрішньо переміщених осіб, або ж створити кращу Україну, яка залучить українців зі сходу та Криму до участі в новому національному проекті.
Незважаючи на похмуру картину сьогодення, Україна має шанс на справжню трансформацію.
З 1995 року у доповіді Freedom House «Країни перехідного періду» вимірюється рівень демократизації у всіх 29 колишніх комуністичних країнах Європи і Євразії.
країна виділяється в звіті завдяки надзвичайно сильному громадянському суспільству, яке можна порівняти з громадянськими суспільствами центральноєвропейських членів Європейського Союзу та країн Балтії.
Стан ЗМІ та виборчий процес також є відносні сильними сторонами України – ці показники є кращими, ніж в середньому серед потенційних та офіційних Балканських кандидатів на членство в ЄС. Водночас, Україна має значно нижчі, ніж в офіційних та потенційних кандидатів до ЄС, показники в інших сферах, насамперед в сфері судочинства і протидії корупції.
Ця національна шизофренія – коли мобілізоване і сильне громадянське суспільство та ЗМІ, стикаються з системною корупцією, що глибоко вкоренилися в усіх механізмах держави – пояснює глибоку волатильність (нестабільність) України. Величезний і зростаючий розрив між тим, чого вимагає суспільство і тим, що може забезпечити система, спричиняє в Україні суспільні вибухи.
Час для зміни системи в цьому циклі швидко збігає.
Після двох років обіцянок реформа судової системи навіть по-справжньому не почалася.
Боротьба за призначення нового генерального прокурора отримує найбільшу увагу, але нове обличчя на чолі системи принесе лише поверхневі зміни, якщо немає волі наймати нових прокурорів з новими типом мислення.
Нова патрульна поліція продемонструвала позитивний вплив нових обличь і нових підходів, але недавні судові рішення, що скасовують рішення атестаційних комісій і відновлюють на службі корумпованих поліцейських, можуть підірвати реформу і знищити будь-яку довіру, яку Українці могли мати до правоохоронних органів.
Лідерам також не вдається виконати іншу обіцянку Майдану: гідність для всіх людей України.
Російська агресія і економічна криза не повинна більше використовуватись як виправдання для відсутності прогресу в сфері прав людини. Лідери України повинні взяти на себе провідну роль та пояснити нації, що права людини мають бути захищені для всіх без винятку.
Це означає, що влада повинна реагувати на потреби ВПЛ, зокрема, гарантувати їх політичні і економічні права, а також уникати показових, політично мотивованих судових процесів, таких як справа проти Руслана Коцаби.
Це також означає, що лідери повинні виступити на захист прав меншин в Україні. Напади крайніх правих груп на мирні заходи на підтримку рівності всіх людей, в тому числі ЛГБТ, в Києві, Одесі та Львові, нагадують про те, що російський бренд «офіційно толерованої нетолерантності» зміцнюватиметься і в Україні, якщо очільники держави не встануть на захист прав кожної людини в Україні.
Створення нової України важливо не тільки для тих, хто живе в районах, контрольованих урядом, але і для тих, хто живе в окупованих Криму та Донбасі.
У той час як насильство, безсумнівно, є основною перешкодою на шляху до повернення окупованих районів, так само важливим є слабка віра в те, що в Україні є місце для всіх в політичному, соціальному та економічному житті.
Створення маяку демократії, свободи і прав людини в Україні є єдиним способом, що допоможе повернути Донбас і Крим в материнське лоно, а Україна зможе реалізувати прагнення, за які так багато людей боролися на Майдані.
Дослідження Freedom House щодо колишніх комуністичних країн Європи і Євразії демонструє, що перехід до демократії є довгим та важким, але він може бути успішним за правильних умов, в тому числі, якщо міжнародне співтовариство чітко підтримує такий перехід. Ціною великих жертв Україна завоювала ще один шанс на трансформацію. Лідери країни не повинні проґавити його знову, адже вони навряд чи отримають такий шанс ще раз.
