В Україні так і не сформувалося якогось свого специфічного терміну на позначення місцевої буржуазії. Доволі чисельний прошарок між олігархами і базарним пролетаріатом залишається безіменним, бо не надто прагне публічності і щосили захищає свій приватний простір від зайвих очей.
Тінь дев’яностих
Немає сенсу зараховувати до когорти бізнесменів «мажорів», що годуються з тендерів та інших преференцій від великого тата(дядька, тестя і т.п.) та ІТшників, що володіють здебільшого нематеріальними активами і мають щастя працювати за західними стандартами. Комерсанти ґатунку self made – категорія окрема, яка цінує власну свободу, пишається своїми досягненнями, але не будує повітряних замків і на ділі знає, що то є сучасні українські реалії і коли на них треба зважати.
В очах маргіналів і люмпенів бізнесмен – це те саме, що бандит, «ну хіба можна в нашій країні чесно заробляти гроші?». Для людей більш прогресивних поглядів успішні підприємці є свого роду прикладом для наслідування. Для чиновників і силовиків – потенційна жертва для «доїння». Для далеких родичів – потенційний спонсор на випадок прилаштувати на роботу дипломованого бовдура, позичити, а той просто виклянчити гроші на якісь нагальні потреби. Кожна з цих категорій має свої підстави недолюблювати бізнесменів, а ті своєю чергою відповідати взаємністю.
На жаль, не можна сказати, що сучасний український бізнес цілком і повністю порвав з криміналом. Сьогодні немає потреби винаймати для «криші» рекетирів, менше приводів дзвонити знайомим «браткам» з проханням допомогти у розв’язанні якихось проблем.
В пересічного українського бізнесмена обов’язково знайдуться «підв’язки» у кримінальному світі. У когось вони збереглися з 90-х, хтось тримає контакт на випадок «якщо наїдуть рейдери», комусь вони потрібні для того, аби знаходити контакти потрібних людей.
Невеличкий приклад: один доволі успішний київський бізнесмен три роки тому мав план відкрити виробництво в одному місті на Житомирщині. Він розумів, що передовсім варто було б потрапити на аудієнцію до мера. І не просто потрапити, а бути готовим до такої зустрічі: знати про звички і вподобання «господаря міста», його апетити на хабарі, зацікавленість в інвестиціях в конкретний сектор. Навести довідки через знайомих депутатів не вдалося: мер – «хитрий лис», що просидів на посаді добрий десяток років, тримав дистанцію що з помаранчевими, що з регіоналами. «Ну тоді я через знайомих бандитів вийшов на місцевих авторитетів, вони мені все докладно розповіли, ще й з потрібними людьми познайомили, які підготували мера до нашої зустрічі», - сказав цей бізнесмен якось у дружній розмові.
Якщо в 90-х бізнесмени афішували свої знайомства з «авторитетними» хлопцями, то теперішні намагаються цей факт не розголошувати. Є кілька вагомих причин: по-перше, ділова репутація: жоден нормальний підприємець не призначить зустріч бандитам у своєму офісі. По-друге, безпека родини: мало хто із бізнесменів захоче, аби дружина чи діти побачили голомозих дядьків у шкірянках, які «ботають по фені» - на дачу таких гостей теж не запросиш. По-третє, не хочеться мати зайві контакти з криміналом: це не надто приємне і інтелектуальне коло спілкування і не надто хочеться потрапляти в залежність від нього. Тож найкращий спосіб: раз колись десь вибратись з «братками» у сауну, попаритись, забухати, навіть якщо останнім часом зав’язав з алкоголем, вирішити проблему і забути цю зустріч як страшний сон.
Іншого роду знайомства з «потрібними» чиновниками. По-перше, соромитися такого роду друзів нічого. По-друге, найоптимальніший спосіб звести дружбу з «потрібним чиновником» - мати якесь спільне хобі. Бачити щотижня «потрібного» податківця, митника, заступника мера в улюбленому заміському кінному клубі чи на полі гольфа – справжня удача: суміщаємо приємне з корисним, вирішуємо питання без складних і не надто приємних процедур. Корумпований чиновник зазвичай має дохід зіставний з прибутками середнього бізнесмена, то ж точок перетину може бути чимало. Одна родина педагогів-новаторів на свій страх і ризик напівлегально заснували приватний навчальний заклад. До нього потрапив син великої прокурорської шишки і все обернулося… розквітом бізнесу. Впливовий тато, задоволений рівнем викладання, взяв на себе усю мороку з реєстрацією закладу і все пішло як по маслу. Гірше, якщо існує істотна вікова різниця з «потрібним чиновником», тоді доводиться опановувати хобі, яке, цілком можливо тобі не до душі. Якщо «потрібний» служить в міліції, то спільне дозвілля навряд чи істотно відрізнятиметься від дозвілля з бандитами: сауни, дівчата легкої вдачі, бухло і грою «хто крутіший».
Так чи інакше, доводиться товаришувати і з бандитами, і з чиновниками. Спробуй налагодити імпортний бізнес без «вікна» на митниці, оптимізувати оподаткування, не порушуючи закон, обійтися без хабара санстанції, пожежникам, що завітали на твоє підприємство із несподіваною перевіркою… Не буду малювати все в одних тонах: є принципові бізнесмени, які прагнуть будь що діяти законно, але таких одиниці і вони з часом перетворюються з бізнесменів на громадських діячів і політиків.
Між «паном» і «своїм хлопцем»
Серед українських бізнесменів можна виділити два основні типи: «пан» і «свій хлопець». Бажаєте розпізнати – запропонуйте обговорити скандальний запис наради за участю власника «Хортиці» Євгена Черняка , де він, зриваючи голос, матюкається на своїх підлеглих. Якщо бізнесмен схвалює поведінку Черняка, мовляв, з нашими людьми інакше не можна, будьте певні – перед вами «пан». Компанія такого власника чимось нагадує диктаторську країну, де піддані вірять, що й вітер дує в ту сторону, в яку скаже господар. У такій компанії непогані зарплати, але залізна дисципліна, все залежить від бажання власника: весь колектив ламає голову, як догодити господарю подарунком на День народження, а якщо хазяїн, наприклад, вирішив підтримати якусь політичну партію – так тому й бути в масштабах всього підприємства.
«Свій хлопець» - тип м’якого бізнесмена, який запросто делегує повноваження, любить багато подорожувати і довіряю своєму менеджменту, бере на роботу чимало земляків і родичів – не з якось там стратегічною метою, а просто аби допомогти своїм. Він часто загоряється новими ідеями, але може й швидко втрачати до них інтерес. Порядні підлегли шанують такого шефа, нечисті на руку намагаються грати за спиною «свого хлопця» і нерідко підставляють його.
І «пан» і «простий хлопець» однаково прагнуть самореалізації, тому тяжіють до нетривіальних хобі: треба брати участь у стрірейсингу чи записатись до байкарського клубу. Різниця лише в тому, що «пан» скоріше накаже комусь із своїх підлеглих шукати запчастини до свого байка, а «свій хлопець» запросить на свій заїзд ледь не всю компанію.
Абсолютна більшість українських бізнесменів прагнуть мати знайомих знаменитостей. Зайдіть у будь-якому містечку у більш менш пристойний бар і ви точно знатимете, чи бував в цьому місті Віталій Кличко. Якщо так, то господар обов’язково в якості прикраси інтер’єру розмістить своє фото поруч із боксером-чемпіоном. Звісно, не всі такі марнославні, щоб виставляти подідні знайомства на показ, але бізнесмени справді прагнуть мати знайомих VIPів.
По-перше, це визнання власної належності до вищих верств суспільства. По-друге, це такий особливий вид консьюмеризму: мало просто ходити на футбол, треба сидіти у VIP-ложі і мати в ній знайомих, мало заплатити чималі гроші за квиток на концерт, треба ще потрапити на закриту вечірку до зірки, мало просто займатися спортом, треба ще мати знайомих професіоналів-олімпійців, аби надати значущості своїм вподобанням. По-третє, існує суто бізнесовий аспект: зіркам теж потрібні меблі, автомобілі, зрештою своєю присутністю вони можуть зробити промо твоєму закладу – звісно, ніхто не хоче втрачати такої нагоди.
Українським бізнесменам тією чи іншою мірою властивий місцевий патріотизм. Це природно, адже вони платять податки у місцевий бюджет чималі гроші і воліють бачити, як вони працюють. І звісно ж, радіють, коли бачать, що зміни у місті(регіоні) йдуть на краще. З другого боку, до цього спонукає місцева влада, яка не випускає з виду жодного більш менш помітного бізнесмена і прагне «розкрутити» їх на фінансування якихось проектів. Виявів такого патріотизму чимало: бізнесмени охоче підтримують місцеві футбольні клуби, освітньо-спортивні заклади, церкви тощо. І найкращими партнерами в цьому сенсі є «пани» - підприємці такого штибу будуть всерйоз і надовго спонсорувати місцевий ФК(можливо, з перспективою купити його потім) чи щедро купувати ордени і звання у місцевому осередку козацтва. А от «свій хлопець» може й підвести: змінить в черговий раз свої пріоритети і припинить фінансування якогось інфраструктурного об’єкту.
Де суспільний рушій?
Політичні вподобання бізнесменів чимось нагадують футбольні. Віддалено спостерігаючи за процесом, вони ставлять на «своїх». Але далі «глядацьких трибун» справа зазвичай не йде.
Український бізнесмен не сприймає такої форми протесту як «вийти на вулицю». Під час Податкового майдану страйкував здебільшого базарний пролетаріат, справжні ж бізнесмени, що мають більш менші істотні доходи, переходили в «тінь» та шукали інші способу пристосування до нової податкової дійсності. Під час Помаранчевої революції вони теж не надто поспішали на Майдан. В той час я опитав зо два десятка компаній, власники яких симпатизували помаранчевим: чи підтримали ви заклик про загальнонаціональний страйк (лунав такий від лідерів Майдану і особисто від Ющенка – Авт.)? Я не почув жодної однозначної відповіді: десь людей відпускали за свій рахунок, десь працювали по змінах, по факту – на повноцінний страйк не спромігся ніхто.
Український бізнесмен перебуває у специфічному становищі: з одного боку він ніби належить до еліти і йому не годиться змішуватись з майданним натовпом. З другого – йому є що втрачати і він є зручною мішенню для органів влади, куди зручнішою, ніж скажімо, студент чи менеджер середньої ланки. А також український підприємець – частина системи, що живить хабарами чинну владу.
Політика з бізнесменами грає у своєрідну азартну гру: щойно бізнесмен нею цікавиться, він перестає бути бізнесменом: або стає депутатом, себто політиком, або як власник Prosto Print Денис Олейников, згортає свій бізнес в Україні.
«Для мене зміна влади – це нові підвищені ставки хабарів на митниці», - пояснював мені якось один аполітичний бізнесмен. Такі думки почуєш нерідко. Тому той, хто говорить, що рушійною силою у створенні громадянського суспільства в Україні стане малий і середній бізнес, напевне ніколи не мав відвертих розмов із нашими комерсантами.
