«Золота година» – один з ключових термінів військової медицини, що означає час, за який пораненому бійцю належить надати кваліфіковану медичну допомогу і стабілізувати життєво важливі функції організму. Із кожною хвилиною, яка спливає, зменшується шанс постраждалого не тільки на ефективне лікування поранення, а й на власне виживання. Так, за словами голови наглядової ради проекту «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова» Геннадія Друзенка, 80 % загиблих бійців АТО помирають саме через несвоєчасно надану медичну допомогу.
Це відбувається тому, що у радіусі кількох десятків кілометрів від епіцентрів бойових дій бракує належним чином облаштованих лікарень (частина з них зруйнована чи пошкоджена) та кваліфікованих лікарів, насамперед хірургів. Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова створено для того, аби вчасно та ефективно надавати кваліфіковану медичну допомогу пораненим бійцям та цивільним жителям в зоні проведення АТО. Про структуру шпиталю та систему його роботи розповідає Геннадій Друзенко, співзасновник та Голова Наглядової ради Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова.
- З якого моменту починається історія існування ПДМШ імені Миколи Пирогова?
- Напередодні 1 грудня 2013 року я через Фейсбук ініціював створення добровольчих мобільних медичних бригад, які надавали першу медичну допомогу учасникам Революції гідності, постраждалим під час сутичок з «Беркутом» на вул. Банковій. Так трапилось залучення до медицини правника Геннадія Друзенка. У січні-лютому 2014 року ми з друзями вже організували два громадські, а по суті підпільні шпиталі, які надали допомогу понад півсотні пацієнтів, включаючи поранених з вогнепальної зброї. Вже у березні минулого року, створивши Українську резервну армію, напрацьовували, серед іншого, навички медичної допомоги в умовах бойових дій на полігоні «Снайпер» під Києвом.
Побачивши жахливу статистику втрат наших бійців після Іловайська, коли кожне третє поранення привело до летального результату (для порівняння: під час Другої світової війни вмирав кожен п'ятий поранений, сучасний натовський стандарт - 3%), ми вирішили, що маємо щось робити. Проаналізувавши причини таких неприйнятно високих втрат серед поранених бійців, прийшли до висновку, що слід не поранених везти до кваліфікованих лікарів (іноді по кількасот кілометрів по нашому бездоріжжю), а висококваліфікованих лікарів та сучасне медичне обладнання доставити якомога ближче до лінії фронту - настільки близько, наскільки дозволяють міркування безпеки. Бо підготувати лікаря займає мінімум 10 років, а щоби втратити - достатньо 10 секунд.
Так ми почали створювати Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова: набирати і навчати спеціальних навичок тактичної медицини лікарів-добровольців, шукати сучасне мобільне медобладнання, купувати евакуаційний транспорт та створювати мобільні операційні на колесах, а також унікальну для волонтерського проекту правову базу діяльності шпиталю. За місяць був підписаний меморандум про взаємодію в рамках проекту з Міноборони, за півтора ми провели першу публічну презентацію шпиталю, за три - мали меморандум про співпрацю з МОЗ та наказ цього міністерства про створення на базі ПДМШ зведеного загону медицини катастроф, а за три з половиною місяці, у грудні минулого року, наш шпиталь вирушив у першу місію до невеличкого містечка Курахове, за 25 км від Донецька.
- Назва «Перший добровольчий мобільний шпиталь…» говорить про те, що лікарі, які працюють у цьому об'єднанні, є добровольцями, а, отже, не військовими лікарями.
- Саме так. ПДМШ ім. Миколи Пирогова є недержавною ініціативою, наймасштабнішим і найсистемнішим на сьогодні волонтерським проектом із залучення цивільних медиків для надання медичної допомоги в зоні проведення АТО. Єдине, що нас відрізняє від класичних волонтерів, - це те, що наші медики-добровольці оформляють за основним місцем роботи відрядження для роботи в Донецькій та Луганській областях, що убезпечує їх від звільнення за прогули і дає правові підстави працювати на базі місцевих лікарень в статусі учасників зведеного загону медицини катастроф.
До речі, допомогу ми надаємо не лише військовослужбовцям, але й цивільному населенню - абсолютно безкоштовно. Це спочатку навіть дивувало місцевих мешканців і викликало у них підозру: на жаль, безкоштовні та якісні медичні послуги, а тим паче безкоштовні ліки є для більшості українців чимось зі світу мрій та казок.
І тут ми мимоволі виступаємо не лише лікарями фізичних хвороб, а й вірусу сепаратизму, оскільки наш шпиталь місцеве населення сприймає як один з небагатьох проявів реального піклування про них київської влади. Люди на Донбасі, наче малі діти: звикли, аби про них хтось піклувався і дбав. А тому медична допомога часто-густо топить задавнені кучугури недовіри до центральної влади та розвіює міфи про «хунту» та «бандерівців» з великої України краще за будь-яке міністерство інформації.
- Недержавний проект? Звідки надходить фінансування?
- Фінансування відбувається через пожертви та спонсорську допомогу. Приміром, якось нам було потрібно терміново знайти 60 з чимось тис. грн, аби розплатитися з компанією, що на базі «Уралу» обладнала нам операційний автомобіль. За день ледве назбирали по знайомих і незнайомих близько 10 тисяч. Я вже почав впадати в розпач. І раптом мені дзвонить знайомий художник і говорить, що монах одного із київських монастирів, до речі, Московського патріархату, має пожертву від анонімного благодійника на добру справу. Я терміново поїхав до Іонівського монастиря - розповів про наш проект і нам дали кульок з грошима, в якому виявилось 100 тис. грн.
Іноді знайомі і незнайомі люди жертвують нам по кілька десятків чи сотень гривень, іноді солідні підприємства, як-от приміром наші стратегічні партнери корпорація «Сварог Вест Груп», дають сотні тисяч. Не так давно почали приходити перші надходження від української діаспори в Європі. Шукаємо допомоги скрізь, бо розвиток і саме існування нашого шпиталю цілковито залежить від підтримки відомих і невідомих благодійників. Але в цьому є свій плюс: ми не маємо фінансових тилів, за нами не стоїть ані державний бюджет, ані олігархи, тому ми просто приречені працювати краще та ефективніше за офіційну медицину - тільки у цьому разі люди віритимуть нам і жертвуватимуть іноді так важко зароблені гривні, долари та євро…
- Не було ситуації, коли доводилося припиняти діяльність через нестачу коштів?
- Ні, такого не було. Кілька разів були на межі зупинки, але щоразу знаходили вихід із скрутного становища. Хоча, звісно, після того, як наш шпиталь довів свою ефективність, було б добре отримувати бодай часткове фінансування від держави. Якщо держава має бюджет на закупівлю медичних послуг у недержавних медичних закладів, а ліки - в приватних виробників, чому б не співфінансувати такі проекти, як наш, тим паче, що транспортом, ліками, медобладнанням ми забезпечуємо себе самостійно. Постійний головний біль - це хіба що паливо, без якого евакуаційний та інший медичний спецтранспорт перетворюється на музей просто неба, ремонт та обслуговування цього транспорту, що потрапляє до нас далеко не новим, а також витрати на покриття комунальних послуг у місцевих лікарнях, на базі яких працюють і в яки, як правило, живуть наші лікарі.
- А чи не відчуваєте нестачу добровольців? Адже відрядження особи можливе лише на певний період часу, а далі - ротація і потреба збирати нову команду.
- Поки що ми не відчуваємо нестачу охочих поволонтерити у нашому шпиталі. Хоча, звичайно, кожне т.зв. «перемир'я» створює ілюзію того, що на сході України все гаразд і добровольці там більше не потрібні. Кожна наша місія складається із близько 30 медпрацівників та допоміжного персоналу, а також роти охорони, яку нам надає спецпідрозділ МВС «Дніпро-1». Добровольці працюють в зоні проведення АТО впродовж 30 днів (максимально дозволена МОЗ тривалість відрядження). Щомісяця ми ротуємо особовий склад, але на сьогоднішній день маємо у резерві ще понад 100 осіб. Сподіваюсь, після публікації цього інтерв'ю їхня кількість збільшиться (сміється).
Загалом, управління шпиталем відбувається на трьох рівнях: на рівні Наглядової ради, яка займається стратегічними питаннями, як-то взаємодія з міністерствами та іншими органами влади, а також з міжнародними та іноземними партнерами; на рівні штабу, який виконує функції виконавчої дирекції і розпоряджається коштами, відповідає за постачання медикаментів та обладнання, організовує тренування медиків та забезпечує логістику; та на рівні оперативного командування власне місії - загону лікарів та допоміжного персоналу, що працює на передовій. Тому ПДМШ - це ціла система, яка об'єднує професіоналів на різних рівнях діяльності: від міжнародних відносин і того, що на заході традиційно називають GR - зв'язки з урядом, до власне надання кваліфікованих медичних послуг військовослужбовцям та цивільному населенню в зоні проведення АТО.
Основне завдання ПДМШ - надати невідкладну допомогу пораненому, якщо потрібно прооперувати і стабілізувати його стан, а потім доставити до стаціонарних військових госпіталів чи обласних лікарень у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі чи навіть у Києві. Наш автопарк сьогодні налічує близько 10 автомобілів, два з яких - це унікальні мобільні операційні, три - реанемобілі класу «С» та «В», т.зв. «таблетка» (УАЗ 452) - досі найпоширеніша швидка у Збройних силах України, один бронемобіль (колишній інкасаторський мікроавтобус) та кілька машин для перевезення особового складу та вантажів, а також надпопулярна у військах лазня на колесах.
Поки ми жили й працювали, як правило, на базі міських та районних лікарень, але в принципі можемо оперувати і в полі. Аби «розгорнутися», потрібно не більше тридцяти хвилин. Втім, на відміну від, скажімо, американців чи британців у Афганістані, ми все ж таки воюємо на своїй території, а тому було б нерозумно не використовувати наявну інфраструктуру цивільної медицини чи те, що від неї залишилось. Співпраця з місцевими лікарями, прийом цивільного населення, проживання у сусідніх з пацієнтами палатах - по 5-6 осіб у кімнаті - важливий месседж для сходу України: ми солідарні з вами; ми не залишимо Донбас напризволяще; біда нас лише сильніше згуртує і загартує.
Пироговці працюють доволі близько до місця безпосередніх бойових зіткнень. В середньому, це 30-50 км, але зараз одна з груп лікарів-добровольців нашого шпиталю працює в місті Попасна Луганської області. Це перша лінія оборони. З вікон лікарні у сонячну погоду видно не тільки наш останній блокпост, а й перший ворожий. Гради сюди не долетять: надто близько, а от від ворожої міни чи кулі снайпера, на жаль, ніхто не застрахований. Але як нам було відмовити на прохання керівника Луганщини Геннадія Москаля підставити плече і приїхати працювати у ще недавно 22-тисячну Попасну, де будівля центральної районної лікарні зруйнована снарядами, більшість лікарів ЦРЛ розбіглися, а в уцілілій залізничній лікарні залишалось лише 7 осіб медперсоналу?
- Чи позначаються на якості виконання лікарями роботи умови, у яких доводиться проводити лікування, обстеження та операції?
- Шпиталь було створено для того, аби працювати в екстремальних умовах. Усі медики - фахівці у своїй справі, часто одні з найкращих в Україні, і можуть здійснювати дуже складні операції, незаважаючи на брак звичних для них комфортних умов.
Коли підрозділи Збройних Сил України виходили з Дебальцевського плацдарму, ПДМШ працював на базі Артемівської ЦРЛ. Наші хірурги Владислав Горбовець та Степан Крулько були єдиними, хто міг робити операції з протезування судин. Аби ви розуміли: альтернатива такому протезуванню була тільки одна - ампутація кінцівок. Тому саме завдяки ПДМШ не один і не два бійці ходитимуть і далі на власних двох, а не на протезах.
Не дивно, що я як урядовий уповноважений з питань етнонаціональної політики та голова Наглядової ради ПДМШ ім. Миколи Пирогова звернувся до президента України з поданням про нагородження цих лікарів медалями «За врятоване життя». Подивимось на реакцію Банкової. Поки, наскільки мені відомо, це питання у департаменті державних нагород Адміністрації Президента України навіть не готували до розгляду…
- Ви сказали, що шпиталь працює на трьох рівнях. Тобто, аби схожий проект міг вдало функціонувати, замало лише бажання та натхнення волонтерів, потрібна також і підтримка «згори»?
- Так, я вважаю, що складні волонтерські проекти на кшталт ПДМШ, аби бути ефективними і успішними, потребують державної підтримки, причому не тільки і не стільки фінансової. Приміром, аби немісцевому мешканцю перебувати в зоні проведення АТО, потрібні правові підстави. Тому ми погоджуємо локацію та залучення ПДМШ до надання допомоги військовослужбовцям з Генштабом Збройних сил України. Аби наші лікарі-добровольці цілком законно працювали на базі місцевих лікарень, ми свого часу домоглися від МОЗ видання наказу №913 від 01.12.2014 «Про формування спеціалізованих медичних бригад другої черги медицини катастроф центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф». Цей наказ, зокрема, зобов'язав керівника Українського науково-практичного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф забезпечити включення до складу зведеного загону медицини катастроф МОЗ України медичних та немедичних працівників ПДМШ ім. Пирогова, співпрацю та комплектування медичним персоналом нашого шпиталю, ротацію персоналу у встановленому порядку тощо.
Взимку постала проблема тилової бази для підготовки та злагодження лікарів нашого шпиталю перед виїздом у зону проведення АТО та розміщення тилового логістичного центру. Грошей на оренду, звичайно, не було. Скориставшись врученням мені одного з перших біометричних паспортів, я перед камерами попросив президента дати доручення Державному управлінню справами (ДУС) «поділитися» з нами одним із санаторних корпусів у Пущі-Водиці. Так ми розжились на тилову базу, яка все одно простоювала у санаторному корпусі «Пуща-Озерна». Там зараз наші тренери проводять тренінги з тактичної медицини не тільки для наших медиків, а й - у співпраці з нашими партнерами з проекту Patriot Defense - для «спецури» СБУ, ЗСУ та МВС. Як на мене, це чудовий приклад ефективного державно-приватного партнерства, від якого - фактично без будь-якого додаткового фінансування та витрат - виграють обидві сторони.
Так само ми домовились про співпрацю з Міністерством оборони, МВС, Антитерористичним центром СБУ, РНБОУ та МЗС - і зараз вони виступають нашими партнерами, допомагають вирішувати організаційні, правові безпекові та інші питання. Тому я щиро пишаюсь, що нам вдалось поєднати енергію, ефективність та гнучкість волонтерського руху з системністю державних підходів. ПДМШ для мене є символом правильної моделі співпраці державного апарату та інституцій громадянського суспільства, коли вони замість конкурувати та поборювати одне одного виступають рівноправними партнерами та ефективно співпрацюють.
Попри те, що це моя «третя ходка у владу», як я часто жартую (Геннадій Друзенко від червня 2014 року працює на посаді Урядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики, ми з ним говоримо в його робочому кабінеті, який знаходиться в Будинку Уряду України на вул. Грушевського 12/2), мені така модель дуже внутрішньо близька, бо я досі набагато більше почуваюсь емісаром громадянського суспільства в уряді, аніж традиційним чиновником-урядовцем.
Зараз наступила «Золота година» для української влади, шанс створити нову унікальну модель функціонування держави, яка б пасувала саме Україні, виростала з коріння нашої непростої, часто трагічної історії, де держава завжди була слабка або чужа, а суспільство, як правило, самоорганізованим, гнучким та ініціативним. Я не вірю, що в Україні може прижитися трансплантат європейської моделі врядування з його ефективною бюрократією, вірою в право та довірою до держави. Адже європейські країни мають зовсім іншу історію свого державного, політичного та суспільного становлення.
Як на мене, нам наразі набагато ближча модель ранньої Америки, яка вірила в ініціативну, самодостатню та відповідальну людину; яка замість державного патерналізму сповідувала особисту свободу та суспільну солідарність; яка наполягала, що « оскільки для безпеки вільної держави потрібна добре організована міліція, право народу мати і носити зброю не може бути обмежено».
Нам усім потрібно нарешті остаточно поховати небіжчицю УРСР з усіма її радянсько-соціалістичними рудиментами, бо в іншому разі вона невдовзі забере на той світ власне державу Україна. Нинішнім українським можновладцям треба нарешті повірити у власний народ та власних громадян, без яких вони були б у кращому разі на еміграції, а в гіршому - на цвинтарі (як компромісний варіант - відбували б заслужене чи незаслужене покарання у Качанівській чи Менській колоніях). Уряду слід радикально обмежити апетити і терміново вчитися бути відповідальним партнером, а не зарозумілим і зажерливим начальником для бізнесу та громадянського суспільства, без самовідданої допомоги та волонтерства яких цей уряд давно б уже збанкрутував.
Для мене Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова є насамперед прикладом такої майбутньої партнерської моделі взаємодії уряду та суспільства. Доказом реалістичності та перспективності будувати стосунки між чиновником і волонтером саме на таких засадах. Саме тому я люблю жартувати, що головне місце моєї роботи - волонтер у ПДМШ ім. Миколи Пирогова, а вже у вільний від волонтерства час підробляю урядовим уповноваженим в Кабінеті Міністрів України.
Розмовляла Катерина Самойленко
ПДМШ ім. Миколи Пирогова існує винятково на пожертви доброчинців. Охочі підтримати шпиталь можуть зробити це, переказавши гроші на картку ПриватБанку: 5168 7556 0151 4777 ( Найштетік Євген Володимирович ) або через офіційний сайт шпиталю: http://medbat.org.ua(розділ «Допомогти»).
Також шпиталеві можна допомогти, придбавши ікони та арт-об'єкти, написані на ящиках від набоїв, мін та снарядів, привезених із зони АТО, через інтернет-аукціон www.bbu.org.ua
